Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)
Після роботи зайшли ми в магазин. Даник купив за свої пляшку вина.
«А не мало буде?» – питаю. «Дивися, щоб не було забагато».
Поки ми вийшли, Даник сказав: «До мене вчора гості приїздили, ясно? Не продай!»
Я спочатку не второпав: «Що не продай?» – «Мене!» – «A-а, до неї підемо?… Ти що, боїшся?» – «Не те що боюсь, а при тобі легше буде…»
Не хотілось мені в чужі справи носа пхати. Приходимо. Даник дзвонить так легенько, один разочок… «Вона не почує…»
Е, ні, почула… Відчинила Вірка двері, як глянула, мені аж холодно стало. Думаю, зараз вхопить нас обох за барки і спустить зі сходів. «Ти диви, – каже, – гості дорогі! Та ще вдвох. А більше з собою не привели?» – «Вірцю, таке діло… – зменшився вдвоє мій Даник, – прийшли поздоровити з Восьмим березня… Впусти…» – «Ви через рік би прийшли!» – «Хай Діма скаже, що я вчора не міг… Гості приїхали…» – «Падло ти, Даник! Такий, як усі. Ані квіточки мені не подарував, то я собі на базарі купила. Сама й сиділа вчора цілий день, дивилася у вікно, як люди святкують…»
Мені аж смішно стало. Вірці – квіти! Анекдот. У нас не кожен хлопець дівчині квіти купить. Не заведено. А тут Вірці… Вона себе в обиду не дасть. Сили, як в доброго хлопа.
Даник мовчить, ні гу-гу, хіба очима кліпає, теж дивується.
«Та й не треба мені твоїх квітів! Краще розкажи приятелю, як ти бабам на роботі кофточки імпортні продаєш. Я дістаю, а ти продаєш. Чи, може, він тобі допомагає?»
«Ага, – думаю, – ясно, звідки в Даника гроші: я щось чув, та недочув».
Глянув я на Даника, а той червоний, як буряк. «Йди, Дімко, надвір… Я тут сам…»
Я пішов. І тут мені стрель у голову: «Розкусив? Даника, значить, розкусив. Ради цього варто було пертися в другий кінець міста».
Я аж сів на лавку. Якесь мале років шести, не більше, бродило по калюжах. Саме-самісіньке. Вже ті калюжі позмерзалися, вечір, а воно ходило собі. Може, то був Вірчин син, не знаю, але таке потішне мале. Саме бавилося, щось собі під ніс бурмотіло. Я змерз, а воно ні…
А Даника я так і не дочекався. Напевно, помирилися, бо не чутно було, щоб Вірка посуд била.
Розповідь дівчини
Всі звикли вважати мене щасливою. Ще би, мій батько – директор маслокомбінату, і я з першого разу не поступила в інститут?.. Для мого одягу не вистачає місця в шафі, батьки вдовольняють всі мої забаганки. На день народження мені дарують різні золоті речі. Все в мене є. Тільки нудно деколи стає. Невелике то щастя жити в такій провінційній дірі, як наше місто, де нема куди й вийти.
Влітку я, звичайно, не сиджу вдома. Відпочиваю на морі, в гарній компанії, і ледве не плачу, коли доводиться вертатись назад. Нудно!
Приїду з лекцій: включаю магнітофон (це вже другий, перший я подарувала одному хлопцеві на деталі). Зробила людині радість. Люблю робити комусь приємність. Отож, вмикаю магнітофон, лягаю на німецьку тахту і нудьгую.
Досить простягнути руку до телефону – і хтось прийде. В мене повно знайомих, але всі вже набридли. Ті ж самі і в свято, і в будень. Однаково говорять, однаково п’ють, їдять. Анекдоти й ті в них однакові. Їм би випити на дурничку і комусь позаздрити. Те, чому вони так заздрять, мене анітрохи не тішить. Набридло!
Всі вони якісь несправжні. Принаймні вдають силоміць, що не схожі на інших жителів міста. Я їм цього ніколи не говорила і ніколи не скажу. Що буде, коли вони мене покинуть? В мене ж нічого більше нема. Та й не можу я бути сама. Аж подумати страшно – мені двадцять років, а я ще не зустріла такої людини, яка б могла мені сподобатися. Всі хлопці якісь такі безхарактерні, навіть постояти за себе не вміють. Бігають за мною, ніби цуцики. Я вже не вірю, що на світі є справжні мужчини. Вони, напевно, розучились самі вирішувати.
