Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XIX

Так минало літо. Ті дні в пам'яті збереглися не дуже виразно, пригадую тільки, що було жарко і газети рясніли вістями про перемоги. Я мав міцне здоров'я, і ноги в мене швидко загоювались, отож скоро після того, як уперше став на милиці, я облишив їх і почав ходити з ціпком. Потім мені приписали лікувальні процедури в Головному госпіталі: згинання колін у механічних апаратах, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж, ванни. Я ходив туди пополудні, а потім заглядав у кафе, випивав чогось і читав газети. Тинятись по місту я не любив і просто з кафе повертав назад до свого госпіталю. Мені хотілося тільки одного: бачити Кетрін. Решту часу я ладен був згаяти абияк. Здебільшого цілий ранок я спав, а після обіду часом вирушав на кінні перегони і вже потім на процедури. Інколи заходив до Англо-американського клубу, сідав там у глибоке шкіряне крісло біля вікна й читав журнали. Відтоді як я облишив милиці, нам уже не дозволяли виходити удвох: вважалося, що одній сестрі негоже показуватись на люди з пацієнтом, що видимо не потребував сторонньої допомоги, і через те протягом дня нам рідко випадало побути разом. А втім, іноді, коли з нами могла піти й Фергюсон, ми таки вибиралися кудись підвечеряти. Міс Ван Кемпен погодилась на тому, що я і Кетрін великі друзі, бо мала з неї добру допомогу в госпіталі. Вона чомусь уявила собі, що Кетрін походить з визначної родини, і це остаточно зміцнило її прихильність. Міс Ван Кемпен надавала величезної ваги походженню, та й сама була неабиякого роду. До того ж у госпіталі тепер прибуло хворих, і вона мала досить клопоту й без нас. Літо було жарке, і хоч я знав у Мілані багатьох людей, проте завжди прагнув повернутися до свого госпіталю ще завидна. На фронті італійці просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі проти Плави й вели наступ на плато Баїнзіцца. Вісті з Західного фронту були не такі втішні. Скидалося на те, що війна затяглася надовго. Тепер і ми вступили в неї, але, як мені здавалося, ще добрий рік мав піти на те, щоб перевезти через океан сяке-таке військо і підготувати його до бою. Наступний рік обіцяв бути поганим, та міг виявитись і добрим. Італійці втрачали силу-силенну людей. Я не уявляв собі, як таке може тривати далі. Навіть якби вони взяли усю Баїнзіццу й Сан-Габрієле, у австрійців залишалося ще безліч гір по той бік. Я сам бачив їх. Усі найвищі гори були на тому боці. На Карсо тривав наступ, але внизу, на морському узбережжі, там болота й мочарі. Наполеон ударив би по австрійцях на рівнині. Він ніколи б не вступив з ними в бій у горах. Він дав би їм спуститися вниз і вдарив би під Вероною. Та на Західному фронті ніхто ні по кому так і не вдарив. Певно, війни тепер не кінчаються перемогами. А може, й взагалі не мають кінця. Може, настала нова Столітня війна. Я поклав газету назад на поличку і вийшов з клубу. Обережно спустився сходами й попростував по Віа Мандзоні. Перед Гранд-Отелем я побачив старого Маєрса та його дружину, що виходила з екіпажа. Вони поверталися з перегонів. Жінка мала високий бюст і була в чорній атласній сукні. Він був присадкуватий, старий, із сивими вусами, а до того ж плоскостопий, і через те мусив ходити з ціпком.

– Здрастуйте, здрастуйте! – Вона подала мені руку.

– Моє шанування, – сказав Маєрс.

– Як минули перегони?

– Дуже добре. Просто чудово. Я тричі виграла.

– А вам як повелося? – запитав я Маєрса.

– Непогано. Теж виграв раз.

– Я ніколи не знаю, як йому ведеться, – мовила місіс Маєрс. – Він ніколи мені не каже.

– Мені ведеться непогано, – сказав Маєрс. Він намагався бути приязним. – Вам теж слід би вибратись туди. – Коли він говорив, здавалося, що він не дивиться на тебе або ж плутає тебе з кимось іншим.

