Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XXI

У вересні настали перші холодні ночі, потім і холодні дні, листя на деревах у парку почало жовкнути, і ми зрозуміли, що літо минуло. На фронті справи були кепські, і італійці все ще не могли взяти Сан-Габрієле. Бої на плато Баїнзіцца припинились, а десь у середині місяця майже припинились бої і за Сан-Габрієле. Узяти цю гору так і не змогли. Етторе повернувся на фронт. Коней відвезли до Рима, і перегонів більше не було. Кроуелл теж поїхав до Рима, а звідти його мали відіслати додому в Америку. У місті двічі виникали заворушення проти війни; тяжка колотнеча була і в Туріні. Один англійський майор у клубі сказав мені, що на плато Баїнзіцца й під Сан-Габрієле італійці втратили сто п'ятдесят тисяч чоловік. А крім того, сказав він, ще сорок тисяч на Карсо. Ми випили, і він розбалакався. Сказав, що цього року боїв уже не буде й що італійці відкусили надто великий шмат і він застряг їм у горлі. Сказав, що наступ у Фландрії захлинається і якщо союзники й далі посилатимуть на забій стільки людей, як цієї осені, то ще рік – і вони геть знесиліють. Усі ми вже знесиліли, сказав він, але, поки ми самі того не розуміємо, ми ще держимось. А загалом усі ми знесиліли. Вся суть у тому, щоб не визнавати правди. Війну виграє країна, котра до останку не усвідомить того, що вона знесиліла. Ми випили ще. Чи не служу я в якомусь штабі? Ні. А він служить. Усе воно паскудна бредня. Ми були в клубі самі й розсілися собі на одній з великих шкіряних канап. Його чоботи з дорогої матової шкіри були бездоганно начищені. То були розкішні чоботи. Він сказав, що все – паскудна бредня. Їм тільки знай подавай дивізії та живу силу. Гризуться за ті дивізії мов собаки, а дістануть їх – і враз на забій. Усі знесиліли. Перемоги здобувають німці. Ото солдати, хай їм чорт. Старий гунн – то справжній солдат. Одначе й вони знесиліли. Всі ми знесиліли. Я спитав про Росію. I росіяни вже знесиліли, сказав він. Скоро я сам побачу, що й вони знесиліли. I австріяки теж знесиліли. От якби їм підкинути кілька гуннських дивізій, вони б ще себе показали. Як він гадає, чи наступатимуть вони цієї осені? Ще б пак, звісно, що наступатимуть. А італійці знесиліли. Всі знають, що вони знесиліли. Старий гунн ударить через Трентіно й перетне залізницю під Віченцою, отоді побачимо, якої заспівають італійці. Австріяки уже пробували зробити це в шістнадцятому, сказав я. Але без німців. Так, сказав я. А втім, навряд чи вони вдадуться до цього тепер, сказав він. Так занадто просто. Вони вигадають щось мудріше, і це геть знесилить їх. Мені треба йти, сказав я. Час повертатись до госпіталю.

– До побачення, – сказав він. I весело додав: – Хай щастить в усіх ділах! – Його всесвітній песимізм аж ніяк не в'язався з веселою вдачею.

Я зайшов у перукарню й поголився, потім попростував до госпіталю. Моя нога вже так зміцніла, що кращого й бажати було годі. За три дні перед тим я був на комісії. Мені залишалось усього кілька процедур до кінця лікування в Головному госпіталі, і я йшов бічною вулицею, намагаючись не кульгати. Під склепінчастим під'їздом одного будинку якийсь старий вирізував паперові силуети. Я спинився подивитись. Йому позували двоє дівчат, і він вирізував їхні силуети вкупі, швидко орудуючи ножицями й раз по раз нахиляючи голову вбік, щоб позирнути на дівчат. Дівчата хихотіли. Він показав силуети мені, а тоді вже наклеїв їх на білий папір і віддав дівчатам.

– Он які красуні, – сказав він. – А ви не хочете, лейтенанте?

Дівчата пішли, роздивляючись свої силуети і сміючись. Обидві були гарненькі. Одна з них працювала у кав'ярні проти нашого госпіталю.

– Ну зробіть, – сказав я.

– Зніміть кашкета.

– Ні. В кашкеті.

– Буде не так гарно, – сказав старий. – Зате, – усміхнувся він, – дуже войовниче.

