Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)
передостанній
Жінка йшла берегом моря, і хвилі торкались її ніг. Увечері вода зберігала денне тепло, забираючи його від піску і повітря.
Пляж був майже порожній, і на обрії, де небо зустрічалось з морем, догоряла рожева смуга.
Жінка дивилась собі під ноги, коли раптом позад себе почула дзвінкий сміх, але не обернулась. Не звертаючи на неї уваги, берегом моря пробігло двоє: хлопець і дівчина, видно, що нетутешні, незасмаглі, трохи незграбні, страшенно юні. Вони бігли, тримаючись за руки, і довге волосся дівчини маялося на вітрі. Хлопець потягнув її за собою у воду, і сміх, як на такий пізній час, залунав непристойно голосно.
Жінка неквапливо вирвала ноги з теплих хвиль і побрела пляжем до свого одягу. Одягнувшись, вона спроквола пішла поміж кольорових грибків, і лице її не виражало нічого, крім байдужості.
Пляж був відгороджений од міста бетонним муром, попід яким стояло безліч лавочок. Люди сиділи на них і насолоджувались заходом сонця, що сідало просто в море.
Жінка підіймалась сходами нагору, щоб вийти в місто. Обабіч сходів тягнувся піщаний схил, порослий низькою травою. Жінка побачила сліпого, який вперто дерся схилом, допомагаючи собі палицею. Камінці сипались йому з-під ніг, і у їх сухому торохкотінні було щось моторошне, як і в постаті сліпого, що іноді падав на коліна, не втримавшись на крутому схилі.
Жінка зійшла зі сходів і, балансуючи по круглих камінцях, нерішуче наблизилась до сліпого.
– Я вам допоможу!
– Дякую, я сам, – глухо відказав сліпий. Він був зовсім молодий.
– Вибачте, – тихо сказала вона. Їй справді не треба було підходити. Жінка озирнулась, чи хтось за ними не спостерігає. Але ніхто навіть не повернув голови.
В кімнаті вона увімкнула світло і сіла біля столу. Було уже пізно, і її охопив неспокій. Жінка, слухаючи, як хазяйка важко човгає ногами в сусідній кімнаті, здригалась від кожного стуку.
– Чого мені так страшно? – дивувалась жінка. – Що це таке зі мною? Невже щось трапилось?
Їй не вистачало повітря, хоч вікно було розчинене навстіж. Вона тремтіла. Цокочучи зубами, випила заспокійливі таблетки і, лігши горілиць, заплющила очі… Тільки б пережити цю ніч… Почувши знайомий голос, вона швиденько підхопилась і сіла.
Ввійшов чоловік у білій тенісці, що різко виділялась на його засмаглому тілі.
– Все! – сказав він весело. – Дістав квитки! Правда, дав на лапу, щоб не стояти в черзі, але все о’кей! Крайній вагон, нижні полички. Ну давай, збирайся! Підемо в ресторан. Я голодний, як дідько.
Жінка радісно вхопилась за цю пропозицію.
– Підемо, підемо! Мені щось сумно. А там музика, вино…
– Ти мене навіть не похвалила…
– Я тебе, люблю, – сказала жінка. – Ходімо швидше, бо я збожеволію в цій дірі!
Вона підвелась і стала застібати ремінці на босоніжках.
– Що з тобою! Ти що, в халаті думаєш іти до ресторану? – здивувався чоловік.
– Я забула! – засміялась вона і побігла до шафи по вбрання. – Ох, і нап’юсь я сьогодні!
Їй так було добре з цим чоловіком, сильним, надійним, настирливим, якому всюди щастило і який в такому дусі міг виховати її сина: зубами виривати в долі кращі шматки.
– Дивись мені! – пригрозив він їй пальцем. – Я не хочу за тебе червоніти.
Вона знову засміялась. А потім вони сиділи в ресторані: їли, пили, танцювали. Обоє молоді, вродливі, гарно вдягнені, вони привертали увагу, і з обличчя чоловіка не зникала вдоволена усмішка. Він голосно говорив про різні вишукані речі: кіно, музику, живопис, і жінка з ним у всьому погоджувалась. Він був її богом, її повелителем. І це рабство після стількох років самотності тішило її, як дитину.
Вночі вона відчувала на своєму плечі його важку теплу руку, і їй хотілось плакати від того, що це їхні останні дні серед незнайомих людей і завтра все буде інакше. Вона тихенько заплакала, щоб він не почув. Скрутившись клубочком, жінка відчувала себе беззахисною, як у дитинстві, коли маленькою купалась в річці і старші її відштовхували, гонили або – ще гірше – не звертали на неї уваги. Дівчинка, зовсім синя від холоду, сиділа на березі річки, і з мокрого волосся на шию стікали холодні краплі води, а коліна боляче колов пісок…
Розділ XIX,прочитавши який, читач більше не матиме сумніву щодо добрих намірів автора написати саме казку, а не щось інше
І лис прибіг. Власне, це був зовсім непоганий лис, які б не ходили плітки про лисячу хитрість і підступність. Прибіг і то не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить хоробро.
– Не плач, – сказав лис. – А то і я заплачу. В мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я тобі покажу свою картину.
– Я хочу додому! – захлипав Лялечка. – Одведи мене додому!
– Бідненький, – співчутливо сказала лисичка. – До мами хочеш?
Лялечка ще гірше заплакав.
– Ну що ж, ходімо додому, – зітхнув Мацько. – А я так хотів показати тобі картину.
– Нічого, він ще до нас прийде. Правда? – лагідно заглянула в очі хлопцеві лисичка.
– Не прийду! – відрубав Лялечка. – Не треба мені вашого лісу! Досить з мене! Сам покликав, а тоді кинув ради цієї!..
Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.
– Ми більше не будемо!
– Ведіть мене додому, – наказав Лялечка. – І то швидко! Бачите, в мене є рушниця!
– Вона іграшкова, – сказав лис.
– Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.
– Чесне слово, не снюся! – поклявся Мацько.
– Ану вщипни мене!
– Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.
– Кусай, тільки щоб не боліло дуже!
Лис вкусив легенько Лялечку за палець.
– Справді, не снишся! Ну, добре, ведіть мене. Я спати хочу!
– Ходімо, – зітхнув лис.
І вони пішли стежкою. Попереду Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.
– Ти на мене не сердишся? – все допитувався лис.
– Серджусь! – відповідав Лялечка.
– І як я не додивилась, що в нього ноги брудні! – забідкалась лисичка.
Лялечка розплющив очі. Над ним стояла бабця.
– Спи, спи. Ще рано, – пробурчала вона.
– Бабо, – підхопився Лялечка. – А правда, що я був у лісі?
– Ні, – відказала вона. – Тобі все приснилось.
– Був, був! – образився Лялечка. – Лисичка ще казала, що в мене ноги брудні…
– То я казала.
– Все одно був! І на лиса я вже не гніваюсь. Я його люблю! Тільки ти мене в ліс пусти. Я ще картини лисової не бачив.
– Аякже! Сьогодні неділя. Після обіду ти поспиш трохи і підемо в ліс.
– Правда?
– Якщо будеш чемний, – подумавши, відповіла бабця і вийшла з кімнати.
– А мене ти любиш? – спитало кошеня, котре не встигло вискочити слідом за бабою.
– Люблю! – запевнив його Лялечка, а що він не виспався цієї ночі, то зручніше вмостився у ліжку і знову заснув.
У вікно стрибнув сонячний зайчик і сів йому на щоку, але хлопчик не прокинувся, тільки на губах у нього затремтіла легка, ледь помітна усмішка.
З липня – 20 вересня 1980 року
Філософський камінь
Роман
Частина перша
Історія одруження
Начальнику відділення МВС майору міліції Іванишину Л. М.
молодшого сержанта Гнатюка Володимира Сергійовича
Рапорт.
Доводжу до вашого відома, що мною 23.X на вулиці Міцкевича коло будинку № 16 о 23.20 був затриманий громадянин Процик Данило Михайлович, який в нетверезому стані розбив вітрове скло приватної автомашини № (нерозбірливо), що належить громадянину Бецу Григорію Івановичу. При затриманні виявив фізичний опір.
Молодший сержант міліції Гнатюк В. С.
Директорові ремонтного заводу тов. Степняку К. М.
слюсаря Процика Д. М.
Пояснювальна записка.
Я, Данило Михайлович Процик, не був на роботі через те, що мене посадили на 15 діб, а до того тримали у витверезнику. Нічого не пам’ятаю, бо був п’яний і дурний. Я той камінь знайшов на асфальті. Тільки пам’ятаю, що був у ресторані, обмивав свою получку. Так з кожним буває. Я на роботі не п’ю, можете спитати всіх слюсарів. Обіцяю, що буду поводитися морально. А тому Бецу заплачу за скло, най не переживає.
Процик.
Розповідь Данилкового приятеля
Ну й Даник! Влип! Я щойно в двір заскочив по нужді, коли чую гвалт. Репетує Даник: «То, як на мене, його в тюрму треба садити!» Ну, думаю, шкура, друга свого продає. А то він на Беца каже; «Мало він накрав! «Волгу» має, гадаєте, на зарплату купив? Подивіться, яку морду наїв!» Еге, думаю, влип мій Даник! Не сподівався, що він такий слабак. Скільки п’ю з ним, а таке перший раз чую… Стою, трясуся: зараз ще про мене скаже! Тільки так потягнуть. Та ні, Даник ніби не такий. Даник за компанію повіситься. І не помилився. Даник репетує, не хоче сідати в міліцейську машину. Напитись до того, щоб проти представника влади йти, то вже не жарт. А як я йому скажу? Стою в під’їзді, але мовчу, як риба. Було ж усе, як в кращих домах Лондона. Прийшли культурно в ресторацію, сіли. З нами був Вовка, але він потім відколовся, знайому кобіту здибав, то вже до неї став клинці підбивати, хоч кобіта й не перший сорт, так собі фіфочка сухоребра. Ми з Даником і те, і те замовили. Їмо, п’ємо «сухач», та й горілку, музику слухаємо, я хотів було підспівати трохи, а Даник мене під бік штурхонув: «То тобі не вдома, не за самогонкою й пирогами з бульбою! Що про нас люди скажуть?» А я йому: «Де ти тут людей бачиш? То їсть женщин… Диви, як дівки горілку глушать! Та порядна дівчина в ресторан не піде й не буде там пити нарівні з хлопом». «Темнота ти! – каже до мене Даник. – Щетиною заріс по самі вуха, а на когось пальцем вказуєш…»
Завівся. Він у мене при галстуку був, ну й пана почав з себе корчити. А сам хто? Слюсар! Промовчав я. Знаю, що Даника п’яного ліпше не чіпати, психований він трохи.
Значить, сидимо й п’ємо. Даник їсти захотів. Якраз шніцель подали. Взяв він культурно ножа, виделку, а я й собі, як мавпа, той шніцель ножем ріжу. А тут одна з тих дівок як захихоче до свого кавалера: «Диви, село шніцель ножем ріже!»
Тут я вже хотів устати і сказати їй пару теплих слів, а Даник мій побілів, як полотно: «Михайле, не заводься! Тут справді людей нема. Ходімо!» Ну, ми й пішли, хоч було ще рано. Я прихопив півпляшки в кишеню. Шкода лишати. Не на дармові ж куплено. Даник розплатився. Надворі його геть розібрало. Вперся, що хоче на таксі додому приїхати. Ми з ним на одній вулиці живемо, близько від ресторану. Дурний, таксі йому подавай! Дощ почався. Прошу його: «Ходімо!» А він, бачиш, пан: «Я додому пішки не піду! Хоч промокну до нитки, але діждуся машини!»
П’яний, звісно.
«Добре, – кажу, – я сам піду. Завтра на роботу зранку».
Даник ні мур-мур. Далі стоїть, зупиняє машини. Так хто стане перед п’яним? Даник уже вголос почав матюкатись. Я спиняю: «Чи тобі баньки посліпли, чи ти здурів? Заберуть у витверезник, що ти тоді заспіваєш?» Я теж був під газом, але вже не так, аби цирк на вулиці влаштовувати.
Тут якраз над’їхав Бец, завбазою. Чорна «Волга»! Навіть морди не повернув, ніби ми не живі люди, а стовпи придорожні. Ну, Даник скипів… Де він взяв того каменя, не знаю. Скло в момент розлетілося! Я вже далі не дивився. Кричу: «Данику, втікай!» А той стоїть і труситься з люті. Бец спинив машину, але не вилазить. Боїться. Мене він, слава богу, не засік. Я зразу відскочив, став, де темніше. Якби Даник зметикував що й до чого, то дідька ясного знайшли б його! Нащо йому здався той опасистий Бецюга? Такий через тебе переїде, як через місток, і навіть не подивиться.
Розповідь Вови
Кажу я тому піжону культурно: «Вашу даму можна?» А він: «Звідки ти такий взявся? Топай, поки фотографії не зіпсував». Ото, думаю, зв’язалась Надька з барахлом. А ще костюм лавсановий надів. То якийсь чужий був, не з нашого міста. Стою, думаю, що б його сказати. Надька відвернулась, мовчить, хоча б словечко за мене замовила! А той тип: «Чого стоїш? Топай!»
Глянув я на Даника і Михайла, а вони мені моргають. Підмога, мовляв, буде. Молодці хлопці! Махнув їм рукою: не бійтесь, сам справлюсь, й кажу до Надьчиного кавалера: «Отам кореші мої… Один з них три роки в тюрмі відсидів…» А Надька як присне: «Він перший розряд по боксу має!» Тобто той, командировочний… Нацькувати хоче нас. Баби таке люблять. Молодші котрі… А Надьці хіба вісімнадцять стукнуло. Вітер у голові гуляє. Бачу, командировочний уже скис. У нього такий самий розряд по боксу, як і в Надьки. Але для понту гонориться. Каже: «Твоє щастя, що у мене костюм новий, жаль м’яти. І виражайся культурно, бо хана тобі буде…»
Ха, а про фотографію хто сказав? Комік. Чарлі Чаплін! Заливає мені вуха: «Хотів я знати, що ти за птиця. Чи, бува, не піжон. Але бачу, постояти за себе умієш… Дай п’ять!» Взяв я Надьку, пішли танцювати. А вона до мене липне, як муха: «Ой Вовочко, як добре, що ти не злякався! У нього й справді перший розряд по боксу». «Лайно, – кажу, – в нього, а не розряд!» Може, при дамі так і не слід виражатись. Але зло мене взяло, що вона того типа вигороджує. То й кажу: «Щоб я тебе з ним більше не бачив!» А сам чекаю: от візьме та й викине Надька якогось коника. Язиката дівка, зганьбить. «Добре, – каже Надька. – Тільки ради тебе, Вовочко». І так і тулиться.
«Е, – кажу, – ти ці штуки припини! Мала ще…» А вона: «Добре, Вовочко! Ех, знав би ти, як мені життя красивого хочеться! Квартиру з ванною, килим на підлозі… І щоб машина була. А то в автобусі на одній нозі стояти набридло. А я ж красива… Казали мені: «Тобі, Надько, з твоєю зовнішністю хіба по ресторанах та по пляжах розгулювати»".
Засміявся я: «Тобі б з Даником про таке говорити! Йому теж остобісіло по автобусах їздити. Ото була б пара калош! Тільки він на тебе і не подивиться, йому доньки якогось директора треба».
Надька спохмурніла одразу: «Вже й помріяти не можна! А ти хоча б таким жмотом не був. Зводив би колись в ресторан…» – «Нема чого з себе паню корчити! Сама на швейній фабриці працюєш… Скільки ти там заробляєш?» – «На шмотки вистачає». – «А я сто двадцять. А коли б оженився, то дулю би мав. На куриво жінка б по п’ятнадцять копійок раз на два дні давала та ще на пиво раз на місяць». – «Вово, ну хіба можна таке дівчині говорити?» – «Можна! Хай відтепер вчиться копійку берегти». – «Ну й дурний!»
Потанцювали, значить. Кажу я Надьці на прощання:
«Ну, бувай! В суботу я на танці прийду. Подивлюсь, як ти там поводишся». – «А потім що?» От, думаю, язичок. Де вона встигла всього того навчитися?
«Не будь така лукава! Потім, може, почну тебе розуму вчити».
«Потрібний ти мені!»
Ламається Надька. Я й пішов. А хлопці тим часом змились. Другого дня дізнався, що Даник в міліцію потрапив. Знав, у кого каменя кинути, у Беца! Нема того, щоб культурно посидіти та й додому піти, в ліжко.
З нотаток пенсіонера
Вже десять років я на пенсії. Спочатку не знав, де себе подіти, але з часом звик. Що поробиш – старість завжди самотня. І попереду нічого, крім смерті, немає. Добре навчений життям, я можу дати корисну пораду, якщо її хтось потребує в цьому маленькому містечку, де всі всіх знають і де не сховаєш ні бруду, ні порядності. По війні я вчителював, мої учні вже збагнули всі ази життя, давно заспокоїлись і забули формулу сірчаної кислоти. До періодичної системи Менделєєва додалось кілька нових елементів, і я маю приємність згадувати, що саме було в той час, коли вчені їх відкривали. Здебільшого то були незначні події, як-от пожежа чи якийсь сімейний скандал (не мій, звичайно, бо дружина загинула ще у війну). Коли я порівнював ці події з відкриттям елементу, то дуже сміявся. Події ці мене хвилювали більше.
Живу я сам. Маю одну кімнату в старому будинку і проводжу у ній майже весь час, котрого у мене більше ніж треба. Є в мене в Дніпропетровську сестра, молодша на вісім років. І влітку я їжджу до неї в гості, потрапляю в такий же старий будинок, пофарбований у брудно-рожевий колір, але довго не витримую коло її онуків. Надто вже галасливі вони. Як усі старі люди, я дратівливий і надаю значення найменшим їх дурницям. Люблю увечері посидіти на лавочці під будинком, побалакати з такими, як я, пенсіонерами, поганити сучасну молодь. Потім вечеряю, читаю газету і лягаю спати. Мене не вельми мучить безсоння й зовсім не гнітить порожня кімната. Власне, не зовсім порожня, бо хімія і далі є моєю пристрастю, тож різних колбочок, пробірок, тиглів у мене повно. Я сказав «хімія», хоч справжня назва моїх щоденних занять – алхімія. Я прожив важке життя, таївся від усіх, не раз висів на волосині, мене зраджували, але я мовчав. Гадав, що рано чи пізно я поставлю на терези свою мовчанку, бездіяльність, а поряд вистражданий, виболений філософський камінь. Уже тридцять років я його шукаю.
Вічний двигун чи там квадратура круга – речі різні, але примітивні. Вічний двигун шукали ледарі. Пізніше він став порятунком для тих, котрі боялись, щоб їх праправнуки не задихнулись від вихлопних газів і вугільного пилу раніше, ніж помруть з голоду або загинуть у ядерній війні. Благородне заняття, нічого не скажеш, але на добрих намірах, як то мовиться, побудовано пекло. Ну а квадратура круга – це вже спроба зникнути самому, заховатись в п’ятому, ба навіть у шостому вимірі. Найчастіше такі втікачі добігають не дальше божевільні. Ой як я їм співчуваю. Але мої шукання набагато глибші й актуальніші. Тантал перетворював на золото навіть бараняче стегенце. Та й не золото мені потрібне. На відміну від математиків і механіків я маю під собою тверду основу: сто чотири елементи періодичної системи Менделєєва. Я не вишу в повітрі. Мене оточують цілком матеріальні речі, котрі існують незалежно від мене і вперто не хочуть розкривати свої таємниці.
Це загалом надто просто висловлено. Я трохи знаюся на чорній магії, кабалістиці; але в мене нема ні сови, ні черепа на столі, ні згортків-папірусів, і ні в кого не підніметься від жаху волосся на голові, коли він зайде до мене в кімнату. Правда, у мене є кіт, але не чорний, як у всіх алхіміків, а сірий з коричневими смужками і страшний ледар. Звати його Феб, а сусідки кличуть Фібусь, як дітей: Стась, Вітусь. Цього кота мені просто нав’язала Ганна Петрівна з третьої квартири, коли кішка її, може, в десятий раз привела кошенят.
Маю певність, що, розповівши про філософський камінь, я навіть на крихту не видав своєї таємниці. Як людина не надто обдарована широтою і глибиною мислення, я – дилетант. Але ще ніхто не виставляв мене на посміховисько. Я не сумніваюся в правильності свого шляху.
Які тільки думки народжуються у моїй голові, коли я підходжу до газової плити, щоб підігріти порцію вчорашнього супу, і коли спалахує синє полум’я! Адже газ отой іде з глибини землі, йому тисячі років. Скільки він несе в собі інформації! Ось він, а мені думається, чи не сигнали, неоціненні для людства. Якби розшифрувати їх, боже милий! Газ іде собі з глибини, згоряє, а люди воюють між собою, палять сусідів у печах, займаються різними дурницями, рвуться в космос, а газ тим часом витікає. І коли він весь просочиться крізь земну кору й не залишиться стільки, щоб наповнити ним дитячу повітряну кульку, що тоді, га? Від кого ми довідаємося про те, що було до нас? Від кого? Отоді, може, й пошкодуємо. Будемо гризти лікті? Космос нам не скаже, що для нього існування якоїсь планети? Все одно, що запалений сірник.
Казочка про демонічну жінку
В однієї жінки раптом стали щезати хусточки. На білизняному шнурку стирчали самі лише дерев’яні прищіпки (два десятки на карбованець). Анна Пилипівна, жінка років сімдесяти, прибираючи в кімнаті, знайшла під матрацом подружнього ліжка цілу купку носовичків з міткою "К. М.» і одразу здогадалась, що вони належать молодій сусідці з верхнього поверху. І, звичайно, влаштувала скандал чоловікові, котрий, на диво, у всьому зізнався, забрав свій рушник, бритву та зубну щітку і пішов жити до тої молодої хвойди.
Стара залишилась сама і всі свої жалі виливала знайомій вісімдесятирічній бабці. Та порадила облити розлучницю сірчаною кислотою, а оскільки сірчаної кислоти не було в місті, то Анна Пилипівна поїхала в обласний центр, там познайомилась з одним мужчиною, котрий мріяв знайти собі супутницю життя, і привезла його до себе додому.
Тим часом дідок, не розрахувавши співвідношення сил – його та молодої дружини – невдовзі помер.
Його колишня жінка прийшла на похорон, навіть сплакнула. Одначе так була захоплена власною зловтіхою, що не помітила пильного погляду свого нового чоловіка на молоду вдовицю.
Згодом Анна Пилипівна навіть подружилася з нею, і вони мирно бесідували то про сучасну молодь, то про ціни на золото.
Одного прекрасного дня чоловік Анни Пилипівни пішов з дому і не повернувся. Стара ледь не вмерла з обиди. Вона хотіла підстерегти розлучницю і цілими днями просиджувала на лавочці коло під’їзду.
Бавлячи своїх онучат, вісімдесятирічна подруга ногою хитала дитячу коляску, а рукою показувала, як треба лити сірчану кислоту.
Але стара не мала вже сили їхати в обласний центр. Вона пішла на сусідню вулицю до ворожки, і та дала їй чарівного зілля. Невдовзі Анна Пилипівна перетворилась в молоду дівчину і навіть пішла працювати, а так само й шукати свого щастя на танцях.
Кінець кінцем вона знайшла собі жениха.
Минуло дуже багато років.
Розлучниця давно померла, і в її квартирі поселилась жінка років п’ятдесяти, в котрої чомусь стали пропадати носовички…
Лист Даникової матері до сестри
Добрий день, Ганю, Петю і Свєточко!
Листа вашого получила, і тепер відписуємо. Всі ми здорові, чого й вам бажаємо. Даник покинув роботу і тепер сидить дома, доки не знайде щось підходяще. Підвернулась йому робота шофера на хлібозаводі. Робота, самі знаєте, нічого, мука свіжа буде і для себе, і для сусідів, але Даник чомусь крутить, каже, буцімто знайде кращу. Та навряд, бо нічого кращого не видно. Він не з тих, котрі на материній шиї сидять, але боюся, аби він з пуття не збився. Копійку він у мене береже, але, знаєш, Ганю, як то буває. Знайде собі непутящу дівку і слухатиме її, а не родину. Двадцять п’ять літ минуло на покрову, а він щось не думає женитись. Каже: «Мені треба спочатку на ноги стати, мамо». – «Чи ти, – кажу, – на голові стоїш, чи тебе люди не поважають?» А він мені: «Поважають, та не ті, що треба!» Чи ти чула таке, сестро?! Де він того набрався, господи! – Ніби нікуди й не їздив, в армії побув та й додому назад приїхав.
Щось я захопилася своїм писанням. Треба вже старому їсти варити, бо скоро прийде з роботи. Більше новин ніяких нема. Приставлянова Настя, що з другого під’їзду, померла. 87 років прожила. Пішли син з невісткою на роботу, а внуки в школу. Замкнули бабу в хаті. Приходять, а вона нежива. На смерть вбралася, видно чула, що має вмирати. Руки на грудях склала. Кажуть, просила, щоб відвезли її на село помирати. А там хату давно вже знесли. То нам, городським, все одно, де вмирати.
Купила я Соні пальто. «Жерсі» називається. Вона в мене вже дівка. На танці проситься, але Даник не дозволяє. Соня хіба одного Даника слухає.
Ну, бувай здорова, Ганю. Приїздіть у гості. Пишіть. Цілуємо вас усіх.
Стефа.
Розповідь старого Процика
Вийшов я з цеху надвір і аж занімів. Скільки зірок на небі, господи! То цілий день лляло, ніби з відра, ні просвітку тобі, ні спасіння, а тут – небо і зірки. Осліпнути можна. Йду я. Нічого нема, тихо-тихесенько. А я молюся. Шістдесят років прожив, а так не йшов ніколи легко. Боже, молюся, боже, чого ж ти так пізно подивився на мене?! Не зобиджу я тепер і мушки малої, листочок і той обмину, щоб не наступить. І ніби не йду, а пливу. Темінь така усюди, а ти дивишся на мене світлими своїми очима і кажеш: «Процику, старий дурню! Вже шістдесят років бачу тебе, який ти є, а ти хіба що раз глянув на небо. І то – дивився, чи дощу не буде, дивився, чи кінець роботі. Не туди дивився. Про інше думав. Думав, що жінка на вечерю зварила, чи мають діти в що вбратись, чи вистачить на пиво…»
Боже, думаю, та чи ж я один такий на тій землі грішний? От жінка, як не спить, то шиє, на мене чекає. І син, і донька так само не дивляться. Та й усі інші сплять, а як думають, то не про те. Чого ж ти одного мене сподобив, дурного і старого? Вже просити не маю чого – сивий, як той кінь. Маю хліб і до хліба. І на пенсію скоро піду. Ех, коли б я був молодий та веселий! Поглянь на когось іншого, господи… А мені вже додому близько. Темно всюди, хіба в лікарні світиться. Ото біда тим, що лежать! Може, в цю мить хтось вмер на світі, хтось народився… А мені одному так добре, і плакати хочу, і сміятись. Що ж це робиться зі мною? Іду і не можу дійти, ноги не слухаються… І не п’яний же, з роботи йду. А кожна зірочка дивиться на мене твоїми очима, боже… Зима на носі вже, а так тепло. Ніби то ти для мене так зробив, щоб не біг, мерзнучи від холоду, а отак помаленьку йшов…
Розповідь Даникової сестри Соні
Дівчата в нашому класі всі подуріли. Маруська Тиміш прийшла до школи в парчевій сукенці, а математичка давай на неї кричати: «Ти що, на бал зібралася? Одягайся як учениця, а то соромно дивиться!» Бідна Маруська аж розревілась з того, а хлопці, дурні, сміялися. Їм смішно, а Маруську ні на танці, ні в кіно ввечері не пускають. Не має де показатись. Місто маленьке, центр за п’ять хвилин пройдеш.
Маруська аж пищить, так хоче з хлопцем потоваришувати. Майже всі інші дівчата мають собі приятелів. Маруська симпатична, але якась зачухана, ніби другий рік в місті живе. Трохи вже вилюдніла, правда.
Мені всі дівки заздрять, що маю такого брата, бо він і в кіно поведе, і на танці. Людка влопалася в нього і так вже хоче, щоб він з нею ходив. А в самої ні зовнішності, ні фігури. Хоч відмінниця, правда. Напросилася у керівнички, що буде підтягувати мене з математики. Знаю, яка в неї у голові математика! Прийде, показує, як задачки з геометрії рішати, а сама так і шиє очима, чи не появиться Даник. Треба йому сказати, аби трохи покрутив з нею ради сміху. Ото буде комедія!
В неділю були ми з Даником на танцях. Клас! Даник підчепив собі дєвочку Віру Кіш. У її батьків машина є. Запросив Віру танцювати. «Ото, – кажу до Свєтки (сусідка моя, вона з кавалером була), – парочка то, що треба!» А вона скривилася: «Фі! Мій Славик на таку й не подивиться!» А я подумала: «Потрібен Вірі той Славик! Ноги криві, ніби десять років на бочці сидів…»
А я танцювала з Вітею Семенюком, Толею Васютою, з одним військовим, він усе питався, чи вмію я грати на гітарі, я йому відказала, що тільки на нервах умію. Сміявся, але більше не запрошував.
Нема в нас порядних хлопців. Нап’ються і поб’ються. Даник про мене не забував. Та я й сама за себе можу постояти. Скільки мені всякого пропонували: і в ресторан, і в машині покататись.
Я Данику розказую усе по дорозі з танців. Регочемось обоє. Боже, якби мама знала! Або керівничка. Не така вже я й дурна. Свєтка з досвідом, двадцять років має. Та я в двадцять років уже давно буду замужем! Свєтка розповідала, які то бувають хлопці. Одружуватися вони не дуже охочі. Буває, й заяву подасть до загсу, щоб домогтися свого, а тоді ту заяву забере. Даник сам каже: «Того ж тобі й даром не треба, з тим боронь боже, а в того тато алкоголік, він і сам п’є. Ти, каже, молода, повеселися, погуляй, але тримай себе в руках».
Як старий, наш Даник… Мама каже, що він гору переверне, а на своєму поставить. Тато в нас не вміє копійку берегти. Якби мама не відбирала в нього зарплати, то я б гола ходила. Моя мама гарно шиє. І сусідів обшиває. Не задаром. Мені таку сукенку на Новий рік пошила з капрону. Матерія не наша, американська, біла в червоні ружі. Спереду декольте. Рукав ліхтариком, по низу зборка. Я ще кулон в Свєтки позичила срібний з червоним камінцем. Всі дівки балділи.
А на той Новий рік хочу пошити брючний костюм. Піджак і кльош. Мама ще не дістала матерії.
Щоденник
9. ХІІ. Я знаю, що некрасива, хоч і відмінниця. Мама каже, що головне – душа. А я думаю, що це неправда. Головне – бути щасливою в особистому житті. А коли ніхто не хоче на тебе дивитися, коли хлопці не запрошують танцювати… Яка користь з того, що математичка ставить мене всім у приклад, а мої твори зачитують перед усім класом?
Мені так соромно про це писати. Мамі ніколи про це не скажу. І дівчатам також – почнуть співчувати. Вони всі злі й брехливі.
Залишається щоденник. Я його від усіх ховаю. Вчора писала, і якраз надійшла мама. Я так почервоніла, що вона погладила мене по голові. Якби вона знала, що я тоді писала! Ой, яка я смішна!
Перечитала те, що понаписувала. Такі дурниці. У мене часом бувають гарні думки, але я їх не можу висловити як слід.
10. ХІІ. Сьогодні неділя.
Я ходила в кіно з мамою і татом. Вдень, звичайно. Демонстрували фільм про кохання. Добре, що в залі було темно і мама з татом не бачили мене. І соромно, і цікаво Соромно тому, що я боюсь бути дорослою. Цікаво, бо життя зовсім не таке, як в кіно.
Вийшли ми з клубу. Я посередині, тато і мама з боків. Була десь шоста година. Вже досить стемніло. Бачила наших дівчат, як ті прогулювались попід ручки.
Мама моя – вчителька, правда, молодших класів. Вона почала обурюватись, що, мовляв, думають їхні батьки, коли в такому віці дозволяють розгулювати дочкам по вулиці й що з того може вийти. Тато кинув якесь зневажливе слово, але я недочула. Тільки опустила голову, нижче, щоб не зустрітись поглядом з Сонею. Але вона мене впізнала і завтра, напевно, скаже в школі: «А я тебе, Людко, вчора ввечері бачила!» І всі дівчата почують. Ну, й нехай!
Після вечері я сіла вчити хімію, потім читала книгу «Магелланова хмара» Станіслава Лема. А зараз пишу щоденник. Завтра в школі всі дівчата будуть ділитися враженнями від неділі, тільки я вдаватиму, що повторюю урок.
12. XІІ. Я вже так звикла писати кожного дня, що вчора мене мучила совість. Чогось бракувало.
Якось я песимістично настроєна. Може, це від того, що немає снігу? Вже грудень, а земля гола, закам’яніла. А я хочу, щоб падав сніг, лапатий-лапатий. Щоб ніхто його не змітав, а по вулиці люди несли зелені ялинки і пахло хвоєю.
І я у великому залі на старовинній мозаїчній підлозі танцювала б вальс… З ким?..
Яка я наївна! Пора сідати за уроки. Зараз повернеться тато з роботи і, як завжди, скаже: «Вчися, доню, вчися… Тепер в інститут так важко поступити». І погладить мене по голові.
Я й так стараюсь. Я в них одна. Вже й не пам’ятаю, коли мала четвірку. Ще в дев’ятому класі, а вже страшно: як то воно буде, коли закінчу школу?
Ой, чую кроки! Тато!
Ховаю щоденник…
13. XII. Ходила сьогодні до Соні Процик. Вона знову отримала двійку з геометрії. Невже можна бути такою тупою? Ні, вона не тупа, а просто байдужа. Але як далі таке триватиме, то їй і за чверть загрожує двійка. Ольга Федорівна покликала мене після уроку й каже: «Людо, на тебе вся надія. Виручай!» Я їй відповіла, що Соня не хоче мене слухати. Я вже не раз до неї ходила, пояснювала. «Значить, погано пояснювала…» – сказала Ольга Федорівна і відійшла.
Мені так соромно стало перед нею, ніби це я двійку схопила. Дала собі слово, що кожного дня присвячу Соні одну годину. Була в неї. Соня спочатку показала мені свій гардероб, а потім прийшла її мама і вгостила мене чаєм з тістечками.
