Текст книги "Діти"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

Євка рішуче зняла руки з плечей і через хвилину хіхікала на лавці серед таких же, як і сама, дуреп.

Вона була страшенно негарна, і тепер він мав з нею одружитись.

Мама ходить навшпиньки, радіє. Коли приходить пані Стефа, він тікає до себе у кімнату на ліжко і затуляє вуха подушкою. Голос у його майбутньої тещі, дай боже, на цілий будинок.

Таке може бути навіть, у справжньому сні. Тебе оточує ціла купа родичів з єхидними солодкими усмішками і не дає ступити й кроку з дому. Боїться, щоб не втік. Тобі нарешті вдається дременути при допомозі друзів – і що ж? Тебе ловлять саме тоді, коли сідаєш в автобус. Не можеш після цього довго прийти до тями, кліпаєш очима в темряві, перевертаєшся і ніяк не заснеш. Все уявляєш, що було б, якби ти все-таки поїхав у цьому автобусі.

6.

Їхнє весілля виглядало б так: великий святковий натовп перед будинком, на столах, винесених у сад, біліють скатертини. Підпилі гості з букетиками на грудях… Чоловіки при галстуках у широку смужку, жінки з гребенями у зачісках… Адам і Єва червоніють від кожного «гірко».

Музики грають польку-метелика. Сусідські дітлахи бігають поміж столами і хапають печиво, а матері весело витирають їм замурзані личка, поплювавши перед тим на хусточку…

Адась і Єва на поштивій віддалі одне від одного.

– Хоч би за руки взялися! – каже невдоволено Євчина мама. – Наче чужі…

Вони беруться за руки, вірніше – за кінчики пальців, і так ідуть далі.

– Тут камінчик, Євочко, дивись не спіткнись, то погана прикмета.

Єва покірно переступає через камінчик. «Хоч би дощ почався, – тужно думає Адась. – Швидше б зайшли до костьолу». Він непомітно висмикує свою руку з Євчиної.

– Житимуть у мене, гаразд, пані Стефо? – в котрий уже раз каже його мама, поправляючи поли старого коричневого костюмчика.

«Найкраще буде, як я втечу на фронт!» – міркує Адась.

«А що, як у мене будуть діти?» – завмирає від страху Євка. Вона тепер буде довго сидіти на роботі і тікатиме на річку. Але все одно їй дуже неприємно. Краще б Адась оженився на іншій і не думав, що вона його врятувала.

Пожовклий серпанок ніяк не втримується на її стриженій голові. Задовге плаття весь час піддуває вітер, один рукав без кінця зсувається з плеча.

І так вони приходять до костьолу. Всередині холодно і порожньо.

– Візьми її за руку, Адасю… – поважно каже Євчина мама.

Склепіння високе-високе, мало не губиться в темряві. Адась може на пальцях перелічити, коли він тут був. В голові у нього шумить, ноги ніби ватяні. Швидше б уся ця комедія скінчилася…

Огрядний ксьондз з рожевим, ніби намальованим, лицем щось говорить, і по його знаку всі мовчки сідають на лави, залишивши Адася і Євку самих.

Ксьондз переходить на латинь і довго і нудно звертається до них чи, може, і не до них. Йому видніше. Якщо вони й тремтять, то лише від холоду.

– Рабе божий Адаме, чи згодний ти одружитися з рабою божою Євою?

Адась найбільше боїться, що їх заставлять цілуватися.

– Відповідай же, – наполягає ксьондз.

– Так, згоден! – випалює голосно Адась, аж Євка здригається.

Зрештою і вона мовить:

– Так!

Їм дають випити якоїсь рідини, і ксьондз ще довго розглагольствує про дві невинні юні душі, що поєдналися в такий важкий час…

Накрили стіл у Євчиної мами на веранді. Поставили пляшку домашньої вишнівки і закуску.

– Дивись, Адасю, бережи свою Євцю, як зіницю ока… Ти тепер найстарший над нею… – сплакнула пані Стефа.

«Що вона меле? – подумав Адась. – Яке мені діло до її донечки?»

Євка рішуче встала.

– Ти куди? – схопила її мати за руку.

– Треба! – відрубала Євка і вишмигнула надвір.

– Господи, чи ж думала я, що так буду дитину свою випроваджувати між чужі люди?!

Вже під хатою до Єви дійшло, що їй не хочеться нікуди йти. Вона обійшла хату і сіла собі в кущах на перевернуте відро.

– Що їм від мене треба? – знизувала вона плечима. – Робитиму, що хочу. Само собою, робитиму, що хочу!