Розповідь Нелі
Ірка – моя подружка. Її мама колись вчилась з моєю мамою в одній школі і тепер, коли треба щось дістати, йде по старій дружбі до Лідії Григорівни. Тато дуже злиться: «Не можеш обійтися? Конче треба людям в очі лізти! Вони нам не рівня».
Мама його не слухає, і правильно робить. Треба жити, як усі. Я пригадую, як школу кінчала. Математичка трояк з геометрії – хотіла поставити, то мама три дні ходила за нею, плакала, але випросила. А якби не пішла, то я б тепер не технікум кінчала, а працювала на заводі простою робітницею.
Ірка – хороша дівчина, але вередлива. Вона собі може все дозволити. А як одягається! Трохи посвариться з батьками, на другий день вони до неї то з кофточкою, то відрізом на сукню. А з моїми сварися не сварися, нічого не вийде, хіба наплачешся. Мені встидно ходити, як жебрачка. Кому я потрібна? Заміж треба виходити, а за кого? В нашому місті всіх знаю. Ті хлопці такі дурні… Їм аби випити та погуляти. Я вже такого надивилася, що боронь боже!
Минулої неділі ми з Іркою, Богданом, Ігорем і Славиком ходили в ліс по квіти. Я не думала йти; мала рантку з одним пацаном. Він мені не подобається, але можна крутити, як хочеш. Я не пішла, подзвонила, що хвора. Згодом пошкодувала, що таке зробила.
Пішли ми в ліс. Подихали свіжим повітрям. Ірка казилась, хотіла на дерево навіть вилізти. Ігор підбивав до мене клинці, але я йому дала відкоша. Весь час тягнув мене подалі, казав, що знає найкраще місце у всьому лісі.
Пішли ми тоді всі п’ятеро туди. Там було класно! Пеньок, а коло нього повалений стовбур, щоб на ньому сидіти. Ми повсідались, випили «сухача». Ірка знову почала дуріти. З нею таке буває. Я не хочу нічого поганого казати, але якби хтось надійшов, що би він подумав? Богдан мав транзистор, зловив щось сучасне, а Ірка давай танцювати. Сміялись ми всі, а потім Славик каже: «Щось ти, Ірко, розійшлася… Давай ми тебе прив’яжемо до дерева, щоб заспокоїлась…»
А та здуру як ляпне: «Мене не можна прив’язувати. Ви краще її прив’яжіть, а то вона зараз засне!»
І що ви думаєте? Як я не кричала, вони мене взяли й прив’язали поясами від плащів, а Ірка скакала на одній нозі й реготалась.
Якби вони не були п’яні, то до такого не додумалися б. Я вже й просила, й молила. Нічого не помагало. Ігор – теж свиня, хоча б заступився!
Вони мене залишили, а самі пішли. Господи, як я перелякалась. Руками не можу ворушити, а кричати боюся, бо ще хтось п’яніший прийде. Ледве не плачу. А тут чую раптом, тріщить гілля під ногами. Думала, вернулись. Дивлюсь, а то якісь незнайомі хлопці. Підходять до мене і собі сміються.
Один, симпатичний такий, каже: «Диви, яка гарна дівчина! Просто нам в руки потрапила…» А другий: «Я її зараз поцілую!»
Я аж завмерла, а ті ідіоти давай сперечатись, кому першому мене цілувати. Ну, думаю, кінець! Якби я не розревілася, хто знає, що б вийшло. Відв’язали мене ті хлопці й аж додому відвели.
Я мамі не розповіла. Вона би вмерла з переляку. Ірка потім вибачалась. Подарувала мені польські духи «Може бути» (їх дуже важко дістати). То її не можна прив’язувати, а мене можна? Я така добра, що всім прощаю. Ну, нічого, більше я з ними в ліс не піду! Хай собі шукають дурніших за мене…
З нотаток пенсіонера
Інколи думаю, наскільки люди на цьому світі роз’єднані між собою і як їм важко зустрітись. Я вже більше як двадцять років самотній, тобто і живу сам, і самотній. Мене не полишає надія знайти друга. Не жінку, для цього надто старий, а людину, з котрою у мене було б повне взаєморозуміння. Хіба б шукав я тоді філософський камінь?
У цьому містечку люди понавигадували стільки зв’язків між собою, що в них можна заплутатись, як у павутинні. А хіба їм стало від цього легше?
