Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)
Голуби щулились від холоду під дахом, тулились одне до одного. Сірі, настовбурчені, вони чекали ранку, доки якась стара жінка не винесе їм пшона, крихт хліба. Якби їм не винесли, вони б так і закоцюбли, ліниві, ожирілі на засиджених карнизах. Не схожі на інших птахів, голуби перетворились в одну заздрісну розпещену масу, інстинктивно зігрівалися, щоб влітку перевальцем ходити по тротуарі і підбирати лушпайки з соняшникового насіння, запиваючи їх водою з калюж.
У місті ще водилася різна птиця, здебільшого дика і вічноголодна: гави, горобці, синиці. Птаство билось між собою, завжди чогось боялось, а зараз так само неспокійно чекало ранку, щоб одностайно кинутись на пошуки їжі.
Марія вже дві години корчилась на химернім ліжку і не мала вже сили кричати. Їй здавалось, що вона не народить, помре. Вона не думала, що це так важко.
Треба було напружити всі сили і виштовхнути з себе плід. Нічого поза цим не існувало.
Все тіло ламало, терпли ноги, і, коли на якусь мить їй ставало трохи легше, Марія забувала, що вона жінка і мусить народити або вмерти. Їй тільки хотілось, щоб ця полегкість була вічною.
Медсестра не мала вже з нею ради, а Марія знову й знову пробувала напружити своє вимучене тіло. Піт градом котився по її обличчю, змішуючись з сльозами. Ніхто не терпів того, що терпіла вона. Жодна жінка. Марія народжувала вперше: перелякана, приголомшена, розгублена… Слідкувала за рухами акушерки і лікаря.
– Терпи, терпи, – іноді говорила їй лікарка. Вона весь час кудись виходила, базікала з акушеркою, ніби нічого не сталось. Ця байдужість видавалась Марії кощунством. Як сміла бути вона такою спокійною, коли Марія могла вмерти кожної хвилини!
Вона залишалась сама, безпорадна. Для неї шкодували теплого слова, і вона кричала, плакала, а всі сприймали це як належне, дорікаючи за нестриманість.
Їй щораз ставало гірше, а всі говорили, що так має бути. Швидше б прийшов кінець! Усе на світі було ніщо в порівнянні з цією безжальною необхідністю. Невже вона ніколи не побачить сонця, не зможе ходити по траві, радіти, сміятись? Дитя ще належало Марії, доки вона була з ним одним цілим. А тепер воно мало відторгнутись од неї, поступово віддалятися назавжди, стати іншим, чужим…
Все йшло гаразд. Згори можна було побачити в сірій світанковій сутені дві темні постаті: жіночу й чоловічу. Світло з вікна зупинилось на асфальті жовтим квадратом, і Магдалина з Дмитром тупцювали в ньому, намагаючись зігрітись.
Вони не чули Маріїного крику. Він осідав солоними краплями на її спотвореному втомою обличчі й мав висохнути з першими променями сонця, котрі будили людей і птахів.
Щойно народжене дитя заберуть від неї. Тривожними очима проведе вона його до дверей, і пройде багато-багато років, перш ніж над Маріїною дитиною нависне небезпека, від котрої не може захистити ніхто, навіть мати…
1979
Лялечка і Мацько
Повість
Розділ I,
з якого випливає, що краще мати велосипед, ніж іграшкову автомашину, сховану на дні маминої валізки
Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок безупинно скочувались холодні дощові краплі. Десь втомлено цвірінькнула пташка. Сонце виглянуло з-за хмар, і від його променів засяяла яскраво помальована в помаранчевий колір стіна. Якраз в цей час, полохаючи качок, що радо мокли в калюжі, по вулиці проїхала легкова автомашина. Зупинилась, ляснули дверцята. Спершу з’явилась молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти Вони ступили на стежку і одразу зіщулились від холодних дотиків краплин, що їх струшувало листя.
Та ось на поріг вийшла старша віком жінка і радісно побігла їм назустріч.
– А я вже виглядаю! А я вже чекаю!
– Олежку, що треба сказати бабці?
– Добрий день!
Бабця кинулась його обнімати:
– Гарнесенький ти мій!
В хаті мама поставила валізку і втомлено сіла.
– Боже, як тут тихо… Уявляєш, мамо, довелося таксисту платити і за зворотну дорогу! Якби не Олег, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, аби дитині було добре.
Вона простягнула руку, щоб погладити сина по голівці, але той, сміючись, ухилився.
– Олежку? – сказала мама строго, – обіцяй мені слухатися бабцю, а то прийде баба-яга і тебе забере.
