Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

– Ти чудо-дівчинка.

– От тільки голодна. Страшенно голодна.

– Ти чарівна простосерда дівчинка.

– Я таки простосерда. Ніхто, крім тебе, цього не зрозумів.

– Колись, як ми ще тільки познайомилися, я півдня уявляв собі, як ми підемо разом у готель «Кавур» і як все буде.

– Ач який нахаба. Та це ж не «Кавур», правда?

– Ні. Там нас не прийняли б.

– Колись ще приймуть. Але бачиш, які ми різні, любий. Я ніколи ні про що таке й не думала.

– Так-таки зовсім не думала?

– Ну хіба що трішечки, – сказала вона.

– Ти в мене золото.

Я налив ще келих вина.

– Я дуже простосерда, – сказала Кетрін.

– Спершу я так не думав. Мені здавалося, що ти схибнута.

– А я й була трохи схибнута. Але не так, щоб дуже. Скажи, я не нагонила на тебе страху, любий?

– Чудова річ вино, – мовив я. – З ним забуваєш усі прикрощі.

– Прекрасна річ, – сказала Кетрін. – Але від нього ж таки в мого батька страшенна подагра.

– У тебе є батько?

– Так. А в нього подагра. Знайомитись тобі з ним зовсім не обов'язково. А ти маєш батька?

– Ні,– сказав я. – Маю вітчима.

– Він мені сподобається?

– Тобі з ним теж не обов'язково знайомитись.

– Нам так хороше вдвох, – сказала Кетрін. – А більш мене ніщо не обходить. Яка я щаслива, що я твоя дружина.

Прийшов офіціант і забрав посуд. А трохи згодом ми затихли, і чути було, як надворі шумить дощ. Знизу, з вулиці, долинув гудок автомобільного ріжка.

– Та чую, все за мною мчиться

Часу крилата колісниця, —

сказав я.

– Я знаю цей вірш, – сказала Кетрін. – Його написав Марвелл. Але то про дівчину, що не хотіла жити з чоловіком.

Голова в мене була ясна й холодна, і я волів розмовляти про речі суттєві.

– Де ти думаєш родити?

– Не знаю. По змозі в найкращому місці.

– Як ти все влаштуєш?

– По змозі якнайкраще. Не тривожся, любий. Поки скінчиться війна, ми ще, може, матимем не одну дитину.

– Скоро вже йти.

– Я знаю. Як хочеш, ходім уже.

– Ні.

– Тоді не тривожся, любий. Ти був цілий вечір такий хороший, а тепер ось затривожився.

– Не буду. Ти часто писатимеш мені?

– Щодня. Ваші листи читають?

– Вони там ледве тямлять по-англійському, так що це нікому не шкодить.

– Я писатиму туманно-туманно.

– Тільки не надто туманно.

– Ні, туманно, але не дуже.

– Мабуть, треба нам збиратися.

– Добре, любий.

– Так не хочеться залишати нашу милу домівку.

– Мені теж.

– Але час іти.

– Гаразд. Ми ж ніколи не жили довго у своїй домівці.

– Колись житимем.

– Я приготую до твого повернення прегарне гніздечко.

– Може, я одразу ж і повернусь.

– Може, тобі трішечки зачепить ногу.

– Або вухо.

– Ні, вуха нехай зостануться цілі.

– А ноги?

– Ноги тобі вже однаково поранило.

– Треба йти, люба. Справді треба.

– Гаразд. Іди ти перший.

Розділ XXIV

Ми не поїхали ліфтом, а спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, як її подали, та офіціант, що приносив вечерю, сидів на стільці при виході. Він підхопивсь і вклонився, і я пішов з ним у службову кімнату й заплатив за номер. Коли ми приїхали, управитель признав у мені давнього знайомого й не схотів брати плату наперед, але, ідучи, він не забув залишити біля дверей офіціанта, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із давніми знайомими. Під час війни людина заводить стільки знайомств, що й не злічити.

Я попросив офіціанта найняти для нас екіпаж; він забрав у мене пакунок Кетрін і, взявши парасольку, пішов. У вікно ми бачили, як він переходить вулицю під дощем. Ми стояли у бічній кімнаті й дивились у вікно.

– Як ти себе почуваєш, Кет?

– Спати хочеться.

– А я якийсь наче спорожнілий і голодний.

– Ти маєш щось попоїсти на дорогу?

