Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)
про те, як погано бути лисим лисом, а ще гірше фарбованим, коли не володієш силою переконання
Справді, то був лис. Але який нещасний! Всі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив ясно, і було видно як удень.
Лис сидів на кріслі, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим сумним голосом розповідав:
– Сьогодні я помітив, що шерсть (тобто листя) починає облазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом.
Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало «лисий лис». Мацько образився:
– Тобі смішно? Інші теж сміялися. Їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка сіла на мене? Нічого подібного! На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А смердить як! Видно, фарба ще не просохла.
Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці аж шкода його стало.
– Коли б я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.
– Коли б ти знав! – обурився лис. – Люди все повинні знати! Можуть всюди ходити, куди їм заманеться, не те, що наш брат. Тільки висунь носа із заповідника – трах-тарарах! – і тебе нема. Всі ви такі розумні! Понавигадували різної гидоти… Що буде, як я весь облізу? А може, захворію і помру.
– Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! – перелякався Лялечка. – Не вмирай, любий. Давай викличемо лікаря.
– Ото придумав! Знаю я ваших лікарів! Здеруть шкуру і спасибі не скажуть. У нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в нору відлежуватися. А яку травичку від цієї клятої фарби, того я не знаю. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але ж не можу я одним повітрям живитися. Так чи не так?
– Так, – погодився Лялечка.
– Їсти в тебе чогось не знайдеться? – наважився спитати Мацько. – Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.
– Я зараз щось пошукаю. А що би ти їв?
– Що-небудь.
– Почекай.
Лялечка зліз із ліжка і тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх, так, щоб не дуже рипіли. Як хлопець не старався, але це йому не вдалося. В другій кімнаті спали дід з бабою. Дід страшенно хропів, аж здригались стіни. Лялечка, холонучи від страху, перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було дуже темно. Лялечка ледве не перекинув відро з водою. На кухні він вхопив кусень хліба і, подумавши, взяв ще горня з маслом та огірок.
Лис спочатку з’їв масло, потім хліб, а коли залишився тільки огірок, сказав, що вже наївся.
– Хороший ти, як тебе там звати?
– Олег.
– Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, спасибі, аж на душі полегшало!
– А тебе, лисе, як звати? Лис?
– Мацьком мене звати.
Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.
– Ой, щось спати хочеться! Не знаєш, чому це, як поїси, зразу на сон хилить і таким добрим робишся?
– Не знаю. Лисику, розкажи щось про себе!
– Потім. Щось спати захотілось. Ти не будеш проти, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.
– Як ти туди вилізеш?
– По драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють лазити по драбині? Лиси все вміють. Ну, то як?
– Ой лисику, я такий радий! Залишайся у нас!
– Ну, що ти! Я переночую і піду. Добре, що в тебе пса нема. А ти, може, щось придумаєш, як ту кляту фарбу вивести…
– Я діда спитаю.
– Спитай. Тільки про мене ні-ні!
– Ні-ні!
– Знаєш, коли мені на душі кепсько стане, так кепсько, що хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І, диви, трохи краще стане.
– «Сонце все-таки зійде!» – повторив хлопець, хоч нічого не зрозумів.
– Ну, бувай!
– Бувай, лисику! Приходь!
Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка ще хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі припала до подушки, і він міцно заснув.
А Мацько, зарившись на горищі в солому, довго вслуховувався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.
Розділ XII,де Мацько знайомиться з сучасним акселерованим котом і з куща, мусимо сказати, досить звичайним шляхом знов перетворюється на лиса
Прокинувшись вранці, наш лис усвідомив, де він необдумано вирішив спати, і вжахнувся. Боже, він опинився в пастці! Ранок почався зі звуків. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацькові, що він винен Вовкові тридцять курей. «Щоб ото курям у лісі робити?» – здивувався лис. Та тут заверещала свиня… Мацько розплющив очі. Де він спав! Не в норі, а на горищі. Людському горищі! Лис виразно, зовсім близько почув людський голос. «Тю-тю-тю!» І його аж затрусило. Оце так пригода! Варто комусь піднятись по драбині – і кінець. Лис гарячково зарився в солому і тут відчув, як його ноги торкнулося щось волохате й тепле. Він аж підстрибнув, але те волохате раптом замуркотіло і притулилося до лиса. Мацько похолов. Він знову відсунувся, і те волохате невдоволено муркнуло, чхнуло і стало продиратися крізь солому.
