Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XXVIII

Коли ми від'їжджали з міста, воно було безлюдне в темряві під дощем, тільки головною вулицею ішли колони солдатів і гармат. Було там і чимало ваговозів та підвід – вони їхали іншими вулицями й потім вливалися в загальний потік на шосе. Поминувши чинбарні, ми теж виїхали на шосе, де солдати, ваговози, підводи й гармати поволі сунули одною широкою колоною. Ми помалу, але безупинно просувалися вперед під дощем, майже впираючись радіатором у задній борт навантаженого доверху ваговоза, вкритого мокрим брезентом. Раптом ваговоз спинився. Спинилась уся колона. Потім рушила знов, і ми посунулись трохи далі, а тоді знову спинилися. Я виліз з кабіни й пройшов уперед між ваговозів та підвід, під мокрими мордами коней. Захрясло десь далі попереду. Я збочив з дороги, перейшов кладкою через рівчак і подався в поле по той бік рівчака. Віддаляючись від колони, я бачив її між деревами, застряглу під дощем. Так я пройшов щось із милю. Колона стояла на місці, хоч за нерухомими машинами та підводами було видно, як проходить уперед піхота. Я повернувся до своїх машин. Таке могло тягтися до самого Удіне. Піані спав, похилившись на кермо. Я заліз на сидіння поруч нього й теж заснув. Десь через кілька годин я почув, як заскреготіло зчеплення на ваговозі перед нами. Я збудив Піані, й ми поїхали далі, то посуваючись уперед на кілька ярдів, то знову спиняючись. Дощ усе не вщухав.

Серед ночі колона знов застрягла й не рушала з місця. Я виліз і пішов назад побачити Аймо та Бонелло. У машині Бонелло на сидінні поруч нього сиділи два сержанти-сапери. Коли я підійшов, вони враз нашорошились.

– Їх залишили при якомусь там мості,– сказав Бонелло. – Тепер вони не можуть знайти свою частину, то я й підібрав їх.

– Якщо дозволить пан лейтенант.

– Дозволяю, – сказав я.

– Наш лейтенант американець, – сказав Бонелло. – Він підбере кого хочете.

Один із сержантів усміхнувся. Другий спитав Бонелло, з якої Америки я італієць – з Північної чи з Південної.

– Він не італієць. Він північноамериканський англієць.

Сержанти чемно вислухали його пояснення, але не повірили. Я залишив їх і пішов до Аймо. Разом з ним у кабіні було двоє дівчат, а сам він сидів, відхилившись у куток, і курив.

– Барто, Барто, – мовив я.

Він засміявся.

– Поговоріть з ними, лейтенанте. Я їх не розумію. Слухай! – Він поклав руку на стегно одній з дівчат і приязно стиснув його. Дівчина щільно запнулася хусткою і відштовхнула його руку. – Слухай! – повторив він. – Скажи-но лейтенантові, як тебе звуть і що ти тут робиш.

Дівчина люто зиркнула на мене. Друга не підводила очей. Та, що подивилася на мене, промовила щось незнайомою мені говіркою, І я не второпав ні слова. Вона була пухкенька, смуглява, років шістнадцяти на вигляд.

– Sorella?[28]28
  Sorella – Сестра (іт.).


[Закрыть] – спитав я і показав на другу дівчину.

Вона кивнула головою і усміхнулась.

– Ну гаразд, – сказав я і поплескав її по коліну. I відчув, як від мого дотику вона враз уся напружилась і подалася назад. Її сестра так і не підводила очей. З вигляду вона була десь на рік молодша.

Аймо знову поклав руку на стегно старшій дівчині, і вона знов відштовхнула її. Він засміявся.

– Добра людина. – I показав на себе. – Добра людина, – показав на мене. – Ти не бійся.

Дівчина люто глипнула на нього. Вони були наче двійко диких пташок.

– Чого ж вона поїхала зі мною, як я їй не до вподоби? – спитав Аймо. – Вони залізли в машину, тільки-но я їм кивнув. – Він обернувся до дівчини. – Не бійся. Вас не будуть… – Він ужив брутального слова. – Нема де… – Я помітив, що вона зрозуміла це слово, але нічого більше. Її очі з жахом дивилися на нього. Вона щільніше запнула хустку. – У машині повно вантажу, – провадив Аймо. – Вас не будуть… Нема де…

Щоразу як він вимовляв це слово, дівчина вся аж напружувалась. А тоді, отак напружено сидячи й не спускаючи з нього очей, заплакала. Я бачив, як затремтіли її губи й по пухких щоках потекли сльози. Сестра, не підводячи очей, узяла її за руку, і вони сиділи так і далі. Старша, що перед тим була така люта, уже плакала вголос.

