Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)
Що за людина ота Соня! Ні хвилинки не може посидіти спокійно. Я змушена була пригрозити їй, що поскаржуся класному керівнику, то вона вгамувалась.
Пояснила їй одну теорему. Збудіть мене о другій годині ночі, і я розкажу все від «а» до «б». Як чогось не знатиму, то до ранку сидітиму, а вивчу. Соня ж раптом заявила, що в неї розболілась голова.
14. XII. Я не нахаба, але прийшла до Соні і наступного дня. Вона чомусь дуже мені зраділа і потягнула до кімнати. Я зайшла і всміхнулась: там сидів її брат з ще якимось хлопцем!
Ні, не буду про це писати! Словом, я перелякалась і втекла. Соня бігла за мною і реготала, як навіжена. Виявляється, я забула перевзутися. Я більше ніколи до неї не піду!
18. ХІІ. Зараз мені дуже соромно. Яка я дика! Ніхто мені нічого поганого не хотів робити. Все трапилось цілком випадково, і Соня тут ні в чому не винна.
А що, як це навмисне? Не маю з ким навіть порадитись. Щоденник? Але ж це я його пишу і чужих думок там нема.
Соня, здається, декому встигла розповісти про мою поведінку. А може, я помиляюсь?
От усе «може» та й «може»! Коли я нарешті буду знати, як воно є насправді, а не дофантазовувати?! От Соня все знає, не подумаєш, що їй тільки 16 років. З усіма знайде спільну мову, весела…
Дивно, я завжди намагаюсь відшукати в ній щось хороше, щоб принизити себе. І виявляється, що вона розумна, а я дурна.
Не хочу навіть перечитувати написане, щоб не розчаруватись ще більше.
Мама любить повторювати: «Люда у нас ще не вийшла з перехідного віку». Я для неї школярка з бантиком в косах.
Ну, чому я така недобра? Чим більше думаю про себе, тим більше ненавиджу. За це мене ніхто не любитиме. Треба бути доброю, чесною і відвертою, як… як хто? Як Дон-Кіхот!
20. ХІІ. Зустріла на вулиці Сониного брата. У нього гарне ім’я – Данило, а всі його кличуть, як кота, – «Даник». Щось є в ньому від кота, така ж хода, м’яка і насторожена. Ні, він не схожий на інших! Може, я помиляюсь, але він якийсь сильний і навіть гордий.
Він мене не помітив, на щастя. Я дуже боюсь, коли хтось дивиться на мене. До того ж надворі була страшенна грязюка, я геть забризкалась.
А сьогодні… Я зовсім не сподівалась. Мене послала мама до хліб, бо саме привезли свіжий. Наш будинок вікнами виходить якраз на площу, то було видно, як під’їхала машина з хлібом. Прийшла я туди, а там довжелезна-предовжелезна черга. Я дуже не люблю стояти в чергах, але що мала робити? І тут я побачила Данила, тобто Даника… Він допомагав заносити ящики з хлібом і ставити їх на полиці. Соня розповідала, що брат працює шофером. У черзі почали кричати: «Швидше! Швидше!» Знявся страшенний гамір… Мені аж в голові заморочилось. Не знаю, що трапилось, але я раптом облишила все і побігла до дверей. У дверях зіткнулась з Даником. Він сказав: «А, це ти, мала? Теж за хлібом? На, бери!» І тицьнув мені в руки гарячу хлібину. Я так розгубилась, що з тією хлібиною не могла зрушити з місця. Данило взяв мене за плечі й підштовхнув до виходу. Тоді я побігла. Хлібина пекла мені руки, як вогонь. Не знаю, як я домчала додому. Мама дуже перелякалась, коли мене побачила.
Я сказала, що злякалась собаки…
21. ХІІ. Сьогодні довго мучилась, поки передала Соні гроші за той хліб. Вона щось дивно поглянула на мене, але я впхнула їй копійки і відійшла. На великій перерві вона на ті гроші купила пиріжків. Я цього ніколи, мабуть, не зрозумію. Іншого способу повернути борг я не знайшла.
І хліб, яким мені досі так пахло, вже не пахнув.
24. XII. Ось уже скоро Новий рік. Друга чверть кінчається. У мене знову самі п’ятірки. Зразкова учениця! Сьогодні проходила повз вітрини універмагу, де стояла обвішана сріблястим дощиком, гірляндами, блискучими скляними іграшками ялинка. Я, мов у дзеркалі, побачила себе: у картатій хустці й закороткій шубі з повитираним хутром на ліктях. Це було так дико на сліпучому тлі, що я ледве не заплакала. Не треба мені парчевих хустин, розкішних шуб, але хоч раз я хотіла б відчути себе гарнішою за те красиве, що мене оточує, або хоча б такою. – Боже, яка я дурна! Де я бачу те красиве? Тільки у вітринах… Всюди несуть ялинки. І у нас на балконі теж стоїть ялинка, прив’язана до перила, щоб не знесло вітром.
