Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XXXVII

Я гріб потемки так, щоб вітер увесь час дув мені в обличчя. Дощ припинився і тільки вряди-годи налітав короткими поривами. Було дуже темно, і вітер обдавав холодом. Кетрін на кормі я ще міг розглядіти, а от води там, де занурював весла, не бачив. Весла були довгі й не мали ремінців, що держали б їх у кочетах. Я тягнув їх на себе, тоді виймав з води, нахилявся вперед, занурював і знову тягнув, намагаючись гребти якомога плавкіш. Я не виносив весел плиском, бо ми йшли за вітром. Хоч я й знав, що однаково намуляю на руках пухирі, проте хотів уникнути їх якнайдовше. Човен був легкий і добре слухався весел. Я гнав його все далі по темній воді. Годі було щось побачити в темряві, але, як я сподівався, ми невдовзі мали поминути Палланцу.

Палланци ми так і не побачили. Ідучи за вітром, ми проминули в темряві мис, що закриває Палланцу з озера, і не побачили світла, А коли врешті побачили якесь світло, набагато далі й над самим берегом, то була вже Інтра. Але довгий час ми взагалі не бачили ні світла, ні берега, хоч без упину посувалися вперед по хвилях. Часом хвиля піднімала човен, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі неспокійне, але я все гріб та гріб, аж поки раптом ми мало не зачепилися за скелястий мис, що стримів обіч нас, і хвилі, вдаряючи об нього, злітали високо вгору, а тоді відкочувались назад. Я натиснув на праве весло, і, водночас гальмуючи лівим, повернув човен від берега; той мис одразу зник з очей, і ми попливли далі озером.

– Ми вже біля другого берега, – мовив я до Кетрін.

– А чому ж ми не бачили Палланци?

– Ми проминули її в темряві.

– Стомився, любий?

– Ні, все гаразд.

– Я можу трохи погребти замість тебе.

– Не треба, я не стомився.

– Бідолашна Фергюсон, – сказала Кетрін. – Прийде вранці до готелю, а нас немає.

– Мене більше турбує те, як нам ще затемна добутися до швейцарського берега, щоб нас не побачила митна варта.

– А ще далеко?

– Десь кілометрів за тридцять.

Я веслував цілу ніч. Намуляні руки вже так боліли, що я ледве вдержував ними весла. Кілька разів ми мало не ввігналися в берег. Я гріб попід самим берегом, щоб не збитися з дороги й не втратити дорогого часу. Подеколи ми так наближалися до берега, що могли розглядіти ряд дерев і дорогу, що йшла узбережжям, а далі за нею гори. Дощ припинився, і вітер гнав по небу хмари; крізь них пробивалось місячне світло, і, озирнувшись через плече, я побачив попереду темний обрис мису Кастаньйола, білі баранці на поверхні озера, а ген удалині – осяяні місяцем снігові вершини гір. Потім місяць знов заволокли хмари, і гори та озеро зникли з очей, але тепер було видніше, ніж перед тим, і ми бачили берег. Я бачив його аж надто добре й скерував човен трохи вбік, щоб нас не помітила митна варта, яка могла бути на дорозі з Палланци. Коли місяць визирнув знову, ми побачили білі вілли на схилах гори й білу дорогу, що видніла проміж дерев. I весь час я веслував.

Озеро поширшало, і ми побачили коло підгір'я на тому березі поодинокі вогники – то, як видно, було Луїно. Я помітив там клинчастий просвіт між горами й подумав, що то напевне має бути Луїно. Коли так, то ми йшли дуже добре. Я витяг з води весла й ліг спиною на лавку. Я дуже, дуже стомився гребти. Руки, плечі й спина страшенно боліли, а долоні були намуляні.

– Я могла б розгорнути парасоль, – сказала Кетрін, – і ми попливли б з ним, як з вітрилом.

– Ти вмієш стернувати?

– Мабуть, зумію.

– Візьми оце весло під руку, держи його біля самого борту і стернуй, а я триматиму парасоль.