Він заходивсь обрізувати складений удвоє чорний папір, потім розняв готові профілі, наклеїв їх на картку й подав мені.

– Скільки з мене?

– Пусте. – Він махнув рукою. – Я зробив їх вам за спасибі.

– Ну будь ласка. – Я витяг з кишені кілька монет. – Зробіть мені приємність.

– Ні. Мені самому було приємно вирізати їх. Подаруйте своїй дівчині.

– Дуже вам дякую. Бувайте здорові.

– Ходи здоровий, синку.

Я повернувся у госпіталь. Там мене чекали кілька листів, один з них службовий. Мені надавали тритижневу відпустку на одужання, а потім я мав повернутися на фронт. Я уважно перечитав листа. Еге ж, отак воно. Відпустка починалася з четвертого жовтня, того самого дня, коли я закінчував курс лікування. Три тижні – це двадцять один день. Отже, двадцять п'ятого жовтня. Я сказав у госпіталі, що знов іду, й подався до ресторану на тій-таки вулиці, майже поруч госпіталю, повечеряти і почитати листи й «Corriere della Sera»[24]24
  «Corriere della Sera» – «Вечірній кур'ер» – міланська газета (іт.).


[Закрыть]. Один лист був від мого діда: родинні новини, патріотичні гасла, чек на двісті доларів та кілька газетних вирізок; ще був нудний лист від нашого священика, лист від одного знайомого, який служив у французькому авіазагоні й весело проводив час у гурті відчайдушних гультяїв, про що й сповіщав мене; та ще коротка писулька від Рінальді. Він запитував, чи довго я ще думаю огинатися в Мілані й що нового взагалі. Крім того, просив привезти грамофонних платівок і додав до листа їх список. За вечерею я випив малу пляшку к'янті, потім кави з коньяком, дочитав газету, поклав у кишеню листи, а газету залишив на столику разом з чайовими і пішов собі. Повернувшись до своєї кімнати в госпіталі, я роздягся, надів на себе піжаму та халат, спустив штору на балконних дверях і, сівши на ліжку, взявся читати бостонські газети з паки, що її місіс Маєрс залишила для своїх любих хлоп'ят. Чікагські «Білі гетри» здобули почесний вимпел Американської ліги, а нью-йоркські «Гіганти» вели перед серед команд Національноі ліги. Крихітка Рут грав у нападі бостонської команди. Газети були нудні, новини в них провінційні та безбарвні, а воєнні вісті застарілі. Щодо американської армії – усе тільки про підготовчі табори. Добре, хоч я не потрапив у підготовчий табір. Єдине, що можна було читати, – це бейсбольні новини, але мене вони анітрохи не цікавили. Надто багато газет було в тій паці, щоб читати їх з інтересом. Та ще й далеко не нові. А проте якийсь час я знічев'я читав їх. Цікаво, подумав я, чи закриють провідні бейсбольні ліги, якщо Америка по-справжньому вступить у війну. Мабуть, що ні. Онде в Мілані й досі бувають перегони, хоч становище на фронтах таке, що гірше нікуди. А от у Франції іподроми позакривали. Звідти й привезли отого нашого коня, Япалака. Кетрін заступала на нічне чергування о дев'ятій. Я чув, як вона спершу обходить палати, і навіть раз побачив її мигцем крізь відчинені двері. Вона обійшла всі палати на поверсі, а тоді вже прийшла до мене.

– Я затрималася, любий, – сказала вона. – Було багато роботи. Ну, як ти тут?

Я розповів їй про газети і про відпустку.

– От і добре, – сказала вона. – Куди ти думаєш поїхати?

– Нікуди. Я залишуся, тут.

– Дурниці. Ти тільки придумай куди, і я поїду з тобою.

– Як же ти це влаштуєш?

– Не знаю. Але влаштую.

– Ти справжнє золото.

– Ой ні. Просто життя не таке вже й складне, коли тобі нема чого втрачати.

– Що ти маєш на думці?

– Нічого. Оце тільки подумала, якими нікчемними здаються тепер ті перепони, що колись так багато важили.

– I все ж, я гадаю, тобі не так легко буде вирватись.

– Пусте, любий. Якщо не буде іншої ради, просто поїду, та й годі. Але до цього не дійде.

– Куди ж ми поїдемо?

– Мені байдуже. Аби тільки там не було знайомих.

– Тобі справді байдуже, куди їхати?

– Так. Куди завгодно.

