Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"
Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 26 страниц)
Книга друга
Розділ XIIIМи приїхали в Мілан рано-вранці, і нас вивантажили на товарній станції. Санітарна машина повезла мене до американського госпіталю. Лежачи на ношах, я не міг угадати, яким районом міста ми їдемо, та коли ноші витягли з машини, побачив базарну площу і відчинену кав'ярню, з дверей якої дівчина вимітала сміття. Вулицю саме поливали, й навколо пахло раннім ранком. Санітари поклали ноші долі й пішли в будинок. Повернулися вони разом із швейцаром. Він був сивовусий, у форменому кашкеті й сорочці. Ноші не вміщалися в ліфті, і вони міркували, чи краще зняти мене й везти ліфтом, чи нести ноші сходами. Я слухав, як вони сперечаються. Зрештою погодились на ліфті. Мене підняли з нош.
– Помалу, – сказав я. – Не шарпайте.
Ми ледве вмістилися в ліфті, і, коли мені зігнули ноги, мене пронизав гострий біль.
– Випростайте мені ноги, – сказав я.
– Не можна, синьйоре лейтенанте. Нема куди.
Санітар, що сказав це, тримав мене однією рукою, а я обхопив його за шию. Я чув на обличчі його віддих з металічним духом часнику й червоного вина.
– Ти обережно там, – озвався другий.
– А хто, в біса, необережно!
– Обережніш, тобі кажуть, – повторив санітар, що тримав мені ноги.
Я побачив, як зачинилися двері ліфта, потім залізна решітка, і швейцар натиснув кнопку четвертого поверху. Він мав стурбований вигляд. Ліфт поволі рушив угору.
– Важко? – запитав я санітара з часниковим віддихом.
– Та ні,– відказав він. Обличчя його зросив піт, і він тихо покректував.
Ліфт рівномірно повз угору й нарешті спинився. Санітар, що тримав мої ноги, відчинив двері й, обережно переступаючи, вийшов. Ми опинилися на сходовій площадці. На ній було кілька дверей з мідними ручками. Санітар, що тримав мої ноги, натиснув кнопку. Ми почули, як за дверима задзвенів дзвоник. Ніхто не виходив. Швейцар піднявся сходами до нас.
– Де вони є? – спитали санітари.
– Не знаю, – сказав швейцар. – Сплять вони внизу.
– Приведіть кого-небудь.
Швейцар подзвонив, тоді постукав і врешті відчинив двері й зайшов. Повернувся він з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Її недбало зачесане волосся мало не падало на очі; на ній була форма сестри-жалібниці.
– Не розумію, – сказала вона. – Я не розумію по-італійському.
– Я говорю по-англійському, – озвавсь я. – Їм треба, щоб мене десь поклали.
– Жодна палата ще не готова. Ми не чекали хворих. – Вона поправила волосся й подивилася на мене короткозорими очима.
– Покажіть їм будь-яке місце, де б вони змогли мене покласти.
– Не знаю, – сказала вона. – Ми ж не чекали хворих. Я не можу покласти вас абиде.
– Покладіть де завгодно, – сказав я. Тоді мовив до швейцара по-італійському: – Знайдіть якусь вільну кімнату.
– Та всі вільні,– сказав швейцар. – Ви в них перший поранений. – Він тримав у руках кашкет і дивився на літню сестру.
– Примістіть же мене десь, бога ради! – Біль у зігнутих ногах дедалі дужчав, і я відчував, як він наскрізь проймає кістку.
Швейцар зайшов у ті самі двері, за ним сивоголова сестра. Він хутко повернувся.
– Йдіть за мною, – сказав санітарам.
Мене занесли в довгий коридор, а тоді в кімнату з затемненими вікнами. Там пахло новими меблями. У кімнаті стояли ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на ліжко.
– Я не можу постелити простирала, – сказала жінка. – Вони замкнені.
Я нічого їй не відповів.
– Тут у мене в кишені гроші, – мовив до швейцара. – В оцій, що застебнута. – Він дістав гроші. Санітари стояли коло ліжка, тримаючи в руках кашкети. – Дайте їм по п'ять лір і п'ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені. Передасте їх сестрі.
Санітари віддали честь і подякували.
– На все добре, – сказав я. – Дуже вам вдячний.
Вони знов віддали честь і пішли.
– Оце мої папери, – сказав я сестрі,– тут усе записано: які поранення, як мене лікували.
