Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)

Розділ ІІІ

Коли я повернувся на фронт, ми все ще стояли в тому місті. Тільки тепер в околиці було куди більше гармат, і настала весна. Лани зазеленіли, виноградні лози пустили зелені пагінці, дерева край дороги вкрилися дрібним листячком, і з моря повівав легкий вітерець. Я побачив місто, а над ним старий замок між пагорбів, за якими здіймалися гори – темні гори з обрідною зеленню на схилах. У місті побільшало гармат, з'явилося кілька нових госпіталів, на вулицях траплялись англійці, а деколи й англійки, та ще трохи будинків поруйнувало артилерійським обстрілом. День був теплий, по-справжньому весняний, і я пройшов тією довгою вулицею поміж деревами, відчуваючи тепло від нагрітих сонцем стін, і побачив, що ми досі в тому самому будинку й що все довкола має такий самий вигляд, як і тоді, коли я від'їжджав. Двері були відчинені, на лаві біля будинку сидів на осонні солдат, санітарна машина чекала проти бічних дверей, а всередині, коли я зайшов, пахло мармуровими плитами підлоги й лікарнею. Усе таке саме, як раніш, тільки тепер була весна. Я зазирнув у двері великої кімнати й побачив, що майор сидить за своїм столом, вікно розчинене й кімнату заливає сонячне світло. Він не помітив мене, і я не знав, чи мені зайти й доповісти про своє повернення, чи спершу піти нагору опорядитися. Зрештою вирішив піти нагору.

Кімната, яку я займав разом із лейтенантом Рінальді, виходила на подвір'я. Вікно було відчинене, моє ліжко заслане, а на стіні висіли мої речі – протигаз у довгастій бляшаній коробці й на тому ж гачку сталевий шолом. У ногах ліжка стояла моя дорожня скриня, а на ній – мої зимові черевики, що вилискували від мастила. Між ліжками висіла моя австрійська снайперська гвинтівка з восьмигранним воронованим стволом та гарним прикладом темного горіхового дерева, що так добре прилягав до щоки. Оптичний приціл до неї, як я тепер згадав, був замкнений у скрині. На другому ліжку спав лейтенант Рінальді. Коли я зайшов до кімнати, він прокинувся й сів у ліжку.

– Ciao![2]2
  Ciao – Чао – італійське фамільярне вітання.


[Закрыть] – сказав він. – Як вам гулялося?

– Чудово.

Ми потиснули руки, а тоді він обняв мене за шию і поцілував.

– Ух ти! – мовив я,

– Ви брудний, – сказав він, – Вам треба помитися. Де ви були, що поробляли? Зараз же розказуйте про все.

– Скрізь був. У Мілані, Флеренції, Римі, Неаполі, Вілла-Сан-Джованні, Мессіні, Таорміні…

– Ви наче розклад поїздів читаєте. А якісь цікаві пригоди мали?

– Так.

– У Мілані, Флоренції, Римі, Неаполі…

– Годі, годі. А скажіть по правді, де було найкраще?

– У Мілані.

– Тому що найперше. Де ви здибали її? У «Кова»? А куди пішли потім? Як вам було? Зараз же розкажіть про все. Ви перебули з нею цілу ніч?

– Так.

– Е, пусте. Тепер і в нас тут є гарні дівчата. Свіженькі, ще ніколи не були на фронті.

– Дивина.

– Не вірите? Ось підемо після обіду, самі побачите. До того ж у місті є гарненькі англійки. Я тепер закоханий У міс Барклі. Підемо до неї разом. Я, мабуть, одружуся з міс Барклі.

– Мені треба помитись і з'явитися до начальства. А ви тут усі байдикуєте, чи що?

– Відколи ви поїхали, тут тільки й того діла, що обмороження, жовтяниця, гонорея, самопоранення, запалення легень, тверді й м'які шанкри. Щотижня когось угріває уламком скелі. Є кілька справжніх поранених. Десь за тиждень знов розпочнеться війна. Схоже на те, що розпочнеться. Всі так кажуть. Як ви гадаєте, чи варто мені побратися з міс Барклі – після війни, звісно?

– Безперечно, – відповів я і налив повну миску води.

– Увечері розкажете мені про все, – мовив Рінальді.– А тепер мені треба ще поспати, щоб піти до міс Барклі бадьорим та гожим.