Її щось видимо гнітило й зв'язувало.

– Що з тобою, Кетрін?

– Нічого. Зі мною нічого.

– Неправда.

– Правда, нічого.

– Я ж бачу. Скажи, люба. Мені ти можеш сказати.

– Ні-ні, нічого.

– Скажи.

– Не хочу. Боюся тебе засмутити чи стривожити.

– Та ні, не бійся.

– Ти певен, що ні? Мене воно не тривожить, я боюся за тебе.

– Коли тебе не тривожить, то не стривожить і мене.

– Я не хочу цього казати.

– Скажи.

– Я повинна сказати?

– Так.

– У мене буде дитина, любий. Скоро вже три місяці. Тебе це не тривожить, ні? Ну прошу тебе, дуже прошу, не треба. Тобі нема чого тривожитись.

– Гаразд, не буду.

– Справді не будеш?

– Справді.

– Я робила все, що могла. Все пробувала, і все марно.

– Я не тривожуся.

– Нічого не вдієш, любий, та мене воно й не тривожить. I тобі нема чого тривожитись і засмучуватись.

– Я тривожуся тільки за тебе.

– Оце маєш! За мене зовсім нема чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ.

– Ти в мене справді золото.

– Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи?

– Ні.

– От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш.

– Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото.

– Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі писатиму.

– А де ти будеш?

– Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю.

На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз'єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою.

– Ти не сердишся на мене, любий?

– Ні.

– I не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку?

– Можливо, трохи. Але не ти.

– Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати: взагалі у пастку.

– Біологія – то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці.

Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки.

– Завжди… Страшне слово.

– Пробач.

– Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»!

– Я ладен відтяти собі язика, – мовив я.

– Ой любий! – Вона повернулася звідти, де перебувала перед цим. – Не зважай ти на мене. – Тепер ми знов були разом, і ота ніяковість минула. – Ми ж з тобою одна душа, і нам просто не можна отак ловити одне одного на слові.

– То й не будемо.

– А скільки людей таке роблять. Кохають одне одного, а проте чіпляються до якогось слова, сваряться, а тоді раптом відчувають, що вони вже не одна душа.

– Ми не будемо сваритись.

– Нам не можна сваритись. Бо нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей. Якщо між нами щось западе – нам кінець, вони здолають нас.

– Не здолають, – сказав я. – Он яка ти в мене хоробра. А хоробрим нічого не діється.

– Але ж і вони вмирають.

– Тільки раз.

– Не знаю. Хто це сказав?

– Що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго лиш одна?

– Так. Хто це сказав?

– Не знаю.

– Мабуть, він сам був боягуз, – сказала вона. – Він добре знав боягузів, а хоробрих зовсім не знав. Хоробра людина, якщо вона розумна, переживе, може, й дві тисячі смертей. Просто вона про них не говорить.

– Не знаю. Важко зазирнути в душу хоробрій людині.

– Авжеж. Тим-то вона й хоробра.

– Ти так добре на цьому знаєшся.

– Твоя правда, любий. Так воно і є.

– I сама хоробра.

– Ні,– сказала вона. – Але хотіла б бути хороброю.

– Я теж не хоробрий, – сказав я. – Добре знаю, чого я вартий. Мав час дізнатися. Я наче той гравець, який вибиває двісті тридцять і знає, що це його межа.

– А що то за гравець, який вибиває двісті тридцять? Здається, страх як багато.

– Зовсім ні. Дуже пересічний бейсболіст, що грає в нападі.

– Але ж таки в нападі,– підкусила вона мене.

– Мабуть, ми одне одного варті,– сказав я. – Але все-таки ти хоробра.

– Ні. Та сподіваюсь, що буду хоробра.

– Ми обоє хоробрі, – сказав я. – Я страшенно хоробрий під чаркою.

– Ми з тобою великі люди, – сказала Кетрін. Тоді пішла до шафи й принесла мені коньяк і склянку. – Випий, любий. Ти сьогодні такий хороший.

– Та наче й не хочеться.

– Дарма, випий.

– Ну гаразд. – Я налив чайну склянку на третину й вихилив одним духом.

– Чудово, – сказала вона. – Я знаю, коньяк п'ють герої. Але не треба надмірностей.

– Де ми житимем після війни?

– Мабуть, у богадільні,– відказала вона. – Перші три роки я, мов дитина, чекала, що війна скінчиться на різдво. А тепер загадую хіба що на той час, коли наш син стане адміралом.