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Звір з такими очиськами не міг бути малим.
– Няв! – сказало волохате і висунуло голову. Голова в нього була маленька, і аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.
– Няв! – сказало кошеня. – То це ти біля мене спав? А я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?
– Мовчи, – затремтів лис. – Не видавай мене! Я не винний. Хлопчик обіцяв спитати діда, як мені позбутися фарби. То я на нього чекаю.
– Хлопчик? – пирхнуло кошеня. – Цей жахливий хлопчик?! Хіба він на щось здатний, крім того, щоб верещати і тягати мене за хвіст? Він тебе не тягав? Чи в тебе нема хвоста?
– Як то нема?! – образився лис і витягнув на світ божий свого обліпленого фарбою хвоста.
– Ого! Я одного разу теж заліз у фарбу.
– Ну, то що ти зробив?
– Та я трішечки. Вона потім сама злізла.
– А-а, – протягнув лис. – А я увесь заляпався…
– А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?
Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.
– Пес?! Боронь боже! Я їх боюсь!
Лис знову затрясся.
– Якщо ти не пес, то можеш сидіти на горищі. Мені не жаль! А хто ж ти тоді?
– Кущик. А до того був лисом Мацьком.
– Кущик? – засміялось кошеня. – Щось не схожий!
– Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?
– Та бачу, що зелений. У хазяїна є зелений светр, але ж він не кущ!
– Хазяїна? О боже! Я пропав!
– Та не бійся! Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився, а тепер через цього малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він не заразився від мене глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено і разом з тим зневажливо чхнуло.
– Ну, мені пора снідати.
– А що ти будеш снідати? – спитав лис, і в нього покотилася слинка.
– Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматочок ковбаски.
Лис важко зітхнув:
– А миші тут на горищі є?
– Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю. Та невже ти думаєш, я за ними бігати буду! Те, що коти повинні ловити мишей, анахронізм. Сучасний акселерований кіт цілком може звільнити себе від цього неінтелектуального заняття. Ну, я пішов. Якщо хазяйка розщедриться, то і тобі, лисе, який шматочок підкину.
Кошеня граціозно стрибнуло на край драбини І заглянуло вниз.
– Коли хочеш мишей, то ось вони біжать! Одна, друга, третя… З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає… Чао!
– Чао! – сказав лис, і кошеня зникло. – Миші, – зітхнув він. – Якби вони догадались вилізти сюди!
Скільки йому ще тут сидіти! Хоч би вечір швидко настав. Як добре було в лісі! Спокійно. А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Все! Зловить він тих тридцять курей і ногою більше не ступить сюди. Хлопець Олег може приходити в ліс. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, на його сонячній галявині!
Лис тихенько заскімлив. Він згадав тепер усі свої безнадійно з’їдені мишами картини, і вони видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, кружляння хмарок. Ризикував, дурень, життям, ніби не можна було обійтись без курей. А для того, щоб зараз сидіти в селі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву?
– Лисику! Лисику! – почувся знизу голос хлопчика. – Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я, Олег!
Мацько обережно підповз до драбини.
– Я тут.
– Ой лисику, як добре, що ти тут! А я думав, що ти пішов. Злазь до мене.
– Ти що?! – перелякався лис. – Щоб мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
– Я не вмію.
– Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
– У мене нема лап. То руки, лисику.
– Руки чи лапи, один біс.
– Ой лисику, який ти зелений! А дід мазав ту підлогу, де ти наслідив, аце-аце… Ой, забув… Я тут взяв у нього трохи цього аце-аце… Він так гарно пахне. Помажешся – і фарба зійде.
– Давай сюди! – зрадів лис.
– Я боюся лізти! – заскиглив малий. – Ще впаду!..
– Не впадеш, – закрутився нетерпляче Мацько. – Роби, що я кажу. Стань задніми лапами. Ось так… А тепер одну лапу постав вище, а потім другу знову вище… І тримайся передніми лапами. Ну, ще трохи, зовсім небагато лишилось. Ну, ось і все. Молодець!
Коли вони добре вмостились, Мацько одразу попросив:
– А тепер маж мене своїм аце-аце.
