Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
Як же це так? У роті в Ігорка пересохло, в голові застукало. Мало того, що роботи він не зробить, а ще доведеться стрітися з господарем. Перед Ігорковими очима постає картина: господар, гнівно примруживши очі, підходить до нього і б’є по лиці. Кров тече з носа. Той, на кого ти працюєш, має владу над тобою. Він завжди сильніший. І той, хто тебе годує, теж має право бити по лиці, зробити з тобою все, що захоче.
Бідний Ігорко застряг навіки між цими двома володарями, як між двома стовпами чи двома велетами з розчепіреними руками, які нізащо не випустять його з кола існування, з глухого закутня, з безвиході. Він сідає на землю, затуляє обличчя руками й починає розгойдуватись. Бодьо хвилину тому зрозумів, що цей чоловік, з яким він працюватиме цілий день на одному подвір’ї, не такий. Що з ним треба говорити іншою мовою. Він відчуває, як його роками злагоджений механізм починає скрипіти, і зупиняється в грудях. Це – ангел порозуміння між ним Богданом та Ігорком.
Діти відбились від рук. Вчитися не хочуть, вдома пащекують. Кажуть, їдь, тату до Росії, а ще ліпше в Іспанію на заробітки, бо нам встидно, що ти ходиш по людях рубати дрова. Ти мусиш за нас дбати, ти живеш задля нас. На якусь мить Бодьо теж опиняється між двома стовпами, як Ігорко, він загнаний в кут, де зимно, темно і страшно його серцю. Але він не той бідака, що боїться натиснути на ґудзик дзвінка. Зрештою, не знає нічого, крім того, що Ігорко найнявся копати яму під басейн, і потребує грошей, як кожен, хто не має у сховку про чорний день пару соток доларів.
– Курва! – каже Бодьо з серцем, заодно й підбадьорюючи себе. Бо хоч він і має власний інструмент, але якби зараз зламав сокиру, то було би вже нині по роботі. Пеньки порізані, але деревина тверда й дуже підступна. За таку роботу треба платити більше, але вже запізно торгуватись.
Їм не треба було виходити на кінцевій зупинці. Через кілька хвилин електричка вертала назад. Просто двері якийсь час були відчинені й з них тягнуло холодом. Семко задрімав. Збудженння у ньому вляглося, каламутна вода знову стала прозорою. Хлопець згорнувся, наче слимак, і хаткою для цього слимака була лавка, стінка вагону й теплий Катин бік з кишенею, яку обтяжував їхній заробіток. Як поведе себе Семко, ніколи не можна вгадати. Усе залежало від того, ким він стане: деревом, що гойдається в ритмі мелодії, чи машинкою. З Семком-машинкою було легше. Машину можна передбачити. Якщо навіть у ній щось не так. Мало значення також те, що за люди зустрічались їм із Катею. Якимось дивом елементарні часточки їхнього буття бомбардували поверхню Семкової свідомості, залишаючи на ній ямки й діри. Начебто електричкою їздили ті самі люди, до праці, на навчання, на закупи. Багатьох Катя вже знала в обличчя. Ті дають грошей, оті раді б дати, але гроші заховані так, що важко дістати, ті прикидаються, ніби сплять, а он ті ніколи не дають нікому. Однак для Семка, чию душу ворохобили гітара і пісні, люди були щоразу інші. Та він би і Каті не впізнав у натовпі. Катя мусила перша його впізнати і взяти за руку, щоб не загубився. Тому й примушувала Семка взимку носити червону вовняну шапку, а влітку червону бейсболку з логотипом кока-коли, бо траплялось, що потік людей, які виходили з вагона, міг їх розділити.
Зараз гітара стояла навпроти на лавці. Вагон знову став останнім. Коли потяг смикнувся і покотився по рейках, Катя позіхнула й штовхнула Семка:
– Вставай, Семку. Підемо співати.
Семко безтямно витріщився на нутро обшарпаного вагону, наче сподівався побачити щось зовсім інше. Він мав бути не тут. А в зовсім іншому місці, де плакав Ігорко. Його ще й не били, а він уже плакав. Наперед. Ігорко плакав не від болю, а від страху.
– Хочу до Ігорка. Не буду співати.
– Ігорко на роботі, – просичала Катя. – Він гроші заробляє. І Семко мусить заробляти.
