Текст книги "Діти"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)
в якому лис частково витісняється велосипедом
Щоб Лялечка вельми засмутився, не побачивши лиса на горищі, того не можна сказати. Хлопець весь час боявся, щоб його приятеля не виявили і не зідрали з нього (за словами Мацька) шкуру. У мами була лисяча шапка, і на світі могла б з’явитися ще одна. Найкраще, коли б лис приходив вряди-годи і вони розмовляли про різні речі.
Бабця написала мамі переляканого листа, що з дитиною щось не те: весь час говорить про якогось лиса, котрий нібито малює картини, про їжака Грицька і про Сороку. Мама відписала, що подібне з Лялечкою було у три роки, коли він уявив себе автомобілем, і що це мине, а відпочивати їй залишилось недовго, і скоро вона знову поцілує свого улюбленого синочка.
Отакі справи. Лялечка знайшов собі заняття: дід купив йому велосипед. І він цілими днями роз’їжджав по подвір’ї. Правда, сам, бо Славко ходив на підготовку до школи і став дуже гордим, а Михаськові бабця не дозволяла сідати на велосипед Лялечки, хай йому мама теж купить.
Михасько деколи приходив, і, якщо не було баби, Лялечка трішки давав йому кататись. Це був дуже гарний велосипед: на двох колесах з блискучим рулем і справжньою фарою. Лялечка ніяк не міг ним натішитися. Хоч дід купив велосипед з умовою, що Лялечка гарно поводитиметься, не було схоже, щоб він став слухнянішим.
Одного разу хлопець так захопився, що поїхав геть далеко від хати і заблудився. Він навіть не помітив, як заблудився. Їхав собі по стежці, не минаючи калюж, їхав… А дід з бабою тим часом його шукали. І коли знайшли, то бабця ледве врятувала від розправи. Цілу дорогу вона сварилася з дідом, а хлопець вже не їхав, а вів за собою велосипед, обминаючи калюжі. І думав, що баба хороша, а дід злий і його не треба гнівити. Найкращий з усіх все-таки лис Мацько.
– Не треба мені вашого велосипеда! – раптом закричав Лялечка. – Коли ви такі, я в ліс утечу! І буду там сидіти зі своїм лисом на сонячній галявині і чекати, доки зійде сонце. Та-ра-ба-ра-ба-ра!
Він кинув велосипед у болото і втік. Не в ліс, правда, бо дід перелякався і наздогнав його. Не встиг він схопити Лялечку за руку, як той розревівся. А дід з бабою знову пересварилися. Баба сказала, що дід «звір», а дід сказав, що «він скоро й хату підпалить, коли йому все дозволити», тобто Лялечці.
Хлопчик аж перестав схлипувати. Тепер він йшов попереду, а за ним – дід з бабою, котра тягнула велосипед, геть виваляний у болоті.
Після обіду Лялечка сам пішов спати. Він не спав, а думав, як то добре в лісі. Там його ніхто не знайде. Лис йому все покаже, а він наловив би для Мацька риби в лісовому озерці…
Нарешті в хаті стало тихо. Дід з бабою більше не сварились. Лялечці раптом захотілось побачити маму. Він дуже давно її не бачив. Вона теж деколи сердилась на нього, але недовго. У бабці, як він приїхав спочатку, так само був лагідний голос. А потім вона геть зіпсувалась…
Лялечка почув, що надворі хтось тихо розмовляє. Може, мама приїхала? Вона ж писала, ніби дуже за ним скучила. Хлопчик зірвався з ліжка і побіг, здавалось, на мамин голос. Уже хотів кричати: «Мамо, мамочко!», та побачив удворі на лавці тільки бабцю і сусідку, які любесенько розмовляли між собою.
– А я думав, що то мама… – сказав розчаровано.
Сусідка заусміхалась. Вона була молода й гарна.
– Скучив за мамою, маленький?
Лялечка засоромлено сховався за двері.
– Ну, то як, будуть одружуватись? – допитувалась сусідка.
