Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XVI

Тієї ночі у відчинені балконні двері, крізь які нам було видно ніч над дахами, залетів кажан. У кімнаті було темно, туди доходив лише тьмяний відсвіт нічного міста, і кажан не злякався, а почав собі никати попід стелею, неначе просто неба. Ми лежали й дивилися на нього, і, гадаю, він нас не помітив, бо лежали ми дуже тихо. А коли кажан вилетів геть, ми побачили, як десь ген за вікнами спалахнув прожектор і світляний промінь поповз по небу; ми стежили за ним очима, аж поки він згас і знову стало темно. Вночі повіяв свіжий вітерець, і ми почули голоси зенітників, що чатували біля своєї гармати на сусідньому даху. Стало холоднувато, і вони понадягали плащі. Серед ночі мене пойняв острах, щоб до нас хтось не зайшов, але Кетрін сказала, що всі сплять. За ніч ми один раз заснули, а коли я прокинувся, Кетрін у кімнаті не було, але я почув, як вона йде коридором, а тоді двері відчинились і вона знов лягла поруч мене й сказала, що все гаразд, вона була внизу і там усі сплять. Вона підходила до дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві. сні. Вона принесла сухого печива, і ми з'їли його й випили трохи вермуту. Ми були голодні, але вона сказала, що вранці мені однаково зроблять промивання шлунка. Над ранок, коли вже розвидніло, я знову заснув, а коли прокинувся, побачив, що її знов немає. Вона прийшла свіжа й гарна і сіла на ліжко, і, поки я держав у роті термометр, зійшло сонце, і ми чули дух роси на покрівлях, а потім дух кави з сусіднього даху, де були зенітники.

– Оце б нам піти прогулятися, – сказала Кетрін. – Якби було крісло на колесах, я покатала б тебе.

– А як би я заліз у те крісло?

– Якось примостили б.

– Можна було б виїхати в парк і поснідати на вільному повітрі,– Я визирнув у відчинені балконні двері.

– А насправді ми зробимо ось що, – сказала вона, – підготуємо тебе до відвідин твого приятеля доктора Валентіні.

– По-моєму, він чудова людина.

– Мені він сподобався менше, ніж тобі. Та лікар він, як видно, добрий.

– Іди знов до мене, Кетрін. Прошу тебе, – сказав я.

– Не можна. Так хороше було вночі, правда ж?

– А ти не зможеш чергувати й цю ніч?

– Можливо, що й чергуватиму. Але ти не захочеш до мене.

– Ще й як.

– Ні, не захочеш. Тобі ніколи не робили операції. Ти не знаєш, як тобі буде.

– Буде добре.

– Тебе нудитиме, і ти про мене й не згадаєш.

– Тоді йди до мене зараз.

– Ні, любий, – сказала вона. – Мені треба зробити температурний графік і підготувати тебе.

– Ти просто не любиш мене, а то прийшла б.

– Дурненький ти. – Вона поцілувала мене. – Ну, з графіком усе гаразд. У тебе весь час нормальна температура. Така мила температура.

– А в тебе все миле.

– Де там. А от твоя температура справді мила. Я страшенно пишаюся твоєю температурою.

– Мабуть, у всіх наших дітей буде хороша температура.

– У наших дітей буде, напевне, препогана температура.

– А що ти маєш мені робити, поки прийде Валентіні?

– Та небагато. Але речі досить неприємні.

– Як на мене, краще б хтось інший.

– А як на мене, то ні. Я не хочу, щоб тебе торкався хтось інший. Нехай я дурна, але як подумаю, що до тебе може доторкнутися якась інша жінка, то ладна очі їй видряпати.

– Навіть Фергюсон?

– А надто Фергюсон, і Гейдж, і ще ота, як її там?

– Уокер?

– Еге ж. Тут забагато сестер. Якщо не буде нових хворих, нас відішлють звідси. Тепер уже є чотири сестри.

– Можливо, привезуть ще поранених. А мати менше сестер просто не можна. Госпіталь же чималий.