– Мабуть, я налякав її, – сказав Аймо. – Я не хотів її лякати, – Він дістав свій мішок і відрізав два шматки сиру. – На ось. Тільки не плач.

Старша дівчина похитала головою і плакала далі, а молодша взяла сир і почала їсти. Трохи згодом вона дала сестрі другий шматок сиру, і тепер їли обидві. Старша все помалу хлипала.

– Скоро заспокоїться, – мовив Аймо. I раптом у нього сяйнула думка. – Незаймана? – запитав він ту, що сиділа поруч нього. Вона жваво закивала головою. – I ця незаймана? – показав на її сестру. Обидві закивали, і старша промовила щось своєю говіркою.

– Ну гаразд, – сказав Бартоломео. – Гаразд.

Дівчата ніби трохи повеселішали.

Я залишив їх у кабіні з Аймо, що сидів, так само відхилившись у куток, і повернувся до машини Піані. Колона машин і підвід не зрушувала з місця, але піхота безупинно сунула обіч неї. Дощ усе періщив, і я подумав, що оці затримки в русі колони часом можуть спричиняти намоклі проводи запалювання в машинах. Та ймовірніше те, що коні чи люди просто засинають під час руху. А втім, таке трапляється і в містах, де ніхто не спить на вулиці. У нашій колоні змішалися кінні запряги й автомашини. Вони тільки заважають одні одним. А селянські підводи й поготів. Гарні ті двоє дівчаток в кабіні у Барто. Там, де відступає військо, нема чого робити незайманим дівчатам. А вони таки справді незаймані. I, мабуть, дуже побожні. Якби не війна, ми б усі тепер напевне спали по своїх ліжках. Тихо голову схилuть… спатоньки до ліжка. Надається стіл і ліжко. Тверде, як стіл, ліжко. I Кетрін тепер десь у ліжку, між двох простирал: одне під нею, друге зверху. Цікаво, на якому боці вона спить? А може, й не спить. Може, лежить і думає про мене. Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре. I вітер здійнявсь, тільки не дощичка навіяв, а дощиська. Дощило цілу ніч. Ти ж знав, що задощить, коли здійметься вітер. От і маєш. Щоб знов кохану обійнять і в ліжку буть із нею. Кохану Кетрін обійнять. Щоб моя люба, кохана Кетрін дощем на мене спала. Неси її до мене, вітре. Ось і нас закружляло вітром. Усіх закружляло вітром, і дощ нічого не спинить.

«Добраніч, Кетрін, – мовив я вголос. – Спи спокійно. Тобі незручно, люба? То ляж на другий бік. Ось я зараз принесу холодної води. Скоро вже ранок, і тобі полегшає. Шкода, що тобі так незручно через нього. Спробуй заснути».

«Я ж спала весь час, – озвалася вона. – А ти говорив уві сні. Тобі недобре?»

«Ти справді тут?»

«Ну звісно, тут. I нікуди не піду. Між нами все залишається, як було».

«Ти така гарна й мила. Ти не покинеш мене серед ночі, правда ж?»

«Ну звісно, що не покину. Я завжди тут. I прийду, коли ти тільки захочеш мене».

– А, розтуди твою… – сказав Піані.– Здається, знову рушили.

– Я задрімав, – сказав я. Тоді поглянув на годинник. Була третя година ночі. Я сягнув рукою за сидіння, щоб дістати пляшку барбера.

– Ви говорили вві сні,– сказав Піані.

– Мені снився сон англійською мовою, – сказав я. Дощ трохи ущух, і ми помалу посувалися вперед. Та перед світанком спинилися знову, і, коли розвидніло, ми стояли на невеликому узвишші, і я побачив дорогу відступу, що простяглася далеко вперед, усе на ній завмерло, окрім піхоти, що помалу промикувалася крізь тисняву. Ми рушили знов, та тепер, побачивши завидна те просування, я зрозумів: якщо ми хочемо колись добутися до Удіне, нам треба збочити з шосе і їхати навпростець полями.