Вона знічев’я почала обривати листки з смородини.

– А коли щось, – Євка переможно посміхнулась, – хай подивляться на свого Адася! Камінь каменем, хоч би подякував!

– Євцю-ю! – тонким голосом обізвалась мама.

– Не піду, і все. Нема в мене тата, тепер не буде і мами.

На ганок вийшов Адась і прямісінько попрямував у її бік. Розсунувши гілля, сказав:

– Тебе мама кличе!

Хлопець дивився на неї з такою ненавистю, що Євка мало не закричала від страху.

Вона швиденько опустила вії й підвелася.

– Зараз прийду.

Він обернувся і поплівся повільно до хати. Піджак і штани висіли на ньому, як на опудалі. Але це зовсім не було смішно.

Отже, це сталося. Може, надто комічно збоку, але так буває завжди, коли дітям кажуть, що вони великі. Не всі діти мріють бути дорослими, особливо коли про них є кому подбати. Напевно, королівські діти боялися своєї дорослості. Вони хотіли бігати наввипередки зі слугами, возити одне одного на плечах, а замість того їх водили на спалення грішників і часто замикали в монастир чи отруювали «в ім'я держави».

А зараз Адаму і Єві сказали: «Нічого страшного!» Ви, мовляв, брат і сестра.

7.

Все обійшлося добре. Від нього нічого не вимагали, і він далі сидів у кабінеті й читав. Це до вечора. Увечері приходила Євка. Вони щось готували з матір’ю на кухні. Єва весь час вибухала реготом, кидала роботу і ганяла з кошеням, яке принесла з дому, попід дверима його кімнати.

Коли йому це набридало, він тікав за хату на своє місце, причому дуже довго готувався до втечі, вичікуючи, коли Євка забіжить на хвильку в свою кімнату.

Адась все ще сподівався, що Євка посвариться з його матір’ю і забереться під три чорти. В них дома завжди було тихо і спокійно. Мама ходила на уроки і дуже рідко сідала за рояль, щоб грати Шопена. Євці слон на вухо наступив. Вона то подовгу натискала на одну клавішу, то била по всіх одразу. Мамі це було не вельми приємно, але за таке нахабство вона, зрозуміла річ, не могла її прогнати.

Через три дні їхніх відправляли в Німеччину. Адась це знав, але боявся навіть вийти на вулицю, йому здавалося, що товариші від нього повідвертаються.

Мама ж думала інакше. Вранці вона зайшла до кімнати і сіла на ліжко. Адась прикинувся сонним і відвернувся до стіни.

– Адасю… Ти ж не спиш, – несподівано ніжно сказала мама. Відколи тут з’явилася Євка, вона майже не звертала на нього уваги.

– М-м-м… – промуркотів Адась і ще глибше заліз головою під подушку.

– Адасю, ти все чудово чуєш… Встань і піди до хлопців. Треба неодмінно з ними попрощатись, бо так негарно.!.

– Дай мені спокій! – зовсім не сонним голосом сказав Адась.

– Ні, це твій обов’язок!

У мами завжди було безліч обов’язків. Він теж був її обов’язком.

– Не піду!

– Як то не підеш! Єва теж вважає, що ти повинен піти.

– Єва, Єва!.. Хай іде під три чорти твоя Єва! – визвірився Адась. – Всюди пхає свого носа. Що, вона тут найстарша?!

– Тихше! – підвищила голос мама. – А то вона почує і образиться. Якби не Євочка…

– Сучка вона німецька, а не Євочка! – розлючено підскочив Адась і тут же захотів, щоб земля під ним провалилась.

– Добре… – тихо сказала мама. – Роби, як знаєш, але коли ти ще щось подібне скажеш…

Вона повільно підвелась і почовгала капцями в бік дверей.

Адась ще довго валявся на постелі, пробував навіть заснути, але не міг. Цікаво, яке лице було в Євки, коли вона підслуховувала під дверима? Що вона підслуховувала, то був факт, бо зразу стало надзвичайно тихо. Нарешті рипнули двері, і Євка побігла на роботу.

Він чекав, доки мама кудись піде (хоч би до сусідки), але вона гриміла на кухні каструлями, у грубці потріскували дрова.

«Добре, – подумав хлопець, – хай ображається скільки хоче, але я сказав правду. Хай я тут навіть вмру з голоду, хай вона навіть мене вижене, але фріцам прислужувати не буду».