– Добре, якби ще когось привезли. Бо що, як мене кудись відішлють? А таки відішлють, якщо не буде нових хворих.

– Тоді і я поїду з тобою.

– Не кажи дурниць. Ти ще нікуди не можеш їхати. От видужуй швидше, любий, і ми неодмінно кудись поїдемо.

– А що буде потім?

– Можливо, війна скінчиться. Не може ж вона тривати вічно.

– Я видужаю, – сказав я. – Валентіні поставить мене на ноги.

– З його вусами та щоб не поставив! До речі, любий, коли тобі дадуть ефір, ти думай про щось інше, не про нас. Бо під наркозом люди часто робляться надміру балакучі.

– Про що ж мені думати?

– Про що завгодно. Тільки не про нас. Думай про своїх рідних. Чи навіть про якусь іншу дівчину.

– Не хочу.

– Тоді проказуй молитви. Це справить добре враження.

– А може, я й не говоритиму.

– Та звичайно. Багато людей мовчать.

– От і я мовчатиму.

– Не хвалися, любий. Будь ласка, не треба. Ти такий милий, і тобі ні до чого хвалитися.

– Ані словечком не прохоплюся.

– Ну от, знову ти хвалишся. Не треба хвалитися. А коли тобі скажуть глибоко дихати, просто починай проказувати молитви, чи там вірші, чи ще щось. Буде страшенно мило, і я пишатимусь тобою. Та й так пишаюся. В тебе страшенно мила температура, і спиш ти, наче хлопчик: обхопиш рукою подушку і уявляєш, ніби то я. Чи, може, інша дівчина? Якась прекрасна італійка?

– Ти, ти.

– Ну звісно, що я. Ой, я так люблю тебе, а Валентіні чудово прооперує тобі ногу. Добре, що мені не доведеться цього бачити.

– Але вночі ти чергуватимеш.

– Еге ж. Тільки тобі до того буде байдуже.

– Постривай, побачиш.

– Ну ось, любий. Тепер ти чистенький і всередині, і зовні. А скажи, багатьох ти кохав у житті?

– Нікого я не кохав.

– Навіть і мене?

– Тебе – так.

– А насправді скількох?

– Ні одної.

– А з багатьма… як це кажуть?.. ну, сходився.

– Ні з одною.

– Ти кажеш неправду.

– Еге.

– Ну гаразд, нехай так. Ніколи не кажи мені правди. Я не хочу знати. А вони були гарненькі?

– Я ніколи не знався з жодною.

– Так, правильно. А дуже звабні?

– Сном-духом не відаю.

– Ти тільки мій. Це правда, і ти ніколи не належав іншим. А якщо й належав, мені однаково. Я їх не боюся. Тільки не розповідай мені про них. А як сходяться – коли жінка каже, скільки це коштує?

– Не знаю.

– Ну звісно, що ні. А вона каже, що кохає його? Про це мені скажи. Я хочу знати.

– Так. Коли він цього хоче.

– А він каже, що кохає її? Про це теж скажи. Мені важливо знати.

– Каже, коли хоче.

– Але ти ніколи не казав? Правда?

– Не казав.

– Справді ні? Скажи мені правду.

– Ні,– збрехав я.

– Ти не міг такого казати, – мовила вона. – Я знаю, що не міг. Ой, я так кохаю тебе, любий.

Сонце вже підбилося над дахами, і я бачив у його ясному промінні шпилі собору. Я був чистенький і всередині, й зовні і чекав лікаря Валентіні.

– То отак воно? – запитала Кетрін. – Вона каже все, що він забажає?

– Не завжди.

– А я казатиму завжди. Я казатиму все, що ти забажаєш, і робитиму все, що забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш іншої дівчини, правда ж? – Вона подивилася на мене з щасливим усміхом. – Робитиму що забажаєш, казатиму що забажаєш, і ти мене завжди кохатимеш, правда?

– Авжеж.

– А чого б ти хотів зараз, коли вже цілком готовий?

– Іди знов до мене.

– Гаразд, іду.

– Люба моя, люба, люба, – сказав я.