Уночі з навколишніх путівців до колони прибилося багато селян, і тепер там було повно возів, навантажених усіляким хатнім майном: з-поміж матраців стриміли дзеркала, до полудрабків були прив'язані кури та качки. На одному возі, що їхав попереду нас, мокла під дощем швацька машинка. Люди рятували своє найкоштовніше добро. На деяких возах сиділи жінки, понапинавши на себе від дощу якісь лахи, інші йшли поруч возів, мало не впритул до них. Були тепер у колоні й собаки, що брели дорогою, тулячись під возами. Дорога була слизька, рівчаки обабіч неї повні води, а поле за рядом придорожніх дерев навіть з вигляду надто мокре й розгрузле, щоб проїхати ним навпростець. Я виліз із машини і пройшов трохи, шукаючи місця, звідки б нагледіти попереду якийсь путівець, щоб звернути на нього і їхати далі. Я знав, що там є чимало бічних доріг, але боявся натрапити на таку, яка нікуди б нас не вивела. Пам'ятати їх усі я не міг, бо ми завжди поминали їх швидко, їдучи машиною по шосе, а вони були всі подібні. Але розумів: нам треба будь-що знайти правильну дорогу, а то ми так і застрягнемо. Ніхто не знав, де тепер австрійці і як там узагалі, одначе я був певен, що коли перестане дощ і на колону налетять літаки, то буде по всьому. Досить того, щоб кілька машин лишилося без водіїв або щоб убило кілька коней, – і всякому рухові на шосе кінець.

Дощ тепер ішов не такий рясний, і я подумав, що скоро може проясніти. Я пройшов ще трохи вперед узбіччям шосе, коли побачив обсаджений кущами вузький путівець, що вів на північ між двох ланів, і, розваживши, що нам краще звернути на нього, мерщій подався назад до машин. Я сказав Піані, куди повертати, а тоді пішов попередити Бонелло та Аймо.

– Якщо та дорога нікуди нас не приведе, ми зможемо повернутись назад на шосе, – сказав я.

– А як бути з цими? – спитав Бонелло. Його два сержанти сиділи поруч нього в кабіні. Вони були неголені, проте й тієї вранішньої години мали цілком військовий вигляд.

– Стануть у пригоді, як доведеться штовхати, – відповів я. Тоді перейшов до Аймо і сказав йому, що ми спробуємо проїхати полями.

– А мої незаймані сестрички? – спитав Аймо. Обидві дівчини спали.

– Користі з них мало, – сказав я. – Було б вам узяти когось, хто міг би підштовхнути машину.

– То, може, хай пересядуть у кузов, – сказав Аймо. – Там ще є місце.

– Гаразд, коли вони вам так уже потрібні,– відказав я – I візьміть когось із широкими плечима, щоб допомагав штовхати.

– Берсальєрів, – усміхнувсь Аймо. – В них плечі найширші. Їх добирають до міри. Як ви себе почуваєте, лейтенанте?

– Чудово. А ви як?

– Теж чудово. Тільки дуже голодний.

– Щось же там буде при тій дорозі, то спинимось і під'їмо.

– Як нога, лейтенанте?

– Чудово, – сказав я.

Стоячи на приступці й дивлячись уперед, я побачив, як Піані звернув з шосе й поїхав путівцем, і машина його замигтіла між голим віттям живоплоту. За ним повернув Бонелло, а потім і Аймо, і ми поїхали за першими двома машинами тією вузькою дорогою, поміж шпалерами кущів. Вона привела нас до селянської садиби. Піані й Бонелло вже поставили свої машини на подвір'ї. Будинок був низький і довгий, з дверима, повитими виноградом. На подвір'ї була криниця, і Піані саме брав воду, щоб залити в радіатор. Ми надто довго їхали на малій швидкості, і вода геть википіла. Садиба була покинута. Я оглянувся назад на дорогу. Будинок стояв на узвишші, І звідти добре було видно все довкола. Я побачив путівець, яким ми приїхали, живопліт, поля і ряд дерев понад шосе, Де відступало військо. Обидва сержанти никали в будинку. Дівчата прокинулись і роздивлялися двір, криницю, дві великі санітарні машини перед будинком, трьох водіїв біля криниці. Один із сержантів вийшов з будинку із стінним годинником у руках.

– Занесіть назад, – сказав я.

Він зиркнув на мене, зайшов у будинок і повернувся вже без годинника.

– А де ваш товариш? – спитав я.

– Пішов до вбиральні.– Він заліз на сидіння машини. Боявся, щоб ми не покинули його тут.

– Як щодо сніданку, лейтенанте? – спитав Бонелло. – Можна б трохи під'їсти. Багато часу це не забере.

