Текст книги "Діти"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

13. Аристократка духу

Був ранок після цієї жахливої ночі, й Марія перша згадала все, що сталось між нею і Дмитром. Кімната вразила її своєю вбогістю. Сонце не приховувало жодної подряпини, жодної пилинки, жодної зсунутої з місця речі.

Марії несила було дивитись на цей безлад. Вона одвернулась до стінки й заплакала від усвідомлення свого жалюгідного становища, боялася, що Дмитро ось-ось прокинеться й гляне на неї тверезими очима. Вона зіщулилась, відчувши, як він безтямно роззирається по стінах, як його уже просвітлілий погляд переходить на неї.

Дмитро легко відірвав її од стіни, міцно стиснув у обіймах, але, побачивши залите слізьми обличчя, одразу випустив з рук, і вона зібгалася в клубок, готова кожної миті вибухнути плачем.

– Ти чого, Марійко?

– Іди геть!

– Чого? Я той… я не думав. На мене щось найшло. Та я хоч зараз… Давай подамо заяву…

Від його винуватого голосу Марія ще гірше заплакала.

– Не бійся. Я той… Я так само. Я тебе візьму, не бійся.

Він знову притягнув її до себе, Марія розсміялась.

– Не треба! Навіщо ти мені здався?

Від несподіванки Дмитро випустив її з обіймів.

– Інтересна ти дівчина! Ти що, завжди так робиш?

Марія швидко опанувала себе і з цинічною міною пояснила:

– Бачиш, це для мене не трагедія. Тобі цього не збагнути.

– Овва! А чого тоді плакала?

– Так, – здвигнула плечима Марія. – Хіба тобі не все одно? Можеш забиратися!

Вона зблідла. Сльози знову підступили до очей.

– Не муч мене, дай спокій… Я більше не витримаю. Якби ти не прийшов, все було б добре… – Вона затулила лице руками, ніби в поганому кінофільмі. – Що я плету, боже, що я плету…

– Та перестань, мала… – Дмитро погладив її по плечу. – Мала, чуєш, не плач… Ніхто не буде знати, що я тут ночував…

– Йди вже… Тебе дома ждуть, – зітхнула Марія. – Іди!

Коли він одягнувся, Марія натягнула халат і вийшла за ним в коридор.

– Простудишся, мала…

Вона вперто дивилася кудись вбік.

– Ну все, я пішов.

Марія вичавила з себе усмішку.

Дмитро наблизився до неї і поцілував. Та це не був той поцілунок, якого вона чекала, а жорстокий, тріумфуючий, котрий тільки на мить відігнав оціпеніння, але продовжив те, що вона хотіла обірвати.

14. «Аристократка духу»
(Продовження)

Н. вважав би Дмитра за об’єкт її насолоди, не більше. Але Марію це не вельми тішило.

Вона тепер нізащо не повірила б, що можна розважатись таким чином. Найбільше її гнітила нездатність поставити все на свої місця.

Марія хотіла визволення, а тепер веде себе, як остання неперебірлива дівка. А чи хотіла вона його взагалі! У неї було єдине бажання – народити дитину. І все. Зараз навіть смішно. Плоть її сита, спить без кошмарів і галюцинацій, ходить на роботу. Магдалина ще не скоро вийде з лікарні… В перші дні вона терзала себе за ту ніч, котра ніби закувала її в тенета. Єдина втіха, що, по правді кажучи, зневага нікчемних людців ніколи Марії особливо не засмучувала.

Але Дмитро не належав до цих жалюгідних самовдоволених тварюк, інакше б вона ніколи не розчинила перед ним двері. Вони просто існували на поштивій відстані одне від одного, і це їй навіть подобалось. Вночі вони переступали цю відстань в цілковитій згоді і ранком знову розходились.

Марія стала достобіса самовпевненою. Їй давно уже так добре не велося. Ніяких розмов, ніяких взаємних претензій у них з Дмитром не виникало. Марія почувала себе сімнадцятирічним дівчам, трохи легковажним, дурненьким. Таким все прощають.