– А-може, він буде генералом.

– Якщо це столітня війна, він матиме час вислужитись і на флоті, і в армії.

– А ти не хочеш випити?

– Ні. Тебе, любий, вино завжди веселить, а в мене від нього тільки в голові паморочиться.

– Ти ніколи не пила коньяку?

– Ні, любий. Я в тебе старомодна дружина. Я підняв з підлоги пляшку й налив собі ще.

– Піду я, мабуть, погляну, як там твої співвітчизники, – сказала Кетрін. – А ти, поки мене не буде, можеш почитати газети.

– Тобі конче треба йти?

– Як не тепер, то потім.

– Ну гаразд. Іди тепер.

– Я скоро повернуся.

– А я тим часом дочитаю газети, – сказав я.

Розділ XXII

Тієї ночі похолодніло, а зранку пішов дощ. Коли я повертався з Головного госпіталю, дощ усе лив, і я змок до рубця. У моїй палаті нагорі я чув, як та злива періщила об балкон, а пориви вітру кидали її в шибу скляних дверей. Я перевдягнувся і випив коньяку, але він мав якийсь неприємний присмак. Уночі мене млоїло, а вранці після сніданку занудило.

– Жодного сумніву, – сказав наш госпітальний лікар, – Погляньте, міс, які в нього очні білки.

Міс Гейдж поглянула. Мені дали дзеркало, і я поглянув теж. Білки моїх очей були жовті – я захворів на жовтяницю. Два тижні я пролежав у ліжку. Через те ми й не поїхали разом у відпустку. Ми збирались поїхати в Палланцу, на озеро Маджоре. Там дуже гарно восени, коли жовкне листя. Можна ходити на прогулянку, а в озері ловити з берега форель. Поїхати туди було б краще, ніж у Стрезу, бо в Палланці не так багато людей. До Стрези надто легко дістатися з Мілана, і там завжди натрапиш на знайомих. У Палланці є мальовниче село, а весловим човном можна попливти на острови, де живуть рибалки, і на найбільшому з тих островів є ресторан. Та ми нікуди не поїхали.

Одного дня, коли я ще лежав із жовтяницею, міс Ван Кемпен зайшла до палати, розчинила дверцята шафи й побачила там порожні пляшки. Перед тим я попросив швейцара забрати з шафи чималу батарею пляшок, то, напевне, вона помітила, як він їх виносив, і піднялась нагору подивитися, чи нема ще. Там були здебільшого пляшки від вермуту, а також пляшки від марсали, від капрі, порожні бутлики від к'янті і декілька коньячних пляшок. Швейцар поніс великі пляшки, ті, в яких був вермут, та обплетені соломою бутлики від к'янті, а коньячні залишив на кінець. Саме їх, та ще одну пляшку у формі ведмедя, скляний ведмідь особливо розлютив її. Вона взяла пляшку в руки; ведмідь сидів на задніх лапах, задерши передні, в його скляній голові був корок, а всередині, на дні, кілька липких кристаликів. Я засміявся.

– Тут був кюммель, – сказав я. – Найкращий кюммель – в отаких пляшках-ведмедях. Його довозять з Росії.

– А то все пляшки від коньяку, чи не так? – запитала міс Ван Кемпен.

– Мені їх не всі видно, – відказав я, – але мабуть, що так.

– I відколи все це триває?

– Я сам купував їх і приносив сюди, – пояснив я. – Мене часто навідували італійські офіцери, і я держав коньяк, щоб частувати їх.

– А самі не пили? – запитала вона.

– Пив і сам.

– Коньяк, – сказала вона. – Одинадцять порожніх пляшок від коньяку та ще оцей ведмедячий трунок.

– Кюммель.

– Я пришлю когось, щоб їх винесли геть. Це всі порожні пляшки, що у вас є?

– Поки що всі.

– А я ще жаліла вас, що ви захворіли на жовтяницю. Жаліти вас – марна річ.

– Дякую.

– Я не схильна винуватити вас за те, що ви не хочете повертатися на фронт. Але, по-моєму, ви могли б вигадати щось розумніше, аніж спричинити собі жовтяницю надуживанням алкоголю.

– Чим, ви сказали?

– Надуживанням алкоголю. Ви добре чули, що я сказала.

Я промовчав.