– Як по-вашому, дорога по той бік садиби кудись нас виведе?

– Авжеж.

– Гаразд. Будемо снідати.

Піані й Бонелло подались до будинку.

– Ходім, – мовив Аймо до дівчат і простягнув руку, щоб допомогти їм злізти.

Старша сестра похитала головою. Вони не хотіли йти в покинутий будинок. Тільки провели нас очима.

– Морока з ними, – сказав Аймо.

Ми зайшли до будинку разом. Усередині було просторо, темно і пахло пусткою. Бонелло й Піані ми знайшли в кухні.

– Їства тут не густо, – сказав Піані.– Все підчистили.

Бонелло стояв біля масивного кухонного столу й краяв ножем великий білий сир.

– А сир де взяли?

– У льоху. Піані знайшов там ще вино та яблука.

– От вам і сніданок.

Піані витяг дерев'яну затичку з великого обплетеного лозою бутля. Тоді нахилив його і налив по вінця мідний кухлик.

– Пахне добре, – сказав він. – Пошукай якогось посуду, Барто.

Зайшли обидва сержанти.

– Сідайте до сиру, сержанти, – сказав Бонелло.

– Треба їхати, – обізвавсь один сержант, жуючи сир і запиваючи вином.

– Поїдемо, не турбуйтеся, – сказав Бонело.

– Військом рухає черево, – сказав я.

– Що? – перепитав сержант.

– Треба попоїсти.

– Еге. Але час не жде.

– Мабуть, ці бісові душі вже наїлися, – сказав Піані.

Сержанти блимнули на нього. Вони ненавиділи всіх нас гуртом.

– Ви знаєте дорогу? – спитав один.

– Ні, – відказав я.

Вони перезирнулись

– Краще б зараз же й вирушати, – сказав перший.

– Зараз і вирушаємо. – Я допив вино. Воно добре смакувало після сиру та яблук. – Сир заберіть, – сказав я і вийшов.

Бонелло вийшов за мною, несучи той величезний бутель з вином.

– Ні, завеликий, – сказав я.

Він скрушно подивився на бутель.

– Мабуть, що так. Ану дайте фляги. – Він поналивав фляги, і трохи вина пролилося на кам'яні плити подвір'я. Потім узяв бутель і поставив під самими дверима. – Австріяки знайдуть його, не висаджуючи дверей, – сказав він.

– Ну, в дорогу, – мовив я. – Ми з Піані поїдемо спереду.

Обидва сапери вже сиділи поряд з Бонелло. Дівчата їли сир і яблука. Аймо курив. Ми рушили далі вузьким путівцем. Я оглянувся на дві машини, що їхали слідом за ними, і на будинок. То була добренна, міцна кам'яниця, і залізна огорожка навкруг колодязя була дуже гарна. Попереду нас стелилася вузька розгрузла дорога, обсаджена високим живоплотом. Позаду, тримаючись близько до нас, ішли ще дві наші машини.

Розділ XXIX

Опівдні ми застрягли на грузькій дорозі, десь, як ми обчислили, кілометрів за десять від Удіне. Дощ припинився ще раніше, і ми тричі вже чули, як наближалися літаки, бачили, як вони пролітали над нами, проводили їх очима ген ліворуч, а тоді до нас долинали вибухи бомб з боку шосе. Ми вже кілька годин кружляли заплутаними путівцями, не раз потрапляли на такі, що заводили нас у глухий кут, тоді повертали назад і знаходили інші, але весь час повільно наближались до Удіне. Аж ось машина Аймо, подаючи назад, щоб виїхати з глухого кута, загрузла в м'якому грунті узбіччя, і колеса, буксуючи, вгрузали дедалі глибше, аж поки машина сіла на дифер. Тепер треба було підкопати спереду під колесами, намостити галуззя, щоб бралися ланцюги, а потім штовхати ззаду, доки вона знов виїде на дорогу. Ми повиходили й стояли на дорозі коло машини. Обидва сержанти теж підійшли й заглянули під колеса. А тоді, не кажучи й слова, повернулися й попростували геть дорогою. Я рушив за ними.

– Ану верніться, – сказав я, – і наламайте галуззя.

– Нам треба йти, – відказав один.

– Беріться до діла, – сказав я. – Наламайте галуззя.

– Нам треба йти, – повторив той самий. Другий мовчав. Вони квапились піти. Жоден не дивився на мене.

– Я наказую вам вернутись і наламати галуззя, – сказав я.

Перший сержант обернувся.