Їй справді було добре з Дмитром. Світ навколо мінився яскравими барвами: дозрівали черешні в садах, пнулася вгору буйна зелень трави і дерев, сонце іскрилося в кожному вікні, в кожній квітці, теплі дощі спадали світлими струменями з дахів. Все жило, палахкотіло, рвалось на волю. Якщо раніше спека пригнічувала Марію, робила інертною, безсилою, то тепер сонце вливало їй у кров своє тепло.

Тепер Марія не чекала, коли Дмитро повернеться з роботи. Виходила йому назустріч. Вона боялась залишатись сама в квартирі. По вулиці вони йшли разом, але в дім заходили поодинці, наче чужі. Видавалося, що так буде краще.

У неділю вони йшли в кіно або в ліс, хоч там було не так затишно й безпечно, як у чотирьох стінах. Потреба розважитись все ж існувала. В їхніх стосунках могла запанувати одноманітність. Для Марії таке життя ще не втратило гостроти і привабливості, але Дмитро любив бувати на людях, в компанії. Зрештою, двадцять чотири роки для хлопця – вік ще не зрілий.

Та одного прекрасного дня Марія розсердилась. Як завжди вийшла зустрічати Дмитра після роботи, але його не було. Вона покружляла ще з півгодини по місту і сердита повернулась додому, придумуючи кару. Роздратування змінилось неспокоєм. Врешті-решт, де він так затримується?

Дмитро з’явився аж о десятій годині, і то не сам. Привів із собою якогось засмальцьованого п’яненького типа.

Марії це не вельми сподобалось. Вона гостро зиркнула на Дмитра, і той знічено промимрив:

– Ми тихенько, тихенько…

Марія стенула плечима і пішла до себе в кімнату.

– Марійко, – просунув у двері голову Дмитро. – Може, ти з нами посидиш?

– Ні!

– Дружок мій, розумієш… Познайомитись з тобою хотів. Ніяково було відмовити. Він той… скоро піде.

– Ти теж підеш…

– Що, що?.. – насторожився Дмитро. – Ну, не гнівайся! Розумієш, дружок мій. Хлопець простий, не вчений… Пішли, випили по старій пам’яті. Буває. Але я не п’яний…

– Дай мені спокій! Я тебе бачити не хочу! – зітхнула Марія. – І твого дружка так само…

– Дімко! – закричав з кухні той його дружок.

Марія встала і рішуче попрямувала до кухні.

Дружок сидів за столом і чистив копчену рибу. На плитці грівся чайник.

– Звиняюсь, чайку захотілось… – розгублено закліпав він очима.

Це виглядало так комічно, що Марія не могла втриматись від сміху.

– Та не турбуйтеся… – замахав він руками, коли Марія виклала на стіл масло й ковбасу. – Я ось рибки поїм, зап’ю чаєм.

– Їжте вже…

– Дімко! – крикнув той зраділо. – Я що тобі казав! Люди все зрозуміють…

Марія сиділа, підперши рукою щоку, дивилась, як Дмитро з дружком знищують їжу, і посміхалась.

– Може, той… ради знайомства по пляшку збігати? – запропонував дружок.

– Та ви їжте, їжте… – злукавила Марія.

«От чудо-юдо! – подумала вона. – Немите, обшарпане, а очі так і бігають, де б знайти що випити. Ну, цей номер в тебе не пройде! А Дмитро, як щеня побите, ладний руки мені лизати, щоб не образила приятеля!»

– Дімко, а весілля коли? Випити хочеться страх! – защебетав дружок, приязно підморгуючи Марії. – Мене не забудьте покликати!

– Факт, що покличу! Правда, Марійко? – Дмитро обняв її за шию й притягнув до себе.

Марію страшенно дратувало подібне поводження та ще в присутності цього п’янички. Вона вирвалась, ледве стримуючи свою лють. Нарешті дружок став збиратися додому.

– Мала, – сказав Дмитро. – Я сьогодні не прийду. Треба додому поїхати.

