Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)
Мама… Коли Марія приїжджала до неї у відпустку чи на свято, серце стискалось від жалю.
Мама жила сама у квартирі з двох кімнат, кухні й передпокою в старезному будинку з облупленим фасадом. Увечері, рівно о восьмій годині, пронизливо калатав допотопним шкільним дзвоником сміттяр, і треба було за гри хвилини спуститись з п’ятого поверху, перебігти з десяток метрів до дороги, висипати сміття в смердючий бридкий кузов.
Мама була вже старенька і хвора. Вічно бідкалась, що не може до неї приїхати. Натомість часто посилала то печиво, то теплі рукавички, чи шкарпетки, і Марія уявляла собі, як мати йде за півкілометра на пошту, довго стоїть у черзі, щоб здати незручний ящик. Сама маленька, худенька…
Марія панічно боялась її смерті. Відколи помер тато, квартира стала порожньою й сумною. Чи їй просто так здавалось?
Марія ніколи не звіряла батькам свої таємниці. Мала досить-таки пуританське виховання з безліччю заборонених тем. І тому рано стала мріяти про маленьку кімнату, де можна було б почувати себе затишно й спокійно, куди б приходили тільки її друзі. Це бажання здавалось їй цілком здійсненним, треба тільки одержати квартиру. Та це було найважче.
З часом Марія переконалась, наскільки жорстоко помилилась. Найважчим виявилось все-таки знайти друзів.
Зрештою, вона змінилась. І мамине тихе життя від ранішнього до вечірнього калатання дзвоника сміттяра, й загадкове аскетичне життя Магдалини, навіть тепленьке існування її колишньої хазяйки, по суті, не мали нічого в собі відразливого. Звичайно, Марія не збиралась у свої двадцять сім років вести такий спосіб життя. Але уявляла собі мудру старість поважної жінки, яка на своєму віку багато чого взнала і тепер має право на власні переконання, впевнена й непохитна в них.
І Марія захотіла, щоб швидше прийшов цей час, аби вона нарешті відчула під ногами твердий грунт…
Дмитро завітав одразу в понеділок. Почав, як завжди, молоти язиком, але Марія не стала його слухати. Він її страшенно дратував. Вже зачиняючи за собою двері, Марія почула, як він навмисне голосно сказав:
– Вас не було, то ми з Марійкою в кіно ходили і на танці!
Марії аж кров у лице вдарила. «Який хам! – прошепотіла вона вражено і ледве не заплакала від приниження.
Вона вкрилась з головою і нічого не хотіла, тільки б він швидше забрався геть. Сама згадка про кляту неділю примушувала її гірко каятись, звела нанівець той відносний спокій, яким вона ще володіла.
Минуло багато часу, Марія навіть встигла задрімати, коли заскрипіли двері й Дмитро тихо вимовив:
– Спить…
– Хай спить. Дай дівчині спокій, – прошепотіла Магдалина. – Йди вже…
Вони пішли, а сон кудись пропав. Марія осміхнулась про себе, і на душі в неї стало трохи спокійніше. Магдалина повернулась і поправила зсунуту ковдру.
Це було так незвично, просто, що до горла Марії підкотився важкий клубок, і вона ледве стрималась, щоб не заплакати.
Вранці Магдалина сухо сказала:
– Дмитрика в армію забирають на два тижні. Хотів з тобою попрощатись, а ти спати вклалась.
– Я ж не знала… – трохи винувато відізвалась Марія.
Магдалина повернулась до плити і чомусь загрюкала каструлями.
Зрештою, Марію це не обходило. Хай собі їде!..
Вона жила, як і раніше. Ходила на роботу. Книги їй ніколи не набридали.
Леночка якось, ніби між іншим, висловилась:
– А я тебе бачила в неділю! Навіть не привіталась.
Марія почервоніла.
– Я, напевно, не помітила…
Леночка зацікавлено зміряла її очима:
– А де ти такого селюка собі підчепила? Он Юра за тебе питав, чого не приходиш до нас.
