Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

Пригадую, як прокинувся вранці. Кетрін ще спала, а крізь вікно лилося сонячне світло. Дощу мов і не було, і я встав з ліжка й підійшов до вікна. Внизу були сади, вже голі, але прекрасні своїми чіткими лініями, рінисті доріжки, дерева, кам'яний парапет на березі озера й саме озеро, освітлене сонцем, а ген за ним гори. Я стояв біля вікна, озираючи краєвид, а коли обернувся, то побачив, що Кетрін уже не спить і дивиться на мене.

– Доброго ранку, любий, – сказала вона. – Як гарно надворі, правда ж?

– Як ти себе почуваєш?

– Чудово. Так хороше було вночі.

– Їсти хочеш?

Так, вона хотіла їсти, і я теж, і ми поснідали в ліжку, а у вікно світило листопадове сонце, і піднос із сніданком стояв у мене на колінах.

– Ти не хочеш почитати газету? В госпіталі ти завжди читав.

– Ні,– відказав я. – Тепер не хочу.

– Так було погано, що не хочеш про те й читати?

– Не хочу й читати.

– От коли б я побувала там з тобою, то знала б теж, що воно таке.

– Я розповім тобі, якщо все те коли-небудь прийде до ладу в моїй голові.

– А тебе не заарештують, якщо зупинять не в формі?

– Можливо, що й розстріляють.

– Тоді ми нізащо тут не залишимось. Ми виїдемо за кордон.

– Я вже й сам про це думав.

– Ми виїдемо. Любий, тобі не можна так ризикувати. Скажи мені, як ти потрапив з Местре до Мілана?

– Приїхав поїздом. Тоді я ще був у формі.

– I ніщо тобі не загрожувало?

– Не дуже. Я мав старий військовий літер. А в Местре тільки проставив у ньому число.

– Любий, тут тебе можуть щохвилини заарештувати. Я цього не допущу. Просто нерозумно отак чинити. Що буде з нами, якщо тебе схоплять?

– Не треба думати про таке. Я стомився про це думати.

– Що ти робитимеш, якщо вони прийдуть по тебе?

– Постріляю їх.

– Ось бачиш, який ти нерозумний. Я нікуди не пущу тебе з готелю, поки ми ще тут.

– А де ми ще можемо бути?

– Не треба так, прошу тебе, любий. Ми поїдемо, куди ти захочеш. Ти тільки вибери таке місце, щоб нам негайно туди виїхати.

– На тому кінці озера вже Швейцарія, ми можемо податися туди.

– Оце буде чудово.

Надворі знову хмарилось, і озеро потемніло.

– Шкода, що нам увесь час доводиться жити, мов якимсь злочинцям, – сказав я.

– Любий, не кажи такого. Не так уже давно ти живеш, мов злочинець. Та й взагалі ніякі ми з тобою не злочинці. I житимем собі прекрасно.

– Я сам почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії.

– Любий, я дуже прошу тебе, будь розважливішим. Ніяке то не дезертирство. То ж усього-на-всього італійська армія.

Я засміявся.

– Ти в мене просто чудо. А тепер ляжмо знову. В ліжку мені одразу легшає на душі.

Трохи згодом Кетрін спитала:

– Ти вже не почуваєш себе злочинцем, любий?

– Ні,– відказав я. – Коли я з тобою – ні.

– Дурненький ти мій хлопчина, – сказала вона. – Але я тебе догляну. А правда ж, добре, любий, що в мене не буває ранком нападів нудоти?

– Чудово.

– Ти ще не оцінив, яка в тебе золота дружина. Та мені однаково. Ось я завезу тебе кудись, де ніхто тебе не заарештує, і ми житимем там собі на втіху.

– То їдьмо туди зараз же.

– Поїдемо, любий. Я поїду куди і коли ти захочеш.

– А доти не будемо ні про що думати.

– Гаразд.

Розділ XXXV

Кетрін пішла берегом озера до маленького готелю навідати Фергюсон, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів в одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Відступ не спинився на Тальяменто. Армія відступала далі, до П'яве. Я пригадав собі цю річку. Залізниця перетинала її біля Сан-Дона, по дорозі на фронт. У тому місці річка була глибока, тиха й дуже вузька. Нижче за водою тяглися москітні мочарі та канали. Було в тій околиці кілька гарних вілл. Колись, ще перед війною, мандруючи до Кортіна д'Ампеццо, я кілька годин їхав берегом П'яве серед гір. Там, у верхів'ях, вона скидалася на гірський струмок, де водиться форель, – бистра, з довгими смугами обмілин та заводями під навислими скелями. За Кадоре дорога повертала вбік від річки. I тепер я міркував собі, як солдати спускатимуться звідти вниз. Прийшов бармен.

