355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Галина Пагутяк » Діти » Текст книги (страница 10)
Діти
  • Текст добавлен: 24 октября 2017, 21:00

Текст книги "Діти"


Автор книги: Галина Пагутяк



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Розділ VII,
в котрому йдеться про різну всячину, а також про те, яку роль може грати риба з лісового озерця

Лисову душу знову опанували дикі інстинкти. Після стількох днів творчого екстазу він знову відчув той голод, котрий відчувала кожна істота в лісі.

Мацько ніяк не міг наїстись. Кожного вечора навідувався до курей на село і під кінець так розперезався, що люди змушені були відв’язувати своїх псів на ніч і ті одного разу добряче полатали лисові боки. Мацько відлежувався у норі, але замість глибоких роздумів, котрі завжди охоплювали його в часи вимушеного безділля, в голові його зринали тільки криваві апетитні видіння.

Як це не дивно, але за вбивство Сороки ніхто його ще не притягав до відповідальності. Навпаки, якось до лиса з’явилась власною персоною сестричка Міцька, як завжди, вишукана і елегантна. Принесла хворому меду в березовій корі і ніжним голоском розпитувала про його Справи.

– Ми такі раді, такі раді, – щебетала вона, – що ти нарешті почав вести спосіб життя, гідний лиса. Матуся просила, щоб ти зайшов до неї, коли зміцнієш. Вона так давно тебе не бачила. О братику, будь обережний! Прошу тебе… Тобі слід берегти здоров’я і честь нашої родини!

Лисичка грайливо провела пухнастим хвостиком по носі Мацька і побігла додому.

Але наступного дня лис не міг уже впізнати своєї ніжної сестрички. Вона ввірвалась в його нору, як фурія, тягнучи за собою чоловіка Маркіяна.

– Яка ганьба! – закричала вона, гнівно блискаючи очима. – Що ти наробив?! Тебе викликають до суду! Подумати тільки, ти з’їв Сороку!

Мацько хотів сказати, що він не ризикнув би з’їсти це старе дрантя без шкоди для свого здоров’я, але Міцька перейшла на писк, котрого наш лис боявся більше за всі суди на світі.

Маркіян почекав, доки вмовкне його дорога дружина, і офіційним голосом почав:

– На суді вас запитають, якими мотивами ви керувались, позбавивши життя вельмишановну Сороку. Ваше щиросердечне розкаяння може пом’якшити вину.

– Вона мене оббрехала! – випалив лис.

– Так… А докази? Свідки? Зрештою, ви могли звернутись до нашого суду.

– До суду?! – зойкнула Міцька, але, вчасно схаменувшись, промовила слабким голоском: – Вибач, любий… Я була у Вовка без твого відома, і, повір мені, він був такий люб’язний, що пояснив мені суть справи. Сорока не винна. Вона просто виконувала свій обов’язок.

– Ну, це не міняє справу, – пошкріб Маркіян лапою вухо. – Більше того, це її ускладнює… Повірте, шановний, я щиро вам співчуваю, але закон є закон.

Приголомшений Мацько мовчав. Сестра знову залилась слізьми:

– О любий, я цього не переживу!

І зомліла. Прийшовши, нарешті, до тями на березі струмка, вона твердо сказала:

– Коли я помру, осиротивши своїх малят, то не дозволю вам навіть прийти на мій похорон…

Лисичка зробила вигляд, що помирає. Мацько досить добре знав характер своєї сестриці й спокійно чекав, що буде далі. Але Маркіян не на жарт перелякався і забелькотів, повзаючи перед дружиною:

– О прости мені, о прости!.. Я помру без тебе… не покидай мене…

Міцька розплющила очі:

– Якщо ти нічого не придумаєш, я помру зараз же!

– О люба, – ридаючи, видушив з себе Маркіян, – ради тебе я зроблю все, що в моїх силах!

– Обіцяєш?