– Ось бачиш, – сказала вона. – Я роблю все, чого ти хочеш.

– Ти в мене така хороша.

– Боюся тільки, що не вмію ще як слід тобі догодити.

– Ти дуже хороша.

– Я хочу того, чого хочеш ти. Мене самої уже й нема зовсім. Тільки те, чого хочеш ти.

– Ти просто чудо.

– Тобі хороше зі мною? Правда ж, тобі хороше? Ти не хочеш інших дівчат, ні?

– Ні.

– От бачиш. Тобі хороше зі мною. Я роблю все, чого ти хочеш.

Розділ XVII

Коли я прийшов до тями після операції, то не мав такого відчуття, ніби мене зовсім не було. Нікуди ти не діваєшся. Тільки душить тебе. Не так, як ото при смерті, а просто задихаєшся від газу і врешті нічого вже не відчуваєш, а потім тобі однаково як з перепою, тільки коли починає вивертати, то йде сама жовч і після того анітрохи не легшає. В ногах ліжка я побачив торбини з піском. Вони лежали на якихось патрубках, що стриміли з гіпсу. Трохи згодом я побачив міс Гейдж, і вона запитала:

– Ну, як вам тепер?

– Краще, – сказав я.

– Те, що він зробив з вашим коліном, просто диво дивне.

– Довго тривала операція?

– Дві з половиною години.

– Я не молов якихось дурниць?

– Нічого ви не мололи. Мовчіть. Лежіть тихо

Мене нудило, і Кетрін казала правду. Хто чергував уночі, мені було байдужісінько.

Тепер у госпіталі було ще троє хворих: худющий хлопчина з Червоного Хреста, родом із Джорджії,– у нього була малярія; славний хлопчина, теж доволі худий, із Нью-Йорка – з малярією і жовтяницею; і третій – дуже милий хлопчина, що хотів узяти на спомин головку від комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда й намагався викрутити з неї детонатор. Такими снарядами австрійці стріляли в горах, і коли снаряд розривався, то головка летіла далі й вибухала від удару об землю.

Госпітальні сестри уже полюбили Кетрін Барклі, бо вона ладна була перебрати на себе всі нічні чергування. З малярійними хворими клопоту вона мала небагато, а той хлопець, що викрутив снарядну головку, заприятелював з нами й ніколи не дзвонив уночі, хіба тільки з доконечної потреби; отож решту часу ми з нею були разом. Я кохав її, і вона кохала мене. Удень я відсиплявся, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали з Фергюсон. Вона була хороша дівчина, та Фергюсон. Я так нічого про неї і не дізнався, окрім того, що один її брат служив у п'ятдесят другій дивізії, а ще один воював у Месопотамії і що вона була дуже приязна до Кетрін Барклі.

– Ви прийдете до нас на весілля, Фергі? – запитав я її одного разу.

– Ви ніколи не одружитесь.

– Неодмінно одружимось.

– Ні.

– Чому ні?

– Пересваритеся ще перед тим.

– Ми ніколи не сваримося.

– Ще маєте час.

– Ми не посваримося.

– Тоді помрете. Пересваритесь або помрете. Так уже ведеться. Ніхто не одружується.

Я взяв її за руку.

– Не чіпайте мене, – сказала вона. – Зовсім я не плачу. Може, у вас обох і буде ще все гаразд. Але глядіть не втягніть її в біду. Якщо втягнете її в біду, я уб'ю вас.

– Та не втягну я її в біду.

– Глядіть мені. Дай боже, щоб усе у вас було гаразд. Вам добре разом.

– Нам чудово разом.

– Тож не сваріться і не втягніть її в біду.

– Не втягну.

– Ну глядіть, не забувайте. Я не хочу, щоб вона лишилася з дитям війни, як ото тепер кажуть.

– Хороша ви дівчина, Фергі.

– Неправда. Нема чого мене улещувати. Як ваша нога?

– Добре.

– А голова? – Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Я відчув щось ніби дотик до затерплої ноги.

– Голова мене ніколи не турбує.