Вона взяла папери й подивилась на них крізь окуляри. Там було три папірці, згорнені разом.
– Не знаю, що й робити, – сказала вона. – Я не вмію читати по-італійському. I не можу нічого зробити без лікаря. – Вона заплакала й засунула папери в кишеню фартуха. – Ви американець? – запитала плачучи.
– Так. Будь ласка, покладіть папери на столик біля ліжка.
У кімнаті була сутінь і прохолода. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але не міг розглядіти, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав приємне обличчя і, як видно, був дуже добросердий.
– Ви йдіть собі, – сказав я йому. – І ви теж, – обернувсь до сестри. – Як вас звуть?
– Місіс Уокер.
– Ідіть, місіс Уокер. Мабуть, я засну.
Я залишився сам у кімнаті. Було прохолодно й не тхнуло лікарнею. Матрац був пругкий і зручний, і я лежав не рухаючись, нечутно дихаючи, і вдоволено відчував, як ущухає біль. Трохи згодом я захотів пити, побачив біля ліжка шнур дзвоника й подзвонив, але ніхто не прийшов. Так я і заснув.
Прокинувшись, я розглядівся довкола. Крізь віконниці просотувалося сонячне світло. Я побачив велику шафу, голі стіни й два стільці. Мої ноги в брудних бинтах лежали рівно, мов жердини. Я намагався не ворушити ними. Дуже хотілось пити, і я простяг руку до кнопки й подзвонив. Тоді почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив нову сестру. Вона видалася мені молодою і звабною.
– Доброго ранку, – сказав я.
– Доброго ранку, – відповіла вона і підійшла до ліжка. – Ми так і не змогли викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть хворого. А що з вами таке?
– Поранений у ноги. I голову зачепило.
– Як ваше прізвище?
– Генрі. Фредерік Генрі.
– Зараз я вас умию. Але пов'язок чіпати не можна, поки не приїде лікар.
– А міс Барклі тут?
– Ні, тут такої немає.
– А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли?
Сестра засміялася.
– То місіс Уокер. Вона чергувала вночі і заспала. Не чекала, що хтось прибуде.
Тим часом як ми розмовляли, вона роздягла мене, а коли на мені не лишилося нічого, крім бинтів почала вправно, ледь торкаючись, обмивати. Таке обмивання було дуже приємне. Голову закривала пов'язка, але вона обмила скрізь поза бинтом.
– Де вас поранило?
– На Ізонцо, на північ від Плави.
– Де це?
– На північ від Горіції.
Я бачив, що вона ніколи не чула про ті місця.
– Болить?
– Ні, тепер не дуже.
Вона встромила мені в рота термометр.
– Італійці ставлять під пахву, – сказав я.
– Помовчте.
Витягши термометр, вона подивилась і одразу ж струснула його.
– Скільки?
– Вам ні до чого знати.
– Ну скажіть.
– Майже нормальна.
– У мене ніколи не буває жару. Зате в ногах повно старого залізяччя.
– Як це розуміти?
– А так, що вони в мене нашпиговані осколками від міни, старими гвинтами, матрацними пружинами і всяким таким добром.
Вона похитала головою і усміхнулась.
– Коли б у ваших ногах було хоч одне чужорідне тіло, виникло б запалення і жар.
– Гаразд, – сказав я. – Ось побачимо, що з них витягнуть.
Вона вийшла з кімнати й повернулася з літньою сестрою, що була рано-вранці. Вони разом узялися стелити постіль, не піднімаючи мене з ліжка. Такого я ще не знав і був дуже потішений.
– А хто у вас начальник?
– Міс Ван Кемпен.
– Скільки в госпіталі сестер?
– Оце лише ми дві.
– I більше не буде?
– Мають приїхати ще.
– Коли?
– Не знаю. Як на хворого, ви занадто цікавий.
– Я не хворий, – сказав я. – Я поранений.
Вони закінчили стелити, і тепер я лежав на чистому гладенькому простиралі, а ще одним таким самим був укритий. Місіс Уокер вийшла і принесла піжамну куртку. Вони натягли її на мене, і я відчув себе чепурним і гарно вбраним.
– Ви надто ласкаві до мене, – сказав я. Сестра (її звали міс Гейдж) тихенько засміялась. – Чи не дали б ви мені води? – спитав я.
– Ну звісно. А тоді поснідаєте.
