Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"
Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 26 страниц)
Я підійшов до дверей і виглянув надвір. Дощу вже не було, але стояв густий туман.
– Піднімемось до мене нагору? – запитав я священика.
– Хіба що на кілька хвилин.
– Ходім.
Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священик сів на моє – ординарець уже постелив мені постіль. У кімнаті було темно.
– Ну, – сказав священик, – то як ви насправді себе почуваєте?
– Та все гаразд. Тільки оце сьогодні стомився.
– Я теж стомився, хоча й не було чого.
– Що чути на фронті?
– По-моєму, війні скоро кінець. Не знаю чому, але так мені здається.
– З чого?
– Ви бачили, який став наш майор? Сумирний, правда? От і багато хто тепер так.
– А я й сам щось таке відчуваю, – сказав я.
– Літо було жахливе, – провадив священик. Тепер він був упевненіший, ніж тоді, коли я бачив його востаннє.– Ви навіть уявити собі не можете, що діялось. Усе те треба було побачити на власні очі. Цього літа багато хто зрозумів по-справжньому, що таке війна. Є офіцери, яких я вважав нездатними це зрозуміти, але й вони зрозуміли.
– Що ж буде? – Я водив рукою по ковдрі.
– Не знаю, але гадаю, що довго так тривати не може.
– То що ж буде?
– Складуть зброю.
– Хто?
– I ті, і ті.
– Дай боже, – сказав я.
– Ви не вірите в це?
– Не вірю, що й ті, і ті складуть зброю водночас.
– Мабуть, таки ні. Навряд чи можна цього сподіватись. Та коли я бачу, як змінилися люди, я не припускаю, щоб таке могло тривати далі.
– Хто здобув перевагу цього літа?
– Ніхто.
– Австрійці здобули, – сказав я. – Вони не віддали Сан-Габрієле. Вони й здобули перевагу. Вони не складуть зброї.
– Якщо вони почувають те саме, що й ми, можуть і скласти. Вони теж пройшли через усе те страхіття.
– Ніхто не складає зброї, маючи перевагу у війні.
– Ви руйнуєте всі мої сподівання.
– Я просто кажу те, що думаю.
– То ви думаєте, що все воно триватиме ще хтозна-доки? I нічого не станеться?
– Не знаю. Я думаю тільки, що австрійці, здобувши перевагу, не складуть зброї. Лише поразка робить людей християнами.
– Австрійці й так християни, за винятком босняків.
– Я не про віровизнання. Я про саму віру.
Він промовчав.
– Ми всі тепер сумирніші, бо нас побито. А хто зна, яким би ще став наш спаситель, коли б апостол Петро врятував його тоді в саду.
– Він лишився б такий самий.
– Не думаю, – сказав я.
– Ви руйнуєте всі мої сподівання, – повторив священик. – Я вірю, що має щось статися, і молюся за те. Відчуваю, що воно вже зовсім близько.
– Може, щось і станеться, – сказав я. – Але тільки з нами. Добре було б, якби вони почували те саме, що й ми. Але вони нас побили. Вони почувають себе краще.
– Багато солдатів завжди почували те саме. I зовсім не через те, що їх побито.
– Їх побито, щойно почалася війна. Тоді, коли їх забрали від їхніх господ і запроторили на фронт. Тим-то селянин і мудрий, що зазнав поразки на самому початку. Дайте йому владу, то побачите, який він мудрий.
Священик не сказав нічого. Він думав.
– Я й сам тепер пригнічений, – сказав я. – Через те просто не думаю про всі ці речі. Не думаю, а проте, коли починаю говорити, вони спадають на думку самі собою.
– А я на щось сподівався.
– На поразку?
– Ні. На щось інше.
– Нічого іншого немає. За винятком перемоги. Та це може бути тільки на гірше.
– Я довго сподівався на перемогу.
– Я теж.
– А тепер не знаю.
– Щось буде: чи те, чи те.
– Я вже не вірю в перемогу.
– I я ні. Але не вірю і в поразку. Хоч це, може, буде й на краще.
– У що ж ви вірите?
– У сон, – сказав я.
Він підвівся.
– Пробачте, що я так засидівся. Але я дуже люблю розмовляти з вами.