– Як? – на хвильку розгубилась Марія і сердито кинула: – Тоді можеш взагалі не приходити.

15. Бунт

Про своє становище Марія, що, як відомо, належала до натур витончених, котрі здатні глибоко переживати зовсім нікчемні події, могла б сказати лише одне слово: «Падіння». До недавнього часу вона знала собі ціну, досить високу. Але тепер могла тільки дякувати богу, що той в особі Дмитра подарував їй звичайні земні втіхи. І Марія переборювала в собі аскетичні замашки старої діви. Низькі інстинкти брали своє. Але ж не все на світі постійне!

Як «бог з машини», зненацька з’явилась Магдалина. Принесла з собою рятунок. Марія одразу опинилась ніби за муром і на перших порах була навіть задоволена. Якою б солодкою не видавалася їхня з Дмитром вільна любов, існували ще похмурі пробудження, сумління. Чужа все-таки квартира, запльовані сходи, помийний запах, нарешті Дмитрові необережні грубі слова…

Магдалину виписали з лікарні, і в кімнаті запахло стерильністю, порядністю. Грішна Марія намагалася привести себе в нормальний вигляд, тобто стати такою ж скромницею, якою була раніше. Вона взагалі хотіла, щоб Дмитро ставився до неї, як до чужої, але це виглядало б надто смішно.

Відтепер Магдалина дуже піклувалася про власне здоров’я. На їхню квартиру стали приходити бабусі, старші жінки. Вели безконечні розмови про власні хвороби, про ліки, трави, про кінець світу. Магдалина, взагалі, почала тепер лічити час від свого приходу з лікарні.

Марію спершу смішили ці збориська, схожі на відьомські, але деколи вона навіть сиділа разом з цими бабусями, прислухалася до розмови.

Потім все охочіше йшла з Дмитром з цієї сумної задушливої квартирки. Одноманітні балачки, тоскні обличчя бабусь і Магдалини, котра потроху перетворювалась в таку саму бабусю, стали її пригнічувати. Марія з жахом помічала, що час, який досі стояв на місці, почав знову рухатися, що те коротке сп’яніння, єдине за стільки років самотнього скніння, невблаганно переходить в тяжке похмілля.

І вона відчайдушно стала чіплятися за будь-яку нагоду, котра бодай ненадовго відвернула б неминуче спустошення.

Дмитро був невловимий, рухливий, незрозумілий. Вона почувала до нього то суто жіночу вдячність, то лють. Він ніколи не належав їй повністю, і Марія не знала, з якого боку сподіватись біди. Хлопчача непостійність, легковажність, котрі спочатку так її вабили, стали дратувати. Марія добре бачила, що зістаріється набагато швидше, ніж Дмитро подорослішає. Їй треба було змиритись з цим.

Дмитро добре заробляв, і вони стали все частіше заходити в ресторан. Там завжди зустрічалися з приятелями Дмитра, котрі вважали своїм обов’язком сідати за їхній стіл, пити й запрошувати Марію до танцю. Вона йшла, щоб не образити котрогось з цих типів, почувала себе мученицею в їхніх цупких обіймах, задихалась від п’яного перегару. Очі їй різало світло, вуха – музика.

Вона сідала, благально дивилась на Дмитра, шукаючи в нього захисту, але ця добра душа, п’яно усміхаючись, витала десь далеко.

Поступово й Марії туманилось в голові. Вона м’якла, ніби віск, і вже не думала про те, як осудливо дивитиметься Магдалина, коли вона повернеться додому опівночі, як нелегко буде потім відіслати Дмитра до когось з друзів і як прокидатиметься вона вранці, вкрай розбита і нещасна, а найбільше налякана тим, що чекає її далі, далі, далі…

А далі настала цілком логічна розв’язка, котра звільнила її від необхідності щоранку каятись.

Марія була з Дмитром в ресторані. Зрештою, кожна несамотня дівчина може піти з кавалером в ресторан. Дмитра, наприклад, дуже дивувало, коли вона відмовлялась: «Як? То ж мої гроші! Посидимо, вип’ємо… Краще, ніж по лісу лазити…» Щоб не чути цих слів, Марія зітхала і йшла.