– Я не хочу снідати. А віконниці відчинити не можна? Досі в палаті був присмерк, та коли відчинили віконниці, її залило ясне сонячне світло, і я побачив балкон, а за ним череп'яні дахи й комини будинків. Я подививсь ген за ті дахи й побачив білі хмари і синє-синє небо.
– То ви не знаєте, коли приїдуть інші сестри?
– Нащо вони вам? Хіба ми погано вас доглядаємо?
– Ви дуже добрі до мене.
– Чи не подати вам судно?
– Можна спробувати.
Вони трохи підняли мене й подержали, проте марно. Потім я лежав і дивився крізь відчинені двері на балкон.
– А коли буде лікар?
– Коли повернеться. Ми вже подзвонили туди, на озеро, щоб викликати його.
– Невже немає інших лікарів?
– Він приписаний до нашого госпіталю.
Міс Гейдж принесла графин з водою і склянку. Я випив три склянки води, тоді сестри пішли, а я якийсь час дивився у вікно й нарешті знов заснув. Потім трохи підснідав, а пополудні до мене завітала сама начальниця, міс Ван Кемпен. Я їй не сподобався, а вона не сподобалась мені. Мала на зріст, аж надто прискіплива і всім невдоволена. Вона пустилася в довгі розпити і, як видно, визнала за ганебне, що я служив у італійців.
– Можна мені пити вино до їжі? – запитав я її.
– Тільки за приписом лікаря.
– А поки його нема?
– Ні в якому разі.
– Ви сподіваєтесь, що він таки приїде?
– Ми подзвонили йому на озеро Комо.
Вона вийшла, і до палати повернулася міс Гейдж.
– Навіщо ви образили міс Ван Кемпен? – запитала вона, вправно зробивши мені якусь послугу.
– Я не хотів її ображати. Але вона страшенно бундючна.
– А вона каже, що ви надміру вибагливі й грубі.
– Я не був грубий. Але справді, що за госпіталь без лікаря?
– Та він же приїде. Йому подзвонили на озеро Комо.
– Що він там робить? Купається?
– Ні. У нього там клініка.
– А чом не взяти іншого лікаря?
– Ну годі, годі. Будьте слухняним хлопчиком, і він приїде.
Я послав по швейцара і, коли той прийшов, сказав йому по-італійському, щоб купив для мене у винарні пляшку «Чінзано», бутельок к'янті й вечірні газети. Він пішов і приніс пляшки, загорнуті в газету, тоді розгорнув, на моє прохання відкоркував і поставив обидві під ліжко. Я лишився сам і якийсь час лежав собі, почитуючи газети: вісті з фронту, списки загиблих офіцерів з усіма їхніми нагородами, – а тоді сягнув рукою вниз, підняв з підлоги пляшку «Чінзано» й поставив собі на живіт, відчуваючи, як скло холодить шкіру, і почав пити маленькими ковтками, за кожним ковтком притискаючи пляшку дном до живота, щоб на шкірі відбивались кружальця, і дивився понад дахами, як темніє небо. За вікном кружляли ластівки, і я дивився на них та на дрімлюг, що злітали над дахами, і пив «Чінзано». Міс Гейдж принесла мені в склянці збиті з цукром жовтки. Коли вона зайшла, я спустив пляшку з вермутом на підлогу за ліжко.
– Міс Ван Кемпен звеліла влити сюди трохи хересу, – сказала вона, – Не треба її ображати. Вона уже в літах, а з госпіталем багато клопоту. Місіс Уокер надто стара і не може їй допомогти.
– Вона чудова жінка, – мовив я. – Скажіть, що я їй дуже вдячний.
– Зараз принесу вам вечерю.
– Можна й не приносити, – сказав я. – Я не хочу їсти.
Коли вона принесла тацю й поставила на столик коло ліжка, я подякував і трохи попоїв. Тим часом надворі зовсім споночіло, і я бачив, як по небу перебігають промені прожекторів. Я дивився на них та так і заснув. Спав я міцно, тільки раз прокинувся, аж спітнілий з ляку, а тоді знову заснув, намагаючись відігнати від себе те привиддя. Прокинувсь я задовго до світанку і чув, як співали півні; і лежав без сну, аж поки почало розвиднятися. За той час я встиг стомитись і, коли зовсім розвидніло, знову заснув.