Він зітхнув і сів на ліжку. «Якби не війна. Якби не війна, я написав би колись історію гуннів і ніколи б не одружувався». Адась натягнув сорочку, штани. Відчинив вікно. До землі було десь зо два метри. Мама просто під вікном посадила на якогось біса мальви.

Адась вчепився руками в підвіконня і сповз на карниз. В першу мить хлопцеві геть звело ноги від удару об землю, але він, не зойкнувши, сяк-так попідпирав поламані стебла і, ховаючись, пошкутильгав до хвіртки.

Він вирішив піти до Стася. Колись це був його найкращий товариш. Вони сиділи в гімназії поряд, але коли гімназію закрили, Стась пішов працювати коректором у міській друкарні. Приходив увечері і зразу ж брався за скрипку: готувався до іспитів у консерваторію.

Адась швидко знайшов величезний порожній будинок з вікнами без фіранок, піднявсь на другий поверх і нерішуче постукав. За дверима дико загавкав Тутмос, і чийсь хрипкий голос запитав:

– Хто там?

– Я, – відповів Адась.

– Хто-хто?

– Та я! Стась вдома?

Клацнув замок, потім заскрипів засув.

– A-а, привіт!

Стась був геть обстрижений і не схожий сам на себе.

– В тебе хтось є? – збентежено промимрив Адась.

– Та ні… Заходь… Я тебе давно вже не бачив. – Адась полегшено зітхнув і зайшов у чистеньку, затишну кімнату з вишитими доріжками на стінах.

– Їдеш? – запитав обережно.

Стась став гортати ноти.

– Всі їдемо.

– Ні, не всі!..

– Та… Тільки Стефан не їде… Розумієш, німці такий великий народ. Бетховен, Бах, Вагнер, хоч Вагнера я не люблю. Просто дивно, як вони можуть вбивати!..

– У Стефана туберкульоз знайшли…

– Не знаю, може, й справді. Та ти сідай!

– Я ненадовго. Слухай, Стасику, чому ти всім віриш?

– Я? – здивувався Стасик. – Тобі вірю, наприклад.

– А німцям віриш?

– Не знаю. Слухай, ти не знаєш часом, чому вони не дозволяють взяти з собою скрипку? Хоч це не так важливо. Розумієш, я можу тепер в думці зіграти будь-яку річ і сам щось придумати й теж зіграти. А скрипка хай буде дома: вона дорога, ще поламаю в поїзді. Приїду й так через рік-два. – Стась ніколи не був таким балакучим.

– Слухай, Стасю, всі їдуть чи ще хтось лишається?

– Всі! – безнадійно відмахнувся той. – І ти теж, не бійся. Я список бачив.

– Я? – похолов Адась.

– Ти що, досі не знав?! – раптом похопився Стасик.

– Та… – почервонів хлопець. – Я думав…

– Моя мама плаче, ходила до знайомої акушерки… Просто смішно, чим може зарадити тут акушерка. А мені що? Ми ще там революцію зробимо, як буде погано, – засміявся Стась.

– Я піду, – промимрив Адась. – Треба мамі сказати. Бувай!

– Бувай! – легко погодився той.

Хлопець провів Адася до дверей. Ретельно зачинив за ним двері і, притуливши чоло до стіни, гірко, по-дитячому заплакав.

Адась, не пам’ятаючись, побіг до комендатури. Це був єдиний спосіб щось дізнатися.

«Список… Усі їдуть. Стась такий спокійний… У примусовому порядку… Німеччина. Як вони мене можуть забрати, я ж одружений. Євка, мама… Що буде, що буде? Навіщо вони всі дурять, брешуть на кожному кроці?»

– Гальт! – крикнув поліцай і тицьнув дулом автомата йому в груди. – Ти куди, щеня?

– Пустіть! – відскочив убік Адась. – Я хочу взнати!

– Ану киш звідси, бо застрелю, пся крев! Список у шпиталі!

– В якому шпиталі?

– Геть від дверей, кажу. Всіх вас, більшовиків, повезуть до Німеччини.

Адась опустив руки і побрів вулицею. Всіх… Посадять в автомашину, а потім на поїзд. Кінець… Він спіткнувся об камінь і ледве не впав. Вже пройшов би госпіталь, коли б не білий прапор з червоним хрестом. У вестибюлі стирчали фікуси і смерділо ліками. На другому поверсі, як і тоді, стояв вартовий з автоматом.

Адась спустився вниз і сів собі на лавку.

– Що сталося? – запитала його Євка, тримаючи в руках грубий зошит.

Адась багатозначно посміхнувся:

– Нічого страшного…

Йому не хотілося й бачити її, але зараз тільки від неї можна було щось дізнатися.