– Пише, що все добре. Дай боже! Бо що дитина без батька варта?! Хоч то й моя донька, гріх таке казати, але оте перебирання до добра не доведе. Вона не дівчина, щоб кавалерами крутити. Аби дитину любив, а то все байка! Лишиться сама, буде тоді знати. Ох, господи, коли вже я буду спокійна! – зітхнула бабця.
– Бабо, де мій велосипед? – з’явився Лялечка на порозі.
– Десь тут стояв. Подивися, може, за хатою… Старий по гриби пішов… – відповіла бабця.
Лялечка вернувся з-за хати.
– Нема!
– Як то нема?! Подивися ліпше. Я його за хату поставила.
– Нема…
Баба неохоче підвелася і пішла за хату.
– Нема… Хіба вкрали? Господи, що ж то таке! Серед білого дня.
– Могли і вкрасти, – зауважила сусідка. – Чого ви його в хаті не тримаєте? Дітвах якийсь, певно, вхопив. Підіть по сусідах, може, знайдете!…
– Та до нас діти ніби не заходили… Хіба коли я посуд мила.
– Та що їм! Прийшло котресь, сіло й поїхало. В моєї Наталочки торік так ляльку вкрали, вісім рублів коштує. Всіх сусідів оббігала, а таки знайшла. Якби то всі були такі чесні, як ми з вами! А то й не спитають, звідки в їхньої дитини чуже. Ви йдіть пошвидше, щоб далеко не заховали. Потім скажуть, що самі купили.
– Олег, ти Михаськові не давав кататись?
– Ні, – відказав Лялечка. – Він нині до мене не приходив.
– Ага, то, може, Михасько. Він все коло вашого Олежка крутиться…
– А Славкові ти не давав?
– Він у школі.
– Біжіть, я вам кажу, поки не пізно!
– Бабо, Михасько не бере без дозволу! – попробував заступитись Лялечка, але баба його обірвала:
– Не будь такий мудрий! То ти, я знаю, не взяв би…
– Бабо, не йди! Може, він сам приведе. Поїздить і приведе.
– Ти мені не вказуй, що маю робити. Ми тобі не для того купили велосипед, аби чужі діти на ньому їздили! – сказала баба і хутенько подалась до хвіртки.
– Олежку, а може, то ти сам сховав? – вкрадливо спитала сусідка.
– Кра-ба-ра-ба-жаба! – щосили заверещав Лялечка і, показавши язика, зник в хаті.
Розділ XVI,де на долю художника Мацька випадає небачений тріумф і де розповідається також про лісові традиції і нововведення
І ось настав День лісу. Мацько надумав, було, запросити на свято хлопчика, але був такий заклопотаний, що забув про це. Адже, якщо ви пам’ятаєте, лис вирішив теж взяти участь в конкурсі на кращу завісу для лісового театру.
Що коїлось у лісі перед святом! Ліс чистили, прибирали десятки їжаків і тисячі мурашок. Хоч це й був заповідник, але сюди дозволялося навідуватися у вихідні дні туристам і цілим родинам. Бідні лісові жителі геть ухекались, доки витягували з галявин консервні банки, бите скло, шмаття паперу та ще цілу купу різного дрантя. Птахи виносили сухі непотрібні гілляки, а на головній галявині споруджувалася сцена для найвизначнішої події – вистави. Всі, хто був при силі, брали в цьому участь.
Їхній ліс мав бути найзразковіший. Так сказав Вовчик на початку своєї адміністративної діяльності. Він прагнув показати себе турботливим хазяїном і лібералом. Либонь, найбільше раділи його призначенню зайці. Вовчик заявив, що у зв’язку з виразкою шлунка переходить на вегетаріанське харчування.
У День лісу ніхто нікого не їв, навіть коли це було дозволено конституцією. Щоб жителі не засумували з голоду, для цього найвеселішого свята заздалегідь приготували ягоди, горіхи й гриби. Всі від найменшого жучка і комара веселилися і раділи життю.
