Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 26 страниц)

_{Тут начебто схожі і ситуація, і сама манера викладу матеріалу – стримана, ніби «репортажна». Але гляньмо уважніше, прислухаймось до того, про що розповідає кожний з письменників.}

_{Мерсо не любить Марі. Не тому, що це Марі, а тому що для нього кохання – вигадка, химера, тому що люди роз'єднані, що близькість, взаєморозуміння між ними неможливі. Мерсо не бравує, не кокетує своїм цинізмом; він нічого не приховує і не стримує своїх почуттів. Байдужість до себе й до всього, що його оточує, – домінуюча властивість його натури. Через те така небагатослівна, протокольна, нейтральна форма його розповіді.}

_{А лейтенант Генрі – зовсім не байдужий; це людина, тяжко травмована війною. І він сховався за панциром байдужості, за щитом цинізму. Він добровільно вступив під італійські прапори, прийшов сюди захищати демократію, але став лише знаряддям у чиїйсь нечесній і корисливій грі. Він так само не хоче вже ні в що вірити-ні в чужі обіцянки, ні навіть у власні поривання. Нічим себе не зв'язувати, залишатися самотнім-ось його нинішнє кредо. Тому, як і Мерсо, він розповідає про себе спокійно, холодно, начебто байдуже.}

_{Але це лише напівправда. В глибині душі герой Хемінгуея зберігає нерозтрачені людські почуття, приховує тугу, страждання, надлам і водночас гарячу жадобу кохання, жадобу щастя, бажання бути з людьми і світом, самовідданість, готовність допомогти скривдженому. В романі все це звучить у підтексті, і не помітити його-значить не розуміти творчої манери Хемінгуея.}

_{«… І побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей». Скільки трагічної ніжності приховують ці слова… І починаєш розуміти, що Фредерік не байдужий до Кетрін, що його «таке цілком задовольняло» і що саме тому він намагається зневажити, принизити Кетрін у своїх думках – щоб не піддатися захопленню, вберегти себе від майбутніх розчарувань. Людське і людяно розхитує підвалини «кодексу». І ця вібрація, цей підтекст є головне, чим відрізняється Хемінгуей від Камю і від «посмертної маски», що її виліпив Моравіа. Байдужість Мерсо і те, що він зовсім бездумно реагує на «подразники» зовнішнього світу, робить його вбивцею. До того ж убивцею, що впиняє злочин зовсім безпричинно – лише через страшну спеку і нестерпний відблиск сонячного променя на лезі ножа…}

_{А багатий, складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі обумовлює не лише його болісне і велике, трагічне і людяне кохання до Кетрін Барклі, але і його поведінку на суспільній арені. Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь, – злочинна, антинародна, герой Хемінгуея кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії.}

_{Цікаво, що до такого ж самого рішучого кроку. вдався і герой угорського письменника-комуніста Мате Залки. Йдеться про його роман «Добердо» (1937) і центральну постать цього роману – лейтенанта Тібора Матраї. Щоправда, Матраї залишає австрійську армію, щоб бути активним борцем проти імперіалістичної війни і загалом проти капіталістичного ладу, який такі війни породжує. Втеча лейтенанта Генрі з італійської армії-крок індивідуальний, навіть у певному розумінні індивідуалістичний. Йому начебто байдуже до світу, всі його думки й почуття зосереджено на його коханні, на пологах Кетрін, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських надій. Але, мабуть, не випадково і сам Хемінгуей, і герой іншого його твору Роберт Джордан опинилися згодом в Іспанії на боці тих сил в її громадянській війні, які репрезентував славетний командир Інтернаціональної бригади генерал Лукач – письменник Мате Залка. Все ж. таки хемінгуеївський герой пішов-хоч і пізніше, хоч і вагаючись, хоч і не до кінця – шляхом лейтенанта Матраї.}

_{Таку можливість було закладено ще в романі «Прощавай, зброє», бо вчинок Фредеріка Генрі – не звичайне дезертирство. Він не тікає від смерті, він кидає виклик війні, виклик буржуазному світові, що розв'язав цю війну і зацікавлений у ній, виклик величезній і страшній бюрократичній, поліцейській машині. Це, як і в інших романах та оповіданнях письменника, – спроба жити поза капіталістичними законами. І такий хемінгуеївський герой, таке його рішення накладає свій відбиток на весь роман, його ідейну спрямованість. «Прощавай, зброє» по праву посідає одне з провідних місць серед антивоєнних, антиімперіалістичних творів письменників Заходу.}