Цього вечора вона забагато випила, і їй стало трохи недобре. Поруч неї сидів ще один Дмитрів приятель і силкувався сказати щось розумне на тему міжнародного становища. Марія слухала уважно, хоч ніяк не могла вловити суті, бо з другого боку Дмитро вперше підмовляв її випити ще.

Тож вона сиділа і час від часу сміялась коротким п’яненьким смішком.

Їй трапилось глянути поперед себе й завважити біля естради давніх знайомих: Леночку з чоловіком і Юру з павою, одягненою згідно останньої моди. Від них віяло справжнім аристократизмом. Вони напевно вели дуже серйозну розмову, повну іронії й витонченості. Дами раз у раз пригублювали шампанське, кавалери делікатно їм прислуговували. І коли вони іноді вставали, щоб потанцювати, всі звертали увагу на елегантні пари. А вони обдаровували чернь посмішками, як принци й принцеси.

Сусід Марії прицмокнув від захвату:

– Во, дєвочки! Шик!..

– Ха-ха! Не для пса ковбаса! – реготнув Дмитро.

– Офіціант! – щосили гаркнув сусід, аж всі пообертались.

В ту ж мить Марію помітила Леночка. Очі її здивовано розширились, і вона сказала щось своїм компаньйонам.

Чотири пари очей одразу вп’ялись у нещасну Марію, і та поволі стала червоніти від сорому, усвідомлюючи ганебність своєї поведінки, і якби навіть Дмитро пішов зараз і набив їм морди, вона сприйняла б це тільки за хамство, не більше.

Марія низько опустила голову. У неї не було іншого виходу, як провалитись крізь землю або, надриваючи горло, кричати, доки всі не поглухнуть і не втечуть з цієї забігайлівки, з цього вертепу, де немає нічого, крім п’яного чванства і тупості.

– Господи… – прошепотіла вона. – Доки це буде…

Горло їй пересохло, звідкись знизу підкочувалась нестерпна нудота. Марія затулила рукою рота і, похитуючись, побігла до виходу. Швейцар відчинив перед нею важкі скляні двері, і вона вислизнула надвір.

Нудота пройшла раптово, але від болю розколювалась голова. Дмитро її наздогнав уже в парку, зловив руку і, заплітаючи язиком, обурено вигукнув:

– Ти що, здуріла? Я стільки набрав усього!

– Відчепись! – тупнула ногою Марія. – 3 мене досить.

Крик на нього вплинув, і Дмитро пробурчав:

– Так добре було… Музика… Тобі що, погано?

Марія обхопила руками дерево і нестямно викрикнула:

– Я не люблю тебе!.. Забирайся геть! Я тебе бачити не хочу…

Дмитро перелякано дивився на неї.

– Здуріла, бігме, здуріла… Та ти до дідька п’яна!

Марія одірвалась нарешті від дерева і пішла сама, не знаючи куди, розставивши руки, щоб не впасти.

Дмитро поплівся за нею.

– А, ти ще тут? – зловтішно реготнула вона. – Нічого ти не розумієш, ні от стілечки! Сказано, хам, хам! Думаєш, ти мені потрібен? Нікого мені не треба… Проживу й без вас… Забирайся к бісу, а я тут посиджу…

Марія сіла на траву й заплющила очі.

– То ти мене дурила? – погрозливо спитав Дмитро.

– Темно як… Ой, нічого не бачу! – розплющивши очі, вона спитала з острахом: – Ти щось сказав?

Дмитро спробував її поставити на ноги, але з того нічого не вийшло – Марія несподівано вирвалась і дала йому ляпаса.

16. Листи

Лист до Н.

Я стільки разів писала тобі, що помру, що більше не витримаю. Раз в житті я спробувала жити за твоїм принципом і зазнала поразки.