– З такою гулею не штука було й з глузду зсунутися. То, кажете, вона вас не турбує?

– Ні.

– Тоді ви щасливчик. Записку написали? Я йду вниз.

– Ось візьміть, – сказав я.

– Ви б умовили її трохи відпочити від нічних чергувань. Вона надто стомлюється.

– Гаразд, спробую.

– Я хотіла раз підмінити її, але вона не згодилась. А інші й раді, що вона всі ночі чергує. Ви могли б дати їй трохи перепочити.

– Гаразд.

– Міс Ван Кемпен уже помітила, що ви спите аж до обіду.

– Щоб вона та не помітила.

– Було б добре, якби ви змусили її кілька ночей не чергувати.

– Та я б з охотою.

– Неправда. Але якщо ви умовите її, я вас поважатиму за це.

– Умовлю.

– Не вірю я вам. – Вона взяла записку і пішла.

Я подзвонив, і до палати зайшла міс Гейдж.

– Що сталося?

– Просто хочу поговорити з вами. Чи не здається вам, що міс Барклі слід би трохи відпочити від нічних чергувань? У неї дуже стомлений вигляд. Чому її так довго не зміняють?

Міс Гейдж подивилась на мене.

– Я ваш друг, – сказала вона. – Вам ні до чого так розмовляти зі мною.

– Що ви хочете цим сказати?

– Не прикидайтеся. Оце і все, чого ви хотіли?

– Вип'єте трохи вермуту?

– Вип'ю. Але потім одразу піду. – Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку.

– Ви беріть склянку, – сказав я, – а я питиму просто з шийки.

– За ваше здоров'я, – мовила міс Гейдж.

– А що там Ван Кемпен казала про мене – ніби я допізна сплю?

– Просто бурчала щось. Вона називає вас привілейованим пацієнтом.

– Ну й біс із нею.

– Вона не лиха, – сказала міс Гейдж. – Просто стара й дражлива. Ви їй з самого початку не сподобались.

– Я знаю.

– Ну, а мені ви подобаєтесь. I я вам друг. Не забувайте цього.

– Ви страшенно мила.

– Ні. Я знаю, хто для вас мила. Але я вам друг. Як ваша нога?

– Чудово.

– Я принесу холодної мінеральної води полити на неї. Певне, свербить під гіпсом. Надворі жарко.

– Ви на диво мила.

– Дуже свербить?

– Ні. Все добре.

– Зараз я поправлю торбинки з піском. – Вона нахилилась. – Я вам друг.

– Я знаю.

– Ні, не знаєте. Але колись дізнаєтесь.

Кетрін Барклі не чергувала три ночі, а тоді знов прийшла. Здавалося, ми роз'їжджались далеко й надовго і оце тепер знову зустрілися.

Розділ XVIII

Того літа нам було дуже хороше. Коли я зміг виходити з госпіталю, ми наймали візника і їхали гуляти в парк. Пам'ятаю той екіпаж, коня, що йшов повільною ступою, візникову спину та лакований циліндр, а поруч мене – Кетрін Барклі. I коли наші руки стикалися – досить було, щоб моя рука ледь торкнулась її, – нас огортало збудження. Згодом, коли я почав ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі чи в «Гран-Італіа» і завжди сідали за столик зовні, у Галереї. Офіціанти заходили й виходили, Галереєю ішли люди, на покритих скатертинами столах стояли свічки із щитками, і, коли ми врешті найдужче вподобали «Гран-Італіа», метрдотель Жорж почав залишати для нас столик. Він був тямущий офіціант, і ми завжди покладались на нього щодо вибору страв, а самі тим часом дивилися на людей, на оповиту сутінню Галерею і одне на одного. Ми пили сухе біле капрі, що його подавали у цеберку з льодом; куштували й чимало інших вин – фреза, барбера, солодкі білі вина. Під час війни там не держали окремого офіціанта для вин, і той-таки Жорж засоромлено усміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза.

– Ну що то за вино, в нього смак полуниць, – відказав він.

