Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)
Інколи Марії здавалось, що вона божеволіє. В неї раптом виникала хвороблива настороженість, підозрілість, далі відчай, а згодом втома, бо в цьому маленькому місті доводилось ходити з веселим, принаймні спокійним лицем, щоб не викликати небажану цікавість. Марія кидалась від самоприниження до космічного спокою, і ця нерівність завдавала їй більше болю, ніж будь-якій іншій людині.
Взагалі-то Марія не належала ні до аристократів, ні до плебеїв. Їй доля відводила роль непримітної камеристочки, котра не претендує ні на що, крім спокійного життя без пристрастей і зворушень. Але Марія була молодою. Роки самотності ще більше роз’ятрювали в ній невдоволення. Вона не пробувала підкорити світ, жила праведно. І їй було так само гидко від цього лицемірного скніння, як було б гидко продавати своє тіло.
Правда, якби вона приятелювала з розумними людьми, то мала б успіх, зрідка розповідаючи за чашкою кави і сигаретами історію своїх взаємин з Н. Безперечно, вона б викликала більше заздрості, ніж співчуття.
Історія взаємин з Н.
Нічого особливого, правду кажучи, не трапилось. Десь на четвертому курсі я зустріла одного філософа. Він не вважав себе дилетантом, але, по суті, ним був. У нього був досить-таки кумедний вигляд. Помітивши, якими очима він на мене дивиться, як нерішуче тримається осторонь, відчула спочатку ніжність, ніби до жалюгідного змоклого песика. Я завжди жаліла істот, нещасніших за мене. Ставала сильнішою від цього, чи що… Я його зустрічала часто, і мене дедалі більше зворушувало це мовчазне поклоніння, таке не схоже на галасливу самовпевненість усіх інших молодих чоловіків.
Коли він, нарешті, до мене обізвався, я була просто приголомшена невимушеним красномовством, безліччю відомостей про все на світі, не хаотично розкиданих, а зібраних в один пучок, в одну систему. Чужа логіка завжди мене обеззброювала. Я могла не погоджуватись, але мені завжди бракло аргументів.
Я не хотіла його показувати своїм знайомим і тим більше мамі. Боялась, що не захищусь, коли хтось буде сміятися з нас обох. Він був неймовірно вразливим, говорив божевільні речі і в той же час дивився таким ясним, добрим поглядом, що я не могла не повірити в свою винятковість. Часом він мені набридав, і я тікала, щоб потім знову відчути себе безпорадною.
У нього була власна філософія, з якої випливало, ніби всі люди чужі й жорстокі і тільки ми з ним створені одне для одного. Ну, він міг багато чого говорити. Батьки його були розлучені, жили в різних містах і не шкодували грошей для сина, що вчився. Друзів він також не мав.
По суті, ми тільки удавали, що нас зв’язує щось глибше, недоступне для інших.
Наша мовчазна домовленість була грою двох самотніх дітей з набутим комплексом неповноцінності.
Кінець настав ще до того, як ми надумали одружитись. Я поїхала відпрацювати обов’язкові три роки, знаючи, що він буде чекати вічно. Він також не засмучувався, думаючи, що навчив мене стійкості й оптимізму. І, ніби змовившись, ми писали одне одному листи: я – скорботні, він – пристрасно-співчутливі.
Поступово я стала усвідомлювати ідіотизм мого становища. Я іронізувала в листах, хоч найбільше боялась, щоб він не сприйняв їх, як копію моїх думок. Але він зрозумів їх, як знущання над святинею. Я в свою чергу обурилась. Потім схаменулась, адже зовсім не знала, як він живе. Написала одного листа другого третього… Він мовчав. Я не могла зрозуміти, що сталося. Перебрала десятки причин. Він же ніби помер, хоч листи не повертались. Мені просто в голові не вкладалось, що зі мною можна було так повестися. Він поставив мене на п’єдестал і пішов геть, зовсім не задумуючись, як я себе там почуватиму. Згодом я багато чого зрозуміла, але не могла про те сказати Н., оскільки він кудись виїхав.
Марію запросили в світське товариство. З нею працювала така собі Леночка, миле, кокетливе створіння. То це вона запросила «на коктейль».
