Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 26 страниц)

Розділ VI

Два дні я пробув поза містом, на постах. А коли повернувся, було вже надто пізно, і я зустрівся з міс Барклі аж третього вечора. В саду її не було, і мені довелось чекати в госпітальній канцелярії, поки вона зійде вниз.

Попід стінами кімнати, де розмістилася канцелярія, на пофарбованих дерев’яних постаментах стояли вряд мармурові погруддя. Такими ж погруддями був заставлений і вестибюль, куди виходили двері канцелярії. Всі вони виглядали на одне лице – така вже неодмінна властивість мармуру. Скульптура завжди наганяла на мене нудьгу – от хіба що бронза чимось вирізнялася. А мармурові погруддя геть усі нагадували надгробки на кладовищі. Щоправда, я бачив одне гарне кладовище – у Пізі. А от у Генуї мармурова скульптура препогана. Раніш ця вілла належала якомусь багатющому німцеві, і, певне, ті погруддя коштували йому величезних грошей. Цікаво б знати, хто їх робив і скільки взяв за роботу. Я розглядав мармурові обличчя, намагаючись визначити, чи вони належать до одного роду, чи як, та всі вони мали однакові класичні риси. Отож годі було сказати щось певне.

Я сидів на стільці, тримаючи в руках кашкет. Загалом ми мали носити сталеві каски, навіть у Горіції, але вони були незручні та й видавалися надто театральними в місті, звідки не евакуйовано цивільне населення. Тільки їдучи на пости, я надівав каску і брав з собою англійський протигаз. Ми тоді щойно почали їх одержувати. То були справжнісінькі маски. Належало нам носити при собі й пістолет, навіть лікарям і офіцерам санітарної служби. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Той, хто не носив пістолета на видноті, підлягав арешту. Рінальді носив кобуру, напхану туалетним папером. Я мав у кобурі справжній пістолет і почував себе надійно озброєним, поки не спробував з нього стріляти. Пістолет був «астра», калібру 7,65, з коротким стволом, і, коли. натиснути курок, його так кидало вгору, що годі було й думати кудись поцілити. Я вправлявся з ним, спускаючи мушку під мішень і силкуючись перебороти віддачу сміховинно куцого дула, доки став улучати з двадцяти кроків на ярд убік від цілі; аж тоді до мене дійшло, яка то дурниця носити при собі пістолет, та незабаром я просто забув про нього, і відтоді він теліпався в мене на крижах, а я й не помічав того і, лише коли натрапляв на людей, що розмовляли по-англійському, відчував невиразний сором. А тепер сидів оце на стільці, і якийсь там черговий чи хто несхвально дивився на мене з-за столу, тим часом як я розглядав мармурову підлогу, оті постаменти з мармуровими погруддями, живопис на стінах і чекав на міс Барклі. Живопис був непоганий. Будь-який настінний живопис має гарний вигляд, коли він починає лущитись і обсипатись.

Я побачив, що Кетрін Барклі вийшла у вестибюль, і встав. Вона йшла до мене й тепер не видавалась такою високою на зріст, але була дуже гарненька.

– Добрий вечір, містере Генрі, – привіталася вона.

– Здрастуйте, – відказав я.

Черговий за столом сидів і слухав.

– Посидимо тут чи вийдемо в сад?

– Краще ходімо в сад. Там не так жарко.

Я рушив за, нею до саду, і черговий дивився нам услід. Коли ми вийшли на посипану рінню доріжку, Кетрін спитала:

– Де ви були?

– Виїздив на пости.

– Ви не могли прислати мені записку?

– Ні,– сказав я. – Не випадало. Я думав повернутися того ж дня.

– Треба було сповістити мене, любий.

Ми збочили з доріжки й зайшли під дерева. Я взяв її за руку, а тоді спинився й поцілував.

– Ми не могли б кудись піти?

– Ні,– відказала вона. – Можемо гуляти тільки тут. Вас так довго не було.

– Сьогодні третій день. Але ж я повернувся. Вона подивилась на мене.

– I кохаєте мене?

– Так.

– Ви ж казали, що кохаєте мене, правда?

– Авжеж, – збрехав я, – кохаю – Нічого такого я не казав.

– I будете звати мене Кетрін?

– Кетрін…

Ми пройшли трохи далі й спинилися під деревом.

– Скажіть: «Ось вечір – і я знову з Кетрін».

– Ось вечір – і я знову з Кетрін.

– Ой любий, ви й справді знову зі мною?