– Еге ж, у речовій сумці.

Я побачив, що під'їжджає екіпаж. Він зупинився, кінь понурив голову під дощем, а офіціант вийшов, розгорнув парасольку і подавсь до готелю. Ми зустріли його біля дверей і разом з ним пішли під парасолькою через мокрий тротуар до екіпажа. В рівчаку струміла вода.

– Ваш пакунок на сидінні,– сказав офіціант. Він держав парасольку, поки ми сіли в екіпаж, і я дав йому на чай. – Дуже дякую. Щасливої дороги, – сказав він.

Візник смикнув за віжки, і кінь рушив з місця. Офіціант повернув назад і пішов під парасолькою до готелю. Ми проїхали вулицею, повернули ліворуч, а тоді об'їхали площу з правого боку й спинилися перед вокзалом. При вході, під ліхтарем, куди не сягав дощ, стояли два карабінери. Їхні головні убори лисніли в світлі ліхтаря. Проти ясного сяйва вокзалу дощ був чистий і прозорий. З-під склепінчастого піддашшя вокзальних дверей, зіщулившись під дощем, вийшов носій.

– Ні,– сказав я. – Дякую, не треба.

Він подавсь назад під захисток склепіння. Я обернувся до Кетрін. Обличчя її було затінене верхом екіпажа.

– Мабуть, тут і попрощаємось.

– Мені не йти з тобою?

– Ні. До побачення, Кет.

– Скажи йому, будь ласка, адресу госпіталю.

– Гаразд.

Я сказав візникові, куди їхати. Він кивнув головою.

– До побачення, – мовив я. – Бережи себе й малу Кетрін.

– До побачення, любий.

– До побачення, – сказав я.

Я ступнув у дощ, і екіпаж рушив. Кетрін перехилилася через поруччя, і я побачив її лице, освітлене ліхтарями. Вона усміхалась і махала рукою. Екіпаж віддалявся, а Кетрін показувала мені назад. Я озирнувся, але там були тільки оті двоє карабінерів та склепінчасте піддашшя. I аж тоді збагнув: вона хоче, щоб я сховався від дощу. Я зайшов під склепіння, й став, і дивився, як екіпаж повернув за ріг. Тоді пройшов через вокзал до поїзда.

Швейцар стояв на платформі, дожидаючи мене. Я пішов за ним у вагон, протиснувся крізь натовп у коридорі й заглянув у двері переповненого купе, де в кутку біля вікна сидів кулеметник. Мій рюкзак і сумки лежали на багажній полиці в нього над головою. Багато людей стояло в коридорі, і, коли ми зайшли, всі пасажири в купе звели очі на нас. У поїзді не вистачало місць, і всі почували неприязнь один до одного. Кулеметник підвівся, звільняючи мені місце. Аж раптом хтось торкнув мене за плече. Я обернувся. То був дуже високий на зріст капітан артилерії, з довгим червоним шрамом на щоці. Він увесь цей час стежив за нами з коридора крізь скляні двері, а тоді зайшов досередини.

– Я вас слухаю, – сказав я і повернувся до нього лицем. Він був вищий за мене зростом, його затінене козирком обличчя дуже худе, а шрам на щоці свіжий і лискучий. Усі в купе дивилися на мене.

– Негоже так чинити, – сказав він. – Не можна посилати солдата займати вам місце.

– А я послав.

Він проковтнув слину, і я побачив, як здвигнулось його адамове яблуко. Кулеметник стояв, заступаючи місце. З-за дверей на нас дивились інші пасажири. Ніхто в купе не озвавсь ані словом.

– Ви не мали права. Я прийшов за дві години перед вами.

– Чого ж ви хочете?

– Сісти.

– Я теж.

Я дивився йому в обличчя й відчував, що всі в купе проти мене. Судити їх за це я не міг. Правда була на його боці. Але я теж хотів сидіти. Усі так само мовчали.

«Хай тобі чорт», – подумав я.

– Сідайте, синьйоре капітане, – мовив я.

Кулеметник відступив з дороги, і високий капітан сів.

Тоді подивився на мене. Обличчя його мало ображений вигляд. Зате він сидів.

– Візьміть мої речі,– сказав я кулеметникові.