Я перейшов на корму й показав їй, як держати весло. А сам узяв великий парасоль, що його дав мені портьє, сів лицем до носа човна й розгорнув парасоль. Він хляпнув і напнувся. Я вхопив його руками за краї, сидячи верхи на руків'ї, зачепленому за лавку. Вітер пружно вдарив у парасоль, і, щосили тримаючи його за краї, я відчув як човен потягло вперед. Тягло добряче, і човен посувався швидко.

– Ого, як ми помчали, – сказала Кетрін.

Я бачив перед собою тільки шпиці парасоля. Парасоль розпинало й тягло, і я відчував, як нас несе вперед разом з ним. Я вперся ногами в дно й відхиливсь на лавці, коли раптом парасоль випнувся назад і мене ляснуло шпицею по лобі; я спробував обхопити руками верх, що вгинався під вітром, та все воно вивернулось назовні, і замість пругкого напнутого вітрила переді мною був геть вивернутий подертий парасоль, і я сидів на ньому верхи. Я відчепив руків'я від лавки, поклав парасоль у човен і пішов до Кетрін узяти весло. Вона сміялася. Схопила мене за руку й заливалася сміхом.

– Ти чого? – Я забрав у неї весло.

– Ти був такий кумедний з тим парасолем.

– Ще б пак.

– Не сердься, любий. То було страх як кумедно. Здавалося, тебе рознесло футів на двадцять завширшки, і ти так палко обіймав краї парасоля… – Вона зайшлася сміхом.

– Буду знов гребти.

– Перепочинь і трохи випий. Ніч така чудова, і ми вже так далеко заїхали.

– Треба держати човна поперек хвилі.

– Зараз я дістану пляшку. А потім перепочинеш, любий.

Я виставив весла проти вітру, і нас помалу несло вперед. Кетрін відчинила валізу. Тоді подала мені пляшку з коньяком. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив добрий ковток. Коньяк пішов м’яко, розлився по тілу гарячою хвилею, і мені стало тепло й весело.

– Добренний коньяк, – сказав я.

Місяць знову сховався за хмарами, але берег було видно. Попереду ледь бовваніло щось наче коса, яка виступала далеко в озеро.

– Тобі не холодно, Кет?

– Мені дуже добре. Хіба що ноги трохи затерпли.

– Вичерпай з дна воду й зможеш простягти ноги.

Я знову взявся гребти, слухаючи, як риплять кочети і як скреготить бляшаний черпак об днище під кормою.

– Дай мені черпак, будь ласка, – сказав я. – Я хочу пити.

– Він страшенно брудний.

– Пусте. Я його обполосну.

Я почув, як Кетрін обполіскує черпак за бортом. Тоді вона подала його мені повний води. Після коньяку мені дуже захотілося пити, а вода була холодна як лід, така, що аж зуби заломило. Я позирнув на берег. Ми вже трохи наблизились до тієї довгої коси. В бухті ген попереду видніло світло.

– Дякую, – сказав я і віддав Кетрін бляшанку.

– Прошу ще, коли ваша ласка, – відказала вона. – Води тут доволі.

– Ти не хочеш трохи перекусити?

– Ні. Але скоро захочу. То краще прибережем на тоді.

– Гаразд.

Те, що віддалік здавалося косою, було довгим високим мисом. Щоб обминути його, я вигріб до середини озера. Озеро було тепер набагато вужче. Знову вийшов місяць, і якщо guardia di finanza[39]39
  Guardia di finanza – Митна варта (іт.).


[Закрыть] спостерігала з берега, то могла помітити, як наш човен темніє на воді.

– Як ти себе почуваєш, Кет? – спитав я.

– Дуже добре. Де ми тепер?

– Та, мабуть, ще миль із вісім залишилось, не більше.

– Це ж тобі ще гребти та гребти, бідолашному. Ти там ще живий?

– Еге ж. Зі мною все гаразд. Трохи руки намуляв, ото й тільки.