Я скинув френч і сорочку й помився холодною водою з миски. Витираючись рушником, я роздивлявся по кімнаті, у відчинене вікно, на Рінальді, що лежав, заплющивши очі. Він був гарний з виду, літами такий самий, як я, родом з Амальфі, Йому подобалось бути хірургом, і нас єднала щира приязнь. Коли я ще дивився на нього, він розплющив очі.

– Ви маєте гроші?

– Маю.

– Позичте п'ятдесят лір.

Я витер руки й, потягнувшись до френча, що висів на стіні, вийняв із внутрішньої кишені гаман. Рінальді узяв банкноту, не підводячись з ліжка, згорнув її і засунув у кишеню штанів. Тоді всміхнувся.

– Мені треба показатися перед міс Барклі людиною грошовитою. Ви мій щирий добрий друг і фінансовий благодійник.

– Ідіть ви к бісу, – сказав я.

Того вечора у їдальні я сидів поруч священика, і його засмутило й навіть несподівано образило те, що я не поїхав в Абруцці. Виявляється, він написав батькові, що я маю приїхати, і там готувалися зустріти мене. Я й сам почував себе винним і не міг збагнути, чому не поїхав туди. Адже я хотів поїхати і тепер намагався пояснити, як одне тягло за собою інше, й зрештою він зрозумів і переконався, що я таки хотів поїхати, і вся та незлагода майже минулась. Я випив багато вина, а потім кави й стреги[3]3
  Італійський апельсиновий лікер.


[Закрыть] і, захмелівши, все пояснював, як ото в нас не виходить те, чого ми хочемо, так-таки ніколи не виходить.

Ми вдвох розмовляли, а інші тим часом сперечалися. Я справді хотів поїхати в Абруцці. Але так і не поїхав туди, де дороги обмерзлі й тверді, мов залізо, де взимку ясно та сухо і сніг сухий та сипучий, а на снігу тягнуться заячі сліди, де селяни скидають перед вами шапку й величають вас «паном-хазяїном», де можна добре пополювати. Я поїхав не в ті краї, а туди, де чадні кав'ярні й де ночами кімната йде обертом і треба подивитися на стіну, щоб спинити цю круговерть, і тими хмільними ночами в ліжку тобі здається, що ото й усе і нічого більш немає, а потім прокидаєшся з дивним відчуттям і не знаєш, хто лежить поруч тебе, і весь світ тобі потемки наче нереальний і такий звабний, що тільки й лишається почати все знову, нічого не знаючи, нічим не переймаючись у нічній темряві, з певністю, що ото й усе, усе, усе, і нітрохи тим не переймаючись. А то раптом дуже перейнятися всім тим, і заснути, і часом прокинутися вранці з тією ж таки думкою, відчуваючи, як усе, що було, минуло без сліду, так виразно, гостро й ясно це відчуваючи, і деколи ще й торгуючись, скільки заплатити. Іноді тобі хороше, любо та затишно й по тому, і за сніданком, і за обідом. А іноді все приємне зникає геть, і ти радий вибратись на вулицю, але завжди настає такий самий новий день і така сама ніч. Я намагався пояснити, що таке ніч, і чим ніч різниться від дня, і чому вона краща за день – хіба що тільки день випаде дуже ясний та холодний, – але пояснити цього не міг, та й тепер не можу. Та якщо з вами таке траплялося, ви самі знаєте. Із священиком такого не траплялось, але він зрозумів, що я справді хотів поїхати в Абруцці, одначе не поїхав; і ми лишилися друзями, нас єднало багато спільного, але дещо й роз'єднувало. Він завжди знав те, чого не знав я, а коли я про щось і дізнавався, то завжди примудрявсь забути. Та тоді я цього ще не знав, тільки згодом дізнався. А тим часом ми все ще сиділи в їдальні: хоч усі вже повечеряли, проте суперечка тривала. Коли ми двоє замовкли, капітан гукнув:

– Священик сумний! Священик сумний без дівчатка.

– Я не сумний, – сказав священик.

– Священик сумний. Священик хоче, щоб перемогли австріяки, – провадив капітан.

Усі замовкли й слухали. Священик похитав головою.

– Ні,– мовив він.

– Священик не хоче, щоб ми наступали. Ви ж не хочете, щоб ми наступали?

