Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

– Усе чудово. Не розмовляй.

– Ти був такий добрий до мене. Ой любий, як у мене страшенно все болить. А на кого він схожий?

– Він схожий на облупленого кроля із зморшкуватим старечим личком.

– Вам доведеться вийти, – сказала сестра. – Мадам Генрі не можна розмовляти.

– Я буду за дверима.

– Ти йди попоїж.

– Ні. Я буду за дверима. – Я поцілував Кетрін. Вона була дуже бліда, квола і зморена, – Можна вас на кілька слів? – обернувся я до сестри.

Вона вийшла зі мною в коридор. Я одвів її далі від дверей.

– Що з дитиною? – спитав я.

– Ви не знаєте?

– Ні.

– Вона була нежива.

– Вона була мертва?

– Не могли нічого зробити, щоб вона почала дихати. Пуповина затяглась навколо шиї чи щось там таке.

– Отже, вона мертва.

– Так. Дуже прикро. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знаєте.

– Ні,– сказав я. – Ну, йдіть уже до мадам.

Я сів на стілець перед столиком, над яким висіли на защіпках рапортички сестер, і поглянув за вікно. Та не побачив там нічого, крім темряви й скісного дощу в смузі світла з вікна. То ось воно як. Хлопчик був мертвий. Отож-бо лікар і мав такий стомлений вигляд. Але навіщо ж вони робили з ним оте все там у кімнаті? Мабуть, сподівалися, що він оживе й почне дихати. Я не вірив у бога, одначе волів би, щоб його охрестили. Та що, як він ні разу й не дихнув? А так воно й є. Він і не жив зовсім. Ото тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там брикає. Але останній тиждень уже не відчував. Може, він усі ті дні вже був задушенний. Бідолашне маля. О чорт, краще б мене самого отак задушило. Ні, не краще. А проте, хоч не було б усіх цих смертей, які треба пережити. Тепер і Кетрін помре. Ось що тобі судилось на цьому світі. Ти помираєш. Помираєш і навіть не знаєш, до чого воно все. Просто не встигаєш дізнатися. Тебе кидають у життя і кажуть тобі правила, і досить тобі хоч раз схибити, як тебе вбивають. Або вбивають просто так, ні за що, як ото Аймо. Або ж насилають на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вбивають. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе уб'ють.

Колись у лісовому таборі я поклав зверху на багаття трухляву колоду, повну мурашні. Коли вона зайнялася, мурахи повилазили назовні й спершу посунули до середини, де був огонь, та потім повернули й усі кинулись до краю колоди. Геть обліпивши його, вони почали падати в багаття. Деякі вибиралися звідти, обпалені й сплющені, і повзли геть, самі не знаючи куди. Але решта так само сунула до вогню, а тоді повертала назад, і юрмилася на холодному кінці колоди, і рано чи пізно падала у вогонь. Пригадую, я подумав тоді, що то неначе кінець світу й що мені трапилась чудова нагода стати месією – досить тільки забрати колоду з багаття й кинути геть, щоб мурашня змогла злізти на землю. Та замість того я лише виплеснув на колоду воду з бляшаного кухля, щоб, налити туди віскі, а тоді вже розвести його водою. Мабуть, та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах.

Отже, я сидів у коридорі й чекав, коли мені скажуть, як там Кетрін. Але сестра все не виходила, і трохи згодом я підійшов до дверей, тихенько прочинив їх і зазирнув до палати. Спершу я нічого не бачив, бо в коридорі яскраво світила лампа, а в палаті було темно. Потім побачив сестру, що сиділа коло ліжка, і голову Кетрін на подушці, і всю її, таку пласку під простиралом. Сестра приклала палець до уст, тоді встала і підійшла до дверей.

– Як вона? – спитав я.

– Усе гаразд, – відказала сестра. – Ви підіть повечеряйте, а тоді, як хочете, приходьте знов.