Ми неухильно посувалися вперед. Гірське пасмо на правому березі переривалось положистим схилом, що спускався до низького берега, де, як я розважив, мало лежати Каннобіо. Я вже довго не наближався до берега, бо в тих місцях була найбільша небезпека наскочити на варту. На другому березі ген попереду видніла висока баняста гора. Я стомився. Гребти залишалося зовсім небагато, одначе коли підупав на силі, то й така віддаль для тебе неабищо. Я знав, що треба поминути ту гору й пропливти ще принаймні п'ять миль на північ, доки ми будемо в швейцарських водах. Місяць був уже при самому заході, та, перше ніж він зайшов, небо знов затягли хмари і стало дуже темно. Я так само держався оддалік від берега й то гріб, то перепочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру.

– Дай я трохи погребу, – сказала Кетрін.

– Навряд чи тобі можна.

– Дурниці. Мені буде корисно. А то я зовсім тут затерпну.

– Мабуть, не варто, Кет.

– Дурниці. Трохи повеслувати в помірному темпі тільки на користь вагітній жінці.

– Ну гаразд, повеслуй трохи в помірному темпі. Я перейду на корму, а потім ти сядеш на своє місце. Тільки держись за борти, коли переходитимеш.

Я сидів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як Кетрін гребе. Вона гребла дуже вправно, але весла були задовгі й погано корились їй. Я відчинив валізу і з'їв два бутерброди, а тоді ковтнув коньяку. Від цього мені враз полегшало, і я знову припав до пляшки.

– Коли стомишся, скажеш, – мовив я. I додав згодом: – Пильнуй, щоб весло не вдарило тебе в живіт.

– Якби таке сталося, – мовила Кетрін між двома гребками, – нам було б куди простіше жити.

Я ще раз припав до пляшки.

– Як тобі гребеться?

– Добре.

– Скажеш, коли змінити.

– Добре.

Я знов ковтнув коньяку, тоді взявся за борти й пішов на весла.

– Не треба. В мене прекрасно виходить.

– Іди назад на корму. Я добре відпочив.

Підживлений коньяком, я якийсь час гріб легко й розгонисто. Потім весла почали коверзувати, і незабаром я знов повернувся до уривчастих коротких гребків, відчуваючи в роті легкий гіркуватий присмак жовчі від того, що надто сильно налягав на весла після коньяку.

– Дай мені, будь ласка, трохи води, – попросив я.

– Ну, це найлегше, – сказала Кетрін.

Перед світанком замрячило. Вітер ущух, чи, може, нас заступили від нього гори, що оперізували вигин озера. Зрозумівши, що скоро розвидніє, я сів зручніше й наліг на весла. Я не знав, де ми тепер, і хотів ще затемна дістатися до швейцарських вод. Коли зайнялось на світ, ми пливли зовсім близько до берега. Я бачив кам'янистий узгірок і дерева на ньому.

– Що там таке? – мовила Кетрін.

Я придержав весла й прислухався. Десь на озері стугонів мотор. Стугін наближався, а тоді ми побачили під дощем недалеко за нашою кормою моторний човен. На кормі були четверо з guardia di finanza, в низько насунутих капелюхах альпійських стрільців, з піднятими комірами плащів та карабінами за плечима. В таку ранню пору всі вони мали сонний вигляд. Я помітив на їхніх капелюхах та комірах плащів жовті нашивки. Човен простугонів далі й зник з очей під дощем.

Я вигріб на середину озера. Напевне, ми були вже зовсім близько від кордону, і я не хотів, щоб нас гукнув патруль з прибережної дороги. Я завів човен аж туди, звідки берег було ледь видно, а тоді ще три чверті години гріб під дощем. Одного разу ми знов почули моторний човен, та я придержав весла, аж поки стугін мотора завмер удалині.

– Мабуть, ми вже у Швейцарії, Кет, – сказав я.

– Справді?

– Напевне знатимем тільки тоді, як побачимо швейцарське військо.

– Або швейцарський флот.

– Із швейцарським флотом жарти погані. Мабуть, отой човен, що ми щойно чули, і був швейцарський флот.