– Так.

– Я дуже кохаю вас, і мені було так страшно! Ви не покинете мене?

– Ні. Я завжди повертатимусь.

– Ой, я так вас кохаю! Будь ласка, знов покладіть туди руку.

– Та я ж не забирав її.

Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. I ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло.

– Якби ж то нам кудись піти, – сказав я. Мені, як і кожному чоловікові, уже давалися взнаки ці довгі ніжності навстоячки.

– Нема куди, – відказала Кетрін, повертаючись до дійсності, хоч як далеко вона була перед тим.

– А може, посидьмо трохи тут?

Ми сіли на пласку кам’яну лаву. Я тримав Кетрін Барклі за руку. Обняти себе вона не давала.

– Ви дуже стомилися? – запитала вона.

– Та ні.

Вона втупила очі в траву під ногами.

– Нечесну ми ведемо гру, правда ж?

– Яку гру?

– Не будьте дурним.

– Я не дурний, то я навмисне.

– Ви хороший хлопець, – сказала вона. – I граєте як умієте. Але це нечесна гра.

– Ви завжди вгадуєте чужі думки?

– Ні, не завжди, Але ваші вгадую. Вам ні до чого вдавати, ніби ви закохані в мене. Годі на сьогодні. Про що б ви ще хотіли поговорити?

– Але ж я справді кохаю вас.

– Будь ласка, умовмося це брехати, коли в цьому немає потреби. Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить.

Я стиснув її руку.

– Кетрін, люба…

– Тепер у вас дуже кумедно звучить оце «Кетрін». Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий.

– Так само каже й наш священик.

– Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене?

– Буду.

– Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено. – Вона встала й подала мені руку. – На добраніч.

Я хотів поцілувати її.

– Ні,– мовила вона. – Я так стомилася…

– Поцілуйте мене, прошу, – сказав я.

– Я страшенно стомлена, любий.

– Поцілуйте.

– Ви дуже хочете?

– Дуже.

Ми поцілувались, і вона раптом випручалася.

– Ні… На добраніч, любий, ну будь ласка…

Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. І я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле.

Перед «Вілла-Росса» я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді.

– Ага! – мовив він. – Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений.

– Де ви були?

– У «Вілла-Росса». Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви?

– Навідав англійок.

– Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками.

Розділ VII

Другого дня я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля smistimento[10]10
  Smistimento – Евакуаційний пункт (іт.).


[Закрыть], де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні «фіата», ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках – їхні пасували краще.

То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі – ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього.

– Що сталося?

Він поглянув на мене, тоді підвівся.

– Зараз іду.

– Щось негаразд?

– Та війна ж, розтуди її…

– Що з вашою ногою?

– З ногою нічого. В мене грижа.

– Чого ж ви не в санітарній машині? – запитав я. – Чого не їдете в госпіталь?

– Не дозволяють. Лейтенант каже, що я навмисне загубив бандаж.

– Ану дайте я помацаю.

– Та вона вилазить.

– З якого боку?

– Отут.

Я обмацав грижу.

– Ану покашляйте, – сказав йому.

– Боюся, щоб дужче не вилізла. Вона й так удвічі більша, ніж ранком.

– Сідайте в машину, – сказав я. – Ось зараз принесуть папери на цих поранених, а тоді я підвезу вас і здам полковим санітарам.

– Вони скажуть, що я зробив це навмисне.

– Нічого вам не буде, – сказав я. – Це ж не поранення. Адже воно було у вас і раніш?

– Але я загубив бандаж.

– Вас пошлють у госпіталь.

– А не можна мені лишитися тут, лейтенанте?

– Ні, я ж не маю ваших паперів.

З дверей вийшов водій з паперами на поранених у машині.

– Чотирьох у сто п'ятий, двох у сто тридцять другий, – сказав він. То були госпіталі по той бік річки.

– Сідайте за кермо, – звелів я. Тоді допоміг солдатові з грижею сісти поруч нас.

– Ви говорите по-англійському? – запитав той.

– Так.

– Як вам подобається ця проклятуща війна?

– Гірше нікуди.

– Це точно, що гірше нікуди. Побий мене бог, таки гірше нікуди.

– Ви бували в Штатах?

– Еге ж. У Пітсбургу. Я зрозумів, що ви американець.

– Хіба я не добре говорю по-італійському?

– Все одно я зрозумів, що ви американець.

– Маємо ще одного американця, – мовив шофер по італійському, глянувши на солдата з грижею.