– Обіцяю! Клянусь! – закричав чоловік.

– Гаразд, любий! Я тобі вірю. А зараз підемо додому, а то ви мене так облили водою, що, чого доброго, схоплю запалення легенів.

Отож слухайте, що було далі. На другий день Міцька знову прийшла, елегантна і самовпевнена.

– Як твоє здоров'ячко? – передусім запитала вона.

– Добре, – відповів пригнічений лис.

– А гарно я вчора провела цього телепня? – засміялась, показавши білі зубки, сестричка. – Він усе влаштував. Сорока померла від інфаркту. Є свідчення лікаря. Але ти за самовільне влаштування виставки караєшся штрафом у розмірі тридцяти курей. Сам розумієш, це скорше не штраф, а подарунок. Вовк дуже невдоволений. Сорока завжди була в курсі справ…

Лис мовчав.

– Чого ти не радієш? Що таке тридцять курей у порівнянні з власною шкурою? Зрозуміла річ, ти поступово сплачуватимеш штраф: у Вовка немає холодильника… Запам’ятай, – лукаво пригрозила вона, – ти й переді мною у боргу!

– Добре, – неохоче сказав лис. – Мені все одно. Якщо хочеш, я намалюю твій портрет.

– Дякую, ти мені зробиш більшу приємність, коли взагалі не візьмешся до малювання! Досить уже ризикувати нашим добрим ім’ям. Коли б ти мав талант, то зміг би прославити родину. До речі, я уже замовила свій портрет Альцесту. У сірих тонах. Це наймодніший зараз колір. Такий благородний. І до того так нагадує мені дитинство, коли ми з тобою ще не мали шерсті, а були вкриті сіреньким пухом! Між іншим, я чула, що в тебе є якісь окуляри.

– Я їх загубив, – сухо відповів лис. Слова сестри зачепили його за живе.

– Ах, який жаль! – зітхнула Міцька. – Ну, гаразд, я побігла додому! Коли будеш здоровий, берись за роботу. Будь розумний!

Лис, звичайно, не загубив своїх окулярів. Вони десь валялись поміж курячого пір’я. Після того всього, що з цим трапилось, Мацько не мав ніякого бажання в них дивитись, а тим більше комусь показувати.

Охлялий після хвороби лис вирішив піти прогулятись. Голова йому ще трохи паморочилась від слабкості. Сумний і пригнічений йшов Мацько лісом, забувши навіть відповісти на вітання Білочки, що співчутливо дивилась на нього з сосни.

Вряди-годи він сідав відпочивати і без цікавості дивився, як по траві снують проворні мурашки. Отак він дібрався до озерця з темною, аж чорною водою. Озерце було в глибокій улоговині. Навколо росли дерева, але під час дощу вода вихлюпувалась з берегів, погрожуючи затопити ліс.

Мацько дійшов до берези, що нависала над озерцем, і присів від несподіванки. Біля самої води у височезних чоботях стояв лісник і закидав довгого гнучкого прута. Час від часу він витягав сріблясту тремтливу рибку і кидав її у відерце з водою.

Лис, припавши до землі, не спускав очей з риби. Як йому хотілось їсти! Аж слинка текла. Дід витягнув ще одну рибку. Вона так спокусливо звивалась, що лис не втримався і тихенько дзявкнув. Дід обернувся і засміявся:

– А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?

Лис хотів втекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.

– Ну й ну!.. – здивувався дід. – Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб старий лис хвостом молотив!

На підтвердження Мацько ще пометляв хвостом.

– На, бери вже, коли ти такий гречний!

Дід кинув лисові рибку, і той блискавично ковтнув її. Так само з’їв другу й третю.

– Досить з тебе!

Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшнувато стало.

– Тьху, маро! – Дід перехрестився, але лис не зник. – На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Ще заговориш по-людськи… Тьху-тьху!

Дід хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.