Вона мацає кишеню. Аби ще раз стільки заробити. І вже лице її рум’яніє, очі блищать. Гарно пройтися по місту, купуючи то те, то се в чистеньких крамничках. Вона знає, що по чому, де трохи дешевше. Може, Ігоркові нині заплатять. Правда, вже буде пізно, коли вони зустрінуться на платформі. Треба буде їхати додому. Старший казав ліки купити Сірому. І хліб треба. То найперше. А цукру ще до завтра має вистачити. Добре, якби Ігорка нагодували в господаря, бо Старший тільки зупу зварить. Але як багато зварить, то наїдяться усі.
Такі думки пролітають в Катиній голові, поки вона підводиться, бере за гриф гітару, наче кота за хвіст, щоб роздражнити Семка. В очах його зникає блакить, якої Семко набрався, роздивляючись ріку і небо. Надворі знову сіро й непривітно. Семко голосно позіхає.
– Давай швидше, люди чекають! – каже Катя, а сама ще якийсь час залишається в полоні власних мрій, що прокинулись від тепла й тимчасового затишшя і стали незвично сміливими. Вона уявляє себе за прилавком однієї з тих чистеньких крамничок: білий фартушок поверх тоненької кофти, на голові завивка, під рукою калькулятор і мобільний. Якби бабця жила, вона б вивчила її. Ні, бабця вивчила б її на кравчиню, щоб передати колись у спадок швейну машинку. І зараз Катя не ходила б по електричці з наставленою шапкою, а шила б чи кроїла, і на підлозі б лежали клаптики матерії. Від пічки йде тепло, на стіні картина: замок, озеро і двоє білих лебедів плавають. Вона бачила таку картину на базарі.
Вагон здригнувся від Семкового голосу, хтось із пасажирів не втримався від посмішки після двох перших куплетів, які Семко співав так, ніби щойно навчився співати. Але так було завжди. У третьому вагоні Семко перестане крутити головою, мелодія підкорить його собі. У шостому вагоні треба буде знову перейти на два куплети. А у сьомому чи восьмому Семко скаже:
– Хочу додому!
Якби Катя вміла грати на гітарі та співати – о, вона б доспівала й до двадцятого вагону. Лиш би голосу вистачило. Але найбільше вагонів – десять, у п’ятницю, коли студенти вертаються з науки додому. Грають в карти чи вдають, ніби сплять. І не дають грошей Семкові. Правда, одного разу якийсь сивий пан з бородою дав аж дві гривні. Може, той пан був із самої заграниці навіть.
– Бачиш, Семку, – сказала тоді Катя. – Сподобався твій спів панові. А ти лінуєшся…
Семко ніби не чув. На мить притулив чоло до брудної стінки тамбура, ніби хотів остудити, але зробив це так швидко, що вдарився. Мусила Катя купити йому морозиво за ті дві гривні.
Треба було взяти термос із чаєм, щоб Семко не захрип і не застудився. Катя вже шкодувала, що віддала термос Ігоркові. Хіба господар не дасть йому чаю? Бабця завжди гостила тих, хто різав дрова чи орав город. Ставила горілку й закуску, варила бульбу. Може, сама Катя добре не пам’ятала, чула від когось, на селі так є – то факт – треба нагодувати робітника.
– Семку, ще тут поспіваєм, і все, – взяла вона хлопця за руку. Мав бути шостий вагон. Не сьомий, а шостий. Грошей має вистачити на ліки і на продукти. А Семко вже хрипіти почав. Ігорко теж принесе грошей. Якщо не сьогодні, то завтра точно.
Даремно вона сказала, що то останній вагон. В таких випадках Семко не старався, спішив і смішив людей. Та хай би смішив, аби гроші давали.
– «Повіяв вітер степовий», – шепнула Катя. – Оцю співай.
Тут вона могла підспівати. Удвох краще виходило.
– Ігорко плаче, – так само тихо сказав Семко, і в Каті похололо всередині. Ігорко з Семком були рідні брати, хоч і не схожі. Ігорко – маленький, а Семко – високий. Певно, тати були різні, але мама одна. Все одно рідні.
– Бідний Ігорко, – сказала Катя.
Семко кивнув і почав співати «Повіяв вітер степовий».
– Еге, – та йому щось бракує, – нарешті второпав Бодьо, і від того йому стало набагато ліпше. Був хтось слабший за нього.
