Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)
Розповідь Нелі
Піймалась наша Ірочка. Набридло бути святою та божою. Я думала, що вона горда, а ти диви, кого знайшла собі. Принуда! Він до мене клинці підбивав, я ще вагалась, чи варто з ним ходити, а Ірка довго не думала і в морду. Не побоялась при людях. Я би ніколи на людях собі такого не дозволила, та ще на чужому весіллі. Правда, Ірка забагато випила, але ж ніхто нікого не бив по морді. Хитра! Видно, на нього оком накинула. Навіть мені не признавалась…
Ні, чого-чого, а такого я від неї не сподівалась! Попросила б, я задаром відступилася б од того Даника. Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза! Я просто Ігоря хотіла позлити. А тепер через неї з ним посварилася.
Тоді я ледве ранку дочекалася. Яке вже там весілля було в голові! Прибігла десь об одинадцятій до Ірки. Мама її сказала, що вона спить. То й не дивно, після вчорашнього… Видно, вдома ще не знали нічого. Питає мати: «Чого це Ірочка так рано прийшла?»
Ну, все-таки вона мені подружка. Я й кажу: «Голова в неї вчора боліла».
«А я думаю, чого вона така бліда прийшла!» Поговорили ми з нею про те, про се. Я, звісно, про Ірчині коники – ні слова.
Тут якраз вона встала. Як побачила мене, зразу скривилась. Поснідали ми з нею. Дивлюсь, а в Ірки руки трусяться. Боїться. Мати вийшла, а вона зразу: «Ох, яка я вчора була п’яна! Ти коли прийшла з весілля?» – «Тоді, коли всі», – відповідаю. Вивідати в мене хоче, але не може. Пішли ми в її кімнату. «Що, – кажу, – ти вчора таке вчудила? Усе місто цілий місяць матиме про що говорити. Не бійся, я твоїй мамі нічого не сказала. Але інші скажуть».
Ірка раптом як визвірилась: «Плювати мені на місто! Ненавиджу! Що ви розумієте!»
Відвернулась до вікна, шарпає конспект. Каже: «Як мені недобре! Треба ж було так напитись!»
«Слухай, – почала я, – ти мені теж напсувала добре, але я на тебе не гніваюсь…»
А Ірка замість того, щоб мовчати, носа задерла. «Потрібно мені твоє прощення! Я знаю, що роблю. Мені співчуваючих не треба. Всі ви думаєте, що я бозна-чим займаюсь. На себе подивіться!» Тут уже я не витерпіла: «Цікаво, що ти в тому Даникові знайшла? Ви хоч цілувались?» – «Ні! А що знайшла, то моє!» – «То ти така? Можеш мене не ревнувати. Я з такими занудами, як Даник, не воджуся!»
Та й пішла. Думала, Ірка заверне, але нічого: ще прибіжить коза до воза!
Подзвонила Ігореві, розповіла. А він раптом мені заявляє: «То я винен, хотів сам Данику морду набити, але Ірка вирвалась сп’яну». – «Дурний ти! Чого б вона з ним тоді пішла? Любов з першого погляду? Я б тобі сказала, що то таке, але не хочу… Бо ти язиком розплещеш». – «Нелюсю, скажи…» – «Приходь після обіду, може, й скажу».
Ну, й каша заварилася! Але добре, що Ігор прийде. Видно, не гнівається. Подобається він мені. Не знаю чим. Може, тим, що гострий на язик. Не те, що той віхоть – Даник.
Розповідь хлопця
Я Даника як облупленого знаю. Від нього всякої підлості можна сподіватись. Працюємо разом. Прокурором мене кличуть, а насправді я Діма, Дмитро.
Здається, Даник одружується. Недавно ходив з синяками, що йому Вірка наставила, а тепер думає брати директорську доньку. «За віщо, – питаю, – тобі таке щастя?»
Даник сміється.
«За те, – кажу, – що ти дурний і підлий. Такі завжди далеко підуть!» – «Ну-ну, ти полегше!» – «От мені дивно, – не зважаю я. – Боягуз ти боягузом. До Вірки і то боявся йти. А тут таке… Тепер дівчата пішли самостійні. Не можу я повірити, щоб ти перший до Іри підійшов. Тобі б якусь продавщицю, ти б і за те бога хвалив».
«Щастя завжди несподівано приходить!» – відказав Даник.
«Ти диви, який філософ! Тобі б не ковбасу возити, а в університеті викладати!» – «Може, й так!»