Свято починалося увечері й кінчалось аж уранці. Лісник, без сумніву, догадувався про нього, але не забороняв і, щоб не сковувати аборигенів, не з’являвся. Згідно лісового законодавства, на це свято не допускалося жодної людини. Зрештою, хоч один раз на рік звірята мали право пожити без людей!
Скінчилися усі приготування. День видався ясним, і ввечері на небо висипали всі до одної зірки. А що вони були надто високо, то всюди на деревах і кущах спалахнули тисячі світлячків. Всі жителі зібрались навколо галявини: дрібніші спереду, більші позаду. А птаство, за своєю старою звичкою, – на деревах. Хто сюди тільки не прийшов: жаби, миші, кроти, їжаки, білки, зайці, павуки, метелики, гусениці, борсуки, кабанці, комарі, черв’яки, гадюки, вужі, ящірки, здичавілі коти й собаки, бджоли, джмелі, оси, лисячі і вовчі зграї, олені. І всі вони сиділи тихо й поважно, як не сиділа б жодна людська дитина. Не штовхались, не дряпались, не кусались, не галасували. Ви не повірите, але це було саме так.
І ось на порожній сцені, уквітчаній найкращими лісовими квітами, з’явився молодий Вовчик, строгий і підтягнутий. Стало ще тихіше.
Вовчик відкашлявся і розважливо почав традиційну врочисту промову. Від його гучного голосу кинуло в дрож добру третину присутніх.
– Шановні лісові жителі! Сьогодні у нас всіх, і особисто в мене, незвичайний день: День лісу. Ми святкуємо його, як завжди, в піднесеному настрої, бадьорі й веселі. Ми заслужили на відпочинок, адже ліс наш на сьогодні став зразковим щодо порядку і благоустрою. Особливо мені хочеться відзначити моральне здоров’я нашого багаточисленного колективу. Якщо і траплялись раніше не зовсім здорові явища, як-от хабарництво, приятелізм, то це все уже позаду. Я гадаю, що це назавжди і безповоротно!
Вовчик перечекав, поки вщухнуть оплески, і піднесено заговорив далі:
– Основне покликання наших митців – прославляти ліс і його працьовитих мешканців. На жаль, колишнє керівництво надто мало приділяло уваги мистецьким нахилам деяких громадян, іноді ігнорувало справжні таланти. Ми повинні виправити ці хиби. Я пропоную створити мистецьку раду, яка б вела облік усіх молодих авторів і всіляко підтримувала їх – морально і матеріально. Сподіваюсь, що наступного року наша концертна програма значно збагатиться.
Вовчик білозубо усміхнувся, і всі звірята знову заплескали.
– А зараз, – оголосив він, – ансамбль цвіркунів разом з оркестром під керуванням Шпачка виконає святкову симфонію. Після цього – конкурс на кращу завісу для нашого театру.
І полилась музика. Яка то була музика!
Навдивовижу злагоджено грали на скрипках цвіркуни. А пташиний оркестр не тільки не заглушав їх, а гармонійно зливався з ними в одну прекрасну мелодію, ніжну і сумовиту, мов осінь. Симфонія якраз і була про осінь, про те, як летять невідомо куди на сріблястих павутинках павуки, як порожньо стає в лісі і замість птахів співає, падаючи, листя.
І раптом пробіг прудкий вітерець – і щедро сипнули жолудями дуби, і захиталась калина, скликаючи всіх пташат на червоні ягоди, і дзвінко залускали білочки смачними горішками, і, як з води, поперли гриби… Весело задзюрчав потік, підхоплюючи на льоту листки… Але він дзвенів все тихіше й тихіше…
Музика скінчилась, тільки один цвіркун і далі грав на своїй скрипочці, забувши про все на світі.
Після симфонії – огляд поданих на конкурс завіс. Першою показали завісу борсука Джуми. На ній було зображено властивий його стилю кривавий натюрморт. У всіх лисів і вовків аж слина потекла, але, оскільки молодий Вовчик оголосив себе вегетаріанцем, ця завіса не викликала особливого захоплення.
