Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)
– В такому ділі я тобі не порадник, – Данило скрушно розвів руками. – По бабах не ходив і не ходжу… Подзвони мені завтра на роботу. Може, щось придумаю, хоч навряд. Ну, бувай здоровий!..
Він повагом звівся і, певно передумавши йти до «Вітерця», рушив у напрямі домівки.
Від його спини віяло таким спокоєм і душевною рівновагою, що в Саші від власної беззахисності на очі набігли сльози.
9.
Одного разу, це було вже давно, вони ще тільки одружились і наймали квартиру, Володя повертався увечері з роботи. Падав сніг. Майже темніло. Їхнє вікно, затулене жовтими новісінькими шторами, світилось. Він знав, що Люда вдома, і в нього виникло несподіване бажання заглянути в маленьку шпаринку, побачити її на самоті. Володя тихенько підкрався до вікна і обережно заглянув. Закутана в картату хустку, Люда сиділа край столу, ледь відвернувшись од вікна. Губи її ворушились. Вона з кимось розмовляла. То благально, то суворо, то роздратовано. Цікавість взяла верх. Володя витягнув шию і торкнувся лобом шибки. Люда злякано обернулась, і на якусь мить їхні погляди схрестились…
Вони ніколи про це не згадували… Володя завів собі друзів. Пив не те щоб багато, але задосить, щоб у Люди з’явилася до нього відраза. Ніхто не міг бачити, що вони живуть не так, як треба.
Інші жили й гірше.
Їх обох душила нудьга, але ніхто з них не хотів сказати про це першим.
– Я думав, що ти знову сама з собою розмовляєш! – сказав чоловік.
За шість років він ніяк не міг збагнути, що нормальні люди можуть говорити самі до себе.
Люда колись мріяла про те, що ось Наталочка підросте, стане самостійнішою і вони покінчать з цією сірятиною. Будуть всюди їздити, ходитимуть в кіно, бібліотеку. Тепер її вже не тягнуло до цього. Найкраще Люда себе почувала, коли чоловіка не бувало вдома і вона могла взяти до рук книжку, вмостившись на канапі і трохи почитавши, задрімати…
Вона стрималась, нічого не сказала чоловікові, а натомість спитала доньку:
– Що тобі ще намалювати, Наталочко?
– Голубе небо!
10.
Несподівано згадався дитячий віршик:
Білі хмари в небі синім, білі хмари…
Чоловік якраз вирулював на широку асфальтовану трасу. Машина йшла легко, ледь чутно здригаючись. Він збільшив швидкість, задерикувато обганяючи переповнений автобус, хоч, власне, не поспішав. Обабіч дороги виднілися копиці сіна, а по стерні ходили поважні лелеки, багато лелек. Не так уже й далеко до осені. Йому спало на думку, що за сорок років йому жодного разу не вдалося побачити бабиного літа. І цього року знову, напевно, не вирветься у вихідний на село.
Надто гарячий день. Подорожній витер спітніле лице, ще нижче опустив вітрове скло. Він міг би зупинити машину, піти полем, за яким виднівся ліс, але спереду і ззаду мчали машини, і всі вони були зв’язані якимось невидимим ланцюгом, ніби мали перед собою одну мету.
Він в’їхав знову в село, зменшивши швидкість. Село лежало впоперек дороги, і біля обшарпаної вітрами будки стояло кілька людей, чекаючи на рейсовий автобус. Він міг би підвезти когось, але боявся затиснутих в спітнілому кулаці монет, котрі будуть згодом настирливо йому тицяти. Він у своїй лабораторії геть одвик від людей, хоч мав товаришів по роботі, гарних знайомих жінок, з котрих не одна поїхала б з ним у цю мандрівку невідомо куди. Власне, чого люди так мріють про свої автомобілі? Бо хочуть незалежності. Чоловік боявся, щоб ота незалежність не обернулась в рабство. Але воно так і трапилось. Безкінечний догляд, пошуки запчастин, бензин, турботи про гараж – все це посипалось, як з мішка. Набридла йому й холостяцька квартира, забита різним непотребом, книжками, яких він не читав, платівками, яких не слухав, немитими вікнами, порожнім холодильником. Може, він не подорожував, а втікав?
Він вважав себе цілком зрілою людиною, а ця дорога, простір робили все дріб’язковим і неважливим. Чоловік ще не усвідомив цього, тільки міг дивуватися банальності своїх думок про все, що не стосувалося його роботи, але в душі уже десь зачаївся біс сумнівів і час від часу його тривожив.