Марія ладна була крізь землю провалитись.
– Так, знайомий, – байдуже знизала вона плечима. – Це він квартиру мені підшукав.
І тут їй раптом стало нестерпно гидко від власних слів, і вона сказала жахливу річ:
– Може, він й не ходить на коктейлі, але принаймні не тратить час на пусті балачки!
Леночка розгублено закліпала очима, і Марія на хвильку пожаліла за сказаним. Але було вже пізно. Марія відійшла в свій куток з гордо піднятою головою.
Отак вони посварились.
А потім настало свято. Мали садити картоплю в Магдалининої сестри на селі.
Ранок видався теплий, сонячний, і Марія дивувалась, чого Магдалина не радіє разом з нею. Тільки перед селом та ожила й стала бідкатись, що за день вони не встигнуть, напевно, засадити все поле, що ніхто не схоче прийти на толоку, бо субота…
Така вже була ця Магдалина, вічно чимось невдоволена.
Марію цікавило, чи є в селі річка, чи близько ліс. Магдалина відповіла коротко: є.
Марія везла для дітей іграшки і цукерки. Вона, правда, не вміла поводитись з дітьми, але дуже любила за ними спостерігати.
В цій першій справжній поїздці на село було щось невимовно чарівне. Марія ніяк не могла дочекатися, коли вони доїдуть.
Вона вже бачила себе на полі, під відкритим небом, молодою, сильною, веселою. Вітер обвіває їй лице, пахне землею, сонцем. А ввечері вона повертається втомлена, голодна, але спокійна і вдоволена. Руки болять від мотики. Їй дають теплого, щойно видоєного молока, і вона засинає просто за столом.
Так і було.
Магдалинина сестра зраділа, ойкнувши:
– Ой робітнице моя дорогенька!
Подивилась на тонкостанну дівчину з білими невиробленими руками і лагідно посміхнулась:
– Може б, ти, доньцю, з малими побула?
Марія благально скривилась:
– Я на поле хотіла б… Я, правда, не вмію садити картоплі, але навчуся…
– Ая, ая! Віддашся, то хто буде за тебе робити? Усьо вміти треба.
Магдалина тільки посміхнулась на те:
– Таке скажеш, нащо їй невченого хлопа, їй би учителя якогось, інженера…
Марії здалось, що в хазяйчиних словах прозвучав докір.
Потім вони пішли на поле. Магдалина, Олена, Марія і ще чотири жінки, напевно сусідки. Час від часу прибігали Любчик і Галочка, верещали, бились між собою, як то між дітьми буває, але Марію не зачіпали. Тільки раз у раз зацікавлено втуплювались круглими оченятами.
Котрась з жінок не витримала, перестала копати ямки:
– Ну, то як, Магдо, помирився Іван зі своєю?
– Звідки мені знати? Спитайся! – відрубала та.
Жінка знизала плечима.
– Що ти за людина!
Магдалина пропустила це повз вуха.
А в Марії довго нічого не виходило. Земля засохла, доводилось щосили гупати мотикою. Спина від того гупання геть заніміла, але Марія не могла ж відставати від усіх. Їй було дуже соромно, що вона така невміла. Кошики з картоплею обривали руки, піт заливав очі. Марія досі не знала, що таке робота. Десь під вечір вони її закінчать, і завтра Марія поїде додому. Вона відчувала справжню радість від того, що мішки потроху порожніють і дорога до річки стає коротшою. Все-таки вона проживе хоч один день немарно, не так, як усі інші, – в безконечному лежанні й наріканнях на нудоту і самотність. Треба будь-що позбавитись комплексу неповноцінності! Цей лозунг геть розвеселив Марію. І, головне, додав їй енергії. Прекрасний девіз, просто геніальний!
