Текст книги "Записки Білого Пташка"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

Зі схлипом прокидаюсь у своєму ембріональному сховищі. Сідає сонце за пагорбом. Тихо. Десь мусять бути люди, котрі не відштовхнуть моєї простягнутої руки і сховають у разі небезпеки. Більшість людей – добрі. Я ж перепливла Ріку, хоч потім мертві птахи падали мені на голову. А якщо не зустріну людей, то десь же є сади, яких вони не взяли з собою, ліси з ягодами і грибами. Там я знайду притулок на зиму. Я стала вічною, відколи втратила пам’ять. Самотність, можливо, поверне напівстерті спогади, що є ключем до всього того, що маю ще пережити. Напівстерті спогади не такі болючі.

…Я йду ледь помітною стежкою. Якщо буде світити місяць, то зможу йти і вночі. Зрештою, очі звикають до темряви. На траву впала роса, коли зайшло сонце. Його відблиск іще тримався на пагорбах, а в ярах уже панував морок. Стежка мала мене кудись привести. Горби в присмерку нагадували то величезних звірів, то стародавні могили – і те, й те однаково неприємне.

Нарешті моє безлюддя скінчилося. Попереду була якась оселя. Страх наступав мені на п’яти, і я втішилася освітленими вікнами. То була сільська хата, оточена благеньким парканом. Вікна не були затулені фіранками, і я вгледіла молоду сім’ю. Коло печі сиділа жінка і церувала панчоху, її чоловік тримав на колінах хлопчика років трьох-чотирьох і гортав перед ним книжку, їхні обличчя були такі спокійні, що я вже не вагалась. Мені б тільки почути людський голос. Та коли я наблизилась, відчула такий сильний опір, аж мене відкинуло. Простягнула вперед руки і наштовхнулась на невидиму стінку, скам’яніле повітря. Вона перегородила мені шлях. Приголомшена, я сіла під стіною на мокру траву й утупилась в освітлені вікна. Невже ці люди обгородили себе стіною? Як вони сміли? Якби це не було з їхньої волі, вони б не сиділи такі спокійні й безпечні. Зрештою, небезпека на цьому березі так само існує, тільки в інших формах, ще мені невідомих. Я спробувала обійти стіну. Вона мала округлу форму, тобто оточувала подвір’я. Але з іншого боку я побачила інші вікна: великі, завішані порваним тюлем. А всередині – сонні діти, брудні жінки з клунками й валізами, бабусі по кутках. Он куди я хотіла прийти… Цього разу стіна мене охороняла. Я негайно вирішила йти геть.

Позад мене стояв той самий чоловік, якого я залишила на другому березі Ріки.

– Що ви тут робите? – спитала я різко.

– Ви заблукали…

– Чому ви знову мене переслідуєте?

Він знизав плечима:

– Я не переслідую, а оберігаю. Вам треба було йти верхами.

– Якими верхами?

– Верхами, – вперто повторив він, як щось дуже зрозуміле.

– Чи знаєте ви якесь місце, де можна перебути ніч?

– Знаю, але чи буде воно вам до вподоби…

– Відведіть мене туди.

То була якась халупа, недалеко від дороги, оточена кущами і старими деревами. Чоловік вийняв з кишені ключа, відімкнув двері. У хаті він запалив свічку і поставив її під стіл:

– Щоб не видно було з дороги.

Я сідаю біля холодної печі, не певна, чи пощастить мені звільнитися від напруження. Помічаю розібрану стелю над собою, зірки.

– Іншого на разі не можу вам запропонувати.

– Так, – кажу байдуже.

Тіло стає легким, а думки взагалі зникають. Коли прокидаюся, світить сонце. Я лежу на якійсь скрині, вкрита коцом. Нікого нема. На столі горня молока і шматок хліба.

Боже, як мені стає самотньо й порожньо у чужій хаті! Кидаюся до дверей. Вони незамкнуті. Потім намагаюсь увіпхати в себе молоко й хліб, щоб набратися сили. Оселя така вбога й занедбана, наче щоночі тут збирається всіляка нечисть. Мені треба витримати ще третю ніч. Тоді все зміниться. Якийсь упир живиться моїм духом, і я блукатиму доти, доки буду йому потрібна.