– Ацетоном! – згадав Лялечка.
– Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
– А не мало буде? – засумнівався лис.
– Я ще принесу.
– Давай маж.
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу стала зеленою.
– О, диви, пускає!
– Три, прошу тебе!
– У мене вже руки зелені… А твоя шерсть чистою стає.
– Ой, пече!.. – зойкнув лис.
– Якби було багато ацетону, ти би в ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
– Перепочинь… – змилувався лис.
– Лисику, а мене сьогодні трохи не били за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.
– Правильно сказав! – похвалив його Мацько.
– Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли хтось бреше. Вона на море поїхала з дядею Володею. А я збрехав…
– Справді, – задумався лис. – От біда! Я, наприклад, не знаю, коли кажу правду, а коли брешу. Коли правду кажу, мені не вірять, а коли збрешу, всі вірять. Може, у вас, людей, не так. От я Сороку загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила і дзюбнула мене в ніс.
– А мій дід теж бреше, – признався Лялечка. – Щоб я спав, він мені всього наобіцяє, що в ліс поведе, на річку. А сам ніколи ще зі мною ніде не пішов. А баба часу не має. Вона в нас рабиня. Лисику, а скільки тобі років?
– О, я вже дорослий! Чотири.
– Ти диви, а мені п’ять, і всі кажуть, що я ще малий. Чому, лисику?
– Звірі раніше дорослішають, може, тому. Ти вже відпочив?
– Трошки. – І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса.
– Дідо такий злий був, коли довідався, що відерце з фарбою пропало. Причепився до мене, мовляв, то я…
– Ой, пече!
– Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я вперше побачив тебе, ти такий гарний був. Золотий! Гарніший, ніж на картинці. Я навіть пробував тебе намалювати, але ти несхожий вийшов. Лисику, а ти вмієш малювати?
– Я? – гордо посміхнувся Мацько. – Я, коли хочеш знати, художник!
– Намалюй мені себе, лисику! Я повезу в місто і розповім, який у мене лис був гарний на селі.
– Я вже не малюю, – сумно зітхнув лис. – Через свої картини стільки лиха набрався, хай його біс візьме! Але для тебе я колись намалюю картину.
– Чесне слово?
– Чесне слово.
– Лисику, ацетону вже нема, а в тебе і голова, і хвіст, і лапки ще зелені. Я потім ще принесу. То ти посидь, почекай…
– А ти мені мишку одненьку не зловиш? – жалібно глянув на нього лис.
– Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
– Ага.
– То я тобі принесу щось поїсти.
Лялечка, провалюючись у соломі, побрів до драбини.
– Ой, я не злізу!
– Та це зовсім легко. Заплющ очі і зсувайся по щаблях.
– Боюся.
– А ти не бійся. Уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
– А баба?
– А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!
– Ха-ха! А дідо?
– А ти уяви, що дідо поїхав на море!
– А ти?
– А ти уяви, що я зараз в лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він зліз сам. І радо заплескав у долоні.
– Ура, лисику, я вже вмію лазити по драбині!
– Тихше, тихше, – зупинив його Мацько. – Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?..
– Ні-ні!..
Розділ XIII,в котрому нічого не відбувається, оскільки автор трохи забобонний
А ви десь бачили подібного лиса? Думаєте, що все це було насправді? Звичайно, ви так не думаєте! Якщо можна повірити в те, що у лісі міг з’явитись художник Лис, бо рано чи пізно серед такої краси повинна була забитись у когось мистецька жилка, то ви нізащо не повірите в інші його пригоди. І матимете рацію.
Бо лиса Мацька вигадав сам Лялечка. Ви пам’ятаєте, що говорив Павук лисові: «Головне, щоб всі повірили в те, що ти кущик»? А щоб повірили, треба переконати. Шановні батьки, не поспішайте відвозити своїх дітей на село тільки заради того, щоб вони придумували лисів, зайців і сорок! Все це вже давно придумано й досить-таки хитромудро.
Лялечка хотів мати друга, і те, що він вибрав лиса, а не хлопчика, чи дівчинку, чи вас, батьки, скоріше сумно, ніж цікаво. Сумно й те, що лис замість того, щоб лежати на сонячній галявині, сидить на горищі і гризе кістки з супу.