– Нічого страшного, – повторив він, взявши до рук її зошита. – Прийшов просто подивитися.

– Віддай, – занепокоїлась Євка. – Це історія хвороби. А… ти справді до мене прийшов чи щось трапилось?

– Яке твоє діло?! – обурився Адась. – Лікуй своїх фріців, заспокойся. Я вже тобі не заважатиму. Можеш іти знову до рідної матері! Мене в Німеччину забирають.

Євка випустила з рук історію хвороби і перелякано витріщилася на нього.

«Дурепа, ще й прикидається», – відзначив Адась.

– Як то їдеш? Чому? А я…

– Їду, бо всі їдуть.

– Ти сам захотів? – одразу заспокоїлася Єва і поправила свій ідіотський халат.

– Ні, тебе жаль!

– Звідки ти взяв? – десь здалеку обізвалась дівчина. – Я ще сьогодні список дивилася. Ти не їдеш. Мама твоя найшла довідку від ксьондза.

– Що? – підняв на неї очі Адась.

– Нікуди ти не їдеш. Тебе немає в списках. Ясно?

– Ясно! – підхопився Адась. – Бувай! Ти коли прийдеш?

– Ввечері, як завжди…

– Приходь, приходь! – випалив він і побіг до виходу.

Євка полегшено зітхнула й усміхнулася сама до себе.

Чи не простіше було б Адасю кудись поїхати? Євка чекала б на нього. Він повертається хворий, знесилений, і вона доглядає за ним. Війна стерла б усі непорозуміння, сором…

Вони ще далеко від першого поцілунку. Хлопчик із скрипкою – ось хто мав залишитися тут. Він добре знає, що жде його в країні Бетховена, Вагнера.

Він знає, а Єва і Адась ні. Вони надто замкнені у собі й егоїстичні. Коли завтра закінчиться війна, вони все одно не знатимуть, що їм робити. І ніхто їм цього не скаже, бо вони ще не навчились вірити. А вчитись дуже важко, коли не вмієш ні любити, ні ненавидіти.

8.

Одного разу, кількома днями пізніше, Євка мучила рояль, Адась лежав у себе в кімнаті і здригався від кожного її удару по клавішах. Мама тимчасом сиділа з пані Стефою у дворі на лавці.

В Адася страшенно боліли голова і ноги. Він тепер уже працював. Це було його обов’язком щодо «великої Німеччини».

Він сто разів збирався встати і погримати кулаком в стіну, але не мав сили. Хоча б заснути. Та дідька лисого тут заснеш! Адась з огидою подивився на томик Плутарха і, відвернувшись до стіни, уявив собі, як входить до вітальні, зачиняє за собою двері й недбало каже: «Давай я!» Євка сідає на канапу і слухає, забувши про все на світі. Він грає «Місячну сонату» від початку до кінця. Затим обертається й бачить, як вона, уткнувшись лицем в коліна, гірко плаче. «Дурненька, ну чого ти?» – обнімає її Адась, але вона плаче ще гірше, тепер уже в нього на грудях. Коли раптом чує:

– Адасю, ходи зі мною! Я ж бачу, що ти не спиш!

Адась важко зітхає, але встає і йде за мамою, бо в неї поганий настрій. Після тої розмови мама досі обходила його стороною. Правда, з Євкою вона теж щось не дуже…

Мама бере його за лікоть і веде надвір… Євка стоїть, притиснувшись до одвірка, червона як рак. Її матуся широко розставила товсті ноги і щось розлючено шипить.

– Ну, що ще?

– Нічого, синку, нічого, – ласкаво посміхається теща і вже до Єви: – Та колись за таке чоловік убив би жінку, як собаку, і ніхто й слова не сказав би! Звідки ж то така напасть на мою голову? Безстидниця! Вигодувала на свою біду, випестила…

Євка тільки зрідка блимала на маму і мовчки кусала губи.

– Чого ти стоїш? Йди, йди! – шарпнула її мати. – Йди. Тобі, певно, чоловік дозволяє до кавалерів бігати!

– Робіть, як знаєте! – визвірився Адась. – Дайте мені спокій! І не кричіть тут…

– Файного чоловіка маєш, доню! – не вгавала стара. – Жінка на поріг, а він або ніс в книжку, або за хату ховається. Що, вам по п’ять років?