Бодьо підійшов до Ігорка, що хитався взад-вперед, обхопивши голову руками. Той зіщулився. Майстер до дров підняв рискаль.
– Моцний з тебе хлоп, – присвиснув він. – І держак зламав, і залізо. Держак фабричний, можна купити, а залізо обрізати британкою і нагострити. Чуєш мене?
Ігорко перестав розхитуватися, але сльози й далі текли йому поміж пальців. Бодьо похитав головою:
– Піду подивлюся в прибудові. Може, знайду інший рискаль.
Бодьо статечно рушив до сараю, куди Ігорко нізащо б не підійшов. На дверях висів замок.
– От скурвий син! – сплюнув майстер. – А як дощ почнеться, то що нам, мокнути до п’ятої години?
Небо охоче відгукнулося: до негостинного обійстя пливла важка хмара, аж синя від натуги. Якби поруч була Катя, вона б обійняла Ігорка і сказала:
– Нічо, нічо…
Що мало означати: я з тобою, і разом ми дамо якось раду. Але Катя зараз водила Семка по приміській електричці. Може, навіть в отому поїзді, який щойно прогуркотів за лісом. Не їхнім лісом, їх ліс був далеко звідси. Тому Ігорко й не думав, що йому вдасться сховатись від кари господаря, що їздить на білій машині, і від кари небесної, що грозилася промочити їх з Бодьом до нитки. Але рубач дров, що залишився сам на сам з кволим чоловічком та його бідою, не збирався здаватись. Може, в домі хтось є: жінка чи коханка господаря, або сторож, що відсипається після нічної варти. Він пішов просто до будинку й з-під сходів на нього вискочив здоровенний псюра, про якого Бодьо встиг уже забути. Ледве встиг відскочити. Шлях до парадного входу був відрізаний. Тоді Бодьо повернув назад і зайшов з тилу. Там були металеві двері. Він постукав раз, другий, третій, і переконавшись, що ніхто не відчинить, копнув їх ногою. Все ясно. Так ясно, що залишилися хіба два варіанти: відправити Ігоря додому або стати свідком у його справі. Мусив бути мудрим.
У них в селі є пару таких, як оцей Ігор, зроблених на п’яну голову. Пускати такого на заробітки самого не варто: може зле скінчитись. Кожен може познущатись. Гроші відібрати, не заплатити ні копійки, або побити. Не накопав бідака на новий рискаль – буде шкандаль, як приїде той пацюк на мерседесі.
Бодьо вернувся і заходився знову цюкати сокирою. Перед його очима пропливали картини покарання нещасного Ігорка. Б, вижене копняками під зад, та й усього. Будуть на другий раз знати родичі, як такого пускати на зарібки. Пес! Про пса він забув. У них був колись дурний Іван. Тихий-тихий, але якось дітиська збиткувались над ним, загнали в кут, то Іван кинувся на них і одному голову каменем розгаратав, аж у лікарні лежав.
Бодьова сокира зависла в повітрі й легенько опустилась на нерозрубаний пень. Мусив роззирнутися довкола. Паркан високий, але без колючого дроту. Може, й лишиться таким. Має пса за сигналізацію. А у вікнах вже поставив. О, драбина під гаражем. Забув сховати, скурвий син. Файно.
(– Та, прошу пана, зламав рискаль. Каже, піду додому по новий. Може, ще прийде…
– Ну звідки мені знати, де він живе! Перший раз виджу того фацета. Що я мав робити – не пустити, чи як?)
Бодьо підійшов до Ігорка. Той уже не плакав, а з цікавістю дивився на драбину, приставлену до мурованої огорожі.
– Гей, – сказав Бодьо. – А де ти живеш?
Ігорко подумав і відповів:
– У лісі.
Старший побачив маленьку зігнуту постать Сіренького, коли той минув уже їхню кімнату і наближався до вікна, затканого кавалками фанери й картону, між які пробивалося сяке-таке світло. Здавалось, що те вікно зараз забере з собою хлопця, як інших ковтають двері, й він щезне. Після нього залишиться купка книжок, підібраних на смітнику. Бо насправді Сіренький хотів лише однієї книжки – про Робінзона Крузо, якої в них не було. Але та книжка ніяк не траплялася Старшому. На смітник її не викинув ніхто, а книгарні в місті більше не було. Замість книгарні був тепер магазин побутової техніки, яка не могла нікого з них зацікавити, бо не мали електрики. Коли Старший жив з Люсею, о, тоді в них був і телевізор, і холодильник, і навіть пральна машина. Книжок вони не читали, але виписували газету з програмою. Хоч раніше Старший читав, до бібліотеки був записаний, а як женився, то якось читання завмерло.