Марія так запрацювала, ніби від її праці залежало спасіння цілого світу. Не помічала нічого навколо себе, не чула розмов. Кидала картоплини у суху розворушену землю, загортаючи їх мало не руками, і знову йшла до мішків по нові. Аж наче боялась, що хтось відбере в неї мотику й примусить покинути роботу, котра просто п’янила її своєю необхідністю, святістю.
Вони скінчили садити картоплю, залишивши після себе рівне, посічене мотиками поле і спорожнілі мішки.
Жінки покинули їх на межі й пішли купатися до річки. Небо зачервонілось на заході, й останні промені сонця сліпили очі.
Марія не витримала і собі побігла до води. Занурила в потік шкарубкі руки й аж затремтіла від насолоди. Земля легко змивалась, майже не бруднячи швидку прозору воду. Пальці ставали знову білими, напівпрозорими, тільки на долонях залишились маленькі пекучі пухирці.
Марія роздягнулась і побігла туди, де, їй здавалося, вода була глибша. Побігла, власне, не те, пострибала по гострих камінцях, ойкаючи від болю. Замочила спочатку ноги, а потім зсунулась з берега у темну вже глибінь. Пронизливий холод обпалив їй тіло, але майже одразу його змінило блаженство, від якого втома щезла, ніби й не було цілоденної важкої роботи.
Марія розкидала навколо себе бризки, хлюпалась, мов каченя, весело сміялась… Коли нарешті помітила, як насуваються сутінки, схаменулась і з острахом озирнулась на берег. Нікого на березі не було, тільки Магдалина, присівши навпочіпки, милась.
– Не можу в бруді навіть одного дня побути. Нема чим дихати… – Зніяковіла вона, прикривши голі груди рукою.
І від цього тихого голосу, худої згорбленої спини, висхлих грудей, що не знали материнства, повіяло раптом на Марію такою безнадійністю, такою самотністю, що в неї боляче стиснулось серце і їй подумалось:
«Боже, кому вона потрібна!..»
Марія швидко одягнулась, і вони мовчки пішли додому. Темрява щораз густішала, аж ніби давила на неї, заважала дихати. Гарячий піт виступав на чолі.
В одну мить світ шалено закрутився разом з Марією, розбивши на друзки всю хитромудрість її дотеперішнього існування.
Вона йшла, як сліпа, позаду Магдалини, в темряві чорні примари чіплялись за ноги, і, коли вони опинились перед хатою з освітленим вікном, Марія відчула, що сили в неї не залишилось ні краплини.
– Ой, а я вже переживала, де ви пропадали!.. – зустріла їх на порозі Олена.
В хаті за столом вже сиділи ті жінки, що допомагали на полі, й дід, котрий підвозив картоплю.
Марія нічого не хотіла на світі, тільки б заснути, але її посадили за стіл і примусили навіть випити півкелишка самогонки. Вона пробувала їсти, але кожен шматок ковтала через силу, перебуваючи в якомусь оціпенінні.
Серед жартів, сміху хтось постукав у двері.
– Можна, можна! – весело гукнула підпила Олена.
Ввійшов немолодий уже чоловік в чистій білій сорочці з короткими рукавами.
– Добрий вечір!
– Добрий вечір! Добрий вечір!
– Сідай, Петре!
– Та я на хвильку… Касю, – звернувся він до жінки, що сиділа поруч Марії. – Ходи додому. Треба січки нарізати корові…
– Йой, Петрусю, бігме, так-єм наробилася, що по світі ходити не можу! Хоч бери мене на плечі… – несподівано писклявим голосом затягнула та.
– Нема на тебе доброго бука, – буркнув чоловік. – Встидалася б, стара баба…
Жінки ховали лукаві посмішки.
– Йди, йди, Петрусю, я зараз.
– Дивись, щоб я вдруге не йшов!..
Коли за ним зачинились двері, жінка розреготалася… аж хустка сповзла на шию.
– Слава богу! Баба з воза, коням легше! Мені десь січка в голові. Сам наріже… «Ой п’яна я, п’яна!» – заспівала вона.