– Пані свахо, та вони ще діти! – сказала і схопилася за серце мама. – Чи вони розуміють, як треба жити? Євочка хороша дівчина, добра…

– Хороша! А що про неї люди говорять? За курву мою дитину мають? Бо, прецінь, у німців служить. Що, я її туди посилала, чи мене, чи її питали? А тепер через того фріца люди зі світу зженуть! – Адась глянув на Єву, і в неї затремтіло підборіддя. От-от заплаче…

– Я піду, – знизав він плечима.

– Слухай, – ледь ворухнула губами Євка. – То поранений. Я його лікувала, ну, от він… і зайшов попрощатись…

Очі в неї стали якісь ніби собачі, круглі, благальні.

– Роби, як знаєш. Хто я тобі?

– Я побігла. Я зараз. Ти тільки нічого поганого не думай! Він не фашист… – «Що, вона його любить?» Адась хотів розреготатись. Нарешті він її розкусив. Євка зблиснула очима і побігла до хвіртки в кінець саду.

– Ти куди? – закричала з жахом пані Стефа. – Ану марш спати!

– Я їй дозволив! – заявив Адась. – Я ж її чоловік…

Це був той самий Ганс, який казав, що мама радітиме за нього, коли дізнається, де він опинився, його вже скоро мали виписувати, і, випадково зустрічаючись з ним, Єва завважувала його незмінний розгублений погляд.

– Навіщо було мене лякати! – сказала вона по-німецьки, підходячи до постаті в темному мундирі з милицею в руках.

– Єва, не гнівайтесь, будь ласка, що не попередив. Але я не міг вас знайти в госпіталі.

– Ну, то й що? – знизала плечима Євка.

– Справа в тому, що мене через два тижні відправляють на фронт.

– А ви знаєте, що тепер було? Мене мама трохи не вбила, коли почула, що ви прийшли.

– Ви хочете цим сказати, ніби німецький солдат може скомпрометувати українську дівчину? Так?

– Може, й так, – зухвало відповіла Євка і подумала: «Посмів би ти мене зачепити». Проте їй здалося, що вона несправедлива до цього німця, і додала вже м’якше: – Яке мені діло до війни! Я її просто ненавиджу!

– Війна… – простягнув Ганс руку в кишеню, і в темряві спалахнув вогник цигарки. – Ти знаєш, дівчинко, як страшно перед боєм? Ще перед тим, як нам видадуть по сто п’ятдесят грамів шнапсу? Коли я переживу цю війну, то питиму день і ніч. І все одно уві сні здаватиметься, що мене розриває на шматки снарядом.

Євка зніяковіло зітхнула:

– Я все розумію… Мені вже треба йти… Он, чуєте, кличуть?

– Єво, – Ганс наблизився впритул, і вона відчула запах вина. – Я тебе дуже прошу зустрітися зі мною ще раз. Шістнадцятого числа я поїду, це найімовірніше. Прийди, куди тобі зручніше. На п’ять хвилин. На хвилинку. Я дуже самотній…

– Приходьте на річку о шостій годині. П’ятнадцятого…

Євка зморщила чоло, ніби намагаючись виправдати свою легковажність.

– Дякую, о, дякую! – зрадів Ганс так, аж їй стало його жаль. – Я чекатиму тебе цілий день…

– Добре, добре… – Євка вирвала руку й, не оглядаючись, пішла до хати.

Хтось когось любив чи намагався полюбити. І комусь було дуже незручно, що він не вміє висловитись як слід. Якби люди приділяли більше уваги своїм думкам, світ, їй-богу, помолодів би.

Що з того, що Адась намагається полюбити Єву, а вона його, коли вони обоє ще такі несерйозні? Їм по шістнадцять років, і вони розігрують разом зі своїми матусями безглузду комедію. Я їх не ображаю, ні. Час покаже, доки не закриється завіса, чи варті вони того, щоб про них пам'ятали, чи, можливо, так і залишаться смішними…

9.

Адась нічого не хотів розуміти. Йому страшенно остобісіло таке життя. Він ішов сонний на роботу, тягав з місця на місце порожні легкі ящики, але їх було так багато, що згодом руки починали тремтіти від слабкості й піт заливав очі. Адась зненавидів квіти: від їхнього запаху його страшенно нудило. Колеса важко повертались, перемелюючи пелюстки в однорідну густу масу, і йому ставало страшно кожен раз, коли доводилося підходити близько до преса.

В перший день він ледве не втік з фабрики, де були самі жінки та кілька німців, що не давали ні хвильки перепочинку, примушуючи працювати до повної знемоги.

