Текст книги "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"
Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)
Жилося нам чудово. Ми прожили так січень і лютий, і погода стояла прегарна, і ми були щасливі. Час від часу заходили недовгі відлиги, коли повівав теплий вітер, і сніг підтавав і м'якшав, і в повітрі вчувалася весна, але щоразу ставало знов ясно й морозяно, і поверталася зима. А в березні уперше зрушило на весну. Якось уночі пішов дощ. Він не вщухав аж до полудня, і сніг перетворився на хлипке місиво, і весь схил гори став мокрий та похмурий. Над озером і над долиною нависли хмари. Високо в горах ішов дощ. Кетрін узула важкі боти, а я гумові чоботи пана Гуттінгена, і ми вирушили під парасолем до станції, через розталь і струмки, що розмивали скрижанілу дорогу, – а там зайшли до пивнички випити перед обідом вермуту. Знадвору долинав шум дощу.
– Як ти думаєш, чи не переїхати нам до міста?
– А ти як думаєш? – спитала Кетрін.
– Якщо зимі кінець і задощило надовго, тут буде зовсім невесело. Скільки ще чекати малої Кетрін?
– Десь із місяць. Може, трохи більше.
– Ми могли б тим часом пожити в Монтре.
– А чом не поїхати одразу до Лозанни? Лікарня ж там.
– Можна. Я тільки думав, чи не завелике то місто.
– Ми можемо бути самі й у більшому місті, а в Лозанні, мабуть, непогано.
– То коли поїдемо?
– Мені байдуже. Коли хочеш, любий. Я ладна й зовсім звідси не їхати, якщо ти не захочеш.
– Побачимо, як покаже себе погода.
Дощ ішов три дні. Сніг на схилі гори нижче від станції геть розтанув. Дорога перетворилась на каламутний бурхливий потік. За такої мокречі та сльоти годі було й думати десь гуляти. Вранці третього дощового дня ми вирішили перебратися до міста.
– Я все розумію, пане Генрі, – сказав пан Гуттінген. – Не треба ніякого попередження. Я й не думав, що ви залишитесь тут, як настане негода.
– Нам так чи так треба бути ближче до лікарні з огляду на стан мадам, – сказав я.
– Та певне ж, – сказав він. – А як схочете, приїздіть до нас колись із немовлям.
– Гаразд, якщо у вас знайдеться місце.
– Навесні тут дуже гарно, і ви зможете пожити собі на втіху. Немовля з нянькою можна буде помістити у великій кімнаті, вона тепер стоїть замкнена, а ви з мадам оселитесь у тій самій, з вікнами на озеро.
– Я попереджу вас листом, – сказав я.
Ми спакували речі й поїхали післяобіднім поїздом. Пан та пані Гуттінгени провели нас до станції, і він тягнув нашу поклажу на санках по розталі. Вони стояли на пероні під дощем і махали нам руками.
– Хороші вони люди, – сказала Кетрін.
– I так добре ставилися до нас.
У Монтре ми сіли на поїзд, що їхав до Лозанни. З вікна вагона не видно було гір у тій стороні, де ми жили: їх закривали хмари. Поїзд спинився у Веве, тоді рушив далі, поминаючи з одного боку озеро, а з другого мокрі темні поля, голі гаї та мокрі будинки. Ми приїхали в Лозанну й оселилися в не дуже великому готелі. Коли ми їхали в екіпажі вулицями, а тоді спинилися біля під'їзду готелю, усе йшов дощ. Портьє з мідними ключиками в петельці, ліфт, килими на підлозі, білі вмивальники з блискучими кранами, бронзове ліжко у великій зручній спальні – усе те здалося нам неабиякою розкішшю після скромної оселі Гуттінгенів. Вікна кімнати дивилися в мокрий садок, оточений кам'яним муром із залізними шпичаками нагорі. По той бік вулиці, що круто йшла донизу, був ще один готель, з таким самим муром та садком. Я стояв і дивився, як дощ заливає садовий фонтан.