Мандрівника вже давно мучила спрага. Він вирішив зупинитись у невеликому містечку і щось випити, а потім гарно виспатись просто в машині чи в лісі. З свого досвіду він знав, що в кожному менш-більш пристойному міському парку поряд з гіпсовими ведмедями, пофарбованими жовтою олійною фарбою, є такий собі скляний павільйончик під назвою «Вітерець», чи «Відпочинок», чи «Вербичка». Знайти парк було справою кількох хвилин. Людей на вулиці було небагато, і він завважив, що на нього звертають увагу. Власне, він був колись у цьому містечку. У відрядженні. Пробув недовго, десь зо два тижні, й зараз ледве міг пригадати знайомих людей: Марта, Боб (здається, вони тоді збирались одружитись), ще якісь дівчата й хлопці. Ніхто з них не запам’ятався. Тоді по місті ходив анекдот про одного пенсіонера, котрий знайшов філософський камінь. Але, видно, з цього каменю ніхто не скористався, бо подорожній зустрічав ті ж самі невдоволені пісні обличчя зі старанно прихованим честолюбством і заздрістю. Хоча й не всі. Він іще бачив шоферів, що перевозили найрізноманітніші вантажі, трактористів, комбайнерів, автоінспекторів, пастухів, а найбільше – дітей, задоволених з того, що світить сонце і можна гратись у піжмурки.
Подорожній взяв собі пляшку мінеральної і став за столик у кутку. В павільйоні уже товклося чимало місцевих п’яничок. Якийсь засмальцьований чоловічок перед ним скромно взяв склянку чаю, що виглядало досить дивно. Не обзиваючись ні до кого й обома руками тримаючи склянку, він завмер коло вікна і обережно став посьорбувати гарячий чай.
Чомусь на нього ніхто не звертав уваги, ніби це була не людина поважного віку, а невидимка. На вигляд йому було років з шістдесят: зморшкувате сіре лице, бозна-коли мите волосся, вельми помітна щетина на підборідді. Повіка одного ока безперервно сіпалась.
«Напевно, контужений», – подумав прибулець. Він народився в рік війни кволим дитям, у котрого вже не було батька. Його вбили в перші місяці війни. Мати й досі живе у старшого сина. Лагідна худенька бабуся з вицвілими голубими очима.
Чоловічок відчув, що на нього дивляться, і одвернувся. А потім витяг з кишені шматок хліба, намочив у чаї і довго, з насолодою жував, ніби то були якісь витончені ласощі. Подорожній мав тяжке повоєнне дитинство, але вже давно їв те, що хотів, а залишки хліба викидав у бак на сходовій площадці: черстві булочки, скибки батона, окрайці доброго житнього хліба з кмином. Чоловічок допив свій чай, під кінець ще й витер скоринкою всередині склянки, а потім наблизився і несподівано голосно сказав:
– Чому слово «жизнь» пишеться з м’яким знаком, а жити так важко?
Подорожній ледь не впустив склянки.
– Що ви тут робите в цьому вертепі?
Він чув, що діти люблять задавати питання, але ж не божевільні діди.
– Можете не говорити аж до кінця світу! А він настане скоро… Дуже скоро! Білого коня уже сідлають… – Він раптом перейшов на шепіт: – Що ви знаєте про дороги? Є чотири дороги. Перша дорога – дорога життя. Друга дорога – дорога любові Третя дорога – дорога вірності, четверта дорога – дорога щастя.
Від старого смерділо цвіллю і потом.
– А що таке бомба, знаєте? Я чув, що вже вигадали таку бомбу, що буде вбивати тільки дурнів. (Мене тільки контузило, руки, ноги, цілі). А коли повбивають усіх дурнів, хто тоді лишиться?
Старий ніяк не міг надати своєму обличчю іронічного вигляду, мабуть, через повіку, що весь час сіпалася.
– Я листа написав, а на пошті не хочуть відсилати. Кажуть, що адреса неправильна. Вони просто бояться! Бо там і про них написано. Візьміть почитайте…
Він витягнув з кишені зім’ятого, але доволі чистого конверта. Мандрівець узяв його до рук. Зверху кривими великими літерами було написано:
«Греція Місто Салоніки Уряду Миру»
На листку з учнівського зошита подорожній прочитав:
«Що ви собі думаєте, люди добрі? Видумують нові й нові бомби. На одного чоловіка припадає ціла гора динаміту, а ви палець об палець не вдарите. Купуєте машини, лахи, жерете. І всього вам мало. Сидите по своїх норах і жерете, жерете, жерете. А ваших дітей тим часом крадуть, ріжуть ножами, стріляють з пістолетів. Якби ви менше жерли й купували, а більше думали, то, може би, менше бомб вигадували всякі скоти.