– Коли ми вже у Швейцарії, то найперше замовимо розкішний сніданок. У них тут, у Швейцарії, смачнющі булочки, і масло, і варення.

Уже зовсім розвидніло, накрапав дрібний дощик, Вітер, як і перше, дув ззаду, і ми бачили білі баранці, що бігли озером, випереджаючи човен. Тепер я був певен, що ми вже у Швейцарії. Між дерев оддалік від берега стояли селянські будиночки, а трохи далі видніло містечко з кам'яними будинками, кількома віллами на пагорбах та церквою. Я пильно придивлявся до прибережної дороги, чи немає там варти, але нікого не було видно. Тепер дорога підступила до самого озера, і я побачив, як з придорожньої кав'ярні вийшов солдат. На ньому був сіро-зелений мундир і каска, схожа на німецьку. Він мав здорове вгодоване обличчя з вусиками щіточкою. Солдат подивився на нас.

– Помахай йому, – сказав я Кетрін.

Вона помахала рукою, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Тепер я гріб помалу. Ми вже порівнялися з містечком.

– Мабуть, ми давно переїхали кордон, – сказав я.

– Треба переконатись напевне, любий. Нам ні до чого, щоб нас завернули з кордону.

– Кордон далеко позаду. Мабуть, тут у них митниця. Я майже певен, що це Бріссаго.

– А тут не може бути італійців? Адже на митницях завжди є і ті, і ті.

– Тільки не під час війни. Не думаю, щоб вони пускали італійців через кордон.

То було дуже гарне містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на жердинах були розіпнуті сіті. Сіявся дрібний листопадовий дощик, але все довкола було веселе й чисте навіть під дощем.

– То, може, пристанемо й поснідаєм?

– Гаразд.

Я наліг на ліве весло й підгріб до самого берега, а тоді повернув човен боком до причалу й пристав. Поклавши весла на дно човна, я вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння й опинивсь у Швейцарії. Потім припнув човна й подав руку Кетрін.

– Вилазь, Кет. Прекрасне відчуття.

– А валізи?

– Хай полежать у човні.

Кетрін зійшла на берег, і тепер ми обоє були у Швейцарії.

– Яка мила країна, – сказала вона.

– Чудова, правда ж?

– Ходімо снідати!

– Ну хіба не чудова країна, скажи? А як приємно відчувати її під ногами!

– У мене так затерпли ноги, що я під ними майже нічого не відчуваю. Але загалом країна прекрасна. Любий, чи ти усвідомив, що ми вже тут, а не в тому клятому краї?

– Авжеж. Та ще й як. Зроду нічого так добре не усвідомлював.

– Поглянь на ці будинки. Яка гарна площа, правда ж? А отам ми можемо поснідати.

– А дощик який приємний! В Італії ніколи такого не буває. Веселий дощик.

– I ми вже тут, любий! Ти розумієш, ми вже тут!

Ми зайшли в кав'ярню і сіли за чистий дерев'яний столик. Ми були сп'янілі від збудження. До нас підійшла премила чепурна жінка у фартушку й спитала, чого нам принести.

– Булочок з варенням і кави, – сказала Кетрін.

– Вибачайте, але тепер війна, і булочок немає.

– Тоді хліба.

– Я можу підсмажити вам грінки.

– От і добре.

– А мені ще яєчню.

– Скільки яєць для пана?

– Троє.

– Кажи четверо, любий.

– Четверо яєць.

Жінка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивились одне на одного, розглядалися довкола.

– Як тут гарно, любий, правда ж?

– Чудово, – сказав я.

– Ну й нехай нема булочок, – сказала Кетрін. – Я мріяла про них цілу ніч. Але нема, то й нема. I так добре.

– Мабуть, нас скоро заарештують.

– Пусте, любий. Доти ми встигнемо поснідати. А після сніданку нехай собі заарештовують. Та й нічого вони нам не зроблять. Я британська громадянка, ти американець, обоє люди поважні.

– Ти маєш паспорт?