– Я дуже радий, що ми знов поговорили. А про сон я сказав просто так, не мавши нічого на думці.
Ми встали й у темряві потиснули один одному руки.
– Я тепер ночую у триста сьомому, – сказав він.
– Завтра вранці я виїжджаю на пост.
– Побачимось, коли приїдете.
– Десь прогуляємось і поговоримо. – Я провів його до дверей.
– Не спускайтеся, – мовив він. – Добре, що ви повернулись. Хоч для вас воно й не дуже добре. – Він поклав руку мені на плече.
– Непогано й для мене, – сказав я. – Добраніч.
– Добраніч. Чао!
– Чао! – сказав я. Мені страшенно хотілося спати.
Розділ XXVIIКоли прийшов Рінальді, я прокинувся, але він не заговорив до мене, і я знову заснув. Уранці я одягся й пішов ще вдосвіта. Рінальді не прокинувся.
Я ніколи перед тим не був на Баїнзіцці, і мене брало дивне відчуття, коли ми їхали берегом річки, де мене поранило, а потім почали підніматися схилом, який тоді ще був у руках австрійців. Там проклали нову круту дорогу, що нею раз по раз проїжджали ваговози. Далі дорога виходила на плоскогір'я, і я побачив попереду гаї і круті пагорби, оповиті туманом. Ті гаї було захоплено швидко, і вони лишилися цілі. Ще далі, де дорогу не прикривали пагорби, її замаскували з боків і зверху солом'яними матами. Кінчалась дорога в напівзруйнованому селі. Далі була передова. Довкола стояло багато артилерії. Будинки були сильно поруйновані, однак налагоджено все добре, і скрізь впадали в око покажчики. Ми знайшли Джіно, і він напоїв нас кавою, а потім ми вдвох пішли оглядати пости, і я познайомився з деякими людьми. Джіно сказав, що далі на Баїнзіцці, у селі Равне, стоять англійські санітарні машини. Він був дуже високої думки про англійців. Обстріли ще й досі трапляються, сказав він, але поранених небагато. Тепер, коли пішли дощі, треба чекати чимало хворих. Кажуть, ніби австрійці мають наступати, але він у те не вірить. Та й ми нібито маємо наступати, одначе поповнення не прибуває, отож, як він гадає, і це виключене. З харчами скрутно, і він буде радий повернутися до щедрого столу в Горіції. Що там подавали вчора на вечерю? Я розповів йому, і він сказав, що то просто розкіш. Особливо потішило його dolce[26]26
Dolce – Солодке (іт.).
[Закрыть]. Я не вдавався в деталі, сказав тільки, що було dolce, і він, певне, уявив собі щось куди вишуканіше, ніж хлібний пудинг.
Чи не знаю я, куди його тепер пошлють? Не знаю, сказав я, але кілька наших машин тепер у Капоретто. О, туди він залюбки поїхав би. То приємне містечко, і гори тамтешні йому подобаються. Він був славний хлопець, і всі його любили. Він сказав, що коли й було де справжнє пекло, то це на Сан-Габрієле і за Ломом, де так погано скінчилась наша атака. Сказав, що в гаях на схилах хребта Тернова, позаду й вище від нас, у австрійців багато артилерії і вони щоночі запекло обстрілюють дороги. Особливо дошкуляє йому батарея морських гармат. Їх легко розпізнати з того, як низько летить снаряд. Чуєш постріл – і майже в ту саму мить пронизливе виття. Стріляють звичайно одразу дві гармати, одна за одною, і від вибуху розлітаються величезні осколки. Він показав мені гладенький металевий уламок із щербатими краями, понад фут завдовжки. З вигляду метал скидався на бабіт.
– Навряд чи з них багато пуття, – сказав Джіно. – Але мене вони страхають. Звук такий, наче воно летить просто на тебе. Спершу – бабах, потім одразу оте виття, а тоді вибух. Що з того, як і не поранить, коли лякаєшся на смерть?
Він сказав, що позиції навпроти нас займають тепер хорвати, є і мадяри. Наші частини й досі стоять так, як наступали. Дротяних загороджень однаково що нема і відступати теж нема куди, якщо австрійці раптом ударять. Добрі оборонні позиції були б на невисоких узгір'ях, тут-таки на плато, але ніхто не подбав, щоб підготувати їх до оборони. Ну, а взагалі, як мені сподобалась Баїнзіцца?