Іноді Адасю здавалось, що все це він бачив колись раніше: скрипучі колеса, гори гнилих відходів, сухого, як тріска, гера Бальцерайта, який, пильнуючи за чистотою, не забував і про власну безпеку. З його наказу фабрику огородили високим парканом, котрий обплутали ще й колючим дротом.

Адась щось переставляв, прибирав. Хлопець не мав годинника, і цього було досить, щоб він відчував себе нещасним. Адась весь час думав про якісь дурниці, пригадував прочитані давно книги, мургикав пісеньки, аби тільки швидше йшов час.

Одного разу котрийсь з німців підставив ногу якійсь жінці й та впала просто в кошик, задерши ноги. Як вони сміялись з неї!

– Ти чого не смієшся, кінд? – запитав його німець.

– Я нічого не бачив! – чітко відказав Адась. Німці вгощалися спиртом зі складу і через те мали гарний настрій.

«Я його вб’ю другим після того», – подумав Адась. Тим був німець, що приходив до Євки. Вона тоді цілий вечір проревіла у себе в кімнаті.

– О-хо-хо-хо! – зареготав німець, великодушно тицьнув йому сигарету.

– Дякую, – сказав Адась і поклав сигарету до кишені. Він уже й забув про неї і тільки вдома почув, що смердить піджак. Адась дістав сигарету й викинув її у помийне відро, але смерділо, як і раніше.

Перше, що він зробив відтоді, як мама пішла до сестри на село, це повиривав квіти під вікном і позатоптував каблуками в землю. Євці сказав, що то сусідське теля. Схоже було на те, що вона повірила.

Але чому мама не сказала йому раніше, що поїде на село? Євка, напевно, все прекрасно знала, проте мовчала до кінця. Яке нахабство! Він приходить з роботи втомлений, Євка собі походжає в маминому халаті по кухні й заглядає в каструлю, що кипить на плиті…

– А, прийшов, нарешті! Почекаєш трохи, поки борщ звариться.

– Де мама?

Євка тільки кивнула на шматок паперу, котрий лежав на столі.

«Дорогі мої діти! Тьотя Кароля дуже хвора, і треба за нею доглянути. Вернуся десь через два тижні. Євочко, дивись, щоб Адась їв, як іде на роботу. Я тобі вже про це казала. Цілую. Мама».

– Так… – сказав Адась і сів за стіл. – Давай їсти, бо я голодний!

– Я тобі, здається, сказала, Ада… дитинко, – незворушно мовила Євка. – Борщ ще не готовий. Іди і помий руки.

– Котись під три чорти! – машинально буркнув він і пішов у ванну.

Там став перед дзеркалом і заходився розглядати своє лице. Під носом вже пробивалась темна смужка. Від цього Адась виглядав старшим і мужнішим. Він задоволено посміхнувся і, так-сяк помивши руки, зайшов до кухні, де на столі парував борщ. Після вечері Євка мила посуд, а він всівся у вітальні за фортепіано і став награвати щось веселе, гортаючи ноти Мендельсона. Євка все одно нічого не тямила в музиці, та й він і не думав старатись для неї.

Вона чомусь довго не з’являлась, і настрій в Адася став падати. Він дуже хотів їй допекти.

– Я спати хочу, – позіхнула Євка, зайшовши до кімнати. – Перестань, ради бога!

– А я не хочу! – мстиво сказав, усміхаючись, Адась.

– Ти дивись! – вражено глянула на нього Євка. – Я, може, втомилась!

– Від чого, хотів би я знати? Твої фріци такі виховані…

– Та ну тебе! – обурилась Євка. – Забирайся звідси! Я буду роздягатись.

– А ти не соромся, дитинко. Роздягайся! – несподівано заспівав Адась фальшивим тонким голоском і обкрутився на стільці.

– Ти що, з глузду з’їхав?

– Ну, чому ж? Ми ж, здається… одружені…

Євка перелякано заплющила очі. Коли відкрила їх, то Адась уже поволі червонів, зрозумівши, що ляпнув дурницю.

– Ну… Якщо тобі не соромно, то я можу й при тобі…

Євка здерла з себе халат, кинула його на спинку крісла. Далі повільно розстібнула гудзики на блузці. Вигляд у неї був наче в якоїсь божевільної.

– Було б хоч що показати! – випалив червоний як рак Адась і втік. Він сяк-так добрався до свого ліжка і наступного дня не пішов на роботу, проспав, бо майже цілу ніч складав промову, якої не спромігся виголосити перед Євкою, коли та випроваджувала його з кімнати.