Я пішов коридором, спустився сходами, вийшов з лікарні й темною вулицею під дощем рушив до кав'ярні. Усередині було ясно освітлено, і за столиками сиділо багато людей. Я не бачив жодного вільного місця, і тоді до мене підійшов офіціант, узяв моє мокре пальто й капелюх і показав мені на вільний стілець проти якогось літнього чоловіка, що пив пиво й читав вечірню газету. Я сів і спитав офіціанта, яка в них plat du jour[46]46
  Plat du jour – Цілоденна страва (фр.).


[Закрыть].

– Печеня з телятини, але її вже немає.

– Що ж можна попоїсти?

– Є яєчня з шинкою, яєчня з сиром, choucroute.

– Choucroute я вже сьогодні їв, – сказав я.

– Ваша правда, – сказав він. – Ваша правда. Ви сьогодні вже їли choucroute. – То був чоловік середніх літ з ріденьким волоссям, старанно начесаним на лисину. Він мав добре обличчя. – Що ж ви візьмете? Яєчню з шинкою чи яєчню з сиром?

– Яєчню з шинкою, – сказав я, – і пива.

– Великий кухоль світлого?

– Еге ж, – сказав я.

– Я пам'ятаю, – сказав він. – Удень ви теж брали великий світлого.

Я їв яєчню з шинкою і пив пиво. Яєчню подали в круглій мисочці – унизу шинка, а зверху яєчня. Вона була дуже гаряча, і за першим разом мені довелося запити її пивом, щоб охолодити рот. Я не наївся і замовив офіціантові ще одну порцію. А тим часом випив кілька кухлів пива. Я ні про що не думав, а читав газету в руках чоловіка напроти мене. Там писали про прорив німців на англійській ділянці фронту. Коли той чоловік помітив, що я читаю зворотний бік його газети, він перегорнув її. Я хотів був попрохати газету в офіціанта, але ніяк не міг зосередитись. У кав'ярні було жарко й задушно. Багато людей за столиками знали одне одного. На кількох столиках грали в карти. Офіціанти сновигали між буфетом і столиками, розносячи напої. Зайшли двоє чоловіків і не мали де сісти. Вони стали проти мого столика. Я замовив ще кухоль пива. Іти я ще не збирався. Повертатись до лікарні було зарано. Я намагався ні про що не думати й бути зовсім спокійним. Ті двоє постояли трохи, але ніхто не вставав, і вони пішли собі. Я випив ще кухоль пива. На столику переді мною був уже чималий стосик блюдечок. Чоловік напроти мене зняв окуляри й сховав їх у футляр, тоді згорнув газету, засунув її в кишеню і тепер сидів з чаркою лікеру в руці й роздивлявся по кав'ярні. Раптом я відчув, що мені треба йти. Я підкликав офіціанта, розплатився, надягнув пальто й капелюха і вийшов за двері. Тоді рушив під дощем до лікарні.

У коридорі нагорі я зустрів сестру.

– Я щойно дзвонила вам до готелю, – сказала вона. У мене впало серце.

– Що сталося?

– У мадам Генрі була кровотеча.

– Мені можна зайти?

– Поки що ні. У неї лікар.

– Це небезпечно?

– Це дуже небезпечно.

Сестра зайшла до палати й причинила за собою двері. Я сів за дверима в коридорі. В душі моїй була пустка. Я ні про що не думав. Не міг думати. Я знав, що вона має померти, й благав бога, щоб вона не померла. Не дай їй померти, боже. Прошу тебе, не дай їй померти. Я зроблю для тебе все, тільки б вона не померла. О боже, боже, боже, заклинаю тебе, не дай їй померти. Милий боже, не дай їй померти. Боже, боже, боже, не дай їй померти. Благаю тебе, зроби так, щоб вона не померла. Ти взяв дитину, але не дай померти їй. Нехай уже так, але не дай померти їй. Прошу тебе, милий боже, не дай їй померти.

Сестра прочинила двері й кивнула мені пальцем. Я рушив за нею до палати. Коли я зайшов, Кетрін не звела очей. Я став біля ліжка. З другого боку стояв лікар. Кетрін поглянула на мене й усміхнулася. Я схиливсь над ліжком і заплакав.

– Бідолашний ти мій, – дуже тихо мовила Кетрін. Обличчя в неї було аж сіре.

