Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"
Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)
Коли течія стрімка, важко сказати напевне, скільки часу пливеш річкою. Здається, ніби довго, а насправді може бути, що зовсім мало. Вода була холодна, у розливі, й несла багато всіляких речей, змитих повінню з берегів. Мені пощастило, що я натрапив на важку колоду, за яку міг триматися, і я лежав у крижаній воді, спершись підборіддям на край колоди й ледь придержуючись за неї руками. Я боявся корчів і дуже хотів, щоб нас прибило ближче до берега. Ми пливли за водою, виписуючи довгу дугу. Вже трохи розвидніло, і я міг розглядіти прибережні кущі. Попереду показався ще один чагаристий острівець, і течія повернула до берега. Я подумав, чи не звільнитись мені від черевиків і намоклої одежі та не спробувати досягти берега плавом, але вирішив не робити цього. Я не мав і тіні сумніву, що зрештою якось потраплю на берег, а босому мені б довелося скрутно. Треба ж було ще дістатись до Местре.
Я дивився, як берег підступив ближче, тоді враз віддалився, потім знову почав наближатись. Тепер ми пливли повільніше. Берег був зовсім близько. Я вже міг розглядіти тоненькі гілочки верболозу. Колода помалу поверталася, і ось уже берег опинивсь позад мене, і я зрозумів, що ми попали у водоворот. Нас поволі кружляло на воді. Коли я знов побачив берег, тепер уже майже поруч, то спробував, обхопивши колоду однією рукою і допомагаючи собі ногами, гребти другою до берега, але попхнути колоду хоч трохи так і не здужав. Я боявся, щоб нас не винесло з водовороту, і, тримаючись однією рукою, підтяг ноги, уперся ними в колоду, а тоді щосили відштовхнувсь до берега. Я бачив перед собою кущі, та, незважаючи на потужний поштовх і всі мої зусилля, течія відносила мене вбік. Майнула думка, що ось зараз важкі черевики потягнуть мене на дно, але я чимдуж опирався течії і коли знову звів очі, то побачив, що берег таки наближається, і, з жахом відчуваючи важенний тягар на ногах, я й далі відчайдушно гріб до берега, аж поки досяг його. Я вчепився за вербову гілляку, і хоч не мав сили підтягтися вище, проте знав, що вже не потону. Поки я плив з колодою, мені й на думку не спадало, що я можу потонути. Від надмірних зусиль мені паморочилось у голові й млоїло всередині, отож я тримавсь на гілляку і вичікував. Коли млість минулася, я продерся трохи далі крізь верболіз, а тоді знову перепочив, обхопивши руками кущ і міцно вчепившись за галуззя. Потім виліз із води й вибрався крізь хащі верболозу на берег. Уже добре розвидніло, та я не побачив навколо ні душі. Я простягся на березі й лежав долілиць, слухаючи плюскіт річки та шум дощу.
Трохи згодом я підвівся й рушив берегом. Я знав, що до Латізани на річці немає жодного мосту. А я був, як мені здавалося, десь проти Сан-Віто. Я почав міркувати, що мені діяти далі. Попереду був канал, що з'єднувався з річкою. Я підійшов до нього. Довкола було так само безлюдно, отож я сів під кущами на березі каналу, скинув черевики й вилив з них воду. Потім стягнув з себе френч, вийняв із внутрішньої кишені гаман з документами та грішми, промоклими в річці, і викрутив френч. Тоді зняв штани й теж викрутив їх, і, нарешті, сорочку та спідню білизну. Поляскавши себе по тілу й добре розтершись, я знов одягнувся. Кашкета я загубив.
Перше ніж надягти френч, я здер з рукавів матер'яні зірочки й поклав їх у спідню кишеню разом з грішми. Гроші намокли, але були цілі. Я полічив їх. Там було три тисячі з чимось лір. Мокра одежа холодила тіло, і я помахав руками, щоб розігнати кров. На мені була вовняна білизна, і я сподівався, що коли весь час рухатимусь, то не застуджуся. Пістолет у мене забрали ще тоді на дорозі, і я сховав кобуру під френч. Плаща я не мав, а під дощем було холодно. Я пішов берегом каналу. Вже зовсім розвидніло, і вся околиця була низька, мокра й похмура. Поля стояли голі й розгрузлі; ген удалині серед рівнини височіла дзвіниця. Я вийшов на якусь дорогу. Попереду назустріч мені посувалася військова колона. Я шкандибав узбіччям дороги, і колона поминула мене, й ніхто не звернув на мене уваги. То був кулеметний загін, що простував до річки. Я пішов далі дорогою.