– Граф Греффі запитував про вас, – сказав він.

– Хто?

– Греффі. Пригадуєте, старий граф, що був тут, коли ви приїздили минулого разу.

– Він тут?

– Так, із племінницею. Я сказав йому, що ви приїхали. Він хоче пограти з вами в більярд.

– Де він тепер?

– Пішов на прогулянку.

– Як він?

– Молодший, ніж будь-коли. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським.

– А з більярдом у нього як іде?

– Добре. Мене він побиває. Коли я сказав йому, що ви тут, він дуже зрадів. Йому тут нема з ким грати.

Графові Греффі минуло вже дев'яносто чотири роки. То був старезний дідок із сивою головою та вусами й бездоганними манерами, сучасник Меттерніха. За своє довге життя він устиг послужити на дипломатичній ниві й Австрії, і Італії, і кожний його день народження був неабиякою подією у міланському вищому світі. Він мав намір дожити до ста років і напрочуд легко та невимушено грав у більярд, що аж ніяк не в'язалося з його дев'яносточотирилітньою крихкотілістю. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав у Стрезу по закінченні сезону, і, граючи в більярд, ми пили шампанське. Мені дуже припав до душі такий спосіб гри, а він давав мені п'ятнадцять очок фори на сто і вигравав.

– Чого ж ви не сказали мені, що він тут?

– Просто забув.

– А хто ще тут є?

– Тих ви не знаєте. Усіх разом шість чоловік.

– Якесь діло зараз маєте?

– Ніякого.

– То їдьмо порибалимо.

– На годину можна.

– Ходім. Беріть снасть.

Бармен одягнувся, і ми вийшли. Тоді спустилися до озера, взяли човна, і я сів на весла, а бармен сів на кормі й спустив у воду жилку із спінером та важким грузилом на кінці, якою ловлять озерну форель. Ми пливли попід берегом, і бармен держав жилку в руці й вряди-годи злегка посмикував її. З озера Стреза мала зовсім пустельний вигляд. Видно було довгі ряди голих дерев, великі готелі, замкнені вілли. Я повернув до Ізола-Белла і скерував човна попід самими скелями, де озеро нараз глибшає і бачиш, як кам'яна стіна скісно йде в прозору глибочінь; а тоді повеслував убік, до рибальського острова. Сонце сховалося за хмари, і вода була темна, тиха й дуже холодна. У нас ще жодного разу не клюнуло, хоч ми бачили на воді кола, де риба випливала до поверхні.

Ми були вже проти рибальського острова, де стояли витягнуті на берег човни і рибалки лагодили сіті.

– Може, підем вип'ємо?

– Гаразд.

Я причалив до кам'яного молу, і бармен вибрав з води снасть, згорнув її кільцями на дні човна й зачепив спінер за край борту. Я вийшов і припнув човен. Ми рушили до невеличкого кафе, сіли за незастелений дерев'яний столик і замовили вермуту.

– Стомилися гребти?

– Ні.

– Назад погребу я, – сказав він.

– Я люблю гребти.

– Може, коли ви держатимете снасть, нам краще поведеться.

– Ну гаразд.

– Скажіть, як там на війні?

– Гірше нікуди.

– Мені не треба йти на фронт. Я надто старий, як ото граф Греффі.

– Може, ще доведеться.

– Мій вік братимуть наступного року. Та я все одно не піду.

– А як же?

– Виїду за кордон. Я не хочу йти на війну. Уже воював колись в Абіссінії. Годі. А чого ви пішли?

– Не знаю. Дурний був.

– Ще вермуту?

– Можна.

Назад веслував бармен. Тягнучи за собою снасть, ми пропливли понад берегом озера аж за Стрезу, а тоді повернули назад. Я держав снасть і відчував, як жилка злегка тремтить від обертів спінера, і дивився на темну листопадову воду та на безлюдний берег. Бармен гріб розгонисто, і за кожним порухом човна вперед жилка здригалася. Одного разу в мене клюнуло: жилка враз напнулась, і її сіпнуло назад, я потягнув до себе й відчув живу вагу форелі, а тоді жилка здригнулася знов. Я упустив здобич.

