Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 26 страниц)

Книга п'ята

Розділ XXXVIII

Тієї осені сніг випав пізно. Ми мешкали в рубленому дерев'яному будинку серед сосон на схилі гори, і вночі брав мороз, так що на ранок вода у двох глечиках на туалетному столику вкривалася тонкою крижаною кірочкою. Рано-вранці до кімнати приходила пані Гуттінген, зачиняла вікна й розпалювала вогонь у високій кахляній грубі. Соснові дрова тріщали й розкидали іскри, а потім вогонь у грубі починав гуготіти, і пані Гуттінген приходила вдруге й приносила оберемок товстих полін до груби та глечик з гарячою водою. А коли в кімнаті ставало тепло, подавала сніданок. Ми снідали, сидячи на ліжку, й бачили за вікном озеро, а за озером, на французькому боці, гори. На вершинах гір білів сніг, а озеро було сталево-сіре, з голубим полиском.

Повз будинок проходила дорога в гори. Колію та валкu подовж неї скувало морозом, і вони були мов залізні, а дорога вперто бралася вище гаєм, а тоді, оперезавши гору, виходила туди, де були луки, і сінники, і хатини на луках край гаю над долиною. Долина була глибока, і низом її текла річечка, що вливалася в озеро, і коли вітер віяв з долини, чути було, як вода дзюрчить між камінням.

Часом ми звертали з дороги і йшли стежкою через сосновий гай. У гаю земля під ногами була пругка, мороз ще не скував її так, як дорогу. Проте й стужавіла дорога нас не лякала, бо наші черевики були підбиті цвяхами, і цвяхи на підборах уганялися в мерзлу землю, отож пройтись у таких черевиках дорогою було приємно, І це підносило дух. Та хороше було йти і гаєм.

Перед будинком, де ми оселилися, гора круто спадала до невеликої низини понад озером, і сонячними днями ми сідали на веранді, й нам видно було звивисту дорогу, що збігала вниз, і тераси виноградників на схилі другої, меншої гори, де лози вже скинули листя на зиму; і поля, переділені кам'яними огорожами, а нижче, за виноградниками, – міські будинки на вузькій рівнині понад берегом озера. На озері був острівець з двома деревами, і ті дерева скидалися на подвійне вітрило рибальського човна. Гори по той бік озера були стрімкі й гостроверхі, і ген за озером, між двома гірськими пасмами, розляглася пласка долина Рони, а ще далі, де її перетинали гори, стояла Дан-дю-Міді. То була висока засніжена вершина, вона здіймалася над усією долиною, але так далеко, що навіть не кидала на неї тіні.

Коли сонце добре пригрівало, ми обідали на веранді, а іншим часом їли нагорі, в невеликій кімнатці з нефарбованими дерев'яними стінами й великою грубою в кутку. Ми накупили в місті книжок та журналів, серед них був і «Гойль»[41]41
  «Гойль» – Посібник з картярських ігор, названий за ім'ям автора.


[Закрыть], і ми навчилися багатьох картярських ігор для двох осіб. Та невеличка кімната з грубою була нашим денним помешканням. У ній стояло двоє зручних крісел і столик з книжками та журналами, а в карти ми грали на обідньому столі, коли з нього прибирали посуд. Пан і пані Гуттінгени мешкали внизу, і ми часом чули, як вони гомонять вечорами проміж себе: їм теж було хoроше вдвох. Він був колись метрдотелем, а вона працювала покоївкою в тому самому готелі; потім вони призбирали грошей і купили цей будинок. Вони мали сина, що вчився на метрдотеля в Цюріху. Внизу була кімната, де вони продавали вино та пиво, і ввечері ми часом чули, як на дорозі перед будинком спинялися візки і чоловіки йшли східцями до тієї пивнички промочити горло.

У передпокої за дверима, нашої кімнати стояв ящик з дровами, і я брав звідти поліна й підкладав у грубу. Та ми не засиджувались допізна. Ми йшли потемки до нашої великої спальні, і, роздягнувшись, я відчиняв вікна й бачив нічне небо, і холодні зорі, і сосни внизу під вікном, а тоді мерщій лягав у ліжко. Так приємно було лежати в ліжку, і дихати холодним чистим повітрям, і бачити за вікном ніч. Ми спали міцно, а коли я й прокидався вночі, то знав, що причина лиш одна, і тоді тихенько, щоб не збудити Кетрін, зсував з себе перину й знову засинав, угрітий і з відчуттям полегкості під тоншими укривалами. Війна видавалася такою ж далекою, як ото футбольний турнір у чужому коледжі. Одначе з газет я знав, що бої в горах ще точаться, бо й досі не випав сніг.