Того дня я перетнув усю Венеціанську рівнину. Місцевість там низовинна й пласка, а під дощем вона видавалася ще пласкішою. Ближче до моря починаються заплави, тому доріг там обмаль. Всі вони тягнуться понад гирлами річок до моря, і, щоб перетнути ту низовину, треба йти стежками вздовж каналів. Я простував з півночі на південь і перейшов дві залізничні колії та багато доріг, аж поки одна стежка вивела мене до залізниці, що проходила понад краєм заплави. То була магістральна лінія Венеція – Трієст, з високим міцним насипом, щебеневим полотном і двома коліями. Трохи віддалік був полустанок, і я побачив там солдатів, що несли варту. З другого боку виднів міст через річечку, що вливалася в заплаву. Біля мосту я теж розглядів вартового. Ще раніш, ідучи полями, я бачив, як тією залізницею проїхав поїзд, добре видний здалеку на пласкій рівнині, й подумав собі, що, може, мені трапиться поїзд, який ітиме з Портогруаро. Не спускаючи з ока вартових, я ліг на краю насипу, так щоб бачити на обидва боки. Вартовий біля мосту рушив був понад колією в напрямі до мене, тоді повернув і пішов назад до мосту. Я лежав страшенно голодний і чекав поїзда. Той поїзд, який я бачив, був такий довгий, що паровоз тягнув його дуже повільно, і я не мав сумніву, що зміг би скочити на нього. Я уже втрачав надію чогось дочекатися, коли врешті побачив удалині поїзд. Паровоз, повільно наближаючись, дедалі більшав. Я позирнув на вартового біля мосту. Він ходив з ближчого до мене кінця мосту, але по той бік колій. Отож, поминаючи мене, поїзд заслонить йому мій край насипу. Я дивився, як наближається паровоз. Він надсадно пахкав димом. Мені вже було видно, як багато він тягне вагонів. Я знав, що на поїзді теж є вартові, й намагався побачити, де вони, але, ховаючись сам, не міг нічого роздивитися. Паровоз був уже зовсім близько від мене. А коли він порівнявся зі мною, важко сопучи й пахкаючи навіть на рівному, і машиніст зник з очей, я встав і підступив до самих вагонів. Якби поїзна варта й помітила мене, то стоячи отак біля колії, я викликав би в неї меншу підозру. Повз мене проїхало вже чимало закритих вантажних вагонів. Аж ось я побачив відкриту платформу з низькими бортами, – італійці називають їх гондолами, – запнуту зверху брезентом. Я стояв, доки вона майже поминула мене, а тоді підскочив, ухопився за поруччя й підтягнувсь угору. Потім спустився трохи нижче, в проміжок між платформою і високим вантажним вагоном позад неї. Здавалося, ніхто мене не помітив. Я скулився між вагонами, тримаючись за поруччя й упираючись ногами в зчеп. Ми вже під'їжджали до мосту. Я згадав про вартового. Коли ми порівнялися з ним, він поглянув на мене. То був зовсім ще хлопчисько в завеликій на нього касці. Я зміряв його зневажливим поглядом, і він одвів очі. Як видно, подумав, що я якось причетний до того поїзда.
Ми поминули його. Я бачив, як він, ще видимо збентежений, проводжає очима інші вагони; потім я нахилився, щоб побачити, як закріплено брезент. Він мав по краях кільця й був прив'язаний до бортів платформи мотузкою. Я дістав свій ніж, перерізав мотузку й застромив руку всередину. Там були якісь тверді опуклості, що віддимали намоклий під дощем брезент. Я підвів голову й поглянув уперед. На площадці попереднього вантажного вагона стояв вартовий, але він дивився в інший бік. Я відпустив поруччя й пірнув під брезент. I ту ж мить хряснувся об щось лобом, та так, що аж у голові загуло, і я відчув на обличчі кров; одначе я проліз далі й ліг горілиць. Потім обернувся назад і знову прив'язав брезент.
Я був під брезентом разом з гарматами. Від них охайно пахло мастилом. Я лежав і слухав, як дощ тарабанить об брезент і як стукотять колеса. Крізь брезент проходило трохи світла, і я лежав і дивився на гармати. На них були брезентові чохли. Я подумав, що, мабуть, їх везуть з Третьої армії. На лобі в мене набрякла гуля, і я спинив кров, лежачи нерухомо, щоб вона скипілася, а тоді зішкрябав присохлу кров, не чіпаючи самої ранки. То було пусте. Хусточки я не мав, але навпомацки змив рештки крові дощовою водою, що капотіла з брезенту, і ретельно витер обличчя рукавом френча. Я не хотів мати підозрілий вигляд. Було очевидно, що мені доведеться залишити свою схованку до того, як поїзд прибуде в Местре, бо, певно ж, за цими гарматами добре наглядали. Вони просто не мали стільки гармат, щоб губити чи занедбувати їх. Я був страшенно голодний.