Господи, як гарно на білому світі! Ночами я корчусь від болю. Крізь фіранку просвічують зорі, й тиша така, хоч затуляй вуха. На деревах з’явились перші листочки, і все так пахне-пахне…
Ми всі раби весни. Всі, від малого до старого. Нікого вона не обминає. Люди стали якісь нервові, метушливі… Нащо вже я старий, а інколи й мені серце солодко тенькне. Згадаю першу свою любов, як ми ходили з Настечкою Першого травня на демонстрацію, і було нам, аж страшно подумати, по дев’ятнадцять років… Як ми йшли вдвох, не сміючи глянути одне на одного, щоб не сміялись товариші. Ми тоді добре не зналися, але Настечка страшенно мені подобалася: така біленька, тоненька, вся аж світилася. Було в неї дома ще четверо малих братиків і сестричок. Всі тоді голодували, та хіба ж я смів запропонувати їй допомогу? А як вона від мене одверталася, ховала очі! Не знав я чому, гнівався, а то ж вона соромилася свого старого перкалевого платтячка і парусинових туфель. Дурненька!
Тоді на демонстрації вона спіткнулась, і від тих нещасних туфель відірвала каблук. Настечка вся почервоніла… і я відвернувся, поки їй допомагали дівчата.
Дивно якось тепер це згадувати, ніби не зі мною це сталось. Приснилась мені недавно Настечка, така ж біла-біла. Ніколи вона не снилась, а це навідалась, видно, скоро помру. Почастішали приступи вночі, отак помру колись, і ніхто не знатиме, крім Фібуся, хоч його зараз не часто побачиш вдома. Коли він приходить, я його не лаю. Наливаю в бляшанку молока, сідаю неподалік і дивлюсь, як він їсть, як поступово виповнюються його запалі боки і лагіднішають очі.
А ще вчора забігала сусідка, приносила мені сиру з сметаною і зеленою цибулею. Поговорили, позітхали. Вже так давно ніхто, мене не жалів. Якби погладив хтось по голові, я б, напевно, заплакав. Поговорили просто так, по-людськи. Сусідка все бідкалася, що я сам живу, що хворію, чи не знайшов би я собі якоїсь бабці, щоб доживати віку разом.
Я навіть не встиг щось відповісти, як вона пішла зустрічати онуків зі школи. А в мене всього багатства, що Фібусь та філософський камінь, котрого я вже, напевно, не встигну знайти…
Я не хочу підводити підсумки, ставити сам над собою крапку. Що було, то було, іншого життя мені не треба. Про смерть я теж не люблю думати, вона завжди приходить невчасно.
Але як би я жив зараз без отого хлопчика? Виявляється, я, котрий цілий вік пропрацював учителем, не знаю зовсім малих дітей.
Вертаючись з поліклініки, я завжди намагаюся скоротити шлях, йду через двори. Зрештою, так мені подобається. Там тихіше. Я сідаю на лавку трохи передихнути. Весною мені гіршає, я швидко втомлююся.
Нещодавно я так само сів перепочити і помилуватись гарною погодою. Було рано, десь біля дванадцятої. Діти всі були в школі або в садку. Дві старші жінки розвішували щойно випрану білизну.
І тут я побачив цю дитину. Хлопчик років шести з’явився несподівано, може, вийшов з будинку, що навпроти. Видно, йому було нудно. Я сам не помітив, як почав за ним спостерігати. Спочатку він крутився коло жінок. Мені було смішно, коли він кривився від крапель води, що потрапляли йому на обличчя при струшуванні білизни. Невдовзі жінки прогнали хлопчика, бо він необережно наступив на край простирадла.
Після того хлопчик мав зайнятись чимось іншим. Я терпляче чекав. Він же то боязко наближався, то відходив, чимось нагадуючи маленьке насторожене звіря. Я до нього посміхнувся, але він мені не відповів. Обернувся і побіг назад до будинку.
Що я мав робити? Я теж пішов додому.
Наступного разу я знову розташувався коло того самого будинку. Так поступово ми звикали одне до одного. Нічого дивного нема в тому, що старе і мале порозумілись між собою, не сказавши ні слова. Хлопчика звали Вітя. Я почув, як його так гукала мати. Це жінка легковажна, без чоловіка, доволі вульгарна.
Я любив спостерігати, як Вітя бавиться, хоч його гра призначалась для мене. Хлопчик бавився м’ячем, кидав його угору, котив по подвір’ї. І здавалось, ніби ми вдвох бавились тим м’ячем. Він весь час позирав у мій бік, і наші погляди зустрічались. Я підбадьорливо йому кивав. Це були мої найприємніші хвилини. Потім приходили інші діти, і Вітя кидався до них. Мій час закінчувався. Я повертався додому. Одного разу я бачив, як він ішов з матір’ю, притиснувши до грудей коробку з оранжевою кришкою. Оранжевий відсвіт падав йому на веселе личко, що завжди буває насуплене.
