Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XXX

Згодом ми вийшли на дорогу, що вела до річки. По дорозі, аж до самого мосту, простяглась довга валка покинутих ваговозів та підвід. Ніде не видно було ні душі. Вода в річці дуже піднялась, і міст був висаджений посередині: кам'яна арка завалилася в річку, і бура вода струміла поверх неї. Ми подалися берегом, шукаючи, де б переправитись на той бік. Я знав, що десь вище проти течії є залізничний міст, і сподівався, що ми зможемо перейти річку там. Стежка була мокра й слизька. Самого війська ми ніде не бачили – тільки покинуті ваговози та різне майно. Понад річкою взагалі не було нікого й нічого, окрім мокрих чагарів та розгрузлої землі. Ми простували далі берегом і врешті побачили залізничний міст.

– Дуже гарний міст, – сказав Аймо.

То був звичайний собі довгий залізний міст над річищем, що здебільшого стояло пересохле.

– Треба швидше перейти, поки його не висадили, – сказав я.

– Нема кому висаджувати, – сказав Аймо. – Всі ушилися.

– А може, він замінований, – сказав Бонелло. – Ідіть ви перший, лейтенанте.

– Послухайте цього анархіста, – сказав Аймо. – Ви пошліть його самого вперед.

– Я сам піду, – сказав я. – Навряд чи він так замінований, щоб вибухнути під вагою людини.

– Бачиш, – мовив Піані до Бонелло. – Оце голова. А твоя голова де, анархісте?

– Якби я мав голову на в'язах, мене б тут не було, – відказав Бонелло.

– Добре відрубав, га, лейтенанте? – сказав Аймо.

– Добре, – погодивсь я.

Ми вже підійшли до мосту. Небо знову вкрилося хмарами, і накрапав дощ. Міст був довгий і дуже міцний з вигляду. Ми вибрались на залізничний насип.

– Підем по одному, – сказав я і перший ступив на міст. Я пильно оглядав рейки та шпали, шукаючи очима дротяних перетинок чи інших ознак мінування, але ніде нічого не бачив. Унизу, в проміжках між шпалами, струмувала бистра каламутна вода. Попереду, за мокрими полями, мріли крізь дощ обриси Удіне. По той бік мосту я обернувся назад. Трохи далі проти води був ще один міст. Дивлячись туди, я раптом побачив, як тим мостом проїхала заляпана болотом відкрита жовта машина. Парапет був високий, і тільки-но машина в'їхала на міст, як її майже не стало видно. Але я бачив голови водія, чоловіка, що сидів поруч нього, і ще двох на задньому сидінні. На всіх були німецькі каски. Машина переїхала міст і зникла з очей за деревами та покинутими на дорозі ваговозами й підводами. Я махнув рукою до Аймо, що був уже на середині мосту, та до інших, щоб вони поквапились. Тоді спустився вниз і причаївся під насипом. Аймо спустився слідом за мною.

– Машину бачили? – спитав я.

– Ні. Ми стежили за вами.

– Тим мостом проїхала німецька штабна машина.

– Штабна машина?

– Еге ж.

– Милий боже!

Підійшли й решта двоє, і ми всі причаїлися в грязюці за насипом, визираючи понад рейками на той міст, на ряд дерев, рівчак та дорогу.

– Ви думаєте, нас відрізано, лейтенанте?

– Не знаю. Я знаю тільки, що тією дорогою проїхала німецька штабна машина.

– А ви гаразд себе почуваєте, лейтенанте? У голові не каламутиться?

– Не блазнюйте, Бонелло.

– А може, вип'ємо? – спитав Піані.– Коли вже нас відрізано, то цілком можна й випити. – Він відчепив від пояса свою флягу й витяг затичку.

– Гляньте! Гляньте! – вигукнув Аймо і показав на дорогу.