– Ага-га! – жваво підхопила бабця. – Вона неслухняних дітей забирає в мішок…
Мама і бабця розуміюче переглянулись, насилу стримуючи посмішку. Хлопець пропустив їхні слова повз вуха. Не знайшовши нічого цікавого в хаті, він взявся торгати замок валізки.
– Чого тобі? – невдоволено запитала мама. Вона якраз зняла босоніжки на високому каблуці і з насолодою поставила ноги на прохолодну підлогу.
– Я хочу машину!
– Почекаєш зі своєю машиною. Вона на самому дні.
– Ні, я її наверх поклав. Я пам’ятаю.
– Потім я тобі її дам. А зараз помиємо руки і будемо обідати, – розважливо сказала бабця.
– Я не хочу їсти!
– Буде, буде він їсти, – звертаючись до бабці, сказала мама.
– Не буду, – вперся хлопець.
– Так ти мене слухаєш? Чекай, я завтра поїду і тебе залишу! Захочеш ще мене побачити…
– Не захочу! – засміявся Олег.
Мама трохи розгубилась, і на чоло їй набігла зморшка. У неї було гарне лице, ще зовсім молоде, але іноді жваві очі нерухомо застигали і вдало використана косметика не могла приховати безпомічного і розгубленого виразу, властивого багатьом самотнім жінкам.
Олег сів у рипуче крісло і почав розгойдуватись.
– Господи, ні хвилини не посидить спокійно! Що за дитина… – зітхнула мама. – Я так набігалася. Поки з нього повиперала, поки поскладала… Ще на роботу їздила по гроші. А йому хоч би що!.
– Нічого, відпочинеш на морі…
– Ох, не знаю, як я без нього буду!
– За те не бійся! Я з нього ока не спущу, – запевнила бабця.
Жінка на те лише посміхнулась. Лице їй просвітліло. Потім встала і заходилася ритись у валізці.
– Олежку, ось твоя машина. А то нам їсти. Полуниці, огірки.
– Нащо ти купувала? Тобі грошей треба…
За столом бабця почала розмову.
– Він тобі щось говорив?
Жінка похмуро поклала виделку.
– Мамо… Як же можна отак зразу… Приїдемо з моря, там побачимо!
– Зразу, зразу. Як не зразу, то знов те саме буде… За розведеною, та ще й з дитиною, ніхто бігати не хоче.
– Мамо, досить…
Хлопчик пив молоко з фарфорового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Задзижчала муха. Він провів її очима аж до вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути, певно, вулиця, а може, інший сад.
– Маю я право на особисте життя чи ні? Що, я мала довіку мучитись з тим ідіотом?
Мама вимовила ці слова і з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб надовше вистачило. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де вже галасували якісь діти. Хлопчик боявся відняти чашку від рота і вдавав, що дуже зайнятий.
Мама з бабцею говорили між собою, а потім прийшла сусідка і стала оглядати хлопця з усіх боків, навіщось спльовуючи.
– Не дитина, а лялечка! Тьху-тьху, щоб не вректи! Тільки стати й дивитися!
На те хлопчик відповів, як завжди;
– Я не лялечка, а Олег.
Сусідка аж сплеснула руками від захвату. Через хвилину і вона забула про нього.
Хлопчик сидів з горнятком, на якому був намальований веселий клоун в куртці з великими червоними гудзиками. Молока в горнятку не було вже ні крапельки.
Хлопчик зітхнув і поставив його на стіл. Попід хатою щось зашуміло і майнув хлопець на велосипеді, без сорочки, в одній майці.
Розділ II,з якого читач дізнається, хто такий Мацько і чому він раптом став боротися з дикими інстинктами, а також дещо про сонячну галявину
Мацько був найчарівніший з лисів, які коли-небудь жили в цьому лісі. Коли він серед ночі навідував курей, яких хазяї зачиняли у вельми незручних курятниках, то ті здіймали такий галас, що лисові аж ставало незручно. «Як вони мене люблять!» – розчулено думав він, просуваючись на череві в куток і беручи ніжно в зуби котрусь біляву або руденьку несучку.
Ясна річ, він не міг одразу взяти всіх, як би вони цього не бажали. Тому навідувався почастіше до своїх любеньких курочок. В селі їх було багато, а він тільки один, найчарівніший і найкрасивіший лис. Від собак і людей Мацько тримався подалі, надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Лапки у нього були темно-коричневі до колін.
Інколи лисові не щастило. Тоді він похмуро перебавлявся дрібними лісовими мишами, закусуючи суницями.
Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, котре встеляло його житло, Мацько снідав кісточками і брався за свою улюблену справу – живопис. Цим він різнився від усіх лисів. Правда, в дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, котрого звали Марчелло і котрий страшенно любив співати, досяг найвидатніших успіхів у цьому виді мистецтва. Був нагороджений бочкою меду, а оскільки хотів з’їсти його сам, то переївся і помер.
Історія ця була дуже повчальною, одначе лис, підрісши, все-таки захотів прославити їхній лисячий рід. У виборі покликання велику роль відіграла одна знайома – Сорока, що взимку жила у своїй міській квартирі з усіма зручностями, а навесні і влітку вилітала на дачу в ліс. Сорока була надзвичайно освіченою особою, мала широкі зв’язки і її дача якраз знаходилася над норою нашого лиса, їй були до вподоби курячі тельбушки, котрими Мацько люб’язно вгощав її. За ці витончені делікатеси Сорока іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у інтелектуальних бесідах на теми світського життя, мистецтва та сучасної моди. Правда, Мацько в душі не поділяв її захоплення нумізматикою та ювелірними речами, але вголос не висловлювався. Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям. Коли йому вперше спало це на думку, лис почав уникати Сороки, щоб боронь боже не піддатись спокусі, й курячі тельбушки з’їдав сам.
Сорока занудьгувала. Лис все-таки мав трохи інтелекту та й у разі чого міг захистити її від чоловіка, цієї посередності, що волочилася хтозна-де і з ким, а коли поверталась, то влаштовувала сімейний скандал. Щоб підлеститись, вона подарувала лисові гарні окуляри з синіми скельцями. Сороці вони були завеликі.
Лис був у захопленні. Власне, з цього почались його нещастя.
Про це ми розповімо трохи згодом, а зараз давайте поглянемо на лиса в найщасливіші хвилини його життя, коли він лежить на своїй сонячній галявині й тішиться спокоєм і самотою, знаючи, що ніхто в нього не стрельне з-за куща і не вилає останніми словами. Їхній ліс – заповідник.
Як добре лежати в зеленій соковитій траві під ласкавими сонячними променями, дивитись на хмарки, що неквапливо простують небом! І знати, що нікуди тобі не треба спішити і можна лежати тут цілий день і цілу ніч, а потім знову день і ніч.
Правда, Мацькові вистачало однієї-двох годин, адже був вельми зайнятим лисом. Але зараз він лежить, закинувши лапу за лапу, ліниво помахує хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку, і задоволено мружиться від сонця. Іноді піднімає догори вуха і вслухається в лісовий шум. Мало що може трапитись!..
Отож коли Сорока подарувала нашому лисові окуляри і він вперше глянув на світ крізь синє скло, то був настільки вражений побаченим, що втратив сон і апетит. Спочатку йому здалось, ніби він потрапив у якийсь інший світ, небезпечний і загадковий. Мацько зняв окуляри, і все стало на свої місця. Але чогось бракувало. Він знову надягнув їх і опинився у тому самому загадковому і небезпечному світі. Так знімав і надягав окуляри до тих пір, доки в голові у нього геть не перемішався світ крізь окуляри і світ без окулярів.
Лис очманіло сидів на порозі свого житла, доки не стемніло.
Цілу ніч Мацько крутився на постелі, не пішов навіть до своїх любеньких курочок. Йому весь час здавалось, що він заблукає і не знайде дороги до села, а якщо і знайде, то не втрапить туди, куди слід.
Голодний і злий, він ледве дочекався ранку, коли з’явилась Сорока. Лис одразу накинувсь на неї і був би проковтнув, коли б Сорока не злетіла вище! І, оговтавшись від переляку, не звинуватила його в чорній невдячності: «Ти тільки подумай, ким ти був досі?! Ординарним лисом, до того ж ледачим і жадібним. Я тобі, можна сказати, відчинила двері в світ культури. Що з того, що в тебе все перемішалось у голові? Може, це є якраз перший прояв геніальності? Але коли ти не можеш піднятися над мирською суєтою і посередністю, коли ти…»
У Сороки не вистачило слів. Вона знялась і полетіла в глиб лісу, повертаючи за вітром свій трохи поскубаний хвіст.
Наївний, довірливий лис навіть не підозрівав, наскільки глибоко западуть йому в душу слова Сороки. Голова в нього паморочилась від голоду, і він, щоб підкріпити сили, подався шукати мишей. Вигребши з нірки одну, він уже намірився було її проковтнути, але тут згадав слово – «геніальність». І миша йому зовсім не посмакувала.
Заради Сороки, і тільки заради неї, він, ризикуючи власним життям, подався вночі на село, і ранком Сорока смачно поснідала курячими тельбушками.