Чому всі вони кажуть мені, що правди нема на світі й ніколи не буде? Я не хочу про це нічого, знати й чути! Це кажуть ті, котрі крадуть, обдурюють інших, або ті, кого обдурили й обікрали. Я не хочу ні обдурювати когось, ні щоб мене обдурювали і наді мною сміялись. Зрештою, хай сміються! Над Дон-Кіхотом теж сміялись, але йому було добре, бо він був божевільний. А я просто негарна, відмінниця і боягузка.
25. XII. Мені здається, що я недовго буду жити. Не знаю чому…
26. XII. Господи, яке я страхіття написала вчора! Адже мені нема на що скаржитися. Ось закінчу школу, піду вчитися далі. Ті, кого я зустріну там, будуть зовсім інші. Розумніші принаймні. Вони ж матимуть інші цілі в житті, ніж Соня, Маруся, всі наші дівчата й хлопці. Тільки б швидше настав той час! Як подумаю, що мені треба вчитися ще півтора року, аж руки опускаються.
Сьогодні перетирала ялинкові іграшки. Я завжди це роблю перед Новим роком. Люблю потім виймати їх чистими і блискучими з коробки і одразу повісити на ялинку. На самому дні я завжди знаходжу кілька побитих. Їх не треба викидати, вони теж згодяться. Я ними прикрашу свій карнавальний костюм. Переодягнусь на Шехерезаду. Це мені мама порадила. Найбільше я радію, що до костюма вдягну маску. Щоб ніхто не впізнав…
Ось у мене й настрій покращався. Це все заслуга щоденника. І того свята, котре наближається.
28. XII. Вже перша година ночі. Сьогодні був вечір у школі. Новорічний. А я, Шехерезада, весь час мовчала. Та хіба їм потрібні мої казки?! Я одержала перший приз – дерев’яну шкатулку, таку маленьку, що в неї можна покласти тільки пудру. А навіщо мені пудра?
Та хіба в призі річ?! Боже, як мені порожньо на душі, як мені гидко! Не можу ніяк зосередитись і щось розумне написати. Але я все одно не засну сьогодні, боюсь тільки, щоб не прокинулась мама і не зайшла…
Більше ніколи в житті не буду ходити на вечори. Як я раніше не бачила, що всі такі пусті, бездумні, заздрісні й лицемірні. Одна Соня чого варта! Цілий вечір пліткувала з дівчатами, говорила різні гидкі слова. Я тікала від неї і чула за своєю спиною сміх.
О, я тепер буду зла! Чи є на світі інші люди?! Мені так хотілося казки, чогось незвичайного. А замість того я побачила п’яних хлопців-однокласників, дівчат, що прийшли показати себе хлопцям. Для них вогник цигарок з успіхом заміняє зірки. У мене немає виходу. Або стану такою, як вони, або все життя наді мною сміятимуться. Це найстрашніший день у моєму житті.
30. XII. Тепер мені вже трохи відійшло, і я можу тверезо міркувати.
Є речі, які люди можуть осквернити, самі того не знаючи. Тоді на вечорі я самотньо стояла коло стіни. Вже було по конкурсі на кращий костюм. Я мала йти додому, але мені не вистачало чогось. Мені не вистачало вражень.
Заграла музика. Я сховалась за спини, бо не вмію танцювати, і пожаліла, що мій костюм задуже блищав.
Але мене і так ніхто не помічав.
І раптом я побачила Данила. Він танцював з сестрою Сонею. Я пригадала, що вона нахвалялася привести свого брата на вечір і що той ніяк не хотів іти. Він же дорослий, я розумію…
Я стала коло вікна, спершись на підвіконня. У склі віддзеркалювались і ялинка, і танцюючі.
Треба було йти додому, бо тато з мамою могли хвилюватись. Танець закінчився. Сонька побігла до дівчат, а Данило, пороззиравшись увсебіч, раптом рушив у мій бік. Я страшенно перелякалась, але було вже пізно. Він дивився просто на мене: «Вас можна?»
Я так розгубилась, що ступила йому назустріч. Данило здивовано глянув на мене, і я почула звідусіль хіхікання. В ту ж мить мене залляла гаряча хвиля сорому. Виявляється, він не мене запрошував, а іншу дівчину…
Я негайно кинулась геть. Бігла, як несамовита, до роздягалки. Схопила своє пальто. Руки в мене тряслися.