Ми побачили, як над кам'яним парапетом мосту посуваються німецькі каски. Нахилені вперед, вони немовби пливли понад мостом, і це видавалося майже надприродним. Коли вони поминули міст, ми побачили й самих солдатів. То був підрозділ самокатників. Я розгледів обличчя двох передніх. Вони були червонощокі, вгодовані. Низько насунуті каски закривали лоб і скроні. Карабіни були почеплені на рамах велосипедів. На поясах руків'ями донизу висіли гранати. Каски й сірі мундири солдатів були мокрі, і вони їхали поволі, видивляючись уперед і по боках. Спереду їхало двоє, далі четверо вряд, тоді ще, двоє, тоді одразу ж десяток, потім ще десяток і нарешті останній один, що замикав колону. Вони не говорили між собою, та ми однаково й не почули б їх за шумом води. Ще хвилина – і вони зникли з очей на дорозі за мостом.

– Милий боже! – мовив Аймо.

– То німці,– сказав Піані.– То не австріяки.

– Чому нема кому спинити їх? – сказав я. – Чому не висаджено міст? Чому на цьому насипу нема кулеметів?

– А це ви нам скажіть, лейтенанте, – озвався Бонелло.

Я не тямив себе з люті.

– Уся ця клята війна – чистісіньке божевілля. Там висаджують малий місток. А тут, де головне шосе, залишають міст цілий. Де військо? Чому ніхто навіть не пробує зупинити їх?

– От ви й скажіть нам, лейтенанте, – знов промовив Бонелло.

Я замовк. Усе те не обходило мене. Єдине, що я мав зробити, – це добитися до Порденоне з трьома санітарними машинами. Я на це не спромігся. Тепер мені лишалось тільки добутися до Порденоне без машин. Та схоже на те, що я не добудусь і до Удіне. Ет, хай йому чорт, не добудусь, то й не треба. Головне – не втрачати спокою і уникнути кулі чи полону.

– Ви, здається, відтикали флягу? – спитав я Піані. Він подав її мені. Я відпив чималий ковток. – Можна рушати далі,– мовив я. – Одначе поспішати нема куди. Чи не хочете попоїсти?

– Тут не місце розсідатися, – сказав Бонелло.

– Гаразд. Тоді ходім.

– Підемо з цього боку попід насипом, щоб не помітили?

– Краще зійти на насип. Вони можуть вийти і на цей міст. Нам ні до чого, щоб вони зненацька наскочили на нас згори.

Ми пішли залізничною колією. Обабіч нас простяглася мокра рівнина. А попереду за рівниною був пагорб і на ньому Удіне. На вершині пагорба, оточений міськими дахами, височів старий замок. Нам видно було дзвіницю та вежу з дзигарями. У полях довкола росло багато шовковиць. Ідучи далі, ми натрапили на одне місце, де колію було зруйновано. Навіть шпали викопано й скинуто під насип.

– Вниз, вниз! – раптом гукнув Аймо.

Ми скотилися вниз під насип. По шосе їхала ще одна група самокатників. Я виглянув з-за насипу й побачив, що вони поїхали далі.

– Вони помітили нас, але не спинилися, – сказав Аимо.

– Переб'ють нас там нагорі, лейтенанте, – сказав Бонелло.

– Ми їм не потрібні,– відказав я. – Вони мають якусь іншу мету. Буде куди небезпечніше, якщо вони застукають нас зненацька.

– Я б радніше пішов тут, де не видно, – сказав Бонелло.

– Гаразд, ідіть. А ми підемо колією.

– Ви думаєте, ми проберемося до своїх? – спитав Аймо.

– Авжеж. Їх тут ще не дуже багато. Поночі пройдемо.

– А що то за штабна машина їхала?

– Біс її знає,– відказав я.

Ми простували далі колією. Бонелло набридло місити грязюку під насипом, і він теж піднявся до нас. Тепер залізниця відійшла на південь від шосе, і ми вже не бачили, що там діється. Невеликий місток через канал був висаджений, але ми перебралися на той бік по рештках підпори. Десь попереду чути було постріли.

За каналом ми знову вийшли на колію. Вона вела навпростець до міста через поля. Попереду видніла ще одна залізнична колія. На північ від нас було шосе, де ми бачили самокатників, на південь відходила вузька польова дорога, густо обсаджена деревами. Я розважив, що нам краще повернути на південь, обминаючи в такий спосіб місто, і рушити польовими дорогами до Кампоформіо та до шосе на Тальяменто. Пробираючись обхідними путівцями за Удіне, ми могли б весь час триматись оддалік від основного шляху відступу. Я знав, що там, на рівнині, багато таких доріг.

