Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц)

Ернест Хемінгуей
ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ
СТАРИЙ І МОРЕ
ОПОВІДАННЯ

ERNEST HEMINGWAY

A FAREWELL TO ARMS

1929

THE OLD MAN AND THE SEA

1952

STORIES

1925–1938

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Переклав з англійської Володимир Митрофанов}

_{Передмова Дмитра Затонського}

_{ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ
(1899–1961)}

_{Письменницька доля Ернеста Хемінгуея склалася надзвичайно вдало – навіть з погляду XX століття, в якому засоби масової інформації, мистецтво реклами, інтерес до сенсації сприяють прискореному формуванню «кар'єр», роздмухуванню популярностей, обожнюванню кумирів. У 1926 році – після публікації «Фієсти» – двадцятисемирічний письменник-початківець раптом уславився на весь світ і відтоді завжди залишався в центрі уваги побратимів по перу, критиків, репортерів, читачів, редакторів журналів та урядовців. Дороге видання роману «По кому б'є дзвін» (1940), що вийшло тиражем 800 000 примірників, було розкуплене за надзвичайно короткий час. І у снобів-тлумачів це викликало підозру (щоправда, вже після смерті Хемінгуея): чи не є він автором бестселерів, якого всі чомусь вважали великим письменником, – тим більше, що, починаючи з 30-х років, автори бестселерів залюбки паразитували на стилі Хемінгуея.}

_{Проте, якщо представники буржуазної «масової культури» й намагались використати ім'я Хемінгуея, з цього не випливає, що він був хоч якось пов'язаний з нею. Навіть більше, важко знайти письменника, що протистояв би так першій заповіді «масової культури», як Хемінгуей. Заповідь ця – пристосовництво, конформізм, догоджання поширеним, пересічним, нерозвиненим смакам. А Хемінгуей, вперто йдучи проти течії, намагався навернути читача до своєї віри, прищепити йому свій погляд на світ і на місце людини в цьому світі.}

_{Тут доречно пригадати, як Хемінгуей починався. Щойно закінчивши школу, він вирішив стати солдатом першої світової війни. До американської армії його не взяли через поганий зір, і пін записався добровольцем до армії італійської, в її санітарні частини. А повернувшись додому, почав працювати (на його думку, вступати до коледжу було вже пізно) в американських і канадських газетах. Робота газетного кореспондента привела його до Парижа. Там усе, як вважає більшість буржуазних інтерпретаторів Хемінгуея, сприяло майбутньому письменникові: і прискорений ритм повоєнного європейського життя, і витончена атмосфера всесвітньої мистецької столиці, і школа, яку він проходив, навчаючись на полотнах Сезанна чи у Шервуда Андерсона. Допоміг і досвід роз'їзного репортера і навіть начебто й те, що під час однієї з поїздок загубилась валіза, вщерть напхана рукописами перших творів: завдяки цьому Хемінгуей зразу став відомий як письменник, що вже більш-менш сформувався. Однак, як бачимо, західна критика більше бере до уваги обставини, що склалися самі по собі, ніж рішення самого Хемінгуея. А втім, коли письменник помітив, що робота в газеті стає гальмом для його творчості, він покинув роботу, не задумуючись, з чого житиме. На той час він уже мав дружину і дитину. Він возив дитину в Люксембурзький сад, скручував крадькома голови голубам і ховав їх у синову коляску, щоб було чим пообідати…}