Я сподівався побачити рівнішу місцевість, більш схожу на плато. Мені й на думку не спадало, що вона вся така горбиста.
– Alto piano, – сказав Джіно, – але не piano[27]27
Alto piano… але не piano – Плоскогір'я (дослівно: висока рівнина), але не рівнина (іт.).
[Закрыть].
Ми знову спустилися в льох під будинком, де він оселився. Я сказав, що як на мене, то легше й вигідніше вдержувати окремий гірський гребінь, якщо він сплощений і трохи запалий досередини, аніж пасмо невеликих узгір'їв. Наступати схилом гори анітрохи не важче, ніж на рівнині, доводив я.
– А це вже яка гора, – заперечив він. – Візьміть ви Сан-Габрієле.
– Гаразд, – сказав я. – Але де було найскрутніше? На вершині, де рівно. До вершини добулися досить легко.
– Не дуже-то й легко.
– Хай так, – сказав я, – але там були особливі умови, бо то, власне, вже не так гора, як фортеця. Австріяки укріплювали її протягом років.
Думка моя була така: з тактичного погляду в маневреній війні просто недоцільно займати оборону по гірських пасмах, бо їх надто легко обминути. Потрібна якнайбільша свобода маневру, а на горі не поманевруєш. Та й стріляти з вершини незручно: завжди будуть перельоти. А при обході з флангів найкращі сили залишаться на високих вершинах. Одне слово, не мав я віри до війни в горах. I не раз про все те міркував, сказав я. Ми захопили одну гору, вони захоплять другу, а як дійде до справжнього діла, всім доведеться злазити вниз.
– А що ж діяти, як маєш гірський кордон? – спитав він.
Я сказав, що цього питання ще не обміркував, і ми обидва засміялися.
– Але, – додав я, – за давніх часів австрійців завжди били в чотирикутнику під Вероною. Давали їм спуститися на рівнину і там їх били.
– Воно-то так, – сказав Джіно. – Але ж били французи. На чужій землі розв'язувати воєнні проблеми завжди легше.
– Авжеж, – погодився я, – на своїй землі не можна йти за чистою наукою.
– Росіяни пішли, щоб заманити в пастку Наполеона.
– Так, але ж у них величезна країна. А спробуйте в Італії відступити, щоб зловити в пастку Наполеона, то враз опинитесь у Бріндізі.
– Препогане місто, – сказав Джіно. – Ви там були?
– Тільки проїздом.
– Я патріот, – сказав Джіно, – але не можу я любити ні Бріндізі, ні Таранто.
– А Баїнзіццу любите? – спитав я.
– Це священна земля, – відказав він. – Та я волів би, щоб на ній краще родила картопля. Ви знаєте, коли ми прийшли сюди, то побачили картопляні поля, що їх насаджали австріяки.
– Тут справді скрутно з харчами?
– Щодо мене, то я ані разу не наївся досхочу. Але мені й попоїсти дай та дай. Голодувати, правда, не доводилось, одначе годують так собі. На передовій харч добрий, а от у другому ешелоні гірше. Десь щось негаразд. Харчів має бути вдосталь.
– Гендлярі сплавляють їх наліво.
– Еге ж. Передовим батальйонам дають усе, що можна, а тим, хто трохи далі, перепадає обмаль. Уже під'їли всю австріяцьку картоплю й каштани по гаях. Годувати треба б краще. Нам усім тут попоїсти тільки дай. Я певен, що харчів є вдосталь. Дуже погано, коли солдати недоїдають. Ви помічали, які думки це породжує?
– Еге ж, – відказав я. – Перемоги цим не здобудеш, а от поразки зазнати можна.
– Про поразку не будемо говорити. I так скрізь тільки й розмов що про поразку. Те, що сталося цього літа, не може минути марно.