Чи ви таке чули, люди добрі? Цирк! Я думав, що трісну зо сміху.
«Ти, – кажу, коли вже насміявся, – мудруй не мудруй, а я не повірю, що ти для свого щастя хоч пальцем кивнув». – «А що, хіба я не можу дівчині голову закрутити!»
«Та не кучерями своїми й очима голубими ти їй голову закрутив, а тим, що ти підлий і дурний. Їй вже набридли дурні, що прикидаються розумними. У тебе все в чистому вигляді. Психолог я чи ні?» – «Іди ти…»
Бачу по ньому, що задумався. «Не журись! – кажу. – В тому твоє щастя… Скористати можна».
«Диви, який ти добрий, Дімко! Все мені по поличках розіклав… Спасибі!» – «Прошу, – відповідаю. – Цікаво, який ти далі будеш. Машина, тесть з становищем, кам’яниця, жінка з дипломом. Це я знаю. А далі що? Думаєш залишатися таким самим дурнем? Не дадуть тобі дихати, чоловіче… Перекроять, перефарбують. Будеш як фарбований лис…» – «Та то ще нічого не ясно… Чого ви всі причепились, що я одружуюсь? Я сам не знаю як воно вийде!» – «Знову забоявся. Я тебе, брате, наскрізь бачу! Поженуть – підеш. Покличуть – побіжиш, але свого не впустиш. Може, навіть вішатися спробуєш з великої любові або вени різати. Але, кажу, свого не впустиш. Ті люди кожного перелицюють. Чув про філософський камінь? Він ніби все на золото перетворює. А тебе, знаєш, у що перетворить? У лайно.
Розповідь дівчини
Що вони всі від мене хочуть?! Мама з татом проходу не дають, різні брудні плітки передають про Даника. Я ж тільки йому вірю і більше нікому.
Справді, як дивно виходить у житті. Жила собі спокійно, а тут зірвалась. Мені здається, що я весь час була лялькою. Робили з мене, що хотіли. А за де одягали і годували. Якби Данила мені нав’язали, я б його висміяла і відштовхнула. Але ж він такий наївний.
Тільки коли він взяв мене за руку і повів з весілля на очах усіх, я зрозуміла, що це сильна людина. Але нітрохи не злякалась.
Він дуже мало говорить. Я це давно помітила. Він тягнеться до чогось світлого, йому треба вчитися.
Господи, мені досі соромно, як тоді в темряві я розревілась. Просила, щоб він забрав мене від цих людей, які, певно, зараз сміються з нас обох, мовляв, треба тікати звідси, поки не пізно.
І як добре, що він мовчав! Якби він сказав хоч одне слово, я дала б, напевно, йому ще одного ляпаса.
Він вважає мене за маленьку дурненьку дівчинку. Я ж зовсім не знаю життя.
Мене підозрівають казна в чому, а він навіть боїться глянути мені в очі…
Розповідь Соні
Хоч мама забороняє, щоб я розповідала про Іру й Даника, але як утримаєшся, коли так люблять одне одного! Бачила я їх на танцях. Як вони танцювали! У мене теж є хлопець. Вчиться в нафтовому технікумі. Звати Вітею.
Дуже симпатичний.
Так усе добре виходить, що ніхто й не сподівався. Я така рада, що хочу скакати аж до неба. Де вже мені в голові ті екзамени! Дівки спокою не дають: «Скажи, чи правда?»
А я відповідаю: «Поживем – побачим!»
А раптом не вийде? Та я тій Ірці таке підлаштую за свого брата…
Швидше би весілля! Даник поїде до загсу на «Волзі» і тільки на «Волзі». А весілля зробимо в ресторані. Натанцююсь з Вітечкою до упаду!
Цікаво, як Іра буде вбрана? Ну, звісно, вищий клас!
А що я мамі казала? Даник у нас такий, що йому всього багато треба. Ех, швидше б закінчити школу! Тепер ніхто не посміє зі мною поводитися зневажливо. За мене буде кому заступитися. Ну, до чого весело! Хочеться всіх перецілувати, переобнімати. Жаль, що Даник тепер зі мною не хоче говорити… Думає, що мала ще, нічого не розумію. Як тільки він надметься, я підійду до нього і шепну на вушко: «Вона тебе любить!» Бачили б ви, як він червоніє!..
Частина другаПолювання на зайця
Казочка про Дон-Кіхота
Дон-Кіхот посперечався з Дон-Жуаном, запевняючи, ніби диваків у всі часи вважали божевільними. Дон-Жуан сказав, що це не так: сучасні диваки, мовляв, у пошані і швидко стануть стереотипом. І що світ врятує тільки Дон-Жуан, сильний і зухвалий.