Марія як кожна жінка одразу подумала: «А в чому я піду?» І спробувала уявити собі всі небезпеки, що можуть на неї чекати в гостях. Вона, звичайно, відмовлялась, граючи роль переобтяженої справами людини, бо вважала себе потенціальною скандалісткою, та Леночка швидко розгадала її лицемірство і категорично заявила:
– Якщо ти не хочеш зробити мені приємне, то я більше не дозволю тобі заміняти мене в неділю!
В Марії пробуджується щось схоже на кокетство. Вона довго стоїть перед дзеркалом в гарному чорному платті, котре робить її постать тонкою до нереальності і надає привабливості невтішної вдови.
Вона навіть думає, чи не краще розповісти кому про те, як вона любила Н., і як він загинув у авіаційній катастрофі. Зрештою, вона має право вигадати якийсь міф для виправдання своєї дивної поведінки, щоб тільки їй дали спокій.
Леночка страшенно їй зраділа. Хай вона трошки посидить сама у вітальні, послухає музику. З хвилини на хвилину прийдуть її друзі, дуже розумні молоді люди. О, нас так мало! Ми повинні триматися купи. От і вирішили збиратись вряди-годи і розмовляти про мистецтво і життя, щоб не здохнути з нудьги.
Марія подумала мимоволі, що в такій квартирі можна й справді відчути себе гідним розмовляти про високі матерії. Леночка ходила повз книжкову шафу, набиту дорогими виданнями, повз стереомагнітофон, кольоровий телевізор і кришталь в серванті статечно й нечутно, без тої дитячої жвавості, яку можна було спостерігати на роботі.
Коли прийшли так звані друзі, Леночка представила їм Марію як колишню столичну жительку і надзвичайно розумну дівчину. Марія вловила в їх поглядах настороженість і поспішила забитись в якийсь куток, щоб там у глибокому кріслі за скляночкою коктейлю провести вечір. Вона вважала, що має повне право так поводитись, бо свого часу теж бувала в товариствах, котрі її не влаштовували.
Марія цідила крізь зуби коктейль і гортала альбом з репродукціями, граючи одній їй відому роль.
Два інженери, дівиця, котра збиралась в кіноактриси, бородань, що завідував студією звукозапису, і Леночка зі своїм чоловіком-спортсменом довірливо освідчились одне одному в любові до Булгакова й Кафки. Ті, що не знали їхніх творів, не сміли переступати порога цієї квартири. Здавалось, що ось-ось з старовинної ікони виткнеться чорний сухий палець і грізний голос запитає: «А ти читала «Майстра і Маргариту»?
Ну, там, де вона раніше бувала, спочатку теж говорили про літературу, потім про кіно, далі про невпізнані літаючі об’єкти і кінчали анекдотами!..
Марія мило посміхнулась і запропонувала:
– Давайте влаштуємо конкурс на кращу епітафію!
Всі засміялись, але той сміх прозвучав вибачливо-дошкульно. Марію легко було переконати в тому, що вона дурна й нетактовна. Та заплющила очі і відкинулась на спинку крісла з байдужим виглядом. Уже забула свій дитячий вибрик, вже, вже…
Тут до неї тихенько підсів бородань, так, щоб йому одночасно було видно Марію і майбутню кінозірку, котра захоплено звивалась у якомусь шаленому танку, сп’янівши від уваги двох інженерів.
«Плебеї, – подумала Марія, – я ж вас наскрізь бачу».
Бородань, якого звали Юра, підсів ближче і прошепотів змовницьким голосом:
– Я бачу, вам тут не подобається.
Марія знизала плечима:
– Мене ніхто сюди силоміць не тягнув…
Вона бачила перед собою настінний годинник. Стрілки рухались надто швидко, щоб зосередитись на чомусь. Найстрашніше було попереду, коли вона піде крізь холодну ніч до себе додому, на квартиру, де кожен крок, кожен жест заздалегідь визначений.
– Мені самому гидко жити в цій провінційній дірі. Нудно, нікуди вийти.
– Розумна людина ніде не пропаде! – заспокоїла його Марія.
Вона сама ще не мала доказів (окрім літературних), що це правда.
Бородань вдячно заворкотів:
– О, ви маєте рацію! Розумні люди тільки тоді не пропадуть, коли стануть триматися купи, чи не так?
– А що таке розумні люди?
Юра збентежено кліпнув очима.