Я ледь стрималася, щоб не заплакати. Не хотіла, щоб хтось побачив мене в сльозах…
Розповідь приятеля
Відколи Даник розрахувався, на роботі така нудьга настала, що хоч вішайся. Вовка одружуватися збирається. Знайшов собі дівку з Попелів, у чайній робить. Тепер Вовка ходить і стріляє в кожного то п’ятку, то десятку, бо треба на весілля. Питаю: «Ти хоч на весілля запросиш?» Спеціально питаю, бо Вовка такий, – як йому не набриднеш, то нічого не зробить. Потім скаже, що затуркався і забув. Не треба мені того весілля, але спеціально питаю: «Ну то як, закличеш?» Войка мені, звісно, не колега, я з ним дітей не хрестив, але як-не-як робимо разом. Вовка тик-мик: «Та покличу, коли ти вже так дуже хочеш». «Ах, ти падло собаче! – думаю. – То я маю хотіти, а ти ні». – «Дуже хочу», – кажу. Він аж змінився на лиці: «Ну то приходь…»
Що йому з такого гостя, як я? Більше десятки, думає, на пропиття не принесе, а вип’є на двадцятьп’ятку. Я знаю, що то за друзі! Мале, прищі на всю морду, заб’ється в кут, хіба очима блимає. Сам бачив, як до майстра бігав, хвостом крутив, запрошував на весілля! І комірника, і бухгалтера не забув. З усього хоче скористати, лагідненьким бути. Якось я того не помічав раніше, а тепер, видно, Маруська його прикрутила. Хитрунець з нього так і випирає.
Скидаємося, приміром, у получку по рублю, дійдемо до Вовки, а його вже й сліду нема. Потім скаже, що в туалет бігав. Як то людині рубля жаль, не второпаю…
Я на маму й двох сестричок малих роблю, та й живу. Тато вмер три роки тому, а хто нам поможе? А той Вовка одинак, гроші його старі мають. Плюнув я і пішов верстат чистити. Не люблю, коли насвинено. Я його, як лялечку, соляркою повимиваю, а вже тоді додому йду. Деколи так наламаєшся на тій роботі, що хоч бери таксі, аби тебе під саму хату привезло. А ще коли якесь стерво настрій зіпсує, то й поготів взяв би негідника за шкірку і мордою потовк у мазуті. А менша моя, Ольга, може сказати: «Йой, Михаську, як в тебе руки пахнуть!»
Не знаю, як Даник може ще на танцях вигулювати кожної неділі. Воно то, звісно, краще шоферувати, чистіше, та й калим є, але, здається, мій Даник на цьому не спиниться. Щось має на меті. Може, також надумав женитися?
Деколи дивлюсь і не впізнаю Даника, з котрим колись крали вишні по чужих садках і стріляли з самопала на Великдень. Бігає тепер, як шістнадцятка. Має вже купу знайомих продавців із гастрономів, шоферів, ходить по гостях і ще за дівками бігає, та не простими, а інтелігентними. Хвалився, що буде в технікум вступати. І то в двадцять п’ять літ… Здурів хлопець!
Любили ми з ним в доміно пограти, в кіно разом ходили, ну й випивали… А тепер Даника цілий місяць не міг зловити. Коли не прийду, нема дома. Я старій його не дуже вірю, все питаю Соню. То Даник з роботи не прийшов, то до когось пішов. Мене під кінець аж заїло. Здибав, нарешті, Даника на вулиці й кажу прямо, ніби жартома: «В пани поліз? Старих друзів забуваєш? А може, у тебе в роду графи об’явились?» Дивлюся, а мій Даник почервонів як рак: «Ну що ти, що ти! Часу немає…» – «Ну, тоді я пішов!.. У мене часу немає». А ввечері сиджу, радіо слухаю, і так тоскно на душі: кращого друга ні за що образив. А ж тут Оля: «Михаську, до тебе прийшли!» Виходжу; стоїть Даник коло порога і зуби скалить, як завжди. Випхав я малих, щоб не заважали. Сіли ми з Даником до пляшки й закуски. Він і закуску з собою приніс… Випили гарненько по одній, по другій, згадали давнину. Даник такий смішний робиться, як вип’є. Каже: «Що хочеш дістану, тільки скажи. І ковбасу копчену, і горошок зелений, навіть ікру червону можу дістати…» – «А майонез можеш дістати?» – «Як раз плюнути!» – «Ну то дістань Вовці. Він жениться якраз. А я ще не думаю…»
Даник надувся. Я йому тоді кажу: «А пам’ятаєш, як ти каменем влучив у скло Бецу?» – «А ти тоді чого в кущах ховався?" – шпигнув мене Даник. «Не в кущах, а в під’їзді…»
Подивились ми один на одного і як розрегочемось… Аж мама прибігли.