Є одна дуже правдива історія. Дві родини щось не поділили між собою, а їхні діти через це загинули. Дітей звали Ромео і Джульєтта. І вже сотні років люди моляться на їхню любов. Цю історію записав Шекспір. Він записав ще багато правдивих історій, але ця найправдивіша. Більшість людей, яким не пощастило в житті, схильні вважати її казкою. Але це не означає, що вони сміються з шістнадцятилітніх дітей. Для них минуле або майбутнє просто казка. Ось так.

10.

«Я його люблю», – вирішила Єва. Десь у чотирнадцять років їй страшенно хотілось вийти заміж. Ходити з красивим високим хлопцем по вулиці і купатись з ним у річці, цілуватись під вербами. Щоб усі заздрили їй і казали: «Не чоловік, а лялька – стати і дивитись!» Але вона тоді не вийшла заміж. Передумала. Хлопців у містечку було мало, а красивіших від Євки дівчат – багато. Потроху Євка збайдужніла до чоловічої статі. А ще пізніше їй стало неприємно дивитись на хлопців. Влітку на річці завжди було багато людей. У тих красенів, на котрих вона так часто захоплено озиралась, виявились чорні криві ноги, запалі груди й тонкі шиї. Це її страшенно смішило. Євка не витримала і розповіла дівчатам. Ті довго хіхікали і більше ніколи не говорили при ній про своїх кавалерів.

Від цього їй зовсім не стало гірше. Вона навчилася відшукувати у тих, хто їй не подобався, невиправні вади і почувала себе кращою за них. У неї були дуже гарні ноги і повні виразні вуста. Але ходила вона то згорбившись, не знаючи, де подіти непотрібні руки, то, навпаки, з гордо задертою головою, – залежно від того, якою вона бачила себе в даний момент. Проте хлопці й далі не звертали на Євку уваги, і вона все частіше дивилась на них презирливо і спідлоба.

Вчора приходила мама. Довго обдивлялась кімнати, лаяла за пилюку і неполиті квіти. Євка ходила за нею слідом і невдоволено кривилась.

– Де спить Адась? – раптом різко обернулась мама.

Євка здивовано втупила в неї очі.

– Хіба ти не знаєш?

– Якби знала, то не питала б!

– У себе в кімнаті…

– А то що таке?

Мама нагнулась і підняла з підлоги у вітальні бруднющу носову хустинку.

– Не знаю… – щиро здивувалась Євка. Хустинка була Адасева. Вона витирала нею туфлі, й кошеня затягнуло її аж сюди. – Дай я викину!

– Євцю, – тихо сказала мама, опустившись на стілець. – У тебе з Адасем щось було? Ви вже великі, я розумію, але тепер такий час…

Євкою аж пересмикнуло:

– Нічого, нічого не було!

– Добре, добре, донцю!.. Ти мені ніколи не брехала. Від отакої-о!

Мама схлипнула і стала прощатись. Євка грюкнула дверима так, що задзвеніли шибки.

«A-а, «чи щось було»? Було, не було, яке їй діло? А що вона раніше думала? А так довго прикидалась: «Діти, діти». Сама десь думає, що я бозна-що з ним роблю. Ой…»

Євка шморгнула носом і вся похолола. «Боже, мені ж тепер не можна його любити. Це тільки тому, що війна, ми живемо в одному будинку. А потім, коли німців проженуть, все буде, як і раніше…»

– Все, – сказала Євка. – Я ніколи навіть не посміхнусь до нього. Я йому чужа, і він мені ніхто.

Вона вірила, що тепер уже «все». І їй справді стало легше.

 
Пролились мої сльози,
Краплисті та чисті,
На вік мій дитячий,
На вік мій невинний,
На юність мою,
Квітучу й жагучу.
На роки змужнілі,
Роки похилі,
Пролились мої сльози.
Пекучі та чисті.
 

Адам Міцкевич

11.

Адась носив порожні сулії з складу до цеху, і йому доводилося кожного разу проходити біля купи гнилих відходів під парканом. Навколо аж чорнілося від мух. Немилосердно пекло сонце.

В прохолодному складі сиділо троє німців і смоктали зі склянок спирт. Перед ними стояла миска яєць і лежав шмат ковбаси. Адася занудило від її запаху: з початку війни він і в очі не бачив ковбаси.

– Егей, кінд! Ком цу гір! – ляснув себе по коліні товстий червоний німець, якого звали гер Функе.

Адась обтер спітнілі руки об сорочку, підійшов.

– Шульц, налий-но йому! Хай зігріється!

Всі зареготали.