Ми вийшли в коридор. Поїзд був переповнений, і я знав, що годі й сподіватися десь сісти. Я дав швейцарові й кулеметникові по десять лір. Вони вийшли з вагона й рушили вздовж поїзда, заглядаючи в усі вікна, та місця ніде не було.

– Може, хтось вийде у Брешії,– сказав швейцар.

– Де там, у Брешії ще підсядуть, – сказав кулеметник.

Я попрощався з ними, потиснув їм руки, і вони пішли. Обидва були засмучені. Поїзд рушив. Усі, хто не мав місця, стояли в коридорі. Я дивився, як віддаляються вогні вокзалу й під'їзних колій. Надворі так само йшов дощ, і невдовзі шибки затекли, і вже нічого не стало видно. Згодом я ліг спати на підлозі в коридорі, засунувши перед тим гаман з грішми та документами під сорочку і пояс, так що він зсунувся у холошу бриджів. Я проспав цілу ніч і прокидався лише в Брешії та Вероні, де у вагон набивалися нові пасажири, але одразу ж засинав знову. Одну дорожню сумку я підмостив під голову, а другу обхопив руками, рюкзак теж був при мені, і якби хто захотів пройти, не наступивши на мене, то ще міг би якось перелізти. Так само на підлозі спали люди по всьому коридору. Решта стояли, тримаючись за віконні поруччя або ж прихилившися спиною до дверей купе. Той поїзд завжди був переповнений.

Книга третя

Розділ XXV

Тепер, коли настала осінь, дерева були голі, а дороги розгрузлі. Я їхав з Удіне до Горіції ваговозом. Дорогою назустріч нам ішли інші ваговози, і я роздивлявся довкола. Шовковиці край дороги стояли голі, поля були темно-бурі. Намокле мертве листя лежало на дорозі між рядами дерев, і тут-таки працювали люди, затрамбовуючи роз'їжджену колію щебінкою з великих куп на узбіччі поміж деревами. Попереду вже видніло місто, і пелена туману над ним закривала гори. Коли переїжджали через річку, я побачив, що вода в ній дуже піднялася. В горах лили дощі. I ось ми вже їхали містом, спершу повз фабрики, тоді повз вілли й будинки, і я помітив, що, поки мене не було, ще багато будинків поруйнувало обстрілом. На одній вузькій вуличці ми розминулися з санітарною машиною англійського Червоного Хреста. Водій був у кашкеті, худий і засмаглий. Обличчя його було мені незнайоме. Я зійшов з ваговоза на площі перед будинком мерії. Водій подав мені мій рюкзак, і я надів його, тоді закинув за плечі обидві сумки й рушив до нашої вілли. На повернення додому це аж ніяк не скидалося.

Я ступав по вологій жорстві під'їзної алеї, дивлячись проміж дерев на віллу. Вікна були зачинені, але двері стояли навстіж. Я зайшов і застав майора за столом у голій кімнаті, де на стінах висіли тільки карти й віддруковані на машинці аркушики.

– З приїздом, – мовив він. – Ну, як ви? – Здавалося, він постарів і неначе всох.

– Добре, – відповів я. – А як тут у вас?

– Усе вже позаду, – сказав він. – Скиньте свої в'юки та сідайте.

Я поклав рюкзак і сумки на підлогу, а кашкет примостив на рюкзаку. Тоді приніс від стіни ще один стілець і сів біля столу.

– Погане було літо, – сказав майор. – Ви цілком одужали?

– Так.

– А відзнаки отримали?

– Так. Усе як годиться. Дякую.

– Ану покажіть.

Я розгорнув плащ на грудях, щоб йому видно було дві стрічки.

– А самих медалей вам не дали?

– Ні. Тільки посвідки.

– Медалі надійдуть згодом. На це потрібен час.

– До якого діла ви мене приставите?

– Машини всі у від'їзді. Шість на півночі, у Капоретто. Ви бували в Капоретто?

– Так, – відповів я. Я пригадав собі невелике біле містечко в долині. Чистеньке таке містечко, із дзвіницею і гарним фонтаном на площі.

– То вони обслуговують тамтешній пост. Тепер багато хворих. Бої вже скінчилися.

– А решта де?

– Дві в горах, а чотири й досі на Баїнзіцці. Інші два підрозділи на Карсо, при Третій армії.

– До чого ж братися мені?

– Коли хочете, можете поїхати й перебрати на себе ті чотири машини, що на Баїнзіцці. Джіно там уже давно не має перепочинку. Ви ж не бачили, що там діялось, ні?