Дійшло до того, що вони обоє вирішили спуститись з Парнасу і переконатись на власні очі. І, опинившись на рівнині, пішли в різні сторони.
Дон-Жуан не забарився спокусити дівчину. Її мати поклялася відшукати негідника хоч на краю світу.
Тим часом Дон-Кіхот, подорожуючи в автобусі, стрів німу жебрачку і віддав їй всі гроші, які мав. Жінка одразу здобула дар мови і почала на всі лади вихваляти неймовірну щедрість славного лицаря, а пасажири крутили пальцем біля лоба й казали Дон-Кіхоту, що ця жебрачка – п’яниця і давати таким гроші в наш час означає сприяти ледарству і алкоголізму. На це Дон-Кіхот Ламанчський гордо відповів, що, як і триста років тому, злі чарівники зачакловують людей і якби він знав про це раніше, то не сидів би на Парнасі. Всі замовкли і більше не обзивались, раз у раз кидаючи на нього жалісливі погляди.
Дон-Кіхот залишився без грошей у чужому місті. Тому вирішив продати книжку, котру взяв на всяк випадок з собою. Книжка називалась, як і наш герой, «Дон-Кіхот Ламанчський». Славний лицар був уже старенький і забував іноді котрийсь із своїх подвигів.
У книгарні до нього причепився якийсь чоловічок і запропонував за книгу значну суму, чим зовсім не здивував хитромудрого ідальго, який не без підстав вважав твір про себе найкращим в світі.
Чоловічок поцікавився, чи є ще в нього книги, і запросив додому на чашечку кави й дружню розмову. Під час бесіди виявилось, що їхні смаки не у всьому збігаються. Той чоловік понад усе цінував книгу «Майстер і Маргарита». Сьогодні він мав читати її напам’ять в колі близьких друзів. Дон-Кіхот вголос висловив своє захоплення вченістю співбесідника і довго говорив про шкідливість рицарських романів. Чоловікові спало на думку показати цього дивака знайомим. Він не відпустив Дон-Кіхота, котрому, власне, й не було де ночувати. Ще в автобусі він чув нарікання на готелі. Та й без Дон-Жуана він був безпорадний, як дитина.
Увечері прийшли гості: дві літні дами і два чоловіки. Запаливши свічки, господар став читати «Майстра і Маргариту». Дон-Кіхот сидів спокійно і слухав, а потім, заохочуваний господарем, розповів про себе чистісіньку правду. Її всі зустріли з великим зацікавленням. Дон-Кіхот співчутливо кивав головою на всі їхні нарікання щодо сірої банальної дійсності.
Так він прожив кілька днів. Одного разу господар урочисто оголосив, що приведе надзвичайно оригінального молодика, котрий приїхав сюди у відрядження і уникає будь-якого товариства. Прийшов Дон-Жуан. Хто-хто, а Дон-Кіхот знав, чого той уникає будь-якого товариства. Вже встиг когось спокусити. Але вони обидва були лицарями, хоч кожен на свій лад, і добре розуміли один одного.
Дон-Жуан нічим не видав себе, що знає Дон-Кіхота, але був прикро вражений. До розмови не виявляв великої цікавості. Коли заходила мова про жіночу красу, на всі лади вихваляв її, хоч не сказав жодного комплімента літнім дамам.
Тому, коли він зібрався йти, ніхто його не затримував.
Дон-Кіхот, церемонно відкланявшись, побіг за приятелем.
На вулиці Дон-Жуан розреготався.
– А що я казав!
Тут він побачив огрядну жінку, котра не спускала з нього ненависного погляду.
– Мені треба щезнути! – шепнув Дон-Жуан і зник у під’їзді.
Жінка залилася слізьми. Дон-Кіхот хвильку вагався: бігти за спокусником і негайно вернути його чи втішити даму в її горі?
Він вибрав легше – перше. Дон-Жуан порадив йому заспокоїти свій благородний гнів і вислухати вічного грішника. Що ж виявилось? Той і гадки не мав спокусити дочку цієї поважної дами. Він просто сказав їй, що з такою зовнішністю можна спробувати щастя в кіно. І якби він був режисером, то обов’язково дав би їй роль.
Дівчина так захопилась можливістю стати зіркою кіно, що аж захворіла…
– О! – сказав простодушний Дон-Кіхот. – Це так, як мої рицарські романи!
