Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)
Хто міг подумати, ще таке трапиться? Цілий ранок йшов дрібний дощик і пригнав під скляні двері бібліотеки кошеня, мокре, нещасне. Котрась із жінок ненароком впустила його, і воно шмигнуло під стелажі. Не було часу з ним морочитись, та ще й у санітарний день, коли повно всякої роботи. Кошеня на якусь хвилину привернуло загальну увагу. Жінки пробували його вигнати, грюкали стільцем по підлозі, кричали, але воно забилось в куток і не вилазило.
– Не мучте бідну тварину! – врешті-решт втрутилася Леночка. – Хай грається… Киць-киць!
Леночка витягнула з бутерброда ковбасу і заходилася виманювати кошеня. Воно й не думало йти. Леночка шпурнула шматок ковбаси під стелаж і заспокоїлась. Інші також взялися за роботу.
А Марія, обкладена книжками так, що й не видно було її за ними, сиділа й думала про дальшу долю кошеняти, і лице їй потроху оживало. Вона дуже любила тварин. Вважала себе слабкою істотою, а таким завжди хочеться піклуватись про слабших за себе.
Кошеня осміліло і вилізло. Ніхто цього не помітив, окрім Марії. Вона взяла його на коліна і стала гладити по вже обсохлій шерсті. Кошеня довірливо замуркотіло й заснуло, скрутившись клубочком. Так і просиділа до кінця роботи. Жінки посміялись та й розійшлись по домівках. Марія сховала кошеня під пальто і пішла до себе на квартиру.
Під дверима подумала, що хазяйка може бути проти кота, і вся зіщулилась від недоброго передчуття. Але бадьоро подзвонила і весело посміхнулась Анні Харитонівні:
– А я не сама!
Та подивилась зацікавлено повз неї, а Марія розстебнула пальто і вийняла з-за пазухи нещасне кошеня.
– Господи! – сплеснула руками хазяйка. – Де ти взяла це?..
Анна Харитонівна бридливо скривилась, і Марія втратила дар мови від добре знайомого колючого погляду.
– Воно… воно бездомне… – забелькотіла. – Мені його жаль…
– В моїй квартирі не місце для всякої зарази! – відрубала Анна Харитонівна і рушила велично на кухню.
Марія мало не заплакала й не кинулась за нею. Її охопила раптова лють, і вона ледве стрималась, щоб не шпурнути чимось в гладку спину хазяйки.
– Зрештою, я маю теж право.
– Іди в гузно зі своїми правами, – спокійно процідила Анна Харитонівна. – Щоб через п’ять хвилин цим котом тут не смерділо!
Вона демонстративно відчинила кватирку…
Марія остовпіла. З нею ще ніхто так не розмовляв.
– Ах так!
Метнулась в свою кімнату, поскидала як-небудь у валізку речі і вибігла повз отетерілу хазяйку надвір, грюкнувши щосили дверима. Через п’ять хвилин Марія сиділа в парку на лавочці і плакала. Було холодно і наближався вечір.
Марія берегла свої надміру делікатні нерви і не вберегла. Правда, в душі вона відчувала якесь моральне задоволення, але ця історія, може, й не була варта того, щоб опинитись просто так на вулиці. Як то не була? Марія обурилась і тісніше пригорнула до себе кошеня.
– Що нам робити, кицю?
Ну, треба ж бути такою ідіоткою! Повз неї поспішали люди. Звичайно, додому. Їй аж защеміло в грудях. На цих людей чекає тепла квартира, ліжко, телевізор…
Зрештою, квартиру вона собі підшукає хоч би й завтра. Не всі ж люди однакові. Тільки ночувати на вулиці у квітні в місті, де немає навіть вокзалу, це вже не жарт. Тим більше, що не має вона навіть друзів, до котрих можна прийти в будь-який час і які нічого не запитають і не розсердяться.
Повз неї проходили люди. Марія мало не з розпачем думала, що нікому до неї немає діла. Зрештою, вона теж не могла б так просто підійти до самотньої людини і запропонувати свою допомогу. Кінець кінцем на крайній випадок залишалася Леночка. Але Марії дуже важко було без попередження звалитись комусь на голову.
Вона почула чийсь голос і зрозуміла, що звертаються до неї. Інстинктивно зщулилась, і обличчя її знову стало настороженим і злим.
– Ви що, не чуєте?