Першу свою картину Мацько намалював за один день. На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив свій задум лис, це був автопортрет.
«Примітивізм, відлуння диких інстинктів, – сказала Сорока, котра була палкою прихильницею абстракціонізму. – Це зараз не модно. Надто грубо. Звичайно, ти не винен, що живеш безвилазно в лісі, але, коли б ти приборкав свої дикі інстинкти, я познайомила б тебе з одним вельми впливовим дресирувальником. У нього на куртці золоті гудзики. Він навчив би тебе спочатку правил хорошого тону. Без цього не проживеш, навіть у лісі… А згодом…» – Сорока багатообіцяюче закотила очі.
«Я якраз хотів показати відлуння диких інстинктів, – не думаючи ні про що, крім своєї картини, похопився Мацько і, скромно зітхнувши, додав: – Мені здається, що в мені досі жили два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері».
«Оце страховисько, – обурилась Сорока, – здатне хіба роз’ятрити кровожерність наших лісових обивателів. Мистецтво, о, мистецтво – це сама одухотвореність і краса! До речі, минулого разу я собі отруїла шлунок тельбушками. Може, цих твоїх курей годують не так, як слід. Ти – краще б потурбувався про своїх підлеглих, ніж…»
Сорока не доказала своєї фрази. Вона не збиралась втрачати авторитет навіть у такого бездарного художника, як лис.
Одного прекрасного дня Мацько її загриз. Але про це ми розповімо пізніше. Все одно, нема куди квапитись. Як любить говорити наш лис: «Ще встигну до зими».
Розділ III,про те, що краще – бавитися з сусідськими хлопцями чи слухати казочку про фарбованого лиса, а заодно й про те, що всі іграшки коштують грошей
Лялечка крізь сон почув, як його поцілувала мама, але не міг розплющити очей і тільки згодом, коли прокинувся, згадав, що мама поїхала з дядею Володею на море. Але не заплакав, а встав і пішов у своїй піжамці надвір. Не треба було спускатися з четвертого поверху, щоб потрапити на вулицю, коли тобі заманеться. Це дуже подобалось хлопцеві. Він зупинився перед великим кущем з білими квітами, спробував відламати одну гілочку, але гілочка виявилася довгою і гнучкою, ніяк не хотіла піддаватись. Коли Лялечка нарешті відкрутив її, то квітки пом’ялися і зовсім не пахли.
Лялечка наступив на край бляшанки з водою і замочив ногу. В ту ж мить почулося тихе, але настирливе дзижчання. Щось кружляло навколо хлопцевої голови, неухильно наближаючись. «Або муха, або бджола», – вирішив він, але не став придивлятись і втік до хати.
У хаті сичала кухня, заставлена каструлями, а біля столу сидів дід і снідав. Бабці не було. Лялечка бачив тільки дідову спину. Він хвильку постояв на порозі, а тоді тихенько вийшов.
Діда він побоювався. Той любив спати і щоб навколо було тихо. Лялечці, ще коли він приїжджав сюди з мамою, не раз перепадало від діда.
Хлопчик сів на сходах і став чекати бабцю. Довго, ясна річ, він не міг чекати. Пороздивлявшись довкола, Лялечка згадав, що зараз він би міг бавитися у садку з усіма дітьми, і розплакався. Може, бабця поїхала теж на море? Залишила його самого з дідом.
Та тут надійшла звідкись бабця, і малий, все ще схлипуючи, обняв її за шию.
– Дурненький мій, чого ти плачеш? – гладила його бабця. – Ти вже великий хлопчик. П’ять рочків маєш. Ходи, я дам тобі машину, будеш у шофера бавитись. А я тим часом тобі сніданок приготую.
Лялечка неохоче взяв іграшковий автомобіль і разок проїхав з ним подвір’ям. Згодом повернув назад. На третій раз йому це набридло. Він підняв голову і угледів перед собою діда. Той усміхався:
– Молодець, Олежку, молодець! Приїде мама, я їй розкажу, як ти у нас гарно бавився. Ану, давай ще раз!
Лялечка ще разок слухняно проїхав машиною по подвір’ї, обминаючи камінці, як справжній шофер, і, коли хвацько гальмував біля сходів, то уже не бачив дідових ніг. І сам дід кудись зник.
– Фе, який великий, а тримається бабиної спідниці! А в мене такий самий хлопець, як ти, вдома. Хочеш з ним бавитися?
– А він що, хворий, що не пішов у садок? – запитав Лялечка.
– Боже борони! Пек на пек! Здоровий, як огірочок. Цілу миску борщу нині стер за одним махом.
– A-а, то в нього мама поїхала на море!