Ніхто з тих, хто тут мешкав, не здогадувався, що цей розхитаний вмираючий дім можна порівняти з островом, на який їх принесли хвилі житейського океану, і тепер вони черпали засоби для існування з дна цього океану. Сіренький брів до тьмяного світла, тягнучи ліву ногу, наче підбитий пташок, і сірий коц тягнувся за ним. Ліс був пересичений вологою, яка скрапувала з гілок ялиць – і це все, що міг побачити за вікном хлопець. Якби він міг забрати з собою, думав Старший, свою одежу, книжки, запах, горня з відбитою ручкою – хай би йшов. Хай би пішов так, як відходили підопічні інтернату, за якими ніхто не журився, бо як можна оплакувати тих, хто насправді не жив ніколи, а існував кожен у своїй шкаралупі. Хай би тоді йшов Сіренький.
Але він піде так, як пішла Люся, як ідуть ті, до кого звикли, кого люблять, і Старший знав, яка то мука. Він і найчастіше лишався з Сіреньким. Бо міг оборонити дім від непроханих волоцюг. Знав, що оборонить і знайде для цього сили.
Старший мовчки відвів хлопця на кухню, обтулив коцом і підкинув дров. Поставив перед хлопцем на столі картонну коробку, яку знайшов на стриху, обплутану павутинням і припалу порохом. Знайшов її ще тиждень тому, але чекав моменту, такого як зараз, коли ні він, ні Сіренький не зможуть більше витримувати тиші й натиску пересиченого туманом і запахом тліну лісу.
– Що це? – спитав Сіренький.
– Іграшки на ялинку. Забули забрати. Тепер ми собі поставимо ялинку й купимо мандаринів.
– Що, вже Новий рік?
– Ще ні, але вже скоро.
– А чому ялинки не ставили минулого року?
– Іграшок не було, – відказав Старший, намагаючись пригадати, що тоді було. Ага, Семко пропав. Два дні шукали його, а Сіренький тоді з застудою сидів сам. Вони ще не знали, що він має рак. Дуже спереживався хлопець, бо виявилось, що не може бути сам-один. Ще гірше розхворівся.
Сіренький відгорнув пожовклу газету, і на лице його впав відсвіт дитячого раю.
– Коли я був малий, – замріяно мовив Старший, – то перед Новим роком ми з мамою знімали з шафи коробку з іграшками й витирали від пороху. Завжди знаходили одну чи дві розбиті. Але ми клали вату між віконними рамами і посипали зверху битим склом. Гарно було.
– Ті самі іграшки, – прошепотів Сіренький.
– Не ті самі, – не зрозумів його Старший. – Я вже старий, не могли вони зберегтися. Навіть того общежитія, де ми мали кімнату, немає. Як мене забрали до армії, мама вийшла заміж і поїхала в Тюмень. Я пішов на стройку, то й мав общежитіє. Може, й квартиру дали б, але я скалічився, мусив піти.
– А тоді ти женився.
– О, ми вже обоє немолоді були, коли розписалися з Люською.
– Люся не могла тебе прописати, бо там син з невісткою були прописані, і вони тебе вигнали, коли Люся померла.
– Так, Сіренький, так життя й пройшло. Але нічо, нічо… Давай повитираємо іграшки, аби блищали, як новенькі.
– А мама твоя живе?
– Та ні, давно вмерла. Я навіть на похороні не був, бо на дорогу гроші великі треба. Люська службу Божу в церкві найняла. Мама кликала мене до себе, обіцяла роботу на буровій. Сама вийшла за вдівця з трьома дітьми. Не хотілось мені в чужу сім’ю лізти. Але поки був молодий, треба було б спробувати…
– Тоді б я тебе не знайшов! – злякався Сіренький. – Ми б прийшли, а тебе нема.
– Ага. Всяке могло бути. І з тобою, і зі мною.