– Усе гаразд, – сказав я. – Ти скоро одужаєш.

– Я скоро помру, – сказала вона, тоді помовчала й додала: – Я не хочу.

Я взяв її за руку.

– Не доторкайся до мене, – сказала вона. Я пустив її руку. Вона усміхнулась. – Бідолашний ти мій. Доторкайся скільки хочеш.

– Ти одужаєш, Кет. Я знаю, ти одужаєш.

– Я хотіла написати тобі листа про всяк випадок, але не встигла.

– Може, ти хочеш, щоб до тебе прийшов священик чи ще хто?

– Тільки ти, – сказала вона. Потім, трохи помовчавши: – Я не боюся. Я просто не хочу.

– Вам не можна так багато говорити, – сказав лікар.

– Гаразд, – сказала Кетрін.

– Може, ти чогось хочеш, Кет? Може, треба щось зробити?

Кетрін усміхнулась.

– Ні.– Потім, трохи згодом: – Ти не робитимеш з іншою дівчиною отого нашого, не казатимеш їй тих самих слів, правда ж?

– Ніколи.

– Але дівчата в тебе нехай будуть.

– Не треба мені їх.

– Ви забагато говорите, – сказав лікар. – Панові Генрі доведеться вийти. А потім він знову повернеться. Ви не помрете. Викиньте з голови ці дурниці.

– Гаразд, – сказала Кетрін. – Я буду приходити до тебе вночі.– Вона вже насилу говорила.

– Прошу вас, вийдіть, – сказав лікар. – Їй не можна говорити.

Кетрін підморгнула мені, обличчя її було сіре.

– Я буду тут за дверима, – сказав я.

– Не журися, любий, – сказала Кетрін. – Я анітрохи не боюся. Це просто лихий жарт.

– Ти моя славна хоробра дівчинка.

Я чекав за дверима в коридорі. Чекав довго. Нарешті з палати вийшла сестра і підійшла до мене.

– На жаль, мадам Генрі дуже погано, – сказала вона. – Я боюся за неї.

– Вона померла?

– Ні, але вона непритомна.

Як видно, що кровотечі виникали одна за одною. Їх не можна було спинити. Я зайшов до кімнати й пробув біля Кетрін до останньої хвилини. Весь той час вона була непритомна і помирала недовго.

За дверима в коридорі я заговорив до лікаря:

– Чи я можу сьогодні ще щось зробити?

– Ні. Нічого не треба. Ви дозволите мені провести вас до готелю?

– Ні, дякую. Я ще трохи побуду тут.

– Я знаю, нічого не скажеш. Не можу навіть добрати слів…

– Так, – мовив я. – Нічого не скажеш.

– На добраніч, – мовив він. – Може б, я все-таки провів вас до готелю?

– Ні, дякую.

– То було єдине, що ми могли зробити, – мовив він. – Операція показала…

– Я не хочу про це розмовляти, – сказав я.

– Усе-таки я хотів би провести вас до готелю.

– Ні, дякую.

Він пішов коридором. Я підійшов до дверей палати.

– Зараз сюди не можна, – сказала одна з сестер.

– Можна, – сказав я.

– Ще не можна.

– Ви йдіть собі,– сказав я. – I друга нехай іде.

Та коли я вирядив їх, і зачинив за собою двері, і погасив світло, виявилося, що все воно ні до чого. То було однаково, що прощатись із статуєю. Трохи згодом я вийшов з палати, а тоді й з лікарні і рушив під дощем о готелю.

СТАРИЙ І МОРЕ
Повість

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстримі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер рішуче й безповоротно salao[47]47
  Salao – Невдаха (ісп.).


[Закрыть], цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому – піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.

Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали глибокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з'являються від сонячного проміння, відбитого тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий – усі старі, як борозни на пересохлій землі.

Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

– Діду Сантьяго, – сказав йому хлопець, коли вони піднімалися від берега, де залишили човен, – я міг би знову ходити в море з тобою. Тепер ми призбирали трохи грошей.

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

– Ні,– відказав старий. – Ти тепер на щасливому човні. Залишайся там.