– Ні.

– Страшне. Ми втратили три машини.

– Я чув.

– Еге ж, Рінальді вам писав.

– А де Рінальді?

– Тут, у госпіталі. Ціле літо й осінь світу не бачив за роботою.

– Уявляю собі.

– Дуже погано було, – сказав майор. – Ви навіть уявити собі не можете, як погано. Я не раз думав, як вам пощастило, що вас поранило ще тоді.

– Я знаю.

– А на той рік буде ще гірше, – сказав майор. – Можливо, вони підуть у наступ і тепер. Кажуть, що й таке може бути, але я не вірю. Надто пізно. Ви бачили річку?

– Так, вода вже піднялася.

– Я не вірю, щоб вони пішли в наступ тепер, коли почались дощі. Скоро випаде сніг. Ну, а як там ваші земляки? Чи з'являться тут ще американці, крім вас?

– Вони готують десятимільйонне військо.

– Добре, якби й нам щось із нього перепало. Та французи загарбають усе собі. До нас сюди нічого не дійде. Ну гаразд. Ви переночуєте тут, а завтра вранці виїдете малою машиною і зміните Джіно. Я пошлю з вами когось, хто знає дорогу. Джіно вам усе там розкаже. Гармати ще помалу гупають, та загалом усе вже завмерло. Вам не завадить побачити Баїнзіццу.

– Дуже радий туди поїхати. I дуже радий, що я знову з вами, синьйоре майор.

Він усміхнувся.

– Мені приємно це чути. Я страшенно стомивсь від цієї війни. Якби я десь поїхав, то навряд чи повернувся б.

– Так погано?

– Еге ж. Так погано, що далі нікуди. Ну, йдіть опорядіться з дороги й шукайте свого друга Рінальді.

Я вийшов і поніс свою поклажу нагору сходами. Рінальді в кімнаті не було, та всі його речі лежали на місці. Я сів на ліжко, розмотав обмотки і зняв черевик з правої ноги. Тоді відхилився й ліг на спину. Я стомився, і права нога боліла. Мені подумалось, що безглуздо лежати на ліжку в одному черевику, отож я сів, розшнурував другий, скинув його на підлогу й знову простягся на укривалі. Вікно було зачинене, і в кімнаті важко дихалось, але я вже просто не мав сили встати й відчинити його. Я побачив, що всі мої речі складено в одному кутку. Надворі смеркало. Я лежав на ліжку, думав про Кетрін і чекав Рінальді. Спершу я вирішив не думати про Кетрін, хіба що тільки ввечері, лягаючи спати; але я дуже стомився, не мав чого робити, тож лежав і думав про неї. Я думав про неї, коли до кімнати зайшов Рінальді. Він зовсім не змінився. Можливо, тільки трохи схуд.

– А, малюк, – сказав він.

Я сів на ліжку. Він підійшов, сів поруч і обняв мене.

– Наш любий друзяка малюк. – Він ляснув мене по спині, і я схопив його за руки. – Друзяка малюк, – сказав він, – Ану покажіть мені своє коліно.

– Доведеться зняти штани.

– Знімайте, знімайте, малюк. Тут чужих нема. Я хочу подивитись на їхню роботу.

Я встав, стягнув бриджі і зсунув з коліна еластичний бинт. Рінальді сів долі й почав обережно згинати й розгинати мені ногу. Він провів пучками по шраму, тоді поклав обидва великі пальці на колінну чашечку, а рештою пальців легенько погойдав мені ногу.

– Оце і вся ваша рухливість?

– Еге.

– Це злочин, що вас послали назад на фронт. Вони мали розрухати суглоб до кінця.

– Тепер куди краще, ніж раніш. Нога була мов дошка. Рінальді знов узявся до мого коліна. Я дивився на його руки. То були гарні руки хірурга. Я поглянув на його потилицю, на лискуче волосся з рівним проділом. Він зігнув мені ногу надто сильно.

– Ой-ой! – сказав я.

– Вам треба було ще і ще механічних процедур, – сказав Рінальді.

– Тепер уже куди краще.

– Бачу, малюк. Я розуміюсь на цьому більше за вас. – Він підвівся й сів на ліжко. – Ну, а саме коліно полагоджено добре. – Він покінчив з моїм коліном. – А тепер розказуйте про все інше.