Розділ XIVКоли я прокинувся, палату заливало сонячне світло. Мені здалось, ніби я знов на фронті, і я витягся на ліжку. Заболіли ноги, я подивився на них, побачив, що вони обмотані брудними бинтами, і врешті збагнув, де я. Простягши руку до шнура, я натиснув кнопку. У коридорі за дверима задирчав дзвінок, а тоді хтось пройшов коридором на гумових підошвах. То була міс Гейдж; при яскравому сонячному світлі вона не здавалася такою молодою і звабною.
– Доброго ранку, – сказала вона. – Спалося добре?
– Еге ж, дякую, – відказав я. – Чи не можна привести перукаря?
– Я заходила до вас раніш, а ви спали й на ліжку було оце. – Вона відчинила дверцята шафи й витягла пляшку з вермутом. Пляшка була майже порожня. – Я сховала туди й другу, що стояла під ліжком, – сказала міс Гейдж. – Чому ви не попросили в мене склянку?
– Думав, ви не дозволите пити.
– Я й сама випила б з вами.
– Ви просто золото.
– Недобре пити самому, – сказала вона. – Не робіть цього.
– Гаразд.
– Приїхала ваша знайома міс Барклі, – сказала вона.
– Справді?
– Еге ж. Мені вона не сподобалась.
– Сподобається. Вона дуже хороша.
Вона похитала головою.
– Ну звісно, що вона краща за всіх. Ви можете трохи посунутись сюди? Отак, добре. Зараз я причепурю вас до сніданку. – I взялась умивати мене намиленим віхтиком і теплою водою. – Трохи підведіть плече – сказала вона. – Так, добре.
– Чи не можна мене поголити, перше ніж дати снідати?
– Зараз пошлю швейцара. – Вона вийшла і хутко повернулася. – Він пішов до перукаря;– сказала вона й знов умочила віхтик у миску з водою.
Швейцар привів перукаря. То був чоловік років п'ятдесяти, із закрученими догори вусами. Міс Гейдж закінчила мій туалет і пішла; тоді перукар намилив мені обличчя й почав голити. Тримався він дуже урочисто і в розмову не заходив.
– У чім річ? Невже немає новин?
– Яких новин?
– Та будь-яких. Що там у місті?
– Нині воєнний час, – сказав він, – Ворог скрізь має вуха.
Я подивився на нього.
– Зробіть ласку, не сіпайте головою, – мовив він, і далі орудуючи бритвою. – Я все одно нічого не скажу.
– Та що це з вами? – запитав я.
– Я італієць. Мені нема про що розмовляти з ворогом.
Я замовк. Якщо він божевільний, то чим скоріше він забереться зі своєю бритвою, тим краще. Потім я ще раз спробував роздивитись його до ладу.
– Стережіться, – сказав він. – Бритва в мене гостра.
Коли він скінчив, я заплатив йому і додав півліри на чай. Він відсунув ті гроші.
– Не візьму. Хоч я й не на фронті, але я італієць.
– Ну, то й катайте собі геть.
– З вашого дозволу, – сказав він і загорнув бритву в газету. А тоді пішов, залишивши п'ять мідних монет на столику біля ліжка.
Я подзвонив. Зайшла міс Гейдж.
– Покличте, будь ласка, швейцара.
– Зараз.
Прийшов швейцар. Він насилу стримував сміх.
– Той перукар божевільний?
– Ні, signorino[21]21
Signorino – Паничу (іт.).
[Закрыть]. Він просто помилився. Не зрозумів, що я сказав, і йому здалося, ніби ви австрійський офіцер.
– Он як, – мовив я.
– Го-го-го, – засміявся він. – Ну й сміху з ним! Ще б один рух, каже, і я б його… – Швейцар провів пальцем по горлу. – Го-го-го… – Він силкувався погамувати сміх. – А коли я сказав йому, що ви не австріяк… Го-го-го!..
– Го-го-го, – сердито мовив я. – Ото було б сміху, коли б він перерізав мені горлянку. Го-го-го.
– Ні, signorino. Де там! Він так перелякався австріяка… Го-го-го!
– Го-го-го, – сказав я. – Ідіть геть.
Він пішов, і я чув, як він регоче в коридорі. Потім там почулася чиясь хода. Я глянув на двері. То була Кетрін Барклі.
Вона перейшла кімнату й стала біля ліжка.
– Здрастуйте, любий.
Вона була свіжа, молода й напрочуд гарна. Мені здавалося, що я ще ніколи не бачив такої гарної дівчини.