– I якщо ви не придумаєте ще чогось, боюся, вам таки доведеться повернутись на фронт, як тільки ви одужаєте від своєї жовтяниці. Я вважаю, що зумисне викликана жовтяниця не дає вам права на відпустку після госпіталю.

– Ви так вважаєте?

– Я так вважаю.

– А ви самі хворіли колись на жовтяницю, міс Ван Кемпен?

– Ні, але бачила чимало хворих на неї.

– А ви не помітили, вони дуже тим тішилися?

– Гадаю, це все-таки краще, ніж фронт.

– Міс Ван Кемпен, – сказав я, – чи бачили ви коли таке, щоб чоловік, намагаючись уникнути війська, сам собі торохнув по яєчках?

Міс Ван Кемпен залишила це суттєве запитання без відповіді. Їй треба було чи залишити його без відповіді, чи піти геть з кімнати. Піти вона не хотіла, бо надто довго плекала свою неприязнь до мене, а тепер дістала нагоду поквитатися за все.

– Я бачила багатьох чоловіків, що ухилялися від фронту, зумисне заподіявши собі рани.

– Мова не про те. Я й сам бачив зумисне заподіяні рани. А запитав я, чи бачили ви коли чоловіка, який, щоб не йти до війська, торохнув би собі по яєчках? Бо відчуття при тому приблизно таке, як і при жовтяниці, і я гадаю, що не багато жінок звідало це відчуття. Тим-то й спитав вас, міс Кемпен, чи не хворіли ви на жовтяницю, бо…

Міс Ван Кемпен пішла геть з кімнати. Трохи згодом прийшла міс Гейдж.

– Чого ви наговорили Ван Кемпен? Вона аж нетямиться з люті.

– Ми порівнювали відчуття. Я саме збирався висловити припущення, що їй ніколи не траплялося родити…

– Ну й дурний же ви, – сказала міс Гейдж. – Вона ладна шкуру з вас злупити.

– Вже злупила, – сказав я. – Вона позбавила мене відпустки, а ще, може, спробує підвести під трибунал. Її на це стане.

– Вона вас ніколи не любила, – сказала Гейдж. – А чого ви завелися?

– Вона твердить, ніби я зумисне допився до жовтяниці, щоб не повертатись на фронт.

– Пусте, – сказала Гейдж. – Я присягнуся, що ви ніколи й краплі не випили. Та й усі присягнуться, що ви взагалі непитущий.

– Вона знайшла пляшки.

– Я ж вам сто разів казала, щоб ви повикидали їх геть. Де вони?

– У шафі.

– Ви маєте валізу?

– Ні. Складіть в оцей рюкзак.

Міс Гейдж спакувала пляшки в рюкзак.

– Я віддам їх швейцарові, – сказала вона і рушила до дверей.

– Стривайте, – перепинила її міс Ван Кемпен, знов заходячи до палати. – Я заберу ці пляшки. – З нею був швейцар. – Віднесіть, будь ласка, вниз, – сказала вона. – Я хочу показати їх лікареві, коли доповідатиму.

Вона пішла коридором. Швейцар поніс рюкзак. Він знав, що там.

Нічого особливого не сталось, одначе відпустку я втратив.

Розділ XXIII

Того вечора, коли я мав виїхати на фронт, я послав швейцара на вокзал зайняти мені місце в поїзді, як тільки він прибуде з Туріна. Поїзд відходив опівночі. Він формувався в Туріні, прибував до Мілана десь о пів на одинадцяту вечора й стояв до відходу. Щоб зайняти місце у вагоні, треба було прийти до того, як прибуде поїзд. Швейцар узяв із собою приятеля, кулеметника у відпустці, що працював у кравецькій майстерні, і вони були певні, що вдвох спроможуться зайняти мені місце. Я дав їм грошей на перонні квитки й попросив занести на вокзал мою поклажу – великий рюкзак та дві солдатські речові сумки.