Марія підвела очі. Перед нею стояв якийсь хлопець.
– Ви мене пам’ятаєте? Я – Дмитро.
– Всіх не запам’ятаєш! – сухо відказала Марія і відвернулась.
– А я вас пам’ятаю! Коли я сяду, ви мене не проженете?
– Сідайте. Мені все одно.
– О, дякую!
На Марію війнуло запахом бензину.
– Скучаєте?
– Я не сама.
– Як то не сама? – ошелешено глянув на неї Дмитро.
– А так! – Марія відгорнула полу пальта.
– Кіт? Звідки ви його взяли?
– Приблудилось… Мене через нього з квартири вигнали! – відчайдушно повідомила Марія.
– Не може бути! – Дмитро вказівним пальцем торкнувся котячої шерсті.
– Хай буде й так… – знизала вона плечима. – Вас це насправді не стосується…
– Невже ви думаєте, що я піду й лишу таку гарну дівчину саму в парку, де всякі п’яні ходять? Та я, може, вночі не спав, думав, аби вас зустріти! На танцях чекав…
«Боже, який він дурний!» – ледь-ледь почервоніла Марія.
– Я так не думаю. І, взагалі, зараз мені якраз не вистачає розводити з кимось балачки! В мене свої проблеми.
Марія підвелася з лавки.
– Які ж то проблеми? – притримав її за руку.
– Ви забагато хочете знати!
Марія потягнула за собою важку валізу в глиб темної алеї. Він навіть не спробував її допомогти.
Вона, звісно, змогла б з ним договоритись щодо родичів чи там знайомих. Але Марія завжди відштовхувала допомогу тоді, коли її особливо потребувала, чи просто так виглядало, ніби вона відштовхує.
Вона вийшла до кінотеатру і довго не вагалася. Дві години у теплі й спокої – це вже непогано. У неї аж настрій піднявся.
Показували фільм про завод, нудний-пренудний. Йшли безконечні виробничі наради, а глядачі тільки і чекали, коли молодий, багатообіцяючий і колючий інженер кінчить сперечатись й стане вирішувати другорядні особисті проблеми.
Навпроти Марії сиділа, обнявшись, парочка і сміялась з чогось свого. Кошеня прокинулось і тихенько нявкнуло. Не вистачало, щоб її вигнали ще й з кінотеатру. Марії загалом непогано сиділось, тільки весь час боялася кінця сеансу. Втім, доведеться таки піти до Леночки. Це досить далеко, в новому кварталі, але що поробиш.
Спалахнуло світло, і Марія ніби побачила себе в дзеркалі: у заляпаному болотом пальті, з незграбною валізкою і з кошеням за пазухою. Вона покірно витерпіла штовханину при вході і вийшла з усіма через захаращений двір на вулицю.
Голова в неї гуділа й очі злипались від утоми. Навпроти кінотеатру вона помітила Дмитра в гурті. І то помітила тільки тому, що він глянув на неї.
Марія пройшла повз нього з спокійним байдужим виглядом.
– Марійко!
Вона здригнулась і притишила ходу.
– Я вас проведу.
– Куди?
– Додому! – здивувався він.
– Мене вигнали з квартири.
– Серйозно?
– Ага. Можете собі йти.
– За що ж вас вигнали?
– За кошеня. Між іншим, я це вже казала!
– Нічого собі!
Марія спокійно посміхнулась:
– Дурниці! Завтра я собі знайду квартиру.
Дмитро спинився і підозріло зміряв її очима.
«Он воно що!» – подумала Марія.
– Дивна ви дівчина.
– Атож. Краще вам зі мною не зв’язуватись.
Дмитро розреготався:
– Ойо-йой! Як страшно! Як не маєте де спати, то я влаштую. Квартиру підшукаю. Ви на швейній працюєте?
– Ні, – ображено мовила Марія. – Беріть вище!
– На фарфоровому?
– Ви в бібліотеку колись ходите?
– А що я там не бачив? Ну, то де ви працюєте, коли не секрет?
– В бібліотеці.
– Справді?
В Марії ледь не луснула голова від цієї ідіотської розмови.
– Господи, та дайте мені, нарешті, спокій! Що вам від мене потрібно?!
Голос в Марії затремтів, сльози бризнули з очей, і вона, геть вимотана цим жахливим днем, гірко заплакала.