Другою була завіса щурика Альцеста. Правду кажучи, він не мав сумніву щодо успіху. Численні родичі, мов по команді, почали захоплено пищати. Завіса була сіренька (щурик теж не зраджував своїй манері), навіть квіти на ній були намальовані сірими і чорними мазками. Щурик не вельми старався, бо навіть лиси замовляли йому портрети в сіро-чорній гамі. Він сидів і задоволено скалив дрібні зубки.
Та ось настав найвирішальніший момент у житті Мацька. Коли спустили його завісу, він, хто до того крутився з нетерплячки, тепер зіщулився і заплющив очі.
На мить всі замовкли, втупившись очима в полотнище. Це було щось неймовірне. Звичайно, ви вгадали, що лис намалював свою сонячну галявину, єдину в світі, про яку мріяв довгими зимовими вечорами, яку безперестанку згадував у розмовах з Лялечкою, на якій у хвилини розпачу хотів стати зеленим кущиком.
…Над галявиною щойно зійшло сонце, і краплини роси ще не висохли на пелюстках квіток. Стара липа під золотим промінням, здавалось, радісно тремтіла. А небо, голубе, яким воно буває лише влітку, сяяло ніжними барвами, і легкі хмарки летіли кудись в незбагненну далечину…
– Хто? Хто? – почувся захоплений шепіт.
Лісові жителі ніби вперше вгледіли галявину, повз котру часто пробігали, не звертаючи на неї уваги. Невже їхній ліс такий прекрасний? Невже в ньому, крім грибів, ягід, горіхів і зручних нір, є ще така чарівна галявина, на якій можна просто так сидіти, тішитись життям і ні про що не думати?
– Хто намалював, хто? – голосно закричали всі, крім., звичайно, Джуми і Альцеста.
Лис був водночас і приголомшений, і гордий.
– Вставай! – штовхнула його під бік сестричка Міцька. – Покажись, який ти в нас художник! Хай бачать усі, що належиш до славного лисячого роду.
І лис встав, пішов по вузенькому проході, оглушений вітальними оплесками і вигуками.
– Ось він! Ось він! Мацько! Слава йому! Слава!
А лис стояв на підвищенні, скромно схиливши голову, найчарівніший і найвродливіший лис у цілому світі.
– Слава найкращому художнику лісу! – почув голос Грицька.
– Слава! Слава! – кричали павуки, олені, зайці, світлячки, цвіркуни, лиси, птахи…
З натовпу вийшла граціозна юна лисичка і повісила на шию переможцю вінок з соснового гілля (лавр у їхньому лісі не ріс).
Від хвилювання лис затремтів. Серце його прискорено забилось, такою прекрасною видалась йому ця юна лисичка.
– Хто ти? Як тебе звати? – шепнув Мацько, але серед вітальних вигуків лисичка не почула його захопленого шепоту і відійшла. Лис провів її закоханим поглядом.
– Слава! Слава!
Не знати, скільки тривав би цей тріумф, коли б не з’явився Вовчик. Він щиро привітав переможця і оголосив, що зараз почнеться театральна вистава, в котрій сам він бере участь.
Мацько з вінком на шиї повернувся на своє місце. Родичі ледве не задушили його в обіймах, але він уже не пам’ятав, що з ним діється. Слава і юна красуня затуманили його голову. Він навіть не міг дивитись виставу, котра, безперечно, була дуже цікава і повчальна. Там розповідалось про браконьєра, котрого обдурювали звірі, доки кінець кінцем не вигнали з лісу. Вовчик був там хитрим сміливим вовком, а Заєць грав роль браконьєра. Він, правда, вийшов не дуже зухвалим браконьєром, оскільки перед Вовчиком всі слова вилітали з голови і суфлер аж захрип підказуючи. А коли Вовчик по ходу п’єси гарчав: «Подайте мені цього браконьєра! Зараз я його з’їм! Я голодний, як сотня тигрів!», бідного «браконьєра» ледве випхали на сцену і, відповідно до сценарію, заєць воістину правдиво тремтів. А потім поклявся перед усією чесною громадою більше ніколи не потикатись до лісу з рушницею і дременув зі сцени хтозна-куди, принаймні цієї ночі його ніхто не бачив.