– Але ж пригадай, як ти колись вісімдесят сім днів підряд вертався ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.

– Пригадую, – сказав старий. – Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.

– Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.

– Знаю, – сказав старий. – Так і має бути.

– Він зневірився.

– Еге, – сказав старий. – А от ми – ні. Правда ж?

– Правда, – відповів хлопець. – А що, як я почастую тебе пивом на «Терасі», а тоді вже віднесем додому снасть?

– Чому ж ні? – сказав старий. – Як ведеться між рибалками.

Вони сіли на «Терасі», й багато хто з рибалок почав кепкувати із старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, дивилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про те, що бачили в морі. Були там і ті, кому добре повелося, – вони вже порозчиняли своїх марлінів, поклали їх упоперек на дві дошки, а тоді узявшись по двоє за кінці дощок і хитаючись від ваги, попереносили до сховища, де риба мала лежати, доки її відвезуть машиною-льодовнею на базар у Гавану. Рибалки, яким попались акули, відтягли їх на рибозавод по той бік бухти – там їх піднімали на талях, видаляли печінку, відтинали плавці, білували, а тоді нарізували м'ясо стьожками на засіл.

Коли повівав східний вітер, з того боку бухти несло важкий сморід рибозаводу; та сьогодні той дух ледь учувався, бо вітер задув з півночі, а потім зовсім ущух, і на «Терасі» було затишно й сонячно.

– Діду Сантьяго, – сказав хлопець.

– Га? – озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про давно минулі дні.

– Може б, я наловив тобі сардин на завтра?

– Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку закине Рохельйо.

– А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалити з тобою, то хоч якось би прислужитися.

– Ти ж ось почастував мене пивом, – сказав старий. – Зовсім уже дорослий став.

– А скільки мені було, коли ти вперше узяв мене в море?

– П'ять років, і тебе трохи не вбило, коли я втягнув до човна ще не охлялу рибину і вона замалим не рознесла все на друзки. Ти це пам'ятаєш?

– Я пам'ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ти гамселив її кийком. Пам'ятаю ще, як ти відштовхнув мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ти все гупав кийком, наче дерево рубав, а мені так солодкувато тхнуло кров'ю.

– Ти справді пам'ятаєш, чи то я тобі потім розповідав?

– Я пам'ятаю все від самого першого дня, коли пішов з тобою в море.

Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливими й сповненими любові очима.

– Коли б ти був моїм сином, я б зважився знову взяти тебе з собою, – сказав він. – Але ти маєш батька й матір і потрапив на щасливий човен.

– То, може, я все-таки наловлю тобі сардин? А ще я знаю, де можна дістати чотири живці.

– У мене лишилися від сьогодні. Я присолив їх і сховав у скриньку.

– Я принесу тобі чотири свіжих.

– Одного, – сказав старий. Він ніколи не втрачав надії і впевненості. Але тепер вони оживали в ньому, неначе обвіяні свіжим морським вітром.

– Два, – мовив хлопець.

– Нехай буде два, – погодився старий. – А ти їх не вкрав?

– Міг би й украсти, – відповів хлопець. – Але цих я купив.

– Дякую, – сказав старий. Він був надто простодушний і не замислювавсь над тим, відколи зробився такий покірливий, хоч і знав про це. Одначе знав він і те, що нічого ганебного тут немає і що, упокорившись, він не втратив справжньої гідності.

– За такої течії завтра має бути добра ловля, – сказав він.

– Де ти збираєшся ловити?

– Далеко в морі, а як вітер переміниться – поверну назад. Хочу вийти з бухти, поки не розвидніє.

– Спробую умовити й свого порибалити ген у морі,– сказав хлопець. – Тоді ми змогли б допомогти тобі, коли б ти підчепив да гачок щось путяще.

– Він не любить заходити надто далеко.

– Еге ж, – підтвердив хлопець. – Та я вже визирю щось таке, чого він не може добачити, – птаха над водою абощо, – й переконаю його вийти на простір.

– Він що – так погано бачить?

– Майже зовсім сліпий.