Розділ VIII,
в якому Лялечці слід було промовчати, але якщо це йому не вдалося, то хай уже лис вибачить

– Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! – влетів Лялечка до хати і ледве не впав, перечепившись об поріг. – Бабо, лис побіг, я бачив!

Бабця якраз чистила картоплю, від несподіванки впустила ножа:

– Який лис?

– Дуже гарний! Такий гарний, такий!.. – Лялечка аж захлинався. – Бабо, ходімо, може, він ще в малині!

Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.

– Де ж твій лис?

– Там!

Лялечка прикипів очима до кущів, йому здалося, що там знову зашаруділо.

Дід теж виглянув:

– Що за лис!

– Діду! – залебедів Лялечка. – Злови мені того лиса! Діду!

– А, то той лис, що курей краде! – здогадався дід.

– Ой-ой!.. – зойкнула бабця і побігла до стайні.

– Та він не курей крав, діду! – тупнув ногою Лялечка. – Я сам бачив, він фарбу вкрав!

– Що ти мелеш? Яку фарбу?

– Взяв у зуби відро і поніс. Він, певно, хотів перемалюватись. Ой діду!

Дід спересердя сплюнув.

– Вигадуєш, сам не знаєш що!

Тут надійшла бабця:

– Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала пса завести! Він ще сюди прийде…

– Бабо, не треба пса! То фарбований лис!

– Господи! – перелякалась бабця і притулила руку до чола Лялечки. – Та в тебе температура!

Лялечка вирвався:

– Бабо, він вкрав фарбу, аби перемалюватись!

Дід пробурчав:

– Признайся, що то ти її розлив і сховав, щоб дід не бачив?

– Неправда! – ледь не розплакався Лялечка. – То лис!

– Не муч дитину! Бачиш, у нього температура! – розгнівалась бабця. – Ходи, Олежку, до хати! Він більше не прийде. Хай спробує прийти! Дідо купить рушницю і його вб’є.

– Ой бабо, не треба! Хай приходить! Я його в клітку посаджу і заберу додому, як мама приїде. Бабо, скажи, щоб дідо не вбивав лиса.

– Добре, добре. На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда, і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.

Баба взяла Лялечку на руки і понесла до хати.

– Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки! То, певно, не той лис… Мій лис хіба фарбу краде. Він хоче царем усіх звірів стати.

–. Забиваєш дитині голову дурницями! – бурчав ззаду дід.

– Ти би пив менше та пильнував онука. А то все на мою голову! І вари, і пери, і дитину бав.

– Я вже своє відбавив…

– Ая, відбавив! Хоч би не казав такого! Я тут за рабиню у вас.

– Бабо! – сіпнув її за руку Лялечка.

– Чого тобі, моє золото?

– А як лис перемалюється назелено, то я його не побачу!

– Побачиш, побачиш… Ой боже мій, чого ти чекаєш?! Клич сусідку, хай відлиє на воску. Він тепер ділу ніч спати не буде.

Залишившись сам в темній кімнаті, Лялечка прошепотів:

– Взяв відерце в зуби і поніс.

Він ніяк не міг зрозуміти, для чого такому гарному лисові малювати себе тою фарбою, якою дід малював паркан.

Розділ IX,
що міг би видатися занадто фантастичним, коли б до «лиса-куща» ще не існувало «людини-ящика»

Лис Мацько, безперечно, був найчарівніший з лисів, які коли-небудь жили в цьому лісі. Ніхто не знає, чому йому спало на думку намалювати себе смердючою олійною фарбою. Злі язики подейкували, нібито лис став боягузом і зробив це з єдиною метою – ухилитись від сплати штрафу. І що, мовляв, він взимку перемалюється набіло, щоб його не помічали на снігу, а тільки восени, коли всі дерева пожовтіють, буде схожий мастю на звичайного лиса.