Розділ ХХХІІЯ лежав на помості платформи поруч з накритими брезентом гарматами й був мокрий, перемерзлий і голодний. Зрештою я перевернувся й ліг на живіт, поклавши голову на руки. Поранене коліно немовби задерев'яніло, одначе весь час перед тим воно мені не дошкуляло. Робота Валентіні показала себе якнайкраще. З його коліном я пройшов пішки половину шляху відступу й проплив чималий відтинок Тальяменто. То таки справді було його коліно. Друге коліно було моє. Коли лікарі докладуть рук до твого тіла, воно після того вже наче й не твоє. А от голова була моя, і нутро моє. Там, усередині, лютував голод. Я відчував, як він геть вивертає мені нутрощі. Голова була хоча й моя, але непридатна до діла: думати вона не могла, а тільки згадувати, та й то не дуже багато.
Я міг згадувати Кетрін, але знав, що збожеволію, коли думатиму про неї, ще не маючи певної надії побачити її знов, отож я постановив собі не думати про неї, хіба тільки трішечки про неї, хіба тільки в такт неквапливому стукотінню вагонних коліс, при тьмяному світлі, що проходить крізь брезент, і я лежу з Кетрін на голому помості платформи. Твердо лежати на голому помості платформи, ні про що не думаючи, тільки відчуваючи, надто довго бувши в розлуці, у мокрій одежі, і поміст раз по раз ледь здригається, і так тужно й самотньо на душі, і одежа на тобі геть мокра, і тільки твердий поміст за дружину.
Не можна любити поміст вантажної платформи, ані гармати в брезентових чохлах, що пахнуть змащеним металом, ані брезент, крізь який просочується дощ, хоча й дуже хороше лежати під брезентом разом з гарматами; але ти любиш когось іншого, кого – тепер ти це знаєш – годі й уявити собі там поруч з тобою; і тепер ти бачиш усе дуже чітко й відчужено, а втім, не так відчужено, як чітко та байдуже. Бачиш усе байдуже, лежачи отак на животі, бувши свідком того, як одна армія відступала, а друга сунула вперед. Ти покинув на загин машини й своїх людей, як ото старший у відділі великого магазину покидає довірені йому товари під час пожежі. Тільки твої товари не були застраховані. А тепер ти вибув з гри. Ти не маєш більше ніяких обов'язків. Якщо після пожежі в магазині розстрілювати старших за те, що вони говорять з акцентом, з яким говорили завжди, то нема чого й сподіватись, що вони повернуться туди, коли магазин відкриють знов. Вони можуть пошукати й іншої роботи – якщо тільки є якась інша робота і якщо їх не заскочить поліція.
Гнів змило в річці разом з будь-якими обов'язками. Власне, все воно скінчилося ще тоді, коли отой карабінер схопив мене за комір. Я залюбки скинув би з себе й форму, хоч і не надавав великої ваги зовнішнім проявам. Зірочки з френча я здер, але тільки задля зручності. То не була справа честі. Я не мав серця ні на кого. Просто я вибув з гри. Я зичив їм усім тільки добра. Серед них були й добрі люди, й хоробрі люди, й розважливі та розумні, і вони заслуговували на це. Але мене все воно більш не обходило, і я бажав лиш одного: щоб той клятий поїзд швидше доїхав до Местре, де я попоїм і перестану думати. Мені доконче треба перестати думати.
Піані скаже там, що мене розстріляли. У розстріляних обшукують кишені й забирають документи. Моїх документів там не буде. Можливо, вирішать, що я потонув. Цікаво, яке повідомлення надішлють у Штати. Помер від ран та інших причин. Милий боже, як хочеться їсти. Цікаво, як там священик. I Рінальді. Він, мабуть, у Порденоне. Якщо вони не відступили ще далі. Що ж, тепер я вже ніколи його не побачу. I нікого з них не побачу. Те життя скінчилося. Навряд чи в нього сифіліс. Та й, зрештою, кажуть, не така вже то страшна хвороба, якщо її вчасно виявлено. Одначе він тривожиться. Я теж тривожився б. Кожен тривожився б.
Я створений не на те, щоб думати. Я створений, щоб їсти. Атож, їсти. Їсти, пити і спати з Кетрін. Може, й цю ніч. А втім, ні, неможливо. Ну, тоді завтра, і добра вечеря, і простирала, і ніколи нікуди не їхати, хіба що разом. Мабуть, таки доведеться, і вже скоро. Вона поїде. Я знав, що вона поїде. Коли ми поїдемо? Про це ще треба подумати. Сутеніло. Я лежав і думав, куди ми поїдемо. Місць було багато.