_{Проте йдеться не так про нестатки, в яких жив молодий Хемінгуей, – такою була доля багатьох молодих письменників, художників, музикантів, – як про віру в свою щасливу зірку, наполегливість, з якою він домагався своєї мети. Його оповідання поверталися з редакцій; він надсилав туди інші, але написані так само, без найменшого намагання піти на компроміс, на поступку інтересам журналу або звичкам читачів. Хемінгуей високо ставив видатного американського романіста і новеліста Скотта Фіцджеральда, цінуючи його насамперед як реаліста, що викривав буржуазний світ. Фіцджеральдові присвячено багато сторінок своєрідних хемінгуеївських мемуарів, виданих 1963 року, вже після смерті письменника, під назвою «Свято, що завжди з тобою». І сторінки ці написані з теплотою і симпатією. Хемінгуей прощає Фіцджеральдові його безладність, його дивацтва, його хворобливу помисливість, його інфантильну брутальність. Але є речі, яких він не прощає навіть Фіцджеральду: «Він розказав мені, як писав оповідання, що їх вважав гарними, – і що справді були гарними, – для «Сатердей івнінг пост», а перед тим, як відіслати в редакцію, переробляв їх, напевне знаючи, якими засобами їх можна перетворити в читабельні журнальні оповіданнячка. Мене це обурило, і я сказав, що вважаю це проституюванням». І Хемінгуей не зважає ні на які виправдання, навіть на пояснення, що зароблені в такий спосіб гроші дають Фіцджеральдові можливість писати справжні книги: «Я сказав, що, на мій погляд, людина занапащає свій талант, якщо пише гірше, ніж може писати».}

_{Можливо, Хемінгуей тут не зовсім справедливий, він дещо перебільшує Фіцджеральдове пристосовництво. Але чи не підкреслює таке перебільшення войовничої непримиренності самого Хемінгуея, коли йдеться про хай навіть мінімальне потурання буржуазним смакам. Хемінгуей довбав стіну буржуазних смаків і міщанської упередженості, аж поки книга оповідань «За нашої доби» (1924–1925) і, особливо, «Фієста» пробили її. Він зробив майже неможливе – примусив дослухатись до свого голосу, примусив зважати на себе.}

_{Тому прижиттєвий успіх Хемінгуея – все що завгодно, тільки не гра випадку, не вигадка преси, не випадковий «дар неба».}

_{В 1954 році Нобелівський комітет, обґрунтовуючи присудження письменникові премії (безпосереднім приводом для цього була публікація в 1952 році повісті «Старий і море»), відзначив, що він «майстерно володіє мистецтвом сучасного викладу».}

_{Розроблений ним і доведений до найвищого блиску економний, стриманий, але надзвичайно вражаючий стиль розповіді сприймався як відкриття, як «одкровення».}

_{Це не могло бути і не було випадковістю. Хемінгуей – один з тих західних митців XX сторіччя, що стояли біля джерел найсуттєвішого перевороту в світовому мистецтві. Вершилась його переорієнтація у знаменну і катастрофічну епоху – руйнувались старі буржуазні цінності й виникали цінності нові. Підвалини цього перевороту були закладені ще творчістю класиків світової літератури, насамперед російської: А. Толстого, Ф. Достоєвського, А. Чехова, М. Горького. До нього були причетні й старші сучасники Хемінгуея – Роллан, Барбюс, Драйзер, і люди його покоління – від Фолкнера до Арагона. Та сталося так, що в Європі і США всі об'єктиви кіно– і фотоапаратів, все світло «юпітерів» (зокрема, коли йшлося про «реформу стилю») були спрямовані переважно на одну людину – Ернеста Хемінгуея. «Хемінгуеївський струмінь» у мистецтві слова являв собою найрадикальніший розрив з колишньою спокійною описовістю, із згладженістю словесних періодів, які так чи так відокремлюють і віддаляють об'єкти зображення від читача. Разом з тим Хемінгуей ніколи не був (якщо но брати до уваги перших його оповідань) експериментатором, що жертвує собою заради якихось художніх відкриттів. Він створював свій світ зразу і, можна сказати, «назавжди». Гертруда Стайн якось, трохи глузуючи, сказала про нього: «Він має новомодний вигляд, але від нього трохи тхне музеєм». Їй, модерністці, це не подобалось, бо «музейне» в Хемінгуеї – і є саме вірність реалістичним традиціям, намагання відобразити, зафіксувати реальну дійсність, що завжди змінюється, але й завжди існує.}

_{Певною мірою все це пояснює, чому в особі Хемінгуея поєдналися «славнозвісність» і «популярність». Проте таємниця його чарів цим не вичерпується. Справа ще й в тому, що не тільки манера писати, а й манера жити привертала до Хемінгуея цікавих, робила його принадою для газет, для літературознавців і психоаналітиків.}