Інколи ми спускалися схилом гори до Монтре. Вниз вела стежка, але вона була надто крута, отож ми звичайно вирушали дорогою і йшли тією широкою мерзлою колією між полів, а далі поміж кам'яними огорожами виноградників, а ще далі вниз – між будиночками сіл, що лежали при дорозі. Сіл було троє: Шерне, Фонтаніван і ще одне, назву його я забув. Ідучи далі дорогою, ми поминали старовинний замок з нетесаного каменю, що стояв на уступі гори серед засаджених виноградниками терас, де кожна лоза була підв'язана до тички, й усі ті лози стояли сухі та побурілі, і земля чекала снігу, а озеро ген унизу лежало пласке й сіре, мов сталь. Нижче від замку дорога довго йшла положисто, а потім звертала праворуч і, вже забрукована, круто спускалася в Монтре.

Знайомих у Монтре ми не мали. Ми гуляли берегом озера й бачили лебедів і незліченних чайок та морських ластівок, що миттю злітали вгору, тільки-но ти до них наближався, і жалісно квилили, позираючи на воду під собою. Далі від берега плавали зграйки норців, маленьких і темних, що, пливучи, залишали по собі слід на воді. У місті ми ходили головною вулицею і роздивлялися на вітрини крамниць. Там було багато великих готелів, закритих на зиму, але крамниці здебільшого були відчинені, і нас там радо зустрічали. Була на головній вулиці й гарна перукарня, куди Кетрін ходила робити зачіску. Власниця її завжди усміхалась, і то була єдина людина, яку ми знали в Монтре. Кетрін залишалася там, а я йшов до пивного бару, й пив темне мюнхенське пиво, і читав газети. Я читав «Corriere della Sera» й англійські та американські газети, що надходили з Парижа. Всі оголошення були замазані чорним – на думку властей, це позбавляло ворога змоги використовувати їх з метою зв'язку. То було безрадісне читання. Скрізь і всюди велося препогано. Я сидів собі в кутку з важким кухлем темного пива та розкритим паперовим мішечком присолених бубличків, і залюбки жував їх, бо вони добре смакували до пива, і читав про лихоліття. Я думав, що Кетрін зайде по мене, але вона все не йшла, отож я поклав газети на поличку, заплатив за пиво й рушив вулицею їй назустріч. День був по-зимовому холодний і похмурий, навіть камінь будинків здавався холодним. Кетрін і досі була в перукарні. Господиня завивала їй волосся. Я сидів у невеличкій кабіні й дивився. Це видовище збуджувало мене, а Кетрін усміхалася й розмовляла зі мною, і мій голос був трохи захриплий від збудження. Щипці приємно поклацували, і я бачив Кетрін у трьох дзеркалах, і в кабіні було тепло й затишно. Нарешті господиня уклала Кетрін коси, і Кетрін подивилася в дзеркало й трохи змінила зачіску, витягши й заколовши кілька шпильок, а тоді підвелася з крісла.

– Пробач, що змусила тебе так довго чекати.

– Мосьє цікаво було подивитися. Правда ж, мосьє? – усміхнулася господиня.

– Авжеж, – сказав я.

Ми вийшли з перукарні й рушили вулицею. Було по-зимовому холодно, віяв вітер.

– Ой люба, я так тебе кохаю, – сказав я.

– Добре нам живеться, правда? – мовила Кетрін. – Слухай, ходімо й замість чаю поп'ємо десь пива. Це корисно для малої Кетрін. Вона не буде так рости.

– Мала Кетрін, – сказав я. – Ото ледарка.

– Вона молодець, – сказала Кетрін. – З нею майже ніякого клопоту. Лікар каже, що пиво мені корисне, щоб вона не так росла.

– Якщо ти не даси їй рости й вона народиться хлопцем, з нього зможе вийти жокей.

– Я думаю, коли вже ми таки матимем цю дитину, нам доведеться одружитись, – сказала Кетрін. Ми сиділи в пивному барі за столиком у кутку. Надворі починало смеркати. Було ще рано, але день випав похмурий, і сутеніло швидко.