– Та я б залюбки, – сказав я.

– Я днями навідаю вас у госпіталі, – мовила місіс Маєрс. – Приготувала дещо для своїх хлоп'ят. Усі ви мої хлоп'ята. Так-так, ви мої любі хлоп'ята.

– Усі будуть раді побачити вас.

– Любі мої хлоп'ята. I ви теж. Ви один з моїх любих хлоп'ят.

– Мені час вертатись до госпіталю, – сказав я.

– Вітайте від мене всіх моїх любих хлоп'ят. Я приготувала для них багато всячини. Привезу доброї марсали й тістечок.

– До побачення, – мовив я. – Всі будуть страшенно раді.

– До побачення, – відказав Маєрс. – Приходьте до Галереї. Ви ж знаєте, де мій столик. Ми там щовечора збираємось.

Я рушив далі вулицею. Тоді надумав зайти до «Кова» й купити щось для Кетрін. У «Кова» я вибрав коробку шоколадних цукерок і, поки дівчина загортала її, заглянув до бару. Там були двоє англійців і кілька військових пілотів. Я випив у самоті келих мартіні, розплатився, забрав при виході свою коробку цукерок і попростував до госпіталю. Перед невеличким баром на вулиці, що йде від «Ла Скала», я натрапив на купку знайомих; там були віце-консул, двоє молодиків, що навчалися співу, і Етторе, італієць із Сан-Франціско, що служив у італійській армії. Я погодився випити з ними. Одного із співаків звали Ролф Сіммонс, а співав він під ім'ям Енріко дель Кредо. Я ніколи не чув, як він співає, але сам він весь час вважав, що от-от має прославитись. Він був гладкий, на обличчі в нього видніли шерхлі червоні плями коло носа й рота, неначе він хворів на сінну гарячку. Він щойно повернувся після виступу в П'яченці. Співав там у «Тосці» й мав нібито величезний успіх.

– Ви, звісно, ніколи не чули мене, – сказав він.

– А коли вас можна буде почути тут?

– Восени співатиму в «Ла Скала».

– Б'юсь об заклад, що його закидають стільцями, – обізвавсь Етторе. – Ви не чули, як на нього кидали стільці в Модені?

– Це підла брехня.

– Кидали, кидали, – сказав Етторе. – Я там був. I сам кинув шість стільців.

– Та хто ви такий? Нікчемний макаронник із Фріско!

– Він не вміє співати по-італійському, – провадив Етторе. – Скрізь, куди поїде, на нього кидають стільці.

– У П'яченці найгірший театр на всю Північну Італію, – сказав другий тенор. – У тому жалюгідному сараї просто неможливо співати, даю вам слово. – Цей тенор звався Едгар Сандерс, а виступав як Едуардо Джованні.

– Шкода, що я не був там і не бачив, як вас закидaли стільцями, – не вгавав Етторе. – Ви ж обидва не вмієте співати по-італійському.

– Він просто бевзь, – сказав Едгар Сандерс. – Тільки те й знає, що кидатись стільцями.

– Усі тільки те й знають, коли ви двоє співаєте, – сказав Етторе. – А поїдете в Америку, то будете там вихвалятися своїми тріумфами в «Ла Скала». Та вам у «Ла Скала» й однієї ноти не дадуть проспівати.

– Я таки буду співати в «Ла Скала», – сказав Сіммонс. – У жовтні співатиму в «Тосці».

– Підем послухаємо, Маку? – мовив Етторе до віце-консула. – Треба ж буде комусь їх боронити.

– Може, на той час прибуде на підмогу американська армія, – сказав віце-консул. – Вип'єте ще, Сіммонсе? А ви, Сандерсе?

– Гаразд, – відказав Сандерс.

– Я чув, вам мають дати срібну медаль, – звернувся до мене Етторе. – Що вам записали в поданні?

– Не знаю. Та й чи дадуть узагалі, ще не знаю.