Старший уявляє собі варіанти життя, вибираючи найкращі. Ось він вдома в чистенькій квартирці. Люся ліпить вареники. Він відробив добу, але не лягає спати. Пообідає, тоді й відпочине. Або так. Він заробив добру пенсію на стройці, отримав квартиру від держави. Жонатий, вже й онуків має…
– Ну, давай, Сірий, витирай порох, а мені треба зупу доварити!
Хлопець виймає навпомацки першу кульку. Вона блакитна, трохи вигоріла, і на ній нема нитки, щоб вішати. Він перекочує її з долоні на долоню й зауважує, що металеве вушко заржавіло. І хоч від часу й вогкості барва поблідла, але так вона більше нагадує небо влітку. Сіренький добре пам’ятає іграшки, що висіли на інтернатській ялинці. У коробці мають бути хатка, хлопчик на санчатах, снігур, огірок… Ні, огірок розбив Кирило, коли хотів вкусити.
Хлопець покірно витирає іграшки паперовою серветкою, і в ньому нічого не озивається: ні радість, ні смуток, як він не хотів би цього. Він не бачить себе коло майбутньої ялинки, не хоче бачити. А в темній комірці, на старому матраці, де так тихо і спокійно, як на безлюдному острові. Купа іграшок росте на столі, уже й загубилася та перша, без нитки, кольору літнього неба.
– Диви, як мандарин! – звертає увагу Старший.
Сіренький тримає на долоні оранжеву кулю, і вона йому нагадує сонце.
– Аж хочеться з’їсти, правда?
– Ага, – киває Сіренький. Він давно уже погоджується з тим, що йому кажуть, перебуваючи в якомусь іншому світі, де понад усе цінують мовчання. Рот його наповнюється болем, хрускотом скла, коли він думає про Кирила. Скло однакове на смак, хоч може бути різного кольору й різних форм. Він обережно кладе кульку поверх піраміди. Вона наче сонце, що заходить. Тут, в лісі, його не видно, а видно з кручі безлюдного острова.
Коли іграшки знову потраплять до коробки, ця опиниться на самому споді.
«Чому я це зробив?» – дивується Богдан, відносячи драбину під гараж. Він наче виходить з туману, хоч уже й полудень, але туман майже такий самий густий, як зранку. Ну, взяв і поміг чужому чоловіку. Може б нічого й не було. Може, господар і не бив би Ігоря, а просто вигнав. Чому йому взагалі таке спало на думку, що господар почне розпускати руки, а він, Бодьо, стоятиме й не знатиме, де подітись зі встиду? Правильно, він тут ні при чому. Порубав дрова, взяв гроші – й будь здоров, я нічого не видів. А що, як той дурнуватий вернеться та й розкаже, що не хотів йти, то Бодьо таке придумав, приніс драбину й підставив.
Нє, Ігор не прийде, бо дуже перестрашений. Хіба що з новим рискалем. Зразу видно, що дрантя, а не рискаль. Сімнадцять гривень в магазині коштував торік. Тепер двадцять п’ять. Та проти коріння ніякий рискаль не встоїть. Треба було сокирою порубати. Підважити й порубати. Скільки ж то дерев треба було вирізати, аби таку кам’яницю вимурувати? А будувати є де. Он під лісом ціле поле пустує. Були б гроші на хату, то все одно де будувати.
Бодьо дивиться на вікна і вікна дивляться на нього. Там мусить хтось бути. Господар не міг їх залишити самих. Дурний ти, Бодю, ох і дурний! Дрова порубаєш, але чи заплатять за роботу – не знати. Чорт з ним, але жінка… Грозиться, що в Італію поїде, курва, бо встидно перед дітьми. Але він їй сказав, як відрізав:
– Поїдеш – подам на розвід.
Отак-о. Наразі сидить тихо.
І Бодьо знову трощить пеньки, а Ігорко тим часом віддаляється від своєї нещасливої роботи.
– Нічо, – бурмоче Ігорко, – нічо! Треба мати свій рискаль. Свій!
Совість його не мучить, бо звідки в Ігорка совість, коли він як дитина. Гроші він заробить завтра. Катя знає, де є робота. А ті дві гривні він не стратить, бо має їсти з собою і чай в термосі. Треба з’їсти, бо Катя буде сваритись.