Одного разу він спіткнувся і впав. Поки я звівся, щоб йому допомогти, він сам собі дав ради. «Болить?» – спитав я його. «Нє!..» – відповів він і заплакав. «Чого ж ти плачеш?» – «Мама буде бити за штани…»
Справді, на коліні у нього була дірка. «Давай підемо до мене і я тобі зашию».
Я так боявся, що він відмовиться! Але діти ще не втратили довірливості. Ми йшли до мене додому, і хлопчик ніяк не міг забути про дірку в штанцях.
Все побачене справило на Вітю велике враження. Вперше хтось дивився на склянки, реторти, тиглі із захопленням. Я був гордий, хоч мусив пильнувати, аби хлопець не вчинив якої шкоди.
Я розповів йому про свій філософський камінь, поскаржився, скільки часу й грошей пішло на те, щоб дістати потрібні речовини. І що я вже близький до істини.
Штанці я зашив вправно і дуже шкодував, що в моїй холостяцькій квартирі не знайшлося ні цукерки, ні бублика. Замість цього я подарував Віті маленький уламок метеорита. Він не повірив, що це шматок зірки. Справді, хіба може чорний камінь нагадувати зірку? Він мене майже переконав.
Я відвів малого додому і дав йому чесне слово прийти завтра. Його мати ось-ось мала повернутись.
Боже, як добре ти вчинив, давши мені перед самою смертю цю дитину, порадував останнім теплим промінчиком. Найкраще завжди дається наостанку. Боже, дай мені хоч місяць натішитися солодким відчуттям, що ти комусь потрібен, аби я мав за чим пошкодувати, коли прийде моя остання година… Я тоді прощу все зло, всі кривди, заподіяні мені за довге життя, тільки не віднімай цієї втіхи (нерозбірливо).
Хлопчика я так і не побачив учора. Сидів, може, зо три години на лавочці, прихистившись парасолею, бо сіяв дощ.
Прийшовши додому, відчув, як мені погіршало, і мусив лягти в ліжко.
Так і пишу в ліжку…
Де мій Фібусь… (нерозбірливо)
(Ці нотатки було знайдено біля непритомного Івана Дмитровича. Він помер у лікарні, так і не прийшовши до пам’яті. На похороні було багато людей, але найдужче плакала його рідна сестра).
Розповідь дівчини
Як вони всі мені набридли! Липнуть, наче мухи. Цікаво, чи так само липнули б вони, якби мій тато не був директором маслозаводу? Напевно, ні… Весь час: «Ірочко, Ірочко, яка ти гарна, яка ти вихована!»
Знали б вони, що я їх всіх зневажаю! Справді, я в компанії завжди весела, але спробуй засумувати – одразу по кутках: шу-шу! Я ніби гола перед ними.
Але зате все мені прощають. Нелька, ця дурепа, міщанка, і та простила, що за моєю намовою хлопці її до дерева прив’язали. Так й сказала: «Прощаю, бо ти мені подружка». А яка вона мені подружка?
Прийде до мене додому, то тільки моїм барахлом цікавиться. Якби я їй дозволила, все б пхнула в мішок і забрала з собою. Я в неділю хотіла перевірити, чи справді мені все дозволено. Аж тоді я їх усіх зрозуміла. Зовні вони нічого не показують, хоч їх ріж, а в душі, напевно, ладні обплювати мене з ніг до голови.
Зрештою, краще хай тобі заздрять, ніж над тобою сміються і зневажають. Але ж і набридло мені це! В інституті мені сходить багато чого з рук. Правда, я вчуся без трійок і навіть одержую стипендію, котра зовсім мені не потрібна.
Деколи мені хочеться повеселитись. Компанію довго не треба шукати. Було б добре, якби ще всі мовчали, а то як порозпускають язики… Гірше за базарних бабів. Жодної розумної думки!
Вчора була на дні народження в Колі. Було багато незнайомих хлопців. Люблю придивлятись до незнайомих людей, а раптом вони виявляться не такі зануди, як знайомі.