– Ну… розумні люди – це надто широке поняття. До речі, мені привезли кілька дисків з Польщі. Прекрасна річ. Може, якось зберемось удвох, послухаємо?
– З мене поганий цінитель.
– Не повірю ні за що в світі!
– Юрко, Маріє! – підійшов до них Вадим, чоловік Леночки. – Ви що собі гадаєте? Ану до компанії! Будемо пити шампанське. Розфілософствувались тут.
– Знаєте, я, напевно, піду. Пізно вже… – ясним поглядом подивилась на нього Марія, щоб ніхто не міг запідозрити її в нещирості.
– О, ні! Спершу вип’ємо за дружбу і вірність. Юро, веди даму до столу!
Марія без слів підкорилась.
Вечір кінчався. З лиця майбутньої кінозірки обліз попередній шик. Леночка зробилась млявою, як сонна риба. Інженери давно вже вичерпали весь запас знань із сфери «загального розвитку».
Марія відчула в собі силу. Вона зараз могла вчинити з ними будь-що: знищити, висміяти і вийти переможницею. Рішуче підійшла вимкнути магнітофон. Але загасити свічки і включити люстру не наважилася.
Юра розстебнув комір сорочки і глибоко втягнув у себе повітря:
– Нові анекдоти хтось знає? Хотів би я зустріти людину, що їх складає.
– Мій брат фельдшером працює, – зраділо закивав головою один з інженерів. – То через нього всі свіженькі анекдоти проходять.
Марія завважила, як всі раптово ожили.
– Я думаю, – з гідністю вельможної дами мовила Леночка, – що не всі з них призначені для наших вух!
Інженер перелякано замахав руками:
– Що ви! Що ви! В такому товаристві язик не повернеться!
Леночка була вщасливлена.
Інженер заходився шкварити направо і наліво анекдоти, прагнучи викликати найбільшого сміху. Ні йому, ні отому другому не пасувало кривлятись. Звичайні сільські хлопці хотіли чимскоріш здерти з себе одіж провінційності. Марія трохи заздрила тим, хто живе на селі. Колись в неї було бажання послухатись Руссо: «Назад до матінки природи», – бажання, давно вже визнане нею за банальне і нерозумне.
З-поміж інших анекдотів інженер розповів і такий: коли дівчині сімнадцять років і їй кажуть про хлопця, вона питає: «А який він?» Коли дівчині двадцять: «А хто його батьки?» А коли двадцять п’ять: «А де він?»
Марія удала, що це її не стосується. Навіть не почервоніла. Кінець кінцем вона знала, як себе поводити. Недаремно прожила тут цілих п’ять років.
Ще посиділа, затим тихо попрощалась, намагаючись не дивитись нікому в очі. Відігнала Юру, котрий набивався у проводжаючі.
І вже на вулиці, мокрій і темній, дала собі волю.
– Господи, що їм від мене треба?! Ну, чому воно все так виходить, чому хтось має право жити, а я не можу? Як страшно, люди добрі! Що ви собі думаєте?..
Марія брела, захлинаючись від сліз. Вона була п’яна й нещасна.
– Присвяти своє життя роботі! Яке благородство! Проста сільська баба має більше щастя, ніж ти… Та ти навіть не здатна народити дитину! Через два роки перетворишся в сухоребру відьму, заведеш собачок… А як же! Господи, для чого я живу?!
3. Магдалина йде на пенсіюПроводжали Магдалину на пенсію. Бо настала пора. Магдалина хотіла й не хотіла залишати роботу. Вічні хвороби робили її злою на цілий світ. От, думала, відпочину. Ніколи не висиплялась, а тепер висплюсь.
Ніяких урочистостей не було. В аптеці ж лише десять жінок. За один день усе й влаштували. Завідуюча Ольга Семенівна розцілувала Магдалину, вручила їй великий настінний годинник. Всі доброзичливо плескали, навіть Магдалинині вороги. Їй аж кольнуло в серце: радіють, що позбулися. Але біла вгодована Ольга Семенівна, потрясаючи золотими циганськими сережками, так її розхвалила, що Магдалина сама себе не впізнала і почервоніла на радощах.