Після вистави почався карнавал. Всі ожили, поодягали свої маски й костюми, і коїлося щось неймовірне. Можна було побачити тигрів, скорпіонів, мавп, білих ведмедів, а також браконьєрів, лісників і туристів. Зчинили шум, гам, вереск… Мацько в цей час марно шукав красуню лисичку, котра, напевно, теж переодягнулась. В цій веремії годі було когось впізнати.
Лис то кружляв з усіма навколо галявини у танку, то бігав поза кущами, шукаючи невловиму лисичку. Він пробував було питати, але ніхто не хотів його навіть вислухати. Лис нарешті не витримав, сів собі подалі від танцюючих. Він ніяк не міг повірити у власне щастя: його визнали художником, до того ж найкращим… І як то буває, він не мав навіть з ким поділитись своєю радістю.
Розділ XVII,у якому йдеться про велосипед, атомну бомбу і про те, що негарно залишати малих дітей самих у лісі
А що Лялечка? Велосипеда ніхто не крав, просто дід заховав його в малину, а до бідного Михаська даремно чіплялись. Баба ходила перепрошувати, трохи не плакала, але Михасько сказав, що більше ніколи до них не прийде, і теж плакав.
Лялечка ходив набурмосений, не хотів розмовляти ні з бабою, ні з дідом. Велосипед його більше не цікавив. Він тинявся по подвір’ю, пробував сам бавитись, намагався навіть зав’язати дружбу з кошеням і обіцяв йому, що більше не буде тягати за хвіст, але кошеня не захотіло й слухати, втекло.
– Чекай, чекай, я поїду скоро в місто, і ти мене більше не побачиш! – пригрозив йому хлопець.
Ех, коли б оце прийшов лис. Лялечка дуже хотів його бачити. Кожного вечора він даремно виглядав лиса, але той не приходив. Може, він теж образився на Лялечку?
Якось до них прийшов один дідусь. Він, як виявилось, був лісником у тому лісі, де жив лис. Дідусь розмовляв з бабою, а Лялечка весь час крутився коло них. У нього аж язик свербів запитати про лиса. Лісник розповідав різні цікаві речі про відродження звірини, якої раніше майже нічого не було, бо все повистрілювали. А тепер держава йому гроші платить, щоб він оберігав звірів од різних браконьєрів. І що скоро мають прислати пару зубрів. То такі волохаті бики. Їх тепер дуже мало залишилось, німці у війну винищили.
Лялечка слухав, наставивши вуха, а потім несподівано осмілів перед незнайомим дідом і спитав:
– Діду, а лиси у вас є?
Бабця важко зітхнула, мовляв, знову за своє, але нічого не сказала.
– Аякже! – підморгнув дід хлопцеві. – Ще й які! Розбишаки, мушу вам сказати! В село люблять навідуватись по кури. Особливо один. Такий уже волоцюга, що аж страшно… Розкажу тобі, яка пригода зі мною трапилась… Пішов я рибки онукам вловити. Озерце є таке в лісі, там риба водиться. Я сам її з річки ловив і пустив, щоб плодилась, – нащо воді марно пропадати. Стою на бережку, закинув вудку та й ловлю. Вже багато наловив, коли це чую – щось дзявкнуло. Повертаюсь – лис. Отой самий волоцюга. Очам не повірив. Старий лис, років десь чотири йому. Такі ніколи до людини близько не підійдуть. Розумні! А той сидить і так жалібно на мене дивиться, як пес, і хвостом виля. Дав я йому рибинку. З’їв і не тікає. Я до нього говорю, а він не тікає! Дав я йому ще одну. Знов з’їв.
І так дивиться, ніби зараз щось скаже! Я аж перестрашився: чи не мара яка? Та й пішов скоренько до хати…
– Діду, то мій лис був! – радісно закричав Лялечка. – Його Мацько звуть. Він картини малює.