Книга четверта
Розділ XXXIIIЯ зіскочив з поїзда у Мілані, коли він рано-вранці, ще вдосвіта, сповільнив швидкість, під'їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колії, поминув якісь будівлі й рушив вулицею. Одна кав'ярня була вже відчинена, і я зайшов випити кави. Там пахло раннім ранком, витертим пилом, ложечками в склянках з кавою і мокрими кружальцями, що їх залишають склянки з вином. Господар стояв за прилавком. За столиком сиділо двоє солдатів. Я став біля прилавка й випив склянку кави із скибочкою хліба. Кава була сіра від молока, і я позбирав молочну піну скоринкою. Господар поглянув на мене.
– Може, чарочку граппи?
– Ні, дякую.
– Моїм коштом, – сказав він, налив малу чарку й посунув її до мене. – Що там на фронті?
– Не знаю.
– Вони п'яні,– сказав він, махнувши рукою на тих двох солдатів. Цьому неважко було повірити. Вони й з вигляду були п'яні.– Скажіть мені, що там на фронті?
– Знати не знаю, що там на фронті.
– Я ж бачив, звідки ви прийшли. Ви щойно з поїзда.
– Іде великий відступ.
– Я читаю газети. А як там узагалі? Чи це вже кінець?
– Навряд.
Він знову налив у чарку граппи з низької пляшки.
– Якщо у вас щось негаразд, – сказав він, – я можу дати вам притулок.
– У мене все гаразд.
– А якщо негаразд, можете перебути в мене.
– Де саме?
– Тут, у будинку. В мене тут чимало таких. Тих, у кого щось негаразд.
– I багато тепер таких?
– Та це в кого що. Ви південноамериканець?
– Ні.
– По-іспанському говорите?
– Трохи.
Він витер прилавок.
– Виїхати за кордон тепер важко, але немає нічого неможливого.
– Мені не треба виїжджати.
– Ви можете лишатися тут скільки захочете. Ви побачите, що я за людина.
– Зараз мені треба йти, але я запам’ятаю адресу, щоб повернутися.
Він похитав головою.
– Коли ви так говорите, то не повернетесь. Я думав, у вас справді щось негаразд.
– У мене все гаразд. Але адресу друга завжди добре мати. – Я поклав на прилавок десять лір за каву. – Випийте зі мною чарочку граппи.
– Та ні, не треба цього.
– А все ж випийте.
Він налив у дві чарки.
– Не забудьте, – сказав він. – Приходьте сюди. Не покладайтесь ні на кого іншого. Тут вам буде добре.
– Я вірю.
– Вірите?
– Так.
Він споважнів.
– Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть по місту в цьому френчі.
– Чому?
– На рукавах добре видно, де спорото зірочки. Матерія темніша.
Я нічого не сказав.
– Якщо ви не маєте паперів, я можу дістати вам папери.
– Які?
– Відпускні.
– Мені не потрібні папери. Я маю свої.
– Гаразд, – сказав він. – Але якщо потрібні, я можу дістати все, що хочете.
– Скільки коштують такі папери?
– Та як які. Ціна помірна.
– Поки що мені нічого не потрібно.
Він знизав плечима.
– У мене все гаразд, – сказав я.
Коли я виходив, він сказав:
– Не забудьте, я вам друг.
– Не забуду.
– Ми ще побачимось, – сказав він.
– Авжеж, – відказав я.
Я пішов містом, обминаючи вокзал, де напевне була військова поліція, і на краю невеличкого парку спинив екіпаж. Я дав візникові адресу госпіталю. Приїхавши туди, я зайшов у комірчину швейцара. Його дружина обняла мене. Він потиснув мені руку.
– Ви повернулися. Ви живий.
– Еге ж.
– Ви снідали?
– Снідав.
– Ну, як ви, лейтенанте? Як ви? – розпитувала жінка.
– Все добре.
– Може, поснідаєте з нами?
– Ні, дякую. А скажіть, міс Барклі тепер у госпіталі?
– Міс Барклі?
– Медсестра, англійка.
– Його дівчина, – сказала жінка. Вона поплескала мене по руці й усміхнулась.
– Ні,– сказав швейцар. – Вона поїхала звідси.
У мене впало серце.
– Ви певні? Я кажу про високу біляву молоду англійку.
– Атож. Вона поїхала в Стрезу.
– Коли вона поїхала?
– Два дні тому, з другою англійкою.