– Точнісінько так! – згодився Дон-Жуан. – Давай я тобі застебну піджака, бо простудишся. І гайда додому, а то ще й тебе потягне на кіностудію. Тоді потрапиш у фейлетон. І проженуть тебе з Парнасу в богадільню.
Врешті, це не так важливо, хто з них виграв суперечку. Те, що ви прочитаєте далі, теж схоже на казочку. Окрім Данила Михайловича Процика, давнього нашого знайомого, ви зустрінете ще чоловіка подорожнього, котрий ніякого відношення до цієї історії не має, ба навіть не догадується про неї. Отой чоловік весь час кудись їде, і до того так швидко, що здається, ніби втікає. Ви його добре й не розгледите. Та й сам він мало що бачить. Вирвався з свого проектного бюро і мчить по шосе, подивований миттєвими зустрічами з людьми, бо наструнений на усамітнення в царині природи. Але всі ми люди: втомлюємося, а коли засипаємо, хтось може нахилитися над нами і побачити наше справжнє лице…
1.
Данило Михайлович Процик прокинувся з важкою головою, але в пречудовому настрої. Навіть на широкому імпортному ліжкові він почував себе начальником автобази № 4. Якраз учора він одержав диплом про закінчення автодорожнього інституту. І належно відзначив.
Була дев’ята година ранку і неділя.
Данило обережно встав з ліжка, щоб не розбудити жінки, й пішов по нагрітому вранішнім сонцем килимі до ванни. Відкрутив кран, але замість води з нього вирвався справжнісінький окріп.
2.
Люда ніяк не могла збагнути, звідки стільки сміття в квартирі. На підлозі валялись іграшки, порвані книжечки з малюнками, якісь напівзасохлі листочки, крихти хліба… В кутку помітила чорного павука.
На кухні творилось казна-що. Гора немитого посуду, засохлі рештки вечері й знову ж таки іграшки її шестилітньої доньки Наталочки.
Сьогодні була неділя. Наталочку вона залишить на чоловіка, а сама піде в тій справі.
Люда зайшла до кімнати, де вони жили втрьох. Чоловік і донька мирно сопіли в своїх постелях. Вони були такі милі й беззахисні, що їй хотілося стояти і довго-довго на них дивитись. Але вона поспішила на кухню готувати сніданок.
3.
Чоловік різко загальмував, коли перед самими колесами вискочив рябий цуцик. Ще якась секунда – і він би його розчавив. Незважаючи на те, що він майже цілу ніч їхав, утоми не відчувалось, тільки все навколо видавалося якимось м’яким, ніби його заколисало вранішнє сонце. Яблуні при дорозі змінювалися кущами аличі або просто низькорослими ромашками в запиленій траві.
Він у котрий вже раз поглядав на годинник. П’ять хвилин на десяту. Об вітрове скло вдарився білий метелик. Скільки їх кожного дня збивають машини…
«Куди я так спішу?» – подумав чоловік і зменшив швидкість. Все тіло і душа здавались йому віднедавна скаряченими, зібганими в один клубок, як захисна реакція на ту шалену швидкість, з котрою він мчав по світі невідомо куди, підхоплений вітром, ніде не затримуючись, у ніщо не вдивляючись довго. Йому неможливо було розпростатись так само, як паралітику, чи як молюску покинути свою скам’янілу мушлю. Іноді він зупиняв машину під самим лісом чи при лузі, лягав горілиць на м’який мох або на траву, заплющував очі, марно намагаючись вколисати себе, сповільнити биття серця, але нічим не міг його вгамувати. Тіло не хотіло розпростатись, а скарлючена душа дрібно тремтіла.
Він вставав, брів, як п’яний, до машини. Заводив мотор і знову мчав невідомо куди, невідомо для чого. Земля пишно квітла, виношуючи в собі дорогоцінний плід, зірки шаленіли в бездонній темряві неба. Все це він помічав лише мимохідь, гадаючи, що того цілком досить, аби воно навіки вкарбувалось в мозок.
Але й те випадкове, на чому зупинявся своїм зором, потроху руйнувало прибрану ним форму, вселяло страх. Він штовхався на середньовічних ринках, прицінюючись до цвяхів, продавав індульгенції, малював ескізи гобеленів, воював за свободу Греції, ходив з мавпою і шарманкою по чужих дворах… кожного разу був чимось одним, не пам’ятаючи про колишнє. Бо просто не вмів зупинятись. І не знав, що це таке – зупинятись.
4.