_{Хемінгуей-рибалка, Хемінгуей-мисливець, «авантюрист століття», «великий індивідуаліст», «ворог інтелекту», людина «тотальної дії» відомий так само, як і Хемінгуей-письменник. Все це невід'ємні частини легенди, міфа про Хемінгуея.}

_{Слів «легенда», «міф» не треба розуміти так, наче Хемінгуей не був таким, яким його хотіли бачити. Одного разу він і справді піймав рибину, що важила чотириста шістдесят вісім фунтів; іншим разом боксував чотири раунди з якимсь чемпіоном у важкій вазі. На своїй яхті «Пілар» він не раз перемагав у різних змаганнях; він полював на качок у венеціанських лагунах, на левів і буйволів у африканській савані і незгірше за матадора вмів убити бика.}

_{Багато писалося про пригоди Хемінгуея в роки другої світової війни. Офіційний його статус до початку висадки союзників у Франції – кореспондент журналу «Кольєрс». Однак насправді він командував загоном макі, що активно діяв перед позиціями 3-ї американської армії. В той час, коли частини генерала Леклерка, штурмуючи Париж, тільки вибивали німців з південного берега Сени, Хемінгуей уже встряв у вуличний бій біля Тріумфальної арки. За це письменника мало не віддали до військового суду, і врятувало його не письменницьке ім'я, а популярність серед солдатів: знаменита борода «тата Хемінгуея» в американських військах була не менш відома, ніж профіль їхнього командувача генерала Паттона…}

_{Звичайно, до всього цього долучалось чимало легенд і вигадок, але не з вини Хемінгуея: він не хвалився своїми подвигами, тим більше не вигадував їх. Він їх створював.}

_{На Заході висловлювали думку, ніби в житті Хемінгуей був боягуз і всі його героїчні вчинки – лише бравада. В прямому своєму значенні це твердження – брехня. Але якщо взяти його в розумінні переносному, умовному, – воно не зовсім безглузде. Бути сильним, несхибним, витривалим, твердим, як залізна підойма, – для Хемінгуея роль, визначена наперед, і етична програма, що її він неухильно додержував. Він створив сам себе відповідно до пунктів програми: наприклад, шукав небезпеки не тому, що справді жадав її, що його (як твердили газети) спонукав «потяг до смерті», а для того, щоб відшліфувати своє мистецтво перевтілення і ще раз випробувати його на ділі.}

_{В 1942 році Хемінгуей віддав свою яхту «Пілар» в розпорядження військово-морських сил США для боротьби з нацистськими підводними човнами, що з'являлись у Карібському морі. Його план був такий: човен виринає на поверхню, щоб захопити «Пілар»; яхта пришвартовується до ворожого судна, висаджує себе в повітря і гине разом з ним. Фантастичний план. На щастя, один з тих, яким не судилося здійснитись. Але якби трапилася нагода, штурман яхти «Пілар», певне, скористався б з неї. Гне тому, що вважав, ніби життя письменника Хемінгуея таке дешеве, а щоб довести собі, що ладен піти й на це.}

_{«Я все ж таки вважаю, – відзначив вдумливий, доброзичливий критик Малькольм Каулі, – що Хемінгуей-письменник дорого заплатив за свою діяльність спортсмена і військового кореспондента». Проте життя в амплуа солдата, рибалки або яхтсмена специфічно впливало на його творчість. Особливий хемінгуеївський погляд на світ, особливий хемінгуеївський герой, навіть особливий хемінгуеївський стиль так чи інакше пов'язані з цим амплуа.}