Якби ви менше їли, то, може б, літали, як птахи.
Придумайте щось, поки не пізно. Бо я воював, контужений і, самі розумієте, ненормальний.
Звати мене Антось Петрущак…»
– Ну, як?
– Страшно! – вимовив мандрівець і мерзлякувато повів плечима.
– У вас очі як у пса.
– ??!
– Побитого, – додав Антось. – Ідіть з богом. Ідіть дорогою вірності. Є тільки чотири дороги. Ідіть.
Подорожній отямився аж у машині, коли взявся руками за кермо. Зразу за містом він зупинився, зупинив машину край польової дороги, підійшов до копиці сіна, зарився в неї і, вколисаний втомою, невдовзі заснув…
11.
На обід жінка зварила борщу і приготувала рагу з курки. До цього ще був салат з щедро политих сметаною помідорів. Коли Данило нарешті вгамував свій звірячий голод, Іра поставила перед ним велике горня його улюбленого компоту з вишень.
– Даниле, ну то як, підемо до Боба? – спитала вона, спершись пухким ліктем на підвіконня.
– Мама вже десь замучилася з дітьми… – ліниво потягнувся Даник. Йому знову хотілось спати. Цілий тиждень ганяв, як скажений, треба хоч в неділю відпочити.
– Боб не кожного запросить! – закопилила губу жінка. – Хоч він і дере носа, але має чого. Недарма вчився у Москві, знайомий з артистами і художниками. Та й тобі треба на люди показатись. Ти тепер у нас з вищою освітою…
В останніх її словах Данило вловив іронію, але стримався. Гірко він добував той диплом! Половину контрольних Ірка за нього виконувала, а на іспитах і заліках він намагався підсунути викладачеві то коробку цукерок, то пляшку коньяку або щось дефіцитне. Тремтів, як осиковий лист, бо не знав, візьме той чи прожене в три шиї. І таке бувало. Та й в інститут він не потрапив би, коли б не довга рука тестя, царство йому небесне.
Знову все починається спочатку. Най його холера ясна візьме! Ходи за жінкою, як цуцик, слухай, що ті дурні встигли прочитати… Якби мали таку роботу – з ранку до вечора, то вдовольнялися б мискою бульби, тільки б хутчіше в ліжко.
– Ну, то як?
– Ірцю, я такий змучений…
– Та ми не зараз йдемо, а ввечері. Ще встигнеш відпочити!
Данило мовчки поплівся в спальню. Ще суши собі голову Сашковим клопотом. Ото молодь пішла! З жиру біситься, з чого ж іще! А що буде з Віталиком, як той виросте? Теж балбес? Треба брати в шори, доки не пізно. Хай копійку вчиться шанувати. Пацан толковий, але теж розпещений. Хай краще буде в баби, бо Ірка своїм вихованням до добра не доведе. З Русланкою легше. З дівчам завжди легше. Добре, що ще мала, не тягне з тата останні жили. На тім Данило й заспокоївся. Від ситості очі самі по собі злипались…
Жінка потім ледве його добудилася:
– Швидше, швидше, бо запізнимося! Ніхто нac чекати не буде! – Вона-прудко моталася по квартирі, підганяючи чоловіка. Данилові знову захотілось їсти. Він викроїв хвильку, заскочив до кухні, вихопив з каструлі куряче стегенце і обгриз на ходу.
Процики поважно вийшли з під’їзду, сіли в темно-зеленого кольору машину, вистелену зсередини телячими шкурами, і проїхали кілька кварталів, доки не дібрались до будинку, в якому жив Боб.
12.
Небо й справді було голубим. Люда побачила його, коли затуляла вікно шторами, ледве вклавши доньку спати. А потім довго, без поспіху, мила на кухні посуд. Все життя її було миттям посуду.
Люда довго думала, як то їй впросити чоловіка, щоб він побув з Наталочкою, і нарешті придумала.
Володя лежав горілиць і читав газету.
– Побудь з малою, бо мені треба занести мамі ліки! – сказала вона швидко, дивлячись убік, на солом’яне сонце з синіми очима і червоними губами, куплене нею ще на першому курсі. Солома за стільки років уже потемніла, а ганчір’яні очі так само весело сяяли.