Був там один хлопець, всі його кликали Даник. Коля сказав, що він шофер і має гарненьку сестричку. Я ніколи не зустрічала такої мовчазної людини. Видно, він почував себе незручно серед такої блискучої компанії. В ньому була своєрідна інтелігентність, але не та, що у Колі, котрий хизується магнітофонними записами і татовою бібліотекою. У нього біляве хвилясте волосся, мужні риси обличчя і сині очі. Я не могла відірвати погляду од його великих сильних рук.
Він сидів такий спокійний, що на нього просто неможливо було не звернути уваги. Весь час я відчувала на собі його погляд. Я дуже хотіла, щоб він мене запросив танцювати, щоб я поклала руки на його сильні плечі, заплющила очі, знаючи, що не впаду, бо він мене завжди підтримає.
Натомість мене обнімали холодні, спітнілі руки інтелігентних слабаків, що без угаву патякали. Вони вважали себе прекрасними, ті ідіоти. Даник так і не запросив мене танцювати. Славик причепився сп’яну і почав скаржитись, що посварився зі Свєткою. Збоку виглядало, ніби він підбиває до мене клинці.
Я вже не могла сидіти, тільки зітхала і піднімала догори очі.
Отак завжди хтось зіпсує настрій. Жаль, це перший хлопець, що за мною не бігає і не принижується… А може, він одружений?..
Розповідь матері
Що вже мені робити, не знаю… Зо встиду згоріти можна. Ганьба на цілу родину!..
Знала ж я, що така хвойда до добра не доведе мого Даника. Люди вже язиками плещуть, сміються. Я до старого свого кажу: «В тебе не дай боже син чи донька вмре, а ти й далі будеш в доміно грати. Грай, чоловіче, може, якусь кольку собі в бік виграєш!» Кажу зі злості, бо вже сама не знаю, що дію.
Чи ж я не старалась, аби все було як у людей? Пальці від того шиття крутить по ночах, хоч плач. А все для того, аби моя Сонечка біди не знала. Ніхто так не пожаліє, як рідна мати. Ні свекруха, ні чоловік, ні чужі люди.
Якась кара! Йшла я з магазину, добре, що хоч ніхто із знайомих не побачив. Чую, хтось мені дорогу переступає. А я дві сумки несла, схилилася. Підняла голову і очам своїм не повірила: Вірка! Стою, кроку ступити не можу.
Вірка сама обізвалась: «Ви, – каже, – мене знаєте, знаєте, що ваш син до мене ходить. Ви мене б з’їли, якби могли, я вам кісткою поперек горла стою… Добре, Даник більше не прийде до мене. Хай віддасть двісті рублів, що мені заборгував, як продавав кофточки жіночі й чобітки! І то до завтра хай принесе, бо нароблю вам встиду на ціле місто!»
Тьху, мордо, на тебе! Я не встигла й слова сказати, як Вірка хвостом махнула і щезла.
Я до, Даника. Як то так 200 рублів?! Може, то вона на тебе й мені туману напустила? Може, вона хоче, аби ти на ній оженився? То я в міліцію піду…
Встид і ганьба, нічого більше! Мнувся Даник, мнувся, доки не признався, що справді не віддав Вірці 200 рублів. На що він їх потратив, не знаю. Розплакався мій Даник, як дитина, просив, щоб я нікому не розповідала про ті гроші. Казав, що заробить і віддасть, хай я зніму з книжки.
Я ще таким його не бачила. Взяла з нього слово, що він віддасть Вірці гроші і більше до неї ні ногою.
Все мені здається, що вона його обмахлювала. Даник ніби нічого й не купував і пив більше на чужі…
Відіслала я свого сина з грішми. Хотіла сама нести, але він дуже просив не йти. Сіла. Чекаю. Думаю, отак звели з пуття мою дитину! Був хлопець як хлопець, доки не сплутався з тією пройдохою. Така й у тюрму засадить.
Вернувся Даник аж о першій годині ночі з розбитим носом, весь у поросі виваляний. Я тільки йойкнула: «Як ти так по цілому місті йшов?!»