– Нема чого розказувати, – мовив я. – Жив цілком праведним життям.

– Так говорите, наче ви жонатий чоловік, – сказав він. – Що таке з вами?

– Нічого, – відказав я. – А з вами що таке?

– Ця війна збавляє мені життя, – сказав Рінальді.– Я просто геть прибитий, – Він поклав руки на коліно.

– Аж он як, – мовив я.

– А що таке? Чи я вже не можу мати людських почуттів?

– Ні. Я бачу, у вас тут було весело. Розкажіть.

– Ціле літо і осінь я роблю операції. Працюю не розгинаючись. Працюю за всіх. Усі складні операції полишають на мене. Бог свідок, малюк, я скоро стану чудовим хірургом.

– Оце вже краще звучить.

– Я зовсім не думаю. Атож, бог свідок, я не думаю – я роблю операції.

– От і добре.

– Але тепер, малюк, все те урвалось. Я більше не роблю операцій, і настрій у мене прегидкий. Це жахлива війна, малюк. Ви вже мені повірте. А тепер можете потішити мене. Ви привезли платівки?

– Привіз.

Вони лежали у моєму рюкзаку, в коробці, загорнутій у папір. Я був надто стомлений і не міг їх дістати.

– А у вас хіба не добрий настрій, малюк?

– Препаскудний.

– Це не війна, а просто жах, – сказав Рінальді,– Ну що ж. Зараз ми з вами уп'ємося й повеселішаєм. I розвіємо попіл за вітром. Отоді нам буде добре.

– Я хворів на жовтяницю, – сказав я, – і мені не можна упиватися.

– Боже мій, малюк, який ви повернулися до мене! Поважний, з хворою печінкою. Кажу ж вам, ця війна – просто казна-що. I на біса ми її розв'язали?

– Ми таки вип'ємо. Я не хочу впиватися, але випити ми вип'ємо.

Рінальді пішов у другий кінець кімнати до вмивальника й повернувся з двома склянками та пляшкою коньяку.

– Це австрійський коньяк, – сказав він. – Сім зірочок. Єдине, що здобуто на Сан-Габрієле.

– Ви були там?

– Ні. Я ніде не був. Я весь час був тут і робив операції. Погляньте, малюк, це ще ваша склянка, з якою ви чистили зуби. Я зберігав її, щоб вона нагадувала мені про вас.

– Щоб вона нагадувала вам чистити зуби.

– Ні. Я маю свою. Я зберігав її, щоб вона нагадувала мені, як ви вранці намагалися вичистити із своїх зубів дух «Вілла-Росса», і лаялись, і ковтали аспірин, і проклинали повій. Щоразу, як я бачу цю склянку, я згадую, як ви намагались відчистити своє сумління зубною щіткою. – Він підійшов до ліжка. – Ану поцілуйте мене разочок і скажіть, що ви не стали поважний.

– Не буду я вас цілувати. Ви мавпа.

– Знаю, знаю, ви добропорядний взірцевий англосаксик. Я знаю, вас завжди мучить каяття. Ну що ж, почекаємо, доки наш англосаксик знову почне відчищатися від розпусти своєю зубною щіткою.

– Налийте мені коньяку.

Ми торкнулися склянками й випили. Рінальді засміявся.

– Ось я впою вас до нестями, а тоді виріжу вам печінку, вправлю на її місце добру італійську печінку і знову зроблю вас людиною.

Я простяг склянку, щоб він налив мені ще. Надворі вже споночіло. Тримаючи склянку в руці, я підійшов до вікна і відчинив його. Дощ припинився. Проти ночі похолодніло, і між дерев стояв туман.

– Не виливайте коньяк за вікно, – сказав Рінальді.– Якщо не можете пити, віддайте мені.

– Ідіть ви… – сказав я.

Я був радий, що знову бачу Рінальді. Два роки він допікав мене, і мені завжди це подобалось. Ми добре розуміли один одного.

– Ви що, одружилися? – спитав він з ліжка. Я стояв біля вікна, прихилившись до стіни.

– Ні… ще.

– Закохані?

– Так.

– В оту англійку?

– Так.

– Бідолашний малюк. Вона добра до вас?

– Ну, звісно.

– Я хотів спитати – чи добра вона в ділі?

– Замовкніть.