– Неправда. Коли вже ми воюємо, то повинні наступати.

– Повинні наступати. Будемо наступати!

Священик кивнув головою.

– Дайте йому спокій, – мовив майор. – Він хороша людина.

– Та й однаково нічого він із цим не зарадить, – сказав капітан.

Ми всі підвелись і пішли від столу.

Розділ IV

Уранці мене збудила батарея в сусідньому саду, і, побачивши, що у вікно вже світить сонце, я встав з ліжка. Тоді підійшов до вікна й виглянув надвір. Посипані жорствою доріжки були вогкі, трава припала росою. Батарея пальнула ще двічі, й за кожним разом повітря стрясалося, наче від вибуху, аж бряжчали шибки й хляпали поли моєї піжами. Гармат я не бачив, але вони, як видно, стріляли просто понад нами. То було не вельми приємне сусідство, і втішало лиш те, що гармати не дуже важкі. Виглядаючи з вікна у садок, я почув гуркіт ваговоза, що зрушив з місця й поїхав дорогою. Я одягнувся, зійшов униз, випив у кухні кави й подався надвір до гаража.

Під довгим піддашшям стояли, вишикувані в ряд, десять машин. То були незграбні, тупорилі санітарні карети, збудовані на зразок меблевих фургонів і пофарбовані в сірий колір. Одна машина стояла серед двору, й коло неї порались механіки. Ще три були в горах, на перев'язних постах.

– А що, цю батарею теж обстрілюють? – запитав я одного з механіків.

– Ні, signor tenente[4]4
  Signor tenente – Пане лейтенанте (іт.).


[Закрыть]. Її прикриває пагорб.

– Ну, а як воно взагалі?

– Та незле. Тільки оця машина негодяща, а решта всі на ходу. – Він облишив роботу й усміхнувся. – Ви були у відпустці?

– Так.

Він витер руки об светр і гмукнув.

– Добре провели час?

Інші механіки теж усі загмукали.

– Чудово, – відказав я. – А що негаразд із цією машиною?

– Геть негодяща. То те, то те.

– А тепер що?

– Міняємо кільця на поршнях.

Залишивши їх біля машини, якій відкритий мотор та розкладені на робочих козлах частини надавали сплюндрованого й осиротілого вигляду, я пішов до піддашшя й оглянув по черзі решту машин. Вони були більш-менш чисті, декотрі щойно вимиті, інші припорошені пилом. Я уважно обдивився шини, шукаючи порізів чи пошкоджень від каміння. Все було начебто гаразд. Як видно, то нічого не важило, чи є я тут і наглядаю за всім сам, чи ні. А я гадав собі, що й стан машин, і постачання їх усім потрібним, і добре налагоджена евакуація поранених і хворих з перев'язних постів, вивезення їх на евакуаційний пункт, а потім і розподіл по госпіталях, зазначених у їхніх паперах, великою мірою залежить від мене самого. Аж виявляється, геть однаково, чи то я тут, чи мене немає.

– Були якісь труднощі із запасними частинами? – спитав я старшину механіків.

– Ні, signor tenente.

– А де тепер бензозаправка?

– Там, де й була.

– Добре, – сказав я, а тоді пішов до будинку й випив ще чашку кави у їдальні. Кава була блідо-сіра й солодка, із згущеним молоком. За вікном яснів погожий весняний ранок. Починало трохи сушити в носі – певна прикмета того, що день буде жаркий. Того дня я об'їхав пости в горах і повернувся до міста вже далеко за полудень.

Поки мене не було, справи нібито повернули на краще. Казали, що от-от знов розпочнеться наступ. Дивізія, яку ми обслуговували, мала наступати вгору по річці, і майор сказав мені, що я забезпечуватиму роботу постів, коли почнемо просуватися вперед. Передбачалося форсувати річку вище від тісної гірської ущелини й далі розгортати наступ схилом пагорба. Пости санітарних машин треба було розмістити якнайближче до річки, під надійним прикриттям. Місця для них, звісно, мала обрати сама піхота, одначе вважалося, що все розробляємо ми. То був один із засобів створити у людей облудне враження, ніби вони теж воюють.

Геть закурений та брудний, я пішов до своєї кімнати вмитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Х'юго. Він був одягнений, у чорних черевиках, чуприна його вилискувала.