Сусідка закліпала очима:
– Ви щось розумієте, що він говорить?
– Він вам наговорить! – Махнула рукою бабця. – В місті ходив у садок, то думає, що в селі так само.
– А я думаю, чого він у вас бліденький. А то садок… Ну як, підеш, Олежку, бавитися з моїм?
– Піду. А у вас є собачка?
– Пес? Аякже! Але ти не бійся, він припнутий…
– Та я не боюсь. У мене в садку цілих п’ять собак живе і аж десять котів!
–..Господи! – перехрестилася сусідка. – Бідні ж ваші голівоньки. – І посміхнулась до бабці.
Хлопчик взяв її за руку, і вони пішли до хвіртки.
– А ще знаєте, що у нас в садку є? Такий великий-великий трактор. Я одного разу як сів на нього, як поїхав, як розігнався, а потім – бах! – і наїхав на паркан.
– Йой, що ти кажеш?! – перелякалась жінка. – Тебе ж могло скалічити!
– Hi! – хитнув Лялечка головою. – Я як розверну-увся!
На подвір’ї Лялечка побачив двох хлопчиків, котрі бавились у футбол. Один, вищий за Лялечку, він одразу йому сподобався, стояв на одних воротах. Другий, менший, весь час витирав рукавом зашмарканого носа. За ворота правили два камінці. Хлопці по черзі били по м’ячу і кричали.
– Бабо! – зраділо повідомив вищий. – Я забив уже вісім голів!
Побачивши Лялечку, він замовк і став прискіпливо розглядати.
– Ото маєте, хлопці, Олежка. Бавтеся з ним, і щоб мені не бились…
– Та-ра-ба-ра-ба-ра! – викривився услід бабі вищий і додав; – Краба-раба-жаба!
Лялечка несміливо наблизився до нього і сказав:
– А моя мама поїхала на море, а мене привезла сюди. А ви що, не ходите в садок?
– Мо-мо-море, момо-море! – засміявся хлопець. – А мій тато возить людей в авто-авто-бу-у-сі!
Він підбіг до м’яча і щосили його копнув. М’яч вдарився об стіну, аж посипалась штукатурка.
– Тікаймо! – крикнув менший і перший кинувся за хату.
– Бачиш! – гордо сказав вищий. – Отож-то!
Він швиденько видерся на яблуню, виліз на сам вершечок і спустився вниз.
– На, бери!
Лялечка взяв одне зелене яблуко, надкусив, але побоявся виплюнути, хоч яблуко було страшенно кисле.
– А в мене є машина! Кузов жовтий, а на ньому червона ракета. Отак натиснеш – і стріляє.
У меншого захоплено спалахнули очі.
– Принеси! – сказав вищий.
– Бабцю, дай мені мою машину! – прибіг захеканий Лялечка додому.
Бабця якраз прала.
– Бався тут, а то хлопці поламають. Мама грошей не має, аби тобі кожного дня купувати машину.
– Дай! – тупнув ногою Лялечка, і очі в нього налились слізьми.
– Он ти який! Не встиг приїхати, а вже командуєш! – строго сказала бабця і облишила прання. – Чекай, я мамі напишу!
– Та-ра-ба-ра-ба-ра! – викривився Лялечка і хотів втекти, але йому за всяку ціну треба було показати машину хлопцям.
Лялечка зітхнув і сів. Бабця мовчала. Він ще трохи посидів і, нарешті, не витерпів:
– Ба, дай… Хлопці не схочуть зі мною бавитися.
– А будеш мені викривлятися?
– Не буду! – чесно пообіцяв хлопчик.
– То бери, – змилувалась бабця. Вона мала повно роботи, і онук хіба їй заважав.
Лялечка радо схопив машину і побіг. Хлопцям машина дуже сподобалась, і вони взялись її ремонтувати, бо одне колесо весь час спадало й машина гальмувала не там, де треба.
Старшого звали Славком, меншого – Михаськом. Якби Лялечку не забрала бабця на обід, то вони б, напевно, відремонтували машину. А так він поніс колесо в руках.
– А що я тобі казала! – вичитувала бабця.
Лялечка сердито мовчав. Він знав, що зараз його заставлять поїсти і покладуть спати.
– А Славко і Михасько теж підуть спати?
– Аякже! – запевнила його бабця. – Поспите і знов підете бавитися.
– А ти розкажеш мені казку?
– Розкажу.
– Яку?
– Про фарбованого лиса. Чув таку?
– Ні, – відказав хлопець. – А я знаю про фарбованого, фарбованого… вовка! Але тобі не розкажу! Краба-раба-жаба!