_{Однак повернімось до хемінгуеївського підтексту, до особливостей творчої манери письменника, без розуміння якої (це ми вже бачили на прикладі Моравіа) не збагнути і змісту його творів, їх позитивного сенсу і сенсу викривального.}

_{Отже, людина і вибрана нею роль не зливаються у Хемінгуея, не прилягають щільно одна до одної. Залишається просвіт, щілина. Надто вузька для того, щоб внутрішній світ міг вирватись, вилитись назовні. Але і досить широка, щоб він, напружуючись, розтинаючи, а іноді й ламаючи захисну стіну слів, міг все ж таки вплинути на відчуття читача.}

_{Зовні хемінгуеївська розповідь – це коротке, монотонне за ритмом речення, що висловлює звичайні думки й поняття, зафіксовує зовнішній бік буття в його яскравих, виразних, але тільки окремих, чітко обмежених за кількістю і значенням деталях. Вони існують, як дане, що, на перший погляд, не потребує ані пояснення, ані виправдання, і тому імітують світ повний і цілісний, який начебто складається з чистих об'єктів і голої дії.}

_{«Нік обійшов хлів, – читаємо в оповіданні «Десять індіан» (1927), – і босоніж гайнув стежкою через луку. Стежка була гладенька, роса холодила босі ноги. В кінці луки він перемахнув через пліт, спустився у виярок, закалявши ноги в рідкому болоті, тоді попростував нагору сухим буковим гайком, аж поки вгледів світло у вікнах свого дому. Перелізши через огорожу, він пішов до ганку. У вікно побачив батька, що сидів біля столу, читаючи при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов у дім».}

_{В цьому уривку вражає пластичність опису, що примушує нас бачити і «луку», і «стежку», і «буковий гайок», і батька, що «читає при світлі великої лампи». Щось подібне зустрічалося вже у Стендаля, Флобера, Толстого, Чехова. Але від усіх попередників Хемінгуея відрізняє те, що вони писали в такій манері епізодично, а він – постійно, ні на мить не випускаючи читача з кола незаперечних і відчутних реалій. І Хемінгуей мав на те цілком сучасні причини, обумовлені конфліктами між соціальною дійсністю і станом його героїв. «Неінтелектуальність» стилю, – вважає Ф Янг, – є наслідком необхідності припинити самокопання і найправдивішим відображенням цієї необхідності. Разюча простота прози – це засіб, за допомогою якого людина говорить: «Речі треба спростити, інакше я пропаду…»}

_{Аналізуючи оповідання «На Біг-Рівер» (1924), радянський літературознавець І. Кашкін зацікавився, «чому автор… так наполягає на найдетальнішому, механічному переліку найпростіших дій Ніка: взяв коробку, дістав сірник, черкнув, підніс до хмизу, роздмухав полум'я і так далі… Чому ритм цих рубаних речень такий настирливий – він узяв, він запалив, він поклав і так далі. Так, наче Нік прагне, щоб у ланцюзі його послідовних дій не залишалося просвіту, щілини, в яку могла б прошмигнути стороння – ні! – причеплива думка. Це і справді так». Нік начебто відштовхує від себе всі свої воєнні і не воєнні травми, той страшний світ, що може його проковтнути. «І про все це, – підсумовує Кашкін, – автор у своєму оповіданні не каже жодного слова прямо і водночас говорить кожним словом посередньо – самою формою висловлювання».}