Навіть Марія посміхнулась. Але коли глянула на Магдалину, то розгублено кліпнула очима. Та сиділа похмура й невдоволена, осудливо підібгавши губи.
Їхні очі зустрілись, і Магдалина сказала раптом несподівано лагідно:
– Може б, ти, доньцю, пішла спати! Змучилася, певно, за день. Завтра поїдемо зрана…
10. КінецьІ поринула Магдалина в спогади. Як, було, не чула під собою землі. Ходила ніби свята, легко й гордо. Не могла насититись любов’ю після довгих років самотності, забула про обережність. Додому верталась часто під ранок, але сну не було – лише якесь щасливе марення. Тепер прийшла черга сестрі плакати ночами. Магдалина цього не бачила. Їй не треба було того бачити.
Петро називав її царівною, хотів сховати подалі від людського поговору чи, може, був трохи наляканий нестямним спалахом її першої і єдиної любові. Але й сам ходив хмільний, бо надворі ясним світлим вогнем палала весна і сонце пригрівало дедалі щедріше.
Сходилися вони в лісі, коли вже починало смеркати. Магдалина, забувши про все на світі, обвивала його, тремтіла від жаги й оп’яніло падала в солодке бентежне провалля.
«Звідки ти така взялася?» – питав її зчудовано Петро.
Не знала Магдалина, що з нею робиться. Настала така пора.
Втомлена, поклавши голову на Петрову руку, беззвучно молилася, щоб бог подарував їй дитя, щоб стала вона жінкою, а не відцвіла пустоцвітом. Бо так споконвік велося, що жінка має нести в собі сім’я нового життя, що найбільший гріх і найбільша кара, коли її лоно безплідне й порожнє…
Петро гладив її по голові, наче маленьку, і казав, що ось побудує хату і вони заживуть разом. Він всю війну мріяв мати сім’ю, дітей.
А якось їй приснився сон… Ніби в хаті повно малесеньких дітей, голеньких, біленьких. Одні плачуть, другі агукають: і на печі, і в колисці, і коло неї повнісінько. Їй аж страшно – що вона з ними має робити? І тут хтось стукає в двері. Магдалина перелякана, хоче їх поховати, але ніяк не може. Діти не даються їй до рук, вислизають. А за вікном раптом як закричить страшний голос: «Злодійка, наших дітей покрала?..»
Магдалина прокинулася уся в сльозах і довго не могла заспокоїтись. Розповіла сон Петрові, але той засміявся: «Хто про що думає, тому те й сниться».
Десь через тиждень Магдалині зробилось недобре. Цілий день її нудило. «Боже, – завмерла вона радісно: – Невже? Зглянувся бог на її, молитви. Нарешті!»
Ледве дочекалась вечора. Петро страшенно зрадів. Одразу повірив. А Магдалині, може, вперше спало на думку, що щастя ото ненадовго, бо доля ніколи її не тішила. Не захотіла себе дурити завчасу: зібралась ніби за покупками в місто, а сама пішла' до лікаря. Вийшла звідти бліда як смерть. Брела по вулиці сама не знала куди.
Дома лягла, відвернувши лице до стіни, і так пролежала цілий день. Тільки попросила переказати Петрові, що хвора. А коли сестра поставила коло неї мисочку з ранніми черешнями, яку той передав, Магдалина зціпила зуби, щоб не застогнати.
Лікар сказав: «Голубонько, звідки ви взяли, що у вас буде дитина? Де ви ухитрились надірватись? Раніше треба було думати про майбутніх дітей, раніше. Тут сам господь-бог нічим не зарадить. Так, співчуваю вам, дорогенька, але…» Старий уже, геть сивий той лікар. Тільки руками розвів. А Магдалина мовчки зібралась, пішла. Вже надворі її наздогнала медсестра і віддала сумку.
Другого дня бачили люди Магдалину з Петром коло бригади. Сиділи разом на пагорбі й довго про щось говорили. А потім розійшлися, як чужі, Петро вернувся до роботи аж сірий з лиця, сам не свій.