Ігорко роззирнувся довкола, не стишуючи ходи, де б йому впоратись зі своїм обідом. Вздовж вулиці тягнулись недобудовані дачі, наступали на ліс, а ліс відступав до залізничної колії, лишаючи по собі ями, з яких визирала біла крейдяна мука, останки давнього моря, острівці поскручуваного мертвого листя, викорчувані пеньки. Потім проїде бульдозер, зробить тут пустелю, і в ній, наче гриби, повиростають котеджі з глухими парканами і залізними брамами. Боді й Ігорки матимуть заробіток, риючи канави, рубаючи дрова, скопуючи грядки. Але цей Ігорко вже сюди не прийде. На мить він забув про збитки, які завдав господареві, і з цікавістю роздивлявся невикінчені споруди на різних стадіях будівництва, і раптом завмер, побачивши на даху маленьку сосонку, обвішану блискучими гірляндами й червоними стрічками, знак того, що будинок сягнув уже своєї найвищої точки і далі вже не виросте. Ігорко подумав, що настає Новий рік і треба пильнувати, щоб Семко не розбив якусь іграшку, бо за це Семка лишать без обіду. Почуття тривоги знову заволоділо ним, й Ігорко вхопив канапку з маргарином і ковбасою. Крихти хліба сипались йому на куртку, а звідти в болото. Потім він випив ледь теплий чай з термоса, не зводячи очей з деревця, що яскраво виблискувало на тлі сизої хмари. Закінчивши їсти, Ігорко задоволено всміхнувся. Він виконав Катин наказ. Тепер можна йти на станцію. Там є годинник. Він сяде на лавку і буде чекати до шостої години. А тоді сяде у перший вагон, де на нього чекатимуть Катя з Семком.
Ігорко озирався на дерево на даху, яке було видно аж до повороту, а потім воно ще на якийсь час затрималося в його пам’яті, бо дуже вже його здивувало.
Трапилося так, що й Н. згадав про ялинку. В одній із будок раптом сяйнув жмуток гірлянд із фольги, причеплений скраю до дашка. Н. перехопило подих і потемніло в очах. Він хотів було повернути назад, але подумав, що годі. З кожним днем на лотках ставатиме делалі більше гірлянд, масок, скляних іграшок і штучних ялинок. Він мусить це прийняти, як щось неминуче.
Катя посадила коло себе Семка, який все ще відходив після збурення музикою. Кінчик носа в нього посинів.
– Зараз я порахую гроші, Семку, й підемо пити чай. Я скоро.
Вона висипала монети на коліна. Білі рахувати не буде. П’ять гривень вона була винна ще за вчорашній день пані Марії, аж тепер згадала. Вчора заробіток був геть малий, і вона позичила в пані Марії, щоб віддати провідниці. Катя відрахувала окремо п’ять гривень й поклала до внутрішньої кишені куртки. Завтра віддасть, бо пані Марія вже перебралась до іншої електрички. За п’ять гривень можна було купити великий білий хліб, або два плавлені сирки, або кілограм яблук. Але яблука в них були свої. Старший виміняв колись за старий бідон аж півмішка. Коли їдеш електричкою, то бачиш в полі яблуні, шипшину, калину, але що з того. Не вийдеш з поїзда, аби нарвати.
На базарі пучок калини продавали за п’ять гривень. (Від тиску, жіночко, від кашлю. І на серце помічне. Поставите в холодильник – до весни простоїть.) Катя кивала й підтакувала. Холодильника в них не було, і електрики також, але ніхто про це не знає.
Найбільше було монет по двадцять п’ять копійок і зовсім мало по п’ятдесят. П’ятдесят копійок – то вже гроші, хоча Катя не могла згадати, що можна купити за п’ятдесят копійок. Але рахувати легше. Десять монет – і вже маєш п’ять гривень.
Семко заворушився. Тепер його свідомість пливла в нормальному напрямку: зігрітись, перекусити, вернутись додому.
Небо помутніло. Сонце навряд чи ще сьогодні визирне, хіба при заході станеться сплеск червоної, зеленої і синьої барви на обрії, посіченому панельними будинками, від одного погляду на які робиться незатишно.