– Напевне дадуть. Ото закрутяться коло вас дівчата в «Кова»! Заберуть собі в голову, ніби ви сам-один поклали дві сотні австріяків чи захопили цілу траншею. Повірте, що мої відзнаки далися мені нелегко.

– А скільки ви їх маєте, Етторе? – запитав віце-консул.

– Усі, які є,– сказав Сіммонс. – Задля цього ж і війну почали.

– Я мав отримати дві бронзові й три срібні медалі, – сказав Етторе. – Але затвердили тільки одне подання.

– А решту чому ні? – запитав Сіммонс.

– Ті операції не мали успіху, – відповів Етторе. – А коли операція не має успіху, медалей нікому не дають.

– Скільки разів ви поранені, Етторе?

– Тричі тяжко. Ось же в мене три нашивки. Бачите? – Він розправив рукав. То були паралельні сріблясті смужки на чорному тлі, пришиті до рукава дюймів на вісім нижче від плеча.

– Ви теж маєте одну, – мовив Етторе до мене. – Добре, коли їх маєш, повірте. Як на мене, то краще, ніж медалі. Даю вам слово, друже, мати три нашивки – це неабищо. На одну – і то треба дістати таке поранення, щоб три місяці пролежати в госпіталі.

– А куди вас поранено, Етторе? – спитав віце-консул. Етторе закасав рукав.

– Осьде. – Він показав глибокий червоний шрам. – I в ногу, отут. Я не можу показати, бо на мені обмотки. I ще в ступню. Там відмерла кістка і весь час смердить. Я щоранку витягую дрібні уламки, та вона однаково смердить.

– Чим це так? – запитав Сіммонс.

– Ручною гранатою. Є такі, схожі на товкачі. Враз шмат ступні відтяло. Ви, певне, знаєте їх, ті бісові товкачі? – обернувся він до мене.

– Авжеж.

– Я бачив того сучого сина, що пожбурив її, – сказав Етторе. – Мене збило з ніг, і я вже думав, що тут і амінь, але в тих клятих товкачах майже нема чому вибухати. А того сучого сина я застрелив з гвинтівки. Я завжди ношу гвинтівку, аби не видно було, що я офіцер.

– Який він мав вигляд? – запитав Сіммонс.

– Єдина ота граната в нього й була, – провадив Етторе. – Не знаю, на біса він її пожбурив. Мабуть, давно хотів подивитися, що з того вийде. Певне, й бою справжнього ще ніколи не бачив. Ну, я його й поклав, сучого сина.

– Який він мав вигляд, коли ви його застрелили? – знову спитав Сіммонс.

– А звідки мені, в біса, знати? – відказав Етторе. – Я пальнув йому в живіт. У голову не стріляв – боявся схибити.

– Давно ви вже офіцер, Етторе? – запитав я.

– Два роки. Скоро буду капітаном. А ви давно в лейтенантах?

– Третій рік минає.

– Вас не зроблять капітаном, бо ви не знаєте як слід італійської мови, – сказав Етторе. – Говорити можете, а от читати й писати не дуже. Щоб стати капітаном, треба мати освіту. А чом би вам не перейти до американської армії?

– Може, й перейду.

– Та я й сам би з охотою. Слухайте, Маку, скільки там платять капітанові?

– Не знаю точно. Здається, десь так доларів двісті п'ятдесят.

– Милий боже, двісті п'ятдесят доларів! Ото було б життя! Швидше переходьте до американської армії, Фреде. А там, може, й мене перетягнете.

– Гаразд.

– По-італійському я можу командувати ротою. То легко навчився б і по-англійському.

– Бути вам генералом, – сказав Сіммонс.

– Ні, для генерала я не досить учений. Генералові до біса знати треба. Ось ви собі гадаєте, що воювати кожний дурень може. А в самих не стало б тями й на якогось там капрала.

– Мені, хвалити бога, капралом бути не доведеться, – сказав Сіммонс.

– А може, й доведеться, як візьмуться й до вас, лежнів. Ой, якби вас обох та до мене у взвод! I Мака теж. Я б призначив вас своїм ординарцем, Маку.

– Ви чудовий хлопець, Етторе, – сказав Мак. – Боюся тільки, що мілітарист.