Я почав спускатися з насипу.

– Ходімо, – сказав я.

Ми мали вийти на польову дорогу, щоб обминути місто з півдня.

Ми всі спускалися з насипу. Раптом з польової дороги пролунав постріл. Куля вліпилася в грузький укіс насипу.

– Назад! – гукнув я.

Я кинувся назад на насип, ковзаючись у грязюці. Тепер водії були попереду мене. Я чимдуж видерся на насип. З густих чагарів хряснуло ще два постріли, і Аймо, переступаючи рейки, заточився, спіткнувсь і впав долілиць. Ми перетягли його на той бік насипу й перевернули.

– Треба, щоб голова була вище, – сказав я.

Піані пересунув його. Тепер він лежав на слизькому укосі насипу ногами донизу, і за кожним уривчастим віддихом з рота в нього випливала кров. Ми троє схилилися навколо нього під дощем. Куля влучила в потилицю, пройшла навскоси вгору і вийшла під правим оком. Поки я намагався затулити ті два пробої, він помер. Піані забрав руку в нього з-під голови, обтер йому обличчя клаптем марлі з перев'язного пакета і так полишив.

– Падлюки! – мовив він.

– То не німці, – сказав я. – Німців там бути не може.

– Італійці,– промовив Піані, наче вилаявся. – Italiani!

Бонелло мовчав. Він сидів поруч з Аймр, не дивлячись на нього. Піані підняв кашкет Аймо, що скотився з насипу, і поклав йому на обличчя. Потім дістав свою флягу.

– Хочеш ковтнути? – Піані простяг флягу до Бонелло.

– Ні,– відказав Бонелло. Тоді обернувся до мене. – Таке могло щохвилини статися й з нами там на насипу.

– Ні, – сказав я. – Це сталося тому, що ми поткнулись на поле.

Бонелло похитав головою.

– Аймо вбитий, – мовив він. – Чия тепер черга, лейтенанте? Куди ми рушимо тепер?

– То стріляли італійці,– сказав я. – Німців там нема.

– Коли б то були німці, вони, напевне, поклали б нас усіх, – сказав Бонелло.

– Для нас італійці небезпечніші за німців, – сказав я. – Ар'єргард завжди боїться власної тіні. Німці хоч знають, чого їм треба.

– Ви все добре розважили, лейтенанте, – сказав Бонелло.

– Куди ми рушимо тепер? – спитав Піані.

– Краще б нам залягти десь, доки посутеніє. Якщо пощастить пробратися на південь, усе буде гаразд.

– Їм вигідно перебити нас усіх, аби ніхто не сказав, що вони помилилися перше, – мовив Бонелло. – Я не хочу давати їм такої нагоди.

– Ми знайдемо, де переховатись якнайближче до Удіне, а коли посутеніє, будемо пробиратися далі.

– Тоді ходім, – сказав Бонелло.

Ми рушили вниз північним схилом насипу. Я озирнувся. Аймо лежав на слизькому укосі головою догори. Він лежав зовсім невеличкий, руки випростані вздовж тіла, ноги в обмотках та брудних черевиках зведені докупи, обличчя прикрите кашкетом. Вигляд він мав геть мертвий. Дощ не вщухав. Я завжди почував до Аймо таку ж приязнь, як і до всіх, кого знав. У кишені в мене лежали його папери, і я мав написати його сім'ї. Попереду за полем було видно селянську садибу. Довкола росли дерева, і до будинку тулилися надвірні будівлі. Врівень з горішнім поверхом тягся відкритий перехід на підпорах.

– Краще нам іти поодинці,– сказав я. – Я піду перший. – I попростував до садиби. Туди вела польова стежка.