Нічим не докоряв Магдалині, ані словечком. Тільки попросив: «Почекай трохи, може, я відійду…»
Коли він почав пити, Магдалина й на очі йому боялась показатись. Не так Петра, як людської ослави боялась. Різне тоді балакали про неї. Вороги раділи, насміхались з чужої біди.
А Магдалина дотлівала потроху. Вечорами пересиджувала сама в хаті, скулившись, як мишка, коло вікна.
Одного такого вечора прийшов Петро. Вона лише глянула зацьковано: «З чим прийшов?» Петро наблизився до неї, дихнув перегаром самогонним і зовсім не по-злому сказав: «Ну, що будемо робити?»
Магдалина заплакала. «Думав сім’ю мати, хату… От вона, собача жизнь!..»
Петро брудно вилаявся, і за кожним його словом з Магдалини ніби витікала по краплі кров.
«Не муч мене, йди…» – попросила вона. «Ех, думаєш, я жінки собі не найду, сина не буду мати?» – «Будеш, Петрусю, будеш мати… – без пам’яті шепотіла Магдалина. – Чого ж прийшов?» – «До тебе!»
Петро відірвав її од столу, шарпнув грубо до себе. І вона не мала сили боронитись. На якусь мить сама відчайдушно припала до нього, знаючи, що це все востаннє, на цьому – кінець. І так само швидко зів’яла, ослабла… І з очей линули бабські сльози.
– Ти ось що, – зітхнув Петро. – Не плач. Я до тебе знаєш який ішов. Думав, уб’ю. Мені тут такого наговорили, що я вже повірив було. Та не в тім річ. Якби ти мені дитину народила, на руках носив би. А так сама посуди: ти мені більше, ніж коханка, не можеш бути. Не гнівайся…
Він вийшов. Скрипнула хвіртка. Магдалина стояла нерухомо в цілковитій темряві.
Темрява потроху розсіювалась: виразно проступали обриси вікна. Згодом по шибках вдарили перші краплини дощу.
11. НічНастала ніч. Біль, що цілий день гніздився глибоко всередині, кинувся гризти її з подвоєною силою.
Магдалина лежала рівна, як дошка, на ліжку, вкрившись самим лише простирадлом, і не зводила очей з сірого отвору вікна.
Якби можна отак лежати, притуливши руку до пекучого місця, лежати й не ворушитись, щоб жоден звук не долинав знадвору, щоб не різав очі жоден промінчик світла, біль потроху б стихав.
Якби долежати до ранку, задрімати трохи…
Та це… Проїжджають машини, світять фарами, і здригається цілий дім. Тіло німіє, вкривається липким потом. Нема чим дихати…
І Магдалина виповзає на балкон, опускається на стілець.
Ніби легше. Вільніше якось. Вона сидить довго, доки не відчуває, що змерзла. Спина клякне від холоду, і Магдалина мусить знову лягати.
І так всю ніч. Гризе хробак якийсь, гризе, гризе… Від випитих порошків гірко в роті.
Магдалина пробує ходити по кімнаті; взад-вперед, взад-вперед. Скрипить підлога під її ногами, і скрип той чує крізь сон Марія. Добре знаючи, що він означає, вона на якусь мить прокидається і намагається, борючись зі сном, спитати, чи не треба хазяйці чогось, може, викликати швидку допомогу. Але, здебільшого, їй вдається тільки повторити в думці наболіле. «…Йой, нащо мені та лікарня! Їм, як щось заболить в чоловіка, тільки зразу за ніж, аби різати. Ох, боже мій, чи втихне та холєра, чи ні! Хоч на хвилинку одну. Нема спокіння. Коби завтра діждати, піду в ліс по тоту травицю. Цвіт не брати, коріння не брати, стебло саме з листочками, як у кропу, лише не пахне.