Після роботи зразу забігла до одного-другого магазину. Якби хоч попередили, коли… А то нема навіть чим пригостити. Магдалина позичила в сусідки ще десятку. Пані Юля не горда, відправила внуків гуляти і, спасибі їй, допомогла трохи. Магдалина насмажила котлет, наготувала салатів, купила дві пляшки вина…
Потім прийшли жінки з її роботи. Сходилися окремо одна від одної, зацікавлено роззирались по квартирі, бо Магдалина нікого до себе не водила, та й куди їм, сімейним. Їхні швидкі очі забігали по темних стінах, старих вишивках, картинах, схвально оцінивши образочок божої матері в кутку, помітили вбогий буфет з чайним сервізом, вузьке схимницьке ліжко. В їхніх рухах не відчувалось погорди, лише прихований острах, ніби все в цій крихітній квартирці може розвалитись, розсипатись на порох від одного необережного дотику.
А Магдалина випила з усіма і поволі призвичаювалася до такого приємного шуму в її житлі. Ніс їй почервонів, очі заблищали. Вона мала небагато свят у цьому місті. Справжніми святами для неї були поїздки від міста до села. Їдучи до села, вона уявляла собі свято копання картоплі, свято збирання грибів, свято великодня. І, коли втома брала своє, вона мовби знову відрікалась від того, що ще вчора було святом, а сьогодні – важкими мішками, червивими грибами, купою недоїдків, воскресаючи для іншого свята, вічного і незмінного спокою. Одного разу Магдалина перекреслила все своє минуле, забула про те, що траплялось з нею, збайдужіла, заспокоїлась, не почуваючи себе особливо нещасною.
Жінки пожвавішали, весело перемовлялись. Заспівали спочатку невлад, а потім дружно, і Магдалина підтягнула їм тоненьким ламким голосом:
Червона ружа трояка,
Червона ружа трояка,
Мала я мужа, мужа я мала,
Мала я мужа пияка.
Жінки були не вельми вбрані, бо ж не на весілля прийшли і не до бозна-кого в гості, а до своєї товаришки по роботі. Отак сиділи поряд за столом трохи захмелілі. Ніна, Люся, Валя, Надя, Христя і скраєчку – Магдалина в найкращому своєму костюмі темно-синього кольору з вишневими гудзиками.
Лишу ти дитя, дитя ти лишу,
А сама піду за Дунай.
Коли скінчилась пісня, Магдалина похопилась:
– А де ж начальниця, Ольга Семенівна? І Тані немає… Я ж їх просила.
Жінки мовчки переглянулись, і в кутиках уст у них зазміїлись іронічні посмішки.
Люся-касирка перервала важку мовчанку:
– Аякже! Так вони до тебе й прийдуть! Так ти їм потрібна. Раді, не бійся, що тебе випхали… Давно вже собі підібрали на твоє місце.
– Бійся бога, Людмило!.. – озвалась перелякано котрась із жінок, Магдалина вже недочула, бо лице їй залила гаряча хвиля сорому й образи.
Всі співчутливо дивились на неї, і вона вкотре відчула приниження. З якоюсь радістю подумала про дві щоденні таблетки снотворного, про те, що ось випровадить гостей з хати і таки буде наперекір всьому спати цієї ночі і що це останній раз чує вона подібні речі.
– Буває!.. – сказала покірно Магдалина, згорбившись над тарілкою. – Їм видніше!
І виглядала вона такою жалюгідною, старою, що жінки більше не наважились говорити на цю тему. Вони випили ще вина, а Магдалина тим часом пішла на кухню готувати каву. Випила таблетку анальгіну, бо страшенно боліла голова. З кухні почула, як жінки знову заспівали, ніби змовились, веселої пісні. Заспівали злагоджено, щиро. Про те, що було в кожної з них, а може, й не було. І Магдалина, заслухавшись, почула себе краще, навіть витягнула заповітну пляшечку спирту. Жінки зустріли спирт радісними вигуками, на всі лади розхвалюючи Магдалинину запасливість.
Магдалині не треба було багато, щоб повеселішати. Вона знову відчувала себе господинею.
І раніше вона була нею. Все підкорялось її владі – від газової плити до пилюки на шафі. Зараз вона гордо підняла голову, бо всім завдячувала лише собі, і як добре, що люди розуміють це.
Жінки довго не розходились. Заздрісно зітхали, хоч самі не хотіли б на її місці бути, але тепер для Магдалини це не мало значення.