Ідучи через поле, я цілком припускав, що нас можуть зустріти постріли з-за дерев у садибі чи з самого будинку. Я простував туди й дуже виразно все бачив. Перехід на горішньому поверсі вів до сінника, і між підпор застрягло сіно. Двір був вимощений кам'яними плитами, з дерев капотіло. Посеред двору стояла велика порожня одноколка, і голоблі її стриміли догори, в дощ. Я пройшов через двір і став під захистком переходу. Двері до будинку були відчинені, і я зайшов. Слідом за мною зайшли Бонелло та Піані. В будинку було темно. Я подався до кухні. У відкритій кухонній печі був попіл. Над ним висіли казанки, але всі порожні. Я розглянувся довкола, та ніякого харчу не побачив.

– Найкраще буде залягти нагорі, в сіннику, – сказав я. – Як гадаєте, Піані, чи зможете ви знайти тут щось попоїсти? Якщо знайдете, несіть нагору.

– Піду пошукаю, – відказав Бонелло.

– Гаразд, – мовив я. – А я піду подивлюсь що там у сіннику.

Я знайшов кам'яні східці, що вели нагору з хліва. У хліві стояв сухий дух, такий приємний, коли надворі дощ. Худоби там не було: певно, забрали з собою, полишаючи господу. Сінник був наполовину повен сіна. У покрівлі двоє віконець: одне забите дошками, друге, вузьке, дахове, з північного боку. До хліва спускався дерев'яний жолоб, яким скидали сіно худобі. А ще був закладений навхрест дошками отвір наниз – під нього під'їжджали хури з сіном, і крізь той отвір накидали його в сінник. Я чув, як у покрівлю тарабанить дощ, і вдихав пахощі сіна, а коли спустився з сінника – охайний дух сухого гною в хліві. Ми могли одірвати дошку й дивитися крізь південне віконце вниз на подвір'я. Друге віконце виходило в поле на північ. Ми могли крізь будь-котре з них вилізти на дах і зіскочити додолу або ж з'їхати жолобом, якщо не можна буде спуститися східцями. Та й сам сінник був великий, і, почувши, що хтось іде, ми могли просто заритися в сіно. Сховок начебто цілком надійний. Я був певен, що ми пробралися б на південь, коли б вони не почали стріляти. Ні, там не могли бути німці. Вони йшли з півночі, дорогою від Чівідале. Не могли вони прорватися з півдня. А втім, італійці ще небезпечніші. Вони переполохані й тільки-но когось побачать, як починають стріляти. Минулої ночі під час відступу ми чули, ніби до армії, що відходила на півночі, пролізло чимало німців в італійській формі. Я цьому не вірив. На війні таких чуток не переслухаєш. I завжди це робить тільки ворог. Ви ніколи не почуєте, щоб хтось перевдягся в німецьку форму й пішов сіяти безладдя в їхніх лавах. Може, воно й трапляється, одначе повірити цьому важко. Не вірив я, що й німці вдаються до такого. Ніяк не міг збагнути, навіщо воно потрібне. Просто ні до чого було їм розладнувати наш відступ. Його розладнували численність війська та нестача доріг. Які вже там німці, коли й так ніхто не знав що до чого. А проте нас таки могли постріляти, як перевдягнених німців. Онде застрелили ж Аймо. Я лежав на сіні, вдихав його приємні пахощі, і немовби й не було всіх тих літ, що минули дотепер. Тоді ми теж лежали отак на сіні, й розмовляли, й стріляли з духової рушниці в горобців, коли вони сідали на край трикутного отвору, прорізаного в стіні сінника під самим дахом. Тепер того сінника вже нема, а одного року повирубувано й ялицеві гаї, і там лишилися тільки голі пеньки, засохле гілля та ріденький підлісок. Назад вороття немає. А що, як не йти вперед? Ніколи не повернешся в Мілан. А як і повернешся в Мілан, то що? Я прислухався до стрілянини, що долинала з півночі, від Удіне. Чути було цокотіння кулеметів. Гарматних пострілів не було. То вже про щось свідчило. Мабуть, таки є там якісь частини понад шосе. Я глянув крізь отвір униз і побачив у присмерку Піані, що стояв при в'їзді під сінник. В руках у нього була довга ковбаса, якийсь глечик, а під пахвою дві пляшки вина.

– Залазьте сюди, – сказав я. – Онде східці.– Тоді збагнув, що треба допомогти йому, і сам спустився вниз. Від лежання на сіні в мене трохи паморочилось у голові. Я був геть сонний.