_{Хемінгуеївський герой. Його часто вбачали в безстрашному тореро, сповненому холодної сміливості професіоналові-мисливцеві, в боксері, готовому завдати суперникові забороненого удару, навіть у гангстерах і бутлегерах, що не зупиняються перед убивством, якщо тільки воно не суперечить «правилам гри». Але такі уявлення – данина легенді. Філіпп Янг – автор цікавих досліджень про Хемінгуея – намагався спростувати ці уявлення і поділив тих персонажів письменника, яких можна було б назвати «позитивними», на «власне героїв» і «героїв кодексу». Останні – це і е професіонали: тореро, боксери, мисливці, бутлегери; вони – ті, кого «власне герой» намагається наслідувати. Та тільки в одному – в додержанні «кодексу», який складається приблизно з таких пунктів: будь сильним, навіть жорстоким, умій дати здачі. Не жди ні від кого жалю, не скаржся – мовчи: найнебезпечніше здаватися невпевненим і кумедним, тоді тебе зневажатимуть і не боятимуться. Не піддавайся почуттю – краще холодність, ніж душевне сум'яття, краще самотність, ніж безпорадність. Тільки так ти, можливо, збережеш себе неушкодженим фізично в цьому страшному, пустому, кривавому, беззаконному світі, де тобі випало нещастя жити. Ти збережеш себе, тільки коли щомиті будеш готовий до двобою з цим світом, коли, збираючись у дорогу, не візьмеш із собою ніякого зайвого багажу – любові й віри… Проте будь мужнім, чесним, справедливим. Не нападай – захищайся. Не використовуй у своїх інтересах недосконалість, підлоту тих, серед кого ти живеш. В крайньому разі відповідай супротивникові тим самим, але не копай йому ями. Будь благородний навіть у ставленні до супротивника: не заради нього – заради себе. Тільки тоді ти матимеш шанс зберегти себе неушкодженим морально, не даси іншим розбестити, зруйнувати твою особистість, принизити твою людську гідність – те єдине, що в тебе лишилося, без чого не варто та й неможливо жити.}

_{Ці норми поведінки Хемінгуей найчастіше спостерігав у спортсменів і солдатів, – тобто людей, що в силу самої своєї професії щодня наражаються на небезпеку і смерть. Тому справжній хемінгуеївський герой і наслідує їхній приклад. Але сам він – інший. У нього можуть бути різні імена (Нік Адамс, Джейк Варне, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі), але суть завжди подібна. Насамперед він надзвичайно близький самому авторові – Ернестові Хемінгуею. Письменник цей неначе об'єднав і сфокусував себе в своїх героях. Вони – відбитки покоління, глибоко травмованого війною. Та вони представники не лише покоління, а й певного типу людей – вихідці з того ж таки, що й автор, інтелігентного середовища, у них така сама, як і в нього, життєва позиція. І ця позиція, незважаючи на всю наслідувальність, принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.}

_{Хемінгуей, як справедливо відзначає М. Каулі, «завжди був більшим інтелектуалом, ніж хотів створити про себе враження…». Це саме можна сказати і про його героїв. Вони не є професіоналами – боксерами, солдатами, шкіперами, – а, так би мовити, аматорами. «Кодекс» не став їхньою сутністю, навіть зовнішньою подобою, він так і залишився для них роллю, оболонкою, покликаною щось приховати, якось захистити зранену, наболілу душу.}

_{«Мені однаково, що таке світ, – говорить Джейк Варне у «Фієсті». – Все, що я хочу знати, це – як у ньому жити. Мабуть, коли додуматися, як у ньому жити, то зрозумієш, який він». В цих словах небезпідставно вбачали символ віри індивідуаліста. І все ж визначальним було інше. Поранення Джейка, його травма – не так навіть фізична – викинула цього хемінгуеївського героя за межі буржуазного світу. Він – «голий серед вовків». І передусім шукає для себе «одяг», тобто систему поведінки, захисну броню. В цьому і лише в цьому розумінні все тяжіє до форми: «як… жити». І він хоче жити, як матадор Ромеро, що, навіть коли його побив Роберт Кон, зміг перемогти Кона морально; він не поводився, як слинявий Кон – цей здоровило, Що ридає, неспроможний приховати своє горе, виставляє його напоказ. І форма ця істотна: вона – спроба жити поза буржуазним буттям. Більше того, вона – спосіб заперечення цього буття.}