– Нам треба йти далі. Вас тут от-от відріжуть. Ви не маєте права наказувати нам. Ви не наш начальник.

– Я наказую вам наламати галуззя, – знову сказав я. Вони повернулись і рушили геть.

– Спиніться, – звелів я. Вони простували далі грузькою дорогою, обсадженою живоплотом. – Я наказую вам спинитись! – гукнув я.

Вони наддали ходи. Я розстебнув кобуру, витяг пістолета, націлився на того, що найбільше говорив, і вистрілив. Я схибив, а вони обидва кинулись навтіки. Я пальнув ще тричі й таки поклав одного. Другий шаснув за живопліт і зник з очей. Я вистрілив по ньому крізь живопліт, коли він побіг полем. Пістолет глухо клацнув, і я заклав новий магазин. Тоді побачив, що другий сержант відбіг надто далеко і стріляти марно. Він був уже ген у полі й біг, пригнувши голову. Я взявся заправляти порожній магазин. Підійшов Бонелло.

– Дайте я доб'ю його, – сказав він.

Я дав йому пістолет, і він пішов туди, де поперек дороги лежав долілиць сержант-сапер. Бонелло нахилився, приставив пістолет до сержантової голови й натиснув спуск. Пістолет не вистрілив.

– Треба звести курок, – сказав я.

Він звів курок і двічі вистрілив. Тоді взяв сержанта за ноги й відтягнув на узбіччя, і тепер той лежав під самим живоплотом. Бонелло повернувся й віддав мені пістолет.

– Сучий син, – сказав він і подивився на мертвого сержанта. – Ви бачили, лейтенанте, як я його порішив?

– Треба швидше наламати галуззя, – сказав я. – А другого я так-таки й не поцілив?

– Мабуть, що ні, – мовив Аймо, – Він був надто далеко, з пістолета не поцілити.

– Паскуда смердюча, – сказав Піані.

Ми всі ламали пруття й гілля. Машину розвантажили. Бонелло підкопував спереду під колесами. Коли все було готове, Аймо запустив мотор і ввімкнув зчеплення. Колеса забуксували, розкидаючи геть пруття й грязюку. Бонелло і я штовхали ззаду, аж поки в нас затріщали суглоби. Машина не зрушувала з місця.

– Ану розгойдайте її, Барто, – сказав я.

Він дав задній хід, тоді знов передній. Колеса тільки ще глибше загрузли. Врешті машина знову сіла на дифер, і колеса вільно закрутились у пробуксованих виямках. Я випростався.

– Спробуємо взяти на трос, – сказав я.

– Навряд чи щось вийде, лейтенанте. Тут не можна тягти по прямій.

– Треба спробувати, – сказав я. – Інакше її не зрушиш.

Машини Піані й Бонелло могли посуватися тільки прямо вперед вузькою дорогою. Ми зв'язали обидві машини тросом і потягли. Та колеса, ставши навскоси, тільки ще дужче загрузали в колії.

– Нічого не буде! – гукнув я. – Облиште.

Піані й Бонелло вилізли з машин і повернулися назад. Виліз і Аймо. Дівчата сиділи на придорожній кам'яній огорожі ярдів за сорок від нас.

– То що ви скажете, лейтенанте? – запитав Бонелло.

– Треба підкопати ще й знову спробувати з галуззям, – відказав я.

Я подивився на дорогу. Винен був я. Це я завів їх сюди. Сонце майже вийшло з-за хмар і освітлювало тіло сержанта, що лежало під живоплотом.

– Підмостимо під колеса його френч і плащ, – сказав я.

Бонелло пішов по френч і плащ. Я ламав гілля, а Аймо та Піані копали спереду й між коліс. Я надпоров плащ, роздер його надвоє і поклав у грязюку під колеса, а тоді настромляв зверху галуззя, щоб шини не буксували. Ми наготувалися штовхати, і Аймо заліз у кабіну й запустив мотор. Колеса крутилися на місці, а ми штовхали й штовхали. Та все намарне.

– К такій матері цю машину, – сказав я. – Є у вас там щось таке, що треба забрати з собою, Барто?

Аймо заліз у кабіну до Бонелло; в руках у нього був сир, дві пляшки вина та його плащ. Бонелло, сидячи за кермом, обшукував кишені сержантового френча.

– Та викиньте ви той френч, – сказав я. – А як же сестрички, Барто?

– Можна посадовити їх у кузов, – сказав Піані.– Думаю, ми не далеко заїдемо.