Розповідь очевидця
Я – ніхто. Як Улісс. Не Джойсів, дорогі мої колеги-інтелектуали, а елементарний старий Улісс класика Гомера. Зрештою, Джойса ви теж проголосили класиком. Ну, гаразд, не буду вдаватись у літературні ремінісценції. Набридло. Алергія. Знав я одного класика особисто. Майже. Живого. Він недавно помер. Знайшов філософський камінь і на радощах помер. І не залишив той камінь людству, а забрав з собою в могилу. Не дурний був старий, видно, не любив дешевої слави! Атавізм, рудимент. І головне – дилетант з дилетантів, геніальний у своєму дилетантстві. До такого в наш атомний вік може додуматися тільки геній. Хімік цей, пенсіонер, видно, мав, крім набору шкільних хімікатів, ще свою ідею, як у героїв Достоєвського… А знайдіть-но зараз людину з такою великою ідеєю? Я ж кажу, атавізм. Мріють не більше ніж про машину і двоповерхову кам’яницю. Суєта суєт…
Жаль, що я не витягнув з старого рецепта приготування філософського каменю. Не можу довго розмовляти. До того ж я не на заслуженому відпочинку. На шиї жінка і двоє дітей. Робота. Друзів ціла купа, образно висловлюючись, і з кожним треба підтримувати вогонь дружби. Мені тридцять два роки, і до пенсії ще ого-го. Але як уже піду, то, напевно, в мене теж виникне якась ідея. Може, шукатиму квадратуру круга, або десятий вимір, чи писатиму мемуари про людей, з якими ніколи не зустрічався.
А зараз я – ніхто. Звичайно, якусь роль у світському житті міста відіграю, але в конкретному випадку – я – ніхто. Це дуже психологічний випадок. Кривава історія. Моторошна.
Є в нас одна місцева спекулянтка Вірка. Живе сама з дитиною. Розлучена. Особа майже легендарна. На тих, хто має з нею якісь стосунки, навіть найплатонічніші, негайно падає пляма громадського осуду. В аристократичному колі, до якого і я належу, такі знайомства вважаються чимось пікантним, правом благородства і поблажливості. Мій друг любить побесідувати з алкоголіками під гастрономом чи на автостанції. Любить знаходити в людях щось цікаве. Мені особисто п’яні фізично огидні. Алергія щодо них.
Так от, у моєї жінки мав бути день народження. Давно минулись ті часи, коли я відбувався квітами і книжками, треба було шукати щось солідніше. В ресторані приятелі звели мене з Віркою, і та пообіцяла якийсь коштовний відріз на плаття. В глибині душі шкреблось міщанське – «злупить втридорога», але куди я мав подітись.
Вірка – особа досить вульгарна. Та я згодився зайти до неї в п’ятницю ввечері. Вона страшенно зраділа. В мене не даремно в характеристиці записано «морально стійкий». До того ж це не мій тип жінки. Просто в мені прокинулась цікавість до цієї ситуації.
Я швидко знайшов Вірчин будинок. Вже стемніло. І тут така маленька, але пророча деталь. Піднімаючись по сходах, освітлених тьмяною лампочкою, я ледь не впав – послизнувся на апельсиновій шкурці. Брудні сходи і апельсинова шкурка. Сюрреалізм! Це трапилось майже перед площадкою, на якій була квартира моєї нової знайомої. Міг би й ногу зламати. Що тоді? Громадський, а ще більше сімейний осуд… Шкурки я не підняв – назад ітиму обережніше, знаючи, де вона лежить. Якби підняв, то не трапився б отой психологічний кривавий випадок…
Вірка була зі мною дуже люб’язна, хоч і здерла, як я сподівався, втридорога. Як я помітив, вона не квапилась зі мною розлучатись, була чимось схвильована. Тут почувся дзвінок. Вірка раптом заявила з тією святою простотою, на яку ми, інтелігенти, не здатні: «Підіть відчиніть двері і заберіть у нього гроші!» З її боку це було жахливе нахабство щодо мене. Але я завжди був джентльменом. До того ж слово гроші, котрі треба було забрати, звучало інтригуюче. Я сподівався побачити мало не Мефістофеля.
«В хату не пускайте!» – прошепотіла Вірка, зробивши великі очі.
«Всі ми грішні…» – подумав я і пішов до дверей. Відчинив і побачив хлопця років під тридцять, десь я його зустрічав, чи не в гастрономі. Нічого демонічного в ньому не було. Навпаки, це він відсахнувся, коли мене побачив.
«Гроші! – сказав я пошепки, як грабіжник до банківського службовця. – І вимітайся!»
На моє превелике здивування, він вийняв з-за пазухи купу грошей, десь так карбованців з двісті, дрібними купюрами. Я простягнув по них руку, але в нього у очах раптом майнуло підозріння: «А як не туди? Тут Вірка Солоденко живе?» – «Тут. Давай гроші й вимітайся, бо міліцію викличу», – грав я і далі свою роль.