_{Саме так передається страх Фредеріка Генрі, нелюдське напруження його нервової системи в фіналі «Прощавай, зброє», коли він чекає, як закінчаться пологи у Кетрін: «Офіціант приніс тарілку choucroute із скибочкою шинки зверху та сосискою в гарячій просоченій вином капусті. Я взявся до їжі та пива. Мені дуже хотілось їсти. Я роздивлявся на людей, що сиділи в кав'ярні. За одним столиком грали в карги. Двоє чоловіків за ближчим до мене столиком розмовляли й курили. У кав'ярні стояв густий тютюновий дим. За цинковим прилавком, де я снідав, тепер було троє: вранішній старий, огрядна жінка в чорній сукні, яка сиділа за касою і наглядала за всім, що подавалося на столики, та хлопчина у фартусі. Я подумав, чи багато дітей має та жінка і як вона їх народжувала». І гастрономічні подробиці, і те, як герой спостерігає, що діється в цьому нудному швейцарському кафе, – це і є спроба відвернути свою увагу на щось зовнішнє. Бо страх, відчай, невпевненість нагромадились у ньому самому. І, здається, йому вже мало не вдалось втекти від самого себе, – провести очима жінку в чорній сукні, зупинити погляд на-хлопчикові… Але останнє речення – руйнація цього збудованого з сірників замку, свідчення безнадійності спроби. Думка про те, скільки разів і як саме народжувала Дітей жінка в чорній сукні, примусила Фредеріка повернутися в коло турботи за Кетрін. Тим часом – і в цьому весь секрет – в» н з кола цього і не виходив: нехитрі, одноманітні, короткі і незграбні речення свідчать про хвилювання і водночас тяжке зусилля, яке потрібне для того, щоб приховати хвилювання. Ми проймаємось настроєм героя, що втрачав останню надію, останню опору в житті. І краще розуміємо, що діється в його душі, ніж коли б нам про це детально розповіли.}

_{Певна річ, стиль Хемінгуея зростає не тільки на грунті «самоспрощення» зі страху або від болю. «Якщо письменник добре знає те, про що він пише, – сказано в «Смерті після полудня» (1932), він може проминути багато з того, що він знає, і якщо він пише правдиво, читач відчує пропущене так само, як і в тому випадку, коли б письменник сказав про це».}

_{За свідченням А. Хочнера, Хемінгуеєвого друга і біографа, той одного разу сказав: «Мені здається, я рідко так багато проминав у котромусь із своїх оповідань, як в «Убивцях». Там я проминув ціле місто Чікаго. Але «Чиста, ясно освітлена місцинка» побила всі рекорди. Там я проминув усе». Та саме цю новелу, як і «Світло життя», Хемінгуей любив найбільше. Звичайно, в цьому є щось від спортивного запалу, гри. Та під час неї шліфується техніка, виробляються прийоми. Адже Хемінгуей грав насправді. Він напружував усі свої творчі сили, щоб, не ламаючи «кодексу» мовчазного героя, сказати про нього все, що, на його думку, треба було сказати.}

_{Проте справа не в окремих засобах, які він створив або вдосконалив і які нині стали такими звичайними, що навіть не сприймаються, як «хемінгуеївські». Істотніший, принциповіший внесок цього письменника в еволюцію стилю: він довершив повалення «автономної риторики», і не лише в тому розумінні, що відмовився від усіх самодостатніх стилістичних фігур і «штучних прикрас» – це зрештою задовго до нього зробив Стендаль, що взяв собі за взірець стиль Громадянського кодексу Наполеона. Хемінгуей довів до повної, мало не «ідеальної» відповідності свого героя та його ліричний світ-до манери про них розповідати. Тканина його творів наскрізь, у кожному своєму образі і в кожному слові пройнята настроєм, адекватним станові персонажа, його позиції в соціальній дійсності. В нього нема жодного пейзажу, жодного портрета, жодного діалога або опису місця дії, який випадав би із загального тону, існував би сам по собі і для самого себе, якось протистояв би цілому. І ця відповідність несподіваним, незрозумілим чином знову відроджує поезію слова, таку ж просту і глибоку, таку ж щиру і органічну, як у письменників далекого минулого.}

_{В цьому, та ще в толерантній і вимогливій людяності, головна причина принадності Хемінгуея. За незначними винятками його сюжети позбавлені безпосередньої захопливості. Досить спробувати переказати, наприклад, «Фієсту», щоб у цьому переконатися: покалічений Джейк Барнс кохає розпусну Брет Ешлі; він п'є з нею, і з Майклом, і з Біллом, і з грецьким графом, якого десь підхопила Брет; потім вони без графа, але вже з Робертом Коном, їдуть до Іспанії; Джейк і Білл ловлять форель, а потім пиячать під час фієсти, дивляться бій биків і сваряться з Коном; Брет тікає з юним матадором, і Джейк приїздить з нею в Мадрід; ось і все… В такий же спосіб можна переказати будь-який роман Хемінгуея (хіба що крім «По кому б'є дзвін»); всі вони своєю будовою де в чому новелістичні. Хемінгуей, до речі, сам визнавав, що, беручись за перо, жодного разу не мав наміру писати роман, а тільки оповідання – просто деякі з них самі собою розрослися. Це була одна з причин того, що дехто з критиків схильний був вважати його майстром короткої прози, безпорадним на ниві роману.}