– От і чудово, – мовив він, побачивши мене. – Підете зі мною до міс Барклі.

– Ні.

– Так. Я прошу, щоб ви пішли й помогли мені справити на неї добре враження.

– Ну гаразд. Тільки зачекайте, поки я причепурюся.

– Умийтеся і йдіть як є.

Я вмився, причесався, і ми рушили до дверей.

– Стривайте, – сказав Рінальді.– Мабуть, нам варто хильнути по чарці.– Він відчинив свою валізу й дістав пляшку.

– Тільки не стреги, – сказав я.

– Ні. Граппи[5]5
  Граппа – Виноградна горілка.


[Закрыть].

– Можна.

Він налив дві чарки, і ми цокнулися, відставивши вказівні пальці. Граппа була дуже міцна.

– Ще по одній?

– Можна, – сказав я.

Ми випили ще по чарці граппи, Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами. Іти містом було жарко, але сонце вже хилилося до заходу, і прогулянка тішила нас. Англійський госпіталь містився у великій віллі, що її збудував перед війною якийсь німець. Міс Барклі ми знайшли в саду. З нею була ще одна сестра-жалібниця. Ми побачили за деревами їхні білі сукні й пішли туди. Рінальді віддав честь. Я теж козирнув, але не так хвацька.

– День добрий, – сказала міс Барклі.– Ви не італієць, правда?

– Ні.

Рінальді розмовляв з другою сестрою. Вони сміялися.

– Як дивно – бути в італійській армії.

– Ну, це ж не справжня армія. Усього-на-всього санітарний загін.

– Однаково дуже дивно. Чому ви тут?

– Не знаю, – сказав я. – Не завжди все можна пояснити.

– Он як? А мене навчали, що пояснити можна все.

– Вас чудово навчали.

– Ми що – повинні й далі отак розмовляти?

– Ні, чому ж, – сказав я.

– I то добре. Правда?

– Що це у вас за тростинка? – запитав я.

Міс Барклі була височенька на зріст. Одягнена в біле, – я гадав, що то форма сестри-жалібниці,– русява, із смаглявою шкірою і сірими очима. Мені вона видалась напрочуд гарною. В руках у неї була тоненька індійська тростинка, оправлена в шкіру й схожа на іграшковий батіжок.

– Вона належала одному моєму знайомому, що загинув минулого року.

– О, пробачте.

– Він був славний хлопчина. Хотів одружитися зі мною і загинув на Соммі.

– Там було пекло.

– Ви там були?

– Ні.

– Мені розповідали про той бій, – сказала вона. – Тут, на півдні, війна зовсім не така. А потім мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Їм повернули її з іншими його речами.

– Ви довго були заручені?

– Вісім років. Ми росли разом.

– А чому ж не одружилися?

– Не знаю, – сказала вона. – Дурна була. Хоч би це могла йому дати. Але думала, що так для нього буде гірше.

– Розумію.

– А ви колись були закохані?

– Ні,– відказав я.

Ми сіли на лаву, і я подивився на міс Барклі.

– Які у вас гарні коси, – сказав я.

– Вам подобаються?

– Дуже.

– Коли він загинув, я хотіла обстригти їх.

– Ой, ні.

– Мені хотілося зробити щось задля нього. Розумієте, для мене те, інше, нічого не важило, і він міг би взяти все. Міг би взяти все, що хотів, якби я тільки знала. Я вийшла б за нього заміж чи як завгодно. Тепер-то я вже знаю. А тоді він збирався на війну, а я не знала.

Я слухав мовчки.

– Я тоді нічого не знала. Думала, так буде гірше для нього. Думала, що, може, йому несила буде це знести… Ну, і от – його вбито, і всьому кінець.

– Як знати.

– Ні, ні,– сказала вона. – Всьому кінець.

Ми подивились на Рінальді, що розмовляв з другою сестрою.

– Як її звуть?

– Фергюсон. Елен Фергюсон. Ваш товариш – лікар, правда?

– Так. Дуже добрий лікар.

– Це чудово, Так близько від фронту рідко трапляються добрі лікарі. Адже звідси близько до фронту, так?

– Авжеж.

– Якийсь безглуздий фронт, – сказала вона. – Але тут гарно. Скоро має бути наступ?

– Так.

– Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема.

– А ви давно у госпіталі?

– Від кінця п'ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою. Чи з простреленим плечем, Щось таке романтичне.

– Романтичний фронт тут, де ми.

– Так, – мовила вона. – Люди не уявляють собі, що діється у Франції. Бо коли б уявляли, таке не могло б тривати. Його не шаблею поранило. Розірвало на шматки.

Я нічого не сказав.

– Як ви гадаєте: таке завжди триватиме?

– Ні.

– А що ж його спинить?

– Десь зломиться.

– Ми зломимось. У Франції зломимось. Не можна чинити такого, як було на Соммі, й не зломитися.

– А тут вони не зломляться, – сказав я.

– Гадаєте, ні?

– Ні. Минулого літа їм добре велося.

– Можуть зломитися, – сказала вона. – Всі можуть зломитися.

– I німці теж.

– Ні,– сказала вона. – Думаю, що ні.

Ми підійшли до Рінальді й міс Фергюсон.

– Вам подобається Італія? – запитав Рінальді міс Фергюсон по-англійському.

– Тут незле.

– Не зрозумів, – похитав головою Рінальді.

– Abbastanza bene[6]6
  Abbastanza bene – Непогано (іт.).


[Закрыть],– переклав я.

Він похитав головою.

– Недобре. Ви любите Англію?

– Не дуже. Адже я шотландка.

Рінальді безпорадно подивився на мене.

– Вона шотландка, отож любить Шотландію дужче, ніж Англію, – сказав я по-італійському.

– Але ж Шотландія – це і є Англія. Я переклав його слова міс Фергюсон.

– Pas encore[7]7
  Pas encore – Ще ні (фр.).


[Закрыть], – сказала міс Ферігюсон.

– Не зовсім?

– Аж ніяк. Ми не любимо англійців.

– Не любите англійців? I міс Барклі не любите?

– Ой, це ж різні речі. Не треба розуміти все так дослівно.

Невдовзі ми попрощались і пішли. Дорогою Рінальді сказав:

– Міс Барклі віддає перевагу вам. Я добре бачу. Але та шотландочка теж мила.

– Дуже, – сказав я. Сам я її навіть не розглядів. – Вона вам подобається?

– Ні,– відповів Рінальді.

Розділ V

Другого дня я знову пішов навідати міс Барклі. У саду її не було, і я повернув до бічних дверей відлли, де спинялися санітарні машини. За дверима побачив старшу сестру, і вона сказала мені, що міс Барклі на чергуванні – «адже тепер війна, знаєте». Я сказав, що знаю.

– Це ви той американець, що служить в італійській армії? – запитала вона.

– Так, мем.

– Як же ви так утрапили? Чому не вступили до нас?

– Не знаю, – сказав я. – А тепер я міг би це зробити?

– Боюся, тепер уже ні. Скажіть, чому ви пішли до італійців?

– Я жив в Італії,– відповів я, – говорю по-італійському.

– О, – сказала вона, – я теж вивчаю італійську. Дуже гарна мова.

– Хтось казав, що її можна навчитися за два тижні.

– Ну, мені за два тижні не навчитися. Я вже кілька місяців, як почала… Коли хочете, приходьте після сьомої, тоді побачите її. На той час вона звільниться. Тільки не приводьте з собою ніяких італійців.

– Хоч яка гарна їхня мова?

– Так. I хоч яка гарна на них форма.

– На все добре, – сказав я.

– A rivederci, tenente.

– A rivederla[8]8
  A rivederci, tenente. – A rivederla. – До побачення, лейтенанте. – До побачення (іт.).


[Закрыть].

Я віддав честь і вийшов. Коли козиряєш іноземцям по-італійському, мимоволі ніяковієш. Певне, італійський спосіб віддавати честь придумано не для експорту,