«Наше сонечко засмажилось!» – сказала Наталочка, коли їй виповнилося чотири роки.
– А коли прийдеш? – позіхнув чоловік.
– Скоро прийду, не бійся!
На кухні вона залізла в глиб буфета і витягла добре сховану пляшку коньяку й коробку цукерків «Червоний мак». Потім пішла одягатись.
– Може, ти вже собі когось знайшла?
Люда сердито буркнула:
– Тихо, дитину розбудиш!
Вона ненавиділа зараз усе на світі: квартиру з вічним безладом, сонного чоловіка, з яким прожила сім років, дорогу, якою мала йти, і колишню однокласницю, котру треба просити. Вперше. Взагалі, вперше. Досі все робилось за її спиною.
«Це ж я не для себе!» – думала вона, йдучи вулицею. Ремінець сумки врізався їй в плече. Їй же не шістнадцять років, а двадцять шість. Пора вже звикнути до брехні. Вона не стане бруднішою від того, що попросить Соньку за путівки. Не винна ж вона, що в неї чоловік – ледар. Вона ніколи не бачила моря. Цілих двадцять шість років не бачила моря. Це ж просто жах! І в Наталочки так часто болить горло. Їй обов’язково треба на море. Але як вона зайде до Соні, якими очима та подивиться на її старе немодне плаття, пошите ще на випускний вечір в інституті? Як та скаже: «Бачиш, і ти змінилася. В класі аж розпиналася за чесність. Твори які писала… А тепер мені пхаєш коньяк і цукерки!»
Люда ледь стримала сльози. Якби до неї зараз хтось обізвався то вона б, напевно, брязнула сумкою об перший-ліпший стовп.
Ну, хіба можна іти з таким настроєм? Та вона й слова з себе не видушить. Або наговорить не того, що слід. А може, Соні нема вдома? Ця думка трохи підбадьорила Люду, але коло Сониного будинку їй знову зробилось кепсько. Зібравши всі сили, вона піднялась на третій поверх і рішуче натиснула на кнопку дзвінка. Сумка ковзнула їй з плеча.
Скляне очко на дверях потемніло. Це, як здалося гості, тривало досить довго. Нарешті забряжчали замки, і оббиті чорним дерматином двері прочинились. Просунулась Соньчина голова, на якій блищали металеві бігуді.
– Людка, привіт! – вигукнула доволі заспаним голосом Соня. – У лісі щось велике здохло, що ти прийшла?
– Мені треба з тобою поговорити, Соню…
– Ну, заходь, заходь!
В передпокої Соня тицьнула гості великі розтоптані капці, й та слухняно перевзулася.
– Де твій чоловік? – спитала Люда, коли вони сіли у тісній вітальні, геть захаращеній меблями.
– Хіба я знаю? Десь повіявся з самої рані. Я за ним не бігаю. Аби зарплату до хати приносив… Ой, що я малій купила!
Соня зірвалась і вибігла в іншу кімнату. Через хвильку вернулася, несучи у руках пакунок. У ньому виявився прегарний синьо-жовтий дитячий костюмчик з вовни. Люді подумалось, що він би якраз підійшов Наталочці.
– Соню, – промимрила Люда. – Ти в завкомі… Я тебе дуже прошу. Чоловік досі не дістав… Путівки. Є сімейні пансіонати…
– Куди путівку? – неуважно перепитала Соня, мнучи руками костюмчик.
– На море… Я ще не бачила моря.
– Не бачила? А ми кожного року їздимо. У нас там знайомі в Ялті! Ми їм, звісно, платимо, але небагато. Ну, як тобі костюмчик? З Польщі привезли знайомі…
– У моєї Наталочки ніколи не було такого.
– Хочеш дістану?
– Та ні… Може, потім… – Люді було важко говорити. Вона відчувала, як все обличчя горить. – Ти ж знаєш мого Володю, який він непрактичний. А Наталочку лікар радив обов'язково відвезти на море…
Соня спохмурніла, але її голубі, наче в ляльки, очі дивились ясно і чесно.
– Ой, ти знаєш, що тепер літо? За тими путівками б’ються. Я хоч і маю в завкомі руку, але не знаю, чи брат поїде. Він мене теж просив. Сама розумієш, рідний брат?
– Розумію… – Люда схилила голову.
– Ти ось що! Якщо він не поїде, путівка ваша. Прийди або потелефонуй завтра. Я тобі точно скажу.
Тут якраз задзвонив телефон.