Бідний Мацько! Його, найхоробрішого в світі лиса, звинуватили в боягузтві! Його, котрий так безстрашно кидався у людські курники, його, хто малював дивовижні картини, сповнені неабиякої прозірливості!

Що ж, подібне випадало на долю не одному справжньому художнику… І якщо в лиса зараз депресія і він вирішив більш ніколи-ніколи не малювати, то дозволь йому не повірити разом з тобою, великодушний читачу! Лис Мацько, безперечно, ще не раз замре в подиві перед живою картиною, що відкриється свіжо і яскраво його очам, очам художника, і спробує передати її, щось змінивши, щось додавши.

Ні-ні, ми не прощаємось з ним! Лис ще не раз промайне перед нами золотистим видивом. Згадаймо лишень його улюблені слова: «Сонце все-таки зійде!» Авжеж, можете в цьому не сумніватись! Сонячний день минає швидше, ніж похмурий, і навіть жаби йому зрадіють і, відчувши погоду на ранок, увечері захоплено співатимуть на болоті пісень…

Мацько підійшов до води і, здмухнувши комарів, напився. Вода була холодна, як лід. В намулі ліниво ворушились рибинки, котрих наш лис при всьому бажанні не міг вловити. Найкраще було лісникові, що мав довгий ліщиновий прут.

Лис провів його аж до узлісся. Скрадався так тихо, що жодна гілочка не хруснула під лапами. Дід, той, навпаки, з усіх сил тупав ногами в кирзових чоботях, аж зайці десь принишкли в другому кінці лісу, тремтячи з переляку, як осикові листочки.

На узліссі стояла сторожка, а коло неї – копичка сіна. Лісник, як і сподівався Мацько, пішов туди, і невдовзі над хатиною з’явився легенький сизий димок. Лис не переносив диму, але цього разу він пах рибою і ще якоюсь травою.

Минуло небагато часу, і дід вийшов з хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою хусткою. До лисового носа знову донісся спокусливий запах риби. Дід пошкутильгав стежкою до села. Лис теж мав свою стежку до села, і обидві стежки зустрічались на містку. Проте лис із дідом ніде не сходились, крім лісу. І обоє були з цього задоволені.

Проте сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би взяти й піти поруч з дідом, вдихаючи запах його кирзових чобіт, тютюну, слухаючи лагідний голос.

Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Піднявши голову, він одразу ж метнувся під кущ і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.

– Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! – проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука, ще сіті розставляє?

– Йой, вуйку, не гнівайтеся! – лагідно озвався лис. – Так гуділо, що я ледве не оглух.

– Літак?

– Літак, а все одно страшно. Ще впаде…

– Хе-хе-хе! – засміявся Павук. – Ще такого не було! Слухай, тобі нічим не пахне?

– Рибою, – признався лис. – І димом.

– Та я не про те! Літак тут нічим не побризкав?

Лис понюхав.

– Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?

– Мав колись, та пропав. Добре, що сам залишився живий!

– Та що ви кажете?!

Лису дуже кортіло з кимось відвести душу. Павук не вельми йому подобався. Мав добіса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику павутину на вуха і хвіст.

– Гербіциди кляті, бодай їм добра не було. Отак просто з літака сиплють нам погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?

– Ні, вуйку.

– Я теж не знаю, на яку твар їх сиплють. Як нанюхався їх, то вже більше нічого не внюхаю… Раніше мушка була як мед солоденька, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! – зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.

– Ой вуйку, я так само волів би не бути лисом!

– А ким би ти волів бути? – поцікавився Павук.

– Всім, не лисом. Може, людиною, а може, й кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла…

– Як то нема нікому? А мені? – образився Павук. – Це, можна сказати, моя батьківщина.

«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обплутувати!» – подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно обсновує його павутиною.

– Слухайте, а добре було б, якби я людиною став? Га, вуйку?