– А де Бонелло? – запитав я.

– Зараз скажу, – відповів Піані.

Ми піднялися східцями й розіклали на сіні принесене. Піані витяг свій ножик із штопором і взявся відкорковувати пляшку.

– Навіть сургучем залита, – мовив він, – Має бути добре вино. – I усміхнувся.

– Де Бонелло? – знову спитав я.

Піані подивився на мене.

– Він пішов, лейтенанте, – одказав він. – Хоче здатися в полон.

Я нічого на це не сказав.

– Він боїться, що нас усіх переб'ють.

Я держав у руках пляшку й нічого не казав.

– Розумієте, лейтенанте, ми ж узагалі проти війни.

– А чому ви не пішли? – спитав я.

– Не схотів залишати вас самого.

– Куди ж він пішов?

– Не знаю, лейтенанте. Пішов, та й годі.

– Ну гаразд, – сказав я. – Поріжте, будь ласка, ковбасу.

Піані глянув на мене у присмерку.

– Я вже порізав, поки ми оце розмовляли, – сказав він.

Ми сиділи на сіні, їли ковбасу й пили вино. Певне, те вино зберігали до чийогось весілля. Воно було таке старе, що аж утратило колір.

– Ви дивіться в це віконце, Луїджі, – сказав я, – а я дивитимусь у друге.

Ми пили кожен з окремої пляшки, і я взяв свою пляшку з собою, перейшов до вузького дахового віконця і, простягшись на сіні, почав дивитися на мокрі поля. Не знаю, що я сподівався побачити, але не бачив нічого, крім полів, голих шовковиць та дощу. Я пив собі вино, та втіхи від того не мав. Його надто довго видержували, і воно геть перестояло, втратило й смак, і колір. Я дивився, як сутеніє надворі: темрява настала дуже швидко. Дощ усе йшов, отож ніч мала бути зовсім темна. Коли споночіло і дивитися стало ні до чого, я перейшов назад до Піані. Він лежав і спав, то я не схотів одразу його будити, а сів і посидів трохи поруч. Він був здоровий чолов'яга і спав міцно. Потім я збудив його, і ми вирушили.

То була дуже дивна ніч, Не знаю, чого я сподівався, – можливо, смерті, пострілів серед темряви і втечі,– але нічого не сталося. Припавши до землі за рівчаком обіч шосе, ми перечекали, поки пройде німецький батальйон, а коли він зник з очей, перетнули шосе й попростували далі на північ. Двічі ми мало не наразилися під дощем на німців, але вони нас не помітили. Ми обминули місто з півночі, не зустрівши жодного італійця, а трохи далі вийшли на головний напрям відступу й цілу ніч простували до річки Тальяменто. Доти я навіть не уявляв собі, якого величезного розмаху набрав відступ. Відступала не тільки армія – відступала вся країна. Ми йшли цілу ніч, випереджаючи машини та підводи. У мене боліла нога, і я страшенно втомився, одначе посувалися ми досить швидко. Я думав, яку дурницю вчинив Бонелло, що пішов здаватися в полон. Ніякої небезпеки не було. Ми пройшли крізь два війська без жодної лихої пригоди. Коли б не вбили Аймо, можна було б узагалі не думати про небезпеку. Адже ніхто не чіпав нас і тоді, поки ми йшли на видноті залізничною колією. Той постріл був несподіваний і безглуздий. Я думав собі, де тепер може бути Бонелло.

– Як ви себе почуваєте, лейтенанте? – спитав Піані. Ми йшли понад дорогою, захряслою машинами, підводами та людьми.

– Дуже добре.

– А я стомивсь іти.

– Та нам більш нема чого й робити, як іти. Небезпеки ніякої.

– Бонелло дурень.

– Звісно, що дурень.

– Як ви вчините щодо нього, лейтенанте?

– Ще не знаю.

– Чи не могли б ви записати його як захопленого в полон?

– Не знаю.

– Розумієте, якщо війна триватиме далі, його родині можуть заподіяти великих прикрощів.

– Війна не триватиме, – обізвався один з гурту солдатів. – Ми йдемо додому. Війні кінець.

– Усі йдуть по домівках.

– Ми всі йдемо по домівках.