– Гаразд, – сказав я. – Я хочу попросити вас ось про що. Не кажіть нікому, що ви мене бачили. Це для мене дуже важливо.
– Я не скажу нікому, – пообіцяв швейцар.
Я хотів дати йому десять лір. Він відштовхнув папірця.
– Обіцяю вам, що нікому не скажу. А грошей мені не треба.
– Чи не могли б ми щось для вас зробити, синьйоре лейтенанте? – спитала жінка.
– Тільки оце, – відказав я.
– Ми мовчатимем, – сказав швейцар. – А як вам буде ще щось потрібно, дасте мені знати.
– Гаразд, – сказав я. – До побачення. Ще зустрінемось.
Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід.
Я сів в екіпаж і сказав візникові адресу Сіммонса, одного з моїх знайомих, що навчався співу.
Сіммонс мешкав у другому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я приїхав до нього, він ще лежав у ліжку й був геть сонний.
– Ви страшенно рано прокидаєтесь, Генрі,– сказав він.
– Я приїхав першим ранішнім поїздом.
– Що там за відступ? Ви були на фронті? Сигарету хочете? Онде в коробці на столі.
Кімната була велика; під стіною стояло ліжко, в другому кінці – рояль, а ще комод і стіл. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс сидів, підмостивши під спину подушку, і курив.
– Кепські мої справи, Сіме, – сказав я.
– Мої теж, – сказав він. – У мене вони завжди кепські. Закурити не хочете?
– Ні,– відказав я. – Як дістати дозвіл на в'їзд до Швейцарії?
– Вам? Італійці вас нікуди не випустять.
– Авжеж, я знаю. А швейцарці? Що зроблять вони?
– Вони вас інтернують.
– Я знаю. А що це означає практично?
– Нічого. Все дуже просто. Ви можете їздити куди захочете. Здається, треба тільки реєструватись чи щось там таке. А в чім річ? Вас розшукує поліція?
– Поки що нема нічого певного.
– Не хочете, то не кажіть. Але цікаво було б почути. Тут нічого не діється. Мене обсвистали у П'яченці.
– Яка прикрість.
– Еге ж, справжнє фіаско. I добре ж співав. Хочу спробувати знов у тутешньому «Ліріко»,
– Хотілося б послухати.
– Ви страшенно люб'язні. То що, ви вскочили в якусь халепу?
– Ще не знаю.
– Не хочете, то не кажіть. А чому ви не на тому бісовому фронті?
– З фронтом я, мабуть, розпрощався.
– От і молодець. Я завжди знав, що ви маєте голову на в'язах. Чи не міг би я чимось вам допомогти?
– Та ви ж так обтяжені справами.
– Аніскілечки, мій любий Генрі. Аніскілечки. Я буду радий зробити щось для вас.
– Ми з вами майже однакові на зріст, Чи не пішли б ви та не купили мені цивільне вбрання? У мене було, та все залишилось у Римі.
– А, ви ж колись там жили. Препаршиве місто. Як ви могли жити в ньому?
– Я вчився на архітектора.
– Там не місце вчитись. I не купуйте ніякої одежі. Я дам вам усе, що потрібно. Виряджу вас так, що всі падатимуть. Ідіть-но отуди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що захочете. Мій любий, не треба купувати ніякої одежі.
– Я б усе-таки краще купив, Сіме.
– Мій любий, мені легше віддати вам те, що я маю, аніж іти купувати. А паспорт у вас є? Без паспорта далеко не заїдете.
– Є. Я зберіг свій давній паспорт.
– Тоді одягайтесь – і в добру стару Гельвецію[31]31
Гельвеція – Стародавня назва Швейцарії.
[Закрыть].
– Не так воно просто. Спершу мені треба в Стрезу.
– То й прекрасно, мій любий. А там візьмете човна – і на той бік. Коли б не мої співи, я б залюбки поїхав з вами. А от таки поїду.
– Ви навчилися б там витинати по-тірольському.
– Мій любий, а таки навчуся. Та ні, співати я й так умію. Оце ж бо й дивно.
– Закладаюся, що вмієте.
Він лежав, спершись на подушку, й курив сигарету.
– Не прозакладайтесь, мій любий. Але співати я таки вмію. Хоч як це з біса кумедно, але вмію. I люблю співати. Ось послухайте. – Він загорлав щось з «Африканки»; шия його напнулася, жили набрякли. – Я таки вмію співати, – сказав він, – а вони там нехай собі як хочуть.
Я визирнув у вікно.
– Я зійду вниз і відпущу екіпаж.
– А тоді повертайтесь, мій любий, та будемо снідати. – Він устав з ліжка, випростався, глибоко вдихнув і почав робити гімнастику.