– Ми можем одружитися й тепер, – сказав я.

– Ні,– заперечила Кетрін. – Тепер соромно. Надто добре все видно. Я нізащо не піду брати шлюб отака.

– Шкода, що ми не одружилися раніш.

– Еге ж, мабуть, так було б краще. Тільки коли ж ми могли одружитися, любий?

– Не знаю.

– Зате я знаю одне: не піду я брати шлюб отакою статечною дамою.

– Де ти там статечна.

– Ще й яка, любий. Перукарка питала мене, чи це в нас перша дитина. То я сказала неправду: мовляв, ми маємо вже двох хлопчиків та двоє дівчаток.

– Коли ж ми одружимось?

– Коли захочеш, ось нехай тільки я знову схудну. Треба буде влаштувати бучне весілля, і щоб усі думали: яка гарна пара молодят.

– А тебе не смутить, що ми не одружені?

– Любий, чого б воно мало мене смутити? Єдиний раз мені було смутно в Мілані, коли я відчула себе повією, але це тривало всього кілька хвилин, та й причиною був отой номер у готелі. Хіба я не добра тобі дружина?

– Ти чудова дружина.

– То й не будь таким буквоїдом, любий. Я вийду за тебе заміж, тільки-но знову схудну.

– Гаразд.

– Як по-твоєму, чи не випити мені ще кухоль пива? Лікар каже, що в мене трохи завузькі стегна й що краще не давати малій Кетрін дуже рости.

– А що він ще каже? – стривоживсь я.

– Нічого. У мене чудовий кров'яний тиск, любий. Він просто не надивується на мій тиск.

– Що він каже про твої завузькі стегна?

– Нічого. Анічогісінько. Каже, що мені не треба кататись на лижах.

– Він має рацію.

– Він сказав, що коли я не каталася раніш, то тепер запізно починати. Власне, кататися й можна б, тільки так, щоб не падати,

– Жартівник він, як я бачу.

– Він добрий лікар, правда. Ми звернемось до нього, коли настане час родитися дитині.

– А ти не питала його, чи не слід тобі одружитися?

– Ні. Я сказала, що ми вже чотири роки як одружені. Розумієш, любий, коли я вийду за тебе заміж, то стану американкою, а за американським правом дитина вважатиметься законною, хоч коли б ми взяли шлюб.

– Де це ти таке розкопала?

– У нью-йоркському «Всесвітньому альманасі», в бібліотеці.

– Ти просто чудо.

– Я така рада, що буду американкою, і ми поїдемо в Америку, правда ж, любий? Мені хочеться побачити Ніагарський водоспад.

– Ти в мене розумниця.

– I ще я хотіла щось побачити, але забула що.

– Чікагські бойні?

– Ні. Не можу пригадати.

– Хмарочос Вулворта?

– Ні.

– Великий каньйон?

– Ні. Але його теж хочу побачити.

– То що ж?

– Золоті Ворота! Ось що. Де Золоті Ворота?

– У Сан-Франціско.

– Ось туди ми й поїдемо. Я так чи так хочу побачити Сан-Франціско.

– Гаразд. Поїдемо туди.

– А тепер їдьмо до себе нагору. Гаразд? Коли там поїзд?

– На початку шостої.

– От і поїдемо.

– Гаразд. А тим часом я вип'ю ще кухоль пива.

Коли ми вийшли й попростували вулицею, а потім піднімалися сходами до станції, було дуже холодно. З Ронської долини віяв студений вітер. У вітринах крамниць світилося, і ми піднялись крутими кам'яними сходами на вищу вулицю, а тоді ще одними сходами до станції. Електропоїзд уже стояв біля перону, і всі вагони були освітлені. На спеціальному циферблаті був позначений час відходу. Стрілки показували десять хвилин на шосту. Я поглянув на перонний годинник. Було п'ять хвилин на шосту. Коли ми заходили у вагон, я побачив, як із станційного буфету вийшли машиніст і кондуктор. Ми сіли й спустили вікно. Поїзд опалювали електрикою, і у вагоні було душно, але крізь вікно пішло свіже холодне повітря.

– Стомилася, Кет? – запитав я.

– Ні. Мені добре.

– Нам недалеко їхати.