– Велика, як на вагу?

– Та чимала.

– Якось я поїхав сам і держав жилку зубами, то одна так смикнула, що мало щелепи мені не видерла.

– Найкраще перепускати через ногу, – сказав я. – Тоді добре чуєш її, і зубам ніщо не загрожує.

Я спустив руку у воду. Вода була дуже холодна. Ми пливли тепер майже навпроти готелю.

– Мені треба в бар, – сказав бармен. – Мушу бути там на одинадцяту. L’heure du cocktail[35]35
  L’heure du cocktail – Година коктейлів (фр.).


[Закрыть].

– Гаразд.

Я вибрав снасть і намотав її на дощечку з вирізами на кінцях. Бармен завів човен у невелику заглибину в кам'яній стіні й припнув його на ланцюг із замком.

– Завжди, коли схочете взяти його, – сказав він, – я дам вам ключ.

– Дякую.

Ми піднялись до готелю і зайшли в бар. Пити більше так рано я не хотів і пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила там прибирати, а Кетрін ще не було. Я ліг на ліжко й намагався ні про що не думати.

Коли повернулася Кетрін, усе знов стало добре. Вона сказала, що Фергюсон чекає внизу. Прийшла пообідати разом з нами.

– Я знала, що ти не будеш заперечувати, – сказала Кетрін.

– Та ні, – сказав я.

– Що з тобою, любий?

– Не знаю.

– А я знаю. Ти не маєш ніякого діла. Ти маєш тільки мене, а я пішла.

– Твоя правда.

– Пробач, любий. Я розумію, мабуть, це дуже страшно, коли раптом нічого тобі не лишається.

– Усе життя я мав повно всяких справ, – сказав я. – А тепер щоразу, як тебе нема, просто не знаю, куди себе подіти.

– Але ж я буду з тобою. Я виходила всього на дві години. Чи нема чогось такого, чим би ти міг себе зайняти?

– Я їздив з барменом рибалити.

– Розважився трохи?

– Еге ж.

– Ти не думай про мене, коли мене немає.

– На фронті я так і робив. Але там я мав якесь діло.

– Отелло не при ділі, – підкусила вона.

– Отелло був негр, – сказав я. – До того ж я не ревнивий. Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує.

– Зроби мені ласку, будь привітний до Фергюсон.

– Я завжди привітний до Фергюсон, коли вона не проклинає мене.

– Будь до неї привітніший. Подумай тільки, як багато маємо ми, а вона не має нічого.

– Навряд чи їй потрібно те, що маємо ми.

– Хоч ти, любий, у мене й розумник, але нічого ти не знаєш.

– Я буду привітний до неї.

– Я знаю. Ти ж добрий.

– А потім вона піде?

– Так. Я її виряджу.

– А ми повернемося сюди.

– Авжеж. Нічого іншого я й не хочу.

Ми спустилися вниз пообідати з Фергюсон. Її зачудував і сам готель, і розкіш ресторану. Ми замовили добрий обід і дві пляшки білого капрі. У ресторан зайшов граф Греффі і вклонився нам. З ним була його племінниця, вона трохи скидалась на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін та Фергюсон, і Фергюсон сиділа зачудована. Готель був величезний, пишний і порожній, але страви нам подавали смачні, вино було приємне, і зрештою нам стало від нього зовсім добре. Кетрін почувала себе так, що кращого й бажати годі. Вона була щаслива. Фергюсон теж розвеселилася. Та й сам я почувавсь якнайкраще. Потім Фергюсон пішла назад у свій готель. Сказала, що хоче трохи полежати після обіду.

Уже перед вечором до нас хтось постукав.

– Хто там?

– Граф Греффі просить запитати, чи не пограєте ви з ним у більярд.

Я поглянув на годинник, що був під подушкою: коли лягав, я зняв його.

– Тобі конче треба йти, любий? – пошепки спитала Кетрін.

– Мабуть, треба. – Годинник показував пів на п'яту. Уголос я промовив: – Скажіть графові, що я буду в більярдній о п'ятій годині.