– Дивно, – сказав старий. – Він же ніколи не ловив черепах. Ті лови занапащають очі.

– Але ж ти сам багато років полював черепах на Москітному березі, а очі в тебе добрі.

– Я незвичайний старий.

– А в тебе стане сили впоратися із справді великою рибиною?

– Гадаю, що стане. До того ж я знаю чимало всяких способів.

– Ну, занесімо вже додому снасть, – сказав хлопець. – А тоді я візьму сітку й піду по сардини.

Вони повитягали з човна рибальське знаряддя. Старий завдав на плече щоглу, а хлопець поніс дерев'яну скриньку з тугими мотками міцної темної жилки, ості й гарпун на держалні. Скринька з наживою лишилася в човні, під кормовою лавкою, разом із кийком, яким старий глушив велику рибу, витягаючи з води. Красти в старого ніхто б не став, та ліпше було занести вітрило й важку снасть додому, щоб їм не пошкодила роса; і хоч старий сам знав, що жоден з місцевого люду не зазіхне на його добро, проте вважав зайвою спокусою залишати в човні ості й гарпун.

Вони піднялися дорогою до хатини старого і зайшли у відчинені двері. Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця Господнього і ще одне – Мідної Богоматері. То були пам'ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою.

– Що ти маєш на вечерю? – запитав хлопець.

– Казанок жовтого рису з рибою. Повечеряєш зі мною?

– Ні, я попоїм удома. Хочеш, розпалю вогонь?

– Ні. Я потім сам розпалю. А може, з'їм і холодне.

– Можна взяти сітку?

– Авжеж.

Сітки в старого не було, і хлопець добре пам'ятав, коли вони продали її. Та обидва день у день отак прикидались один перед одним. Не було й ніякого казанка з рисом та рибою, і хлопець теж це знав.

– Вісімдесят п'ять – щасливе число. – мовив старий. – Що ти скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?

– Ну, я беру сітку й іду по сардини. А ти посидиш тут на порозі проти сонечка?

– Еге ж. Я маю вчорашню газету, то почитаю про бейсбол.

Хлопець не був певен, чи вчорашня газета – не така сама вигадка. Та старий і справді витяг з-під ліжка газету.

– Мені дав її Періко у винарні,– пояснив він.

– Я наловлю сардин і повернуся. Покладу твої і свої разом на лід, а вранці поділимо. А коли прийду, розкажеш мені про бейсбол.

– Не може бути, щоб «Янкі» програли.

– Боюся, щоб їх не побили клівлендські «Індіанці».

– За «Янкі» не турбуйся, сину. Згадай-но про великого Ді Маджо.

– Я боюся й «Індіанців», і детройтських «Тигрів».

– Гляди, щоб так ти не забоявся й «Червоношкірих» із Цинциннаті або чикагських «Білих панчіх».

– Ти все там добре прочитай, а тоді розкажеш мені.

– Як ти гадаєш – чи не купити нам лотерейний квиток з номером на вісімдесят п'ять? Адже завтра вісімдесят п'ятий день.

– Можна, – сказав хлопець. – А чом би не на вісімдесят сім? Пригадуєш, як тобі тоді пощастило?

– Двічі такого не випаде. А ти певен, що знайдеш квиток на вісімдесят п'ять?

– Можу замовити.

– Одинарний. За два з половиною долари. От тільки де б нам їх позичити?

– Пусте. Я завжди можу позичити два з половиною долари.

– Та й я, мабуть, зміг би. Але намагаюся не позичати. Спершу позичаєш, а потім жебраєш.

– Ти тільки не застудися, діду, – сказав хлопець. – Не забувай, що вже вересень.

– Місяць великої риби, – мовив старий. – Це тобі не травень, коли хто хочеш рибалка.

– Ну, я йду по сардини, – сказав хлопець.

Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на своєму стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця.

То були дивовижні плечі – і досі ще могутні, хоч які й старі,– і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши, голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в нього на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Ноги старого були босі.

Хлопець не став його будити й пішов собі, а коли повернувся, старий ще спав.