_{Та Хемінгуей писав чудові романи, але своєрідні, не традиційні, романи^ в яких дія внутрішня переважає зовнішню. У цього – свій «світ». І, як кожний великий митець, він мав на це право. Бо те, що такий митець бачить, – завжди відображення дійсності, якихось її важливих рис. Хемінгуей бачив насамперед занепад буржуазної цивілізації в період між двома війнами і трагедію людини, відчуженої від ворожої їй цивілізації. І бачив все це Хемінгуей з позиції такої людини. Тому настрій, який його книги створюють і який все в них зв'язує і об'єднує, є настрій відчаю, що його весь час перемагають, героїчно тамують, але що знову і знову повертається. Та відчай цей не розслаблює, не деморалізує. Атмосферу хемінгуеївських книжок не назвеш песимістичною, бо їм притаманна гостра радість боротьби. Боротьби людини проти історичної долі, яка здатна її вбити, але перемогти не може…}

_{Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ}

ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ
Роман

Книга перша

Розділ I

Наприкінці літа того року ми квартирували в селі, у будинку, з якого ген за річкою та розлогою рівниною видно було гори. У річці громадилось каміння, сухе й біле проти сонця, і вода струміла між ним бистра, прозора й голуба. Дорогою повз будинок проходило військо, і курява, яку воно збивало, припорошувала віти дерев. Та й стовбури дерев були геть запорошені, і падолист того року почався рано, і ми бачили, як дорогою іде військо, як здіймається за ним курява, як спадає листя від подувів вітру, як проходять солдати і врешті на голій білястій дорозі лишається тільки опале листя.

Рівнина була зелена й родюча, з рясними садами, а гори за рівниною – темні та голі. В горах точилися бої, і вночі ми бачили спалахи гарматних пострілів. У темряві вони скидалися на зірниці, але ночі були холоднуваті, і ніщо не віщувало близької грози.

Часом ми чули потемки, як за вікнами йде військо і тягачі везуть важкі гармати. Ночами рух на дорогах жвавішав: тяглись вервечки мулів, нав'ючених обабіч сідел ящиками з боєприпасів, у кузовах сірих ваговозів їхали солдати; інші машини, що посувалися повільніш, везли накриті брезентом вантажі. Тягачі з важкими гарматами проходили й удень; довгі дула гармат буди обкладені зеленим гіллям, і зверху на тягачах теж зеленіло рясне гілля та виноградні лози. Як поглянути через долину на північ, було видно каштановий гай, а за ним – ще одну гору по цей бік річки. За ту гору також точилися бої, але намарне; а восени, як полили дощі, листя з каштанів геть поспадало, віти оголились і стовбури почорніли від вологи. Виноградники теж стояли поріділі й голі, і все довкола було по-осінньому вогке, похмуре й неживе. Над річкою клубочилися тумани, верхів'я гори оповивали хмари, а на дорогах ваговози розляпували болото, і солдати в плащах ішли забрьохані й мокрі; гвинтівки їхні теж були мокрі, а під плащами, приторочені спереду до пояса, стовбурчились по дві шкіряні патронні сумки – важкі сірі шкіряні сумки, напаковані обоймами довгих і тонких патронів калібру 6,5 мм, – вони віддимали плащі, й солдати брели дорогою, немов жінки на шостому місяці вагітності.

Траплялися й невеличкі сірі легкові машини, що їхали дуже швидко; спереду, поруч водія, звичайно сидів офіцер, і на задньому сидінні теж офіцери. Ті машини розляпували болото ще дужче, ніж ваговози, і коли один з офіцерів позаду був малий на зріст і сидів між двома генералами, – такий малий, що ви не бачили його обличчя, а тільки верх кашкета й вузькі плечі,– і коли машина їхала особливо швидко, то, можливо, був король. Він жив в Удіне й мало не щодня виїздив цією дорогою до фронту побачити, як там ведеться, – а велося дуже кепсько.

На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро перепинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік.