Я спустився вниз і заплатив візникові.
Розділ XXXIVУ цивільному я почував себе мов на маскараді. Я довго носив військову форму, звик, щоб одяг щільно облягав тіло, і тепер мені бракувало цього відчуття. А штани просто-таки теліпалися на ногах. Я взяв квиток від Мілана до Стрези. Купив і новий капелюх. Сімового капелюха я надіти не міг, а от костюм був чудовий. Він пропах тютюном, і коли я сидів у купе й дивився за вікно, мене не полишало відчуття, що мій новий капелюх надто новий, а костюм надто старий. На душі в мене було так само тоскно, як і за вікном, де розляглася мокра Ломбардська рівнина. У купе зі мною їхало кілька військових пілотів, для них я був не бозна-яка персона. Вони уникали дивитись на мене й усім своїм виглядом виказували зневагу до цивільного в моїх літах. Я не почував себе ображеним. А в минулі дні неодмінно образив би їх і встряв у бійку. Вони зійшли в Галларате, і я зрадів, що лишився сам. У мене була газета, але я до неї не брався, бо не хотів читати про війну. Я постановив собі забути про війну. Я уклав сепаратний мир. На душі в мене було страшенно самотньо, і я зрадів, коли поїзд приїхав у Стрезу.
Я сподівався побачити на станції готельних службовців, але там було безлюдно. Сезон давно скінчився, і ніхто вже не виходив зустрічати поїзд. Я вийшов з вагона, несучи свою валізу, – власне, то була Сімова валіза, дуже легка, бо там лежало тільки дві сорочки, – й постояв під дашком, ховаючись від дощу, аж поки поїзд рушив далі. Потім знайшов якогось чоловіка із станційної обслуги й спитав, чи не знає він, які готелі ще відкриті. Був відкритий «Grand-Hotel», «Isles Borromees»[32]32
«Grand-Hotel», «Isles Borromees» – «Гранд-отель», «Борромейські острови» (фр.).
[Закрыть] та ще кілька менших готелів, що не зачинялися цілий рік. З валізою в руці я рушив до «Isles Borromees». На вулиці я побачив екіпаж і махнув рукою візникові. Краще було приїхати екіпажем. Ми спинилися біля того великого готелю, і швейцар вийшов назустріч з парасолькою і був дуже чемний.
Я найняв гарний номер. Кімната була простора, світла, з вікнами на озеро. Над озером стояли низькі хмари, але якби світило сонце, краєвид був би прекрасний. Я сказав, що до мене має приїхати дружина. В номері стояло велике двоспальне ліжко, letto matrimoniale[33]33
Letto matrimoniale – Подружнє ложе (іт.).
[Закрыть], з атласним покривалом. Готель був розкішний. Я поминув довгий коридор, спустився широкими сходами і зайшов у бар. Бармен був мій знайомий, і я сидів на високому табуреті і їв присолений мигдаль та смажену картопляну соломку. Мартіні був холодний і чистий на смак.
– Що ви тут робите в borghese?[34]34
Borghese – Цивільний одяг (іт.).
[Закрыть] – спитав бармен, поставивши переді мною ще один мартіні.
– Я у відпустці. Одужую після поранення.
– Тут нікого вже нема. Не знаю, чому досі не закривають готелю.
– Як риболовля?
– Та витяг днями кілька красунь. У цю пору тут ловляться понад берегом справжні красуні.
– Ви одержали тютюн, що я вам послав?
– Так. Хіба ви не одержали моєї листівки?
Я засміявся. Я так і не зміг дістати того тютюну. Йому потрібен був американський люльковий тютюн, але мої родичі більше не присилали його чи, може, його десь затримували. Так чи так, але я його не одержував.
– Я вам десь роздобуду, – пообіцяв я. – А скажіть, ви не бачили в місті двох дівчат англійок? Вони приїхали сюди позавчора.
– В нашому готелі їх немає.
– Вони сестри-жалібниці.
– Двох таких я бачив, – сказав він. – Стривайте, я зараз дізнаюся, де вони оселились.
– Одна з них моя дружина. Я приїхав зустрітися з нею.
– А друга моя.
– Я кажу серйозно.
– Пробачте мені цей дурний жарт, – сказав він. – Я вас не зрозумів.
Він пішов і довгенько не повертався. Я їв маслини, присолений мигдаль та картопляну соломку й роздивлявся на себе, вдягненого у цивільне, в дзеркалі за стойкою. Нарешті повернувся бармен.
– Вони в маленькому готелі біля станції, – сказав він.
– А якісь бутерброди у вас є?