– До кінця війни я буду полковником, – заявив Етторе.

– Якщо не загинете.

– Ні, не загину. – Він торкнувся великим і вказівним пальцями зірочок на комірі.– Бачили, що я зробив? Ми завжди беремося за зірочки, коли хтось згадує про загибель.

– Ходім, Сіме, – сказав Сандерс, підводячись.

– Ходім.

– До побачення, – сказав я. – Мені теж час іти. – Годинник у барі показував за чверть шосту. – Чао, Етторе.

– Чао, Фреде, – відказав Етторе. – Просто чудово, що вам дадуть срібну медаль.

– Не знаю, чи дадуть.

– Дадуть, дадуть, Фреде. Я чув, що вам неодмінно мають дати.

– Ну, бувайте, – сказав я. – Не вскочте в якусь халепу, Етторе.

– Не турбуйтеся за мене. Я не впиваюсь і не тягаюся з повіями. Не пияк і не бахур. Я знаю, чого мені треба.

– Бувайте, – сказав я. – Я радий, що ви скоро дослужитесь до капітана.

– Мені не треба дослужуватись. Мені дадуть капітана за воїнську доблесть. Ви ж знаєте. Три зірки із схрещеними мечами й короною над ними. Ось вам Етторе.

– На все добре.

– На все добре. Коли вам назад на фронт?

– Скоро вже.

– Ну, десь іще стрінемось.

– До побачення.

– До побачення. Бережіть себе.

Я пішов завулком, а звідти навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три роки. Його виховав дядько у Сан-Франціско, і він саме гостював у батька з матір'ю в Туріні, коли почалася війна. Він мав сестру, яку разом з ним послали до дядька в Америку, і того року вона закінчувала вчительський коледж. Він був загальновизнаний, узаконений герой, що наганяв нудьгу на всіх, хто з ним стикався. Кетрін терпіти його не могла.

– У нас теж є герої, любий, – сказала вона. – Та здебільшого вони куди скромніші.

– А я нічого проти нього не маю.

– I я не мала б, якби він не був такий пихатий. Мене від нього просто нудить, нудить, нудить.

– Мене теж нудить.

– Дуже мило, що ти так кажеш, любий. Але не треба кривити душею. Ти можеш уявити собі, який він на фронті, і знаєш, чого він там вартий, але мені на таких типів шкода й глянути.

– Я знаю.

– Дуже-дуже мило, що знаєш, і я таки спробую ставитись до нього прихильніше, хоч насправді він страшенно осоружний, страшенно.

– Сьогодні він казав, що скоро буде капітаном.

– Рада за нього, – сказала Кетрін. – Ото, мабуть, тішиться.

– А ти не хотіла б, щоб і я мав трохи вищий чин?

– Ні, любий. З мене досить, щоб ти мав такий чин, з яким дозволено ходити в добрі ресторани.

– Ну, такий чин я й тепер маю.

– От і чудово. Більшого мені й не треба. Бо ще, гляди, запишаєшся. Знаєш, любий, я страшенно рада, що в тобі нема отієї пихи. Я, звісно, пішла б за тебе, коли б ти навіть і пишався, та все ж куди спокійніше мати чоловіка, що не дере носа.

Ми сиділи на балконі й тихенько розмовляли. Уже мав би зійти місяць, але над містом стояв туман, і місяць не сходив; а трохи згодом замрячило, і ми повернулися до кімнати. Мряка надворі перейшла в дощ, і невдовзі полило мов з відра; ми чули, як злива тарабанить по даху. Я встав і підійшов до балконних дверей подивитися, чи дощ не заливає до кімнати, але під дверима було сухо, і я залишив їх відчинені.

– Кого ще ти бачив? – запитала Кетрін.

– Містера і місіс Маєрс.

– Ото дивна пара.

– Удома його нібито засадили до в'язниці. А потім випустили доживати віку.

– То тепер він щасливо живе собі в Мілані.

– Не знаю, чи щасливо.

– Після в'язниці, гадаю, доволі щасливо.

– Вона збирається сюди, привезе гостинці.