– Як-не-як ти мене по математиці підтягала! – засміялась Соня, ідучи брати трубку.
Не встигла вона вийти, як Люда блискавично розкрила сумку, вийняла з неї коньяк і цукерки, поклала на стіл і вибігла з кімнати.
Соня жваво розмовляла по телефону.
– Я зайду… – пробелькотіла Люда, і господиня згідливо кивнула головою.
Жінка випурхнула за двері. Сльози давно вже підступали їй до очей, але негоже було плакати на вулиці, якийсь чоловік біля парку сідав у машину, і вона відвернулась, щоб він не побачив її лиця.
Люда впала на лавку в наглухішому закутку парку. Сама не знала, з чого плакала: з приниження, люті, з горя. Найгірше було те, що цих людей неможливо було в чомусь звинуватити. Вони вислизали з рук, як гадюки.
– Я підла, низька… – тремтіла Люда. – Не піду до неї, хай ті путівки згорять!
Колись давно вона вела щоденник і з тих пір майже не змінилась, тим часом коли навколо все стало іншим.
По лавці повзали крихітні мурашки, схожі одна на одну, як дві краплі води. Одна мурашка вилізла Люді на палець і поповзла вгору, лоскочучи лапками шкіру. Людська рука, напевне, їй здавалась величезною гілкою дерева.
Жінка посміхнулась крізь сльози.
13.
Подорожній прокинувся, і йому здалося, ніби він дуже довго спав. Тим більше, що уві сні бачив божевільного Антося. «Але до чого тут Греція, місто Салоніки?» – подумав він, схожий зараз на розгубленого хлопчика. Небо зблякло. Збиралося на вечір. Сіно потьмяніло, але земля ще берегла тепло. «Машина! – згадав він. – Що з нею?» Чоловік виглянув зі свого пахучого кубельця. Машина самотньо стояла край дороги. Нічого з нею не трапилось.
Він знову ліг, заплющив очі. Світло просочувалось крізь повіки, і вони легенько тремтіли. Чоловік застогнав. Якась болючо-солодка хвиля пройшла по його скоцюрбленому тілі. Він лежав сам посеред величезного скошеного поля наодинці з небом і сонцем.
Це не тільки було з ним, це було з усіма. Колючки підстерігали з усіх боків, очі не заплющувались, коли їм треба було не дивитись, вуха не глухли, коли потребували тиші, а язик німів, коли треба було говорити або кричати. То не він один, а це цілий світ, поглинутий своїм травленням, йшов байдужий і заклопотаний. А що він міг зробити? Сісти в машину і помчати світ за очі! Мчати якнайшвидше, але не переганяти часу. Це добре, що земля кругла. Бог хитро зробив її без країв, щоб люди не зривались у безодні. Але ж на планеті нашій вистачає глибоких ущелин і прірв. Падайте, люди, це все іграшкове і несправжнє…
Коли він брів до машини, струшуючи сіно з одягу, завважив коней, що паслися неподалік. Старі спрацьовані коні з обвислою шкурою. Вони попіднімали голови й дивилися на нього сторожко і сумовито. Щось було знайоме в тих сумних очах, але він не міг згадати, де ще бачив такі очі.
Подорожній встиг купити в продмазі, котрий вже зачинявся, їжі й пообідав і повечеряв за один раз. Вже добре смерклося, коли витер газетою руки і завів мотор. Тепер його починало муляти, куди ж він, власне, їде. Йшов уже третій день подорожі, а земля, як відомо, кругла. Він проїхав величезний бетонний міст через крихітну, геть розриту екскаваторами річечку і скраю дороги побачив дівчину з величезною сумкою. Дівчина стояла сама-самісінька в сутінках, напевно, чекала автобуса.
При світлі фар чоловік зауважив, що дівчина гарна, але він до того скучив за людьми, що коли б на цій зупинці сидів пес чи будь-яка інша істота, то все одно зупинився б. Тож загальмував.
– Сідайте, підвезу!
– Ні-ні, дякую! Я автобуса почекаю! – замахала дівчина руками.
– Та не бійтесь, мені просто сумно самому їхати…
– Ні-ні! – Дівчина оглядалась на всі боки, шукаючи рятунку від настирливого незнайомця.
– Слухайте! – сказав чоловік уже сердито. – Грошей мені ваших не треба. І взагалі, чого ви тремтите? Хіба я схожий на якогось бандита?
– А хто вас знає! – буркнула трохи присоромлено дівчина. – О, мій автобус!