Я нічого не відповів. Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва» та ще оцей вислів «не мине марно». Ми чули їх, часом стоячи під дощем десь віддалік, так що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читали на плакатах, що їх наліплювано на інші плакати, але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали славним, не гідне було слави, а жертви були такі самі з вигляду, як і в чікагських бойнях, ото хіба що м'ясо не пускали на продаж, а закопували в землю. Багато було слів, що їх ти вже й чути не міг без огиди, і зрештою лише назви місць зберегли свою гідність. Та що деякі номери й деякі дати, і тільки їх, разом з назвами місць, ти ще міг вимовити, вклавши в них певне значення. А пустопорожні слова, як ото «честь», «слава», «доблесть» чи ще «святиня», звучали просто неподобно поряд із цілком предметними назвами сіл, номерами доріг, назвами річок, номерами полків і датами. Джіно був патріот і часом говорив такі речі, що роз'єднували нас, та загалом він був добрий хлопець, і я розумів його патріотизм. Він народився патріотом. Разом з Педуцці він сів у машину, і вони вирушили назад до Горіції.
Цілий день не вщухала буря. Вітер гнав донизу потоки дощу, і скрізь стояли калюжі та болото. Тиньк на зруйнованих будинках намок і потемнів. Лише надвечір дощ припинився, і з поста номер два я побачив голу й мокру осінню землю, і темні хмари над вершинами пагорбів, і солом'яні мати на дорозі, промоклі так, що з них аж текло. Сонце визирало вже при самому захoді й освітило голі гаї на гірському хребті. У тих гаях було багато австрійських гармат, але стріляло всього декілька. Я спостерігав, як над зруйнованим селянським обійстям поблизу передової зненацька виникали круглі хмарки диму від вибухів шрапнельних снарядів: клубочисті хмарки з жовто-білим спалахом усередині. Спершу був спалах, потім лунав тріск, а потім димова куля розпливалась і рідшала на вітрі. Серед руїн і на дорозі біля розваленого будинку, де містився наш пост, було повно шрапнельних кульок, але пост того дня не обстрілювали. Ми завантажили дві машини й поїхали дорогою, замаскованою мокрими матами, і крізь шпари між ними просвічувало останнє проміння призахідного сонця. Коли ми виїхали на відкриту дорогу за пагорбом, сонце вже сіло. Ми проїхали далі відкритою дорогою, а коли поминули поворот, за яким вона знов заходила під прямокутне склепіння солом'яного тунелю, знову пішов дощ.
Уночі вітер розбурхався ще дужче, а над ранок, о третій годині, під заливним дощем почався артилерійський обстріл, і хорвати посунули через гірські луки й невеликі гайки на наші позиції. Вони билися в темряві, під дощем, і контратака знавіснілих зі страху солдатів з другої лінії траншей відкинула їх назад. По всій передовій серед зливи безнастанно гупали снаряди, злітали в повітря ракети, тріскотіли кулемети й гвинтівки. Вони більш не йшли, і стрілянина трохи стихла, і між поривами вітру та дощу ми почули гарматний гук десь ген на півночі. На пост прибували поранені: кого несли на ношах, хто плентав сам, кого тягли на плечах через поле товариші. Вони були змоклі до рубця й усі страшенно перелякані. Ми завантажили дві машини тяжкопораненими, що їх виносили з підвалу, де був пост, і коли я зачинив дверцята другої машини й узяв їх на засувку, то відчув на обличчі вже не дощ, а сніг. Він повалив важкий, лапатий, разом з дощем.
Коли розвидніло, вітер ще бурхав, але сніг припинився. Він розтанув одразу ж, як упав на мокру землю, і тепер знову йшов дощ. На світанку була ще одна атака, але теж марна. Ми цілий день чекали нового нападу, проте нічого не діялось аж до заходу сонця. Обстріл почався на південь від нас, з довгого порослого лісом гребеня, де були зосереджені австрійські гармати. Ми теж чекали обстрілу, та його все не було. Сутеніло. З поля позад села били наші гармати, і втішно було чути, як снаряди пролітають над нами.