Може, я шукала справжніх людей не там, де треба, і тільки тому наробила стільки дурниць? Чи взагалі їх треба було шукати? Коли глянула на себе збоку, то вжахнулась, яка я стала потворна, байдужа, легковажна. Але вже не маю ніякої сили щось міняти…

Знаєш, як я собі уявляю пекло? Це коли безліч разів кидаєшся з одинадцятого поверху і кожного разу жалкуєш, що летиш назустріч смерті. Страшнішого не можна придумати.

А іноді мені стає так легко й світло. Ніби я перенеслася на картину Брейгеля: їду на неймовірно красивому білому коні по зеленому лузі. Попереду пишні крислаті дуби, на мені золотиста одіж, вітер розвіває волосся. Такі радісні кольори. І такий спокій…

Таке свято буває рідко, як і гарний сон, бо з кожним днем, ще не розплющивши очі, усвідомлюю, що від усього можна втекти, тільки не від себе. І перша моя думка: «Це правда. Новий день нічого не змінив».

Про свій тягар я не маю права забувати жодної хвилини, бо, коли піддамся паніці, то настане кінець. Бо, коли піду до якоїсь брудної байдужої баби, котра за гроші зробить все, що потрібно, для чого тоді мені жити? Повернутись знову у те безнадійне химерне існування не можливо. Відчувати повільне в’янення, старіння і водночас бачити навколо себе щасливих молодих людей!

Світ став для мене гострий, як лезо бритви: боляче рукам, ногам, очам… Хочу кричати, заритись лицем у траву чи в таку добру, теплу, надійну землю… А потім піднятись і йти степами, лісами до повної знемоги, день і ніч, прибитись до чужої оселі, де мене зігріють, нагодують, будуть гладити по голові і говорити прості щирі людські слова.

І я залишусь у цій оселі, й моя дитина народиться сонячного дня і п’ять років не бачитиме нікого, крім лагідних людей, звірів, лісу й квітів і боятиметься тільки грому. А ніколи вже не зможе сказати грубого слова, вдарити собаку, тим більше людину…

Лист до мами

Дорога мамочко!

Не гнівайся, що я так довго Тобі не відписувала. У мене було дуже мало вільного часу. І настрій мала дуже кепський. Так мені набридло жити в цьому місті! Здається, я більше не витримаю. І справді, скільки можна? Добре було б кудись виїхати, але хіба я на це здатна? Та й пізно уже…

Ти тільки не переживай. Якось буде. І не подумай до мене їхати. Ти ж хвора… Може, я сама приїду, коли трохи заспокоюсь. Зараз у мене неприємності, тому я пишу такого невеселого листа. Але Ти все одно нічим мені не допоможеш.

Ти ж знаєш, який у мене характер: спочатку сльози, ціла трагедія, а згодом виявляється, що це просто дрібниця.

Боже, я весь час боюсь, що Ти зрозуміла мене неправильно! Можливо, ці зміни вийдуть тільки на добре. Це коли Ти спробуєш мене зрозуміти так, як того мені хотілося, тобто коли подивишся на свою доню, як на зовсім дорослу людину.

Як там Твоє здоров’я, мамочко? Що нового чути? Як поживають Твої сусіди?

До побачення, моя мамцю! Цілую.

Твоя неслухняна дочка.

P. S. Я написала жахливі дурниці. Чому я не послухала Тебе раніше і не приїхала додому назовсім! Тепер уже пізно. Я дуже змінилася. Справді пізно і не варто Тебе засмучувати. Ти від мене ніколи не відвернешся, але на світі дуже багато людей, які можуть образити Тебе тільки через те, що Ти моя мати.

17. Маруся в розпачі

Магдалина боялась, щоб у неї не був рак. У лікарні всього наслухалась. Як то буває: лікують від одного, а людина слабує на інше. Жінка розказувала, як її сусідку тримали в лікарні, а потім виписали додому – вмирати від раку. То та ще цілий місяць криком кричала. На скіпку висохла, вже під кінець чорна була, як вугілля. Ніхто не міг їй нічим допомогти. Не приведи боже нікому такої смертоньки зазнати! Де ж то раніше ті хвороби були! Вмер чоловік – не знали й од чого…

Страшно робиться Магдалині. Коли виписували її, сказали нічого тяжкого не підіймати. І все. Слава богу, тепер легше, але деколи як вхопить, то хоч плач…

Ще й не нажилася, а тут уже й вмирати. Якби ж то смерть легка була, а як доведеться мучитись? Що то молоде, веселе, здорове! Думає, що так вічно буде!