– А чом би й ні? – спитала Кетрін. – Мабуть, зовсім непогано.

– Покуштуйте, пані, коли хочете, – сказав Жорж. – Але для пана лейтенанта дозвольте принести пляшечку марго.

– Я покуштую і того, Жорже.

– Пане, я б вам не радив. Та в ньому й полуничного смаку немає.

– А може, і є, – сказала Кетрін. – От буде чудово, якщо таки є.

– Я принесу, – сказав Жорж, – а коли пані вдовольниться, заберу назад.

Вино було не бозна-яке. Як і казав Жорж, воно не мало навіть і полуничного смаку. Ми повернулися до капрі. Одного вечора в мене було обмаль грошей, і Жорж позичив мені сотню лір.

– Беріть, беріть, лейтенанте, – сказав він. – Я знаю, як воно буває. Знаю, що таке негусто в кишені. Якщо вам чи пані будуть потрібні гроші, я завжди до ваших послуг.

Після вечері ми повільно йшли Галереєю повз інші ресторани й повз крамниці зі спущеними залізними заслонами, а тоді зупинялися біля маленької бутербродної і купували там бутерброди: з шинкою та латуком, з анчоусами, – манюсінькі бутерброди на хрустких булочках завдовжки не більш як палець. То був наш припас на ніч, на той час, як зголодніємо. Потім ми виходили з Галереї, сідали тут-таки, проти собору, у відкритий екіпаж і поверталися до госпіталю. Коли екіпаж спинявсь біля ганку, швейцар виходив нам назустріч, щоб допомогти мені впоратися з милицями. Я платив візникові, і ми їхали ліфтом нагору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де мешкали сестри, а я піднімався вище й шкандибав на милицях через коридор до своєї палати, іноді роздягався й лягав у ліжко, а іноді сідав на балконі, вмостивши хвору ногу на другий стілець, і дивився на ластівок над дахами, і чекав на Кетрін. Коли вона приходила нагору, ми зустрічалися, наче після довгої розлуки; я спинавсь на милиці і йшов разом з нею коридором, допомагаючи їй нести тазики до інших палат, а тоді дожидав за дверима або ж заходив з нею до палати: залежно від того, хто там лежав – котрийсь із наших приятелів чи ні,– а коли вона закінчувала всю свою роботу, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і, коли всі уже спали й Кетрін була певна, що ніхто її не покличе; вона приходила до мене. Я любив розпускати їй коси, і вона сиділа на ліжку тихо й незворушно, тільки вряди-годи раптом нахилялась і цілувала мене, а я витягав шпильки й складав їх на простирало, і її коси вже ледь тримались, і я дивився, як вона сидить, тиха й незворушна, а тоді витягав останні дві шпильки, і ось уже розпущені коси падали їй на плечі, вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ними, немовби в наметі чи за водоспадом.

У неї були напрочуд гарні коси, і часом я лежав і дивився, як вона закручує їх догори у тьмяному світлі, що проходило крізь прочинені двері, і навіть уночі вони вилискували, як ото іноді вода перед самим світанням. I обличчя в неї було привабне, і тіло, і дуже привабна гладенька шкіра. Бувало, ми лежали поряд, і я торкався кінчиками пальців її щік та чола, і під очима, й підборіддя та шиї, і казав:

– Точнісінько як клавіші в рояля.

А вона гладила пальцем моє підборіддя й казала:

– Точнісінько як наждачна шкурка, і може подряпати рояльні клавіші.

– Таке шорстке?

– Ні, любий. Я просто пожартувала.

То були чудові ночі, і навіть коли ми могли лише торкатись одне одного, то вже почували себе щасливими. Окрім великих утіх, було в нас чимало інших, дрібніших проявів кохання, і, навіть перебуваючи в різних кімнатах, ми намагались навіювати одне одному свої думки. Інколи в нас ніби щось і виходило, та, мабуть, просто тому, що ми обоє думали про те саме.