– Авжеж. Ой любий, не треба про це говорити. Радіймо із свого щастя.

– Я вже й так радію, що далі нікуди, – сказав я.

Гладка сіра кішка з настовбурченим китицею хвостом підступила до нашого столика й, муркочучи, почала тертись об мою ногу. Я нахилився і погладив її. Кетрін щасливо усміхнулася до мене.

– А ось і кава, – сказала вона.

Нас заарештували після сніданку. Ми трохи прогулялися містечком, тоді спустилися до причалу забрати свої валізи. Біля нашого човна вартував солдат.

– Це ваш човен?

– Так.

– Звідки ви приїхали?

– З того кінця озера.

– Тоді прошу вас піти зі мною.

– А наші валізи?

– Валізи можете взяти.

Я поніс валізи, Кетрін пішла поруч мене, і солдат, ідучи позаду, припровадив нас до старого будинку, де була митниця. У митниці нас узявся допитувати лейтенант, дуже худий і по-військовому суворий.

– Якої ви національності?

– Американець і англійка.

– Покажіть ваші паспорти.

Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій. Він довго роздивлявся їх.

– Чому ви приїхали у Швейцарію в такий от спосіб, човном?

– Я спортсмен, – відказав я. – Веслування мій улюблений спорт. Я не проминаю жодної нагоди повеслувати.

– З якою метою ви приїхали?

– Займатися зимовим спортом. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом.

– Тут не місце для зимового спорту.

– Ми знаємо. Ми хочемо поїхати туди, де займаються зимовим спортом.

– Що ви робили в Італії?

– Я вивчав архітектуру. Моя кузина вивчала мистецтво.

– Чому ви поїхали звідти?

– Ми хочемо займатися зимовим спортом. Під час війни вивчати архітектуру не випадає.

– Зачекайте, будь ласка, тут, – сказав лейтенант. Він забрав наші паспорти й пішов кудись у глиб будинку.

– Любий, ти просто чудо, – сказала Кетрін. – Отак і прав своєї. Ти хочеш займатися зимовим спортом.

– Ти щось тямиш у мистецтві?

– Рубенс, – сказала Кетрін.

– Дебелі тілеса, – сказав я.

– Тіціан, – сказала Кетрін.

– Тіціанівське волосся, – сказав я. – А як щодо Мантеньї?

– Про важких не питай, – сказала Кетрін. – А втім, знаю – страсті господні.

– Еге ж, страсті господні,– підтвердив я. – Багато дір від цвяхів.

– Ось бачиш, яка в тебе золота дружина, – сказала Кетрін. – Я зможу вести розмову про мистецтво хоч з митцями, хоч з митниками.

– Онде він іде, – сказав я.

З глибин митниці з'явився худий лейтенант з нашими паспортами.

– Мені доведеться відпровадити вас до Локарно, – сказав він. – Ви можете найняти екіпаж, і з вами поїде солдат.

– Гаразд, – сказав я. – А як же човен?

– Човен конфісковано. Що в цих валізах?

Він пильно оглянув речі в обох валізах і взяв у руки пляшку з коньяком.

– Чи не зволите випити зі мною? – спитав я.

– Ні, дякую. – Він випростався. – Скільки грошей ви маєте при собі?

– Дві з половиною тисячі лір.

Це справило на нього добре враження.

– А ваша кузина?

У Кетрін було трохи більш як тисяча двісті. Лейтенантові й це сподобалося. Він почав ставитись до нас не так зверхньо.

– Якщо ви хочете займатися зимовим спортом, – сказав він, – то Венген – саме те, що вам треба. Мій батько має у Венгені дуже гарний готель. Він відкритий цілий рік.

– От і добре, – мовив я. – Ви скажете мені назву?

– Зараз напишу на картці.– Він дуже чемно подав мені картку. – Солдат поїде з вами до Локарно. Ваші паспорти будуть у нього. На жаль, таке правило. Я певен, що в Локарно вам дадуть візу або поліційний дозвіл.