Йди далі, йди. Безсилі молитви й хрест, бо сюди не сягає ні диявол, ні Бог. Коли виходжу, то бачу довкола розкидані грубі книги з чистими білими сторінками, їх дуже багато, але жодну з них я не можу прочитати. Я не дивуюсь, що бачу їх у траві. І не дивуюсь, коли опиняюсь у себе в Урожі. Йду по стежці з мамою, а перед нами котиться людська голова. Спитати про це маму означає змінити дальший хід подій. Але я голоском п’ятилітньої дитини питаю:

– Мамо, куди котиться ця голова?

Відчуваю якийсь сильний удар і втрачаю притомність. Отямлююся на малесенькому майданчику над прірвою, з якої лине диявольський гуркіт. Нема рятунку. Я неминуче впаду вниз, притягнута порожнечею. І кричу:

– Мамо, куди котиться цей м’ячик?!

Я несу формувальним цехом на дощечці маленькі людські голови, щоб покласти їх у піч. Коли підходжу до конвейєра, вони стають чашками. Так, це теж було, коли я хотіла вмерти й сиділа із мокрою головою на морозі. Мені приснились ці голови. Отже, до мене потроху повертається пам’ять.

Знову йду незнайомою стежкою по цілковитому безлюдді. Чи це покара, чи нагорода – відсутність людей? Цього не дано знати до кінця шляху. Може, я й прагнула самотності, але не такої погрозливої, коли замість людей дерева, кущі, квіти без запаху, сам дотик до їхніх пелюсток викликає спрагу. Здається, щось їде. Я обертаюся. Величезний червоний «Ікарус» мчить по запилюженій дорозі. Несподівано для себе я підняла руку. Автобус спинився попереду. Я бігла до нього, і ноги мої були наче з вати.

Салон був повний людей, і я ледве знайшла вільне місце. Куди автобус прямує, я не питалася, бо знала: він їде звідси. Люди, як люди, по знуджених обличчях видно, що здалеку. По якімсь часі ми в’їхали у порожнє брудно-коричневе місто, де головою до тротуару лежав мертвий жовнір, вхопившись руками за живіт. Одразу по тому автобус спинився на площі із зруйнованим храмом: стирчали тільки рештки стін, заввишки зо два людські зрости. Всі виходили, вийшла і я. Якась старша пані торкнула мене за плече. Лице їй сяяло задоволенням.

– Дивись, – сказала вона, – як чудово, що тут залишилась церква. Ми поховаємо їх, згідно звичаю, на землі, яка колись була їхньою.

І вона розкрила коробку з-під взуття, яку тримала під пахвою. Там на ваті лежали мертва пташка, бджола і зів’яла квітка. Люди тим часом розходились хто куди, і хоч нічого привабливого у цьому брудному місті не могло бути, вони жваво і весело розмовляли. Усі несли торби й валізи.

– Ходи зі мною, поховаємо їх, – запропонувала жінка.

Я взялася нести її сумку. Ми пішли до руїн. Я навіть подумала, що це, може, й не церква, бо всередині не було жодних оздоб. Таке враження, наче щось позлизувало зі стін розписи й ліплення.

– Тут ми вас, бідняточка, й поховаємо!

Жінка вийняла з торбини дитячу лопаточку і стала копати під стіною ямку. Мені чомусь уявились зелені луки й ліси на цьому місці. Власне, така предісторія і прообраз усіх міст, які коли-небудь існували. Дерева – то будинки, вулиці – ріки, луки – площі. Жінка вийняла небіжчиків із коробки, поклала у ямку, присипала землею – все це дуже швидко, ніби хотіла спекатись. Потім витерла руки напахченою хустинкою і весело сказала:

– Треба ж їх пом’янути, правда?

Вона витягла з торби пляшку вина, відкоркувала зубами і простягла мені. Я надпила за компанію. Жінка добре хильнула і мовила, не приховуючи полегшення:

– Ми тут чудово відпочинемо.

Я вже здогадувалась, що у це місто приїхала екскурсія і мені довелось стати її учасницею. Обережність змусила мене сказати:

– Так.

Хоч я не мала відчуття захищеності, перебуваючи у цьому світі. Певно, я була колись щаслива… Ось виходжу з хати в садок: блакитне небо, рожеві дерева і рожеві птахи. З-під куща виходить чорна кицька. А ще був крик: «Літак, літак!» Усі кудись бігли, але мене не пустили. Я стояла коло порожньої сільської крамниці й бачила, як туди зайшла коза і почала їсти велетенські в’язки бубликів.