– Тут, у тридцять дев’ятій квартирі! – поставив Дмитро валізку на площадку.
– Ідіть краще ви й домовтеся, – благально глянула на нього Марія.
Він засміявся.
– Біда з вами! Як хочете…
Дмитра досить довго не було. Марія, притулившись до стіни, стояла, як уві сні.
Нарешті він відчинив двері й сказав:
– Заходьте!
Марія зразу не розчула, але вся подалась, вперед.
З-за його спини виглянула літня жінка із заспаним обличчям.
– Добрий вечір! – сказала Марія, вичавивши з себе посмішку.
– Добрий вечір! – відповіла та, вдивляючись в неї пильно, але не підозріло: – Заходьте!
Так за один день Марія здобула собі хлопця, новий дім і хазяйку на ім’я Магдалина.
7. Коханці МагдалиниПо війні в селі зовсім не лишилось хлопців. Ті загинули, ті пропали безвісти. Підростали менші, але що з того? Половина на селі вдів та незаміжніх… Магдалина була з себе гарна, роботяща дівчина, та не судилась їй, видно, доля.
Весняними ночами не одна сходила слізьми, заздрячи на чуже щастя. Цілий тиждень тяжка робота, а в неділю й вити ні до кого. Зберуться коло клубу старші й молодші, поспівають, погомонять. Малий Стефко принесе гармошку, дівчата танцюють. Невеселі то були танці.
Магдалина й собі десь-колись виходила до гурту. Танцювала найкраще в селі, а тепер вийде з котримось із парубчаків ніби нежива якась, ноги не слухаються. Деколи, правда, находило на неї – вся вона горіла в танці, як у вогні, аж сільські баби хрестились і спльовували. Але таке з нею траплялося рідко.
Як пішов від Олени її законний, то та мало не здуріла. Лишила дитя, хату, все по ворожках бігала, доки Магдалина не витерпіла й не сказала, що піде, як декотрі дівчата, на шахти. Могла б піти, чом би й ні? Дівчата писали, що добре заробляють, заміж можна вийти. Олена, як те почула, в ноги кинулась сестрі, благала, щоб не лишала її на погибель з малою дитиною. Та Магдалина й сама прикипіла серцем до Івасика, ходив за нею, як собача, спати не міг без неї.
То й лишилась. Ходили з сестрою в колгосп. Треба було з чогось жити. Тяжкі часи настали. І орали самі, й сіяли, й коло худоби ходили, й косили. Та ще своя господарка. І бандерівці по лісах сиділи. Тільки й чуєш вранці, що там вбитого знайшли, там хату з димом пустили. Не знав чоловік, чи до вечора доживе. Не раз як стріляти почнуть, боже!..
Мала Магдалина вже двадцять чотири роки. Не дуже й надіялась, що хтось її візьме. Але берега не пускалась, як декотрі інші. Робила, як віл, але гризли її потроху нудь і страх: «Невже вік дівуватиме?»
Восени Магдалина робила на току. Висаджувала мішок із зерном на трактор і надірвалася. Думали, не виживе. Як упала тоді на землю, скрутилась і тільки повітря ротом хапала. Дощі тоді йшли холодні, сірі, просвітку не було ні на небі, ні на землі.
Пролежала Магдалина в лікарні майже всю зиму. Що з того, що комісію скликали, що голова допоміг, поставив її на легку роботу, обліковцем, коли вже по здоров’ї…
Отаку біду мала Магдалина. І, не то на сміх, не то на щастя, їй, тридцятилітній, випала на другу весну любов. Така, що й наснитись не змогла б.
Приїхав до них в село чоловік один: воював колись у цих краях. Думав лишитися, бо ні сім’ї не мав, ні родичів. Як дерево без коріння, жив, ні хати, ні діточок, все сам. Спинився в бабці одинокої. За пару днів, дивись, і паркан поставив, і хаті дав лад, город скопав. Звали його Петро. Жінки молилися, щоб не передумав, лишився. Він ніби почув ті мовчазні молитви, пішов у колгосп трактористом.
У Магдалини така робота, що все на людях. То й не раз зустрічала Петра. Ставний чоловік, поважний. От буде котрась мати щастя! Магдалина не дуже надіялась. Скільки дівчат у селі, молодих та гарних.