Данило позіхнув, ліниво пошкріб під пахвою і вийшов на кухню. З отриманням диплома він зробив блискучий внесок у зміцнення свого становища, переставши, нарешті, бути неуком. У холодильнику було що вибрати, то витягнув на світ божий пляшку нарзану, відкрив об стілець і хильнув холодного шипучого питва просто з горлечка. Не дивно, що, після всього випитого учора в ресторані, палило всередині. Догодила собі й Ірка. І різними балачками, і шампанським. А! Данило згадав, що діти ж у матері. Він солодко потягнувся. Можна ще поспати. Вони мають їхати до Боба дивитись фільм, який той сам зняв, але у них ще є час.
Ірка давно уже морочить йому голову, щоб і він дістав кінокамеру. Дістати її як раз плюнути: ціле місто знайомих, але звідки бабі зрозуміти, що у нього нема часу. Мало того, що робиш, як віл, треба ще й книжки скуповувати за скажені гроші. Та й читати ж колись треба. Деколи чорти беруть від спілкування з цією паршивою інтелігенцією. Все мусиш знати, все прочитати, щоб тебе дурнем не вважали. Та за десять років уже насобачився. Коли не прочитав чогось, Джонса там чи Пруста, то досить скривитися, сказати: «Класиків треба поважати!» А жінка! Мов та пила, і дихнути не дасть. Ех, так і рвонув би оце до когось із своїх старих дружків, до Прокурора чи Дімки. Випили би самогону, поговорили про бабів. Але куди там! Становище не дозволяє, та й кореші стали єхидними. Чи, може, їх завидки беруть?
Трикімнатна квартира, угорські гарнітури, фінська кухня, чеський кришталь, килими. Живе Процик!
Данило допив нарзан, витер губи рукавом шовкової піжами і пішов досипати. Але одразу заснути йому не вдалось. Ірка ввімкнула стереопрогравач, що стояв коло ліжка, і, заплющивши очі, слухала класичну музику. Данило ліг біля неї.
– Бах?
– Вівальді! – зневажливо буркнула дружина. – Не заважай.
Обличчя в неї було геть заспане й аж землисте. Данило вже пожалкував, що спитав. Заплющив очі і витягнув ноги. Що за дурна звичка слухати вранці музику! Він сприймав музику лише на п’яну голову. Добре, що вони живуть в центрі й повертались із ресторану пішки. А то він неодмінно б розбив машину. Новісінька «Лада»! Шкода. Не один собі морочить голову, докопується, звідки у Даника стільки грошей набралося. Хай собі морочать! На нього вся автобаза працює. І людям добре, і йому добре. Тесть вмер, але ставлення до них не змінилося. Ніби й не помітили. Шоферня у Данила в кулаці. Поважає, мусить поважати. І план виконують, і в кишеню мають що покласти.
– Тобі подобається? – підлізла Ірка ближче.
– Угу… – Він обняв її, не розплющуючи очей.
– Правда добре, що ми самі?
– Угу…
Данило був не проти того, щоб заснути, але жінчині пальці вимогливо ковзнули по його плечі. Музика не вгавала, і не було змоги її позбавитись. Данило поцілував жінку в губи, з яких ще не вивітрився запах вина, і скинув із себе ковдру, здійснив те, до чого зобов’язував його шлюб. Потім обоє довго віддихувались. Тимчасом замовкла музика, але Ірка плаксивим голосом сказала:
– Ти мене не любиш!
За десять років вона розтовстіла, але тоненький дитячий голосок не змінився. Данило невдоволено засопів.
– Ведмідь! – У жінчиному голосі він уловив прощення.
Жінка деякий час нерухомо дивилась в стелю, доки її очі самі по собі не заплющились. Скрутившись клубочком, вона поринула в сон.
5.
Треба було приготувати сніданок, хоч трохи прибрати в квартирі. Люда хотіла це зробити, доки не прокинулась мала. Вона якраз ставила чайник на плиту, коли почула сміх Наталочки. Дивна дитина! Дуже рідко плакала, а прокидалась завжди зі сміхом. Так пташки починають свій день співом. Невідомо у кого вона вдалась. Люда з дитинства була серйозною дівчинкою, а її чоловік, Володя, взагалі не мав почуття гумору.
Чи буде ця дитина завжди така весела? Краще хай вона сміється, ніж над нею сміялися б. Все життя, за винятком небагатьох світлих днів, здавалось двадцятишестирічній жінці суцільною насмішкою над нею.