Розповідь продавця
Я вже третій рік працюю в гастрономі, звикла, та й додому близько. Перебіжиш дорогу – і вже в хаті. То я на обід не залишаюся в магазині, як інші, а йду поїсти чогось гарячого. Мене сама завідувачка Марія Федорівна жене: «Йди, мала, поїж борщу, бо ще гастрит заробиш на сухому пайку!» Знаю, чого вона мене жене. Не довіряє. Я й сама знаю, що таке зайві очі. Боїться, щоб не видала її. Думає, як молода, то дурна. За ті три роки стільки всього довідалася, що не доведи боже!
Та й знала, на що йду. Після школи не пхалася до інститутів, як інші. Мама в мене кравчиня, тато – шофер. Люди нас добре знають – не раз із біди виручали. Мама зразу сказала: «Йди в торгівлю.
Будеш, як сир в маслі, купатись». Тільки я не знала куди йти – у промтоварний чи в продуктовий. Всюди нібито добре… Пішла в гастроном ученицею. Боже, як було спочатку тяжко! Ніг не чула… Черга як назбирається, аж в очах темно. І все зваж, порахуй. Я математику в школі знала кепсько. То й кричали на мене всі, а найбільше Марія Федорівна. Як я перший рік промучилася! Хотіла кидати, але мама пішла до завідувачки. Поговорила з нею, а та на другий день каже до мене: «Ти чого, мала, не признаєшся, що твоя мама кравчиня?» Якби я знала! Всі діри мною затикали, нікому не могла вгодити. Один день стояла на бакалії, на другий посилають в молочний. Потім ще до риби запруть. Просмердишся тією тюлькою, що по одинадцять копійок сто грамів, аж світ немилий.
А покупці! Як мужчина, то ще нічого. Він не на вагу дивиться, а на тебе. Я ж хоч і ганяла, як той пес, але поправилась на три кілограми. З мужчинами треба культурно обходитися. Не раз прийде якесь п’яне дрантя і набивається в кавалери. Люди сміються, а я так би й уткнула в нього ножа, котрим ковбасу ріжу. Спочатку тікала в підсобку, а потім звикла. Тільки що, кажу: «Зараз міліцію викличу!» Були й такі, що обіцяли пильнувати, як йтиму з роботи. То по мене тато приходив, коли кінчалася зміна.
Найгірше з бабами. Дивиться на тебе, ніби ти їй рубля винна. Не так порахуєш, змішають з болотом. Стоїш, не можеш слова вставити. Я хоч і вважалася в школі язикатою, а тут деколи розгублювалась.
Прийду додому і плачу, що краще йти на завод, де в три зміни працюють, ніж таке терпіти. Поплачу й перестану. Смішно самій стає. Куди я дінуся? І чисто, і тепло, й знайомих повно: «Ганю, тобі курточки на блискавці не треба? Гарні імпортні туфлі привезли, можу тобі залишити…» Ну, як їм не віддячиш?! Я вже сусідам почала відмовляти, бо лише третій рік у магазині. Великого блату не маю. Не довіряє мені завідувачка. Хочеться деколи сказати їй: «Та я своя, Маріє Федорівно, своя! Мені всього треба, бо я молода. А ви бездітна, вам нема кого одягати…» Та хіба я скажу… Гребе кожен, як вміє. Нічого, в мене совість спокійна. Сплю вночі. Обехеесом не дуже мене налякаєш. Гріхів маю не більше, як інші, а може, й менше.
Який у дівчини може бути клопіт? Чоловіка собі знайти. Того зілля для мене поки що вистачає. Весь час на людях. Я ще не кваплюся. Мені важко вгодити. Скільки я вже тих хлопців мала! Але щоб з кимось серйозно, то ще не бувало.
Ой, той уже Даник! Не Даник, а комік! Приходив учора до мене на роботу. Каже: «Зайду, думаю, до тебе. По дорозі. Всюди треба мати приятеля!» Жартує, звісно. Поговорили про те, про се. Питається Даник: «Ну, то коли, мала, заміж виходиш?» – «В суботу!» – «А мене покличеш?» – «А хто ти такий, щоб я тебе кликала?» – «Як хто? Я хліб вожу, а ти його продаєш». – «Та добре, приходь вже…» – «Прийду в суботу. Чекай».