– Здрастуйте, – відповів я.
Тільки-но я побачив Кетрін, як ураз відчув, що закоханий у неї. Усе в мені наче перевернулося. Вона озирнулась на двері, упевнилася, що там нікого нема, а тоді сіла на край ліжка, нахилилась і поцілувала мене. Я притягнув її до себе, поцілував і відчув, як б'ється її серце.
– Любонько, – мовив я. – Я такий радий, що ти приїхала!
– То було не дуже важко. Можливо, важче буде залишитися.
– Ти доконче повинна залишитися, – сказав я. – Ти просто чудо… – Я шаленів з кохання до неї. Не міг повірити, що вона справді тут, і ще міцніш притискав її до себе.
– Не треба, – сказала вона. – Ти ж іще не одужав.
– Та одужав, одужав. Іди сюди.
– Ні. Ти ще кволий.
– Та ні, не кволий я. Ну прошу тебе!
– А ти любиш мене?
– Дуже люблю, шалено. Ну йди ж бо!
– Чуєш, як б'ються наші серця?
– Та нехай собі б'ються. Я хочу тебе, просто божеволію.
– Ти справді любиш мене?
– Годі тобі про це. Іди вже сюди. Ну йди, прошу тебе, Кетрін.
– Гаразд, тільки на хвилиночку.
– Добре, – сказав я, – Зачини двері.
– Не можна… Не треба…
– Ну ж бо. Мовчи. Іди сюди…
Кетрін сиділа на стільці біля ліжка. Двері до коридора були відчинені. Шаленство минуло, і мені було так хороше, як ще ніколи в житті.
Вона запитала:
– Тепер ти віриш, що я тебе люблю?
– О, ти моє серденько, – сказав я. – Ти доконче повинна залишитись тут. Вони не можуть тебе відіслати. Я люблю тебе до нестями.
– Нам треба дуже стерегтися. То було просто якесь потьмарення. Так більше не можна.
– Можна, вночі.
– Нам треба пильно стерегтися. Ти повинен стерегтися на людях.
– Я стерегтимусь.
– Обов'язково стережись. Ти такий милий. Ти ж любиш мене, правда?
– Не треба знов про це. Ти не знаєш, як я шаленію, коли ти таке говориш…
– Тоді буду обережна. Не хочу, щоб ти знову шаленів. А тепер, любий, мені треба йти, справді.
– Зараз же приходь назад.
– Прийду як тільки зможу.
– До побачення.
– До побачення, любий.
Вона пішла. Бог свідок, я не хотів закохатися в неї. Не хотів закохатися ні в кого. Але бог свідок, таки закохався, і тепер лежав на ліжку в госпіталі у Мілані, і в голові моїй снувалися всілякі думки, але було навдивовижу хороше; аж ось до палати зайшла міс Гейдж.
– Лікар уже їде, – сказала вона. – Він дзвонив з озера Комо.
– Коли він буде тут?
– Десь на кінець дня.
Розділ XVДо кінця дня нічого не сталося. Лікар був невеличкий на зріст, тендітний і тихий; скидалось на те, що йому дуже дошкуляє війна. З делікатною і витонченою огидою він повитягав з моїх стегон чимало дрібних сталевих осколків. Від місцевого знеболювання, до якого він удався, тканини немовби замерзали, і болю не було чути, аж поки зонд, скальпель чи пінцет проходили глибше, під знеболений шар. Як пацієнт я надто добре відчував, де кінчалося те замороження, тож невдовзі лікареві забракло його витонченої делікатності, і він сказав, що краще зробити рентген. Зондування не виправдує себе, пояснив він.
На рентген мене повезли до Ospedale Maggiore[22]22
Ospedale Maggiore – Головний госпіталь (іт.).
[Закрыть], і лікар, що робив знімки, був жвавий, вправний і веселий. Мене трохи підвели й тримали за плечі, так що я міг сам бачити на екрані більші чужорідні тіла в моїх ногах. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив мене написати йому в записник моє прізвище, номер полку й декілька слів на згадку. Він заявив, що чужорідні тіла – це мерзота, паскудство, казна-що. А ті австрійці просто сучі діти. Скількох я вбив? Я не вбив жодного, але дуже хотів потішити його, отож і сказав, що поклав їх хтозна-скільки. Мене супроводила міс Гейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона вродливіша за Клеопатру. Чи вона зрозуміла? Була така цариця в Стародавньому Єгипті. То бог свідок, що вона вродливіша. Ми повернулися до свого невеличкого госпіталю санітарною машиною, і через деякий час, після того як мене безліч разів підняли з нош, я знову лежав у своєму ліжку нагорі. По обіді принесли знімки – лікар богом присягався, що зробить їх того ж дня, і додержав слова. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягла їх звідти, піднесла проти світла, і ми обоє стали дивитися.