_{Хемінгуей значну частину свого життя провів за межами Сполучених Штатів; він писав про американців в Італії, про американців у Франції, про американців в Іспанії, про іспанців і кубинців. Та з цього не випливає, ніби Хемінгуей – блудний син своєї країни, щось на зразок емігранта. Навпаки, він – якщо не брати до уваги Фолкнера, – мабуть, найбільш американський серед американських письменників XX століття. Бо він дуже міцно зв'язаний з піонерськими традиціями своєї країни, з предками, що прорубували собі шлях через незаймані ліси, що йшли за фургонами по безмежній прерії. Вони були дроворубами, хліборобами, скотарями, слідопитами. Вони тяжко працювали, воювали з дикою природою і ризикували на кожному кроці. Але в них не було іншого закону, крім того, який вони самі для себе встановлювали… Саме цією «атмосферною межею», на якій закінчувалась струхлявіла буржуазна цивілізація і починався повсякденний подвиг людини, забарвлений кожний рядок Хемінгуеєвих книг. Звичайно, піонерський побут найменш нагадував соціальну, ідилію – його роз'їдала п'яна жорстокість і холодний егоїзм. Та Хемінгуей – свідомо чи несвідомо – запозичив від «людей межі» все краще, що опиралося капіталістичним засадам, що було справжньою, а не офіційною, «доларовою» Америкою з її президентами, банками, юстицією, гангстерами, навіть з її брехливо-оптимістичним мистецтвом. Тому в сучасній Америці в Хемінгуея не було «притулку»; він почував себе чужим серед духовного розпаду її системи. Він тікав з Америки – найбуржуазнішої країни XX століття, як колись Стендаль тікав з Франції – найбуржуазнішої країни століття XIX. Правда, на відміну від Стендаля, сучасник революційного перетворення світу Хемінгуей знайшов для себе щось більше, ніж патріархальна, не зовсім ще буржуазна Італія – він знайшов республіканську Іспанію, що боролася проти світового фашизму. Сталося це наприкінці 30-х років. А до і після того героєві Хемінгуея начебто не залишалось нічого іншого, як створювати «небуржуазне середовище», створювати за рахунок індивідуального заперечення навколишнього оточення, за рахунок додержання свого власного «кодексу».}

_{Герой роману «За рікою, в затінку дерев» (1950) полковник Кентуелл – смертельно хворий і тяжко скалічений старий чоловік – однією здоровою рукою зміг побити мало не до смерті двох здоровенних американських моряків, які кинули брудний жарт на адресу графині Ренати. І Джек Бренан – герой оповідання «Півсотні тисяч» (1927), перемагаючи страшний біль, знаходить у собі силу відповісти Уолкоту ударом нижче пояса. Так, фактично здобувши перемогу (Уолкота непритомного виносять з рингу), Бренан забезпечує необхідний йому формальний програш, бо й сам поставив гроші на Уолкота. Певна річ, ідеться тут не лише про гроші, а й про те, щоб відстояти свою гідність, утерти носа шахраям-імпресаріо, що всіляко намагались його ошукати. Та хіба таку мету можна вважати справжньою?}

_{Хемінгуей іноді й сам розумів це, розумів, що «кодекс» у чомусь суперечить людяності. Письменник Гаррі, що безглуздо помирає в африканській глушині («Сніги Кіліманджаро», 1936), думає про те, що «занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом, що позбавило його колишньої гостроти чуття, лінощами неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством – і сим, і тим, і ще хтозна-чим». Зокрема пригадує Гаррі одну свою бійку в Константинополі дурну, випадкову п'яну бійку з англійським офіцером за якусь повію. Він переміг тоді, збив з ніг супротивника і пішов з нею. Вони «пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд…» Це була піррова перемога: «Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава»; і сила була якась звіряча, неусвідомлена…}