Він віддав наші паспорти солдатові, і, взявши валізи, ми рушили в містечко наймати екіпаж.

– Гей! – гукнув лейтенант солдата. Тоді заговорив до нього якоюсь німецькою говіркою. Солдат почепив гвинтівку за плечі й забрав у мене валізи.

– Чудова країна, – мовив я до Кетрін.

– I така ділова.

– Ми дуже вам вдячні,– сказав я лейтенантові. Він помахав нам рукою.

– Service[40]40
  Service – До ваших послуг (фр.).


[Закрыть] – сказав він.

Ми рушили за своїм вартовим до містечка.

До Локарно ми доїхали в екіпажі, солдат сидів на передку разом з візником. У Локарно з нами повелися добре. Нас допитали, одначе були дуже чемні, бо ми мали паспорти й гроші. Навряд чи вони повірили хоч одному моєму слову, і я думав собі, яка то дурна комедія, але все діялось достоту, як у суді. Ніхто не вимагав розумних доказів – досить було вигадати якусь формальну зачіпку й наполягати на ній без будь-яких дальших пояснень. Зате ми мали паспорти й збиралися витрачати гроші. Отож нам дали тимчасові візи. Ті візи в будь-яку хвилину могли скасувати. Скрізь, куди б не поїхали, ми мали реєструватись у поліції.

Чи можемо ми їхати куди захочемо? Так. А куди б ми хотіли поїхати?

– Куди ти хочеш поїхати, Кет?

– У Монтре.

– Дуже гарне місто, – сказав один з урядовців. – Я думаю, вам там сподобається.

– Локарно теж дуже гарне місто, – сказав другий. – Я певен, що вам тут сподобається. Локарно – прекрасне місто.

– Нам хотілося б поїхати туди, де можна займатись зимовим спортом.

– Монтре не місце для зимового спорту.

– Прошу пробачення, – сказав перший урядовець. – Я сам із Монтре. Побіля залізниці Монтре – Берн є чимало місць, де займаються зимовим спортом. Ви не можете цього заперечувати.

– А я й не заперечую. Я кажу тільки, що Монтре не місце для зимового спорту.

– А я не згоден, – сказав перший урядовець. – Я не згоден з цим твердженням.

– А я наполягаю на цьому твердженні.

– А я не згоден з цим твердженням. Я сам катався на люжі по вулицях Монтре. I то не раз, а багато разів. Катання на люжі – це, безумовно, зимовий спорт.

Другий урядовець обернувсь до мене.

– Хіба ви розумієте під зимовим спортом катання на люжі, пане? Повірте мені, в Локарно вам буде добре, як ніде. Тут здоровий клімат, мальовничі краєвиди. Вам тут неодмінно сподобається.

– Пан сам висловив бажання поїхати в Монтре.

– А що таке люж? – спитав я.

– Ви чуєте, він навіть не знає, що таке люж!

То був неабиякий здобуток для другого урядовця. Він аж засяяв з утіхи.

– Люж, – сказав перший урядовець, – це те саме, що й тобоган.

– Пробачте, але я не згоден, – похитав головою другий урядовець. – Я знов не можу з вами погодитись. Тобоган і люж – зовсім різні речі. Тобоган – це канадський винахід, його роблять з пласких рейок. А люж – звичайні собі санчата на гнутих полозках. Точність щось та важить.

– А чи не могли б ми кататись на тобогані? – спитав я.

– Авжеж, можна й на тобогані, – сказав перший урядовець. – Навіть дуже добре. У Монтре продаються прекрасні канадські тобогани. Брати Окси торгують тобоганами. Вони мають власний довіз.

Другий урядовець відвернувся.

– Щоб кататися на тобогані,– сказав він, – потрібна спеціальна доріжка. Ви не зможете кататися на тобогані по вулицях Монтре. Де ви надумали тут спинитись?

– Ще не знаємо, – сказав я. – Ми щойно приїхали з Бріссаго. Екіпаж стоїть на вулиці.