– Прокинься, діду, – мовив хлопець і поклав руку йому на коліно.

Старий розплющив очі і якусь хвилю повертався десь ген іздалеку. Потім усміхнувся.

– Що це ти приніс? – запитав він хлопця.

– Вечерю, – відповів той. – Зараз будемо їсти.

– Мені не дуже хочеться.

– Треба. Не може людина цілий день рибалити й нічого не їсти.

– Я можу, – сказав старий, підводячись. Він узяв газету й згорнув її. Тоді почав згортати ковдру.

– Накинь ковдру на плечі,– сказав хлопець. – Поки я живий, ти не будеш рибалити голодний.

– Тоді живи довго й бережи себе, – сказав старий. – Що ми маємо їсти?

– Чорні боби, рис, смажені банани й печеню.

Хлопець приніс вечерю з «Тераси» у подвійному металевому судку. В кишені у нього були два прибори – ножі, виделки й ложки, – загорнуті кожен окремо у паперову серветку.

– Де це ти взяв?

– Мартін дав. Господар «Тераси».

– Треба йому подякувати.

– Я вже подякував, – сказав хлопець. – Тобі нема чого турбуватися цим.

– Дам йому почеревину з великої риби, – сказав старий. – Він же не вперше отак нас виручає?

– Та не вперше.

– Тоді треба буде дати йому щось іще, крім почеревини. Он як він про нас піклується.

– Ще й дві пляшки пива прислав.

– Я білыпе люблю пиво в бляшанках.

– Знаю. Але сьогодні пляшкове. Пляшки я віднесу назад.

– Ти добрий хлопчина, – сказав старий. – Ну, то будемо їсти?

– Я ж тобі весь час про це кажу, – лагідно мовив хлопець. – Тим-то й не відкривав судка, поки ти не готовий.

– Уже готовий, – сказав старий. – Мені тільки треба було вмитися.

«Де ж би ти вмився?» – подумав хлопець. Воду в селищі брали за дві вулиці звідти. «Треба подбати, щоб у нього завжди була вода, – подумав хлопець, – і мило, і добрий рушник. Чого я такий нетямкий? Треба дістати йому нову сорочку, теплу куртку на зиму, якесь взуття і ще одну ковдру».

– Печеня чудова – мовив старий.

– Розкажи мені про бейсбол, – попросив хлопець.

– В американській лізі попереду «Янкі», як я й казав, – потішено мовив старий.

– Сьогодні вони програли, – заперечив хлопець.

– То нічого не важить. Великий Ді Маджо знову розігрався.

– Крім нього, в команді є й інші.

– Авжеж. Одначе гру робить він. У другій лізі, там, де Бруклін і Філадельфія, я б віддав перевагу бруклінцям. Але згадай лишень Діка Сіслера й оті його знамениті кидки в старому парку.

– Еге ж, то просто щось незвичайне. Так далеко ще ніхто не бив.

– А пам'ятаєш, як він, бувало, приходив на «Терасу»? Я ще хотів був запросити його піти з нами в море, та не зважився. А тоді сказав тобі, щоб ти його запросив, але ти теж побоявся.

– Я пам'ятаю. Дурний був, що побоявся. Може, він і пішов би з нами. Ото було б про що згадувати ціле життя!

– Хотів би я взяти з собою в море великого Ді Маджо, – мовив старий, – Кажуть, його батько був рибалкою. Можливо, він теж колись бідував, як і ми, то зрозумів би нас.

– А от батько великого Сіслера ніколи не бідував. Коли був такий, як я, він, цебто батько, вже грав у класних командах.

– А я, коли був такий, як ти, плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки. І вечорами бачив там на березі левів.

– Я знаю. Ти мені розповідав.

– То поговоримо про Африку чи про бейсбол?

– Мабуть, про бейсбол, – відказав хлопець. – Розкажи мені про великого Джона Мак-Гроу.

– Він колись теж вряди-годи заглядав на «Терасу». Та коли підпивав, був страх який буйний і норовистий. А крім бейсболу, захоплювався ще кінними перегонами. Бувало, завжди носив у кишені списки коней і часто називав їхні імена по телефону.