– Я люблю цю дорогу, – сказала вона. – Не турбуйся за мене, любий. Я почуваю себе добре.

Сніг випав лише за три дні до різдва. Одного ранку ми прокинулись і побачили, що йде сніг. Ми лежали в ліжку, у грубі гуготів огонь, і ми дивились, як за вікнами мете сніг. Пані Гуттінген забрала посуд від сніданку й підклала в грубу дров. Надворі була справжня хурделиця. Пані Гуттінген сказала, що мести почало десь близько півночі. Я підійшов до вікна й визирнув надвір, але вже за дорогою нічого не було видно. Скрізь довкола бурхав сніговій. Я повернувся до ліжка, і ми лежали й розмовляли.

– Оце б тепер на лижах покататися, – сказала Кетрін. – Просто злість бере, що мені не можна.

– Ми дістанемо санки й з'їжджатимем дорогою. Для тебе це буде не гірш, як в екіпажі.

– А не кидатиме?

– Побачимо.

– От якби не дуже кидало.

– Зараз устанемо, а тоді підем прогуляємось по снігу.

– Перед обідом, – сказала Кетрін, – щоб нагуляти апетит.

– Я й так завжди хочу їсти.

– Я теж.

Ми вийшли на сніговій, але кругом були такі замети, що йти десь далеко просто не випадало. Я рушив уперед, прокладаючи стежку до станції, однак ми йшли дуже довго, поки дісталися туди. Мело так, що ми майже нічого не бачили, та врешті добрели до невеличкого пристанційного заїзду, обчистили одне одного віничком і, сівши на лаву, замовили вермуту.

– Оце сьогодні заметіль, – сказала буфетниця.

– Еге ж.

– Цього року сніг упав пізно.

– Еге ж.

– А можна, я з'їм шоколадку? – спитала Кетрін. – Чи вже скоро обідати? Я весь час хочу їсти.

– Ну то й з'їж, – сказав я.

– Я візьму з горіхами, – сказала Кетрін.

– Вони таки смачні,– сказала буфетниця. – Я сама їх найдужче люблю.

– А я вип'ю ще вермуту, – сказав я.

Коли ми вийшли і рушили назад, нашу стежку вже геть замело снігом. На місці глибоких слідів були тільки ледь помітні ямки. Сніг шугав нам просто в обличчя й заліплював очі. Ми почистились і пішли до себе нагору обідати. Обід подавав пан Гуттінген.

– Завтра вже можна й на лижі,– сказав він. – Ви вмієте, пане Генрі?

– Ні. Але хочу навчитися.

– То легко навчитеся. На різдво приїздить мій син, він вас навчить.

– От і добре. Коли він приїде?

– Завтра ввечері.

Коли ми сиділи по обіді в своїй невеличкій кімнаті біля груби й дивилися, як за вікном мете сніг, Кетрін спитала:

– А ти не хотів би, любий, поїхати кудись без мене, побути в чоловічому товаристві, покататись на лижах?

– Ні. З якої б то речі?

– Мабуть же, тобі часом хочеться побачити й інших людей, крім мене.

– А тобі хочеться бачити когось іншого?

– Ні.

– Мені теж ні.

– Я знаю. Але між нами є різниця. Я чекаю дитини, отож мені добре нічого не робити. Я знаю, що стала страшенно дурна й надміру балакуча, тим-то й думаю: може б, ти краще кудись поїхав, щоб я тобі не обридла.

– Ти хочеш, щоб я поїхав?

– Ні. Я хочу, щоб ти був зі мною.

– Саме так я й збираюся вчинити.

– Присунься до мене, – сказала вона. – Я хочу помацати твою гулю. Ой, яка велика. – Вона провела пальцями по гулі в мене на голові. – Любий, ти не хотів би відростити бороду?

– А ти хочеш, щоб я відростив?

– Було б кумедно. Цікаво ж побачити, який ти будеш з бородою.

– Гаразд. Відрощу. Ось зараз же й почну. Чудова думка. Хоч якесь діло буде.

– Тебе гнітить, що ти не маєш ніякого діла?

– Ні. Навпаки, подобається. Мені так дуже добре. А тобі хіба ні?

– Мені чудово. Але я боялася, що тепер, коли я така товста, тобі може бути нудно зі мною.

– Ой Кет, ти не уявляєш собі, як я тебе кохаю.

– Навіть отаку?