– Ти що, здурів? Ті люди – як перекотиполе. Сьогодні тут, завтра там. Бігають, як навіжені. Я чого у ліс втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вичищає. Сидиш собі, тчеш павутину, їси, потім знову тчеш, потім знову їси… Нікуди не треба спішити…

– О-ох! – зітхнув лис.

– Ти чого охкаєш?

– Я би вік отак сидів на сонячній галявині!

– А, що вже кому… Мені більше в затінку подобається…

– Мабуть, краще бути кущиком… – вирішив лис.

– То ставай!

– Як стати?

– Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Може, повірять…

– Ні, не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять, що я кущ.

– Е-е, помиляєшся, голубе!.. Художник не кожному вгодить, а під кущем кожен захисток знайде.

– Які ви, вуйку, мудрі! – захоплено мовив лис. – Мені би ваш розум…

– То стань павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може б, і був розумніший.

– Ой, правда ваша! – зітхнув лис. – Але мені б краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.

– Е ні, як вже кущ, то кущ, – заперечив Павук. – Слухай, у тебе ж листя не по сезону…

– Яке листя? – не зрозумів Мацько.

– Шерсть у тебе відтепер листям стала. Ясно? Листя в тебе по-осінньому жовте.

– Руде.

– Один дідько, чи руде, чи жовте. То, може б, ти перемалювався, чи що, на зелене? А то ніхто не повірить, що ти кущ.

– Я перемалююся. Мені що! Я ж, можна сказати, художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! – закричав радісно лис, аж павутина порвалася.

– Ой, вибачте, вуйку…

– Нічого, нічого… Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай, кущику!

– Бувайте, вуйку. Дякую! – шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.

Розділ X,
в якому теж нема нічого фантастичного, окрім полювання на лиса

Сонце вже помаленьку заходило, кидаючи останні щедрі промені на верхівки вишень. Лялечка нікому не признавався, що чекає на лиса. Сидів собі в садку на стільчику і був певен, що лис, коли перемалюється, обов’язково зайде йому показатись. Дід, просто смішно, ще дотепер шукає відерце з фарбою. Лис, напевно, сам принесе відерце, коли перемалюється. Ой, швидше би!

Коли він розповів Славкові про лиса, той спочатку теж не повірив. Сказав: «Не бреши!» А в самого аж очі загорілись. Потім сказав: «Якби знав, то тоді б свою рогатку дав». Хитрий який! Лис би втік і більше б не прийшов…

– Олег!

Лялечка підняв голову.

– Хочеш, покатаю?

Це був Роман, Славків старший брат. Він ходив уже у сьомий клас і мав свій велосипед.

– Хочу!

– Сідай! Я сьогодні добрий.

– А де Славко?

– Дома. Так дістав від баби, сісти не може. Цікаво, що ви таке задумали, що він всі шнури, на які баба лахи вішала, повідтинав і десь сховав?

– Я нічого не знаю! – здивувався Лялечка і подумав:

«Диви, який хитрий! Без мене хоче лиса зловити». Й уголос сказав:

– Та не зловить він його!

– Кого?

– Лиса.

– О, – засміявся Роман, – а ти кажеш, що нічого не знаєш! Ну, то куди поїдемо?

– До лісу.

– Е, до лісу вже пізно! А от до річки, прошу дуже! Сідай…

Він посадовив Лялечку на раму велосипеда, і вони обоє, мідно тримаючись за руль, помчали вулицею. Вітер геть розкуйовдив кучері Лялечки. Хлопець майже нічого не бачив, тільки, коли колеса наскакували на камінчик, холонув від страху. Лялечку ніхто ніколи не катав на велосипеді. Мама не вміла їздити. Якби тато не поїхав далеко, Лялечка міг би його попросити. Тато, напевно, вмів їздити на велосипеді. Лялечка ще його не бачив. Мама раз на місяць брала від нього гроші на пошті й гнівалася, що мало. Лялечці оті гроші здавалися великим багатством. За них можна було купити всі машини в універмазі.