– Слухайте, лейтенанте. Ви доконче повинні завезти мене в мій полк?

– Так.

– Бачте, полковий лікар знає, що в мене грижа. Я сам викинув той бісів бандаж, щоб мені погіршало й мене не послали знов на передову.

– Розумію.

– То чи не могли б ви завезти мене десь-інде?

– Якби ми були ближче до фронту, я міг би здати вас на перший-ліпший санітарний пост. А тут, у тилу, потрібні папери.

– Якщо я знов потраплю в полк, мені зроблять операцію і запроторять на передову без вороття.

Я замислився.

– А ви самі хотіли б утрапити туди без вороття? – запитав він.

– Ні.

– Хай їй чорт, цій проклятущій війні!

– Ось що, – сказав я. – Зараз я вас висаджу, а ви впадіть при дорозі й набийте на голові добрячу гулю. Коли ми будемо їхати назад, я підберу вас і відвезу в якийсь госпіталь. Спиніться тут, Альдо.

Машина зупинилась на узбіччі дороги. Я допоміг солдатові злізти.

– Я буду на цьому самому місці, лейтенанте, – сказав він.

– До побачення, – мовив я.

Ми рушили далі й десь за милю випередили його полк, тоді переїхали каламутну від талого снігу річку, що нуртувала між опорами мосту; далі дорога пішла рівниною, і ми розвезли поранених по тих двох госпіталях. Коли повернули назад, я сам сів за кермо й погнав порожню машину, щоб забрати того солдата з Пітсбурга. Перед тим ми знов поминули його полк, ще дужче впрілий і млявий, а потім і відсталих солдатів, що плентали за ним. А ще далі побачили санітарну підводу, що спинилася при дорозі. Двоє санітарів піднімали солдата з грижею, щоб покласти його на підводу. Вони таки повернулися по нього.

Він подививсь на мене й похитав головою. Каски на ньому вже не було, і на лобі, там, де починало рости волосся, точилася кров. Ніс був обдертий, і на тому кривавому садні видніла пилюга, і в волоссі теж була пилюга.

– Бачите, яка гуля, лейтенанте! – гукнув він до мене. – Та нічого не вдієш. Ось прийшли по мене.

Коли я повернувся на віллу, була вже п'ята година, і я пішов туди, де мили машини, щоб прийняти душ. Потім сів у своїй кімнаті перед відчиненим вікном, у спідній сорочці та штанях, і склав рапорт. За два дні мав розпочатися наступ, і мені належало переїхати зі своїми машинами до Плави. Я давно не писав нічого в Штати; розумів, що написати треба, але так довго відкладав, що тепер уже зробити це майже не випадало. Просто не було про що писати. Отож я послав кілька армійських листівок Zona di Guerra[11]11
  Zona di Guerra – Воєнна зона (іт.).