Вона вийшла разом з усіма надвір, де стояв на небі місяць і під ногами розлущувались березневі калюжі. Провела жінок, але не пішла зразу додому, а сіла на лавочку, забувши свої болячки. Зручно сперлась на бильце і тихенько заспівала. В будинку потроху гасли вікна, а в під’їзді шаруділа, цілуючись, якась парочка.
Червона ружа трояка,
Червона ружа трояка, —
стиха виспівувала захмеліла Магдалина, пристукуючи від холоду каблуками чобіт.
4. «А де він?»Марія у вихідний день спала донесхочу і йшла в кіно або у ліс. У відпустку Марія їхала на море, а на свята до мами. Таким чином, життя її було менш-більш впорядковане. Зовні Марія залишалась спокійною. Вона могла мирно співіснувати навіть зі своєю квартирною хазяйкою, хоч та була скупезною, богомільною і ультраморальною бабою. Марія два роки шукала в ній позитивних якостей, доки не зрозуміла, що це марна справа.
Одного вихідного дня, що випав на четвер, Марія надумала собі піти до лісу. Був уже початок квітня.
Не дійшовши до центру, вона звернула в бічну вулицю, повну грязюки. Та це не позначилось на настрої. Сяяло сонце, хитались від легкого вітру гілочки, на червоних дахах вигрівались голуби, а далі аж до лісу простягалось зелене поле.
Марія намагалась йти спроквола, але це їй не вдавалось, бо звикла спішити в місті. Глянула на поле, ніби на гігантський підстрижений газон, і засміялась зі такої асоціації. Село було для неї чимось добрим, неначе казка, і таким же далеким. Якось вона зібралась в неділю і поїхала в село з гарною назвою Ясениця. Довго роздивлялась довкола, захоплено відшукувала поодинокі старі хати під солом’яними стріхами.
В лісі Марія довго бродила по сухому листі, між яким пробивались проліски. Вона дуже часто бувала тут і, коли б відкинути років з десять, тішилася б, як дитина, з отих ніжних синіх квіток.
Марія знала цей невеликий лісок напам’ять. Купи хмизу, безліч пеньків, заіржавілі бляшанки та різний непотріб вона обминала механічно.
Знайшла зручний пеньок, сіла, закурила. Власне, саме цього їй хотілось. Ліс, яким би він не був, давав їй тишу і можливість подумати. Хоч що то були за думки? Марія деколи пригадувала різні повчальні випадки зі свого життя, мріяла про дурниці. Та й по всьому…
Спробувала собі уявити лісову фею, гномів, як вони навесні, коли тільки зазеленіють дерева, вилущуються з жолудів, такі крихітні, зеленоокі, зеленоволосі, й танцюють під дубом. І більше нічого не придумала.
Вони все одно не з’являться сьогодні. А може, й ніколи. Для цього треба бути божевільною, тобто ні про що інше не думати, як про фей і про гномів.
Вона трохи покружляла по лісі, а тоді, відкинувши голову назад, дивилась на небо. На обличчі їй завмерла наївна усмішка, ніби в маленької дівчинки. Але Марія явно перегравала. Вона могла бути ким завгодно: і відьмою, істеричкою, скромницею, тільки не дитиною, зачарованою всім на світі.
Марія і на цей раз не заблудилась, тільки вийшла з лісу не з тієї сторони. Зрештою, так було краще. Ноги їй промокли, а тут проходила прямо до міста асфальтова дорога. Коли з’являлись автомашини, вона звертала геть вбік, бо мчали вони зі страшною швидкістю.
– Бережешся? – посміхнулась зухвало.
– А чом би й ні?.. Хіба я гірша за інших?
Філософський діалог обірвав зненацька скрегіт гальм. Марія обернулася і побачила вантажну автомашину. В кабіні сидів якийсь хлопець. Він відчинив дверцята і гукнув:
– Сідайте, підвезу!
Марія трохи повагалась, але сіла. Зачиняючи за нею дверці, шофер нахилився і ніби знічев’я торкнувся рукою її грудей.
«Нахаба», – подумала Марія.
– І не страшно такій гарній дівчині самій ходити?
– Кого мені боятись?
– І то правда.
Як він їхав! Марію кидало в усі боки. Їй аж темніло в очах від цієї дикої їзди. Машина то ревіла, як звір, то тихо, монотонно гуділа.
Хлопець нахилився до неї і прокричав:
– Як вас величати?