Близько п'ятої я попрощався в госпіталі і пішов. Швейцар уже забрав мої речі до себе, і я сказав йому, що буду на вокзалі десь над північ. Його дружина назвала мене signorino і заплакала. Тоді втерла очі, потиснула мені руку й знову заплакала. Я поплескав її по плечу, і вона заплакала знов. Вона штопала мені весь той час, що я лежав у госпіталі. То була низенька й повна сивоголова жінка, завжди усміхнена. Коли вона плакала, її обличчя немовби розпливалося. Я зайшов до кав'ярні на розі й чекав там, виглядаючи крізь вітрину. Надворі було темно, холодно і мрячно. Я заплатив за каву й граппу і дивився на перехожих, що поминали освітлену вітрину. Тоді побачив Кетрін і постукав у шибку. Вона звела очі, побачила мене й усміхнулась, і я вийшов їй назустріч. Вона була в синьому плащі й м'якому фетровому капелюшку. Ми попростували поряд тротуаром повз кав'ярні, через базарну площу й далі вулицею, аж поки вийшли під аркою на соборну площу. Її перетинали трамвайні колії, а за ними височів собор, білястий і мокрий серед мряки. Ми перейшли колії. Ліворуч були магазини з ясно освітленими вітринами і вхід до Галереї. Над площею стояв туман. Коли ми підійшли до самого собору, то побачили, що він дуже великий, а його кам'яні стіни мокрі.

– Хочеш, зайдемо?

– Ні,– відказала Кетрін.

Ми рушили далі. Попереду, в затінку кам'яної підпори, стояв солдат з дівчиною, і ми поминули їх. Вони стояли, щільно притулившись до стіни, і він обгорнув дівчину своїм плащем.

– Наче ми з тобою, – сказав я.

– Таких, як ми з тобою, більш нема, – сказала Кетрін. Прозвучало це аж ніяк не весело.

– Якби ж то вони мали куди піти.

– Може, то було б для них тільки на гірше.

– Не знаю. Кожному треба мати куди піти.

– Вони мають собор, – сказала Кетрін.

Ми вже залишили собор позаду. В кінці площі ми озирнулись на нього. Він був гарний у тумані. Ми стояли перед крамницею шкіряних виробів. У вітрині були виставлені чоботи для верхової їзди, рюкзак і лижні черевики. Кожна річ лежала окремо, на видноті: рюкзак посередині, чоботи з одного боку, черевики з другого. Шкіра була темна, гладенька й лиснюча, мов на старому сідлі. На її змащеній поверхні тьмяним полиском відбивалось електричне світло.

– Колись і ми покатаємося на лижах.

– За два місяці відкривається лижний сезон у Мюррені,– сказала Кетрін.

– Поїдемо туди?

– Гаразд, – сказала вона.

Ми поминули інші вітрини й завернули на бічну вулицю.

– Я тут ніколи не була.

– Цією дорогою я ходив до госпіталю, – пояснив я.

Вулиця була вузька, і ми йшли з правого боку. Серед туману туди й сюди проходили люди. Вітрини всіх крамниць були освітлені. В одній вітрині нашу увагу привернули викладені гіркою сири. Я зупинився перед зброярською крамницею.

– Зайдемо на хвилину. Мені треба купити зброю.

– Яку зброю?

– Пістолет.

Ми зайшли. Я розстебнув ремінь з причепленою до нього порожньою кобурою і поклав на прилавок. За прилавком стояли дві жінки. Вони виклали переді мною кілька пістолетів.

– Треба, щоб підійшов сюди, – сказав я, відкриваючи кобуру. Вона була з сірої шкіри, вже не нова: я купив її з рук, щоб носити в місті.

– Тут є добрі пістолети? – запитала Кетрін.

– Та всі вони приблизно однакові. Можна спробувати оцей? – спитав я жінку.

– У нас тепер нема де стріляти, – відказала вона. – Але це добрий пістолет. Ви не помилитесь, якщо візьмете його.

Я клацнув курком і відтягнув затвор. Пружина була досить туга, але затвор ходив легко. Я приціливсь і знову спустив курок.

– Він не новий, – сказала жінка. – Він належав одному офіцерові, що був чудовим стрільцем.

– Він купив його у вас?

– Так.

– А як же він знов потрапив сюди?

– Продав його ординарець.

– Може, і мій десь тут у вас, – сказав я. – Скільки за цей?

– П'ятдесят лір. Дуже дешево.

– Гаразд. Мені ще потрібні два запасні магазини та коробка патронів.

Вона дістала те і те з-під прилавка.

– А шабля вам не потрібна? – спитала вона. – Я маю кілька вживаних, зовсім дешево віддам.

– Я їду на фронт, – сказав я.

– Ну, тоді шабля вам ні до чого.