Дід отетеріло глянув на малого:
– Ти що, з ним розмовляв?
– Ага. Він у нас на горищі спав. Я з ним дуже довго розмовляв. Він і про вас казав, що ви добрий, нікого не скривдите.
– Так і сказав? – засміявся лісник.
– Ага, – кивнув Лялечка. – Він спочатку був лисом, а потім захотів стати кущиком. А коли перефарбувався зеленою фарбою і йому все тіло почало свербіти, знову захотів стати лисом!
– Та не слухайте його! Він вам такого набалакає! – втрутилася бабця і за звичкою помацала лоба Лялечці: чи не гарячий.
– Е, не скажіть, всяке у лісі буває! – заперечив дід. – Ну, то де твій лис зараз? На горищі?
– Ні, – зітхнув сумовито Лялечка. – Він уже давно пішов. Ви його в лісі не бачили?
– Та щось тепер не помічав.
– Де ж він подівся? Він ще мені про їжака Грицька розповідав, про Сороку.
– Грицько, кажеш? Мої внуки тамтого літа їжака в садку спіймали і Грицьком нарекли. Він потім втік. От дивина!
– Що старе, що мале! – відмахнулася бабця. – Не морочте дитині голову всякими дурницями! Олежку, йди надвір, побався!
– Не хочу! – огризнувся Лялечка і ближче приступив до лісника. – Діду, а Роман казав, що він уб’є лиса сокирою, коли той з нори вилізе!
– Я його вб’ю! За такі справи – кримінал. Ти не бійся. То він просто язиком плеще.
– А я не боюся. Мій лис дуже розумний…
– Олежку, я кому сказала? Йди надвір, подивись, чи люди хліб несуть…
– Йди, йди… – підтримав бабу лісник. – А як лис знову прийде на горище, то ти мені скажи. Я теж з ним порозмовляю. Добре?
– Добре, – погодився Лялечка. – Тільки ви йому ніякої кривди не робіть.
– Та вже не буду… То ж не простий лис, а художник. Йди, хлопче, я ще тут з твоєю бабою трохи побалакаю.
Лялечка не хотів іти, але пішов. Сів на порозі, дивився, чи люди хліб несуть. Лісник невдовзі вийшов.
– Діду, візьміть мене до лісу! – причепився до нього Лялечка.
Лісник погладив його по голові:
– Взяв би, та баба тебе не пустить. Може, колись її впросимо… А ти чого тут сидиш? Чого з дітьми не бавишся?
– Та… – скривився Лялечка і хотів було уже сказати чого, але тут надійшла баба.
…Лис з’явився вночі, коли вже всі, крім Лялечки, спали. Пошкрібся лапою в шибку, і Лялечка йому відчинив. На небі було дуже багато зірок, і хлопець добре бачив Мацька.
– Який ти гарний! – вигукнув він захоплено.
Ні сліду зеленої фарби не лишилось на золотій шерсті лиса.
– Збирайся хутенько! – сказав Мацько. – Підемо до лісу. Там зараз свято. Карнавал!
– Ой лисику! – зрадів Лялечка. – Як добре, що ти прийшов!
– Швидше! – попросив лис.
Лялечка похапцем натягнув штанці, светрик, взувся в сандалики.
– А тепер лізь через вікно. Тут невисоко, стоїть лавка.
Не встиг Лялечка стати на землю, як лис помчав уперед, кличучи його за собою.
– Ходи швидше! Я тобі по дорозі все розповім, коли вийдемо за село.
Лис біг попереду, а Лялечка – за ним. Дерева кидали тінь на стежку. Лялечка тремтів, – чи то від холоду, чи то від страху, але не скаржився. Вони довго скрадались по вулиці, причому Мацько тиснувся ближче до парканів, а Лялечка йшов посередині. Так вони дісталися аж до річки, котра світлою смугою вирізнялась у темряві. Лис безпомилково знайшов місток, і Лялечка, хоча боявся йти по хистких дошках, заплющив очі і сміливо рушив за Мацьком.