– Ви не прогадаєте, якщо поїдете в Монтре, – сказав перший урядовець. – Там чудовий клімат. I зовсім поруч місця, де можна займатися зимовим спортом.

– Якщо вас справді цікавить зимовий спорт, – сказав другий урядовець, – то їдьте в Енгадін чи в Мюррен. Я рішуче не можу погодитися з порадою, яку вам оце дають, – їхати задля зимового спорту в Монтре.

– У Лез-Авані, що трохи вище від Монтре, можна прекрасно займатися будь-яким зимовим спортом. – Поборник Монтре люто зиркнув на свого колегу.

– Панове, – сказав я, – на жаль, нам треба йти. Моя кузина дуже стомилася. Ми все-таки спробуємо поїхати в Монтре.

– Вітаю вас. – Перший урядовець потис мені руку.

– Думаю, ви ще пошкодуєте, що поїхали з Локарно, – сказав другий урядовець. – У кожному разі, в Монтре ви повинні зареєструватись у поліції.

– З поліцією ніяких ускладнень не виникне, – запевнив мене перший урядовець. – Ви побачите, які гостинні й привітні тамтешні люди.

– Щиро дякуємо вам обом, – сказав я. – Ваші поради для нас дуже цінні.

– До побачення, – сказала Кетрін. – Щиро дякуємо вам обом.

Вони, вклоняючись, провели нас до дверей, поборник Локарно трохи холоднувато. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж.

– О боже, любий, – сказала Кетрін. – Невже не можна було втекти звідти раніш?

Я сказав візникові назву готелю, що його нам порадив один з урядовців. Він підібрав віжки.

– Ти забув про варту, – сказала Кетрін.

Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.

– Я ще не маю швейцарських грошей, – сказав я.

Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив, і ми поїхали до готелю.

– Чого це ти вирішила обрати Монтре? – спитав я Кетрін. – Ти справді хочеш туди?

– Це перша назва, що спала мені на думку, – відказала вона. – Там зовсім непогано. Ми зможемо знайти собі оселю десь у горах.

– Ти хочеш спати?

– Та я, здається, вже сплю.

– Сьогодні ми добряче виспимось. Бідолашна Кет, така була для тебе довга й важка ніч.

– Мені було хороше, – сказала Кетрін. – Особливо коли ти розпинав парасоль замість вітрила.

– Ти вже віриш, що ми у Швейцарії?

– Ні, я боюся, що ось зараз прокинусь, і все це неправда.

– Я теж.

– Але ж це правда, любий? I я оце не їду проводжати тебе на міланський вокзал?

– Сподіваюсь, що ні.

– Не кажи так. Ти мене лякаєш. А може, ми й справді їдемо туди.

– Я наче п'яний і нічого не тямлю, – сказав я.

– Покажи мені свої руки.

Я випростав долоні. Вони були обдерті до м'яса.

– Бракує тільки діри між ребрами, – сказав я.

– Не гніви бога.

Я був зовсім зморений, і в голові у мене паморочилось. Усе моє збудження минуло без сліду. Екіпаж їхав вулицею.

– Бідолашні мої руки, – мовила Кетрін.

– Не доторкайся, – сказав я. – Чорт забирай, я не тямлю, де це ми. Гей, візник, куди ми їдемо?

– До готелю «Метрополь». Хіба ви не туди хотіли?

– Туди, – сказав я, – Усе гаразд, Кет.

– Усе гаразд, любий. Не тривожся. Ми добре виспимось, і завтра ти не будеш наче п'яний.

– Я таки зовсім п'яний, – сказав я. – Усе сьогодні достоту, як в опереті. А може, це я такий голодний.

– Ти просто натомився, любий. Усе буде добре. Екіпаж спинився біля готелю. Хтось вийшов узяти наші валізи.

– Мені й так добре, – сказав я. Ми йшли бруківкою до готелю.

– Я знаю, все буде добре. Ти просто натомився. I стільки не спав.

– А все ж таки ми тут.

– Так, ми справді тут.

Слідом за хлопцем, що ніс наші валізи, ми зайшли в готель.