– Марія Василівна.
– А мене Діма, Дмитро по-сільському.
– Дуже приємно, – відказала Марія.
Перед очима теліпалися запилені пластмасові троянди. Дмитро перехопив її погляд:
– Подаруйте мені пару квіточок!
– Прошу, – Марія слухняно відділила половину букета.
– О, дякую!
– Нема за що.
Марія, звичайно, любила швидку їзду, але їй весь час треба було відсуватись, щоб не впасти на Дмитра.
– Чому я вас на танцях ніколи не бачу?
Марія зверхньо посміхнулась:
– Хіба тут гарні танці?
– О, та ще які! – не зрозумів хлопець іронії. – Ансамбль – перший клас! Як вріжуть шейк, півміста вуха затикає! Давай підемо в суботу!
– Ні, я не люблю танців.
– А коли подумати?
– Ні. Заберіть руку, – сухо сказала Марія.
– Прошу дуже! – одразу погодився Дмитро. – Тільки на танці підіть, не пожалієте!
– Ось тут зупиніть, – обірвала його Марія, коли під’їхали до її вулиці.
– Ви тут живете?
– Ага. Дякую! До побачення!
– До побачення! Не забудьте про танці!
Машина поїхала в один бік, а Марія пішла собі в другий.
5. Липовий цвітКоли почалась війна, Магдалині сповнилось вісімнадцять років, а як скінчилась, пора уже було в старі дівки записуватись. Олена, сестра, хоч дитину собі нажила від якогось волоцюги, з тих, що в голод ходили по селах і міняли різний крам на хліб.
Люди, як то буває, різне говорили, ще й прибріхували. Рота всім не заткнеш, хіба нишком у подушку виплачешся.
Батько в них був добрий господар. Мали вони й хату, грунт, корови, коні. Але хата згоріла в посуху тридцять сьомого року. Півсела тоді згоріло як свічка. Ледве встигли вискочити серед ночі в самих сорочках.
Потім як татунцьо не стягався на нову хату, але так і вмер у якійсь буді. Мамця їхня ще раніше померла.
Лишились самі Магда з Оленою. Попродали коні, нашили собі сукенок найліпших в селі та й стали газдувати.
Перед самою війною гуляла Магдалина на весіллі. Була за дружку. Витанцьовувала, аж земля дудніла. Музики грали, обливаючись потом, а в Магдалини солодко терпло серце від Василевих синіх очей. Хлопець сидів у куті, гарний, як писанка, всміхаючись до неї.
У селі його вважали за химерного, чудного якогось. Василь спершу пас людську худобу, потім колгоспну, носив за собою книжки і читав, часом забуваючи про все на світі.
Магдалину тато з мамою не віддали б за такого. Та й вона сама побоялася б піти за чоловіка, не годного до грубої хлопської роботи. Їм з сестрою треба було твердих міцних рук, які б давали лад і в полі, і на оборі.
У хаті смерділо самогонкою і потом. Магдалина під ласкавим хлопцевим поглядом чулася легкою, як вивірка, ніяк не могла спинитися в своєму шаленому танці. Зачепила когось віночком, шпильки повипадали, і її по коліна захлюпнула хвиля важкого чорного, як смола, волосся. Аж музики грати перестали. Всі зчудувалися.
Магдалина тільки охнула. Застидавшись, прикрила лице руками і кинулась геть з хати, забувши й про дорогі шпильки.
Вже вдома сіла перевести дух. Довго не запліталась, дивилась на себе в дзеркало. Розпущене волосся вкривало вишиту сорочку, а на півлиця – темні блискучі очі. У вікно заглядав місяць, примушуючи дівчину раз у раз зустрічатися з ним поглядом. В таку ніч можна було збожеволіти, піти світ за очі. І вперше Магдалині стало якось не по собі, тривожно.
Невдовзі почалась війна. Всіх хлопців забрали на фронт. А Василя чи не найраніше вбило.
Як жилося їм за німців? Та то вже як кому. Сестра Олена нажила собі дитину. Приблукався до них одного вечора якийсь шкелет, років під сорок, скалічілий на ногу. Сів на поріг та й каже: «Не піду, доки мене, дівоньки, не нагодуєте! Сили вже не маю. Голодуха в місті».