– Оце ліва нога, – сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт. – А це права.
– Сховай їх, – сказав я, – і йди сюди.
– Не можу, – відказала вона. – Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився.
Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть.
Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі.
– Оце наш герой, – сказав наш госпітальний лікар, що мав делікатні манери.
– День добрий, – сказав високий і худий бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти із знімками, не сказав нічого.
– Пов'язки знімемо? – запитав бородань.
– Авжеж. Сестро, зніміть, будь ласка, – мовив наш лікар до міс Гейдж.
Міс Гейдж розмотала бинти. Я подививсь униз на свої ноги. У польовому госпіталі вони мали вигляд не дуже свіжого сирого біфштекса по-гамбурзьки. Тепер рани взялися струпом, коліно набрякло й посиніло, а литка стухла, зате гною не було.
– Дуже чисте все, – сказав наш лікар. – Дуже чисте й у доброму стані.
– Гм, – сказав бородатий лікар.
Третій дивився через плече госпітального лікаря.
– Зробіть ласку, зігніть коліно, – сказав бородань.
– Не можу.
– Перевіримо рухливість суглоба? – запитав бородань. Крім трьох зірочок, він мав на рукаві ще смужку. Отже, був у чині капітана.
– Авжеж, – сказав наш лікар.
Вони вдвох узялися за мою праву ногу і обережно почали згинати її.
– Боляче, – сказав я.
– Так, так. Ще трохи, колего.
– Годі. Більше не згинається, – сказав я.
– Рухливість обмежена, – сказав бородатий капітан. Тоді випростався. – Дозвольте ще раз глянути на знімки, колего. – Третій лікар подав йому один знімок. – Ні. Ліву ногу, будь ласка.
– Та це ж і є ліва, колего.
– Ваша правда. Я дивився не з того боку. – Він повернув знімок. Другий знімок він роздивлявся довше. – Бачите, колего? – і показав на одне з чужорідних тіл, заокруглене й виразно видне проти світла.
Вони всі уважно роздивлялися знімок.
– Єдине, що я можу сказати, – обізвався зрештою бородатий капітан, – потрібен час. Місяців зо три, а може, й півроку.
– Так. Треба, щоб відновилася рідина в суглобі.
– Авжеж. На це потрібен час. Як на мене, то я не дозволив би собі розтяти таке коліно, поки уламок не інкапсулювався.
– Цілком згоден з вами, колего.
– Півроку на що? – запитав я.
– За півроку уламок інкапсулюється, і тоді можна буде безпечно оперувати коліно.
– Не вірю, – сказав я.
– Ви хочете зберегти ногу, юначе?
– Ні, – відказав я.
– Що?
– Я хочу, щоб її відрізали, – сказав я, – а натомість припасували гачок.
– Як вас розуміти? Який гачок?
– То він жартує, – сказав наш лікар і делікатно поплескав мене по плечу. – Він не хоче втратити ногу. Це дуже хоробрий юнак. Його представлено до срібної медалі за доблесть.
– Прийміть мої поздоровлення, – сказав бородатий капітан і потиснув мені руку. – Я можу сказати лише одне: щоб безпечно оперувати таке коліно, треба зачекати принаймні півроку. Ви, звісно, можете мати й іншу думку.
– Щиро вам вдячний, – сказав я. – Я високо ставлю вашу думку.
Капітан поглянув на годинник.
– Нам час іти, – сказав він. – Усього вам найкращого.
– Вам теж усього найкращого і велике спасибі, – сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві: «Capitano Varini – Tenente Enry»[23]23
Capitano Varini – Tenente Enry – Капітан Варіні – лейтенант Енрі (іт.).
[Закрыть],– і всі троє вийшли з палати.
– Міс Гейдж, – гукнув я. Вона зайшла. – Будь ласка, попросіть на хвилинку нашого лікаря.
Він повернувся, тримаючи в руках кашкет, і став біля ліжка.
– Ви хотіли бачити мене?