Зрештою, все вона приймала, як належне, і дуже швидко навчилася не дивуватись нічому. Стала менш вразливою, повірила, що світ повен дріб'язкового й зайвого і що всі трагедії юності не були справжніми трагедіями.
Дарма що вона не стала такою, якою хотіла. Люда не вірила, що в цьому місті можна стати кращою. Ще на початку свого заміжжя вона ночами, припавши до чоловікового плеча, умовляла його кудись виїхати. Але народилась Наталочка, і все полетіло за вітром.
Більше вона не говорила з Володею на цю тему. Ненавиділа себе, що живе так, що чоловік їй чужий, що вона просто надто рано вийшла заміж. В цьому була винна тільки вона, і з кожним днем все більше горбилась під тягарем того необхідного, котре з’являлось невідомо звідки і котре треба було робити негайно.
Люда обернулась тільки тоді, коли за її спиною пролунав дзвінкий сміх. Хоч вона й знала, хто це, але здригнулась.
Наталочка стояла на порозі в одній лише сорочечці й кліпала очима, які ще не звикли до яскравого світла, що лилось з вулиці.
Це була гарна рум’яна дівчинка з кучерявим білявим волоссям і темними блискучими очима, зовсім не схожа на маму.
– Мамо! Розкажи, що мені снилось!
– Не знаю, – знизала плечима Люда і посміхнулась.
– Але ти ж зі мною спала! – здивувалась мала.
– Ну то й що?
– Тобі це теж снилось! Таке голубе-голубе…
– Не снилось мені нічого голубого… – зітхнула Люда. – Йди краще одягнися…
Наталочка побігла, але через хвильку вернулась з олівцем і листком паперу.
– Мамочко, ну, намалюй мені голуба. Намалюй зайчика, собачку і хатку. Мені це снилось!
– Та що ти, я зовсім не вмію малювати! І хто тобі варитиме їсти? – замахала обома руками Люда.
Наталочка скривилась.
Люда зітхнула і взяла до рук червоний олівець.
– Не той, голубий!
В дитинстві Люда дуже любила малювати, але це було страшенно давно. Донька всі дні ходила в садок, а вечорами її намагались пошвидше вкласти спати, щоб не заважала Люді готуватися до уроків. Вона викладала в школі математику.
Жінка намалювала дерева, зайців, метеликів.
– А тепер ми надінемо на зайців капці, щоб вони не покололи лапки!
– Надінемо! – радісно засміялась мала, і Люда швидко взула зайців.
– А про хатку ми забули? Зайцям теж треба!
– Ага, а в хатці ванну, щоб вони не ходили брудні! – підхопила Наталочка.
«І що це зі мною робиться? – подумала Люда, вимальовуючи ретельно обов’язковий дим з комина. – Мені й справді хочеться ще намалювати щось голубе. А сьогодні така неприємна справа…»
– А квітку?
Люда намалювала велику квітку. Це, напевно, була найкраща з усіх квіток, які вона будь-коли малювала.
Закінчивши, Люда підвела голову і побачила свого чоловіка, Володю, котрий стояв у дверях, вражено на неї дивлячись.
«Нікуди я не піду сьогодні», подумала жінка, поволі червоніючи.
6.
Книжки заповнювали стіни вітальні, залишаючи місце для старовинного буфета, що сяяв кришталем. На підлозі лежала шкура якоїсь тварини. Легкі нейлонові фіранки м’яко коливались від подуву вітру. Криваво-червоні штори застигли монументальними складками. Масивний, теж старовинний стіл увінчувався кришталевою вазочкою з напівзасохлими трояндами.
– Чув, Вадику? На вісім нуль-нуль, у мене. Так, Ірка буде зі своїм. Жора… В нього, між іншим, нова коханка. Ні, не звідси. Кажуть, демонічна женщина. Ну, якщо Філька приїде, теж буде. Сам, сам… Ну, друг, до вечора…
Боб поклав трубку.
– Ти як баба базарна! – пробурчала дружина. – Не наговоришся…
Вона набрала номер своєї подруги. Боб позіхнув і пішов у спальню. Це був гарний з себе тридцятилітній чоловік з чорною борідкою клином. Він став прислухатися до голосу дружини. Добре, що синок зараз в піонерському таборі на морі. Один з кращих таборів. Мало не Артек. Тато все може… Якби ще «супруга» кудись пішла, Боб, взагалі, відчув би себе холостяком.
І сьогодні ввечері до нього прийшли б не ті, кого він мусив запросити.