«Багато вас тут ходить! Всіх не нагодуємо», – розсердилась Магдалина, а сестричка Оленка губку закусила, страшні очі зробила і як зашипить: «Чи тобі не встидно таке до людини говорити?!»
Шкелет встав, похитався і рушив до шопи. Висмикнув з колоди сокиру і заходився рубати суху гілляку.
Так і пригрівся у них в хаті. Магдалина вигнала б, але куди ж його проти зими? Та й коло хати зразу стало як у людей. Магдалина сама вже пішла просити старосту, щоб дав якийсь документ на приблуду. Староста подумав трохи і приставив їхнього квартиранта чистити конюшню.
Гей, якби ж знала вона, що то за птиця! Скоро стала Магдалина помічати за сестрою щось непевне. Дуже вже упадає коло того волоцюги, а він, як когут, гонориться та заскакує до неї. Притиснула Олену, до плачу довела, доки не зізналась, що согрішила.
Магдалина обімліла. Якби той паскудний, жебрацюга зателепаний, зайшов зараз до хати, вона б його роздерла! Олена ревіла, як корова. А Магда кидалась по хаті, лютувала, кляла на чім світ стоїть, доки сестра не оговталась і не сказала спересердя: «А тобі що, жаль, що він зі мною, а не з тобою»?
Магдалині ніби хто в лице дав. Одразу замовкла. Взяла подушку, ковдру і постелила собі в комірці, повикидувавши звідти лахи Олениного коханця.
І стала жити сама. З сестрою посварилась. Але ночами до неї не йшов сон, хоч за день нароблювалась добряче. Лежала із розплющеними очима і думала, що було б все інакше, якби не війна. Деколи вбиралася у свої зовсім ще нові сукенки і дивилась в дзеркало. Мала хіба дев’ятнадцять років, а вважала себе старою. При німцях всі дівчата ходили в лахмітті і завивались хустками, ніби якісь старезні баби.
А як прийшов папір з комендатури всіх молодих від шістнадцяти літ везти в Німеччину, Магдалина вперше позаздрила сестрі, що та звінчана і чекає дитину. Вночі, щоб ніхто не чув, ревіла в подушку, захлинаючись слізьми. Ледве стримувалась, щоб не закричати: «Мамо-мамунцю, за що я так мучусь?! На що ти мене породила? Щоб мене, як худобу, погнали в чужі краї. Щоб я своє тіло й душу загубила…»
В селі німці вже трьох дівчат спаскудили. Нап’ються і боронь боже потрапити їм на очі.
Встала Магдалина й пішла вішатись. Взяла шнурок і вже в стайні, коли прив’язувала його до бантини, отямилась, – вибігла надвір, впала у сніг і закричала не своїм голосом.
Сестра зірвалась з ліжка на той крик, прибігла в самій сорочці, обхопила Магдалину руками… Як мама колись, гладила її по голові, цілувала, шептала щось заспокійливе на вухо, доки та не втихла.
Завела Олена її до хати, цілу ніч не відходила, втішала, як могла. Казала, що піде з нею в місто до тітки Юлі, а та щось порадить, може, папірець дістане, щоб не поїхала Магдуся в Німеччину.
А коли та заснула, вилила віск на воду, аби згинуло все лихе від сестри. І вийшло з того воску щось таке, ніби гадюка, тонке й закручене.
Олена сама роздобула перепустку, або, як тоді казали, «аусвайс», і одного ранку Магдалина, набравши в торбу харчів, рушила в місто до тітки Юлі. Було дуже холодно. Магда понатягувала на себе все, що тільки знайшлося в хаті. На груди повісила на тонкому шнурку мамину золоту обручку, єдине багатство. Золото завжди було в ціні.
Магдалина ніяк не могла знайти тітчину хату. Місто дуже змінилось. Кучугур снігу ніхто не розчищав. Багато будинків погоріло. То тут, то там стриміли обвуглені стіни. Не мала навіть у кого запитати, як знайти їй тітку. Забачивши німців ще здалека, Магдалина ховалася.
Геть задубіла, доки, нарешті, втрапила, куди їй треба. Тітка рубала надворі якусь обсмалену дошку.
«Слава Йсу!» – тихо привіталась Магдалина. Tітка не обертаючись, забубоніла: «Навіки слава! Нема нічого, жіночко, нема! Сама бідую…» – «Цьоцю Юлю, то я, Магда».