Розділ II

Наступного року було багато перемог. Захоплено гору за долиною і схилом, де ріс каштановий гай, здобуто перемоги й на південному узгір'ї по той бік рівнини, а в серпні ми перейшли річку й розквартирувалися в Горіції, у будинку, повитому пурпуровою гліцинією, з обнесеним мурованою огорожею садом, де серед крислатих тінястих дерев дзюркотів фонтан. Тепер бої точилися в горах за містом, менш як за милю від нього. Місто було гарне, і будинок наш дуже добрий. Позад нас текла річка, і місто ми захопили дуже вправно, а от гори за ним узяти ніяк не могли, і я був радий, що австрійці начебто сподівалися колись, як скінчиться війна, повернутись назад до міста, бо обстрілювали його не так, щоб зруйнувати, а тільки трохи, аби лиш обстрілювати. Городяни не полишали своїх домівок, і в місті були госпіталі й кав'ярні, артилерія в бічних вуличках, два доми розпусти – один для солдатів, другий для офіцерів; а коли настав кінець літа – холодні ночі, бої в сусідніх горах, побитий снарядами метал залізничного мосту, зруйнований тунель біля річки, там, де був бій, дерева навколо площі й довга обсаджена деревами вулиця, що вела до неї,– і оце все та ще те, що в місті були дівчата і що в своїй машині проїжджав король, і тепер часом можна було побачити його обличчя, невеличку довгошию постать та сиву цапину борідку, – все воно, так само як і несподівані для ока нутровища будинків, що в них снарядом розвалило стіну, як і купи тиньку та битої цегли в садках, а часом і на вулиці, як і вісті про успішні бої на Карсо, – все воно дуже відрізняло ту осінь від минулої, коли ми квартирували в селі. Та й сама війна змінилася.

Дубовий гай на узгір'ї за містом зник з лиця землі. Влітку, коли ми прийшли в місто, гай стояв зелений, а тепер там були самі пні, та понівечені стовбури, та порита вибухами земля; одного дня пізньої осені, коли ми були там, де раніше ріс дубовий гай, я побачив хмару, що сунула з-за гори. Вона посувалася швидко, і сонце враз стало тьмяно-жовте, а тоді все кругом посіріло, небо затяглося, а хмара поповзла додолу схилом гори, і раптом ми опинилися просто в ній, і нас оповив сніг. Сніг летів скісно за вітром, він укрив голу землю, над якою стриміли пні дерев; сніг лежав на гарматах, а за траншеями в снігу вже були протоптані стежки до ям-відхідків.

Згодом, спустившись до міста, я знову дивився, як падає сніг, – з вікна дому розпусти, того, що для офіцерів, де я сидів з товаришем перед пляшкою асті та двома склянками; і, попиваючи вино та спостерігаючи, як повільно й важко падає сніг, ми розуміли, що цього року більш нічого не буде. Гір вище по річці не взято; так само не взято жодної гори й по той бік річки. Усе те лишилося на наступний рік. Мій товариш побачив за вікном полкового священика, що був нашим сусідом по столу в офіцерській їдальні,– той ішов вулицею, обережно ступаючи по розталі,– і постукав у шибку, щоб привернути його увагу. Священик звів очі. Побачивши нас, він усміхнувся. Мій товариш зробив йому знак зайти до нас. Священик похитав головою і рушив далі. Того вечора у їдальні, коли докінчили спагетті,– всі їли їх швидко й дуже пильно, піднімаючи на виделці, аж поки кінці зависали в повітрі, а тоді спускаючи до рота або ж підчіплюючи з тарілки та без упину всмоктуючи, і запивали вином з обплетеного соломою галонового бутля, що погойдувався, підвішений у дротяній сітці, і досить було наважити пальцем на шийку, як до склянки, що її ви тримали в тій самий руці, починало литися вино – ясно-червоне, терпке й добре на смак; отож, коли докінчили спагетті, капітан заходився підкушувати священика.

Священик був молодий і легко червонів; він носив таку саму форму, як усі ми, тільки над лівою нагрудною кишенею його сірого френча був нашитий темно-червоний оксамитовий хрест. Капітан говорив каліченою італійською мовою – задля мене, гадаючи, мабуть, що так я все зрозумію і нічого не пропущу.

– Священик сьогодні з дівчатка, – сказав капітан, переводячи погляд із священика на мене.

Священик усміхнувся, почервонів і похитав головою. Капітан часто збиткувався з нього.

– Неправда? – спитав капітан. – Сьогодні я бачив священик з дівчатка.

– Ні,– сказав священик.

Решта офіцерів потішалися з того збиткування.