Тіні довшали, щоб незабаром усе перетворити в суцільну тінь.

– Нам треба десь переночувати.

– Підемо, як доп’ємо вино, – спокійно відказала жінка.

…Це був будинок, не дуже старий, але припалий, як усе, рудою пилюкою. Я сиділа в кімнаті, недоладно захаращеній меблями, наче там збирались білити. Стіл стояв догори ногами. Ліжка посеред кімнати, а в кутку дитяче ліжечко. Я не сміла нічого міняти. Нестерпно хотілося спати. Замка в кімнаті не було. Чулися кроки, сміх. Час від часу через кімнату проходили якісь люди, голосно розмовляючи. Вони зачіпали ліжко, на якому я лежала, накрившися з головою, дехто навіть пробував стягнути з мене ковдру. Раз по мені пробігла якась тваринка, щур чи кіт. Із кожною хвилиною веселощі довкола мене зростали, а я знемагала від утоми. Нарешті хтось здер із мене ковдру. Я побачила підлітка, який утікав, перекинувши ковдру через плече. На ліжку навпроти сиділа жінка без лиця. Стара, я знала, що вона стара, але лице без виразу. Такі обличчя бувають у божевільних, коли божевілля зайшло вже надто далеко. Моя воля була паралізована, припнута до казенного ліжка. Чи ті люди тікали з раю в пекло, чи навпаки, я не могла збагнути. У кімнату ввірвалась зграя чоловіків і жінок у масках. Вони дерли горлянки і стрибали, ніби звар’ювали. Чи хтось тут є, їх не обходило. Я вже не могла цього витримати й вибігла, хоч мене й перепиняли.

Світили зірки і було досить видно. І напрочуд тихо. Жовнір лежав, як і раніше, головою до тротуару, вхопившись руками за живіт. Бліде лице було зовсім юне, але на ньому вже виразно проступали риси старого чоловіка – батька чи діда.

Я заговорила до нього, бо його душа ще не відлетіла надто далеко й могла повернутись:

– Уставай… Уставай, бо я не можу тебе поховати. І нема кого покликати. Вони всі якісь варіяти. Тобі нема на кого розраховувати. Тебе з’їдять щурі. Мертвих не можна ганьбити. Хоч би яке погане було життя, тіло слід поховати, а не лишати на глум. Уставай, бідаче. Тут не можна вмирати.

Я доторкнулась до чола. Воно було ні холодне, ні тепле.

– Вставай. Якщо ти мене боїшся чи соромишся, я відійду геть. Я заховаюсь в одному з цих будинків. Ти мене знайдеш, і ми почнемо шукати виходу з цього міста. Не може ж усюди бути страх і бруд. Твоя смерть безглузда. Ти повинен її зневажити. Вставай, ну, вставай.

Отак я сиділа посеред довгої порожньої вулиці поруч із мерцем. Тільки коли повітря раптом застогнало, й стогін перейшов у різкий тонкий свист, я зрозуміла, що слід ховатись. Я не побігла, а пішла, хоч із повибиваних темних вікон мене міг хтось бачити. Свист не наростав, а тримався на одній висоті. Я пішла до будинку, де зберігся проїзд, і озирнулася. Тіла вже не було.

З другого боку проїзду почувся тупіт. Я притислась до стіни. Пробігло кілька темних постатей. Вони тікали від когось страшнішого, ніж вони самі.

– Тікаймо!

Знову виник той чоловік, який уже з’являвся. Він ухопив мене за руку й штовхнув у маленькі двері в стіні, зовсім маленькі. А тоді зачинився защіпкою зсередини.

– Ну, тепер ми у безпеці. Ще трохи, і вже ніщо не змогло б тебе врятувати.

Чоловік упевнено намацав вимикач, і електрика освітила сходи вниз. Я була вже колись у цьому підвалі, що мав кілька закладених цеглою ходів. Скрізь лежали іржаві бочки, відра, купи клоччя й залишки гнилої картоплі. Я знала, що коли розібрати один із ходів, звідти рине потік величезних щурів. Але мій спаситель не мав наміру пересиджувати зі мною в шкільному підвалі. Ми пішли далі просторим тунелем із гладкими світло-сірими стінами й рівною долівкою. Що нам світило, не знаю, але було чудово видно. Від м’якого ненав’язливого світла почуття небезпеки зникло. І я згадала свій давній сон…

…Кімната у старому дерев’яному будинку. Великі вікна, розчинені в сад. Згори я бачу маму і двох своїх тіток, котрі розмовляють на лавці. Я чуюся роздратованою, бо в кімнаті неприбрано. Раптом відчиняються двері й заходить молодий чоловік надзвичайно високого зросту з трохи дитячим лицем. Я кажу вражено:

– Господи!