Ми дізналися, що атака на півдні теж була марна. Тієї ночі вони більш не атакували, зате, як нас повідомлено, прорвали лінію фронту на півночі. Уночі нам було наказано готуватися до відступу. Мені сказав про це капітан, що командував постом. Його так повідомили з штабу бригади. А трохи згодом він прийшов від телефону й сказав, що то була неправдива звістка. Бригада дістала наказ будь-що вдержати лінію оборони на Баїнзіцці. Я спитав про північний прорив, і він відповів, що, як йому передано з штабу, австрійці прорвалися крізь позиції двадцять сьомого армійського корпусу в напрямі Капоретто. Цілий день на півночі точилися запеклі бої.
– Якщо ті негідники їх пропустять, нам капець, – сказав він.
– То німці наступають, – сказав один з лікарів.
Саме слово «німці» страхало всіх. Ми не хотіли й чути про німців.
– Там п'ятнадцять німецьких дивізій, – провадив лікар. – Вони прорвали фронт, і ми будемо відрізані.
– У штабі бригади кажуть, що цей рубіж неодмінно треба вдержати. Кажуть, вони прорвалися неглибоко, і ми повинні держати фронт, що проходить через гори від Монте-Маджоре.
– Звідки їм це відомо?
– Із штабу дивізії.
– Звістка про те, що треба готуватися до відступу, теж надійшла з дивізії.
– Ми підпорядковані армійському корпусові,– сказав я. – Але тут я підлягаю вам. Отже, якщо ви скажете мені їхати, я поїду. Та спершу з'ясуйте, чи є такий наказ.
– Є наказ залишатися тут. Ви маєте вивозити поранених на евакуаційний пункт.
– Іноді ми возимо їх і з евакопунктів до польових госпіталів, – сказав я. – I ще дозвольте запитати: я ніколи не бачив відступу, то як тоді евакуювати всіх поранених?
– Всіх не евакуюють. Забирають стільки, скільки можна забрати, а решту залишають.
– Що я маю вивозити своїми машинами?
– Госпітальне обладнання.
– Гаразд, – сказав я.
Другої ночі розпочався відступ. Нас повідомили, що німці й австрійці прорвалися на півночі і йдуть гірськими долинами на Чівідале та Удіне. Відступали без поспіху, змоклі, мовчазні й похмурі. Уночі, повільно просуваючись захряслими дорогами, ми поминали колони солдатів, що брели під дощем, гармати, криті підводи, вервечки нав'ючених мулів, ваговози, – і все те йшло від фронту. Безладдя було ще більше, ніж у наступі.
Тієї ночі ми допомагали вивозити поранених з польових госпіталів, що були обладнані в найменш поруйнованих селах на плато; ми перевозили їх наниз, у Плаву, а наступного дня з ранку до вечора ганяли сюди-туди під дощем, евакуюючи з Плави госпіталі й санітарний пункт. Дощ не вщухав, і під тим жовтневим дощем армія Баїнзіцци спускалася з плато й переходила річку, де навесні того року покладено початок великих перемог.
У Горіцію ми потрапили тільки в середині третього дня. Дощ припинився; місто було майже безлюдне. Проїжджаючи вулицею, ми побачили дівчат із солдатського борделю, що вантажились на машину. Дівчат було семеро, всі в пальтах і капелюшках, з невеличкими валізками у руках. Дві з них плакали. Ще одна всміхнулася до нас, висунула язик і поплескала по губах. Губи в неї були повні, пухкі, очі карі.
Я звелів водієві спинитись, вийшов і заговорив до «матусі». Дівчата з офіцерського дому виїхали ще вранці, сказала вона. Куди вони поїхали? У Конельяно, сказала вона. Їхня машина рушила. Дівчина з пухкими губами знов показала нам язика. «Матуся» помахала рукою. Ті двоє дівчат і далі плакали. Інші зацікавлено роззиралися довкола. Я знову сів у свою машину.
– Нам би поїхати разом з ними, – сказав Бонелло. – Ото була б веселенька подорож.
– В нас і так буде веселенька подорож, – відказав я.
– Чортзна-яка буде подорож.
– Отож я й кажу, – мовив я.
Ми в'їхали на алею перед нашою віллою.
– Я б залюбки навідав тих лялечок на новому місці й побавився б з котроюсь.
– Ви гадаєте, вони отаборяться десь недалеко?
– Авжеж. Ту їхню «матусю» знає вся Друга армія.
Ми спинилися коло вілли.