Сіренький дрімав, притулившись до теплої стіни. Не хотілось його тривожити, і Старший схилився над газетою «Рекламні оголошення», яку вчора хтось дав Каті. Пластикові вікна, двері. Куплю, продам. Цілителька Оляна. Він ніби повертався у той тихий працьовитий світ, якого вже давно не існувало. Світ, наповнений сенсом, монотонний і безпечний. Світ, де треба купувати овочі на зиму й м’ясо на свята, де купівля пальта чи чобіт справжня подія, де премія викликає ейфорію і де щомісяця десять чи двадцять рублів осідають на ощадкнижці. Світ цей помер ще до того, як Старший втратив усе, що мав. Тепер його світ – бачки для сміття, пункти металобрухту й макулатури. І нема жалю за тим, що не вернеться. Усе як відрізало, коли Старший вернувся з нічної зміни в котельній і побачив у квартирі броньовані двері, до яких не підійшли його ключі. Він чекав цього й не зробив нічого. Спускаючись сходами, найбільше боявся зустрітися з сусідами. Усе, що він відчував, це сором. Ні крихти гніву, бо це ж таки Люсина квартира, а не його. А що Люся не написала заповіт, то тому, що їй таке навіть не спало на думку. Вона до останнього не змирилась зі смертю, тому й вмирала так тяжко. Її життя скінчилось з останнім подихом.
А Сіренький уже себе поховав, і вже трава виросла на його могилі. Сам позачиняв усі вікна й двері, завісив чорною плахтою дзеркало і дозволив, щоб його засипали землею. Чому так, Старший не розумів. Чому молоді не бояться смерті, а старі щосили чіпляються за життя, хоча мало би вистачити їм тієї муки.
То було восени. Він викинув ключі в бак для сміття, навіть не замислюючись над цим, шкіра на лиці ніби взялась гіпсом, так затерпла. Побачив Васильовича з десятої квартири, махнув рукою: не питай нічого, не говори зі мною. І пішов, знаючи, що ніколи сюди не повернеться.
Вранішній парк світився теплим золотом. Старший ліг на лаву, схрестив руки на грудях і став чекати на смерть. Мусив спершу померти, щоб почати нове життя. Тільки щоб ніхто не втручався у цей важливий ритуал. І сталося так, що він плавав у тій золотистій порожнечі рівно стільки, скільки було йому потрібно. Хтось в небесах синіх і золотих зупинив кришталевий годинник. Потім на дерево сіла зграя голубів, і листя почало падати від помахів їхніх крил. Старший розплющив очі й дивився, як листя літає довкола голубів. Годинник знову пішов.
Добре, що місто велике, добре, що світ великий, – ось що зрозумів Старший у цю мить, і це принесло йому полегкість. Та ще більшим відкриттям для нього стало те, що не можна втручатись у плин речей, не можна нічого змінювати, бо ж люди знають лише людські закони, а не закони Всесвіту. Це розуміння не знадобилося в його минулому житті, але зараз без нього він просто б захлинувся у морі бруду, болю й крові людського існування, чи просто впав би, як відірваний листок, на землю. І тепер, позираючи то на Сіренького, який скоро помре не лише для себе, а й для тих, хто поруч, то на газету, яка пропонувала йому те, чого він більше не потребував, Старший просто торкався минулого і майбутнього, і вони у відповідь також торкались його. Їхній доторк був урочистий і делікатний, не викликав ні відрази, ні жалю, ні страху, бо ТАМ, в небесах синіх і золотих, їм усім буде полегша. І Люсі, й тим нещасним калікам, які квапились піти колись з цього безрадісного дому, звідки була одна дорога на цвинтар. Ніж так жити, ліпше померти, або взагалі не приходити на світ – думав кожен, хто тут працював, від директора до сторожа. Але це вони так думали, а підопічні, як їх називали, думали зовсім інше. Вони хотіли жити і вміли жити там, де не могла вижити звичайна людина.
Нічо, думав Старший, нічо, Сіренький… Я поїду до міста і зароблю грошей. Привезу щось таке, що тебе втішить і продовжить тобі життя. Ніщо так не зміцнює, як радість. Ялинка – це не те, що тобі потрібно. Ти вже задорослий до ялинки. Ти старший навіть за мене.
Старший підвівся й пішов розпалювати в кімнаті, де вони спали утрьох – Семко, Сіренький і Старший. І в тій, де спали Катя й Ігорко. Печі були не кахляні, тому й вціліли, навіть дверці лишились. Якби не Старший, то дім би розграбували до решти.
Вогонь ніколи не розгорявся за першим разом, а тут раптом розгорівся в обох пічках. Старший навчився у лісі багато чого, однак дерево було протрухле, швидко горіло й давало мало тепла. Взимку доводилося додавати вугілля, хоч його залишилось небагато. Та нічого, нагріємо. Буде тепло тобі, Сіренький.