– Ну, що ж, щасливої дороги!
Чоловік грюкнув спересердя дверцятами. І раптом збагнув, що нагадали йому очі коней. Такі очі були у тих двох дядьків, що стояли біля чайної: втомлені і сумні.
14.
Перед тим, як вимкнути світло, Боб іще раз оглянув товариство, котре уособлювало цвіт провінційного міста.
На дивані супроти нього сиділи, обнявшись, Левко і Стелла – незмінна танцювальна пара. Стелла м’яла в руках сигарету, витягнувши далеко свої безконечно довгі ноги, які Бобу весь час доводилося переступати. Стелла ніде поки що не працювала, бо мала батьків з двоповерховим особняком і «Москвичем». Левко керував оркестром при ресторані «Червона рута». З-під його піджака завжди виглядав жилет такого самого кольору.
Боб, майже не затримуючись, ковзнув поглядом по землистому обличчі Юри, свого колишнього однокласника. Це була особа досить зухвала, що все ж трималася в певних межах. Юра всюди мав друзів, з якими міг нализатись, не витративши жодної копійки. Жора прийшов сам – без жінки і без коханки. Він займав посаду директора кінотеатру «Зоря» і підтримував такі зв’язки в мистецьких колах, котрі Бобові й не снились. Боб, правда, не завжди йняв віри тим фантастичним чуткам про пікантні пригоди Жори. Філька, відомий книголюб, був директором книгарні, але вдома бібліотеки не мав. Сприяв усіма силами друзям і знайомим у їхньому ентузіазмі щодо колекціонування книг. Зараз він сидів пригнічений, а може, так просто здавалося Бобу. Ходили уперто чутки, ніби станом книготоргівлі у нашому місті найсерйознішим чином зацікавилися співробітники ОБХСС.
Зеник і Зося сиділи в розлогих фотелях. Прийшли найраніше і гарно влаштувались. Зося була на рідкість пробивною жіночкою. Вона неймовірно швидко здобула квартиру, обставила її меблями, одягла себе й чоловіка, хоч працювала лише скромним товарознавцем. Зоська, проте, мала одну слабість. Досить було їй трохи випити, як у неї починався приступ істерики. Зося любила казати: «З моїм темпераментом…» Що ж, глянувши на цю жагучу брюнетку, можна було не сумніватися в її бурхливому темпераменті.
Зенику теж нічого не бракувало: метр вісімдесят п’ять на зріст, інструктор з самбо. Зараз він був трохи блідуватий – не виспався. Від його ніг у чорних шкарпетках ширився запах поту. Боб зауважив невдоволену міну Вадика, що сидів коло нього. Вадик був його другом і консультантом при зйомках. Компанійський хлопець і абсолютно безкорисливий. Боб мав над ним владу і був його богом.
Скромно сиділи Ірка з Даником. Боже, яка це була колись дівчина! Вогонь. А на що зійшла? Розтовстіла у міщанському середовищі. Все борсається і ніяк не виборсається. Коли нагло вмер її впливовий татусь, якось одразу зів’яла, притихла. Чоловік у неї неперспективний, суцільна сірятина. З тих сільських дядьків, що їм аби черево напхати. Тоді вони щасливі, вважають, що бога за бороду вхопили… Зараз Даник сяє, як нова копійка. Інститут нарешті закінчив. Втім, свій хлопець. Ніколи не відмовить. Боба він дуже виручив, коли той будував дачу. Цемент, цегла і таке інше. Даник міг дістати й унітази, й газову плитку. Ось що значить мати транспорт у руках! Остап прийшов найпізніше. Хлопець готується до аспірантури: очі – як у святого мученика. Також не дурний: працює лікарем і преться в аспірантуру. Кандидат на головного лікаря. Боб не дуже сподівався, що той прийде, але в Остапа, видно, з’явився настрій розважитись. Сам колись признався, що мріяв стати кіноактором, але мати не дозволила. Він схожий чимось на Ісуса Христа. Бракує лише тернового вінця на голові.
Ну а Марта сьогодні в формі. Вишневого кольору сукня, золотий ланцюжок, туманець в очах. Добре, що не товчеться зараз на кухні, а сидить спокійно, сповнена гідності й неприступності.
– Ну, поїхали! – сказав Боб, вимкнув світло І клацнув клавішею магнітофона. Кімнату сповнив чарлстон. Засвітився екран, і всі побачили чорного пуделя, що мчав по зеленому газоні, смішно перебираючи лапами.