– Її звуть «мати ігуменя», – провадив Бонелло. – Дівчатка всі нові, але її тут кожен знає. Мабуть, їх привезли перед самим відступом.
– Вони своє надолужать.
– Певно, що надолужать. Ото врізати б котрусь на дурничку. Що не кажіть, а луплять з нас у тому домі дай боже. Держава просто ошукує нас.
– Відведіть машину до гаража, нехай її оглянуть механіки, – сказав я. – Замініть мастило, перевірте дифер. Тоді заправте бак і можете трохи поспати.
– Слухаюсь, синьйоре лейтенанте.
Вілла стояла порожня. Рінальді виїхав з госпіталем. Майор вивіз госпітальну обслугу штабною машиною. На вікні була записка для мене: я мав повантажити на машини майно, складене у вестибюлі, і їхати в Порденоне. Механіки вже виїхали. Я повернувся до гаража. Поки я ходив, над'їхали й ті дві машини, і водії вилізли з кабін. Знову сіявся дощ.
– Так страшенно хочу спати, аж тричі засинав, поки їхав від Плави, – сказав Піані. – Що будемо робити, лейтенанте?
– Замінимо мастило, змастимо й заправимо машини, а тоді підженем їх до входу й повантажимо той мотлох що полишено на нас.
– I зараз же в дорогу?
– Ні, три години поспимо.
– Оце добре, побий мене бог, – сказав Бонелло. – А то б я заснув за кермом.
– Як ваша машина, Аймо? – спитав я.
– Усе гаразд.
– Дайте мені шкірянку, я поможу вам замінити мастило.
– Не треба, лейтенанте, – сказав Аймо. – Скільки там того діла. Ви йдіть спаковуйте свої речі.
– Мої речі всі спаковані, – сказав я. – Тоді я піду повитягаю надвір оте манаття. А ви, як упораєтесь із машинами, одразу під'їжджайте туди.
Вони підігнали машини до входу, і ми взялися складати в них госпітальне майно, що залишилось у вестибюлі. Коли все було повантажене, водії поставили машини рядком на під'їзній алеї під дощем. Ми зайшли до вілли.
– Розтопіть у кухні й просушіть одяг, – сказав я.
– Начхати мені на одяг, – сказав Піані.– Я хочу спати.
– Я спатиму на майоровому ліжку, – сказав Бонелло. – Там, де хропів старий шкарбан.
– А мені байдуже де, аби спати, – сказав Піані.
– Ось є двоє ліжок. – Я відчинив двері до кімнати.
– Я ніколи не знав, що тут таке, – сказав Бонелло.
– Це ж кімната старої мармизи, – сказав Піані.
– Отут і лягайте ви двоє, – сказав я. – Я вас підніму.
– Якщо ви заспите, лейтенанте, нас піднімуть австріяки, – сказав Бонелло.
– Не засплю, – відказав я. – А де Аймо?
– Подавсь до кухні.
– Ну, лягайте, – сказав я.
– Оце я зараз засну! – сказав Піані,– А то цілий день куняв сидячи. Просто очі самі злипались, наче хто на лоба тиснув.
– Скинь черевики, – сказав Бонелло. – Це ж ліжко старої мармизи.
– Чхав я на ту мармизу. – Піані вклався на ліжко, простягши ноги в брудних черевиках і підмостивши руку під голову.
Я пішов до кухні. Аймо вже розтопив у плиті й поставив на вогонь казанок з водою.
– Приготую спагетті,– сказав він. – Коли прокинемось, захочеться їсти.
– Ви що, не хочете спати, Бартоломео?
– Та не дуже. Коли закипить, я ляжу. Вогонь сам загасне.
– Краще б вам поспати, – сказав я. – А підживитись можна сиром та консервами.
– Ні, краще так, – заперечив він. – Тим двом анархістам не завадить попоїсти гарячого. А ви йдіть лягайте, лейтенанте.
– У майоровій кімнаті є ліжко.
– От і лягайте там.
– Ні, я піду в свою колишню кімнату. Хочете випити, Бартоломео?
– Перед дорогою, лейтенанте. А зараз воно мені ні до чого.
– Якщо прокинетесь через три години, а я ще спатиму, збудіть мене, гаразд?