Доки була на роботі, силу мала. Прийшла додому, побігла ще в магазин чи на базар, а потім до півночі за шиттям сиділа. Хоч то робота не така, як в селі, але й там також треба вміти і руками, і головою.
Бувало, хворіла і то тяжко, але розворушилась, побігла туди-сюди, та й забула про болячку. Нічого не вартий чоловік без роботи. Нудиться, нудиться, то й шукає собі якої напасті.
Трималась, трималась, а як пішла на пенсію, то вже все. Поки вилізе по сходах до квартири, весь дух випре. Добре, що воду хоч не треба нести – все є: і газ і вода. Та й тепло взимку.
Диви, які вони мудрі! Йди в лікарню. Запаніла я щось дуже…»
Так заспокоює себе Магдалина кожної ночі. На ранок встає аж чорна від безсоння. Подивилась якось в дзеркало – скелет, стара баба. Хоч в труну клади.
Посміхнулась з того, правда, але як… Ніби хтось по щоці вдарив, а вона, оком не зморгнувши, ще й другу підставила.
Ще далеко до сходу сонця. Рідко коли прошмигне вулицею машина, освітить перед собою дорогу. А потім знову мертва тиша.
І від тієї тиші кімната з сірим квадратом вікна нагадує чимось могилу. Лежить Магдалина на твердому ліжку, чекає ранку, щоб розворушити затерпле тіло в якій-небудь роботі.
Спить Марія, дихає легко й спокійно. Мабуть, сниться їй гарний сон, після якого краще не прокидатись.
12. ПадінняВсе змінюється навколо мене, а я залишаюся непорушною в цьому просторі. Я просто пристосувалась до людей, які вміють і не вміють жити, але їх багато і в них стільки спільного між собою, що вони рухаються єдиним потоком.
А я стою на місці. І нічого не роблю. Змінююсь тільки в часі, тобто він мене змінює. Тільки тепер я помітила, скільки втратила через цю нерухомість.
Ніби переді мною поставили дзеркало і в ньому відбилось, висотане хворобою і роками, зів’яле тіло, живіт, лоно котрого ніколи не носило плоду, груди, які не вигодували жодного немовляти, лице з висохлою на пергамент шкірою.
Я побачила себе через два десятки років уже в іншому дзеркалі, побачила, холонучи від страху, то сліди старіння, зморшки, втому і все те, від чого я мала б повірити, що залишається зовсім небагато часу і він мине швидше, ніж знову набуду здатності рухатися, хоча б і в невідворотний бік.
Люди, котрих я часто не вважала за людей, поспішають і ніколи не запізнюються. Встигають, як і п’ятдесят, сто років тому, садити в землю картоплю, виховувати дітей, виплакувати очі над каліками і п’яницями.
Це вони змінюються, але мені з того мало втіхи, бо моє замилування, замилування міської білоручки простими селянськими 'жіночками і чоловіками, – неминуче лицемірство. Я чужа їм. Вони проходять повз мене, як і ті ситі сноби, що навісніють від обожнення речей.
Тепер я піду до Магдалини в лікарню, у палату на другому поверсі, звідки видно зелень, квіти, небо і все на світі. Є ще істоти нещасніші за мене. Може, Магдалина не усвідомлює, але вона безнадійно нещасна. І я швидше помру, ніж зазнаю цього жаху старості, безпросвітного і самотнього скніння.
Ось я підведусь з ліжка, одягнусь і піду. Руки в мене міцні, ноги сильні, тіло молоде й гнучке. Я можу рухатись: бігти, стрибати, плавати в річці. Мені ніхто не заважає робити, що заманеться.
Магдалина дуже рада, як мене бачить, довго дякує за відвідини, жартує, що геть розлінилась. Але її лице з темними плямами під очима, а найдужче ці безпомічні сухі руки на білому лікарняному тлі, – страшно на них дивитись.