Раз хіба серце забилось, коли стрілась з ним віч-на-віч в лісі. Ходила в сусіднє село, а щоб швидше було, пішла через ліс. Цвіту там різного – сила силенна! І проліски, і зозульки, і золоті ключики… Весна. Травичка пробивається зелена, пташки виспівують…
На галяві побачила Петра. Сидів на пеньку, лицем до сонця, видно, змучився від оранки та й перепочивав.
Йшла якось Магдалина повз нього і привіталась, але не спинилась. Відчувала на собі його погляд, теплий, дивний, і груди заливав солодкий щем, від якого тіло ставало легким і юним.
Увечері вона зібралась й пішла до клубу. Сіла собі посередині, щоб було все добре видно. Крутили кіно про війну. В тому кіні тільки стріляли та людей вбивали. Мало вона тих вбитих надивилась! Святковий настрій у Магдалини почав псуватись. Досиділа якось до кінця та й пішла додому.
Тільки через тиждень знову побачила Петра. Верталась з роботи, а він їхав на тракторі. Здається, її навіть не помітив. Магдалина притиснулась до паркана, щоб не обляпало грязюкою. «Ет, беру собі дурне в голову!» – подумала зі злістю.
Не думала, що він може прийти просто до хати. Якось увечері сиділа й шила на зінгерці. Івась щось майстрував. Сестра Олена варила вечерю. Хтось постукав у двері, Івась кинувся відчиняти. То був Петро. Вбраний, як на свято, – в костюмі, при краватці.
Магдалина остовпіла. А він нічого. Каже, що прийшов спитати, чи не поїде Магдалина в неділю разом з ним до міста. Треба йому щось купити, а він сам не вибере.
«Женитися надумав, Петре?» – ляпнула здуру Олена. Він засміявся:
«Може, й жениться. Досить йому вже парубкувати».
Запросили сісти. Він не відмовлявся. З Івасем розбалакався. Пообіцяв навчити хлопця трактор водити. Як йшов, ще раз запитав: «Ну, то як, Магдалино, згодні?» Магдалина почервоніла й тихо сказала: «Добре».
Коли він вийшов, Олена невдоволено пробурчала: «Завтра по селу підуть плітки!»
Магдалина підняла просвітлілі очі: «Чи ж нам то вперше?»
Добирались тоді до міста на попутних. А там зразу пішли по магазинах. Петро хотів набрати матерії на костюм, але дивився більше на Магдалину, ніж на крам. То вона сама все вибирала та прицінювалась.
Потім пообідали в чайній. Магдалина не могла їсти в тому бруді, а Петро, видно, звик по їдальнях їсти, не звертав уваги ні на мух, ні на смердючу підливку.
Як він її не просив ще трохи походити по місті, Магдалина вперлась: «Додому».
Щойно вийшли за місто, почало збиратись на дощ. Небо позатягували хмари, стих вітер.
Петро простував швидко, задумавшись про щось своє. Магдалина геть задихалась, ледь встигаючи за ним.
Він обернувся, і лице його зм’якло: «Злива зараз буде. Давайте сховаємось он в тій скирті, переждемо дощ».
Магдалина завагалась.
«Куди нам поспішати», – осміхнувся він ласкаво.
Вони вчасно зробили сховок в соломі, бо невдовзі линуло як з відра.
«А що я казав?» – підморгнув їй Петро і жартівливо обняв за плечі.
І тоді Магдалину прорвало. Дивлячись поперед себе сухими очима, розказала про того лікаря, про війну, про своє гірке дівування, про те, що життя для неї скінчилось…
Петро геть розгубився. Пробував втішити її, але Магдалина згорнулась в один напружений клубок, не підпускаючи його до себе, стала враз недовірливою, мовчазною.
І тільки вночі, коли проснулися від холоду, їх ніби якась іскра пронизала. Вони знайшли несміливо одне одного, знайшли самими кінчиками пальців, і Магдалина в солодкому безумстві пізнала першу і єдину радість на цьому світі, пізнала всеспопеляючу ніжність, котрою не могла насититись після стількох років самотності.
І вже потім, до безтями щаслива, кинулась під дощ, в суцільну темряву, ладна кричати на весь світ. Ніби навіжена…
Петро не витримав, зловив її, мокру й гарячу, заніс у сховище. І все почалось спочатку. До ранку вони любились, невидимі для чужого недоброго ока, загублені серед незнайомого поля.