– Гостинці вона привозить чудові. Ти теж її любий хлопчик?

– Один з багатьох.

– Ви всі її любі хлоп'ята, – сказала Кетрін. – Вона страх як любить таких хлоп'ят. Послухай, як шумить дощ.

– Справжня злива.

– Ти завжди мене кохатимеш?

– Завжди.

– I дощ нічого не завадить?

– Ні.

– От і добре. А то я боюся дощу.

– Чому? – Мене хилило на сон. Надворі не вщухав Дощ.

– Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.

– А я люблю дощ.

– Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.

– Я завжди кохатиму тебе.

– Кохатиму тебе і в дощ, і в сніг, і в град… Як там далі?

– Не знаю. Здається, я от-от засну.

– Спи, любий. Я тебе однаково кохатиму.

– Невже ти справді боїшся дощу?

– З тобою – ні.

– I чого ти його боїшся?

– Не знаю.

– Скажи.

– Не треба.

– Скажи.

– Ні.

– Скажи.

– Ну гаразд. Боюся тому, що часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ.

– Не може бути.

– А іноді ввижається, що й ти помираєш.

– Оце вже ймовірніше.

– Ні, любий, ні. Адже я можу вберегти тебе. Я певна, що можу. А от самому собі ніхто не зарадить.

– Ну, годі вже, будь ласка. Не хочу, щоб ти була цю ніч навіженою шотландкою. Нам недовго лишилося бути разом.

– Твоя правда, та все одно я навіжена шотландка. Ну, годі, то й годі. Усе це дурниці.

– Авжеж.

– Звісно, що дурниці. Нікчемні дурниці. Я не боюся дощу. Я не боюся дощу. О боже, боже, якби ж то мені його не боятися!.. – Вона вже плакала.

Я почав заспокоювати її, і вона затихла. А дощ надворі усе не вщухав.

Розділ XX

Одного дня по обіді ми поїхали на перегони. З нами були й Фергюсон, і Кроуелл Роджерс – той хлопчина, що його поранило в очі осколками снарядної головки. Після обіду дівчата пішли вбиратися, а ми з Кроуеллом сиділи на ліжку в його палаті й читали у кінноспортивній газеті повідомлення про минулі перегони та прогнози на той день. Голова Кроуелла була обмотана бинтами, і всі ті перегони його мало цікавили, одначе, аби якось згаяти час, він постійно читав кінноспортивну газету й знав усіх коней, про яких там писалося. Він сказав, що коні того дня будуть препаршиві, але іншого вибору ми не мали. Старий Маєрс ставився до Кроуелла прихильно й завжди підказував йому, на якого коня закладатись. Сам Маєрс вигравав майже на всіх перегонах, але підказувати іншим не любив, бо від того зменшувались виграші. На перегонах панувало шахрайство. В Італії виступали жокеї, вигнані з усіх усюд. Маєрс завжди мав певні відомості, але питати в нього порад я не любив, бо він відповідав далеко не завжди і щоразу було видно, що йому страх як не хочеться нічого казати; проте він чомусь почував себе зобов'язаним давати нам поради й охочіше давав їх Кроуеллові. У Кроуелла були пошкоджені очі, притому одне досить тяжко, а Маєрс сам мав якийсь клопіт з очима, отож і вирізняв Кроуелла. Своїй дружині він ніколи не казав, на якого коня закладається, і вона то вигравала, то програвала, здебільшого програвала, і без угаву говорила.

Ми четверо вирушили відкритим екіпажем до Сан-Сіро. День був погідний, і ми їхали через парк, а потім понад трамвайною колією, аж поки виїхали на курну дорогу за містом. Обабіч дороги ми бачили вілли, обнесені залізними огорожами, великі занедбані сади, канави з проточною водою, припалі порохом городи. Далі на рівнині було видно селянські хати й розкішні зелені поля, помережані зрошувальними канавами, а ген на півночі здіймалися гори. Перед ворітьми іподрому збилося чимало екіпажів, та контролери пропустили нас без квитків, бо ми були у військовій формі. Ми зійшли з екіпажа, купили програмки й рушили через усе внутрішнє поле, а далі через рівний і пругкий дерен доріжки до вигону. Трибуни були старі, дерев'яні, під ними містилися закладні каси, а ще ряд кас був біля стаєнь. На внутрішньому полі попід огорожею юрмилися солдати. На вигоні було повно людей, і під деревами за трибуною вже прогулювали по колу тогоденних коней. Ми побачили серед публіки кількох знайомих, дістали стільці для Фергюсон та Кетрін і почали роздивлятися коней.