Я заплатив за пістолет і патрони, заправив магазин і вклав на місце, засунув пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні магазини й сховав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знов підперезався й застебнув пряжку ременя. На поясі відчувалась вага пістолета. I все ж таки, подумав я, краще б мати пістолет армійського зразка. До нього завжди дістанеш патрони.

– Ну от, тепер ми озброєні до зубів, – сказав я. – Це єдине, про що ніяк не можна було забути. Мій пістолет хтось поцупив дорогою до госпіталю.

– Сподіваюся, це справді добрий пістолет, – сказала Кетрін.

– Чи не треба вам ще чого? – спитала жінка.

– Та начебто ні.

– При пістолеті є шнур, – сказала вона.

– Еге ж, я бачив.

Жінці хотілося продати ще щось.

– А свисток вам не потрібен?

– Та ні.

Жінка попрощалася з нами, і ми вийшли на тротуар. Кетрін позирнула на вітрину. Жінка глянула і вклонилася нам.

– А навіщо оті маленькі дзеркальця, вправлені в дерево?

– Приманювати птахів. Їх розкладають серед поля, і жайворонки злітаються туди, а італійці стріляють їх.

– Ач які вигадливі,– сказала Кетрін. – А ти у себе в Америці не стріляєш жайворонків, любий?

– Зумисне – ні.

Ми перейшли вулицю і рушили далі протилежним тротуаром.

– Тепер мені трохи полегшало, – сказала Кетрін. – А то було страх як погано, коли ми пішли.

– Нам завжди буде добре, коли ми разом.

– Ми завжди будемо разом.

– Так, якби не те, що сьогодні опівночі я від'їжджаю.

– А ти не думай про це, любий.

Ми простували далі. У тумані вуличні ліхтарі були жовті.

– Ти не стомився? – запитала Кетрін.

– А ти?

– Я ні. Так приємно гуляти пішки.

– Тільки не будемо надто довго.

– Ні.

Ми повернули в провулок, де не було ліхтарів. Я спинився й поцілував Кетрін. Цілуючи її, я відчув її руку на своєму плечі. Вона обгорнулась моїм плащем, і тепер він, укривав нас обох. Ми стояли в провулку, прихилившись до високої стіни.

– Ходім кудись, – мовив я.

– Ходім, – озвалася Кетрін.

Ми пішли далі тим провулком, і він вивів нас на ширшу вулицю, що тяглася понад каналом. На другому боці була цегляна стіна і будинки. Попереду я побачив трамвай, що їхав через міст.

– Біля мосту можна взяти візника, – сказав я.

Ми стали на мосту в тумані, чекаючи екіпажа. Проїхало кілька трамваїв, у них було повно людей, що поверталися з роботи. Нарешті показався екіпаж, але він був зайнятий. Туман поступово перетворювався на мжичку.

– Ходім пішки або сядьмо в трамвай, – сказала Кетрін.

– Зараз буде екіпаж, – сказав я. – Вони тут часто їздять.

– Онде їде, – сказала вона.

Візник зупинив коня і спустив металеву стрілку на лічильнику. Верх екіпажа був піднятий, і з нього капало візникові на плечі. Його лакований циліндр виблискував від вологи. Ми сіли позаду, де було зовсім темно за піднятим верхом.

– Куди ти сказав йому їхати?

– До вокзалу. Там напроти є готель, і ми зможемо в нього піти.

– Отак як є? Без поклажі?

– Еге ж, – сказав я.

Дорога до вокзалу була довга, бічними вуличками, під дощем.

– А чи не повечеряти нам? – спитала Кетрін. – Боюся, що я захочу їсти.

– Повечеряємо в готелі.

– Я не маю в що перевдягтися. Навіть нічної сорочки не взяла.

– То купимо, – сказав я і гукнув до візника. – Їдьте на Віа Мандзоні!

Він кивнув головою і на другому розі повернув ліворуч. На тій великій вулиці Кетрін почала виглядати потрібну крамницю.

– Отут, – сказала вона.

Я звелів візникові спинитись. Кетрін вийшла, перебігла тротуар і зникла в крамниці. Я сидів у екіпажі й чекав на неї. Дощ усе йшов, і я чув дух мокрої вулиці та пари, що здіймалася від коня під дощовими бризками. Кетрін вийшла з пакунком, сіла в екіпаж, і ми поїхали далі.

– Я така марнотратка, любий, – сказала вона, – зате сорочка дуже гарна.