Мені аж страшно стало. Ще справді прийде. Даник такий! Неспроста п’ятнадцять діб у міліції просидів. Ну, я питаю: «А ти коли одружишся?» – «В суботу! Не червоній, мала, не в ту, що ти…» Я йому й кажу: «Не заважай мені працювати!» – «Прочитай, що там у тебе на плакаті написано! – і тиць пальцем у стіну: «Покупці і продавці, будьте взаємно ввічливі!» – «А ти хіба покупець?» – «Аякже! Скільки коштує ота коробка з цукерками?» – «Три п’ятдесят». – «Давай сюди!»
Взяв Даник коробку, заплатив чотири карбованці й заявляє таке:
«Здачі не треба!»
Наздогнала я вже його надворі. Зло мене взяло. Що я, жебрачка? Треба мені тих п’ятдесят копійок.
Данику ніби хто в морду дав: «Ти що, здуріла?! Люди дивляться. Жартів не розумієш…»
Пішов Даник.
Думає, як на хлібозаводі працює, то вже грошима може розкидатись! А цікаво, кому він ті цукерки поніс? Треба було спитати.
Нічого, я все одно довідаюсь!
Розповідь літньої жінки
Як упали зливи в сорок третьому році, почався голод. А був якраз дев’ятий тиждень по великодню – празник.
Пам’ятаю, вийшла я на пагорб, дивлюся, а за рікою в пшениці повно людей. Рвуть лободу, бо нема що їсти. І до церкви ніхто не йшов. Луки позаливало. З голоду ми ходили на Волинь або до Сокаля, де не було злив. Що мали, то міняли на хліб, зерно. Ставали на тиждень до когось на роботу. Бульба ся майже не вродила, а що в кого було, то німець позабирав.
Я сама п’ять разів ходила: тричі на Волинь, а двічі до Сокаля. Не мала іншої ради. Вже добре не пам’ятаю тих сіл…
Стара стала.
Автобусів не було. Пішки йшли до Самбора, а там на поїзді до Львова їхали. А звідти знову пішки три дні на Волинь.
А війна ж. Страшно! Пішла я, сестра моя Стаха і Настя, сусідка. Сиділи на вокзалі. Людей було повно, аж на сходах сиділи. Німці ходили й копали, як хто заважав. Одного дурного бачили. Чіплявся до людей, питав, де хто їде. А сам, бідака, не знав, видно, куди мав їхати. Німці вже знали, що то дурний, то не дуже били.
Так пішли ми на Волинь. Де не можна було дорогою, йшли лісом. Барвінок якраз зацвів. Чули ми постріли, але нікого не бачили. Село стріли спалене. Сумно! Все чорне. Були то якраз зелені свята. А люди (з того села спаленого) вогні розіклали, вечеряють. Не мали де спати, то сиділи цілу ніч. І ми з ними. Ставали на роботу за жито, пшеницю. Я мала сукенку вовняну, убрус, то поміняла на хліб.
А раз ішли до Стоянова. Кажуть, не можна. Стоять пости німецькі, стріляють. Зайшли ми до одної хати під лісом. Жінка дуже добра трапилась. Каже: «Не йдіть, жіночки дорогенькі, вночі, бо постріляють! Переночуйте в мене…» Аж плакала… Рано ми встали, а господиня до нас: «Ото бачите рів? Там німець вчора двох жінок з Дрогобича постріляв за мішечок зерна. Вертайтеся ліпше додому, бо і вас повбивають».
Та де там вертатись! Голод же. Пішли ми далі. Стріли хлопа – сіяв просо. Спитали, як нам варту обминути. Він показав. Та хіба ми одні ходили! Якось уже ввечері йдемо. Темно. Не знаємо, де будем ночувати. Чуємо, хтось говорить. Перелякались, але що маємо робити? Йдемо. А коло самої дороги в ямі хлопчики два, може, років по тринадцять. Питаємо:
«Чиї ви, діти?»
«Ми з Урожа».
А то наше село!
І зараз, як згадаю, що ті діти в ямі спали, плачу-плачу…
З нотаток пенсіонера
Мені здається, що я знайшов філософський камінь. Чи, може, світ так змінився за десять років, відколи я на пенсії? Спочатку час тягнувся нестерпно повільно. Я прокидався о сьомій ранку, хоч міг би лежати цілий день. Забував, що мені не треба йти до школи, що замість мене в класі проводитиме урок хімії молодий учитель. Годинник монотонно відлічував час, і я не мав куди від нього сховатись…
Через два місяці після того, як пішов на пенсію, я не втерпів і навідався до директора Гната Семеновича. Він був, як завжди, зайнятий, але погодився мене вислухати. Місця в школі не виявилось.