– Священик не з дівчатка, – провадив капітан. – Священик нікoли з дівчатка, – пояснив він мені. Тоді взяв мою склянку й наповнив її вином, увесь час пильно дивлячись на мене, та разом з тим не спускаючи з ока й священика. – Священик кожна ніч п'ять на один. – Усі за столом засміялися. – Ви зрозумів? Священик кожна ніч п'ять на один! – Він зробив промовистий жест рукою і голосно зареготав.

– Папа римський хоче, щоб у цій війні перемогли австріяки, – сказав майор. – Він любить Франца-Йосифа. Ото звідти й гроші. А я атеїст.

– Ви читали «Чорну свиню»? – запитав лейтенант. – Ось я вам дістану. Ця книжка похитнула мою віру.

– То брудна й непристойна книжка, – сказав священик. – Не вірю, що вона вам сподобалась.

– Дуже корисна книжка, – сказав лейтенант. – Там розказано, які вони є, ті святі отці. Вам сподобається, – мовив він до мене.

Я усміхнувся до священика; і він усміхнувсь мені у відповідь через освітлений свічкою стіл.

– Не читайте тієї книжки, – сказав він.

– Я вам неодмінно дістану, – пообіцяв лейтенант.

– Усі розумні люди – атеїсти, – мовив майор. – Я і в масонство не вірю.

– А от я вірю в масонство, – сказав лейтенант. – То благородна спілка.

Хтось увійшов, і, коли відчинилися двері, я побачив, як надворі падає сніг.

– Тепер, як випав сніг, наступу більш не буде, – мовив я.

– Звісно, що ні,– сказав майор. – Вам слід би взяти відпустку. Поїхати до Рима, Неаполя, Сіцілії…

– Йому треба відвідати Амальфі, – сказав лейтенант. – Я дам вам листа до моїх старих в Амальфі. Вони вас приймуть, як сина.

– Нехай їде до Палермо.

– Йому б поїхати на Капрі.

– Я хотів би, щоб ви побачили Абруцці й навідали моїх родичів у Капракотті,– обізвався священик.

– Ви тільки послухайте його! Абруцці! Та там же ще більше снігу, ніж тут. Навіщо йому бачити тих селюків! Нехай їде до осередків культури й цивілізації.

– Йому треба гарних дівчаток. Я дам вам кілька адрес у Неаполі. Прегарні молоденькі дівчатка – і всі під крильцем у матусь. Ха-ха-ха! – Капітан розтулив долоню, задерши великого пальця й розчепіривши решту, як ото роблять, коли показують живі тіні. На стіну впала тінь його руки. Він знову заговорив каліченою мовою: – Ви туди – отакий, – і показав на великий палець, – а назад – отакий, – торкнувсь мізинця.

Всі засміялися.

– Дивіться, – мовив капітан і знову випростав долоню. Знову полум'я свічки відкинуло на стіну обриси його руки. Він почав із задертого великого пальця і назвав по черзі всі п'ять: sotto-tenente (великий), tenente (вказівний), capitano (середній), maggiore (підмізинний), tenente-colonelo (мізинець)[1]1
  Молодший лейтенант… лейтенант… капітан… майор… підполковник… (іт.).


[Закрыть].– Ви туди – sotto-tenente! Ви назад – tenente-colonelo!

Всі за столом сміялися. Капітанова гра на пальцях неабияк потішила їх. А він подивився на священика й гукнув:

– Кожна ніч священик п'ять на один!

Усі знову засміялись.

– Не гаючись їдьте у відпустку, – сказав майор.

– Хотів би й я поїхати з вами і все вам показати, – докинув лейтенант.

– А коли вертатиметеся, привезіть грамофон.

– Привезіть гарних оперних платівок.

– Привезіть Карузо.

– Не треба Карузо. Він горлає.

– А ви б не хотіли так горлати?

– Він горлає. Кажу вам, горлає!

– Я хотів би, щоб ви поїхали в Абруцці,– сказав священик. Усі інші голосно сперечалися. – Там добре полювання. Вам сподобаються тамтешні люди, і хоч узимку в тих краях холодно, проте ясно й сухо. Ви могли б погостювати в нашій родині. Мій батько чудовий мисливець.

– Ходімо, – сказав капітан. – Ми в розпусний дім, поки не зачинили.

– На добраніч, – мовив я до священика.

– На добраніч, – відказав він.