Бідний хлопець, видно, перебував у трансі. Тицьнув мені гроші, і я їх сховав одразу ж собі в кишеню. «Іди, іди, чого стоїш? Привіт хазяйці передам». Хлопець, як уві сні, повернув на 180 градусів і рушив по сходах. Вперше бачив я такого телепня, щоб віддав гроші незнайомій людині, котра до того ж була без ножа.
Я спостерігав за ним з напівпрочинених дверей. І тут прилучилось оте криваве видовище. Хлопець раптом змахнув руками і заорав носом східці. Послизнувся на апельсиновій шкурці. Гуркіт, шум відповідно. Тут надлетіла Вірка. Хлопець уже звівся, витираючи кров з носа рукою.
«То це ви так?!» – захоплено глянула на мене Вірка. Я віддав їй гроші. А знизу долинув голос хлопця: «Ніхто! Я сам…»
«Як то ніхто? Ніхто тебе не міг спустити зі сходів!» – справедливо обурилась Вірка.
Далі вже не було нічого цікавого. Я пішов додому, усвідомлюючи, що відтепер став ніхто. Сюжет для новели. Беріть, користуйтеся, мені не жаль!
Мій друг висловився з цього приводу доволі скептично: «Десь я таке читав…»
Лист дівчини
Здрастуй, Маринко!
Вибач, що так довго не відповідала. Не було настрою, і, взагалі, ти ж знаєш, я не люблю писати листів. Але ти на мене не ображайся, добре?
Я тобі напишу довгого-предовгого листа. Розумієш, така хандра мене взяла, хоч кричи, а поговорити нема з ким. Сама не знаю, що зі мною сталося. Певно, і дійшла до такої точки, коли вже усе треба міняти.
Сесія на носі, а вчитися зовсім не хочеться. Ти ось-ось диплом одержиш. Я тобі, звісно, співчуваю. Важко без зв’язків. Бідна, їдеш у таку глушину! Вийшла б заміж, але навіть я розумію, що це нелегко… Думаєш, якби я не була директорською донькою, то хлопці б так за мною бігали? Дідька лисого! Я не така вже дурна… Деколи мені хочеться поїхати в яке-небудь велике місто, загубитись там, щоб перевірити, чи любитимуть мене ні за що.
Думаю, що б я робила, аби в мене не було батьків.
Ти питала, чи хтось мені подобається з хлопців. Якби я одразу відповіла на твій лист, то написала б, що ніхто. А зараз – не знаю. Я лише раз бачила цю людину. Навіть не розмовляла з нею, але він не схожий ні на кого.
Мариночко-золотко, якби ти знала, на що я зараз лише не здатна! Хочеться зробити щось таке… Не бійся, я нікого не вб’ю і нічого собі не заподію! Що я, дурна?
Ну, буду кінчати. Не думай, що я закохалася. Нові люди мене завжди цікавлять. Пиши, не бери з мене прикладу.
Цілую. Твоя Іра.
Розповідь Ігоря
Я не такий телепень, щоб дати собі на голову вилізти. Всі баби однакові! Думають, що на них світ клином зійшовся. Одна дурепа до мене причепилася, думала, раз-два поцілував сп’яну, то вже без неї жити не можу. Ви її знаєте, Нелька. Хотіла мною крутити, але не на того напала. Були ми на весіллі в Серьожі, навіть Ірка була. Щось велике у лісі здохло. Та, зрештою, вона така ж дівка, як усі… Хіба що має татуся – директора.
То пішли ми на весілля: я, Нелька, Славик, Ірка, словом, вся наша компанія. Двадцять літ Сірому, а вже мусить женитися. Такий шалапут був, з інституту збирались вигнати, але мамця випросила чи, може, щось на лапу дала, він не казав. В цього мамця – голова. Почула, що Люся на четвертому місяці, і зажадала тисячу на весілля від її старих. Як при феодалізмі!
Панмонголизм, хоть слово дико,
Но мне ласкает слух оно.
Покрутились Люсьчині старі, але що мали діяти? Аборт пізно робити, та й усе місто знало, що Серьожа свого домігся. Правда, аж через півроку…
Ну, весілля зате справили – клас! Можна було впитися. Ансамбль десь за два місяці наперед замовляли. Грали класно, але старі рвалися до співу. Як почали молоду перепивати, то Серьожа уже на ногах не міг стояти.