«Треба давати дорогу молодим, – повторив банально. – Відпочивайте, хіба вам погано? Я сам жду не діждуся пенсії. Замучився з дітлахами. От ви риболовлею займіться. Прекрасна річ…»
«А може, мені піти хоча б сторожем до школи?» – спитав я цілком серйозно.
Директор вражено глянув на мене, а потім засміявся: «Ну, що ви! Вам це буде неприємно. Та й що діти подумають? А райвно? Я сам не можу уявити вас в цій ролі!»
Поговорили. Я зроду не люблю скандалів, та й нерви вже не ті, щоб переконувати.
Занудьгував страшенно. Вирощував кристали, передплачував далі журнал «Наука и жизнь», шукав філософський камінь.
Звичайно, я не хто інший, як жалюгідний дилетант, хоч не дозволяю себе виставляти напоказ. Саме тому з мене ніколи б не вийшло Дон-Кіхота. А вийшли такі собі Бувар і Пекюше в одній особі. Тільки на відміну од них я залишаюсь вірним єдиному захопленню – шукав філософський камінь. Чи може бути невинніше заняття в наш час? Кому потрібен філософський камінь, що перетворює все на щось одне?
Проте мені здається, ніби помилка моя в тому, що я не знав, для чого мені отой камінь, у що він має перетворити все. Чи це має бути предмет для духу, чи для матерії?
Я тоді про це не думав. Став дитиною, котра мріє про чарівну паличку. Навколо мене не було вже дітей, котрих я мав виховувати, то я намагався заповнити чимось порожнечу. Я й справді не винен, що знайшов непотрібний мені той камінь десять років тому і легковажно загубив його.
Власне, це була дуже нетривка сполука. Якийсь диявольський дух розчинив навстіж вікно, її підхопив вітер і розніс по всьому місту. Я не задумувався над наслідками. Здоровим людям не могло зашкодити кілька грамів пилу. А потім мені стало страшно.
Нікого не було тоді у дворі, але тепер я бачу, як іде кругом пилюка, коли сусіди виносять по суботах вибивати свої коштовні килими, бачу черги за золотом, кришталем і ганчір’ям, чую навколо нечисті розмови своїх колишніх учнів про підприлавкові таємниці… Бо то, напевно, був міщанський камінь. Він перетворював весь світ на речі.
Я уже геть старий. Скоро помру, але що я скажу смерті, коли вона гляне мені в очі? Перед нею нічого не сховаєш.
Може, я все-таки знайду протиотруту, справжній філософський камінь? Половину життя ми труїмось, а другу половину шукаємо протиотруту.
Розповідь сусіда
Не моя то робота займатися бабськими плітками, але самі посудіть, що в такому домі ніколи нічого не втаїш. Через стіни чути, хто з ким свариться, вийдеш в коридор, зразу взнаєш, що в кого на обід. А у дворі, як тепло, з ранку до вечора баби пліткують.
Я вже зі своєю сварюся-сварюся, щоб менше по сусідах ходила, але що з бабою вдієш? Плюну, та й піду на пиво. А нині моя жіночка пішла буряка на борщ позичити. Вернулась десь через годину. Сама аж сяє: «Ти знаєш, що Даник зв’язався з Віркою і буде з нею одружуватись?»
«З котрою Віркою?» – «Певно, не знаєш! Сам колись до неї клинці підбивав». – «Чи не з Солоденковою?» – «А кажеш, не знаєш! – «Та їй же за тридцять!» – «Тридцять сім, чоловіченьку мій! А йому двадцять п’ять. Процикова плаче, бо він не ночує вдома і носить тій хвойді цукерки шоколадні». – «Та не бійся, – кажу я, – не вжениться він! Даник не такий. Весна вдарила хлопцеві в голову. Він що: казав тобі про одруження?» – «Певно, казав, чого би Процикова плакала. Та ти хіба забув, яка вона була в молодості? Не одному на шию вішалася, поки не обкрутила Михайла…» – «Дай мені спокій, – кажу. – Що мені до ваших пліток! Хлопець молодий, а Вірка ще нічого. Повчить його уму-розуму». – «Як то повчить?! Так, як тебе навчила жінки рідної не поважати! Вже двадцять років з тобою, чортом, мучуся…» – «Бо дурна!»
Настуня моя в плач. Що я їй таке сказав? Розумною ніколи не була, сама знає. Того й плаче. Минулося вже, що я зважав на бабські сльози. Тепер то для мене – як вода.
Дітей нема, то вона кисне. Якби були, то не ходила би така пишна, як пиріг. Сама винна, що поперлася в молодості на будову та там і підірвалася!