Нарешті він перебіг газон і зник у під’їзді. Через хвилину вернувся, несучи в зубах парасольку. Всі засміялись, бо це було так оригінально!
Невдовзі з під’їзду вийшла уся Бобова родина. Він сам ніс валізу, Марта, у вузеньких джинсах, котрі підкреслювали всі її принади, тягнула лозяний кошик з їжею (кінокамера на мить зафіксувала пляшку коньяку «Наполеон», що височіла серед накрохмалених серветок), малий закинув на плече вудки. Ось вони уже сидять в машині абрикосового кольору, тільки чорний пудель облизується коло відчинених дверцят.
– Собака – символ вірності. Я вгадала? – радісно прошепотіла Стелла.
– Угу… – буркнув Левко. – Ти – геніальна!
Директор кінотеатру сидів нерухомо, нічим не виявляючи своїх емоцій.
Рука Марти висунулася з машини, вхопила пуделя за огривок і посадила коло себе.
Щось тріснуло в апараті, й екран погас. Тільки музика й далі весело дзижчала.
Юра вигулькнув із свого куточка і запропонував свої послуги.
– Я сам! – відмахнувся Боб.
– Подумаєш! – пирхнув той і перечепився об Стеллині ноги.
– Юрочко, ти як ведмідь!
– А ти як страус! – буркнув Юра і впав на стілець.
Екран знову засвітився, і всі побачили воза, запряженого шкапою. Магнітофон завів якусь тягучу циганську пісню. Довгий час показували тільки колеса. І тут музика знову змінилась на мелодію в стилі «диско». Тепер уже по небу летів реактивний літак.
«Банально! – позіхнув Філька. – Компіляція з рекламних фільмів».
…На траві снідала Бобова родина. Чорний пудель ганявся за метеликом. Потім на екрані знову віз.
– Вони що, возом туди їхали? – спитав Даник жінки.
– Не заважай!
Він знизав плечима.
Боб краєчком ока спостерігав за глядачами. «Кретини! Що вони розуміють у мистецтві?!»
Та ось засиніло море. Три білотілі постаті на фоні чорних пляжників.
«А Марта в купальнику нічогенька, – подумав Жора. – Ноги трохи криві, але це пікантно».
На жаль, Марта зникла. Малий Боря пірнав у масці під воду, ловив крабів.
Потім було ще багато екзотики й музики, але великого ентузіазму вони не викликали. Кінчався фільм дощем. Пудель бігав по калюжах, а Бобове сімейство стояло, обнявшись, під однією парасолею і щасливо усміхалося.
– Мда… – сказав директор кінотеатру, коли ввімкнули світло. – Техніка, звичайно, на рівні. Тобі б, друже, режисером бути.
Засміявся Боб:
– Що я, дурний? Знаєте, яка то каторжна робота? Це моє хобі, не більше. Так собі забавка!
– Такого фільму масовому глядачеві не покажеш. Твердолобий, – втрутилась Марта. – Ми для друзів, й онуки майбутні нехай подивляться. Лише камера півтисячі коштує, а скільки мороки. Розкажи, Бобе, як ми пса знімали!
Боб розгладив бороду і повів:
– Ми ні собак, ні котів не тримаємо. В Мартусі алергія до псячого запаху. Та я придумав сценарій. Вже можна знімати, але чую, що чогось бракує. Символу якогось, ну, щоб заінтригував. Слона чи там крокодила, звісно, не дістанеш… А в сусідів пудель бігав. Максик. Білий, правда. Ну, я взявся його приручати. Ковбаскою раз-другий погодував. З сусідами домовився. Ті й раді, що хоч пес їхній в кіно потрапить. Перефарбували ми Максика. Чорний колір – аристократично, та по дорозі пес і сам міг забруднитись. Хто б його тоді купав… Отак і зняли.
Всі засміялись.
– А зараз, любе товариство, прошу на каву і на те, що до кави!
Гості одразу пожвавішали, заворушились.
– Майстре, – озвався з кутка Юра, – а чому нас тринадцять? Хотів би я знати, хто серед нас Іуда. Я вже, напевно, Христос. Жінка так вранці й сказала: «Та тебе як з хреста зняли, алкоголіку проклятий!»
– О Юрцю, якби ти ще до всього був праведний… – шпигнула Зося.
– А я праведний! За квартиру завжди вчасно плачу. Ну а твій Зеньо, напевно, Іуда. Дивиться на мене такими очима, що роздер би і з’їв. Як ти можеш жити з таким ревнивим чоловіком?