Вони під’їхали до самої річки й зупинились коло містка. Роман зсадив Лялечку на землю, і той полегшено зітхнув. Як тут було гарно! Прозора водичка дзюрчала між камінцями, і де-не-де мигтіли малюсінькі рибки. Лялечка попробував, чи тепла вода.

– Ей, ти у воду не лізь! Намокнеш, хто буде за тебе відповідати? – закричав Роман.

Лялечка слухняно відсмикнув руку. Коли він обернувся, то побачив, як Роман, присівши на камінь, курить цигарку, раз у раз дивлячись, чи хто не йде.

– Ти теж дивися. А то як наднесуть когось чорти, біди не оберешся…

Лялечка захоплено дивився, як у того з рота й носа клубками йшов дим.

– А ти вухами можеш дим випускати?

– Що, я клоун? – образився Роман. – Ану розкажи мені, що ви за лиса збираєтесь ловити!

Лялечка мовчав.

– Не бійся, нікому не скажу! Щось я чув від Славка, ніби лис якийсь у вас відро з фарбою вкрав. Чого тільки ті діти не придумають! Цирк! Може, ваш лис ще балакати вміє по-нашому?

– Не знаю, – буркнув Лялечка сердито. – Я з ним не говорив.

Роман реготав, може, з хвилину, а потім несподівано зробив страшні очі:

– Хочеш, я тебе навчу, як на лиса полювати? Значить, так, береш сокиру, як не маєш рушниці, і гайда в ліс. Знаходиш лисячу нору, розкладаєш вогонь, щоб дим тягнуло в нору, і чекаєш. Довго, недовго, але чекаєш…

Роман спинився і посміхнувся недобре. Лялечці раптом здалося, що зараз станеться щось страшне. Він хотів затулити вуха, аби не чути Романових слів, але не міг поворухнутись.

– Так от… Як лис почне задихатися, то мусить або вилізти з нори, або здохнути. А котрий лис хоче здихати? От він вискакує з нори, а ти його сокирою по голові цюк – і все. Найтяжче нору знайти, правда?

Лялечка опустив очі. Але Роман, добре його налякавши, подобрів.

– Не бійся, не вб’ю твого лиса! Я тебе, коли хочеш, буду кожного вечора катати. Тільки не скажи, що я курив, бо будеш бідний, небоже. Пойняв?

– Угу, – хитнув головою Лялечка.

– Ну, сідай! Поїхали! – позіхнув Роман.

Лялечка не хотів іти спати. Він все ще сподівався, що лис з’явиться сьогодні. Вже геть стемніло, а хлопець і далі вибігав надвір, вслухався, як вітер шарудить вишневим листям.

– Ти підеш спати чи ні?! – розсердився дід. Він, як завжди, дивився телевізор, а Лялечка своїм рипанням заважав йому зосередитись на останніх новинах. Баба розмовляла з сусідкою і не мала часу вкласти Лялечку спати.

Хлопець ходив з кімнати в кімнату, і йому здавалось, що лис ось-ось вигляне з-під канапи або з шафи.

– Лисе, лисе! – тихенько покликав він. – Киць-киць!

Як же кличуть лисів? Ні, у всякому разі, не киць-киць, як котів.

– Лисе, лисе! – кружляв Лялечка по кімнаті.

В кутку щось важко зітхнуло, аж задеренчали шибки.

– А то що таке? – сплеснула руками бабця, ввійшовши до кімнати і засвітивши світло.

На підлозі яскраво вирізнялось кілька зелених слідів. Їх не було багато, але бабця закричала:

– Хто сюди пса привів?! Хто сюди пса привів, я питаю?!

Прибіг дід і закричав теж:

– Ви тут всі подуріли! Який то пес, як то кіт! Дайте мені нарешті відпочити!

– То лис, – тихенько сказав Лялечка, і він єдиний мав рацію.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю