Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)
Пагутяк Галина Василівна народилася 1958 року в с. Залокоть Дрогобицького району Львівської області. Після закінчення десятирічки працювала в колгоспі, потім на Бориславському фарфоровому заводі. Навчається на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
«Діти» – перша книга молодої письменниці.
Галина Пагутяк
Діти
Чому на сонячній галявині плакав лис?
Бо був довірливий, до того ж боляче ображений – не повірили звірі, що він талановитий художник, до того ж захотів бути не лисом, а, можливо, людиною або кущиком зеленим…
Бо був диваком, котрий порушував узвичаєні, унормовані лісовим кодексом принципи і правила поведінки і мислення, що заперечував з наївною безпосередністю стереотипи, ігнорував шаблони…
Як визначити жанр цієї незвичної оповіді про наївного, чесного лиса під назвою «Лялечка і Мацько»? Повість-феєрія? Імпровізація на теми дитячої фантазії, яка оживила казку про фарбованого лиса? Чи просто казково-фантастична історія життя найчарівнішого і найвродливішого лиса у цілому світі? А може, це розповідь про ірреальну ситуацію, вихоплену багатою фантазією з дива перших дитячих вражень про світ, яка не потребує ні додаткових пояснень, ні логічної аргументації? Треба лише настроїтися почуттями на сприйняття цих далеко не дитячих за своїми узагальненнями алегорій, спробувати сміливо порушити узвичаєні канони критичного оцінення цих оригінальних прозових імпровізацій обдарованого дебютанта і замислитися тверезо над отакими подивами-сумнівами. Коли встигла ця дівчина-студентка столичного університету, котрій ще тільки сягнуло за двадцять літ, так щедро наповнити себе співпережиттям наших воєнних лихоліть, печаллю трагедій, що скорботно відлунюються в долях самотніх матерів і народжених сиротами дітей, безсонням «вічних дівчат» від непережитих радощів кохання і жаданих мук материнства? Де брала Галина Пагутяк суворі уроки правди життєписання, твореного оригінально, неповторно, бо слова в її повістях і романі не розминаються байдужо від фальшивих інтонацій, навпаки, то туляться прихильно одне до одного, то дзвінко вганяються в рядок, викрапуючи сльозу співпережиття.
Радий, що мені судилося порадіти, відчуваючи, які виразні, не обтяжені зм’яклими від втраченого опору частовживанню художні засоби знаходить Галина Пагутяк для вивершення символічно-євангельських образів Марії і Магдалини, для відтворення їх непогамовної туги, душевної скрути, для їх сліз у самоті, невтоленої спраги кохання, материнства, родинного щастя.
Неначе свої скорботні сновидіння виводить у «Повісті про Марію і Магдалину» Галина Пагутяк, коли виписує долі цих жінок, біографічно віддалених одна від одної розлогими обширами повоєнної історії. Магдалини, світосприйняття котрої зачорнила війна з фашизмом, а здоров’я надірвала непосильна для жінки чоловіча праця, і молоденької Марії, яка равликом затисла себе в незбагненнім відчуженні і самогордині. Одна охолодила душу, бо не зазнала втіхи материнства, друга крає серце сумнівами, розчахується на бажаннях і пересторогах, на недовірі до людей і роз’їдаючих сумління рефлексіях.
Галина Пагутяк не боїться виносити на читацький суд щирі, чи не сповідальні вираження своїх болючих для власного серця дотиків до душевних ран, до людських страждань, особливо страждань жіночих – коли доля чахне на довгих від самотності роках, коли витлівають без вогню кохання причаєні почуття, коли не вдається самотній людині бодай на хвильку спрагло прихилитися до чужого щастя…
Складається враження, що молодий прозаїк, мов той пенсіонер з роману «Філософський камінь», шукає протиотрути для знищення того диявольського духу, який розчинив навстіж вікно, підхопив заразливу сполуку, котра здатна перетворювати світ на речі, і розніс по всьому місту. Тому Галина Пагутяк наполегливо змушує своїх героїв саморозвінчуватися, а кожен із героїв «Філософського каменя», принаймні в першій частині, неоднозначний у своїх морально-психологічних вираженнях. Молодий автор не приховує при цьому своєї позиції – майстерно засуджує, творячи своєрідні вистеження завдяки прийомам сповіді, монологу, щоденникових самоідеалізацій і самозвинувачень, ті загальні родові ознаки споживацької моралі, на якій зростають нові видозміни пристосуванства, інтелектуального паразитування, духовного заціпеніння і конформізму.
Безперечно, емоційно невпокорений, щедрий на символіку зміст повістей і роману Галини Пагутяк можна втихомирити логічним переказом, не важко вичленити з кожного твору художню ідею, але не слід цього робити, бо дуже легко порушити незвичайну атмосферу художнього світу, в якому так багато можливостей для реальності чудес. Її твори мають досить складну композиційну структуру, в кожній із них є своє драматичне ядро, але і є свої, властиві для її художнього сприйняття світу закони внутрішнього спротиву традиційним принципам сюжето– і характеротворення.
У повістях і романі Галини Пагутяк усе можливо: і казкові образи, і ірреальні ситуації, і будь-яка умовність. Адже не можна охопити пізнання внутрішнього світу людини лише шляхом аналізу морально-побутових і «виробничих» факторів, неможливо вичерпати образним зображенням того дива людських мрій, спогадів, поривань, які не обмежуються ні конкретно-історичними обставинами буття, ні параметрами часу і простору, «виділеними» для індивідуального буття. У людському житті завжди є таємниці, трапляються загадкові парадокси, раптово і неочікувано захоплюють невимовні передчуття і незрозумілі поклики душі. У такому складному, багатому на алегорії, символи, асоціації, фантазії емоційному житті Галини Пагутяк, яке так беззастережно і відверто переливається в її твори, самотній подорожній може перетворитися на беззахисного, довірливого зайця, Дон-Кіхот і Дон-Жуан, затіявши суперечку, зійдуть з Парнасу і «почнуть блукати в сучасному місті, а трагічна історія першого кохання може зазвучати сумною казкою про тиху війну.
«Хіба можна називати трагедію казкою?» – печально здивуєтеся ви, і у вашій уяві зродиться сонячне блаженство втіхи казками, що дихають нам з дитинства то лагідною, то жахною прохолодою.
Що ж, з туману дитинної пам’яті випливають тільки щасливі казки, а от від жорстоких і сумних ми відвертаємося в надії, що такого, на щастя, в житті не буває. Але ж «казка – це сподівання прекрасного чуда або жахливого кінця», і нам не слід поспішно оскаржувати право дев’ятнадцятирічної дівчини називати історію двох дітей казкою. У цієї найсумнішої у світі повісті про кохання юних Адася і Євки є початок і немає кінця. Її продовжуватимуть інші, такі ж здивовані світом, ощасливлені коханням, довірливі, щирі, чесні діти, які, ми віримо, будуть жити без війни. Але повертатимуться, мов у сумну казку, уявою у війну, щоб ніколи її пам’ять не відболіла у серцях. І будуть творитися нові історії дітей війни, і буде потонулим дзвоном озиватися пам’ять, і буде відлунювати печаль у серцях тих, хто бачить іноді уві сні війну, хоча не має про неї ані найменшого уявлення.
Отак продовжила свій сон про війну Галина Пагутяк. Створила в уяві хлопця і дівчину, їхніх батьків, їхніх друзів і їхніх ворогів, придумала їм імена, «поселила» в невеличкому західноукраїнському містечку, яке лише два роки – після Червоного Вересня – поєднане з Радянською Україною, наділила їх настроями і почуттями свого віку і поступово почала «вводити» у війну. І в радісно-сполоханий світ першого кохання.
Між розділами Галина Пагутяк з наївною претензійністю вклинює розсудливі, вивірені, здавалося б, досвідом віддаленості від зображуваного минулого постскриптуми, немов хоче повсякчасно «відсторонювати» наше сприйняття від сюжетного розгортання повісті.
Хоча жінки плакали, але війна все одно була тихою. І жорстокою, і невблаганно загрозливою для юності, для щастя, для кохання. Здавалося, з появою фашистів повинно було зблякнути голубе небо, заніміти природа, згаснути барви квітів, та ні, буяло пишно літо, сонце цвіло над їхнім шістнадцятиліттям… Вони намагалися ожорсточити свої стосунки, зіграти по-дорослому відповідально у шлюб – аби залишитися біля своїх мам, та хвилюючі поклики зближували їхні руки і погляди…
Галина Пагутяк з дітвацькою розкутістю описує перші прояви ревнощів, перші тривоги і турботи одне за одного, наївні спроби відсторонитися від бруду і моральної спотвореності, що їх приніс у світ дітей фашизм. Їх владно приваблювало усамітнення, хвилювала таїна зародження кохання. У зворушливому сум’ятті народжувалися надії на вічну, наївно захищену замкненими дверима від брутальності війни любов. Та, стверджує Галина Пагутяк, не можуть бути щасливими двоє, коли весь народ у горі. Хистке, ненадійне це щастя. За спробу уникнути особистої відповідальності у неминучій боротьбі з окупантами доведеться понести розплату. Їм судилося вчитися не тільки любити, але й ненавидіти. Раніше слід було навчитися ненавидіти тих, хто приніс у їхній щасливий світ тиху жорстоку війну.
Прозріння Адася жорстоке. Руйнується цілісний образ світу; горить ліс, розсипається в порох місто, «земля потріскалась від страшної спеки і сама запалала». Такий апокаліптичний образ вивершує трагедію кохання Адася і Євки.
Згодом у романі «Філософський камінь» мотив трагічного кохання прозвучить уже пересторогою атомно-водневій війні, і «ненормальний» Антось Петрущак звертатиметься з листом до Уряду Миру, в якому проситиме людей схаменутися, придумати щось, поки не пізно, бо земля стане мертвою пустелею і закохані від жаху втрачатимуть розум.
Оригінальний талант з’явився в українській літературі. Галина Пагутяк цією книгою переконливо довела, що поетичне самовираження, зрозуміло, за умови нестандартної побудови творів і оригінальних композиційних вирішень, розкриває нові можливості для художнього проникнення в душевні порухи і вчинки сучасної молоді, що можна органічно поєднати достовірність зображення реалій буття з чутливою рефлексією, а мистецтво володіння деталлю – з алегорією, символом, казковим образом. Зрозуміло, Галині Пагутяк доводиться зазнавати і певних втрат, особливо в цікавих загалом спробах сполучити умовні конструкції з необхідним поглибленням аналізу соціальної дійсності, загальних злободенних проблем. І дивного в цьому нема нічого. Тим більше нема підстав для осудливого розмірковування про складність використання умовності – цього звичного, безсумнівного прийому художнього мислення. Відомо, що умовність, як правило, спрямовується на збільшення багатоплановості і багатофункціональності художнього образу, що, передбачається, повинно надавати творові додаткової художньої активності. Ясна річ, для створення глибших смислових проекцій нерідко свідомо руйнується загальновизнана логіка художнього мислення, вводяться алогічні ситуації, випадковості, символи, парадокси. Як, скажімо, випадково з’являється в романі «Філософський камінь» і кудись невідомо, мов той самотній подорожній, біжить беззахисний заєць. Можливо, не слід шукати під цим образом якогось таємничого символу і підтексту, проте не можна не замислитися над тим, яка ж функція образу зайця, який зміст, наприклад, подорожувань Дон-Кіхота і Дон-Жуана та їхніх рефлексій на оточуючий нас світ. Нема потреби формулювати однозначну відповідь, бо такі образи-символи, образи-алегорії є для читача стимулом для роздумів про переживання сучасної людини, яка стурбована і загрозою термоядерної катастрофи, і екологічними проблемами, і появою в свідомості частини людей духовно-морального «вакууму», і поширенням різноманітних форм споживацької психології, і ослабленням морального тяжіння вікодавніх звичаїв і традицій, і пониженням комунікативної активності сучасника, його здатності і потреби співчувати, співпереживати, перейматися чужими болями, тривогами, радощами…
Галина Пагутяк намагається поєднати конкретну образність, життєву достовірність реалій з умовними конструкціями, які спрямовані на досягнення універсальності своїх прийомів; вона прагне до синтезу чутливої рефлексії і реалістичного явища, деталі, поглибленого психологічного аналізу складних внутрішніх станів людини. Проте ще їй нелегко, – особливо це помітно в романі, – досягти того, щоб твір був у композиційній і стилістичній єдності, щоб окремі сцени злилися в цілісний, структурно завершений твір. Відчутна ще велика зваба самодостатнього ліричного самовираження, прагнення до багатозначності і багатозначимості умовних прийомів художньої виразності. Одначе кожного, хто відкриває цю книгу, не омине щасливий подив від народження нового таланту, який щиро і послідовно витворює оригінальний художній світ.
…Ніхто ніколи не бачив, як плаче лис на сонячній галявині. Та лис Мацько, поклавши голову на витягнуті лапи, плакав, бо кляті миші за намовою заздрісного художника-бездари щурика Альцеста погризли його картини. «Я – художник: Ти розумієш, що я художник?! – в гіркому розпачі доводив їжакові Грицьку ображений лис. – Це все одно, що моїх дітей з’їли… Рийся в смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати».
Що ж, таке громадянське кредо достойне справжнього художника.
Микола Жулинський
Діти
Повість
1.
Хлопець біг вулицею, спотикаючись об кожен камінь. Сонце сліпило очі, й дихати було важко.
Перед маленькою присадкуватою ратушею він пішов повільно, так повільно, що чув стукіт власного серця.
Повз нього проїхав грузовик з німецькими солдатами, котрих він не боявся. У хлопця заболіла голова від того, що і на цей раз не зміг їх перелічити.
Солдати голосно сміялись і співали про Лорелею, дівчину з найзолотистішим у світі волоссям. Він виразно відчув густий запах поту й одеколону.
Німці з’явились в їхньому містечку місяць тому. Розстрілювали небагатьох, переважно активістів, котрі не встигли евакуюватись. Крім того, німці кохались у квітах, звозили їх цілими фірами в порожні склади. Хлопець не пам’ятав, щоб квіти пахли так запаморочливо, як цього літа. Їхній нудотний запах заліплював ніздрі, туманив голову. Німці обладнали парфюмерну фабрику і самі від запахів ходили п’яні, але червоні й веселі на відміну від жителів міста.
У свої шістнадцять років хлопець не думав, що війна може бути такою тихою. Десь далеко за річкою лунали гарматні постріли, а ввечері на обрії спалахували червоні заграви. Але з днями все поволі вщухало, доки геть не стихло.
У хлопця були тато й мама і ціла купа вуйків та тіток. Він жив у старому цегляному будинку з облупленим шляхетським гербом. І кров у нього була також шляхетська. Тато його поїхав кудись на схід здавати міську бібліотеку, і вже місяць про нього нічого не було чути.
Війна нагадувала про себе після восьмої години вечора, коли вулицями ходили патрулі й ловили підозрілих осіб. Що вони з ними потім робили? Про це говорилось пошепки. Відтоді навіть удень рідко хто перебігав через курні, задушливі вулички.
Хлопець обіцяв за годину повернутись від товариша, але затримався і тепер боявся, що мама знову зустріне його сльозами. Всі жінки тепер плакали, проте війна все одно була тихою.
Він завернув у бічну брудно-рожеву вулицю, не вищу за два поверхи й не довшу за п’ять будинків, і встиг ще спіткнутися об віконну раму з скляними осколками, котра валялася на землі.
В місті зовсім мало залишилось людей. В перші тижні можна було побачити, як старі й малі везли на дитячих візочках купи одягу, картоплю і, невідомо для чого, шовкові абажури з китичками.
Всі вікна тепер заклеєні чорним папером, навіть у тих будинках, де вже ніхто не жив.
Вуличка урвалась разом з бруківкою, і хлопець пішов попід зеленими рівненькими штахетами, за якими росли сливи та яблуні. Не спиняючи кроку, він тихенько свиснув.
– Гей! – дзвінко крикнула дівчина і засміялась. – Чого свистиш?
Вона сперлась на хвіртку, – худа, у вузькій сукенці із розірваним рукавом.
– Спочатку дірку заший! – байдуже скривився хлопець.
Дівчина ледь-ледь зніяковіла і показала язика:
– А ти спочатку причешися, пудель!
І втекла до хати.
Він провів її очима і рушив далі. Перед самим домом зняв черевики, дбайливо сховав їх у порожню собачу будку й босоніж ступив на веранду. Щоб там мама не говорила, він не міг економити на взутті.
Дівчині так само було шістнадцять років. До війни вона вчилась на фельдшерських курсах. У неї була мама, котра вважалась щирою приятелькою хлопцевої мами.
Два роки тому з дівчиною трапилось таке. Тітка якось взяла її з собою в шпиталь, де лежав хтось з родичів. Там вона забігла в трупарню і вперше побачила мерців, прикритих простирадлами. Трупи лежали на жовтих столах, і над ними літали сонні мухи. Дівчина відгорнула одне простирадло і не могла довго зрушити з місця, заціпенівши від страху. Відтоді її вдень і вночі переслідували мерці, і вона весь час ловила себе на тому, що бачить більше, ніж інші. Все на дотик здавалось липким і холодним. Коли хтось брав її за руку, вона завмирала зі страху.
Так тривало десь з півроку. Тепер вона виносила судна з-під поранених, пробувала перев’язувати, і вигляд покаліченого людського тіла став для неї звичним.
Дівчина виконувала свої обов’язки спокійно. Німці не мали до неї ніяких претензій. А після роботи об’їдалася полуницями та смородиною, і її навіть не нудило.
Коли хлопець зайшов до темної вітальні, бо віконниць не відчиняли тепер навіть у сонячний день, мама знову плакала. Він хотів прошмигнути в бібліотеку, але вона показала йому сірий папірець, на якому було написано: «Завтра в 11.00 з’явитись в госпіталь для проходження медкомісії. Явка обов’язкова».
– Навіщо мені їхня комісія? – не зрозумів хлопець.
Якщо сон – це те, що відбувається в нашій уяві, коли ми спимо, все одно нема чого тішитися. Сон – ніби телевізор. Хтось програмує передачі цікаві й нецікаві, нітрохи не зважаючи на наші протести.
І ми не винні, що нам сняться іноді жахливі дурниці.
Мені нічого подібного не снилось. Просто уві сні я побачила війну. Війну бачать уві сні навіть ті, що не мають про неї ні найменшого уявлення.
…Я від когось тікала. Навкруги так страшенно гриміло, тріскотіла земля, а я кидалась, шукаючи захисту від пронизливого виття снарядів. Нарешті натрапила на якусь стежку в лісі. Бігла нею довго-довго, падаючи від утоми, доки не опинилася в старому тихому містечку, де росло безліч квітів. Там жили хлопчик з дівчинкою. Оце й усе. Далі я прокинулась і, щоб не забути свій сон, придумала йому продовження. Ось які в мене були дійові особи:
Хлопець.
Дівчина.
Їхні батьки.
Їхні друзі.
Їхні вороги (в даному випадку – фашисти). Як бачимо, все зводиться до двох найголовніших осіб, які ще не мають своїх імен, але обов'язково їх матимуть.
2.
Їх завели в дві кімнати, окремо хлопців, окремо дівчат, і наказали роздягнутись догола. Лікарі сиділи по кутках. Він усіх їх знав: це були старі лікарі, котрі давно вже на пенсії. Коло них на маленьких столиках лежало різне причандалля для огляду. Посередині, за довгим столом, сиділо восьмеро німецьких офіцерів у чорних уніформах, поверх яких у декого були халати.
Називали прізвище кожного хлопця і підштовхували його до лікарів.
Він геть змерз від дотиків холодних старечих рук, що байдуже обмацували його тіло, пхали ложку до горла, боляче постукували дерев’яним молоточком по колінах.
А потім його штовхнули в юрбу таких самих голих хлопців, недбало кинувши:
– Здоровий!
Вікна були прочинені, й внизу весело перегукувалися вартові.
Лікарі з вицвілими застиглими очима і вставними щелепами щулились від легкого вітерця, і хлопцеві стало навіть їх жаль. Ось цього кульгавого лисого дідугана вони в дитинстві дражнили Шкуродером. Шкуродер давно вже не дер шкур і доживав свого віку в запущеному будиночку на Пекарській. Так само й інші лікарі колись лікували, а потім стали старими й нікому не потрібними.
Шкуродер саме обмацував його товариша, худого і довгого Стефана, коли з носа йому раптом упало пенсне.
– Цей юнак… – прошамкав він, протираючи скельця хусточкою, – цей юнак хворів на туберкульоз. Я сам лікував його і маю необхідні документи.
Офіцер в білому халаті згідливо хитнув головою:
– Гаразд, гер доктор, згодом ви пред’явите їх комісії.
«Дивно, – подумав хлопець, – я вчився з ним в одному класі шість років, й він ніколи не хворів на щось подібне».
Під кінець оголосили, що їх удостоїли високої честі жити й працювати в Німеччині й скоро повезуть туди в комфортабельних вагонах. Тих, що не з’являться в призначений час, чекає розстріл.
Сухий дідок з величезною бородою, окуліст, гучно кашлянув і спробував підвестись, але йому відмовили ноги, й старий безпомічно осів.
Старший офіцер з гидливою міною на обличчі закалатав у дзвоник. Почулись легкі кроки, і на порозі з’явилася дівчина в білій хустинці й халатику.
Хлопець густо почервонів. Він ладен був провалитись крізь землю. Як вона посміла сюди зайти?
– Виведіть, фройляйн, цього добродія! – глузливо вишкірився офіцер.
Дівчина спокійно підійшла до старого, допомогла йому встати і вивела з кімнати.
– Сучка німецька! – прошепотів хтось поруч. Хлопець був переконаний, що вона все-таки впізнала його. За це він зненавидів її на все життя.
Не знаю, як це має бути, з чого починається фальшиве й справжнє, страшне й смішне. Кінець кінцем він її полюбить, і даремно це приховувати. Вони роздвоєні й дивні, наскільки можуть бути роздвоєні діти. Справжні діти ніколи не зрозуміють одне одного до кінця, але це не заважатиме їм любитися.
І ще, ці діти вміють бавитись у війну, і дитинство їхнє обривається разом з першим-ліпшим наказом для цивільного населення.
3.
Хлопець надумав собі відрубати палець, щоб не поїхати до Німеччини. Всіх їх застукали зненацька, і ніхто, крім того щасливця з туберкульозом, не встиг вигадати собі якоїсь хвороби, і ніхто з них не догадався раніше заприязнитися зі старшими дохторами, котрі ніби мстили тепер за коротку людську пам’ять. Це було так просто – відрубати палець, коли на руці залишається ще чотири, що хлопець навіть не вважав це важливою справою. Зрештою, він міг би поїхати й до Німеччини, а там підірвав би якусь фабрику, що виробляє одеколон і духи, але ж мама померла б за ним. Вона вже давно слабувала на серце.
Сокири у них вдома не було: тато дбав лише про свої книжки. Тому хлопець став шукати щось інше. Врешті натрапив на щербату й тупу сокирку для м’яса і, сховавши її під сорочку, прокрався за будинок, де стояли чотири цеглини з дошкою зверху. Це було його улюблене місце.
– Дурниці! – сказав він уголос. – Раз стукнув – і все. Поболить, та й перестане. Коли людині відірве ногу, болить набагато гірше. Я скоріше б помер, ніж стрибав би на одній нозі. А так перев’яжу – і заживе, як на псові. У Стася пальці красиві. Він хоче бути музикантом і нізащо не відрубає собі пальця.
Хлопець поклав коло себе чисту носову хустину і з розмаху вдарив сокирою по пальці. Аж засичав від болю, а палець тільки побілів. Хлопець трохи потримав палець в роті й, перевівши дух, знову щосили вдарив по ньому. Щось хряснуло, і по тілу наче пройшло електричним струмом.
– О-о-о! – вирвалось у нього. Він не думав, що так страшенно болітиме. – Пся крев! – лайнувся. – Цією сокиркою і мухи не вб’єш.
Він шпурнув її геть в бур’ян і сів. Палець пік жахливо. З ранки сочилась кров. А в нього лились сльози, і їх неможливо було спинити.
– Все одно щось придумаю і не поїду! Начхати мені на їхній розстріл!
О, він просто звивався від болю, не міг всидіти!
Якби в нього був автомат, то він у цю ж мить перестріляв би всіх німців, отих підлих стариканів-лікарів і Євку, німецьку сучку котрій він тепер не може дивитись в очі. А в цей час мама Євки заспокоювала його матір, як могла, і підсовувала до неї то каву, то тістечка, то вишні.
– Та не плачте ви, пані Маріє, дасть бог, все випутається! Треба було, що й казати, вже давно його десь на службу дати, як я свою Євку. А ви його все пестите. Хлоп як грім – шістнадцять літ. Хоч би на фабрику дали, що он німці вже пустили. Я жінка невчена, по гімназіях не ходила, і моя Євця не пнеться до науки, аби лишень щаслива та здорова була. Війна кінчиться, побачите, а панами ні ви, ні я не будемо. – Вона ще приязніше усміхнулася: – Таж я пам’ятаю ще вашого діда, такий пан був вельможний, в золотих окулярах та із золотим ланцюжком ходив. Але тепер при совітах всі рівні стали, крівці ніхто не п’є… Пшепрашам, пані Маріє, може, я щось не те кажу, то най мені язик всохне! Не гнівайтеся…
– Я, пані Стефо, не гніваюся, мені не до того, я не переживу, як мій Адась поїде в ту прокляту Німеччину. Вони його там угроблять, ті звірі!.. Хіба ви не чули, що на фронті робиться?
– Чула-м, пані Маріє! Моїх там, слава богу, нікого нема. От ваш чоловік… Євцю, то ти?
– Я, мамо, – Євка просунула голову у вікно, – йой, добрий день!
– Євцю, ти знаєш, що Адася до Німеччини хочуть забрати?
– Знаю, мамо. Всіх забирають. Я піду… – квапилася дівчина.
– Куди вже?
– На річку.
– Ти хоч їла?
– Та їла…
– Добре, йди, але не сама. З дівчатами, чуєш?
– Ага.
Євка побігла до хвіртки.
– Пані Маріє! – сплеснула руками пані Стефа. – Давайте їх обкрутимо!
– Кого їх? – підвела заплакані очі пані Марія.
– Та Адася й Євку!
Якби не війна, ці діти ще довгий час шукали б одне одного. Але ж війну ніколи не вважали випадковістю. Про неї думали, тішачи себе надією, що війна обмине їхній дім, всі залишаться живі й здорові, навіть діти й бабусі. Нікого не вб'ють, і всі троюрідні тітки та всі знайомі проживуть скільки треба. Кожна смерть вносить розлад в дім, речі померлого зберігаються довше, ніж погані спомини. Тепер зрозуміло, чому колись особисті речі померлого клали в його могилу.
В істориків свої погляди на війну – і що з того? Ми згодні з історією і з власними силами, котрі оберігають наших близьких.
Хлопця я назвала Адамом – дівчину Євою. З них почалася історія, і вона продовжуватиметься в тих поколіннях, котрі народилися без війни і любитимуться теж без війни.
4.
В цю пору вода найтепліша. Сонце занурюється в річку до половини. Трава темнішає, пісок стає вогким.
Єва роздягається під верболозом і, вже стрибнувши у воду, вирішує сидіти там, доки геть не стемніє, їй зовсім не страшно – поблизу жінки перуть білизну і всі кущі завішані різнокольоровим шматтям.
Ніхто не кричить, навіть не розмовляє, але все одно дуже багато шуму. Десь важко стогнуть грузовики. Річка не може ніяк заспокоїтись. Євка стоїть по шию у воді й навіть пальцем не поворухне, аби відігнати масні плями, що підступно намагаються прилипнути до шкіри.
– Я дурна, – каже вона собі. – Треба було поїхати на Урал, а не прислужувати німцям. Звичайно, то поранені, й мені їх жаль. Ганс навіть навмисно прострелив ногу, бо він один у мами.
Він, правда, цього Євці не говорив. Але, коли показував фотографію своєї матері, сказав ось що: «Мені страшенно пощастило. Мама так зрадіє, що я три місяці не воюватиму». Отак… Єві стає холодніше. Вона відштовхується від дна і пливе. Але все одно холодно, хоч сонце геть занурилось в воду. Дівчина вилазить на берег. Мама, коли сердиться, називає її бездушною. Але це неправда. Вона схожа на тата, хоч не пам’ятає, чи він був у неї колись. Така сама спокійна. На маму не схожа – значить, вдалася у тата. Єва не хоче думати про війну. Їй тільки не може ніяк вкластися в голові, що солдатів, котрих вона доглядає, рано чи пізно уб’ють. Цього ніхто не хоче розуміти, і мама теж.
Єва робить усе вчасно. Тільки-но приїхала машина, повна німців, і всі вони кинулися з реготом до води, на ходу зриваючи з себе одяг.
Вона так само спокійно підходить до кущів і застигає від несподіванки. Її плаття кудись щезло.
Що таке? Що за дурні жарти?
З короткого волосся падають на шию холодні краплі.
– Ага, – каже вона зраділо і йде просто по слідах.
Зовсім недалеко за кущами сидить одягнений хлопець в черевиках і пильно дивиться на неї.
То Адась.
– Ану віддавай плаття! – весело крикнула йому Євка.
– Чого тобі треба? – глянув спідлоба на неї хлопець і одразу вирішив: «Якщо вона скаже хоч слово, я її вб’ю».
– Адасю, – раптом побіліла Євка. – Що в тебе з пальцем? Це ж гангрена може бути!
Вона нерішуче підбігла до нього і зразу ж відлетіла на пісок. Адась несамовито штурхнув ненависне дівчисько, прагнув її розчавити, втоптати в землю і нічого не чув. Він не пам’ятав, чи вона кричала. До горла підступала нудота, і все йшло перед ним обертом.
– Німецька сучка! Підстилка!
Перед Адасем миготіли лише чорні перелякані очі і розпатлане волосся…
Спинився якось раптово. Євка лежала, зібгавшись в клубок, і тихо стогнала, сплівши під грудьми руки.
– Ненавиджу, – істерично викрикнув він, усвідомлюючи, що на душі стало ще гидкіше.
Адась безсило опустився на землю, слухаючи, як Євка схлипувала, аж тонка шия її тремтіла. Їм обом було дуже соромно. Єва не могла спинитися від плачу, а хлопець піти геть, хоч кожному з них зараз хотілось лишитися на самоті.
Можна намалювати таку картину. Уявіть собі, як лісом біжить дівчина. Обличчя її не видно, тільки на чорному тлі біла постать. За нею хтось женеться, але цього – не показано. Позаду лише якийсь страшний, моторошний хаос. Але досить того, що дівчина не зможе втекти: ось-ось впаде і залишиться лежати разюче білою плямою на чорній землі, наче сніг. Проте це вже буде інша картина.
5.
Він сприйняв повідомлення про власне одруження досить спокійно, тільки в першу мить захотів піти й добре виспатись. Та все ж сидів у татовому кабінеті й читав книжки з історії, товсті й нудні. Книжки валялись всюди. Хлопець пробував зосередитись на якійсь одній, але нічого не виходило. Весь час йому спливали чудернацькі думки про Єву, Він навіть з нею не цілувався. На вечорах в клубі її рідко запрошували до танцю, бо вона була дуже худа і розпатлана. Адась вважався її сусідом і мав від мами (своєї) наказ пригледіти за нею, тож запросив дівчину на повільний фокстрот. Танцювати він умів, як на їхнє містечко, шикарно. Мама навчила. Вона давала уроки музики і танцю.
От… Коли він запросив Євку до танцю, та поклала обидві руки йому на плечі, хоч зовсім не була п’яна і знала, як слід себе поводити. Так вони почали танцювати. Адась міцніше пригорнув її до себе і відчув, що на них усі дивляться. У Євки затремтіли губи. Вона теж це відчула, але сплела пальці в нього на шиї так, що він почув, як б’ються у них тонесенькі жилки. Невідомо чому він торкнувся губами її м’якої щоки і приплющеними очима побачив, що Євка усміхається.
«Ти чого?» – запитав ображено.
«Ти мені на ногу наступив!» – знову засміялася вона.
«Неправда! – йому аж перехопило дух. – Ніхто краще за мене не танцює».
«Щось ти задаватись почав! От і зараз наступив…»
Вона просто знущалась над ним.
«Ну, знаєш, не бреши!»
«Овва! – здивувалась Євка, піднявши догори брови. – Ти ще й хам?..»