– Так, як ти з сварливою жінкою! – відрубав Зеник. Філька закотив очі під лоба.
– Не юродствуйте во Христі, браття і сестри! Духовна їжа не замінить матеріальної. Хоч я, правда, на духовній купив машину і поставив дачу… Воістину, книга – світло життя!
– Хочете анекдот? – спитав Вадик. – Питає вчителька на уроці дітей, ким їхні батьки працюють. Один каже: «Мій тато апельсини продає». Другий: «А мій в ресторані офіціантом». А третій: «А мій – інженер». Діти стали з нього сміятися, а вчителька: «Як вам не соромно! У товариша горе, а ви смієтеся!..»
Марта з Ірою внесли каву й тістечка. Господар витяг з бара дві пляшки коньяку.
Вони випили. Господар витер губи:
– А знаєте, що я ще одну картину буду знімати? Тепер уже сюжетну. Приснився мені той сюжет, хоч прокидайся і записуй… Ви тільки послухайте! Ніч, море. Танцмайданчик. Двоє тікають з танців. Обоє юні, як Стелла і Левко, але, правда, невинні.
– Гм, гм, – кашлянув багатозначно Юра.
– Боб, я ображусь! Я невинна, як ягня.
Коли стих сміх, Боб запитав:
– Ну, то як ви думаєте, чого вони втекли?
– А це всім ясно!
– Ні, Зосю, не ясно. Почалася третя світова війна. Ті двоє тікають у протиатомний бункер. Дівчина відчула всім єством, що буде війна. Хлопець нічого не знає. І от за ними зачиняються двері…
– Боб, побійся бога! – зойкнула Стелла. – Чи не збираєшся ти знімати ніч кохання? Можеш мені не пропонувати ролі. Я не така розбещена, як ти гадаєш!
– Вони залишаються самі, і тепер у дівчини одна турбота, щоб хлопець не піднявся вгору і не побачив крізь ілюмінатор мертвої пустелі. Вона його розважає всілякими способами. Але хлопець передчуває щось лихе. І тоді дівчина йде на рішучий крок. Вона читає йому «Ромео і Джульєтту» Шекспіра. І поступово втягує його в гру. І ось фінальна сцена. Джульєтта лежить у труні, а Ромео замість того, щоб випити отруту, раптом біжить по сходах й бачить знищений дотла світ. Це його настільки вражає, що він, не тямлячи себе, розбиває скло ілюмінатора, і вони обоє гинуть від радіації. Все!
– Сильно! – прицмокнув Вадик. – Тобі, Бобе, з твоїм талантом у Голлівуді сидіти…
– Я патріот, – скромно сказав Боб.
Остап, котрого досі ніхто не чув, хіхікнув у кулак.
– Бобцю, дай мені цю роль! Я балдію від Шекспіра! – заблагала Стелла. Очі її палали.
Боб скривився.
– Це тобі, Стеллочко, не танці, а кіно.
– Заспокойся, Стелло, – сказав Юра. – Боб ніякого фільму не буде знімати. Він хоче купити трактор, щоб возити на базар яблука зі своєї дачі.
– Давайте не будемо сваритись! – обірвав його Боб. – Вип’ємо по одній, Данику, ти чого мовчиш цілий вечір? За тобою тост!
15.
Фари освітлювали лише шматок асфальту попереду, а навкруги була темінь. Коли чоловікові доводилось проїжджати якесь село, він всією Душею заздрив людям, у котрих, може, не було автомобіля, зате вони мали дах над головою і світло у вікні. Кожна мандрівка кінчається тугою за теплою кімнатою з білою постіллю.
Чоловік звернув з дороги, побачивши перед собою табличку з написом «Об’їзд». Тепер уже їхав не по асфальті, а по грунтовій дорозі. Машину так кидало і трясло, що він ледве не відкусив собі язика. З усіх боків була темінь, і він не міг уже вернутись назад.
«Дурень останній! – незлобиво вилаяв сам себе. – Завжди встрянеш в якусь халепу». Тепер він продирався крізь ліс. Кущі шмагали скло, ніби гнали машину крізь стрій. Колеса наштовхувались на щось м’яке і грузли в ньому. Нарешті машина стала. Люто гула, аж стогнала, але не могла зрушити з місця. Не було ради. Ніякий добрий дух не міг з’явитись і витягнути його з болота. То тільки, напевно, в лісах бувають такі живучі болота. Адже дощ падав хтозна-коли.