– Замовкну. Ось побачите, який я винятково делікатний. А вона вміє…

– Ріні,– сказав я. – Прошу вас, замовкніть. Якщо хочете бути моїм другом, замовкніть.

– Мені не треба хотіти бути вашим другом. Я є ваш друг.

– Тоді замовкніть.

– Гаразд.

Я підійшов до ліжка й сів поруч Рінальді. Він тримав у руці свою склянку й дивився в підлогу.

– Ви розумієте, Ріні?

– Ще б пак. Скільки живу, я наражаюся на священні почуття. Але у вас майже ніколи їх не помічав. Що ж, певно, ви теж їх маєте. – Він дивився в підлогу.

– А ви ні?

– Ні.

– Ніяких?

– Ніяких.

– I я міг би говорити щось там таке про вашу матір і щось там про вашу сестру?

– I щось там про вашу сестру, – швидко мовив Рінальді.

Ми обидва засміялися.

– Ото ще надлюдина, – сказав я.

– А може, я ревную, – сказав Рінальді.

– Ні, неправда.

– Ви не так зрозуміли. Я мав на думці інше. У вас є жонаті друзі?

– Є,– сказав я.

– А в мене немає,– сказав Рінальді.– Я про таких, що люблять своїх жінок і ті їх люблять.

– Чому?

– Я їм не до душі.

– Чому?

– Я змій. Змій пізнання.

– Ви все переплутали. То яблуко пізнання.

– Ні, змій. – Він трохи повеселів.

– Ви мені більше подобаєтесь, коли не вдаєтеся в такі високі матерії, – сказав я.

– Люблю я вас, малюк, – сказав він. – Ви придушуєте в мені великого італійського мислителя. Але я знаю багато такого, чого не можу висловити. Я знаю більше за вас.

– Еге ж, ваша правда.

– Зате вам легше буде жити на світі. Хоч ви й завжди каєтесь, але жити вам буде легше.

– Не думаю.

– Так-так. Це точно. А я вже й тепер маю втіху, тільки коли працюю. – Він знов дивився в підлогу.

– Дарма, минеться.

– Ні. По-справжньому я люблю лише дві речі: одна шкодить моїй роботі, а другої нам дано всього півгодини чи п'ятнадцять хвилин. А то й менше.

– Часом куди менше.

– А може, я вдосконалився. Ви ж не знаєте. Але для мене існують тільки оці дві речі та ще моя робота.

– Прийде й інше.

– Ні. Ніколи ніщо не приходить. Усе, що в нас є, ми маємо від народження й нічого більше не навчаємось. Не набуваємо нічого нового. Ми з'являємось на світ уже довершені. Вам треба радіти, що ви не латинянин.

– Ніяких латинян узагалі немає. Усе це голе розумування. Ви надто пишаєтеся своїми вадами.

Рінальді підвів голову й засміявся.

– Ну, то й годі, малюк. Я стомився від розумувань. – Він мав стомлений вигляд, ще коли зайшов до кімнати. – Скоро час вечеряти. Я радий, що ви повернулися. Ви мій найліпший друг і бойовий побратим.

– Коли бойові побратими вечеряють? – спитав я.

– Оце ж тепер. Випиймо ще по одній за вашу печінку.

– Ви мов той святий Павло.

– Помиляєтесь. Там вино і шлунок. Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого.

– Будь-чого, що у вас є в тій пляшці,– сказав я. – I задля чого хочете.

– За вашу дівчину, – мовив Рінальді й підніс склянку.

– Гаразд.

– Я не скажу про неї жодної гидоти.

– Не силуйте себе.

Він вихилив коньяк.

– Я чистий душею, – сказав він. – Такий же, як і ви, малюк. I теж заведу собі англійку. Власне, то я перший познайомився з вашою дівчиною, але для мене вона трохи зависока… «А високу візьми за сестру», – промовив він.

– Яка незаймано-чиста душа, – сказав я.

– А що, ні? Недарма ж мене звуть Rinaldo Purissimo.

– Rinaldo Sporchissimo[25]25
  Rinaldo Purissimo – Rinaldo Sporchissimo – Рінальдо Найчистіший – Рінальдо Найбрудніший (іт.).


[Закрыть].

– А тепер, малюк, ходім вечеряти, поки ще я чистий душею.

Я умився, зачесався, і ми зійшли вниз. Рінальді був трохи п'яний. У їдальні виявилося, що не все ще готове до вечері.