Цього разу Сіренький пригрівся у кухні, не пішов лягати вдень. Старший накрив йому коліна ще одним коцом. Поки розгорялося, переніс постіль ближче до печі, щоб просушилася. Під подушкою в Сіренького лежав жовтий ведмедик. Колись Старший купив того ведмедика в пиячки, худої, аж синьої. Може, вона їсти хотіла. Пожалів. Дав дві гривні. Знав, що ніхто, крім нього, не купить у неї такого облізлого, залапаного дитячими руками ведмедика. Він подумав, що іграшку пиячка знайшла десь на лавці в парку, схожій на ту, де він колись помер і ожив від того, що жовте листя літало разом з голубами.
Коли Старший за третім разом заносив дрова, йому спало на думку, а раптом Сіренький помер уві сні. Він змусив себе віднести дрова, накласти в піч, і тоді вже пішов на кухню. Там було майже темно і піч вистигла. Старший спинився за крок від хлопця. Серце йому калатало, і він не наважився озватись до купи шмаття, під яким ховалось мізерне тіло. Він зрозумів, що коли б це не сталось, він ніколи не буде готовий його прийняти.
– Холодно! – озвався кволий голос.
Аж тоді Старший отямився і побачив, що з незачинених дверей тягне усім холодом чужого світу.
Катя втомилась. Утома падала на неї завжди зненацька. Губи перестали ворушитись. Вона вже не пам’ятала, скільки в них грошей. Поруч неї скулився змерзлий Семко, притискаючи до себе мішок з гітарою. Він знав, що не можна заважати Каті рахувати гроші. Якщо Катя нарахує багато грошей, то вони куплять бандуру.
Хтозна скільки б Катя ще отак сиділа з монетами в подолі, якби раптом не глянула на станційний годинник. Ігорко скоро вернеться з роботи, а вони ще нічого не купили. Але повіки в неї обважніли. Ще хвильку…
… Літо, тепло. Вони всі утрьох сидять на лавочці в парку, їдять морозиво й дивляться, як діти катаються на каруселі. Семко з Ігорком у білих футболках, Катя у синій в білі пасочки сукні, на ногах босоніжки. Чи це вже було, чи ще буде – у неї плутається в голові. Катя зітхає: мине осінь, мине зима, весна, і настане літо.
– Ходім, Семку! – і вони йдуть до водія маршрутки міняти дрібні гроші на паперові. Двадцять гривень, і ще купа по десять копійок.
Відразу по тому прямують до аптеки брудною привокзальною вулицею. Заліплене хмарами небо поступово гасне. Десять таблеток – дев’ять гривень. І треба хліба.
У магазині обоє застигають перед блискучими упаковками. Катя розуміє, що не можна довго затримуватись, бо знову дурно викине гроші, і Старший хіба докірливо хитатиме головою. Але тут так тепло й гарно пахне, і ніхто їх не проганяє. Тут панує рівновага. Інші люди дивляться на таких, як Катя з Семком, як і повинні дивитись – згори вниз. А натомість Катя й Семко знають, що їм не дорівнятися до цих людей. І через те ніхто нікому нічого не винен.
– На базарі дешевше, – каже тихо, але не так, як би їй хотілося, Катя. Дівчина-продавець не навчена огризатись і байдуже відвертається.
І тут у Каті виривається:
– Дайте нам два сирки в шоколаді за гривню двадцять! Полуничні.
Вона дає десятку і чотири монети по десять копійок. Два сорок. Один сирок Сіренькому, а другим вони поділяться усі, хоча Старший, напевно, відмовиться.
У хлібному Катя бере два батони, вони дешевші за хліб. А тоді йдуть на базар, що вже скоро буде закриватися. Біля базару жіночки похапцем розпродують городину й молоко.
– Беріть, пані, яблучка! Беріть сир, дуже добрий!
Але Катя купує буряк, дрібний і дешевий, за непораховані копійки. І чвертку олії на розлив. Усе. Те, що лишилося, вона віддасть Старшому. Той порахує й відкладе в бляшанку з-під кави. А як Ігорку нині заплатять, то можна би завтра побути вдома. Ні, треба буде щось купити. Піти на станцію. Там є магазини…