– Я не маю годинника, лейтенанте.
– Годинник на стіні в майоровій кімнаті.
– Гаразд,
Я пройшов через їдальню та вестибюль і піднявся мармуровими сходами до кімнати, де жив разом з Рінальді. Надворі не вщухав дощ. Я підійшов до вікна і виглянув. Уже сутеніло. Наші три машини стояли рядком під деревами. З дерев капотіло. Було холодно, і краплі повисали на галуззі. Я відійшов від вікна, ліг на ліжко Рінальді й віддався сну.
Перед тим як вирушити, ми зібрались у кухні попоїсти. Аймо поставив на стіл миску спагетті з накришеною цибулею та м'ясними консервами. Ми сіли до столу й випили дві пляшки вина, що залишились у підвалі вілли. Надворі було темно і все йшов дощ. Піані сидів за столом зовсім сонний.
– Як на мене, то відступати краще, ніж наступати, – сказав Бонелло. – Відступаючи, ми п'ємо барбера.
– Тепер п'ємо. А завтра, може, питимем воду з калюжі,– сказав Аймо.
– Завтра ми будемо в Удіне. Ми питимем шампанське. Це ж там окопалися всі лежні. Прокинься, Піані! Завтра ми будемо в Удіне і питимем шампанське!
– Я не сплю, – озвався Піані. Він наклав собі на тарілку спагетті з м'ясом. – Ти що, не міг знайти томатної підливи, Барто?
– Та нема ніде, – відказав Аймо.
– В Удіне ми хлебтатимем шампанське, – сказав Бонелло, наливаючи собі в склянку прозорого червоного барбера.
– Гляди, щоб нам не нахлебтатися г…., ще не доїхавши до Удіне, – сказав Піані.
– Ви наїлися, лейтенанте? – спитав Аймо.
– Добряче наївся. Подайте мені пляшку, Бартоломео.
– Я ще наготував по пляшці на кожного з собою, – сказав Аймо.
– Ви зовсім не спали?
– Мені багато не треба. Поспав трохи.
– Завтра ми спатимем на королівському ліжку, – сказав Бонелло. Він був у чудовому гуморі.
– Гляди, щоб не спати нам завтра у г…., – сказав Піані.
– Я спатиму з королевою, – не вгавав Бонелло. Він глянув на мене: чи сподобався мені його жарт.
– З г….. ти спатимеш, – сонно буркнув Піані.
– Це державна зрада, лейтенанте, – сказав Бонелло. – Правда ж, це державна зрада?
– Ну годі вже, – сказав я. – Не стільки того вина, скільки галасу.
Надворі періщив дощ. Я поглянув на годинник. Було вже пів на десяту,
– Час рушати, – сказав я і встав.
– З ким ви поїдете, лейтенанте? – запитав Бонелло.
– З Аймо. За нами поїдете ви. Тоді Піані. Їдемо дорогою на Кормонс.
– Боюся, щоб не заснути, – сказав Піані.
– Гаразд. Я поїду з вами. За нами Бонелло. За ним Аймо.
– Оце буде найкраще, – сказав Піані. – Бо я зовсім сонний.
– Я сяду за кермо, а ви трохи поспите.
– Ні. Коли я знаю, що є кому мене збудити, я можу вести машину.
– Я збуджу вас. Погасіть світло, Барто.
– Та нехай собі світить, – сказав Бонелло. – Нам сюди вже не повернутись.
– Там у мене в кімнаті невелика скринька, – сказав я. – Ви допоможете мені знести її вниз, Піані?
– Ми самі знесем, – відказав Піані.– Ходімо, Альдо.
Він і Бонелло вийшли у вестибюль. Я чув, як вони піднімаються сходами.
– Гарне тут було місце, – сказав Бартоломео Аймо. Він поклав у речовий мішок дві пляшки вина й півкружала сиру. – Такого більш не буде. Куди ми відступаємо, лейтенанте?
– Кажуть, за Тальяменто. Госпіталь і наш загін мають розташуватись у Порденоне.
– Це місто краще, ніж Порденоне.
– Не знаю, я там не був, – сказав я. – Тільки проїжджав колись.
– Паршивеньке містечко, – сказав Аймо.