І ніяковію, бо це справді Бог. Він посміхається й каже, що прийшов мене сфотографувати. Показує мої давніші фотокартки, які я ніколи не бачила. Там тільки моє лице або очі. Коли я дивлюся на них, мені стає солодко й боляче водночас, наче я втратила колись свою сутність. Бог садовить мене, вкриває плечі великою квітчастою хусткою й прибиває її цвяхами до крісла…

…Замурований вихід має пролом, через який доводиться лізти навкарачки. В очі б’є сонце. Я перелізаю через купи цегли, порослої кропивою, й одразу ж за кущами бачу вулицю чистенького білого містечка. Є й лавка, на якій можна відпочити. Та коли ми сідаємо, одразу підходять дві молоді жінки і вмощуються поряд. Одна з них каже моєму супутнику, наче знала його раніше:

– Почитай нам вірші!

Він зіщулюється. Лице його мертвіє. Бачу, що ті жінки не відчепляться. Чоловік, не піднімаючи очей, глухим голосом говорить:

– Сивий вечір покладе голову мені на коліна. Засне. Нема кому нас збудити доторком руки. Нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка, і закапав теплий віск на підлогу.

– Ще! – вимагають обидві фурії.

Але чоловік мовчить. Тоді вони хапають нас під руки й ведуть. Чоловік не чинить жодного опору. Я теж не пручаюсь. Може, так і треба, щоб у незнайомому місті (а чи бачила я хоч раз знайоме місто?) тебе взяли під руки і повели. Тож нас повели незабаром в ошатний будинок і розділили. Мене штовхнули в кімнату на другому поверсі, де сидів слідчий. У відчинене вікно, яке аж просило, щоб із нього вистрибнути, було видно площу, помережану зеленими газонами й ліхтарями.

– Хто така? – поставив слідчий мені питання, на яке я не змогла відповісти, й одразу ж накинувся на мене з брутальною лайкою, бо, виявляється, знав усе. – Ти знаєш, що я з тобою зроблю?

Я знизала плечима.

– Тебе катуватимуть. А потім знищать. Твого приятеля чекає те саме. Живими ви звідси не вийдете.

Але я чомусь мала певність, що вийду звідси, і дуже швидко. Той чоловік, який глухим голосом читав вірш, відповідає за мене. Напевно, ми прийшли туди, куди нам не слід було приходити, або прийшли невчасно. Слідчий сказав усе, що про мене думає, але не сказав, у чому мене звинувачує. Через кілька хвилин я збагнула, що я просто школярка, котрій вичитує вчитель, і найважче витримати цей процес. Небезпечний лише той, хто говорить лагідно.

Зненацька на вулиці почулися постріли й біганина. Я побачила людей, які бігли до будинку. Слідчий блискавично виштовхнув мене за двері, ніби віддаючи нападникам, а сам вистрелив собі в голову. Тіло важко впало на підлогу.

…Що було далі, не пам’ятаю. Я ніби знову стала школяркою, котрій прочитали мораль, і вона повертається трохи засмучена, бо вдома чекає її щось подібне. Вулицею йшли бідно вбрані, натомлені люди. Від них тхнуло недоброю заздрісною бідністю, і було поміж тих людей багато злодіїв. Відчувши небезпеку, я пішла швидше. Цим, певно, якось вирізнилася серед натовпу, бо незабаром якісь обідранці відібрали від мене портфель і повели з собою. Це були не якісь шибеники, а дорослі злочинці, міцно зв’язані між собою бандитським кодексом. Вони вели мене під руки, як захмелілу приятельку. Ніж упирався мені в спину і не було сенсу кричати. Вони вели мене у злодійське кубло, і я мусила рятуватись. До горла мені підступала нудота. Я не хочу смерті, я не хочу бути з ними. Я хочу йти порожньою вулицею чи порожнім полем, дихати порожнечею. Будь-яке наближення до мене будь-кого – перешкоджає, затуляє небо. Єдине, що єднає мене зараз із людьми – це вогонь, біля якого можна посидіти, погріти руки, втупивши очі в мінливу барву полум’я. Цим, власне, я й відрізняюсь від звірів, тільки цим, керуючись найважливішим інстинктом – уникати.