За чверть до п'ятої я поцілував Кетрін на прощання й пішов до ванної одягатися. Пов'язуючи перед дзеркалом краватку, я з подивом розглядав себе в цивільному одязі. Не забути б прикупити ще сорочок та шкарпеток, подумав я.

– Ти надовго? – спитала Кетрін. Вона була дуже гарненька в ліжку. – Подай мені, будь ласка, мою щітку.

Я дивився, як вона розчісує коси, нахиливши голову так, що вони важко спадали з одного боку. Надворі вже посутеніло, і лампочка в головах ліжка кидала світло на її коси, на шию та плечі. Я підійшов і поцілував її, придержавши її руку зі щіткою, і вона відхилила голову назад на подушку.

– Я не хочу нікуди йти.

– I я не хочу, щоб ти йшов.

– То й не піду.

– Ні. Йди. Це ж ненадовго, а потім ти вернешся.

– I ми повечеряємо тут, у себе.

– Іди й скоріш вертайся.

Я застав графа Греффі у більярдній. Він вправлявся в ударах і в яскравому світлі лампи, що звисала над більярдом, виглядав зовсім старим і хирлявим. На невеликому столику осторонь, куди не сягало світло, я побачив срібне цеберко з льодом – звідти стриміли шийки та корки двох пляшок шампанського. Коли я зайшов, граф випростався і рушив назустріч. Він подав мені руку.

– Вельми радий знову бачити вас тут. Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли пограти зі мною.

– Ви зробили мені велику ласку своїм запрошенням.

– Чи добре ви себе почуваєте? Я чув, вас поранило на Ізонцо. Сподіваюсь, ви вже цілком одужали?

– Зі мною все гаразд. А ви як себе почуваєте?

– О, я завжди почуваю себе добре. От тільки старішаю. Починаю вже помічати прикмети старості.

– Не можу цьому повірити.

– Правда. Хочете, скажу про одну? Мені стало важче говорити інакше, як по-італійському. Я тримаю себе в руках, але помітив, що коли стомлююсь, то мені все-таки легше говорити по-італійському. Отже, мабуть, і справді старішаю.

– Ми можемо розмовляти по-італійському. Я й сам трохи стомився.

– О, коли ви стомились, то вам легше говорити по-англійському.

– По-американському.

– Авжеж, по-американському. То ви, будь ласка, й говоріть по-американському. Це прегарна мова.

– Я тепер майже не бачу американців.

– Вас, напевне, тягне до них. Людину завжди тягне до співвітчизників, а надто до співвітчизниць. Мені знайоме це почуття. То що, пограємо, чи ви надто стомлені?

– Та ні, не стомлений. То я жартома сказав. Яку фору ви мені дасте?

– Ви багато грали останнім часом?

– Зовсім не грав.

– Ви граєте дуже добре. Ну, десять очок у сотні?

– Ви надто високої думки про мене.

– П'ятнадцять.

– Це було б чудово, але ви однаково поб'єте мене.

– Гратимем на гроші? Ви завжди воліли грати на гроші.

– Згоден.

– Гаразд. Даю вам вісімнадцять очок фори, і граємо по франку очко.

Він добре розпочав партію, і, навіть маючи фору, я лише на чотири очка випереджав його після першої півсотні. Граф натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена.

– Відкоркуйте, будь ласка, одну пляшку, – сказав він. Тоді обернувся до мене. – Це нас трохи підбадьорить.

Вино було крижане, дуже сухе й чудове на смак.

– Може, розмовлятимем усе-таки по-італійському? Ви не проти? Для мене це тепер велика полегкість.

Ми грали далі, надпиваючи помалу за кожним ударом і розмовляючи по-італійському, але розмовляли небагато, зосереджені на грі. Коли граф здобув соте очко, я, незважаючи на фору, мав усього дев'яносто чотири. Він усміхнувся й поплескав мене по плечу.

– А тепер ми розіп'ємо другу пляшку, і ви розкажете мені про війну. – Він зачекав, поки я сяду перший.

– Про що завгодно, тільки не про війну, – сказав я.

– Не хочете про неї говорити? Гаразд. Що ви читали останнім часом?

– Нічого, – відказав я. – Боюся, що я надто темний.

– Ні. Але читати потрібно.

– А що написано за час війни?

– Ну, скажімо, «Le Feu»[36]36
  Le Feu – Вогонь (фр.).