Ми казали одне одному, що одружилися ще першого дня, коли вона приїхала в госпіталь, і відлічували місяці від того нашого весільного дня. Я хотів, щоб ми одружились насправді, але Кетрін казала, що тоді її відішлють з госпіталю і що як тільки ми почнемо залагоджувати попередні формальності, за нею будуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б узяти шлюб за італійським законом, а формальності там просто страхітливі. Я справді хотів, щоб ми одружилися, бо мене тривожило, що в нас може бути дитина, хоч таке спадало мені на думку й не часто; одначе самі перед собою ми вдавали, ніби одружені, й не дуже всім тим переймалися, і, мабуть, насправді я тільки радів, що ми не одружені. Пригадую, якось уночі ми розмовляли про це, і Кетрін сказала:

– Любий, але ж мене відішлють звідси.

– А може, й не відішлють.

– Напевне відішлють. Вирядять додому, і ми не побачимось аж до кінця війни.

– Я приїду у відпустку.

– На подорож до Шотландії і назад тобі не вистачить відпустки. До того ж я не хочу розлучатися з тобою. Та й навіщо нам тепер одружуватись? Ми й так одружені. Як на мене, то більшого й бажати годі.

– Я ж хотів цього тільки задля тебе.

– Ніякої мене окремо не існує. Я – це ти. I не відмежовуй мене від себе.

– Я гадав, усі дівчата хочуть заміж.

– Правда, хочуть. Але ж, любий, я заміжня жінка. Я одружена з тобою. Хіба я тобі погана дружина?

– Ти премила дружина.

– Розумієш, любий, я вже раз скуштувала, як то чекати одруження.

– Не хочу про це чути.

– Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Тобі має бути байдуже, як мене й любив хтось інший.

– Мені не байдуже.

– Не треба ревнувати до людини, якої вже й на світі нема, а тобі я віддала все.

– Я не ревную, але не хочу про це чути.

– Бідолашний ти мій. А от я знаю, що ти мав усяких там дівчат, але мені до того байдужісінько.

– А може, нам якось одружитися потайки? На випадок, коли зі мною щось станеться або в тебе буде дитина.

– Одружитися можна лише в два способи: церковний чи громадянський, іншого немає. А таємно ми й так одружені. Розумієш, любий, коли б я була віруюча, воно б для мене багато важило. Але я зовсім не віруюча.

– Ти ж дала мені святого Антонія.

– То просто на щастя. I мені його хтось дав.

– Отже, тебе ніщо не тривожить?

– Тільки те, що мене можуть розлучити з тобою. Ти моя релігія. Все, що я маю в житті.

– Ну гаразд. Але досить тобі сказати хоч слово, і ми того ж дня одружимось.

– Любий, не говори так, наче ти мусиш рятувати мою доброчесність. Я й так цілком доброчесна. Не можна ж соромитись того, від чого ти щасливий і чим пишаєшся. А ти хіба не щасливий?

– Але ти не покинеш мене задля когось іншого?

– Ні, любий. Я ніколи не покину тебе ні задля кого. Нас можуть спіткати всілякі лиха. Та цього тобі нема чого боятися.

– Я не боюся. Але я так люблю тебе, а ти вже любила колись іншого.

– I що з ним сталося?

– Його вбито.

– Атож, а коли б не це, я не зустрілася б з тобою. Я не з тих, що зраджують, любий. У мене чимало вад, але я вірна й незрадлива. Тобі ще колись набридне, що я така вірна.

– Мене скоро пошлють назад на фронт.

– Не треба думати про це, поки ти ще тут. Ти ж бачиш, любий, я щаслива, і нам так хороше разом. Я вже хтозна-скільки не була щаслива, а коли зустріла тебе, у мене мало не тьмарився розум. Та, мабуть, таки тьмарився. Але тепер ми щасливі і любим одне одного. То будьмо ж просто щасливі, та й годі. Хіба ти не щасливий, любий? Може, я роблю щось таке, що тобі не до душі? Скажи – що мені робити, щоб догодити тобі? Хочеш, я розпущу коси? Хочеш побавитись ними?

– Так, і ляжеш до мене.

– Гаразд. Тільки спершу піду провідаю хворих.