Я намагаюсь пробути біля неї якнайдовше, балакаю без угаву, тільки б хоч на хвилину відтягнути її од цього жахливого самотнього вечора й ночі, котрі обов’язково настануть. Бо сама ніби опинилась на її місці. Мені здається, що я не вирвусь ніколи з цієї палати, отруюсь лікарняним запахом…
Нарешті мене випроваджують з палати. Якби можна було, то я побігла б щодуху, аби швидше вхопити свіжого повітря.
На мить у мене виникає безглузде бажання піти до лісу, хоча вже вечір. Чому я раніше могла собі таке дозволити?
Ну, що ж… Додому, так додому. Спати. Мені хочеться завити. День у день одне й те саме. Чотири стіни, дзвоник сміттяра і спання. Останнім часом в мене дивне передчуття: ніби хтось повинен прийти. Зрештою, це тому, що я тепер живу сама і ніяк не можу звикнути до цього. Кошеня, коли потепліло надворі, втекло кудись і вже цілий тиждень не з’являється. Прийшов би хоч Дмитро. Більше ніхто не знає про моє існування.
І він приходить. Коли я вже нікого не чекаю. Пізно ввечері. Худий, засмаглий, обстрижений, тільки очі світяться.
– Я дуже страшний? Чого ви так дивитеся?
– Та ні… Просто я вас не сподівалась. Думала, що ви в армії.
– Відпустили. Набувся вже.
Він переступає поріг, і я мить якусь задкую від дверей.
– Додому не встиг. Автобус перед самим носом втік. То я у вас переночую.
– Як-то в нас? – перелякано дивлюся на нього.
– А тітка де?
– В лікарні… Ви хіба не знаєте?
– Господи, що таке? Я думав, удома…
Я розгублено стою в коридорі.
– М-да. Такі-то діла… То я піду, може, дружок прийме.
Але не йде. Я боюсь підняти очі й мовчу.
– То я піду.
Я переводжу погляд кудись на стіну.
– А вам не страшно самій?
– Ні.
Мій голос здригається, і я кажу це слово якось неприродно бадьоро.
– Добре, то я пішов. Добраніч!
– Добраніч!
Дивний він сьогодні. Навіть не жартує.
Але він іде. Я зачиняю двері, повертаю ключ в замку…
Ну й вигляд у мене! Капці не на ту ногу, голова розкуйовджена. Гудзики на халаті тримаються на чесному слові.
І я ні з того ні з сього сміюся. Вголос. Як остання ідіотка. Уявляю, як би він зрадів, коли б я його залишила ночувати.
– Ха-ха-ха!
Гашу світло і вкладаюсь спати. Але від цього не перестаю сміятись. Сміюсь, доки з горла не починають вириватись підозрілі силувані звуки.
Так я лежу довго, і, як тільки заплющу очі, руки мої ніби одриваються від тіла і летять кудись в порожнечу, шукаючи невідомого кого…
Це настільки нестерпно, що я змушена знову засвітити світло і взяти до рук книжку. Я бачу сторінки, рядки, але ніяк не можу осягнути прочитане.
І тут знову дзвонять. Я здригаюсь від несподіванки. Встаю, обережно підходжу до вимикача, але безсило опускаю руки. Навіщо?
Дмитро щось говорить про дружка, котрого нема вдома, про те, що він уже на ногах не стоїть, що голодний, як дідько.
Я мовчки заводжу його на кухню, викладаю на стіл все, що є їстівного в хаті, ставлю чайник і йду спати. Накриваюсь з головою, щосили заплющую очі. Навколо темрява і стукіт серця. Я ще глибше закутуюсь у ковдру, але щось брутальне й нудотне наростає в мені з кожною хвилиною. Дотик до плеча пронизує мене наскрізь. Я кричу, втрачаючи останні сили, відштовхуючи від себе чуже тіло, котре повільно і невблаганно знищує мене. Інстинктивно повторюю те, що якимись темними силами закладене в кожній жінці, ні на мить не скоряючись і до кінця усвідомлюючи глибину і солодкість свого падіння…