Дівчат гарних не було, то я з Нелькою крутився. Може б, й чогось більшого добився, але тут підкотився Даник Проциків, спеціаліст по гастрономах. Розвозив хліб, а тепер продукти по магазинах. Раз запросив Нельку, другий, бачу, клинці підбиває до неї. Мені що, але, пардон, міняти мене на якогось ідіота, що перепродує бабські шмотки. А тут Ірка сиділа коло мене і раптом каже: «Що, лишила тебе Нелюся? Я б на твоєму місці давно уже набила морду тому типові!»
Пхає носа в чуже просо. Я ще хотів посидіти, подумати, може, Нелька сама второпає, що до чого. Та й давно пора дати їй відставку. Набридла!
Тут Ірку, на щастя, запросили до танцю. Дивлюсь, а моя Нелька так собі мило балакає з Проциком, ніби сто років його знає. «Ну, – думаю, – я тобі сьогодні все скажу! Хто пальцем поманить, за тим і біжиш…» А Ірка знову взялася під’юджувати: «Нема в тебе самолюбства!»
Я не витримав: «Відчепіться ви всі од мене! Бий його сама, якщо тобі так хочеться битись на чужому весіллі!»
Не знаю, здуріла Ірка чи забагато випила, але раптом заявляє: «Добре! З великою охотою! Хоч зараз!»
Встав я, кажу: «Давай об заклад!» Вона як гляне на мене, я аж забоявся, що не Данику, а мені повибиває зуби. Тут, на біду, закінчився танець. Всі повставали. Ірка, я думав, вона жартує, підходить до Даника і лясь його по пиці. Всі аж заніміли. Де таке чуване – ні за що ні про що в морду?! Та ще Ірка! Даник став ні в тих ні в сих, як баран, а Ірка теж стоїть, ніби здачі чекає. Сама йому по плечі. Він би пальцем її одним міг прибити.
Оце діла! Я вже й про Нельку забув, роззявив рота. Тут Даник вхопив Ірку за руку, шарпнув і потягнув її за собою. Щезли в один момент. Кажу, що всі баби однакові.
Нелька прибігла до мене: «Ходи, бо він її вб’є!»
Пішли ми з нею надвір, але ті вже кудись зникли. Темно, дідька лисого побачиш.
Розповідь матері
Ми люди прості, невчені… Сонечка, може, не дочула що до чого, а вже скаче, як та коза. Де ж то таке видно, щоб донька директора маслозаводу прилюдно хлопця била по лиці?! Я до Даника вже й так, і сяк: «Що ти натворив, признавайся, що ти тій дівчині зробив? Так просто не буде бити…»
А він ні слова. Рідній матері ні слова не хоче сказати. Та чи ж я своїй дитині зла бажаю? Гримне син дверима – і по розмові. Кажу: «Хочеш женитися – женись, я тобі не бороню. А чи захоче та твоя Ірка з нами родичатися? Тепер вона б’є тебе, а потім і нас бити почне. А її батьки? Хіба вони допустять, аби їх донька заміж за простого шофера йшла?»
Кажу: «Може, у вас до гріха дійшло, признавайся? Зробимо весілля, щоб не запізно. Тепер знаєш, які дівки пішли… На другий день після весілля в пологовий дім».
«Що ви, мамо, знаєте! Я її й пальцем не торкнув».
«Ая, просто так дівчина не буде бити по лиці!.. Ти мені ганьби не роби, ти вже мені досить тої ганьби наробив із міліцією та з Віркою… В гріб мене заженете, ти і твій тато! Тільки з хати вмієте тягнути, а до хати й поліна не принесете… Що то далі, сину, думаєш діяти?»
Даник мені: «Побачите, мамо. Я знаю, що я роблю…» – «Ти знаєш, а люди, а ми?» – «Треба буде, то взнаєте!»
Щось змінився мій Даник, не втямлю, чи на добре, чи на зле.
Ходить, все щось думає, аж з лиця спав. Деколи ні з того ні з сього посміхається сам до себе. Питаю: «Чого смієшся?» Я ж мушу знати. Моя кров. «Не будьте такі, мамо, цікаві…»
Сонечку питала, що, де, хто каже про Даника і директорську доньку. А вона: «Любить її Даник. І вона за ним вмирає». – «Я вже стара, – кажу, – щоб таке розуміти. Не розказуй байок. Люди краще знають…» – «Фі! – фікнула моя сорока. – Що люди можуть знати? То їх особиста справа». – «Дивись, – пригрозила я. – Тримай язик за зубами! Хто би тебе що не питав, кажи, що нічого не знаєш. Бо відлуплю!»
Та я сама знаю, що Соня не скаже. Не такого роду, щоб хвалитись перед ким попало…