_{«Сніги Кіліманджаро» написані в період духовної кризи, що вилилась тоді у катарсис – участь Хемінгуея в боротьбі за Іспанську Республіку. Там знайшов він на якийсь час і справжніх героїв, і справжнє застосування людській силі. Спрямована на захист свободи і демократії, вона набувала сенсу, гуманістичної цінності. Такою «сильною людиною» став, наприклад, для письменника Філіпп Роллінгс – центральна фігура п'єси «П'ята колона» (1938), – який сказав про себе: «Попереду п'ятдесят літ неоголошених війн, і я підписав договір на весь строк». Та не менш цікаво те, що за. рік до цього там-таки, в Іспанії, Хемінгуей дописав роман «Володіти і не махи», який перед тим ніяк не викристалізовувався. Книгу цю справедливо вважають засудженням індивідуалізму: «Людина сама бути не може. Не можна тепер, щоб людина була сама», – прохрипів, спливаючи кров'ю, смертельно поранений Гаррі Морган. Хемінгуеївське засудження індивідуалізму є водночас неминучим звинуваченням хибно спрямованої людської сили.}

_{Нестатки штовхнули Моргана на шлях бутлегерства і злочину. Це начебто виправдує його. Перед смертю він тільки те й визнав, що програв у двобої з кубинцями, які пограбували банк, бо був сам. Але хіба тільки це зрозумів Морган, вмираючи? Адже його «операція» з містером Сінгом, хоч і скінчилася вдало, по суті, теж була програшем. Не тільки темний ділок Сінг, але й Морган не взяв до уваги долі нещасних обдурених китайських кулі, які були в цьому рейсі його «вантажем». І Морган уже для них не просто шкіпер-він став їхнім ворогом; і слова старого китайця: «Твоя шахрай… твоя безчесна шахрай» – шмагонули його, як канчуком.}

_{Презирство до цієї злої сили властиве Хемінгуею так само, як і звеличення мужності. В його оповіданні «Убивці» (1927) недолугі гангстери Макс і Ел, що не так за допомогою зброї, як завдяки самовпевненості й нахабству, примушують до цілковитої покори трьох дужих чоловіків, справді огидні. Як абсурдна неминучість смерті, Макс і Ел нависають над могутнім шведом Оле Андресоном. Відштовхує і мертвий спокій, холодна жорстокість мисливця-професіонала Вілсона з оповідання «Недовге щастя Френсіса Мекомбера» (1936).}

_{І все ж Хемінгуей схиляється на бік СИЛИ, але сили, що служить для збереження і утвердження індивідуального «я», сили, що стримується звичайною людською моральністю. В оповіданні «Непереможений» (1925) невдаха-матадор Мануель Гарсіа стоїть на арені сам на сам з неповоротким, важким, скривавленим биком Йому платять якихось триста мізерних песет за цей вечірній виступ. Він щойно вийшов з лікарні, публіка його давно забула, жменьку випадкових глядачів не зацікавила його посередня робота. Мануелю давно вже час кинути цю невдячну професію, взятися за щось інше. Але йому несила розлучитися з кіскою матадора, з утоптаним піском арени, з важким поглядом маленьких лютих очей бика. Чотири рази – тільки-но Мануель намагається встромити шпагу в його карк – бик кидає свого ворога на землю. На арену летять подушки, пляшка боляче б'є Мануеля по нозі. Але, втомлений, спітнілий, брудний, він метушиться навколо бика, ще і ще намагаючись закінчити бій ефектним ударом. З глибокої рани тече кров, груди розриває болючий кашель. Мануеля хочуть віднести в лазарет, але він виривається, підбігає до бика… Нарешті шпагу аж до самого руків'я встромлено в шию. Бик падає. Поруч важко повалився на пісок Мануель. «У мене виходило добре… Просто під кінець не повелося», – шепоче він.}