Нарешті я насмілилась:

– Пустіть мене до мами. Я їй скажу, що скоро вернуся, щоб вона мене не шукала. Вона в тому будинку працює.

Я тицьнула пальцем у двоповерховий дім пошти, біля якого походжав швейцар. Я гадала, що можу заховатись у будинку, який охороняють. Не знаю як, але вони мене відпустили. Я побігла до швейцара і почала проситися. Треба було за всяку ціну втрапити досередини. Швейцар не вірив, що там працює моя мама. Але я була переконана, що у домі обов’язково є жінка середнього віку, яка годиться мені в матері, і зрозуміє, що я потрапила в біду. Нарешті швейцар сказав, що впустить, але тільки на десять хвилин. Я кинулася по сходах угору. Там справді була літня жінка в синьому халаті, вона поралась між полиць, завалених паперами і коробками, і так холодно мене зустріла, що я розплакалась. У мене було лише десять хвилин. Я не просила, щоб мене сховали, лише, щоб вказали якийсь вихід.

– Не можу, – схрестила жінка руки на грудях. – Мені дуже шкода, але швейцар знайде тебе й під землею. Навіть якби ти його розчулила, хоч то дуже черствий чоловік, банда не відступиться і спалить пошту. Тобі вдасться вирватись, якщо ти не будеш їх дратувати.

Коли прийшов швейцар, я була вже спокійна. Жінка сказала:

– Ну, йди, донечко, готуй уроки. Начисть картоплі на вечерю.

– Добре, мамо.

Вона поцілувала мене, і я пішла попереду, а швейцар позаду.

Не було рятунку в похмурому високому будинку з запаморочливими сходовими прольотами. Розв’язка мала настати у голій брудній кімнаті, куди привели мене злодії. Стріли нас дві брудні жінки в дранті. Почалася пиятика. Я стояла в кутку, притулившись до стіни, і втішалася тим, що мене не помічали. Дякувала Богові, як дякує засуджений на смерть за останні хвилини, що тягнуться довше за все попереднє життя.

Злодії були страшні. Напруженість не зникала з їхніх облич, і здавалось, що, відірвавшись від решти людськості, вони зависли в порожнечі. І не мають жодних слабкостей. Може, я боялася не їхньої жорстокості, а їхньої тривоги? Але коли мені наказали роздягтися й одна з жінок кинула мені в кут м’яту нічну сорочку, я затремтіла від страху за своє життя. Щоб стати співучасницею, не досить покори. Треба знищити в собі усе те, що цінували досі в тобі люди.

Я стояла в сорочці, розіп’ята похмурими поглядами, коли внизу пролунав пронизливий свист. Перекидаючи стільці, злодії кинулись до дверей. Мені не було куди втікати. Я впала на купу лахів, які вивалились із шафи. Мене пристрелять, коли вбіжать сюди. Уже не злодії, а міліція. Ті дві жінки лишились. Одна з них подала другій таблетку. Та проковтнула її й сконала. Я простягнула руку й собі, але жінка розчинила малі дверцята в стіні і випхнула мене. Я опинилася на крихітному балкончику, точніше за ґратами, які починались майже від порога. Жінка одразу замкнула за мною двері. Балкон виходив на подвір’я-колодязь, засипане снігом. Я стояла боса, відкрита для всіх пострілів, і бачила, як падають із вікон злодії, підстрелені міліціонерами в чорній формі. Деякі звисали з ґрат, уже мертві. Якщо мене не вб’ють, то я замерзну в нічній сорочці. Може, тому в мене й не стріляли, що вважали мене мертвою?..

…Дивно опинитися після цього серед святкової юрби на площі. Вона веселиться, ніби під дулом автомата. Убого вбрані, бліді, з палаючими очима, люди хвилюються, безладно рухаються (броунівський рух). Власне, натовп невеликий, тільки тісно збитий докупи. Позаду досить порожньо. Як я сюди потрапила, невідомо. Певно, мене привів сюди стадний інстинкт, бо я надто довго блукала сама. Юрба зробить мене безликою на той короткий час, а відтак я знову мушу йти шукати собі прихистку, витираючи заплакані очі. Не дивно, що я піддаюсь очікувальному настроєві натовпу й дивлюся на небо. Звідти спускається велика сіра повітряна куля, як у книгах Жюля Верна. Тільки капелюхами й квітами ніхто не махає. Схоже, що люди знають про з’яву з неба, але не знають, яка вона буде. Куля стрімко спускається. Видно товстого лисого чоловіка у довгій до п’ят сорочці. Лице його усміхнене, зовсім дитяче.