Приснився Магдалині з середи на четвер сон. Ніби йде вона сама лісом. Бачить: стоїть хрест, а з-під нього вода дзюрчить. Їй пити захотілося, схилилася, а вода тікає. Тільки нахилиться, а вода втікає. В роті пересохло – страх! А тут хтось як заплаче:

– Мамо, мамо!

На тім і збудилася. Чує, справді Марія хлипає. Щось приснилося, видно…

Ледве добудилася. А та лише голову підняла і знов заснула.

Магдалина напилася на кухні води й собі лягла.

Щось не те з дівкою робиться! Дмитро не заходить, сучий син. Хіба посварились? Чи вже її лишив? Дівчина, нема що казати, і файна, і вчена, тільки якась нежива. Дмитрові би робітниця здалася, щоб і заспівала б, і насварила, і коло хати, і коло худоби порядок навела.

А то ручки тоненькі, сама як стеблиночка. І слова наперекір не скаже. Де ж то таким тихим можна бути?!

Маму кликала… Що за мати така, що навіть не приїде до дитини подивитись, як та живе?

Хто хоче вскубне, хто хоче висварить… Нікому пожаліти…

Най мені прийде Дмитрунцьо, я йому покажу! Та теж файна: мовчить, як риба. Хоч би мені розказала, я б, може, щось порадила…

Ой діти, діти… А сон той не на добре: вода чистісінька.

Марія знала, що прийде день, коли все відкриється, вже не приховає вона свій гріх, хоч який це гріх? Щастя, радість. Вона переконувала себе, що саме цього прагнула, що це саме її життя, але в грудях ставало порожньо й холонуло усе тіло від страху.

Що ж буде далі?

Вона тоді спробувала не думати про це, але з кожним днем дитя все частіше нагадувало про себе: то м’яко билось в животі, то надовго завмирало. І ця страшна нерухомість паралізовувала Марію. Вона довго вслухалась в себе і по довгій нестерпній тиші нарешті відчула присутність маленького живого клубочка. І невідомо, чи то серце її так билось, чи дитя настирливо просилося на світ. «Малесеньке, ну, куди ще тобі? – сповнювала все єство Марії незнана ще ніжність. – Не бійся, я тут. Я тебе нікому не віддам».

Вона тільки боялась, щоб не прийшов Дмитро, не розвалив цю фортецю, котру вона спорудила для себе і для своєї дитини. Вона не могла фізично переносити грубе слово, брутальний жест. Не могла ніяк забути огидної сцени в парку, п’яного Дмитра. Їй тепер усе прощалось. Дитина принесла Марії очищення. Вона вірила в свою чистоту, не могла інакше зробити.

Тільки б він не прийшов… Марія одсікла все, що було до того моменту, коли вона вперше відчула в собі іншу істоту. Вона заново, в котрий уже раз уявила своє майбутнє. Майже завжди ці мрії не здійснювались, але треба було щось придумувати знову й знову, щоб продовжити собі життя.

Марія просто боялась Дмитра. Тому, що він не був покидьком. В цьому клятому світі не можна було всіх перекреслити. Кожну людину, як би Марія цього не хотіла, при бажанні можна виправдати.

А Дмитро все-таки прийшов. І то саме тоді, коли хазяйки не було дома. Марія ледь не впала. Її найбільше обурило те, що він, як ні в чому не бувало, весело став базікати, де це пропадає Магдалина, бо йому треба з нею поговорити…

Марія розгублено стояла коло вікна і гризла сірник.