– На! – простягнув йому в повній жмені склянку Функе. – За пролиту краплю розстріляю на місці, за дві – два розстріли!

Всі знову зареготали. Третій німець сміявся тоненьким пташиним голоском.

– З мене досить і одного розстрілу, гер Функе! – розпачливо сказав Адась і взяв склянку, намагаючись не торкатись волохатої руки.

– Непогано сказано, кінд! – підбадьорив задоволено німець. – Пий! Айн, цвайн, драй…

Він витягнув з глибочезної кишені пістолет і підкинув його на долоні.

Адась зібрався з силами, заплющив очі й перехилив склянку. В першу мить його оглушило, як від удару, і сльози бризнули з очей.

– На яйце! – звідкись донісся співчутливий голос німця. Адась несміло простягнув руку, взяв яйце, але не доніс його до рота. Яйце хруснуло і теплим клеєм розтеклося поміж пальців.

– Іди, іди! – відмахнувся хтось від нього. Адась здавив крихку шкаралупу в руці й не міг розтулити злиплий кулак.

– Марш! Працюй! – боляче ткнули його в груди. Адась повернувся і пішов. Йому все пливло перед очима. В ніздрі вдарив сморід, і він подався просто до купи покидьків. Адасю ще ніколи не було так погано. Він сів на землю і розплакався, як дитина.

– Мамо, мамочко!

Не було кому його пожаліти. Він помирав, його поволі розривало на шматки.

– Нікому я не потрібний!

До Адася щось дійшло. Він сперся на руки і, заточуючись, підвівся. Зараз йому хотілося тільки лягти десь у холодку і заснути. Він поплентався до воріт, але там його вилаяв охоронник.

– Я додому… Мене відпустили! – проскиглив Адась.

За це він дістав доброго ляпаса і впокорився. Повернув назад. Коло входу в цех спинився:

– Що мені казали взяти?

Адась ніяк не міг пригадати. Він витягненими руками чіплявся за стіну, щоб не впасти. Потім зауважив, що пальці в нього липкі, й став зосереджено терти ними об цеглу: знизу вверх, знизу вверх…

Могло бути й так: зразу після випускного балу Адась іде разом зі своїми однокласниками на фронт. Їх урочисто проводжають. З музикою, з сльозами… Євка стоїть осторонь, не спускає з Адася очей. А може, не з нього: їй всіх жаль.

12.

Євка закінчила чистити картоплю, відклала ніж і одразу ж почула важкі кроки на вулиці. Губи в неї затремтіли, й вона похапцем пригладила волосся.

Адась зразу чомусь пішов у ванну, довго плюскотів водою. Дівчина швиденько поставила варити картоплю і сіла на стілець, втупивши нерухомий погляд у двері.

«Піду звідси! Досить з мене! Йому на все наплювати. Є я, чи нема… Дивиться, ніби на стіну, вчора напився, як свиня…»

Двері рипнули, й Адась пішов до своєї кімнати. Від учора він не сказав жодного слова, навіть не їв.

Євка підхопилася із стільця й побігла за ним. Він уже лежав одягнений на ліжку і, побачивши її, злякано підібгав ноги.

Євка присіла скраєчку і міцно сплела пальці:

– Що мені з тобою робити?

Адась мовчки дивився на неї, широко розплющивши очі.

– Не знаєш? Ти хоч що-небудь знаєш?! – вибухнула Євка.

– Поцілуй мене, – сказав тихо Адась.

– Як?

Вона аж відсахнулась з подиву і, схоплюючись, заплуталась в килимку. Тіло ослабло. Сухі теплі губи його притулились до її губ. Єва не відчувала ніякого болю. Скорше це було їй неприємно. Та, коли Адась відкинувся назад, вона нічого так не хотіла, як того, щоб він ще раз торкнувся її. Обережно, щоб він не образився, Євка притиснула долоню до губів і завмерла.

Чому він мовчить? Їй стало дуже холодно. Вона боялася подивитись Адасю в очі. Євці здалося, що він зараз розрегочеться і пошле її під три чорти. Краще зараз самій розсміятись.

Єва опустила низько голову, і кров хлинула їй в лице.

Треба йти… Чому вона тут сидить?

Подумала про вечерю, котру треба відбути, про те, що треба ще зробити. Дурниці самі лізли в голову, але це був найкращий спосіб заспокоїтися.

Євка встала і повільно пішла до дверей. Непевним рухом відслонила портьєру. В коридорі зупинилась перед дзеркалом, недовірливо заглянула в нього. Лице було жовте, втомлене, тільки очі блищали якось божевільно.