– Зараз подзвоню, щоб принесли. Розумієте, ми тут нічого не держимо, бо пожильців нема.
– Так-таки нікого немає?
– Та ні, трохи є, але дуже мало.
Принесли бутерброди, і я з'їв три та випив ще два мартіні. Я ніколи не куштував холоднішого й чистішого на смак напою. П'ючи його, я знову відчув себе цивілізованою людиною. Надто багато поглинув я червоного вина, хліба, сиру, поганої кави та граппи. А тепер от сидів на високому табуреті, з приємністю споглядав червоне дерево, бронзу, дзеркала і ні про що не думав. Бармен спитав про щось.
– Не треба говорити про війну, – сказав я.
Війна була десь дуже далеко. А може, взагалі не було ніякої війни. Тут війни не було. Аж тепер я усвідомив, що для мене вона скінчилася. Проте відчуття, що вона справді скінчилася, не мав. Я почував себе мов хлопчисько, що не пішов до школи й думає собі, який там тепер урок.
Коли я прийшов до них у готель, Кетрін і Елен Фергюсон саме вечеряли. Стоячи у холі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа до мене спиною, і я бачив лише її коси, краєчок щоки, її гарну шию та плечі. Фергюсон щось говорила. Коли я зайшов, вона замовкла.
– О боже! – мовила вона.
– Здрастуйте, – сказав я.
– Ой, це ти! – вигукнула Кетрін. Обличчя її засвітилося радістю. Здавалось, вона така щаслива, що аж не вірить собі.
Я поцілував її. Кетрін почервоніла, і я підсів до столу.
– Ну й чудеса, – сказала Фергюсон. – Що ви тут робите? Ви вже вечеряли?
– Ні.
Підійшла дівчина, що подавала на стіл, і я попросив її принести мені тарілку. Кетрін невідривно дивилась на мене, і очі її світилися щастям.
– З якої це речі ви розгулюєте в цивільному? – запитала Фергюсон.
– Я доскочив до кабінету міністрів.
– Ви доскочили до якоїсь біди.
– Веселіше дивіться на світ, Фергі. Хоч трохи веселіше.
– Дивитися на вас мені зовсім не весело. Я знаю, в яку халепу ви затягли цю дівчину. Ви для мене аж ніяк не веселе видовище.
Кетрін усміхнулася до мене й торкнула ногою мою ногу під столом.
– Ніхто мене нікуди не затягав, Фергі. Я сама собі голова.
– Терпіти його не можу, – сказала Фергюсон. – Авжеж, нічого він не зробив, тільки занапастив вас своїми безсовісними італійськими фіглями. Американці ще гірші за італійців.
– От шотландці – то люди страшенно моральні,– сказала Кетрін.
– Я не про те. Я про його італійську безсовісність.
– Хіба я безсовісний, Фергі?
– Ще б пак. Та що там безсовісний. Ви справжній змій. Змій в італійській формі, у плащі з відлогою.
– На мені ж немає вже італійської форми.
– Це тільки ще один доказ того, який ви безсовісний. Ціле літо ви крутили роман, наділили дівчину дитиною, а тепер, мабуть, хочете вшитися.
Я всміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до мене.
– Ми обоє вшиємось, – сказала вона.
– Ви що одне, те й друге, – сказала Фергюсон. – Мені соромно за вас, Кетрін Барклі. Ви не маєте ні сорому, ні честі і така сама безсовісна, як і він.
– Не треба, Фергі,– сказала Кетрін і поплескала її по руці,– Не розпинайте мене. Ви ж знаєте, що ми любимо одне одного.
– Заберіть свою руку, – сказала Фергюсон. Обличчя її пашіло. – Якби ви мали хоч якийсь сором, тоді інша річ. Але ви вже хтозна на якому місяці, і гадаєте, що все воно жарти, і аж сяєте з утіхи, бо повернувся ваш спокусник. Ви не маєте ні крихти сорому. – I вона заплакала.
Кетрін підійшла і обняла її рукою за плечі. Я дивився на неї, поки вона стояла, втішаючи Фергюсон, і не міг добачити, щоб її стан хоч трохи змінився.
– Мені-то байдуже, – хлипала Фергюсон. – Але все це просто жах.
– Ну, ну, Фергі,– заспокоювала її Кетрін. – Я матиму сором. Не плачте, Фергі. Не треба плакати, люба Фергі.
– Я не плачу, – хлипала Фергюсон. – Я не плачу. Але як подумаю, в яку жахливу історію ви попали… – Вона зиркнула на мене. – А вас я ненавиджу, – сказала вона. – I вона не заборонить мені ненавидіти вас. Ви ниций, безсовісний американець-італієць. – її ніс та очі почервоніли від сліз.