– Піду принесу нашу пляшку, – сказав Рінальді й подався сходами нагору. Я сів за стіл, а він повернувся з пляшкою і налив мені й собі по півсклянки коньяку.

– Забагато, – мовив я і, піднявши склянку, подивився крізь неї на лампу, що стояла на столі.

– На порожній шлунок можна. Чудова річ. Геть випікає шлунок. Нема нічого гіршого для вас.

– Хай так.

– Повсякденне самознищення, – провадив Рінальді.– Руйнує шлунок і спричиняє тремтіння рук. Саме те, що треба хірургові.

– То ви радите?

– Від щирого серця. Нічого іншого не вживаю. Хиляйте, малюк, і готуйтеся хворіти.

Я випив. З коридора почувся голос ординарця:

– Суп! Суп готовий!

До їдальні зайшов майор, кивнув нам і сів. За столом він ніби ще поменшав.

– Оце і всі, що є? – запитав він. Ординарець поставив на стіл супницю, і майор налив собі повну тарілку.

– Оце всі,– сказав Рінальді.– Може, тільки ще священик надійде. Якби він знав, що тут Федеріко, то неодмінно прийшов би.

– А де він?

– У триста сьомому, – відказав майор. Він зосередився над супом. Тоді втер губи, ретельно обтер закручені догори сиві вуса. – Мабуть, прийде. Я дзвонив туди, то просив переказати йому, що ви повернулися.

– Мені бракує колишнього гомону в їдальні,– сказав я.

– Еге ж, тепер тут тихо, – мовив майор.

– Зараз я гомонітиму, – сказав Рінальді.

– Випийте вина, Енріко, – звернувся до мене майор. Він налив мені в склянку. Подали спагетті, і ми всі взялись до їжі.

Ми вже доїдали спагетті, коли прийшов священик. Він був такий самий, як і раніш, – маленький, смуглявий і зграбний. Я встав, і ми потиснули один одному руки. Він поклав руку мені на плече.

– Я прийшов, тільки-но дізнався, – сказав він.

– Сідайте, – мовив майор. – Ви спізнились.

– Добрий вечір, священику, – привітався Рінальді, назвавши його по-англійському. Таке звертання пішло від капітана, що завжди збиткувався із священика, – той капітан трохи знав англійську мову.

– Добрий вечір, Рінальдо, – відповів священик. Ординарець приніс йому супу, але він сказав, що почне із спагетті.

– Як ви себе почуваєте? – спитав він мене.

– Дуже добре, – відказав я. – А ви як тут?

– Випийте вина, священику, – втрутився Рінальді.– Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого. Так сказав святий Павло, знаєте?

– Знаю, – чемно відказав священик. Рінальді налив йому вина.

– Отой ще святий Павло, – сказав Рінальді.– Через нього все й пішло шкереберть.

Священик поглянув на мене й усміхнувся. Як видно, його анітрохи не зачіпало те збиткування.

– Той святий Павло, – правив своєї Рінальді,– сам був гультяй і бахуряка, а як розтрусив порох, почав казати, що все воно гріх. Сам став ні на що не здатен, то взявся наставляти нас, у кого ще досить пороху. Хіба не правда, Федеріко?

Майор посміхнувся. Ми вже їли печеню.

– Я ніколи не суджу святих, як смеркне, – відповів я. Священик звів очі від тарілки й усміхнувся до мене.

– Бачите, він уже перекинувся на бік священика, – сказав Рінальді.– Де ви, колишні дотепники? Де Кавальканті? Де Брунді? Де Чезаре? Невже оце мені самому брати на сміх нашого священика, і ніхто мене не підтримає?

– Він добрий священик, – сказав майор.

– Він добрий священик, – проказав за ним Рінальді, – але ж він священик. Я хочу, щоб у їдальні все було, як колись. Я хочу потішити Федеріко. Ідіть ви к бісу, священику!

Я помітив, що майор дивиться на Рінальді й бачить, який він п'яний. Його худе обличчя було бліде, як крейда. А чорна чуприна видавалася ще чорнішою над білим чолом.

– Усе добре, Рінальдо, – сказав священик. – Усе добре.

– Ідіть ви к бісу, – буркнув Рінальді.– I взагалі все к бісу, хай воно буде прокляте. – Він відкинувся на стільці.