– Дивіться, Бог! – гукає малий хлопчик.

Люди з ревом кидаються до товстуна, щоб він уволив їхні бажання. Той звільняється від мотузок і тікає, блискаючи голими п’ятами. А люди з лементом біжать за ним.

Чи це Бог, чи це частина якогось карнавального дійства, звідки мені знати? Я дивлюсь услід. Я не часто дивлюсь услід. Пам’ятаю, як колись маленькою дівчинкою я бігла за своїми старшими сестрами, а вони від мене втікали. Мабуть тоді я зрозуміла, що нікого не слід доганяти. Слово «пізно» не повинно викликати відчаю. Куди ж мені йти тепер, коли всі люди побігли за Богом, як за всемогутнім продавцем? Прости мені, Господи, це жорстоке порівняння. Як Ти можеш дати чи продати те, чого не маєш, що давно віддав, і ми його намарне розтринькали? Ось зараз піду шукати ту хату, в якій народилася. Вона стоїть на березі глибокої чистої ріки. У бур’яні, напівзруйнована і вросла в землю. За забитими дверима має бути кімната зі столом коло вікна, а на підвіконні алюмінієва гасова лампа. У другій кімнаті – блакитне ліжечко-колиска і етажерка з книжками, де на поличці сидить величезний зелений жук. Там я колись лежала, і наді мною схилився дідо, кажучи: «Ти ж моя руда циганочко».

Але коли я, обдираючи пальці об цвяхи, заходжу, то бачу в другій кімнаті високе ліжко. Там спить мій чоловік. Я не хочу його будити, але перша кімната заставлена посудом. Чоловік устає з ліжка. Я бачу, що там ще хтось лежить. Якась жінка і чоловік. У них потворні злі обличчя. Мій чоловік сонно простує до мене. Я хапаю горня з водою і кидаюся до бісів. Але чоловік перепиняє мені дорогу. Вода обливає мене і його.

…І знову, безпритульна, я подалася геть. Тепер мені доводилося йти горами, порослими лісом, спокійними і безлюдними. Диких звірів я не боялася, бо чулася дуже втомленою. Лягла заснути під деревом. Неподалік текла вода. Земля була вогка і холодна, вкрита широким м’яким листям. Я швидко заснула і швидко прокинулась. Мій відчай не сягнув ще тої межі, щоб я сама себе губила. Тіло набрякло вологою й обважніло. Я згорнулася клубком, підтягаючи коліна до підборіддя, як дитина в материнській утробі. Мені ніщо не загрожувало, крім холоду. Вважалося, що я вже встала й іду вниз до якоїсь хати, де мене пожаліють, дадуть поїсти. Але й та хата може бути оточена невидимою стіною. Я отямлюся знову такою ж закляклою, з важким, налитим випарами потоку тілом, відтиском листка на щоці. Знову засинаю, знову прокидаюсь. І вже ніч. Світять зірки, сонно скрикує пташка, земля вібрує піді мною. У сні я лягла горілиць, розкинувши руки й ноги – і вони відпочили, полегшали, як мої думки. Я посміхаюсь, оточена ласкою чистої світлої ночі, яка проникла в мене, не залишивши місця будь-яким клопотам. Як добре не бути людиною, пройнятися нерухомістю, запахом трави, стати непомітною, врешті зникнути для себе, здійснити найпотаємніше бажання: жити, не існуючи ніде – ні в часі, ні в просторі. Ось куди я прийшла, коли розбудило мене сонце – гори, сиві від роси, нечіткі стежки, всохлі, покручені від тисняви дерева. Голими руками не збудуєш собі дім, а покинутих хат із їхніми неприязними духами я вже не хочу. Сонце освітило мене, і я знову стала помітна для всіх живих істот. І мусила рухатись, щоб тіло не подзьобали круки і не з’їли мурахи. Ще один день доводиться починати з пошуків, терпіння – задля чого, Боже? Відколи Ти мав необачність спуститися на землю, то став переслідуваним. Мене на якийсь час перестали гнати, але кожна мить скорочує відстань до нового переслідування. Пам’ять про це кладе тінь на моє майбутнє. Обплутана павутинням недовіри, йду стежкою з гори. Тепер я знаю, куди тікати, коли знову почнуть переслідувати. Гори, порослі лісом, не зникнуть з моїх очей.