_{Тема цього раннього твору – внутрішня перемога над собою, над своїм страхом, безсиллям, перемога навіть тоді, коли об'єктивно все має вигляд поразки. Ця тема проходить через усю творчість Хемінгуея. Хіба не таким подоланим переможцем є Джейк Варне у «Фієсті», Джейк, що, зціпивши зуби, спостерігає, як Брет Ешлі заграє з грецьким графом, з Робертом Коном, як вона розпатякує про весілля з Майклом, – Джейк, який сам допомагає їй втекти з юним тореро, тому що любить її і водночас не може, не сміє любити. А Сантьяго з повісті «Старий і море»? Після довгих марних шукань, після безнадійного чекання він впіймав величезну рибину, яку, власне кажучи, не міг впіймати немічний старий. А проте вона міцно прив'язана до борту човна. Людина зробила неможливе, людина перевершила сама себе; у неї раптом прокинулась приспана сила… А потім з'явились акули і з'їли рибину. «А хто ж тебе переміг? – запитав старий сам себе. – Ніхто, – сказав він – Я заплив надто далеко в море, ото й тільки».}

_{Неначеб ремізом закінчується ця сага XX сторіччя, сага про трагічне безсилля людини і її казкову непереможність. Однак «Старий і море» – це повість не про людину «взагалі», а про рибалку, простого трударя. Образ Салтьяго – дзеркало безсмертної душі народу. Досить це зрозуміти – і те, що старий не довіз рибину до берега, що її з'їли акули, втратить свою важливість. І повість в цілому не буде сприйматися як щось песимістичне, як не сприймається, зокрема, так ані «Іліада», ані «Пісня про Роланда», або – якщо вдатися до прикладів ближчих нам – «Мобі Дік» Мелвілла. Трагедія насамперед – велична, а вже потім – гірка.}

_{Старий Сантьяго – «герой кодексу», але «кодексу» нового, не-індивідуалістського, який склався в Хемінгуея ще в романі «По кому б'є дзвін». Його центральна фігура Роберт Джордан – справжній хемінгуеївський герой, глибоко травмований душевно інтелігент, а його біографія багато в чому нагадує біографію самого автора. Проте традиційний герой поводиться не традиційно – не обороняється, а скоріше наступає, взявши до рук зброю, щоб захищати свободу далекого народу. І ті, кого він наслідує тепер, інші. Це – Ансельмо, Пілар, Ель Сордо, Агустін, навіть російські комуністи Гольц і Карков. Джордан вчиться у них – у синів і дочок народу, для яких честь, справедливість, віра в себе і в кращий світ є природне похідне від соціального статусу, в стратегів громадянської війни та революції, що свідомо присвятили себе великій загальнолюдській справі. І таке учнівство ставить Джордана в нові стосунки з дійсністю, сповнює його життя новим змістом. «У нас немає самотніх, – каже він, – ми всі разом». І ця нерозривність зв'язку з іншими людьми народжувала не знане досі почуття: «Це було почуття обов'язку перед усіма гнобленими світу…», і «воно визначало твоє місце в чомусь, у що ти вірив беззастережно, всім своїм єством…» І буття не здається тепер героєві Хемінгуея суцільним «простором зла», чимось беззаконним, темним, брехливим. Поранений Джордан, що готується не так померти, як дорого продати своє життя, думає: «Світ – гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати».}

_{У творчості Хемінгуея в період від 20-х. до 40–50-х років відбулася певна еволюція. Про це свідчить і «П'ята колона», і «По / кому б'є дзвін», і «Старий і море». Проте масштаби цих змін не І треба перебільшувати – і тому, що після «По кому б'є дзвін» Хемінгуей написав «За рікою, в затінку дерев», твір, пройнятий колишніми хемінгуеївськими настроями, і тому, що й на цьому його «іспанському романі» позначилось багато типових хемінгуеївських уявлень про життя і людину.}

_{Справді, в Джордана новий «кодекс», однак його ставлення до цього «кодексу» таке саме: герой тільки намагається наслідувати Ансельмо або Ель Сордо, і він не почуває себе цілком своїм в їхньому товаристві, так само як Нік Адамс або Джейк Варне не почували себе цілком своїми серед матадорів, рибалок, жокеїв. Джордан позбавлений тієї неодмінної і природної простоти, з якою вони дивляться на дійсність, і через це спроможний приймати їхній світ лише на своїх власних умовах: наприклад, згоден «скорятися комуністичній дисципліні» лише доти, доки в Існанії триває громадянська війна.}