Кетрін усміхнулася до мене.
– Ану не всміхайтесь до нього, коли обіймаєте мене.
– Ви нерозважливі, Фергі.
– Я знаю, – хлипнула Фергюсон. – Не слухайте мене ні ви, ні ви. Я така рознервована. Я нерозважлива, сама знаю. Я дуже хочу, щоб ви обоє були щасливі.
– А ми і є щасливі,– сказала Кетрін. – Ви така добра, Фергі.
Фергюсон знову заплакала.
– Я не хочу, щоб ви були щасливі отак, як тепер. Чому ви не одружитесь? А може, ви вже маєте дружину?
– Ні,– відказав я.
Кетрін засміялась.
– Нема чого сміятися, – сказала Фергюсон. – Скільки їх таких, що вже мають дружин.
– Якщо це вас потішить, Фергі,– сказала Кетрін, – ми одружимось.
– Не для того, щоб потішити мене. Вам самим годилося б хотіти цього.
– Ми просто не мали часу.
– Еге ж, я знаю. Ви робили дітей. – Я подумав, що вона знову заплаче, але вона замість того розсердилась. – Зараз ви, звісно, підете з ним?
– Так, – відказала Кетрін. – Якщо він захоче.
– А як же я?
– Ви що, боїтеся залишитись тут сама?
– Так, боюся.
– Тоді я залишуся з вами.
– Ні, йдіть собі з ним. Зараз же йдіть звідси. Мені набридло на вас дивитися.
– Ось тільки доїмо вечерю.
– Ні. Йдіть зараз же.
– Фергі, будьте розважливі.
– Я кажу, забирайтеся звідси. Обоє забирайтеся.
– Ходімо, – сказав я. Мені вже набридла Фергі.
– Ви ж самі хочете піти. Ось бачите, навіть вечеряти залишаєте мене в самоті. Я завжди так хотіла поїхати на італійські озера, і ось що з того вийшло. Ох, ох… – заплакала вона, тоді поглянула на Кетрін і враз умовкла.
– Ми будемо з вами до кінця вечері, – сказала Кетрін. – А якщо ви захочете, я залишуся й потім. Я не покину вас саму, Фергі.
– Ні, ні. Я хочу, щоб ви пішли. Я хочу, щоб ви пішли. – Вона втерла очі.– Я така нерозважлива. Не слухайте мене…
Дівчину, що подавала на стіл, дуже засмутили всі ті сльози. Тож тепер, принісши нову страву, вона видимо зраділа, що настрій за столом поліпшився.
Та ніч у готелі, в нашій кімнаті наприкінці довгого порожнього коридора, де тільки наші черевики під дверима, і м'який килим на підлозі кімнати, і дощ за вікнами, а в кімнаті світло, затишно і так хороше, а потім світло вимкнено, і збудливе відчуття гладеньких простирал та зручного ліжка, відчуття, що ми повернулися додому і вже не самотні, і пробудження серед ночі, коли бачиш, що й друге поруч і нікуди не зникло; а все інше таке далеке й нереальне. Стомившись, ми засинали, а коли прокидалось одне, прокидалося й друге, і жодне не залишалося в самотині. Часом чоловікові хочеться самотини, і жінці теж хочеться самотини, і коли вони люблять, то ображаються одне на одного за це бажання; але можу сказати щиро: ми такого не зазнавали ніколи. Ми могли почувати себе в самотині, коли були разом, – у самотині щодо всіх інших людей. Таке мені випало спізнати оце тільки раз у житті. Я завжди почував себе самотнім з жінками, хоч скільки їх у мене було, а така самотність найстрашніша. Але з Кетрін ми ніколи не знали такої самотності й ніщо нас не страхало, коли ми були разом. Я знаю, що вночі усе не так, як удень, що вночі все інакше, що отих нічних почувань удень не пояснити, бо їх тоді просто не існує, та для людини, яку вже опанувала самотність, ніч – то часом найстрашніша пора. Але з Кетрін ніч майже нічим не різнилася від дня, хіба що була навіть кращою порою. Коли люди привносять стільки мужності в цей світ, світ доконче має вбити їх, щоб зламати, отож звичайно і вбиває. Світ ламає кожного, а опісля багато хто ще й міцнішає на зламах. Але тих, хто не дає себе зламати, він убиває. Він убиває і дуже добрих, і дуже ніжних, і дуже хоробрих – йому однаково. А коли ти ні з тих, ні з тих і ні з тих, можеш бути певен, що він уб'є і тебе, тільки не так скоро, без поспіху.