«Досить, – кажу, – не реви. Сусіди почують. Скажуть, що я тебе б’ю… Там у нас на заводі є путівки в Сочі, може, взяти?»
Лист матері до сестри
Добрий день, Ганю!
Чогось довго від вас листа нема. Чи не похворіли? Ми всі здорові, чого й вам бажаємо. Коло нас все добре, та не дуже. Не хотіла би тебе, сестричко, смутити, але вже не знаю, що маю діяти. За що бог мене так карає! Старий мій геть здитинився. Нічого його не обходить, а я одна мушу за всім пильнувати. Боюся за Соню, щоб не пішла по Даниковій дорозі. Дівка вже велика, на хлопців з сьомого класу зиркає. Приходить не раз о першій годині. Де то ми такі були! Б’ю, а нічого не помагає.
Сестро, порадь хоч ти, що маю робити! Даник зв’язався з Віркою Солоденковою, ти, певно, знаєш, перша хвойда в місті. Даник дома не ночує, почав пити, а їй до одного місця, що хлопець має двадцять п’ять років, а вона – сорок. То ще не було б дивно, якби вона за ним бігала, а то Даник, вибач, як пес коло сучки, побіля неї крутиться. Люди сміються, а мені встидно на вулицю вийти. Вороги з моєї біди тішаться. Даник вже, було, за розум взявся, то те, то те до хати носив, а тепер усе до тої тягне. Я вже не можу з ним говорити. Тільки щось скажу, як він: «Мамо, дайте мені спокій! Я знаю, що роблю».
Господи, я би тій гадині за свою дитину очі випалила б кислотою, та не знаю, де взяти. Ти, Ганю, нічого не кажи Петрові, бо встидно. Він чужого роду, подумає ще, ніби в нашій родині всі такі. Сама не розумію, що з Даником сталося.
Ну, на тім буду кінчати. Відпиши, сестро, що мені робити, чи повіситися, чи дивитися, як син мій пропадає через ту курву.
Твоя сестра Стефа.
Відповідь сестри
Добрий день, Стефцю!
Получила твого листа і одразу відписую, бо ти, певно, чекаєш. Не бійся, Стефцю, нема такого зла, аби на добро не вийшло! Даник твій – хлопець мудрий, а що він за тою Віркою бігає, то вона йому, напевно, зілля якогось дала. Піди до ворожки. В Попелях є одна жінка. До неї з усіх усюд люди їздять. Петру нічого не сказала. Він навіть не знає, що лист від тебе прийшов.
А може, то весна так на Даника подіяла? Я вже немолода, сорок п’ять років маю, а як вийду надвір, то співати хочеться. Так мені любо й мило. До хати не тягне, тепер в неділю з Петром не раз виходимо подихати свіжим повітрям. Як молоді…
Ти, Стефцю, попробуй піти до Вірки. Поговорити з нею. В самої дитина є, може, дасть хлопцеві спокій. Женити його треба. Скільки є файних молодих дівчат. Та й у тебе ціле місто знайомих – знайдеш собі невістку.
Мені аж серце розболіло. Звісно, за свою дитину більше переживаєш, але Даник мені теж не чужий…
Не бери собі дурного в голову, Стефо! Є в тебе розум, щоб таке писати: «Чи мені повіситися?» Не гніви бога.
Коло нас усе добре. Всі здорові. Може, приїдемо до вас через тиждень.
Цілую вас усіх.
Твоя сестра Ганя.
Розповідь Соні
Я дотепер не знала, що таке любов. Дівчата розповідали, як то буває, коли кого полюбиш. Я сміялася. А тепер вірю, бо сама люблю. Тільки не знаю, чи є ота любов на світі. Може, її вигадали поети і письменники всякі?
Зараз весна, а мені світ немилий. Не чую нічого. Дівчата сміються: «Закохалася наша Сонька!»
Звідки вони знають? Я тільки найближчій подрузі розповіла про Віталика. Ну, якщо то вона розляпала, уб’ю!
Вже котрась питалася, чи я з ним ходжу.
«Ходжу!» – відповідаю. Яке їх собаче діло, чи ходить Віталик зі мною, чи ні!
Місяць тому пішла я в кіно з дівчатами. Крутили індійський фільм «Відданість». Я ревіла страшно. Виходимо. Доганяють нас два хлопці. Один озирнувся. То був Віталик. Він сказав: «Звідки ти така взялася?» «З Марса!» – кажу. «Овва! Ану, дай я на тебе роздивлюся!» Я не встигла й слова сказати, як він став переді мною, нагнувся і глянув у вічі.
Я ще ні в кого не бачила таких очей: великі й сині-сині. Потім він запитав: «А де ти живеш?»