– Ходім, лейтенанте, – сказав Піані. Він хотів швидше поминути їх.

– Лейтенанте? Хто це тут лейтенант? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів!

Піані взяв мене під руку.

– Краще я зватиму вас на ім'я, – сказав він. – А то вони можуть накоїти лиха. Отак уже застрелено кількох офіцерів.

Ми вже залишили солдатів позаду.

– Я не напишу нічого такого, що могло б зашкодити його родині,– сказав я, повертаючись до нашої розмови.

– Якщо війна скінчилася, це не матиме значення, – сказав Піані.– Та не вірю я, що це так. Надто добре було б.

– Скоро дізнаємось напевне, – сказав я.

– Не вірю я, що вона скінчилась. Усі гадають, що це вже кінець, а от я не вірю.

– Viva la Pace![29]29
  Viva la Pace! – Хай живе мир! (іт.).


[Закрыть] – вигукнув якийсь солдат. – Ми йдемо додому!

– Було б чудово, якби ми всі пішли по домівках, – сказав Піані.– А ви хотіли б піти додому?

– Еге ж.

– Але нікуди ми не підемо. Не вірю я, що війна скінчилась.

– Andiamo a casa![30]30
  Andiamo a casa! – Розходьмося по домівках! (іт.).


[Закрыть] – гукнув ще один солдат.

– Вони кидають гвинтівки, – сказав Піані. – Знімають з плечей і кидають при дорозі. А тоді вигукують гасла.

– Гвинтівки кидати не варто.

– Вони думають, що як викинуть гвинтівки, то їх уже не змусять воювати.

Пробираючись у темряві й під дощем узбіччям дороги, я бачив, що багато солдатів ще були при гвинтівках. Їх дула стриміли над відлогами плащів.

– Яка це бригада? – гукнув якийсь офіцер.

– Brigata di Pace, – відказав хтось. – Бригада миру!

Офіцер більш не озивався.

– Що він каже? Що каже той офіцер?

– Геть офіцера! Viva la Pace!

– Ходім звідси, – сказав Піані. Ми поминули дві англійські санітарні машини, покинуті на дорозі.– Вони з Горіції,– сказав Піані.– Я знаю ці машини.

– Вони заїхали далі, ніж ми.

– Вони раніше вирушили.

– Цікаво, а де ж водії?

– Мабуть, десь попереду.

– Німці спинилися за Удіне, – сказав я. – Весь цей люд ще встигне перейти річку.

– Еге ж, – притакнув Піані.– Ось чому я й думаю, що війна триватиме далі.

– Німці могли б іти вперед, – провадив я. – Дивно, чому вони спинились.

– Не знаю. Така війна, що нічого не знаєш до ладу.

– Можливо, змушені чекати, поки підтягнуться тили.

– Не знаю, – сказав Піані. Залишившись зі мною сам, він став куди сумирніший. У гурті інших водіїв він, було, аж надто розпускав язика.

– Ви одружені, Луїджі?

– Ви ж знаєте, що одружений.

– Через це й не схотіли йти в полон?

– I через це. А ви, лейтенанте, одружені?

– Ні.

– Бонелло теж ні.

– Не можна, звісно, скидати все на те, чи ти одружений, чи ні. Але, по-моєму, чоловікові, що має дружину, таки хочеться повернутись до неї,– сказав я. Мені було приємно поговорити про дружин.

– Авжеж.

– Як ваші ноги?

– Та гудуть добряче.

Перед світанком ми дісталися до річки Тальяменто, що піднялася від дощів, і рушили понад берегом до мосту, яким переходила на той бік уся лавина відступу.

– От по цій річці і зайняти б оборону, – сказав Піані.

Навіть у темряві видно було, як високо піднялася вода. Потік нуртував і широко розливався між берегів. Дерев'яний міст мав завдовжки з три чверті милі, і вода, що звичайно струміла вузькими потічками на дні розлогого кам'янистого річища ген під ним, тепер мало не сягала дерев'яних мостин. Ми пройшли берегом, а тоді втиснулися в юрбу, що сунула мостом. Повільно посуваючись під дощем за кілька футів над бурливим потоком, затиснутий з усіх боків у юрбі, трохи не впритул до артилерійського зарядного ящика попереду, я дивився через огорожу мосту на річку. Тільки тепер, коли ми вже не могли йти так швидко, як самі хотіли, я відчув утому. Ніякого піднесення серед тих, що переходили міст, я не помітив. Мені подумалося, що б тут було, якби удень налетів літак і скинув кілька бомб на міст.