[Закрыть], повикреслювавши там усе, крім повідомлення, що я живий і здоровий. Так їх ніде не затримають. Ці листівки напевне справлять враження в Америці – такі вони незвичайні й загадкові. Та й сама ця війна була незвичайна і загадкова, проте, як на мене, цілком вправно проваджена й доволі страхітлива порівняно до інших воєн з австрійцями. Австрійське військо було створене на те, щоб його перемагав Наполеон, будь-який Наполеон. На жаль, Наполеона ми не мали, а мали натомість генерала Кадорна, гладкого улюбленця долі, й Віктора-Еммануїла, хирлявого чоловічка з довгою худою шиєю та цапиною борідкою. На правому фланзі був ще герцог Аоста. Чи не занадто показний як на великого полководця, він мав, проте, вигляд справжнього чоловіка. Багато хто з італійців хотів би, щоб він був королем. Зовнішність він мав справді королівську. Він був дядьком короля й очолював Третю армію. Ми належали до Другої армії. В Третій армії було кілька англійських батарей. У Мілані я познайомився з двома артилеристами, що служили там. То були приємні хлопці, і ми чудово провели вечір. Вони були великі, сором'язливі й дуже бентежились, але водночас і захоплювались усім. Шкода, що я не пішов служити до англійців. Усе було б куди простіше. Щоправда, там мене, не вбило б. А втім, могло вбити і в санітарній службі. Водіїв англійських санітарних машин часом теж убивало. Але ж я знав, що мене не вб'є. Принаймні не на цій війні. Я не мав з нею нічого спільного. Мені вона здавалася не більш небезпечною, ніж війна в кіно. А проте я хотів би, щоб вона скінчилась. Може, скінчиться цього літа. Може, австрійці зломляться. В минулих війнах вони завжди ламалися. Та в чому ж річ цього разу? Всі кажуть, що французи геть знесиліли. Рінальді розповідав, що французьке військо збунтувалось і рушило на Париж. Я запитав, що було далі. «Та що, спинили його», – відказав Рінальді. Я хотів би поїхати до Австрії і щоб не було ніякої війни. Хотів би поїхати в Шварцвальд. Хотів би побувати на Гарці. А де він, до речі, той Гарц? Бої тепер точилися в Карпатах. Ні, туди мені не хотілось. А може, й там було б непогано. Коли б не війна, я міг би податись і в Іспанію. Сонце вже хилилося до заходу, і спека спадала. Після вечері я піду на побачення з Кетрін Барклі. А ще краще, якби вона вже зараз була тут. Або опинитися б оце разом з нею у Мілані. Повечеряти б у «Кова», а тоді прогулятися теплим вечором по Віа Мандзоні, перейти міст, повернути понад каналом і піти в готель – разом з Кетрін Барклі. Може, вона й згодиться. Може, уявить собі, ніби я отой її хлопець, що його вбили на фронті, і ми зайдемо в парадні двері, швейцар скине перед нами кашкета, і я підійду до конторки портьє взяти ключ, а вона чекатиме біля ліфта, а тоді ми зайдемо в ліфт, і він повільно поповзе втору, клацаючи на кожному поверсі, аж поки буде наш поверх, і тоді хлопчик-ліфтер відчинить двері й відступить убік, і вона вийде, а за нею і я, ми підемо коридором, я встромлю ключ і відімкну двері, а потім візьму телефонну трубку й попрошу принести пляшку capri bianca[12]12
  Capri bianca – Капрійське біле (вино) (іт.).


[Закрыть] в срібному цеберку з льодом, і буде чути, як лід бряжчить у цеберку, коли його нестимуть коридором, і хлопець постукає до нас, а я скажу, щоб він залишив вино за дверима. Бо на той час ми вже поскидаємо з себе все – у кімнаті жарко, і вікно розчинене, і над дахами будинків літатимуть ластівки, а коли згодом споночіє і підійдеш до вікна, над будинками вже шугатимуть манюсінькі кажани, трохи не чіпляючи верхівок дерев, і ми питимем капрі, а двері будуть замкнені, і нам жарко, і в нас тільки простирало, і ціла ніч, і ми цілу ніч кохаємось, цілу жарку ніч у Мілані. Ось як воно все мало б бути. А тепер я піду швиденько повечеряю і – на побачення з Кетрін Барклі.

За столом надто багато розмовляли, і я пив вино, бо коли б не випив трохи, цього вечора ми не були б братами; і розмовляв із священиком про архієпископа Айрленда, що був, як видно, благородною людиною, і я вдавав, ніби знаю про заподіяні йому кривди, що до них і сам був причетний як американець, хоча й сном-духом про них не відав. Та було б просто нечемно виказати свою необізнаність, коли мені так добре розтлумачили всі причини, що, як на мене, складалися, зрештою, із самих непорозумінь. Я подумав собі, що в архієпископа гарне ім'я, до того ж він був родом з Міннесоти і від цього воно звучало ще гучніш: Айрленд Міннесотський, Айрленд Вісконсінський, Айрленд Мічіганський. А ще воно скидалося на назву якогось острова, і це додавало йому ваги. Та ні, не в тім річ. Тут було щось більше. Еге ж, отче. Ваша правда, отче. Можливо, отче. Ні, отче. Ну що ж, може, й так, отче. Вам краще знати, отче. Священик був добрий, але нудний. Офіцери були не добрі, але нудні. Король був добрий, але нудний. Вино було погане, але не нудне. Воно руйнувало емаль на зубах, і вона липла до піднебіння.

– І тоді священика посадили у в'язницю, – розповідав Рокка, – бо при ньому знайшли ті трипроцентні облігації. Звісна річ, це було у Франції. У нас його ніколи б не заарештували. А про п'ятипроцентні він геть усе заперечував. Це сталося в Безьє. Я сам був там і, коли прочитав про цю справу в газетах, пішов до в'язниці й попрохав дозволу побачити того священика. Не було сумніву, що то він украв облігації.

– Не вірю жодному слову, – озвався Рінальді.