– Котику, – підбіг він швиденько до дверей. – Що на вечір приготуєш? Коньяк принесли?
– Ще вчора. Я побігла до Зосі. З нею вчора була істерика.
– А коли ти прийдеш?
– Не знаю… Десь за годину-дві. Зося цілу ніч не спала. Зеник уже геть замучився…
Дружина надто довго збиралась. Боб пробував співати, і поправляв книжки на стелажах, і розглядав свою бороду в дзеркалі. Нарешті жінка пішла. Сильна, красива. З неї була б добра коханка, але жити з такою десять років під одним дахом!.. Деколи вити хочеться з нудьги.
Боб, не встигли зачинитись за Мартою двері, підкрався до буфета, влив собі коньяку. З чаркою в одній руці й з сигаретою в другій він вмостився у м’якому кріслі й вдоволено посміхнувся.
Сьогодні великий день. Він приголомшить цю публіку не ощадною книжкою, не французьким лікером чи ще одним килимом, а чимось істотнішим. Цього вечора він чекав півтора року. Ніби це легко зняти фільм кольоровий! Де кожна деталь є свого роду символом, де стільки дотепних вигадок. Ціле місто говорить про його фільм, але не кожен його побачить. Це найбільше тішило Боба. Він стоятиме на недосяжній висоті. Це ж не те що купити ще один магнітофон чи викласти туалет мармуровою плиткою! Ха-ха! Це правда, що в їхньому місті вірять лише фактам. Але ж фільм це теж факт. Якби він, приміром, написав роман, то його б похвалили тільки тоді, коли б казав про суму гонорару. Що вдієш, гарні ідеї на дорозі не валяються! Ідею він знайшов у квартирі однієї старої знайомої, котра зараз на пенсії і з нудьги придумує різні історії, сценарії для фільмів. Боб дзвонить до неї, вишукано просить дозволу зайти на чашку чаю. Стара тільки й мріє, щоб з кимось побалакати. Для Боба це золота жила. Недавно бабуся підкинула такий сценарій, що пальчики оближеш: Навіть рідна жінка не знає, звідки у Боба такі оригінальні ідеї.
7.
Чоловік спинив машину коло сільської чайної. В чистому залі дрімала товста молодиця. Неподалік від шинкваса пили пиво два літні дядьки і жваво між собою розмовляли. Більше нікого не було. Чоловік привітався до буфетниці, і та з гідністю відповіла, хоча в очах її майнув острах. Не кваплячись, чоловік розглядав вітрину, на якій закостеніли місцеві кулінарні вироби.
– Я би хотів поснідати… – тихо, ніби соромлячись, пояснив подорожній. Він усе ще дивувався своїй нездатності швидко сходитись з людьми, хоч і мав за плечима усі сорок років. Сидячи за рулем, він почував себе, наче в мушлі. Так само, як у своїй самотній однокімнатній квартирі.
Якось поладнавши з буфетницею, котра виявилась досить приємною жінкою, він отримав шмат вареного м’яса, дві скибки хліба, помідорів і пляшку ситра.
Сонячні кружальця ворушились на підлозі, із розчинених дверей віяло ранковою свіжістю. Десь кукурікав півень.
Дядьки поволі смоктали пиво й обдирали хребет копченій рибі.
– Ваш самохід? – поцікавився один з них.
Прибулець спершу не зрозумів, а потім ствердно хитнув головою.
– Видно, багато кілометрів відмахали. Вся в поросі… Мій зять має «Москвича», то так уже коло нього ходить, як баба коло начиння. А ви свого не бережете. Видно, легко дісталось…
Дядько лукаво прискалив одне око.
Чоловік ледь не подавився з такої мови. Оговтавшись, сказав:
– Я за премію купив. Проект затвердили…
– Василю, чого ти до людини причепився? Скажеш, твій зять кривавими мозолями доробився до тої машини? Я ось роблю вже тридцять літ і на колеса ще не заробив!
– А нащо тобі машина? Маєш колгоспних Бурку й Сивку, їдь хоч до Москви. Нащо тобі гроші на білета тратити.
– Ая, ая! Хоч до Америки. А ви куди їдете? Теж в Америку? На такому самоході можна й на той світ заїхати.
– Та ось їду… – несподівано лагідно відказав чоловік. – Маю відпустку.
– Теперка усі в Крим та Сочі різні їдуть. На море. Молоді-бо, то нам вже за шістдесят завернуло. Жінку чого з собою не взяли?
Прибулець зовсім не образився на таку безцеремонність:
– Нема в мене жінки. Розвівся.