Тітка кинула сокиру і заплакала: «йой, донечко моя! Як же ти в таку лютавицю саменька йшла?»
Магдалина відігрілась, попоїла й розповіла тітці про свою біду.
«Нічого, – втішила та її. – Дасть бог, рано щось зробимо».
Рано, ще й світати не почало, підняла вона Магдалину і повела через сніги аж на другий кінець міста до лікаря якогось. Просила тільки, щоб, боронь боже, не сказала, куди ходила, бо інакше лікаря німці зі світу зженуть, дарма що каліка безногий. Магдалина аж не схотіла йти. Вона страх як жаліла калік всяких, дітей, сиріток, звірину бездомну.
Прийшли вони з тіткою туди. Кімнатка маленька, темна, вікна позаслонювані, щоб холод не находив. Стояла ще грубка маленька, а коло неї в кріслі чоловік, десь років під сорок. Ноги у нього були закутані.
Дивним він видався Магдалині, не тому, що каліка. Тітка до нього говорить, а він з Магдалини очей не спускає, аж їй гаряче стало. Худий такий, заморений, а очі має як вуглинки розпечені. Каже: «Не туди прийшли: я людей лікую, а не калічу. Нічим вам не пораджу».
Магдалині аж коліна підігнулись. Все, подумала, кінець. І таке зло її взяло, що навіть не заплакала. Вибігла надвір, а за нею тітка. Обізвала дурною й повела назад.
Лікар усміхнувся і сказав, щоб Магдалина по мазь сама прийшла до нього завтра.
Магдалина прийшла. Лікар (та чи пішла би вона до війни до такого лікаря?) зрадів навіть. Ноги мав, як і вчора, закутані в ковдру, тільки рук не міг ніяк втримати спокійно, розмахував ними по всій кімнаті.
«Отак і живу», – сказав лікар, хоч Магдалині одне в голові було, як не поїхати в Німеччину. Витягнула мамину обручку і простягла йому: «Ви вже вибачайте, коли мало».
І густо почервоніла, бо лікар був ще молодий. «Сховай, – мовив тихо. – Вона тобі самій згодиться». Він важко закашлявся. Кашляв довго, аж на чолі виступили краплі поту, далі знеможено відкинувся на спинку крісла.
«Може б, я вам чаю з липи заварила? – знайшлася Магдалина. – Де ж так можна в холоді сидіти?»
Вона швиденько метнулася по дрова, складені за грубкою, запалила вогонь. Поставила в чайнику води.
«А де у вас липовий цвіт?»
Лікар тільки розвів руками.
«Нема? Якби я знала, то б із села принесла! – забідкалась Магдалина. – То ж здоров’я! А з ногами у вас що?» – вихопилось у неї. Лікар сухо відказав: «Обморозив». – «А-а, – співчутливо кивнула Магдалина і розгублено заметушилась: – Мені вже пора. Не буду вам тут надокучати. – І вже на порозі спинилась, згадала: – А що мені тепер робити?» – «Я й забув! – спохватився лікар і раптом заговорив швидко й уривчасто. – Війна, війна. Чи думав я, що такі дівчата проситимуть у мене якоїсь зарази на свою чисту вроду?»
Голос у цього захрипів.
«Йди сюди, – сказав до Магдалини, котра стояла біля порога, бліда як смерть, простягнув їй маленьку баночку. – Оцим намажешся. Тільки не лякайся. Візьми ще цю баночку. Коли треба буде, нею загоїш все. Навіть сліду не залишиться».
«Чим я вам віддячу?!» – схлипнула Магдалина.
Три місяці ходила вона страшна, вся в струпах і ранах. Три місяці не дивилася ані в дзеркало, ані у воду. Бридилася самої себе. На четвертий місяць намастила тіло іншою маззю, і все зійшло.
Тоді напекла Магдалина пиріжків, набрала сухого липового цвіту й пішла в місто. Ладна була руки цілувати лікареві. Тітка Юля заголосила:
«Та нема ж його, сердешного вже давно на світі!»
І Магдалина дізналася, що хтось доніс на лікаря, бо він не одного хлопця й дівчину порятував від каторги. Німці недовго збирались, схопили лікаря серед білого дня й повісили на площі. Не дали навіть по-людськи поховати. Не знати, де й могилка…