– Та яку завгодно. Мені так хороше. Ну скажи, хіба нам погано живеться?

– Мені добре, але я думала, може, в тебе неспокійно на душі.

– Ні. Часом мене бере цікавість, як там на фронті й що з людьми, яких я знав, але я тим не переймаюсь. Я ні про що довго не думаю.

– Про кого тобі цікаво б знати?

– Про Рінальді, про нашого священика й про багатьох інших знайомих. Але я не довго думаю про них. Я не хочу думати про війну. З нею в мене все покінчено.

– А про що ти думаєш оце зараз?

– Ні про що.

– Ні, ти про щось думав. Скажи.

– Думав, чи справді у Рінальді сифіліс.

– Оце і все?

– I все.

– А в нього сифіліс?

– Не знаю.

– Добре, що в тебе його нема. У тебе ніколи не було чогось такого?

– Трипер був.

– Не хочу цього знати. А тобі було боляче, любий?

– Дуже.

– Хотіла б я, щоб і в мене він був.

– Ти не можеш цього хотіти.

– А от хочу. Я хотіла б, щоб він був і в мене й щоб я в усьому була така, як ти. I ще хотіла б побачити всіх жінок, яких ти мав, щоб тепер висміювати їх перед тобою.

– Ото була б мила картина.

– Те, що в тебе був трипер, теж аж ніяк не миле.

– Я знаю. Дивись, який сніг.

– Я краще дивитимусь на тебе. Любий, а чом тобі не відростити чуприну?

– Як це відростити?

– Ну щоб була трохи довша.

– Вона й так досить довга.

– Ні, відрости її ще трохи, а я обріжу свої коси, і ми з тобою будем однакові, тільки я білява, а ти чорнявий.

– Я не дам тобі обрізати коси.

– А кумедно було б. Та й набридли вони мені. Уночі в ліжку з ними така морока.

– Мені вони подобаються.

– А короткі не сподобалися б?

– Може, й сподобалися б. Але подобаються такі.

– А може, й гарно було б з короткими. Тоді ми обоє були б однакові. Ой любий, я так прагну тебе, що й сама хочу бути тобою.

– А ти і є я. Ми з тобою одне.

– Я знаю. Уночі воно так.

– Уночі нам чудово.

– Я хочу, щоб ми зовсім злилися в одне. Не хочу, щоб ти кудись їхав. То я просто так сказала. Ти поїдь, як хочеш. Але швидше вертайся. Я ж бо, любий, узагалі не живу, коли я не з тобою.

– Ніколи я від тебе не поїду, – сказав я. – Я нічого не вартий без тебе. Як немає тебе – немає і життя.

– А я хочу, щоб у тебе було життя. Щоб у тебе було дуже хороше життя. Але ми проживем його разом, правда ж?

– То як, не відрощувати мені далі бороду чи нехай росте?

– Нехай росте. Відрощуй. Ото буде дивина. Може, вона вже на новий рік виросте.

– А тепер хочеш, пограємо в шахи?

– Я б краще погралася з тобою.

– Ні, будемо грати в шахи.

– А потім пограємось?

– Еге ж.

– Ну гаразд.

Я дістав шахівницю й поставив фігури. Надворі не вщухала заметіль.

Якось уночі я прокинувся й відчув, що Кетрін теж не спить. У вікно світив місяць, і на ліжко падала тінь віконної рами.

– Ти не спиш, любий?

– Ні. А тобі чого не спиться?

– Я оце прокинулась і думаю собі, яка я була навіжена, коли ми тільки-но познайомились. Ти пригадуєш?

– Трішечки була навіжена, ледь-ледь.

– А тепер ніколи така не буваю. Тепер мені чудово. Це слово у тебе так гарно виходить, Ну скажи – «чудово».

– Чудово.

– Ой ти мій милий. I я тепер уже не навіжена. Я дуже, дуже щаслива.

– Ну спи, спи, – сказав я.

– Добре. Давай заснем обоє разом.

– Добре.

Але ми не заснули разом. Я ще довго лежав, думаючи про всяке й дивлячись, як Кетрін спить і місяць освітлює її обличчя. А тоді й собі заснув.