– Піані,– покликав я.

– Я тут, лейтенанте. – У тисняві його віднесло трохи вперед.

Ніхто не розмовляв. Усі намагались якнайшвидше перейти міст і тільки про це й думали. Ми вже були майже на тому боці. У кінці мосту обабіч дороги стояли офіцери та карабінери й світили ліхтариками. Я побачив їхні темні постаті на тлі досвітнього неба. Коли ми підійшли ближче, я побачив, як один з офіцерів показав на когось у колоні. Карабінер зараз же подався за ним і вивів з колони, тримаючи за рукав. Тоді відпровадив його вбік від дороги. Ми майже порівнялися з ними. Офіцери пильно придивлялись до кожного в колоні, часом перемовлялися проміж себе, а то ступали вперед і присвічували на чиєсь обличчя. Саме перед тим, як ми підійшли, вони вивели з колони ще одного. Я побачив його. То був підполковник. Коли присвітили ліхтариком, я помітив у нього на рукаві зірочки в прямокутній облямівці. Він мав сиву чуприну й був присадкуватий та гладкий. Карабінер потяг його вбік, за ряд офіцерів.

Коли ми порівнялися з ними, я побачив, що один чи двоє подивилися на мене. Потім один показав на мене карабінерові й щось мовив до нього. Я побачив, що карабінер рушив до мене, пропихаючись крізь крайні лави колони, а тоді відчув, як він схопив мене за комір.

– Ви що, здуріли? – гримнув я і затопив йому в обличчя. Я побачив його очі під капелюхом, закручені догори вуса й кров, що стікала по щоці.

Ще один уклинився в колону й проштовхувався до нас.

– Ви що, здуріли? – повторив я.

Він нічого не відповів. Вичікував зручного моменту схопити мене. Я сягнув рукою до кобури, щоб витягти пістолет.

– Хіба забули, що не маєте права чіпати офіцера? Другий схопив мене ззаду і так шарпнув за руку, що мало не викрутив її. Я спробував повернутись до нього лицем, і тоді перший вчепивсь мені за шию. Я бив його ногою по гомілках, а лівим коліном копнув у пах.

– Якщо опирається, стріляйте, – почув я чийсь голос.

– Що це означає? – Я намагався гримнути, але мій голос не мав сили. Вони вже витягли мене на узбіччя.

– Якщо опирається, стріляйте, – сказав офіцер. – Ведіть його туди.

– Хто ви такі?

– Побачите.

– Хто ви такі?

– Польова жандармерія, – відказав другий офіцер.

– Чого ж ви не сказали мені підійти, а напустили на мене ці бісові «літаки»?

Вони нічого не відповіли. Не зобов'язані були відповідати. Вони були польова жандармерія.

– Ведіть його до інших, – звелів перший офіцер. – Чуєте, він говорить по-італійському з акцентом.

– Так само, як і ти, падлюко, – сказав я.

– Ведіть його до інших, – повторив перший офіцер. Мене потягли повз офіцерів далі від дороги, до купки людей, що стояли на лужку над берегом річки. Поки ми йшли, десь там ударили з гвинтівок. Я побачив спалахи й почув виляски пострілів. Ми підійшли до тієї купки людей. Там стояли поряд четверо офіцерів, а перед ними якийсь чоловік під охороною двох карабінерів. Трохи осторонь в оточенні карабінерів була ще група людей. I ще чотири карабінери стояли, спершись на свої карабіни, біля офіцерів, що провадили допит. Ті четверо були в крислатих капелюхах. Двоє, котрі мене привели, штовхнули мене до групи тих, що чекали допиту. Я подивився на чоловіка, що його допитували офіцери. То був той самий низенький і гладкий сивий підполковник, якого вивели з колони переді мною. Допитувачі добре знали своє діло, вони були холодно-чемні й дуже спокійні італійці, що завжди стріляли самі, а в них не стріляв ніхто.