– Марусю? – покликав її Дмитро, і вона, відчувши в цьому ненависному для неї слові самовдоволеність, навіть не обернулась.

Зарипів стілець, і Дмитро обняв її за плечі. На мить вона затрималась в міцних руках, але потім різко вирвалась.

– Ти що? – здивувався він. – Я думав, тобі вже перейшла дурість…

Марія вперто стискала зуби, щоб не зірватись.

– Чого ти така недобра?

Вона заговорила, наголошуючи на кожному слові:

– Між нами все покінчено. Тобі це ясно чи ні? Не треба мені нікого. Не треба…

Марія боялась, що він її перебиватиме, не дасть сказати все, що хотіла б, але, глянувши на його розгублене і тупе, як їй здавалось, обличчя, замовкла.

– Що з тобою? – спромігся на слово Дмитро.

– Нічого, – чужим глухим голосом сказала вона. – Йди краще геть. Ти нічого не розумієш… Я…

В ту ж мить скрипнули двері, і на порозі стала Магдалина.

Марія опинилась між них двох і зацьковано опустила очі.

– Дмитрику, ти чого мені дівчину зобиджаєш? – похитала головою Магдалина.

Той засміявся:

– А то вже наше молоде діло, правда, Марусю?

Дмитро взяв її за руку, і вона здригнулась.

– Ну-ну, – примирливо сказала Магдалина. – Дивись мені…

І вийшла.

Марія вирвала руку і сховала її за спиною.

– Ну, що ти за людина? Ну, випив трохи, ти так само. Буває… Чого ти мені голову морочиш? Давай заяву віднесемо. А через дев’ять місяців, диви, й дитину мені вродиш. Чи, може, ти вже той?..

Він підозріло зміряв її очима.

Від цього погляду Марія завмерла, і, все в ній ніби вмерло. Вона інстинктивно прикрила живіт руками:

– Ні-ні!..

Дмитро полегшено зітхнув:

– Я просто так питаю… Ну, то як, мир?

– Я тобі сказала… – простогнала Марія.

– Ну, добре… На милування нема силування. Тільки не дуже задирай носа, бо в старих дівках залишишся! Я думав, щоб тобі було краще. Люди всякого наговорять… До мене не прилипне.

Марія відвернулась. Вона почула, як стара підлога заскрипіла під його ногами. Як лунко гримнули двері.

Марія сіла на стілець, і мозок її гарячково запрацював. Справді, яка в неї може бути дитина? Просто смішно. Яка з неї мати? Живіт їй став знову порожній. Порожня голова. І навколо – порожнеча. Все, що було досі, зникло. Пальці її одерев’яніли. Ноги намертво приросли до підлоги. Минуло чимало часу, перш ніж вона змогла розрізнити обриси предметів і темну безлику постать перед собою. Хтось взяв її за руку…

Марія покірно лягла, прикривши лице простирадлом. Вона неспроможна була навіть ворухнутись. В голові не було жодної думки.

Магдалина загасила світло. Це означало, що ніхто Марії не набридатиме і що настане той час, коли вона почне шукати собі рятунку. Бо так далі не могло тривати.

Марія дивилась на себе згори: мізерну, виснажену, безпомічну. Тіло розпливлось кудись, залишились самі кістки, котрі, як не дивно, боліли від незручного положення. І це була єдина реальність, котрої вона ніяк не могла позбутись.

Нічого, і це пройде. Треба ще почекати, доки засне Магдалина, котра пережила власну самотність. І животітиме ще довго, лікуючись від своїх хвороб! Хоч нікому на світі не потрібна.

Марія нерухомо лежала і чекала.

І по довгому часі пройшов перший порух в її тілі, ніби електричний струм. Забилось швидко серце. Маленький клубочок в животі ворухнувся.

Вона щосили закричала, корчилась в ліжку, зриваючи з себе одежу, кусаючи руки ніби в якомусь тваринному страху.

І коли спалахнуло світло, Марія довірливо кинулась до Магдалини, обхопила її руками, як маму, просила захисту, вірячи, що та одна може порятувати її від смерті.