[Закрыть] одного француза, на прізвище Барбюс. А ще «Містер Брітлінг бачить усе наскрізь»[37]37
  «Містер Брітлінг бачить усе наскрізь» – Роман англійського письменника Герберта Уеллса.


[Закрыть].

– Ні, не бачить.

– Що ви кажете?

– Нічого він не бачить. Ці книжки були в госпіталі.

– То ви все-таки читали?

– Так, але нічого путящого.

– Як на мене, «Містер Брітлінг» – досить вдале дослідження душі англійського буржуа.

– Я не знаю, що таке душа.

– Бідолашний мій друже, ніхто з нас не знає, що таке душа. Ви croyant?[38]38
  Croyant – Віруючий (фр.).


[Закрыть]

– Уночі.

Граф Греффі усміхнувся і покрутив келих між пальцями.

– Я сподівався, що з літами стану побожніший, але чомусь не став, – мовив він. – На превеликий мій жаль.

– А ви хотіли б жити по смерті? – спитав я і вмить збагнув, що вчинив дурницю, згадавши про смерть. Але граф не злякався цього слова.

– Залежно від того, яким життям. Моє теперішнє життя мені до душі. Я хотів би жити вічно. – Він усміхнувся. – Та майже так воно і є.

Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, а на столику між нами стояло шампанське в срібному цеберку та наші келихи.

– Якщо ви доживете колись до моїх літ, вам багато що здаватиметься дивним.

– Вас ніяк не назвеш старим.

– Тіло старішає. Часом я боюся, що в мене вломиться палець, як ото ламається паличка крейди. А душа не старішає і не мудрішає.

– Ви ж таки мудрий.

– Ні, помиляються ті, хто вважає старих людей мудрими. Вони не мудрішають. Вони тільки стають обачніші.

– А може, в тому й мудрість.

– То непривабна мудрість. Що ви цінуєте над усе?

– Кохання до жінки.

– Так само і я. Це не мудрість. А життя ви цінуєте?

– Так.

– I я теж. Бо це все, що я маю. Та ще дні народження, – засміявся він. – Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не святкуєте днів народження.

Ми обидва надпили з келихів.

– Що ви насправді думаєте про війну? – спитав я.

– Думаю, що це безглуздя.

– А хто в ній переможе?

– Італійці.

– Чому?

– Вони молодша нація.

– Хіба молодші нації завжди перемагають?

– Якийсь час вони мають таку здатність.

– А потім що?

– Потім вони старішають.

– А ще казали, що ви не мудрий.

– Любий друже, це не мудрість. Просто цинізм.

– Як на мене, це дуже мудро сказано.

– Мудро, та не дуже. Я міг би навести вам і протилежні приклади. Але сказано непогано. Ми вже допили шампанське?

– Майже.

– Чи не випити нам ще? А тоді мені треба піти перевдягтися.

– Мабуть, досить уже.

– Ви справді більше не хочете?

– Так.

Він підвівся.

– Хай вам завжди в усьому таланить, будьте завжди щасливі й завжди, завжди здорові.

– Дякую. А ви живіть вічно.

– Дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, моліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це багатьох своїх друзів. Сподівався, що сам стану побожним, але нічого не вийшло, – Він усміхнувся, ніби сумовито, але напевне я не знав. Він був надто старий, і обличчя його геть помережили зморшки, так що усмішка просто губилася серед них і видавалась непевною.

– Можливо, що я стану побожний, – сказав я. – Та хоч як там буде, я все одно молитимусь за вас.

– Я все життя сподівався, що стану побожний. У нашій родині всі помирали побожними. Але я таким чомусь не став.

– Ще надто рано.

– А може, й надто пізно. Можливо, я пережив своє релігійне почуття.

– До мене воно приходить тільки вночі.

– Але ж ви ще й закохані. Не забувайте, що то теж релігійне почуття.

– Ви так вважаєте?

– Авжеж, – Він ступив до більярдного стола. – Дякую за те, що пограли зі мною.

– Для мене це чимала втіха.

– Піднімемось нагору разом.

Розділ XXXVI

Вночі знялася буря, і я прокинувся й почув, як дощ періщить у шибки. Крізь відчинене вікно до кімнати затікала вода. Хтось стукав у двері. Я тихо, щоб не збудити Кетрін, підійшов до дверей і відчинив. Переді мною стояв бармен. Він був у пальті й тримав у руці мокрий капелюх.