– З якої ви бригади?

Він сказав.

– З якого полку?

Він сказав.

– Чому ви не зі своїм полком?

Він сказав.

– Хіба ви не знаєте, що офіцер повинен завжди бути при своїй частині?

Він знав.

Ото було і все. Заговорив другий офіцер:

– Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашого рідного краю,

– Стривайте, – сказав підполковник.

– Через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги.

– Чи траплялося вам самим відступати? – спитав підполковник.

– Італійці не повинні відступати.

Ми стояли під дощем і слухали. Ми були якраз проти офіцерів, а заарештований стояв попереду й трохи збоку від нас.

– Якщо ви маєте намір розстріляти мене, – сказав підполковник, – то розстріляйте, будь ласка, зараз же, не допитуючи далі. Цей допит – чистісіньке безглуздя. – Він перехрестився.

Офіцери заговорили проміж себе Один написав щось на аркуші записника.

– Покинув свою частину, присуджений до страти, – сказав він.

Двоє карабінерів повели підполковника до річки. Він ішов під дощем, простоволосий старий чоловік, а обабіч нього карабінери. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. А тим часом уже допитували іншого. Він теж був офіцер, що відбився від своєї частини. Йому не дали нічого пояснити. Коли йому читали вирок, написаний на аркуші в записнику, він заплакав, а поки його розстрілювали, офіцери вже почали допитувати іншого. Вони, як видно, взяли собі за правило доконче розпочинати новий допит, поки там розстрілюють щойно допитаного. Отож було цілком зрозуміло, що вони вже й самі не можуть нічого змінити. Я не знав, чи дожидати мені допиту, чи спробувати втекти зараз же. Адже було очевидно, що я німець в італійській формі. Я вгадував хід їхніх думок, якщо вони справді мали думки й пускали їх у хід. То все були молоді люди, і вони рятували свою батьківщину. За Тальяменто наново формували Другу армію. А вони страчували офіцерів у чині майора й вищих, що відбилися від своїх частин. Заразом чинили розправу й над німецькими підбурювачами в італійській формі. Вони були всі у сталевих касках. Серед нас такі каски мали тільки двоє. Декілька карабінерів теж були в касках. Інші мали на голові крислаті капелюхи. У нас їх прозивали «літаками». Ми стояли лід дощем, і нас поодинці виводили на допит і на розстріл, Тих, кого допитували при мені, розстріляли всіх. Ці люди чинили суд навдивовижу безсторонньо, суворо додержуючи букви закону, – так посилають інших на смерть ті, чиєму власному життю ніщо не загрожує. Тепер вони допитували полковника лінійного полку. Перед тим до нашої групи привели ще трьох офіцерів.

– Де ваш полк?

Я позирнув на карабінерів. Вони дивились на новоприбулих. Інші дивилися на полковника. Я швидко пригнувся, проскочив між двох карабінерів і, ввібравши голову в плечі, побіг до річки. На самому березі я відштовхнувсь ногами й шубовснув у воду. Вода була страшенно холодна, та я не виринав на поверхню, аж поки ставало духу. Я відчував, як мене закрутило й понесло за течією, і залишався під водою доти, доки мені здалося, що вже й не випливу. Виринувши, я хапнув ротом повітря й ту ж мить знову пішов під воду. Держатися на глибині вдягненому і в черевиках було неважко. Виринувши удруге, я побачив поперед себе якусь колоду, підплив і вхопився за неї рукою. Голову я сховав за колодою і навіть не намагався визирнути з-за неї. Я не хотів бачити берег. Коли я тікав, то чув позаду постріли, і коли виринув уперше, теж чув постріли. Чути було їх і під самою поверхнею води. Тепер пострілів не було. Колода погойдувалась на воді, і я тримався за неї рукою. Я поглянув на берег. Як мені здалося, він одбігав назад дуже швидко. Річкою пливло чимало дерева. Вода була страшенно холодна. Ми поминули низький, порослий чагарником острівець. Я вхопився за колоду обома руками, і вона понесла мене за водою. Берега я вже не бачив.