– Він дуже багато працював і стомився, – мовив до мене майор. Він доїв печеню й шматочком хліба підібрав з тарілки підливу.

– А мені начхати, – сказав Рінальді, дивлячись на стіл. – К бісу все, і хай воно буде прокляте. – Він зухвало подивився на всіх за столом; очі його були каламутні, обличчя бліде.

– Гаразд, – сказав я. – К бісу все, і хай воно буде прокляте.

– Ні, ні, – заперечив Рінальді,– Так не можна. Так не можна. Кажу ж вам, не можна так. Ти висотаний, геть порожній, і нічого більш немає. Нічого більш немає, ви чуєте? Анічогісінько, хай йому чорт. Я знаю, як воно є, коли не працюю.

Священик похитав головою. Ординарець забрав зі столу таріль від печені.

– Чому ви їсте м'ясо? – обернувся Рінальді до священика. – Хіба не знаєте, що сьогодні п'ятниця?

– Сьогодні четвер, – відказав священик.

– Брехня. Сьогодні п'ятниця. А ви їсте тіло господнє. Це ж боже м'ясо. Я знаю. Австріяцьке падло. Ось що ви їсте.

– Та ще й біле, офіцерське, – докинув я до старого жарту.

Рінальді засміявся й налив собі ще склянку вина.

– Не зважайте на мої балачки, – мовив він, – Просто я трохи навіжений.

– Вам треба б у відпустку, – сказав священик. Майор невдоволено похитав головою. Рінальді подивився на священика.

– Ви гадаєте, мені треба у відпустку?

Майор знову похитав головою. Рінальді дивився на священика.

– Та як хочете, – відказав священик. – Не хочете, то й не треба.

– Ідіть ви к бісу, – сказав Рінальді.– Вони тут силкуються здихатись мене. Щовечора силкуються здихатись. А я відбиваюся. Ну й що, як у мене оте? У всіх воно є. В цілого світу. Спершу, – провадив він, прибравши лекторського тону, – вискакує маленький прищик. Потім ви помічаєте висип на грудях. А потім ви вже нічого не помічаєте. I покладаєте надії на ртуть.

– Чи на сальварсан, – спокійно докинув майор.

– Це також ртутний препарат, – пояснив Рінальді. Він говорив тепер дуже урочисто. – Та я знаю дещо куди ліпше. Любий ви мій священику, – мовив він. – У вас ніколи не буде отого. А в малюка буде. Це ж нещасливий випадок на виробництві. Просто нещасливий випадок на виробництві, от і все.

Ординарець подав солодке і каву. На десерт було щось ніби хлібний пудинг з густою підливою. Лампа на столі чаділа, і скло бралося чорною кіптявою.

– Принесіть дві свічки й заберіть лампу, – звелів майор.

Ординарець поставив на стіл дві засвічені свічки на блюдечках і, загасивши лампу, поніс її геть. Рінальді сидів тихо. Він начебто зовсім заспокоївся. Ми ще трохи поговорили і, допивши каву, вийшли у вестибюль.

– Ви, певно, хочете побалакати із священиком, – сказав Рінальді.– А мені треба в місто. На добраніч, священику.

– На добраніч, Рінальдо, – відказав священик.

– Ми ще побачимось, Фреді,– мовив Рінальді до мене.

– Еге ж, – сказав я. – Не приходьте надто пізно.

Він жартівливо скривив обличчя і вийшов за двері. Майор ще стояв з нами.

– Він дуже багато працював і перевтомився, – сказав він. – До того ж він вважає, що в нього сифіліс. Я не вірю, але все може бути. Він сам себе лікує. Ну, на добраніч. Ви поїдете вдосвіта, Енріко?

– Так.

– Тоді до побачення, – сказав він. – Щасливої дороги. Педуцці збудить вас і поїде разом з вами.

– До побачення, синьйоре майор.

– До побачення. Кажуть, австрійці готуються до наступу, але я не вірю. Не хочу вірити. Та нехай хоч як, а це буде не тут. Джіно вам усе розкаже. Телефонний зв'язок тепер безперебійний.

– Я дзвонитиму вам щодня.

– Дуже вас прошу. На добраніч. Не давайте Рінальді пити стільки коньяку.

– Спробую.

– На добраніч, священику.

– На добраніч, синьйоре майор.

Він пішов до свого кабінету.