– Можна поговорити з вами, лейтенанте?

– Що сталося?

– Справа дуже серйозна.

Я озирнувся. В кімнаті було темно. На підлозі під вікном я побачив калюжу.

– Заходьте, – сказав я. Узявши за рукав, я провів його до ванної, зачинив двері й увімкнув світло. Тоді сів на край ванни. – Що сталось, Еміліо? У вас якась біда?

– Ні. У вас, лейтенанте.

– Он як?

– Уранці вас можуть заарештувати.

– Он як?

– Я прийшов попередити вас. Я був у місті й почув, як про це розмовляли в кав'ярні.

– Зрозуміло.

Він стояв у мокрому пальті, тримаючи в руці мокрий капелюх, і мовчав.

– За що мене збираються заарештувати?

– За щось там, пов'язане з війною.

– Ви не знаєте, що саме?

– Ні. Але вони знають, що раніш ви приїздили сюди офіцером, а тепер ходите в цивільному. Після цього відступу вони заарештовують усіх.

Я з хвилину подумав.

– Коли вони мають прийти по мене?

– Уранці. О котрій годині, не знаю.

– Що ви мені порадите?

Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був геть мокрий, і з нього весь час капало на підлогу.

– Якщо вам нема чого боятися, сам арешт нічого не важить. Хоч бути заарештованому завжди погано, а надто тепер.

– Я не хочу, щоб мене заарештовували.

– Тоді їдьте до Швейцарії.

– Як?

– Моїм човном.

– Надворі буря, – сказав я.

– Буря минула. Вітер ще є, але то не страшно.

– Коли нам їхати?

– Зараз же. Вони можуть прийти по вас рано-вранці.

– А як бути з речами?

– Спакуйте їх. Нехай ваша дружина одягнеться. Речі я віднесу сам.

– Де ви будете?

– Почекаю тут. Я не хочу, щоб хтось побачив мене в коридорі.

Я вийшов, причинив за собою двері й ступив до ліжка. Кетрін не спала.

– Що сталося, любий?

– Усе гаразд, Кет, – сказав я, – Ти не хотіла б зараз одягтись і поїхати човном до Швейцарії?

– А ти хочеш?

– Ні, – відказав я. – Я хочу знов лягти в ліжко.

– То в чому ж річ?

– Бармен каже, що вранці мене мають заарештувати.

– З головою у бармена гаразд?

– Так.

– Тоді, будь ласка, мерщій одягайся, любий, і рушаймо. – Вона сіла на край ліжка. Вигляд у неї був ще сонний. – То бармен там, у ванній?

– Еге ж.

– Тоді я не вмиватимусь. Відвернись, будь ласка, любий, я вмить одягнуся.

Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо вона так попросила. Стан її вже почав повнішати, і вона не хотіла, щоб я бачив її таку. Я одягався, прислухаючись до шуму дощу за вікнами. Спаковувати в мене майже не було чого.

– Кет, у моїй валізі багато вільного місця. Може, тобі щось треба покласти?

– Я вже спакувала майже все, – сказала вона. – Любий, я страшенно нетямка, але що робить бармен у ванній?

– Чшш… Він чекає, щоб забрати вниз наші речі.

– Добрий він чоловік.

– Він мій давній приятель, – сказав я. – Колись я мало не надіслав йому люлькового тютюну.

Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну темряву. Озера я не побачив – тільки темряву та дощ, – але вітер трохи вщух.

– Я готова, любий, – мовила Кетрін.

– Гаразд. – Я підійшов до дверей ванної.– Ось валізи, Еміліо.

Бармен узяв дві наші валізи.

– Ви дуже добрі, так допомагаєте нам, – сказала Кетрін.

– Пусте, пані,– відказав бармен. – Я радий вам допомогти, аби тільки самому не вскочити в халепу. Слухайте, – мовив він до мене, – я понесу речі службовими сходами просто до човна. А ви виходьте так, наче зібралися на прогулянку.

– Гарна ніч для прогулянки, – сказала Кетрін.

– Ніч погана, то правда.

– Добре, що я маю парасольку, – сказала Кетрін.

Ми пройшли коридором і спустилися вниз широкими сходами, застеленими м'яким килимом. За конторкою біля дверей сидів портьє. Він здивовано поглянув на нас.