– То був великий тренер, – сказав хлопець. – Мій батько вважав його за найкращого в світі.

– Бо він найчастіше тут бував, – сказав старий. – А коли б сюди щороку приїздив Дюроше, твій батько вважав би найкращим його.

– А хто справді найкращий тренер – Люк чи Майк Гонсалес?

– Як на мене, вони однаково добрі.

– Ну, а найкращий у світі рибалка – це ти.

– Ні. Я знаю ще кращих.

– Que va[48]48
  Que va – Де там (ісп.).


[Закрыть],– мовив хлопець. – Добрих рибалок багато, а є й знамениті. Але таких, як ти, більше немає.

– Дякую. Ти мене дуже потішив. Тільки не дай боже мені підчепити надто велику рибу, щоб не осоромитись.

– Нема такої риби, коли ти й справді ще дужий, як кажеш.

– Можливо, не такий уже й дужий, як мені здається, – сказав старий. – Та способів знаю чимало, і духу мені не забракне.

– Ну, а тепер тобі треба спати, щоб на ранок бути бадьорим. А я віднесу посуд на «Терасу».

– То на добраніч. Вранці я тебе підніму.

– Ти просто як будильник, – мовив хлопець.

– Літа – ось мій будильник, – сказав старий. – І чого це старі люди так рано прокидаються? Щоб прожити довший день?

– Не знаю, – відказав хлопець. – Знаю тільки, що замолоду спиться довго й міцно.

– Еге ж, пам'ятаю, – мовив старий. – Ну, та я підніму тебе вчасно.

– Я не люблю, щоб він мене будив. Виходить якось так, наче я гірший за нього.

– Розумію.

– Ну, лягай уже, діду. На добраніч.

Хлопець пішов. Вечеряли вони, не засвітивши лампи на столі, і старий так само потемки скинув штани й ліг спати. Штани він згорнув і, вклавши всередину газету, підмостив під голову замість подушки. Тоді закутався в ковдру й заснув на інших старих газетах, що ними були накриті пружини ліжка.

Заснув він скоро, і вві сні йому ввижалася Африка його юнацьких літ: довгі береги, золотаві й білі – такі білі, що аж очам боляче, – високі миси і величезні темні гори. Тепер він щоночі опинявся на тих берегах, і чув уві сні, як гуркочуть хвилі прибою, і бачив, як розтинають їх човни тубільців. Він чув дух смоли й клоччя, що стояв над палубою, чув дух Африки, що його приносив з берега вранішній вітрець.

Зачувши той вранішній дух, старий звичайно вставав, одягався і йшов будити хлопця. Та сьогодні дух берегового вітру прилинув до нього раніш, ніж завжди, і він знав уві сні, що вставати ще зарано, і спав собі, щоб побачити білі вершини, що здіймаються із моря, а тоді – несхожі одна на одну гавані й затоки Канарських островів.

Йому вже більш не снилися ні шторми, ні жінки, ні визначні події, ні велика риба, ні бійки, ні змагання силачів, ні його дружина. Снилися тільки далекі краєвиди та ще леви на березі. Вони гралися в надвечірніх сутінках, немов кошенята, і він любив їх так само, як любив хлопця. Та хлопець не снився йому ніколи.

Старий прокинувся, поглянув крізь відчинені двері на місяць, тоді розгорнув штани й натягнув на себе. Вийшовши з хатини, він справив малу потребу, тоді подався дорогою будити хлопця. Від ранкового холоду його брали дрижаки. Та він знав, що невдовзі його зігріє хода, а там скоро й на весла.

Двері будиночка, де жив хлопець, були не замкнені. Старий відчинив їх і, нечутно ступаючи босими ногами, зайшов. Хлопець спав на складаному ліжку в передній кімнаті, і старий виразно бачив його у світлі призахідного місяця, що проходило крізь вікно. Він злегенька взяв хлопця за ногу і тримав, аж поки той прокинувся, обернувсь і поглянув на нього. Старий кивнув головою; тоді хлопець, узявши зі стільця біля ліжка свої штани, сів і натяг їх.