Тільки коли вже увійшли в село, кожен бачив на їхніх втомлених обличчях те, од чого одні відвертались, а іншим хотілося плакати від заздрості.
8. ТанціМарія вела себе напрочуд тихо й скромно. Ходила мало не на пальцях, бо ніяк не могла звикнути до нового житла. Боялась навіть попросити щось у Магдалини. Та цілісінькі дні щось шкребла, вимивала, прала, прасувала. Марії було страшно її жаль, але та не потребувала допомоги квартирантки. А Марію дивувало, як хазяйка досі не збожеволіла в цьому стерильному пеклі. Тільки химерне ім’я «Магдалина» мало якийсь підтекст, інтригувало. Екс-блудниця?
Марія за своє життя немало вислухала людських сповідей. Чи тому, що ті люди були випадкові, чужі начебто, вона швидко переставала цікавитися ними, їхні розповіді ніколи не хвилювали її по-справжньому. Це було жахливо. Марія ненавиділа себе за байдужість, але нічого не могла вдіяти. Людям просто хотілось виговоритись, байдуже кому.
Дмитро мешкав поблизу міста, в батьків. Магдалина доводилась йому далекою родичкою.
Кожного разу, коли він приходив, хазяйка садовила його на кухні й пригощала.
Марію так само кликали. Вона вмощувалась в кутку із розгорнутою книжкою на колінах і прислухалась до розмови.
У такі хвилини вона відчувала гарний спокій, якесь блаженство. Вірила, що справді починає нове життя чи, може, в новому домі на деякий час очищається… Та як тільки пробувала втрутитися в розмову, ніяковіла, губилася перед літньою жінкою і хлопчиськом, котрий іноді бував страшенно вульгарним. Тому воліла помовчати, щоб чимось їх не образити. Марія ніколи не мала справи з такими людьми. Вони видавалися їй надто простими, нехитрими, спокійними. Марії завжди бракувало духовного здоров’я, досі вона ставила цей стан нарівні з тупістю. А зараз тільки заздрила Магдалині й Дмитрові, котрі жили, маючи в собі якусь несхитну впевненість у завтрашньому дні.
Ні, Магдалина її таки недолюблювала. Вона, правда, нічим їй не дорікала, не хотіла зразу все знати, але Марія постійно відчувала плебейську невдоволеність, як то буває, коли люди не можуть порозумітися.
Коли приходив Дмитро, стара Магда вся аж світилася на радощах. Втім, слово «стара» до неї не пасувало. Вона не була ні сивою, ні згорбленою. Тільки якась ніби засушена передчасно.
Розмовляли вони про незнайомі для Марії речі: сільські новини, урожай. Хто одружився, котра вийшла заміж, хто вмер. Дмитро трохи лукавив, підробляючись під Магдалинин тон.
Потім Дмитро йшов на автобус, і Магдалина кожного разу зітхала:
– Хоч би вже одружувався… Двадцять штири роки, пора вже. Заробляє дай боже кожному. Всяка дівка пішла би за нього. Хату має і до хати. Старших поважає, не п’є, а що вітер в голові, то пусте. Молоде ще, дурне.
Марія посміхалась про себе. Це її не стосувалось, то й не цікавило. Йшла спати, а Магдалина вклякала перед образком, бубоніла молитву і по тому ще довго снувала по квартирі у своєму вицвілому байковому халаті, перевіряючи, чи замкнені двері й чи позачиняні вікна.
В суботу Магдалина поїхала до сестри. Зробила Марії приємність. Колишня її хазяйка вічно стирчала вдома або пліткувала з сусідками на лавці під будинком.
Марія приготувала собі міцну каву, розчинила навстіж вікно і взялася читати улюбленого Достоєвського.
Тут і заявився Дмитро.
– А хазяйки немає! – повідомила Марія з невдоволеною міною.
– Та я до вас! – добродушно усміхнувся він. – Може, дасте якусь книжечку почитати.
– Не знаю чи вам підійдуть мої книжки…
Але Дмитро вже переступив поріг. Вони зайшли до кімнати. Марія стала ритись в тумбочці.
– Бачу, скучаєте? – поцікавився він.
– Ні, збираюсь спати.
– Ха-ха! Та ще лише восьма година! Кури й ті не сплять…
– Візьміть оцю, – не відповідаючи, простягнула йому Марія повість «А зорі тут тихі» Бориса Васильєва.