Як мені велося в долині, довго розказувати. За селом спинилась біла машина. Молодий чоловік у темних окулярах спитав, де можна відпочити. Я не опиралась, коли мене взяли в машину. Там були ще двоє чоловіків та жінка. Вони мали зброю, якої не ховали, і, не криючись, розмовляли про свою службу. Я була сама покора, бо ті люди не боялися нічого і легко могли мене знищити. Сама згадка про їхню службу наганяла страх на кожного.

Я повела їх на терасу покинутого панського дому, яка виходила на розвалений, так само покинутий колгосп. Зате, коли не дивитися вниз, звідти чудово видно гори і захід сонця. Отам ми сиділи, пили коньяк, закусуючи делікатесами. Я була така голодна, що почувала до них навіть трохи вдячності. Вони не питали мене, звідки я й хто така, хоча найстарший не спускав з мене пильного ока. Власне, я була бродяжка, нешкідлива істота, яку вони підчепили на дорозі. Вже потім я зрозуміла, чому не запам’ятала жодного слова з їхньої бесіди, лише чорні пістолети й білі костюми. Розмова велася так, що слова влітали в одне вухо, а вилітали в друге. Але мене вона мало цікавила, бо не стосувалась мого існування. Всі ці люди були засмаглі, наче щойно з курорту. Помалу на терасі, що знизу тонула в бур’янах, між ними виникла гостра суперечка. Тоді я сказала, що йду, але мене не пустили. Жінка сказала: «Почекай ще трохи. Ми скоро поїдемо». Той, хто зупинив мене на дорозі, встав і втупився у напіврозвалену комору: «Там хтось ходить».

– Мало хто може ходити, – відказала жінка.

– Це мені не подобається, – вперся чоловік. – Ніхто не сміє за нами підглядати.

Він висмикнув пістолета з кобури і скочив з тераси.

– Хто б це міг бути? – спитав мене старий.

Я не знала. Ми мовчки спостерігали. Чоловік зайшов за стіну і зник. Там були великі купи клоччя, перемішаного з битою червоною черепицею. Минуло кілька хвилин.

– Може, мені глянути? – запропонувала я. Здавалось, вони цього хотіли, бо згодилися відразу.

Тепер я могла непомітно відійти до річки. Коли я наблизилась до стіни, то побачила, що від комори лишились закапелки, по яких мені не хотілося блукати. Я вийшла на чисте місце, й одразу з тераси вистрелили. Певно, вони подумали, що я хочу вернутися назад. Я рушила всередину, остерігаючись ям, котрі лишилися ще з часів функціонування комори. Не встигла пройти й трьох кроків, як із пролому вискочив страшенно брудний і потворний чоловік. Він обхопив мене руками, дихнув смородом у лице й закричав:

– Я – прокажений!

А тоді побіг геть, хихочучи з радості.

…Тепер я мушу жити тут до смерті. Величезна будівля з вікном у куполі заставлена ліжками. Неможливість вийти звідси відома наперед. Якщо я й не прокажена, то стану нею дуже швидко. Нікого нема. Певно, володарі цих ліжок на роботі. Я така приголомшена, що навіть не плачу й не мрію вийти звідси. Матиму спокій аж до смерті. Притлумлюючи всі бажання, дивитимусь на гори, які оточують лепрозорій. Спокій – це відсутність свідомості. Порожньо, тихо. Косі промені освітлюють барак. Замість того, щоб лягти в ліжко й поринути в забуття, виходжу надвір.

Біля стін бараку – базарчик. Невимовно бридкі бабці пропонують товар, яким ніхто не торгує на світі: почорнілі кістки, гнилі риб’ячі голови, зотлілі нутрощі, курячі пазурі. Далі – миші, нанизані на шворку, деякі ще живі і водять налитими кров’ю очима. Я сахаюсь і натрапляю на повну клітку котів, котрі благають, аби їх випустили. Витягую кількох, наче в мене є гроші, щоб їх купити. Озиваються собаки, замкнені в іншій клітці. Коти випорскують у мене з рук і тікають. Схоже на те, що це місце, де живуть люди, які живляться мишами, котами й собаками. Наостанку стоїть дідусь із яскравими синіми квітами. Та коли я підходжу ближче, то бачу, що то не квіти, а пучки пташиного пір’я. Дід не такий відразливий, як ті бабці, але обличчя в нього без жодного виразу.