Старий вийшов надвір, хлопець за ним. Він був ще зовсім сонний, і старий, обнявши його за плечі, сказав:

– Ти вже пробач.

– Que va, – мовив хлопець. – Чоловік повинен робити своє діло.

Вони рушили дорогою до хатини старого, і в досвітньому присмерку попереду й позаду них брели босоніж інші чоловіки, несучи на плечах щогли з вітрилами.

Коли прийшли до хатини, хлопець узяв кошик із снастю, гарпун і ості, а старий завдав на плече обгорнуту вітрилом щоглу.

– Кави не хочеш? – запитав хлопець.

– Спершу віднесем снасть, а тоді вже поп'ємо кави.

Вони пили каву з бляшанок від згущеного молока в рибальській харчівні, що відчинялася вдосвіта.

– Як тобі спалося, діду? – запитав хлопець, Тепер він уже не був такий сонний, хоча й досі боровся з дрімотою.

– Дуже добре, Маноліне, – відповів старий. – Я певен, що сьогодні мені поведеться.

– Я теж, – сказав хлопець. – Ну, я піду, візьму свої: і твої сардини та свіжі живці для тебе. А снасть він носить сам. Ніколи не хоче, щоб хтось йому допоміг.

– Ми з тобою не такі,– відказав старий. – Ти в мене носив снасть, коли тобі було тільки п'ять років.

– Знаю, – сказав хлопець. – Ти зачекай, я скоро. Випий ще кави. Тут нам дають у борг.

Він пустився босоніж через коралове каміння до льодовні, де зберігали принаду.

Старий поволі сьорбав каву. Тепер йому не випаде їсти аж до вечора, і він знав, що треба хоч кави напитися. Їда йому давно вже обридла, тому він ніколи не брав з собою підобідка. Мав у човні пляшку води, і то було все, чого він; потребував на цілий день.

Хлопець повернувся з сардинами й живцями, загорненими в газету, і обидва спустилися стежкою до човна, відчуваючи під босими ногами дрібну рінь. Підваживши човна, вони зсунули його на воду.

– Ну, щасти тобі, діду.

– І тобі хай щастить, – відповів старий.

Він припасував мотузяні петлі весел до кочетів і, налігши на весла, став потемки вигрібати з гавані. З різних боків у море виходили інші човни, і старий чув, як розтинають воду їхні весла, хоч самих човнів і не бачив, бо місяць уже сховався за горбами.

Подеколи в тих човнах хтось озивався. Та здебільшого вони пливли тихо, і чути було тільки удари весел об воду. Залишаючи гавань, човни розходилися на всі боки – кожний рибалка простував туди, де сподівався натрапити на рибу. Старий ще звечора надумав вийти ген у відкрите море, і тепер, залишивши позаду запахи берега, кермував просто на свіжий вранішній дух океану. Вигрібши на те місце, що його рибалки називали великим колодязем, він побачив, як світяться у воді тропічні водорості,– там була несподівана западина завглибшки в сімсот морських сажнів, де у вирі, що утворювався від зіткнення течії із стрімкими урвищами дна, завжди кишіла сила-силенна всілякої риби. Були там величезні скупчення креветок і риб'ячої дрібноти, а в найглибших закапелках часом збиралася безліч каракатиць, що вночі вишгавали на поверхню й ставали здобиччю мандрівної риби.

Було ще темно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, коли летюча риба вихоплювалася з води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими крильми, шугала в темряву. Він любив летючих риб – то були його найперші друзі в океані. А от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок, що повсякчас никали над водою, шукаючи поживи, і майже ніколи її не знаходили. Отож старий думав: «Птахам живеться навіть важче, ніж нам, окрім хіба хижаків та ще великих і дужих. Чому їх створено такими маленькими й кволими, як оці морські ластівки, коли океан може бути страшенно жорстоким? Загалом він добрий і прекрасний, але часом стає безжальним, та ще й так зненацька, а всі ці птахи, що літають над ним, і шугають униз за поживою, і кричать своїми тонкими сумними голосами, – надто вже вони тендітні як для моря».