Розділ XXXIX

На середину січня в мене відросла борода, а надворі настала справжня зима, з ясними холодними днями та лютими морозяними ночами. Тепер ми знов могли гуляти дорогами. Сніг на них був твердий і рівний, укочений саньми, що возили сіно й дрова, та важенними колодами, що їх тягли волоком з гори. Сніг лежав по всій околиці, майже до самого Монтре. Гори на тому боці озера стояли геть білі, і вся Ронська долина була вкрита снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки на протилежний схил гори, аж до Бен-де-л'Альяза. Кетрін ходила в підбитих цвяхами черевиках та плащі, спираючись на ціпок з гострим сталевим шпичаком на кінці. Під плащем не було видно її розповнілого стану, і йшли ми не дуже швидко, а коли вона стомлювалась, сідали перепочити на колодах край дороги.

У Бен-де-л'Альязі між дерев стояв заїзд, куди приїжджали випивати лісоруби, і ми сиділи там, гріючись коло вогню, й пили гаряче червоне вино з прянощами та лимоном. Його там називають Gluhwein[42]42
  Gluhwein – Глінтвейн (нім.).


[Закрыть], і то дуже приємна річ, коли треба зігрітися чи відзначити якусь подію. У заїзді було тьмяно й курно, і потім, коли ми виходили звідти, холодне повітря продирало легені й за кожним подихом дерев'янило кінчик носа. Ми озиралися на заїзд: вікна його світились, а надворі коні лісорубів били копитами й сіпали шиями, щоб не змерзнути. Конячі ніздрі бралися памороззю, і віддих вихоплювався з них клубками морозяної пари. Ми рушали додому, і дорога на початку була обмерзла й слизька, і лід темно-жовтий від кінської сечі, аж поки шлях, яким волочили колоди, звертав убік. Далі дорога була вкрита чистим укоченим снігом і йшла через гай, і двічі, повертаючись увечері додому, ми бачили там лисиць.

То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками.

– У тебе розкішна борода, – сказала Кетрін. – Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах?

– То гірський мисливець, вони полюють на сарн, – сказав я. – А сережки нібито допомагають їм краще чути.

– Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни?

– Є, за Дан-де-Жаманом.

– А цікаво було побачити лисицю.

– Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше.

– То, мабуть, дуже приємно.

– Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж?

– Незручно було б одягатися.

– Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це не зважав би.

– Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий?

– Не хочу.

– Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася.

Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай.

– А вона не стане між нами? Я кажу про малу.

– Ні. Ми їй не дамо.

– Як у нас із грішми?

– Грошей повно. Останній чек мені оплатили без жодного слова.

– А твої родичі не почнуть вимагати, щоб ти повернувся додому? Вони ж тепер знають, що ти в Швейцарії.

– Можливо. Треба буде щось їм написати.

– Ти ще не написав?

– Ні. Але чек їм надіслано.

– Хвалити бога, що я не твоя родичка.

– Я пошлю їм телеграму.

– Ти що, зовсім їх не любиш?

– Колись любив, але ми так часто сварилися, що все те геть розвіялось.

– Я думаю, мені вони сподобалися б. Можливо, що й дуже сподобалися б.

– Облишмо говорити про них, а то я ще почну їх жаліти. – I трохи згодом я сказав: – Ходімо вже, якщо ти відпочила.

– Я відпочила.

Ми рушили далі дорогою. Уже посутеніло, і під ногами рипів сніг. Вечір був сухий, холодний і дуже ясний.

– Мені так подобається твоя борода, – сказала Кетрін. – Чудова борода. З вигляду шорстка й кусюча, а насправді м'яка і страшенно приємна.

– Так мені краще, ніж без бороди?

– По-моєму, краще. Ти знаєш, любий, я вирішила не підстригатися, поки не народиться мала Кетрін. Я тепер надто громіздка й статечна. А коли вона народиться і я знов схудну, я таки підстрижуся й стану для тебе неначе зовсім нова й незнана. Ми підемо разом, і я підстрижуся, або я піду сама, а тоді повернусь, і ти не впізнаєш мене.

Я промовчав.

– Ти ж не будеш заперечувати, правда?

– Ні. Як на мене, то навіть цікаво буде.

– Ой ти мій милий. А може, любий, я стану гарніша й така тоненька та звабна для тебе, що ти знов у мене закохаєшся.

– Чорт забирай, – сказав я, – я й так закоханий в тебе по вуха. Чого ж ти ще хочеш? Зовсім занапастити мене?

– Еге ж. Хочу тебе занапастити.