Того дня було гаряче. Зранку я поїхав угору по річці оглянути передмостову позицію біля Плави. Саме звідти мав розпочатися наступ. Торік годі було й думати просунутись уперед тим берегом, бо від перевалу до понтонного мосту вела лиш одна дорога, що десь на цілу милю була відкрита для обстрілу з кулеметів та гармат. Та й завузька, щоб перепустити весь потрібний до наступу транспорт, отож австрійці легко могли розтрощити його. Однак італійці форсували річку, трохи розосередились в обидва боки й здобули на австрійському березі позицію милі в півтори завширшки. То була небезпечна ділянка, і австрійці даремно дали їм заволодіти нею. Гадаю, причиною була взаємна терпимість, бо австрійці й досі вдержували передмостову позицію на нашому боці, нижче за водою. Австрійські траншеї були на узвишші, на схилі горба, лише за кілька ярдів від переднього краю італійців. Колись там стояло невелике містечко, але тепер від нього залишилися самі купи уламків. Те саме й на місці залізничної станції і зруйнованого постійного мосту, що його досі ніяк не вдавалося відбудувати, бо він був на самісінькій видноті.

Я спустився тією вузькою дорогою до річки, залишив машину на перев'язному посту під горою і, діставшись на той бік понтонним мостом, що його захищав гірський відріг, пішов по траншеях через зрівняне з землею містечко й далі уздовж підгір'я. Всі були в укриттях. Напохваті лежали ракети, якими викликали артилерійську підтримку чи подавали сигнали, коли уривався телефонний зв'язок. Довкола було тихо, жарко й брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Там не видно було ні душі. Випивши по чарці із знайомим капітаном в одному з укриттів, я подався назад через міст.

На нашому боці закінчували прокладати нову широку дорогу, що переходила через гору й зигзагами спускалася до мосту. По закінченні будівництва й мав розпочатися наступ. Дорога йшла лісом, круто повертаючи то в один, то в другий бік. Передбачалося довозити все новою дорогою, а порожні ваговози, підводи, навантажені санітарні машини й інший поворотний транспорт пустити нагору старим вузьким путівцем. Перев'язний пост на австрійському березі розмістився під захистом пагорба, а через понтонний міст поранених треба було переправляти на ношах. Так само мало бути й під час наступу. Як я прикинув собі, останню милю нової дороги чи десь близько того – там, де вона виходила на рівне, – австрійці мали змогу постійно обстрілювати з гармат. Скидалось на те, що там може бути чимала колотнеча. Але я знайшов місце, де приховати машини, коли вони поминуть оту останню небезпечну ділянку дороги й чекатимуть, доки поранених перенесуть через понтонний міст. Я б залюбки проїхався тією новою дорогою, та її ще не добудували. З вигляду вона була широка, добре спланована, і її стрімкі повороти, що видніли у прогалинах між деревами на схилі гори, справляли неабияке враження. Санітарним машинам, з їхніми потужними жорсткими гальмами, той спуск був не страшний, а в разі чого, вниз вони однаково їхатимуть без вантажу. Я повернув назад до міста вузьким путівцем.

Машину зупинили два карабінери. Попереду на дорозі вибухнув снаряд, а поки ми чекали, там упало ще три. То стріляли 77-міліметрові гармати: свист розітнутого повітря, уривчастий гримкий вибух, зблиск, а тоді – хмара сірого диму над дорогою. Карабінери махнули нам, що можна рушати далі. Проїжджаючи там, де впали снаряди, й обминаючи невеликі вирви, я чув дух вибухівки, запах розкраяної глини, гірської породи та щойно розтрощеного кременю. Я повернувся в Горіцію до нашої вілли і, як уже казав, пішов навідати міс Барклі, але вона була на чергуванні.

Обід я з'їв похапцем і знов подався до вілли, де містивсь англійський госпіталь. То був великий, показний будинок, що стояв серед розкішних дерев. Міс Барклі сиділа на лаві в саду. З нею була й міс Фергюсон. Вони начебто зраділи мені, а трохи згодом міс Фергюсон вибачилась і пішла.

– Залишаю вас удвох, – сказала вона. – Вам добре й без мене.

– Не йдіть, Елен, – сказала міс Барклі.

– Та ні, піду вже. Мені треба написати кілька листів.

– На добраніч, – мовив я.

– На добраніч, містере Генрі.

– Не пишіть нічого такого, що може насторожити цензора.

– Не турбуйтеся. Я пишу тільки про те, в якому гарному місті ми живем і які хоробрі вояки італійці.

– В такому разі вам дадуть нагороду.

– Буду рада. Добраніч, Кетрін.

– Я ще загляну до вас трохи згодом, – сказала міс Барклі.

Міс Фергюсон зникла в темряві.

– Вона мила, – сказав я.