– Гуляла чи дітей не було?
Лице мандрівця знову стало кам’яним:
– Бувайте здорові!
Чоловік уже мав рушити, коли один з дядьків вийшов із чайної.
– Ви вже не гнівайтеся, що ми таке питаємо! Знаєте, як то в селі. А ви людина чужа, може, вам неприємно.
Подорожній простягнув йому руку, і той її міцно стиснув.
Він рушив з місця. У дзеркальце побачив двох дядьків у старомодних костюмах, котрі стояли, наче рідні брати, й дивились йому вслід.
8.
Сонце підбилось уже високо, коли Данило прокинувся. Вдруге за цей ранок. Жінки під боком не було. З кухні тягло смаженим м’ясом. У Данила аж ніздрі затремтіли.
– Вставай і, доки я їсти приготую, йди по хліб.
Данило, позіхаючи, підійшов ззаду до жінки і легенько стиснув їй пальцями шию.
– Я вже маю вищу освіту, дорогенька.
– Корона з тебе не спаде!
Данилові й справді хотілось прогулятись. Пива вип’є. Після вчорашнього треба погамувати спрагу.
Надворі добре припікало. Він ішов собі вулицею; кивав головою на вітання, тиснув зустрічним руки. Купив хліб, запхнув його, щоб не виглядав, у поліетиленовий пакет з намальованим ансамблем «АББА» і вже рушив було до виходу, як хтось вхопив його за лікоть.
Данило аж сахнувся.
– На два слова тебе можна? – просичав Саша, Ірчин двоюрідний брат.
Саша був карою всієї родини. Дівки за ним вмирали. Зодягнений у білі штани, білу теніску, в окулярах «каплі», він викликав у Данила невдоволення. Сучий син! Двадцять років, а має все, чого душа забажає. Ще й тикає, ніби Данило йому шмаркач якийсь.
– Що таке, Сашко? – підозріливо зміряв очима пом’яте лице свояка.
– Поговорити треба.
– Ходімо до мене!
– Нє!.. – Сашко вередливо захитав головою. – Не хочу, щоб Ірка чула. Діло страшне. Хана мені!
– Вже щось накоїв? Вітрину в барі розбив чи з ким побився?
– Гірше! – Губи в Саші затремтіли.
Вони пішли парком у напрямі «Вітерця».
– Баба?
Саша опустив голову.
– Добігався? – «Так тобі й треба! – подумав Данило. – Розпаскудився коло маминої спідниці. Дав би тобі під зад, але не можна. Родина!» – Спитав: – Курити маєш?
Сашко поліз у кишеню.
– «Кенту» блок дістали. Можу подарувати.
– Розказуй вже. Я ще не снідав… – буркнув Данило, клацнувши запальничкою. «І понесло ж мене по хліб! Чує моє серце, що тут криміналом пахне, а не женячкою». – Ну? – нагадав. – Розказуй!
– Жорку Білинського знаєш? У нього тато головний інженер. Жорка як вип’є, то дурний робиться. Ну, я з ним разом пив у барі. Ледве нас виперли звідти. Виходимо, а Жорка каже: «Раз в жизні живемо, Сашко. Не хочу я дома ночувати. Старий мій казав, що сам піде у військкомат, щоб мене восени в армію взяли. Каже, що там мене розуму навчать».
Пішли ми до Таньки. Ну, Таньку кожен знає… – Сашко жадібно затягнувся. Руки в нього тряслися. – Сам знаєш, як то у двадцять років!
– Я у двадцять років, як віл, горбачив! – суворо зауважив Данило. – І файну дівчину мав.
– Чекай, я Ірці скажу! – невесело засміявся Сашко. – Ну, пішли ми. Танька не дуже нас хотіла впускати, то Жорка сказав, що йому джинси позаріз потрібні. Мовляв, друг просив. А у неї подружка сиділа. Теж, видно, хвойда. Ми були такі п’яні, що ледве язиками повертали. Я нічого не пам’ятаю. Де спав, з ким… Жорка якесь там вікно розбив, руку собі порізав. Танька довго ламалась… А ранком сказала, що подасть у суд… Порадь, що мені робити. Танька така дурна, що може і в суд.
– Вісім років за таке дадуть.
Саша побілів і затремтів.
Данилові хотілося розреготатись. Він відвернувся. Ні до якого суду Танька не подасть. Яка дівка захоче компрометації? Доведеться їй заплатити, щоб язика не розпускала. Жаль Сашкових старих.