– Як знаєте, – сказав Рокка. – Та я розповідаю цю історію для нашого панотця. Вона дуже повчальна. А він сам священик, тож зможе її належно оцінити.

Священик, усміхнувся.

– Розповідайте далі, – мовив він. – Я слухаю.

– Звісно, всіх облігацій не знайшли, але трипроцентні були таки в священика, і ще з кількох місцевих позик. Не пригадую вже, яких саме. Отож я пішов до в’язниці,– зараз буде найцікавіше, – став біля дверей камери та й кажу, мов на сповіді: «Благословіть мене, отче, бо тепер і ви грішник».

Усі голосно зареготали.

– А він що сказав? – запитав священик.

Рокка пустив його запитання повз вуха й заходився пояснювати мені суть жарту.

– Ви розумієте, в чому тут річ?

Певно, то був таки кумедний; жарт, коли б зрозуміти його до ладу. Мені налили ще вина, і я розказав оповідку про англійського солдата, якого поставили під душ. Потім майор розказав оповідку про одинадцятьох чехословаків і про угорського капрала. Я випив ще і розказав про те, як один жокей знайшов пенні. А майор сказав, що є ще італійська оповідка про якусь там герцогиню, що не могла заснути вночі. Саме тоді священик пішов, і я розказав оповідку про комівояжера, що приїхав до Марселя о п'ятій годині ранку, коли там дув містраль. Тоді майор сказав, що чув, ніби я добрий пияк. Я відказав, що це неправда. Ні, правда, сказав майор і присягнувся Бахусом, що зараз перевірить, так воно чи ні. Не треба присягатися Бахусом, сказав я. Бахус тут ні до чого. Саме Бахусом, не вгавав він. Ось зараз я питиму кухоль за кухлем і склянку за склянкою разом з Бассі, з Філіппо-Вінченца. Бассі сказав: ні, такий іспит не годиться, бо він, мовляв, випив уже вдвічі більше за мене. А я сказав, що це підла брехня і нехай там Бахус чи не Бахус, а він, Філіппо-Вінченца Бассі, чи то пак Бассі-Філіппо Вінченца, за цілий вечір не випив ані краплі, і, до речі, як же все-таки його звуть? Тоді він запитав, а як звуть мене: Фредеріко Енріко чи Енріко Фредеріко? Коли так, сказав я, то нехай переможе дужчий, а Бахус тут ні до чого, і майор налив нам по першому кухлю червоного вина. Вихиливши півкухля, я сказав, що більше не хочу. Я згадав, куди мав іти.

– Бассі переміг, – сказав я. – Він дужчий за мене. А мені треба йти.

– Йому справді треба йти, – підтвердив Рінальді.– У нього побачення. Я знаю.

– Мені треба йти.

– Позмагаємось іншим разом, – сказав Бассі.– Іншим разом, коли ви трохи зміцнієте. – I поплескав мене по плечу.

На столі горіли свічки. Всі офіцери були дуже вдоволені.

– На Добраніч, панове, – сказав я.

Рінальді вийшов зі мною. Ми спинилися за дверима, і він сказав:

– Вам краще б не йти туди п'яному.

– Я не п'яний, Ріні. Слово честі.

– Треба пожувати кавових зерен.

– Дурниці.

– Зараз я вам принесу, малюк. А ви тим часом походіть тут. – Він повернувся з жменею смажених кавових зерен. – Пожуйте, малюк, і хай береже вас бог.

– Бахус, – мовив я.

– Я трохи проведу вас.

– Та я ж чудово себе почуваю.

Ми йшли містом, і я жував кавові зерна. Біля в'їзду до вілли, яку займали англійці, Рінальді попрощався.

– На добраніч, – сказав я. – А ви чому не хочете зайти?

Він похитав головою:

– Ні. Мені потрібні простіші втіхи.

– Дякую за кавові зерна.

– Пусте, малюк. Пусте.

Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою.

Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон.

– Здрастуйте, – мовила вона. – Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може.

– Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла?

– Їй трохи нездужається.

– Скажіть їй, будь ласка, що я дуже засмутився,

– Гаразд, скажу.

– Як гадаєте, чи варто мені прийти завтра?

– А чого ж ні.

– Красно дякую, – сказав я. – На добраніч.

Я вийшов за двері й раптом відчув себе самотнім і спустошеним. Перед тим побачення з Кетрін не так уже мене обходило, я добряче підпив і мало не забув про нього взагалі, а от тепер, коли не зміг побачити її, почував себе самотнім і неприкаяним.