– Так, дуже мила. Вона медсестра.

– А ви хіба ні?

– Е, ні. Я з тих, що звуться ДДС[9]9
  ДДС – Добровільна допоміжна служба.


[Закрыть]. Працюємо ми багато, але нам ніхто не довіряє.

– Чому ж так?

– Не довіряють, поки нічого не діється. А як доходить до справжнього діла, тоді довіряють.

– А яка між вами різниця?

– Медсестра – це вже щось ніби лікар. Потрібна чимала підготовка. А в ДДС – раз-два й до роботи.

– Розумію.

– Італійці не хотіли, щоб жінки були так близько до фронту. Через те всі ми тут на особливому становищі. Нам не дозволяється нікуди ходити.

– Одначе сюди мені можна приходити?

– Ну звісно. Ми ж не черниці.

– Киньмо розмови про війну.

– Дуже важко. Нема де їх кинути.

– I все ж киньмо.

– Ну гаразд.

Ми подивились у темряві одне на одного. Я подумав, що вона дуже гарна, і взяв її за руку. Вона не опиралась, і я тримав її руку, а другою рукою обняв за стан.

– Не треба, – сказала вона. Я не забрав руки.

– Чому?

– Не треба,

– Треба, – сказав я. – Ну будь ласка… – Тоді нахилився в темряві, щоб поцілувати її, і раптом в очах мені спалахнуло від різкого пекучого болю. Вона сильно ляснула мене по обличчю. Ляпас припав на ніс та очі, і в мене аж сльози бризнули.

– Ой, пробачте! – сказала вона.

Я зрозумів, що здобув деяку перевагу.

– Так і треба було зробити.

– Мені страшенно прикро, – провадила вона. – Але я на мить уявила собі, як це виглядає збоку: сестра жалібниця у вільний вечір. Я не хотіла зробити вам боляче. А вам таки боляче, правда?

Вона дивилася на мене в темряві. Я хоч і злився, проте певності не втрачав і наперед угадував, як усе буде далі, неначе в шаховій партії.

– Ви вчинили саме так, як належало, – сказав я. – I мені зовсім нема чого ображатися.

– Бідолашний.

– Річ у тім, що живу я тут якось недоладно. Навіть поговорити по-англійському не маю з ким. Аж раптом – ви, та ще й така гарна. – Я подививсь на неї.

– Ні до чого ці теревені. Я ж перепросила. Ну, ї все гаразд.

– Авжеж, – мовив я, – I ми забули про війну.

Вона засміялась. Я вперше почув, як вона сміється, і не спускав з неї очей.

– Ви хороший, – сказала вона.

– Ні, аж ніяк.

– Так. Ви милий. Я б залюбки й сама поцілувала вас, коли ви не проти.

Я зазирнув їй у вічі, знов обняв, як перше, і поцілував. Поцілував міцно й притиснув до себе, намагаючись розтулити їй уста – вони були міцно стулені. Я й досі не пересердився, та, коли притиснув її, вона раптом затремтіла. Я міцно пригортав її до себе й відчував, як б'ється в неї серце, а тоді уста її розтулились, і голова відкинулась мені на руку, і я почув, що вона плаче на моєму плечі.

– Ой любий, – мовила вона. – Ви ж будете добрий до мене, правда?

«Якого біса», – подумав я. Тоді погладив її по голові й легенько поплескав по плечу. Вона плакала.

– Будете добрий, правда? – Вона звела на мене очі.– Бо життя в нас попереду таке непросте.

Трохи згодом я провів її до дверей вілли, і вона пішла, а я рушив додому. Повернувшись до нашого будинку, я піднявся нагору, в свою кімнату. Рінальді лежав на ліжку. Він подивився на мене.

– Отже, у вас із міс Барклі посувається добре?

– Ми заприятелювали.

– Отож я й бачу, що ви мов той пес коло тічки.

Я не зрозумів, про що він говорить.

– Коло чого?

Він пояснив.

– А ви, – сказав я, – ви мов той пес, що…

– Годі, – мовив він. – А то ми зараз почнемо ображати один одного, – і засміявся.

– Добраніч, – сказав я.

– Добраніч, песику.

Я збив подушкою його свічку і потемки ліг у ліжко. Рінальді підняв свічку, засвітив її і знов узявся читати.