Вони виступали по колу один за одним, схиливши голови, на поводу в конюхів. Один кінь був дивовижної багряно-чорної масті, і Кроуелл божився, що він фарбований. Ми придивились пильніш і визнали, що, може, й справді так. Того коня вивели вже наприкінці, саме перед тим, як пролунав сигнал сідлати. Ми знайшли його в програмі за номером на рукаві у конюха; він значився там як вороний мерин на ймення Япалак. Він мав стартувати у заїзді для коней, що ніколи не перемагали в заїздах з виграшем понад тисячу лір. Кетрін не мала сумніву, що він перефарбований. Фергюсон не могла сказати напевне. Я вважав, що кінь підозрілий. Ми погодилися закластись на нього й зібрали гуртом сто лір. У таблиці виграш на нього був визначений тридцять п'ять до одного. Кроуелл пішов робити заклад, а ми тим часом дивилися, як жокеї виписали ще коло, а тоді повернули з-під дерев на доріжку й повільним чвалом рушили до закруту, де був старт.

Ми піднялися на трибуну, щоб спостерігати перегони. Тоді в Сан-Сіро ще не було стартового бар'єра, і стартер сам вирівняв коней, що здавалися з трибуни зовсім малими, а тоді пустив їх зі старту, лунко цьвохнувши своїм довгим хлистом. Вони промчали повз нас, і вороний був на чолі, а на повороті вже йшов набагато попереду від інших. Я дивився в бінокль, як вони скачуть по той бік поля, й побачив, що жокей силкується здержати його, але не може, і коли вони повернули на останню пряму, вороний на п'ятнадцять корпусів випереджав решту коней. Перетнувши лінію фінішу, він пройшов з розгону ще майже півкола.

– Оце пощастило, – сказала Кетрін. – Ми одержимо більш як три тисячі лір. Він таки чудовий кінь.

– От тільки б не злиняв він до виплати, – зауважив Кроуелл.

– Він справді премилий коник, – сказала Кетрін. – Цікаво, чи заклався на нього містер Маєрс.

– Ну як, виграли? – гукнув я до Маєрса. Він кивнув головою.

– А я ні,– обізвалася місіс Маєрс. – Ви, діточки, на кого закладали?

– На Япалака.

– Та невже? Це ж виграли тридцять п'ять до одного!

– Нам сподобалась його масть.

– А мені ні. Якийсь він був миршавий. Та й не радили на нього закладатися.

– Виграш буде невеликий, – сказав Маєрс.

– У таблиці сказано тридцять п'ять, – заперечив я.

– Виграш буде невеликий, – повторив Маєрс. – В останню мить на нього зробили величезний заклад.

– Хто?

– Кемптон та його хлопці. Ось побачите. Не буде й двох до одного.

– То, виходить, ми не одержимо трьох тисяч лір, – сказала Кетрін. – Не перегони, а шахрайство!

– Одержимо двісті.

– Це однаково що нічого. Що нам двісті лір. Я сподівалася на три тисячі.

– Таке шахрайство, аж гидко, – докинула Фергюсон.

– А втім, – сказала Кетрін, – якби це була чесна гра, ми ніколи б на нього не заклали. Але мені дуже хотілось одержати три тисячі.

– Ходім униз, вип'ємо трохи й побачимо, що там платять, – сказав мені Кроуелл.

Ми підійшли до дошки, на якій сповіщали про виграші, і, коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Япалака виставили 18,50. Це означало, що чистий виграш на заклад у десять лір навіть менший від самого закладу.