– Невже ви хочете вийти надвір, сер? – спитав він.

– Так, – відказав я. – Хочемо побачити бурю на озері.

– Ви не маєте парасоля, сер?

– Ні, – сказав я. – Це пальто не пропускає води. Він недовірливо подивився на моє пальто.

– Я принесу вам парасоля, сер. – Він пішов і повернувся з величезним парасолем. – Він трохи величенький, сер. – Я дав йому десять лір. – О, ви такі добрі, сер. Дуже дякую, – сказав він. Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Портьє усміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до нього. – Не ходіть довго під дощем, – сказав він. – Ви намокнете, сер і леді.– Він був тільки другий портьє і говорив по-англійському ще надто дослівно.

– Ми скоро повернемось, – сказав я.

Сховавшись під тим величезним парасолем, ми рушили стежиною через темний мокрий сад, а тоді перейшли дорогу й опинилися на алеї з в'юнкими кущам на підпорах, що тяглася понад озером. Вітер віяв тепер від берега. То був холодний та вогкий листопадовий вітер, і я знав, що в горах іде сніг. Ми йшли берегом, поминаючи ряд човнів, припнутих ланцюгами у вузьких заглибинах набережної, туди, де стояв барменів човен. Вода попід кам'яною стіною була аж чорна. З-за дерев назустріч нам виступив бармен.

– Валізи уже в човні,– сказав він.

– Я хочу заплатити вам за човен, – сказав я.

– У вас багато грошей?

– Не дуже.

– То надішлете потім. Хай це вас не турбує.

– Скільки?

– Скільки захочете.

– Ні, ви мені скажіть.

– Якщо ви добудетесь туди, надішлете мені п'ятсот франків. Це вас не обтяжить, аби тільки вам добутися туди.

– Гаразд.

– Ось тут бутерброди. – Він подав мені пакунок. – Скільки було в барі, всі поклав. А оце пляшка коньяку та пляшка вина.

Я сховав усе те в свою валізу.

– Дозвольте, я заплачу вам хоч за це.

– Гаразд, дайте п'ятдесят лір. Я дав йому гроші.

– Коньяк добрий, – сказав він. – Можете спокійно давати його своїй дружині. А тепер хай сідає в човен.

Він придержав човен, що хилитався під кам'яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в плащ.

– Ви знаєте, куди їхати?

– На північ.

– А як?

– Повз Луїно.

– Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Тільки як дістанетесь до Бріссаго, будете в Швейцарії. Вам треба поминути Монте-Тамара.

– Котра тепер година? – спитала Кетрін.

– Ще тільки одинадцята, – сказав я.

– Якщо будете гребти без упину, дістанетесь туди десь на сьому ранку.

– То так далеко?

– Тридцять п'ять кілометрів.

– Як же нам орієнтуватися? В такий дощ потрібен компас.

– Ні. Кермуйте на Ізола-Белла. Потім обминете ІзолаМадре й підете за вітром. Вітер приведе вас до Палланци. Там побачите світло. А далі пливіть попід берегом.

– Вітер може повернути.

– Ні,– сказав він. – Цей вітер не зміниться три дні. Він дме просто з Маттароне. Отут бляшанка виливати воду.

– Може, я все-таки заплачу вам хоч частину за човен тепер.

– Ні, я ладен ризикнути. Якщо доїдете, тоді й заплатите все.

– Ну гаразд.

– Сподіваюсь, ви не потонете.

– I то добре.

– Пливіть за вітром.

– Гаразд. – Я ступив у човен.

– Гроші за номер ви залишили?

– Так. У конверті на столі.

– Добре. Ну, хай щастить, лейтенанте.

– Щасти і вам. Ми вам дуже, дуже вдячні.

– Як потонете, не будете вдячні.

– Що він каже? – спитала Кетрін.

– Бажає нам щасливої дороги.

– I вам хай щастить, – сказала Кетрін. – Велике вам спасибі.

– Ви готові?

– Так.

Він нахилився і відштовхнув човна. Я занурив весла у воду й помахав йому однією рукою. Він застережливо махнув у відповідь. Я побачив світло готелю і наліг на весла, кермуючи навпростець від нього, аж поки воно зникло з очей. Хвилі були мов на морі, але ми йшли за вітром.