Я не могла й слова мовити. Ще ніколи зі мною такого не було.
А Віталик (це потім мені дівчата сказали, що його звати Віталик, восени прийшов з армії): «Я все одно довідаюсь!»
І пішов.
Після того я з ним не розмовляла ні разу. Бачила на танцях, але він мене не впізнав. Я тоді з багатьма танцювала, хоч зовсім не хотіла. У нас такі порядки – попробуй не піди, ще по шиї можуть надавати.
І на вулиці його бачила. Він дивився на мене і теж не впізнавав. А може, він ненормальний? Я теж дурна… Нічого з собою не вдію. Так і тягне в місто, може, побачу Віталика. Пройдуся, одначе легше від того не стає.
Інших мені не треба. Або Віталик, або ніхто. Якби хтось сказав раніше, що зі мною таке буде, я б сміялася, а тепер…
Розповідь Даникового приятеля
3 Даником на одній роботі робимо, колеги, значить. Їздимо в машині разом: він возить хліб, а я розвантажую. Ну, й свята різні теж разом відзначаємо… Мені в Данику не подобається, що він у всяку дірку хоче влізти і вилізти з неї чистенький. Я й сам не святий, наліво ходжу. Але й роблю, як віл. Кожного послухаю.
Даник усюди свої права качає. Перед вищим начальством, правда, тихий, хоч до рани прикладай, а на решту йому плювати. Каже якось: «Моє діло одне – відробити, помитись і гуляй, Вася. Хай той завод хоч крізь землю провалиться, мені аби зарплата йшла». «Тю! – кажу. – Придурок ти, Данику! Їсти що тоді будеш?» Він пойняв, що забагато загнув.
«Жартів не розумієш!»
Не раз вип’ємо, мене на сварку тягне. Люблю людям в очі правду говорити. Кажу: «Щось я тебе не розумію, Данику! Ти або гад, або таке собі… Здається мені, що тобі користь з усього треба мати. Як нема користі, то ти й пальцем не ворухнеш. Використаєш і викинеш…»
Даник слухає і сміється. А я йому: «Та ні, ти добрий. Зі мною п’єш, хоч користі з мене, як кіт наплакав…» «Спасибі, друг!» – каже Даник.
Деколи хочеться взяти, що під руку попаде, і шпурнути в нього. Нічого злого він мені не зробив поки що. Тільки сміється. Кажу: «Нічого, я ще колись тебе розкушу. Ти ще себе покажеш…»
Бачу, мій Даник аж зелений зробився:
«Шпана, – каже, – ти переді мною! Заткнись, бо справді себе покажу! Йди на балкон, протверезись. І без тебе тоскно, а ти ще в душу лізеш… Прокурор!»
В мене, по правді кажучи, кличка Прокурор ще зі школи. Не дуже мені таке подобається, але що вдієш. Мені би й справді тим… психологом чи слідчим працювати. Даник сказав якось: «Ти, Дімка, талант. До всього докопаєшся!»
Тепер мені не дуже хочеться докопуватись. Весна… Сонечко світить. Квіти цвітуть. Настрій той, що треба! Кров у жилах грає. Красота! А дівчини не маю…
Даник зв’язався з Віркою Солоденковою. І раніше в третю зміну не хотів робити, а тепер тим більше. Схуд, одні очі світяться. Ну, Вірка така…
Я все розумію. Весна! Даник, звісно, з нею не побереться. Старі не дозволять, загризуть. Мені більше до вподоби молоденькі дівчатка. Кажу: «Данику, ти хоч би мені якусь підшукав. Познайом мене зі своєю сестрою. Гарна дівчина!» – «Ти що здурів??! Вона не для таких, як ти. Спробуй тільки глянути на неї своїми котячими очима, зуби повибиваю!» – «Іди ти… На себе краще подивись. Прилип до своєї Вірки, не одірвеш. Ще татом станеш». Побились ми з ним тоді. Даник так і пішов з розквашеною губою до коханки. Та й мені, звісна річ, дісталось.
На другий день поїхали ми хліб розвозити. Даник запух та ще й надувся, мов індик. Вже забув, як я його колись виручав з біди. Нічого, прийде ще коза до воза!
А було так… Після Восьмого березня приходить Даник на роботу. Я теж відзначив свято, але по мені не дуже було видно. Ото підходить до мене Даник і каже: «Виручай, Діма!» – «А що таке сталось?» – «Після роботи підеш зі мною, куди я скажу?» – «Та піду… Похмелитись хочеш?» – «Ага, похмелитись…» Смішно мені стало: «Та чого ти, дурний, питаєш? Звісно, піду!»