Я відчинив задні дверцята машини.

– Ану, – сказав я, – залазьте.

Обидві залізли в кузов і сіли в кутку. Здавалося, вони й не чули пострілів. Я озирнувся на дорогу. Сержант лежав на узбіччі в брудній спідній сорочці з довгими рукавами. Я сів у кабіну до Піані, і ми рушили. Ми хотіли спробувати проїхати навпростець полем. Коли путівець урвався, я виліз і пішов уперед. Якби нам пощастило переїхати поле, по той бік ми напевне вибралися б на дорогу. Та переїхати нам не пощастило. Земля була надто м'яка й розгрузла. Коли машини остаточно й безповоротно засіли в грязюці по самі осі, ми покинули їх серед поля й рушили на Удіне пішки.

Коли ми вийшли на дорогу, що вела назад до шосе, я показав на неї дівчатам.

– Ідіть туди, – мовив я. – Там люди. – Вони дивились на мене. Я дістав гамана й дав кожній по десять лір. – Ідіть туди, – показав я. – Там друзі! Родичі!

Вони нічого не зрозуміли, але міцно позатискали гроші в руці й рушили дорогою. Ідучи, вони раз по раз оглядались, неначе боялися, що я заберу гроші назад. Я дивився, як вони простують дорогою, щільно позапинавшись хустками, й боязко озираються на нас. Усі троє водіїв реготали.

– А скільки дасте мені, лейтенанте, щоб і я туди пішов? – спитав Бонелло.

– Як їх і захоплять, то нехай краще в юрбі, аніж самих, – сказав я.

– Дайте мені дві сотні лір, і я вам подибаю назад хоч до Австрії, – сказав Бонелло.

– Ну й заберуть там у тебе ті дві сотні,– сказав Піані.

– А може, війна скінчиться, – озвавсь Аймо.

Ми швидко простували дорогою. Сонце силкувалось пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. За ними було видно наші незграбні фургони, загрузлі серед поля. Піані теж озирнувся.

– Щоб витягти їх, доведеться прокласти туди дорогу, – сказав він.

– Оце б нам тепер велосипеди, – сказав Бонелло.

– В Америці їздять на велосипедах? – запитав Аймо.

– Раніш їздили.

– Добра річ велосипед, – сказав Аймо. – Просто-таки чудова річ.

– Нам би тепер велосипеди, – повторив Бонелло. – Ходити пішки я не мастак.

– Стріляють? – спитав я. Мені начебто почулися віддалені постріли.

– Не знаю, – мовив Аймо. Він теж прислухався.

– Начебто стріляють, – сказав я.

– Найперше ми побачимо кінноту, – сказав Піані.

– Здається, в них немає кінноти.

– Дай боже, щоб не було, – сказав Бонелло. – Я не хочу, щоб мене взяла на списи якась падлюча кіннота.

– А ви хвацько поклали того сержанта, лейтенанте, – сказав Піані.

Ми йшли чимдуж.

– То я його вбив, – заперечив Бонелло. – Я в цю війну ще нікого не вбив, але все життя хотів убити сержанта.

– Убив курку на сідалі,– сказав Піані.– Не дуже прудко він летів, коли ти вбив його.

– Дарма. Все одно тепер довіку пам'ятатиму. Я таки вбив ту падлюку сержанта.

– А що ти скажеш на сповіді? – запитав Аймо.

– Скажу: «Благословіть мене, отче, я вбив сержанта».

Всі троє засміялися.

– Він у нас анархіст, – сказав Піані.– До церкви не ходить.

– Піані теж анархіст, – сказав Бонелло.

– Ви справді анархіст? – запитав я.

– Ні, лейтенанте. Ми соціалісти. Ми всі з Імоли.

– Ви ніколи там не були?

– Ні.

– Прегарне містечко, лейтенанте, побий мене бог. Ось приїжджайте до нас після війни, ми вам покажемо де там що.

– А ви всі там соціалісти?

– Геть усі.

– А містечко гарне?

– Пречудове. Ви зроду ще такого не бачили.

– Як же ви стали соціалістами?

– Усі ми соціалісти. Всі як є. Завжди були соціалістами.

– Приїжджайте, лейтенанте. Ми й з вас зробимо соціаліста.

Попереду дорога завертала ліворуч, на невисокий узгірок, де був яблуневий сад, обнесений кам'яною огорожею. Коли дорога пішла нагору, водії притихли. Ми простували далі всі гуртом, не сповільнюючи ходи, бо час не ждав.