– Та я кіно бачив… Неінтересно.
– Кіно – це кіно, а книжка – книжкою.
Він присів поруч, і погляди їхні на мить зустрілись. Марія вмить відвернулась.
– А хлопець у вас є, коли не секрет?
– Був, – буркнула вона серйозно.
– Розійшлися?
– Нехай буде по-вашому! – знизала плечима й підвелась. – Ну, то як: берете книжку?
– Та візьму. Якби то вас в кіно запросити або на танці…
Марія сердито буркнула:
– Не люблю я цього…
– Так би й зразу сказала, що я задурний для вас!
– Ну, чого ви так… – злякалась Марія. – Я нічого проти вас не маю. Просто…
– Е-е… – хитро примружився Дмитро. – Мене не обдурите! Я хоч інституту не кінчав, проте людей наскрізь бачу.
– Гаразд, – тоном, котрий не обіцяв нічого хорошого, мовила вона. – Підемо!
Господи, що робилось на вулицях… в суботу і в неділю! Людей сила-силенна, і всі прогулюються попід руки. Взад-вперед, взад-вперед. Марії аж недобре зробилось. Коли їй траплялось бувати в такий час на вулиці, вона ледве стримувалася, аби не втекти. Спішила із заклопотаним виглядом на квартиру, щоб там залізти з ногами на ліжко і просидіти до вечора, роздумуючи над різними вічними проблемами.
Дмитро взяв її під руку, але вона не стишила ходи.
– Куди ви так спішите?
Марія промовчала, і комедія тривала далі.
– То що будемо робити? – нахилився до неї Дмитро.
– Не знаю…
– Давайте підемо в кіно.
– Можна і в кіно, – погодилась вона.
– О, а я думав, що в нас нічого не вийде! – задоволено засміявся Дмитро.
– Що ви маєте на увазі?
– От тобі й на! Знову починається…
Коли вони виходили після фільму з кінотеатру, хлопець прицмокнув:
– Оце любов, я розумію! Таке хіба в кіно буває… А як той застрелився, бідолаха!
– Щось задовго він помирав, – зіронізувала Марія, але до Дмитра те не дійшло.
Вони разом зі всіма поповзли через парк.
«Яка я ідіотка! Понесло ж мене в це кіно!» Марія сама з себе дивувалась. Почувала себе ніби на іншій планеті. Дмитро привів Марію на танцмайданчик, і вона тільки тоді опам’яталась, коли заграла музика і почалися танці.
Танцювало, може, зо п’ять пар. Решта позбивалась в купи й базікала просто серед майданчика. Лише тоді, коли почався шейк, усі купки стали стрибати. Марія просто вжахнулась. Їй пора б уже на пенсію, а не витинати серед цих восьмикласниць.
Десь назрівала бійка, і всі посунули юрбою туди.
– Як хочете, залишайтесь, а з мене досить! – не витримала Марія.
– Ага, – ледь стримуючи позіх, сказав Дмитро.
– Я теж спати хочу, – зіронізувала вона.
– Вам зі мною скучно, правда? Мовчите, інтелігентна ви дівчина…
– Можете мені цього не нагадувати, – відказала Марія.
Не встигли вони відійти й десяти кроків, як Дмитро ожив і поліз цілуватися.
– Е-е, це ви киньте!
– Ну, чого ти? – здивувався той, не рознімаючи рук.
Він важко задихав, щораз міцніше пригортаючи її до себе. Марії раптом стало моторошно в цій темряві.
– Пустіть, бо закричу! Як вам не соромно!
Дмитро якось умудрився її поцілувати. Марія від несподіванки завмерла, але в наступну мить різко рвонулась. Він спіймав її за руку, і вона скрикнула тоненьким голосом:
– Ой мамо!
– Чого боїтеся, я вас не з’їм!
Марія, страшенно обурена, пішла геть.
Дмитро не відставав.
– Ну, чого ви йдете за мною! – зірвалась вона. – Забирайтесь геть! Не хочу вас бачити…
Він зупинився, але Марія й далі відчувала його присутність, хоч не дозволяла собі обернутись. Тільки коли добігла до дому, озирнулась біля під’їзду. Ніхто за нею не гнався.
Серце їй шалено калатало, й губи були ніби не її.
І все тіло неспокійно тремтіло.