А взагалі, в нашій розповіді ми не відступаємо од життєвої правди. День у нас змінює вечір, обід змінює вечеря, та й дощ переважно кінчається тим, що хмари відсуваються на задній план, а на передньому з’являється сонце.
Минуло кілька днів. Про що тільки не говорили Мацько з Лялечкою! І про ліс, і про дитячий садок, і про те, ніби найкраще мистецтво – сюрреалістичне, і про мишей, і про жирафу, і про машини, і про міліціонерів, і про те, як, напевно, гарно купатися в морі, і про те, що несправедливо лисів називають хитрими, і про те, що з кожним днем все важче красти курей, і про Славка, і про його брата Романа, якому ніхто не дозволить викурити лиса з його власної нори, і про те, як нелегко Лялечці добувати для Мацька їжу, і про те, що дід уже запитував, чого Лялечка так часто бігає до стодоли, і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав більше Лялечці, і про те, що він йому не заважає, а навпаки, Лялечка дуже радий, що в нього на горищі живе справжній лис, і про… Але – стоп!
Розділ XIV,котрий містить в собі достатню кількість інформації
Спливло уже кілька днів, а може, й цілий тиждень. А Мацько навіть не думав залишати гостинне горище. Цілі дні валявся в соломі й бесідував з Лялечкою, котрий носив йому їсти. По правді кажучи, лисові було соромно зловживати гостинністю хлопчика, але ще більше соромився він з’явитись у лісі після такої ганьби. Подумки він себе тішив, що дехто за ним жаліє. Ображений талант і не думав прощати зло, заподіяне обивателями.
Лис кожного ранку говорив собі: «Треба щезати», але ті тридцять курей… О боже, хто вигадав ці закони?! Лис, як і кожен справжній художник, в душі був анархістом, не терпів ніяких обмежень своєї свободи. Власне, тому й хотів він стати непримітним кущиком. Що з того вийшло, ви самі бачите.
Старанням Лялечки фарба потроху злізала, і недалекий був той час, коли лис міг показатись перед своїм другом у повній красі: вогненно-рудий, з білою цяткою на грудях і неймовірно пухнастим хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Мацько жив відносно спокійно. Якщо Лялечка деколи й заводив розмову про лиса з дідом або бабцею, йому все одно ніхто не вірив. І це було великим щастям для Мацька, бо малі діти не навчені мовчати й берегти таємниці.
Лялечка навіть одного разу приніс лисові папір й олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли лис взяв олівця в зуби і так малював. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній, але хлопчик ніколи не був у лісі, й малюнок йому видався чудовим. А в лиса раптом зіпсувався настрій, і він став небалакучим. Лялечка помітив це, й Мацько сказав, що в нього болить живіт, і категорично відмовився приймати будь-які ліки. Вони трохи не посварились, вперше за весь час.
Дід збирався йти косити, покликав хлопчика, і Лялечка побіг. Лиса це розсердило, бо хлопець виглядав дуже радим. Він ще глибше зарився в солому і хотів задрімати, але сон його не брав. Настав вечір. Лис чув з горища дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Йому стало так тоскно чомусь, що коли б він не був серед людей, то навіть задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкала свиня і вмощувались кури на сідалах. Чому лисові ніколи не спадало на думку поцупити одну з цих несучок? Він дав слово Лялечці не чіпати їх і твердо дотримувався свого слова. А насправді наш лис аж тепер став боягузом. Він був з самого початку небажаним гостем на селі для всіх, крім Лялечки. Ще трохи – і його можна було б припнути на ланцюг до собачої будки замість пса. Кошеня одного разу зізналось, що воліло б лиса бачити замість собаки, і на всі лади вихваляло переваги собачого життя.
Мацько тільки сміявся. Він добре знав цих нещасних, озлоблених істот, з якими неможливо було поговорити, бо вони дикіші за найдикішого зайця в лісі.
Лис чи спав, чи не спав, хоч надворі була вже ніч і цідив дощ, почув знизу шарудіння і тихий голос:
– Мацьку, агов, ти тут?
Лис одразу впізнав їжака і в один стрибок опинився коло драбини:
– Тут я, Грицю, тут!