– Так. Я не можу півроку чекати операції. Бога ради, докторе, чи доводилось вам лежати в ліжку півроку?
– Ви не будете весь час лежати. Спершу треба прогрівати рани на сонці. А потім можна буде й ходити на милицях.
– Півроку на милицях, а вже тоді операція?
– Так найбезпечніше. Треба, щоб чужорідні тіла взялись оболонкою і відновилася рідина. Після того можна буде не ризикуючи розтяти коліно.
– То ви теж вважаєте, що мені треба так довго чекати?
– Так найбезпечніше.
– А хто цей капітан?
– Дуже тямущий міланський хірург.
– Він у чині капітана, правда ж?
– Так, але він дуже тямущий хірург.
– Я не хочу, щоб мені зіпсував ногу якийсь капітан. Коли б він був добрий лікар, то мав би майорський чин. Я знаю, чого варті капітани, докторе.
– Він справді дуже тямущий хірург, і його думка важить для мене більше, ніж будь-кого іншого з тих, що я знаю.
– А можна, щоб мене оглянув інший хірург?
– Ну звісно, коли хочете. Але сам я послухався б поради доктора Варелли.
– Ви можете запросити до мене іншого хірурга?
– Я запрошу Валентіні.
– А хто він?
– Хірург Головного госпіталю.
– Гаразд. Я вам дуже вдячний. Розумієте, докторе, я просто не можу лежати півроку.
– Ви й не лежали б. Спершу приймали б сонячні ванни. Потім почали б помалу вправлятися. А тоді вже вам зробили б операцію.
– Ні, я не можу чекати півроку.
Лікар делікатно погладив пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся.
– Ви так поспішаєте назад на фронт?
– А чом би й ні?
– Дуже похвально, – сказав він, – Ви такий благородний юнак. – Він нахилився й делікатно поцілував мене в чоло. – Я пошлю по Валентіні. Не турбуйтесь і не роз'ятрюйте себе. Будьте розумним хлопчиком.
– Вип'єте зі мною, докторе?
– Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.
– По одній. – Я подзвонив швейцарові, щоб він приніс склянки.
– Ні-ні, дякую. Мене чекають.
– До побачення, – сказав я.
– До побачення.
Години за дві до палати зайшов доктор Валентіні. Рухався він дуже стрімко, і кінчики його вусів стирчали догори. Він був у чині майора, мав смагле обличчя і весь час сміявся.
– Як же це ви вскочили в таку халепу? – запитав він. – Ану дайте гляну на знімки. Так… Так… Ага, ось воно… З вигляду ви здорові, мов кінь. А хто ця гарненька дівчина? Ваша кохана? Так я й подумав. Ну чи не паскудство ця війна? Тут болить? Ви славний хлопчина. Будете в мене як новісінький. А тут як? Ну звісно ж, болить. Так вони люблять робити боляче, ці лікарі. Як вас лікували досі? Ця дівчина не говорить по-італійському? Треба навчитися. Прегарна дівчина. Я міг би її навчити. Хай мене теж покладуть у цей госпіталь. Ні, але я неодмінно буду у вас за акушера, безплатно. Вона не розуміє? Вона народить вам гарного хлопця. Такого ж гарного й білявого, як сама. Ну, все добре. Все гаразд. Прегарна дівчина. Спитайте, чи не згодиться вона повечеряти зі мною. Ні, не буду відбивати її у вас. Дякую. Дуже дякую, міс. Оце і все. Все, що я хотів знати. – Він поплескав мене по плечу. – Перев'язувати не треба.
– Вип'єте зі мною чарочку, докторе Валентіні?
– Чарочку? Аякже. Вип'ю десять чарочок. Де вони?
– У шафі. Зараз міс Барклі дістане пляшку.
– За ваше здоров'я. За ваше здоров'я, міс. Прегарна дівчина. Я принесу вам кращого коньяку, ніж цей. – Він утер вуса.
– Коли, ви вважаєте, можна оперувати?
– Завтра вранці. Не раніш. Треба випорожнити шлунок. Промити вам тельбухи. Я зайду до тієї старої внизу і скажу все, що треба. До побачення. До завтра. Я принесу вам кращого коньяку. А ви тут непогано влаштувалися. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду вранці.
Він помахав рукою з порога, вуса його стирчали догори, смагле обличчя всміхалося. На рукаві він мав зірку в чотирикутній облямівці, бо був майор.