– Ху! – полегшено передихнув лис. – Тепер нема чого боятись! Можна й розповідати.
І Мацько розповів про свій успіх.
– Ой лисику, який ти молодець! – зрадів Лялечка і хотів переповісти розмову з лісником, але лис раптом зупинив його:
– Слухай, на нашому лісовому святі не повинно бути людей. Так що коли хтось поцікавиться, хто ти, кажи, що ти лис, котрий прибрав собі образ людини.
– А ти мене не залишиш? Я боюся…
– Ні, але, на всякий випадок, ти лис. Домовились?
– Ага. Я ще ніколи не був лисом.
– Ти не лис, а людина. Тобто ти лис, але переодягнувся, прибрав образ людини. Але ти не лис. Тьху, геть заплутався!.. А ось уже й ліс. Зараз я тебе виведу на галявину. Там танці в розпалі.
Вони пішли вузенькою стежечкою поміж дерев і невдовзі почули співи, музику, гамір…
Лялечка аж заплющив очі від яскравого світла, а коли очі звикли, став на місці як вкопаний. Нічого подібного він досі не бачив. На величезній галявині кружляли звірята в масках і дивовижних костюмах. У Лялечки в дитячому садку під Новий рік теж влаштовували карнавал, і всі діти в костюмах танцювали з Дідом Морозом навколо ялинки. Але тут було цікавіше: танцювали білки, зайці, вовки, тигри, мавпи, папуги, різні небачені звірі, а посередині галявини стояв дикий кабан, одягнений в людське вбрання і з рушницею. А всі інші навколо нього кружляли.
Лялечка аж засміявся з такого. Звірята кружляли і співали:
– Ми не боїмося браконьєра,
Ми не боїмося браконьєра,
Ми не боїмося браконьєра,
Бомби атомної теж!
Весь час співали одну й ту ж пісеньку.
– Ходи, потанцюємо! – нагадав про себе лис, і вони розірвали коло танцюючих. Лялечка однією рукою тримав за лапку білку, а другою – Мацька.
Лялечка теж заспівав:
– Ми не боїмося браконьєра,
Ми не боїмося браконьєра,
Ми не боїмося браконьєра,
Бомби атомної теж!
А лис лукаво підморгував і співав тонким голоском:
– Ми не боїмося браконьєра!
І все було б добре, якби Мацько не помітив серед танцюючих юну лисичку і не кинувся до неї.
– Куди ти? – перелякано крикнув Лялечка. Та лис уже зник, і коло закружляло ще швидше. «Тигр» вхопив Лялечку за руку. Хлопець марно озирався за лисом. Легковажний художник забув про нього.
– Де це ти такий костюм собі видряпав? – спитав Лялечку «тигр». – Навіть не вгадаю, що ти за звір.
– Я лис, – відповів навчений хлопець. – Тобто я людина, тобто тільки вдаю з себе людину, а насправді я лис. Але я теж не вгадаю, що ти за звір.
– А я вовк, переодягнений в тигра.
– Вовк? – злякався Лялечка. – Скажи, а вовки не їдять лисів?
– Ха-ха! – зареготав вовк. – Ти не тільки костюм на себе натягнув людський, а ще й по-людському говориш. Де ти раніше був? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але то нічого. Ми тебе ось замість Мілорда поставимо. Страшніше буде, а то всі щось занадто розвеселились. Ніякого страху не почувають… Нічого, завтра я їм покажу! Я, слава богу, не вегетаріанець! Ходімо, лисе!
– Я не хочу! – спробував опиратися лис, тобто Лялечка, але вовк потягнув його на середину до кабанця… – Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов…
Але тут у вовка раптом відвисла з жаху нижня щелепа, а кабанець випустив рушницю. Центр галявини був дуже освітлений.
– Людина! Рятуйся, хто може! – заверещав кабанець.
– Людина! Людина! – підхопили всі.
Світло раптово згасло, тільки тупіт і вереск лунали в темряві. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало так страшно, що й не сказати.
– Мамо, мамочко! – заплакав хлопчик. – Лисе, де ти?