Ми зайшли в бар під трибуною й випили віскі з содовою. Там ми натрапили на двох знайомих італійців та Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися з нами на трибуну, де сиділи дівчата. Італійці були страшенно манірні; Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, а ми тим часом пішли вниз робити нові заклади. Біля механічного лічильника стояв містер Маєрс.

– Спитай-но в нього, на кого він закладає,– мовив я до Кроуелла.

– На кого граєте, містере Маєрс? – запитав Кроуелл. Маєрс витяг з кишені свою програмку й показав олівцем на номер п'ятий.

– Ви не проти, як і ми на нього зіграємо? – спитав Кроуелл.

– Грайте, грайте. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я вам порадив.

– Може, вип'єте з нами? – запропонував я.

– Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.

Ми заклали сто лір на п'ятий номер як на переможця та ще сто на місце в заїзді і знов пішли випили віскі з содовою. Я почував себе чудово, ми зустріли ще двох італійців і випили з кожним по одній, а тоді повернулися до дівчат. Ці італійці теж страшенно манірились і немовби змагалися з тими двома, що їх ми привели перше. Дуже скоро ніхто вже не міг усидіти на місці. Я віддав Кетрін квитанції.

– Який кінь?

– Не знаю. Містер Маєрс порадив.

– Ти навіть не знаєш, як його звуть?

– Ні. Можна подивитись у програмі. Здається, номер п'ятий.

– Така довірливість просто зворушує, – сказала вона.

Номер п'ятий переміг, але виграшу однаково що й не було. Містер Маєрс розсердився.

– Щоб виграти двадцять лір, треба закласти дві сотні,– сказав він, – Дванадцять до десяти. Не варта справа заходу. Моя дружина програла двадцять лір.

– Я теж піду з тобою вниз, – сказала Кетрін.

Усі італійці враз підхопилися на ноги. Ми з Кетрін спустилися вниз і пішли до вигону.

– Тобі подобається все це? – запитала Кетрін.

– Та начебто.

– Як на мене, тут справді непогано, – сказала вона. – От тільки забагато знайомих, просто несила їх зносити, любий.

– То ще не багато.

– Я знаю. Але оті Маєрси, і той добродій із банку з дружиною та дочками…

– Він дає гроші під мої чеки, – сказав я.

– Хай так. Та коли б не він, то хтось інший давав би. А оті четверо просто жахливі.

– Ми можемо залишитись тут і спостерігати перегони з-за огорожі.

– Оце буде найкраще. I ще, любий, давай зробимо заклад на коня, про якого ми нічого не чули і на якого не заклався б містер Маєрс.

Ми заклались на коня, що звався Світлим, і він прийшов до фінішу четвертий з п'ятьох. Ми сперлись на огорожу й дивилися, як коні, гупаючи копитами, скачуть повз нас, і бачили вдалині гори, а ближче, за деревами й полями, – Мілан.

– Тепер мені легше дихається, – сказала Кетрін.

Коні вже поверталися після заїзду й проходили крізь ворітця засапані й геть спітнілі; жокеї заспокоювали їх і скеровували під дерева, щоб там злізти з сідел.

– Ти не хотів би чогось випити? Ми могли б посидіти тут і подивитись на коней.

– Зараз принесу, – сказав я.

– Хлопчик принесе, – сказала Кетрін.

Вона махнула рукою, і до нас підійшов хлопчина з бару «Пагода», що був біля стаєнь. Ми сіли за круглий залізний столик.

– Хіба не краще, коли ми самі?

– Авжеж, – сказав я.

– Я почувала себе страшенно самотньою серед усіх тих людей.

– Тут чудово, – сказав я.

– Так. Дуже гарний іподром.

– Приємний.

– Гляди тільки, щоб я не зіпсувала тобі розваги, любий. Одне твоє слово – і ми вертаємось назад.

– Ні,– сказав я. – Ми залишимось тут і питимем вино. А потім, коли почнеться стипль-чез, підем і станемо проти ями з водою.

– Ти такий добрий до мене, – сказала вона.

Ще трохи побувши на самоті, ми залюбки повернулися до інших. День минув чудово.