_{Хемінгуея раннього нерідко відривають від Хемінгуея пізнього. Частина наших критиків віддає перевагу другому; багато критиків на Заході – і особливо в Америці – беруть сьогодні до уваги лише першого: «Майже всі його кращі твори, – вважає Еммет Лонг, – написані, коли йому щойно минуло двадцять… «Фієста», «Прощавай, зброє» і з півдесятка оповідань – це найкраще, що є в Хемінгуея». Такий поділ письменника на «пізнього» і «раннього» дещо штучний. Адже автор «Снігів Кіліманджаро» або «Старого і моря» не менший майстер, ніж автор «Фієсти», а автор «Прощавай, зброє» (1929), як і автор «Володіти і не мати» або «По кому б'є дзвін» – глибокий соціальний дослідник. Щоправда, це не зразу впадає в око. І пояснюється це особливістю раннього Хемінгуея, помноженою на хемінгуеївський міф. Фолкнер твердив, що Хемінгуею ніколи не вистачало сміливості вжити слово, яке б примусило читача гортати словник. І ще різкіше, ще непримиренніше висловився в 1964 році Альберто Моравіа: «Ернест Хемінгуей у великій літературній родині виявився близьким родичем двох таких різних постатей, як Д'Аннунціо і Мальро… Проте Хемінгуей не мав нічого спільного з Прустом, хоча вони й були сучасниками. Ми згадали Пруста для того, щоб визначити місце Хемінгуея. Французький романіст уникає декадансу саме завдяки своїй довірі до культури… Пруст – останній з великих європейських реалістів, тим часом як Хемінгуей належить до ірраціональної хвилі лоуренсів і мальро».}

_{Ця хемінгуеївська «посмертна маска» не більш реальна, ніж гримаси готичних химер: автор «Прощавай, зброє», «Снігів Кіліманджаро», «П'ятої колони» не був ані ворогом інтелекту, ані декадентом. Вже йшлося про те, що наслідування «неінтелектуального» буття солдатів, боксерів, матадорів – це для справжнього хемінгуеївського героя лише роль, форма існування у ворожому йому капіталістичному світі. До того ж іще й форма, яка, нехай і складними шляхами, привела героїв роману «По кому б'є дзвін», повісті «Старий і море» до спроби взяти собі за взірець наслідування справжніх синів народу, борців за благородну справу його визволення. Що ж до декадансу чи ірраціоналізму, то їх цьому письменникові-реалісту, письменникові, що вірив у людину і в кінцеву справедливість навколишнього світу, можна приписувати, лише нічого не зрозумівши в його творчості. Щ Крім Д'Аннунціо, Лоуренса, Мальро, Хемінгуея порівнюють ще й з Альбсром Камю. Проте різниця між ними істотніша і знаменніша за певну зовнішню подібність. І справа не лише в тому, що світ Камю похмуріший, його трагедія глибша, а людське становище безрадісніше, тобто не лише в показниках кількісних.}

_{«Ввечері до мене завітала Марі. Вона спитала, чи думаю я побратися з нею. Я відповів, що мені однаково, та коли вона цього бажає, то можна й одружитися. Тоді їй заманулося довідатись, чи люблю я її. Я відповів саме так, як уже казав одного разу, що це ніякого значення не має, та, мабуть, я не люблю її.}

_{– Тоді навіщо тобі одружуватись зі мною? – спитала вона.}

_{Я знову сказав, що це не має значення, і коли вона хоче, ми можемо побратися. До речі, це вона чіплялась, а я тільки відповідав. Вона прорекла, що шлюб – справа серйозна. Я відповів: «Ні». Вона замовкла на хвильку і пильно подивилась на мене».}

_{Так з'ясовують стосунки герої повісті Камю «Сторонній» (1938) – дрібний службовець французької фірми в Алжірі Мерсо і його коханка Марі Кордона.}

_{А ось уривок з «Прощавай, зброє», де зображено зародження і кохання Фредеріка Генрі і Кетрін Барклі:}

_{«Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися, нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. 1 ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло».}