– Слава богу, що ти тут! Ледве знайшов тебе, – обізвався їжак з темряви. – Ану, злазь сюди, поговорити треба!
Лис покірно зліз із горища. Не встиг і рота розтулити, щоб привітати приятеля, як Грицько напав на нього:
– Ну, всього я чекав від тебе, тільки не цього. До чого ти дійшов?! Яка ганьба! Покинути ліс і гніздитись на людському горищі! Ти здурів, чи що… Вони тебе ще не заставляли за палицею бігати і через шнурок стрибати?
– Ні, а що?
– Ти ще питаєш, що?! – визвірився Грицько. – Звідки ти сам? З лісу чи з зоопарку? Ти лис чи… дресирований цуцик? Я тебе питаю!
– Чого ти до мене причепився? – скипів Мацько. – Та лис я, лис! Можеш помацати. Хотів я стати кущем, то й що? Ви не повірили. А тепер я знову лис. Фарба майже облізла. Присвіти своїми баньками, побачиш, хто я!
– Е, не прикидайся дурним! Зверху ти, може, й лис, а душа в тебе уже не лисяча. Рабська душа в тебе. І совісті ні краплини нема!
– Що ти мені про совість говориш! Думаєш, що в Сороки або у Вовка є совість?
– Проміняв ти свою совість лисячу на недоїдки, а ліс – на горище. А я так боявся! Думав, тебе зловили в селі і вбили, що ти сам здуру в петлю поліз… Пішов дізнаватися і дізнався… Кошеня тут одне зустрів, і воно мені сказало, де ти.
– Грицю, – важко-важко зітхнув лис. – Як міг я після тих знущань і глузувань сидіти в лісі? Якби не клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть злізе…
– Аби душа була чиста! – буркнув їжак, але вже лагідніше.
– Нічого ти не розумієш, Грицю. Шерсть для лиса – справа честі. От, приміром, як для тебе колючки.
– Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів обороняюсь і на них діткам харч ношу! Без них я не буду їжаком.
– Грицю, та невже ти думав, що я тут вік буду сидіти? Мені, коли хочеш знати, кожної ночі ліс сниться.
– Міг би вже давно там бути…
– Ти знаєш, страшно чогось мені. До лісу так далеко…
– То мені не далеко, – обурився Грицько. – То я можу?!
– Чого ти такий сердитий? Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш. А мене за кілометр видно.
– Хочеш, я тобі скажу, чого ти став боятися? Бо ти тепер не села боїшся, а лісу. Відвик. Ти ось що, давай не гай часу, а ходи зі мною. Удвох веселіше буде.
Лис озирнувся на своє горище. Звідти несло теплим солом’яним духом.
– Ти мені на горище не поглядай. Кінчилось твоє байдикування! Я новину гарну маю для тебе… По-перше, Вовка скинули. Були у нас вибори, то тепер головою у нас молоденький Вовк, той, що театр хотів організовувати, але йому не дозволяли. А по-друге, скоро у нас День лісу, свято велике, і Вовчик закомандував усі сили кинути на підготовку. Змагання різні спортивні будемо проводити, концерт, карнавал. І конкурс на кращу завісу для театру…
Їжак кахикнув і вмовк.
– Ну? Розказуй, чого ти замовк? – нетерпляче закрутився лис.
– Та, кажу, конкурс на кращу завісу. Можна її намалювати, або сплести, або ще щось придумати. Кажу, брате, лісу тепер не впізнати! Всі тільки про свято й говорять… Ну, то як, підеш зі мною чи тут будеш боки відлежувати?
– Ой Грицю, та я б тебе обняв за таку новину, якби не твої колючки! Побігли мерщій!
– Чого маємо бігти? – забурчав Грицько. – Підемо помаленьку. До ранку ще далеко.
І коли вони вже вийшли надвір, їжак смачно плямкнув:
– Ну й миші тут у тебе, брате! Може, перекусимо на дорогу?
– Що ти, що ти?! – перелякався Мацько. – Ходімо! Мені зараз жодна миша в горло не полізе!
– Мокро тут щось… Ще втопимося в калюжі! – злукавив їжак.
– Я тебе перенесу, Грицю. Тільки хутчіше…
Десь спросоння гавкнув пес, і вони обоє швиденько пірнули в темряву.