Біля готелю я попросив Кетрін зачекати в екіпажі, а сам пішов домовлятися з управителем. Кімнат було скільки хочеш. Потім я повернувся до екіпажа, заплатив візникові, і ми з Кетрін зайшли до готелю. Хлопчисько у лівреї з блискучими гудзиками ніс за нами пакунок. Управитель вклонився і провів нас до ліфта. Там було багато червоного плюшу та бронзи. Управитель поїхав нагору разом з нами.

– Мосьє і мадам повечеряють у номері?

– Так. Пришліть нам, будь ласка, меню.

– Чи не зволите щось на окреме замовлення? Якусь дичину, м'ясне суфле?

Ліфт поминув три поверхи, клацаючи на кожному, тоді клацнув ще раз і спинився.

– Що ви маєте з дичини?

– Можу замовити фазана чи вальдшнепа.

– Вальдшнепа, – сказав я.

Ми пішли коридором. Килим на підлозі був потертий. Обабіч були двері, багато дверей. Управитель зупинився перед одними, відімкнув і розчинив їх.

– Прошу. Дуже мила кімната.

Хлопець в лівреї поклав пакунок на стіл, що стояв посеред кімнати. Управитель розсунув віконні штори.

– Туман надворі,– сказав він.

Меблі в кімнаті були оббиті червоний плюшем. В ній було багато дзеркал, двоє крісел і широке ліжко під атласним покривалом. Бічні двері вели до ванної.

– То я пришлю вам меню, – сказав управитель, вклонився і вийшов.

Я підійшов до вікна й визирнув надвір, тоді смикнув за шнур і зсунув важкі плюшеві штори. Кетрін сиділа на ліжку й дивилася на кришталевий свічник. Вона вже скинула капелюшок, і коси її вилискували проти світла. Вона побачила своє відображення в одному із дзеркал і підняла руки, щоб поправити коси. Я бачив її в трьох інших дзеркалах. Вигляд вона мала невеселий. Вона повела плечима, і її плащ зсунувся на ліжко.

– Що з тобою, люба?

– Я ще ніколи не почувала себе повією, – сказала вона.

Я відійшов до вікна, розсунув штори і подивився надвір. Досі мені й на думку не спадало, що може бути отак.

– Ти ж не повія.

– Я знаю, любий. I все ж почувати таке доволі гидко. – Голос її звучав сухо, байдуже.

– Це найкращий готель, куди нам можна було піти, – сказав я.

Я дивився у вікно. По той бік площі світилися вогні вокзалу. Вулицею проїжджали екіпажі, а далі мені видно було дерева в парку. Світло з вікон готелю відбивалося на мокрій бруківці. От чорт, подумав я, оце тепер – і сперечатися?

– Іди сюди, будь ласка, – обізвалася Кетрін. Байдужості в її голосі вже не було. – Ну йди, йди. Я знов хороша дівчинка.

Я обернувся до ліжка. Вона усміхалась, Я підійшов, сів поруч на ліжко й поцілував її.

– Ти моя хороша дівчинка.

– Та вже певно, що твоя, – сказала вона.

Коли ми повечеряли, нам стало краще, а потім і зовсім чудово, і невдовзі ми вже почували себе там, як у власній домівці. Досі нашою домівкою була моя палата в госпіталі, а тепер нею так само став і цей готельний номер.

За вечерею Кетрін накинула на плечі мій френч. Ми зголодніли, а вечеря була смачна, і ми випили пляшку капрі та пляшку сент-естефа. Пив переважно я, але й Кетрін випила трохи, і це враз піднесло її настрій. Їли ми вальдшнепа з картопляним суфле та пюре з каштанів, салат, а на десерт – сабайон.

– Гарна кімната, – сказала Кетрін, – Премила кімната. Треба було нам тут оселитись на весь той час, що ми жили в Мілані.

– Кімната кумедна, але приємна.

– Розпуста – чудова річ, – сказала Кетрін. – Люди, що вдаються в неї, мають, як видно, непоганий смак. Цей червоний плюш просто чарівний. Саме те, що треба. I дзеркала дуже гарні.

– Ти мила дівчинка.

– Не знаю тільки, як прокидатися в такій кімнаті вранці. Але загалом вона пречудова.

Я налив собі ще келих сент-естефа.

– Треба б нам утнути щось справді гріховне, – провадила Кетрін. – А то все, що ми робимо, таке звичайне і невинне. Аж не віриться, що ми грішимо.