– Ви не скажете, як мені пройти до автостанції?

– Ідіть, пані, вниз, там побачите.

Межа мусить бути: я не полізу під кулі. Але може вдасться загубитись у містечку. Не озираюсь назад. Знову снують обшарпані залякані люди. Я давно вже не бачила інших людей, крім потворних бабів. Поступово будинки стають вищими і зруйнованішими. Здається, я вже була тут. Пам’ятаю ту широку пряму вулицю, що переходить в іржавий залізничний міст.

З вікна падає Жовнір. Він підводиться, а йому стріляють у спину. Падає знову. І далі тиша, порожнеча й байдужість. Єдине, чого мені не заподіють, це смерті, але я змушена дивитися на чужу смерть і муки, терпіти наругу, доки я блукаю в цьому світі абсурду.

Тож я біжу до Жовніра, а він уже мертвий. Інакше бути не може. Моя свідомість запрограмована на цю смерть, оскільки я не можу йому допомогти серед цього безлюддя. Він помер, залишивши по собі загадку своєї смерті. Мене як блискавкою пронизує думка, що я якимось чином зв’язана з цим хлопцем, маю на нього право, а він на мене, хоч ніколи не бачила його живим. Я б воліла бачити його живим, а не тяжкопораненим на бруківці, коли не можеш нічим зарадити. Безпомічність жахливіша за смерть. Заходжу в під’їзд, де ніхто не живе, і двері квартир незамкнені. Знаходжу оте розчинене вікно, з якого випав Жовнір. У кутку кімнати – дірявий матрац, банка з водою і жмут старих газет. Нічого такого, що свідчило б про особу самогубця. Він, певно, тут ховався і, доведений до відчаю, викинувся з вікна. Скільки днів чи годин просидів він в оцій кімнаті, незахищений і самотній, доки щось його не сполохало? Отже, звідси неможливо вийти. Може, тільки дезертирам? Якби я випадково зайшла сюди, коли він ще був тут, що сталося б з нами обома? Почулися кроки за стіною. У першу мить мене пройняв жах, бо я не могла повторити те, що зробив Жовнір. Кроки стихли. Я підійшла до вікна і подивилася униз на лялькове тіло, що стигло, залишаючи слід ґвалтовного поруху. Бог покинув його. Відвернув свої очі від злочинця, що не зміг дочекатися, коли смерть сама прийде по нього. Лиш я дивилася на нього згори. Цю смерть я могла зрозуміти. Мені не раз спадало на думку отаким чином утекти від себе. Тому я зійшла додолу, перевернула хлопця на спину, склала йому руки на грудях і вкрила лице хусткою, яку мала в кишені. З його одежі випав блокнот. Я взяла його собі. Сиділа над Жовніром до смерку. Трохи молилася, трохи плакала і гортала блокнот. Там була фотокартка дівчини, у якій я могла б упізнати себе, якби могла згадати Жовніра живим. Мертві – схожі. У блокноті були повиривані сторінки. Кожен самогубець хоче лишити по собі знак, пояснити свій відхід. Тому ця кімната з дірявим матрацом і блокнот із фотокарткою теж були знаком.

Сивий вечір покладе голову на коліна. Засне. Нема кому нас збудити, нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка і закапав теплий віск на підлогу.

Отак я й сиділа, доки не догоріла уявна свічка в узголов’ї Жовніра. Потім пішла широкою вулицею далі, хоч настав уже вечір. Але я мала силу вірити, що зі мною не станеться нічого лихого. Може, я дійду Нею до того покинутого села, де в кожній хаті по самітній бабі. Сосновий ліс росте там на пісках і вечорами від груби йде приємне тепло. Мої книжки лежать на складеній швейній машинці, а під склом фотокартка хлопця у солдатській шинелі. Я приходжу зі школи замерзла, витягаю з печі борщ, а потім ховаюсь під ковдру, щоб зігрітися. Хочеться спати, щоб прокинутися в іншому світі.

Може, я дійду до іншого тимчасового притулку. Це знову ж таки приходиш з роботи, але вночі. Заглядаєш у поштову скриньку і біжиш з листом по сходах.