Кетрін засвітила всі лампи й узялася розпаковувати речі. Я замовив собі віскі з содовою й ліг на ліжко читати газети, що їх купив на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я попивав віскі з содовою і читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті.
– Знаєш, любий, чим мені треба буде запастися? – обізвалася вона.
– Чим?
– Білизною для немовляти. В таку пору вже годиться мати все потрібне.
– То можна купити.
– Я знаю. Завтра й піду. Треба тільки довідатись, що саме купувати.
– Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою.
– Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей.
– А от я набув.
Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі.
– Я замовлю тобі ще, – сказала вона. – Ти вже пробач.
– Там було вже на денці. Іди-но до мене на ліжко.
– Ні. Я хочу зробити, щоб ця кімната стала на щось схожа.
– На що?
– На нашу домівку.
– То почепи державні прапори.
– Ой, заткни рота.
– Ану скажи ще раз.
– Заткни рота.
– Ти кажеш це так обережно, наче не хочеш когось образити.
– А я й не хочу.
– Тоді йди до мене на ліжко.
– Ну гаразд. – Вона підійшла і сіла на край ліжка. – Я знаю, тепер тобі з мене ніякої втіхи. Я мов той лантух з борошном.
– Неправда. Ти дуже гарна й дуже мила.
– Я просто одоробло, а ти не знати чому взяв мене за дружину.
– Неправда. Ти щодалі стаєш гарніша.
– Але я знову потоншаю, любий.
– Ти й тепер тоненька.
– Це тобі так здається, бо ти випив.
– Одне віскі з содовою, тільки й того.
– Зараз принесуть ще одне, – сказала вона. – А може, замовимо сюди й вечерю?
– Добре було б.
– I тоді вже нікуди сьогодні не підемо, правда? Просто посидимо вдома.
– I пограємось, – додав я.
– Я вип'ю трохи вина, – сказала Кетрін. – Мені не зашкодить. Може, нам подадуть нашого білого капрі.
– Напевне, – сказав я. – У такому готелі мають бути італійські вина.
У двері постукав офіціант. Він приніс віскі у склянці з льодом і поряд на таці малу пляшку содової.
– Дякую, – сказав я. – Поставте отут. I подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох та дві пляшки сухого білого капрі на льоду.
– Чи накажете подати суп?
– Ти їстимеш суп, Кет?
– Так, будь ласка.
– Принесіть один суп.
– Дякую, сер.
Він вийшов і причинив за собою двері. Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і помалу лив содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб лід не клали у віскі. Нехай би принесли лід окремо. Тоді видно, скільки в склянці віскі, і воно не стане раптом надто слабким від содової. Треба купити пляшку віскі, і хай приносять тільки лід і содову. Так воно буде найкраще. Добре віскі – то дуже приємна річ. Воно теж належить до радощів життя.
– Про що ти думаєш, любий?
– Про віскі.
– А що саме?
– Яка це чудова річ.
Кетрін скривила обличчя.
– Хай так, – сказала вона.
Ми прожили в тому готелі три тижні. Жилося нам непогано; у ресторані майже завжди було безлюдно, а вечеряли ми здебільшого у себе в номері. Ми ходили по місту або спускалися фунікулером в Уші й гуляли берегом озера. Погода стояла тепла, і все показувало на весну. Ми вже шкодували, що поквапилися залишити гори, одначе весняна погода тривала всього кілька днів, а потім знову настала вогка холоднеча пізньої зими.
Кетрін ходила в місто й купувала всяку всячину для немовляти. Я вчащав до гімнастичного залу вправлятися в боксі. Звичайно я йшов туди вранці, поки Кетрін ще лежала в ліжку. У ті кілька днів облудної весни приємно було, побоксувавши та прийнявши душ, пройтися вулицями й подихати весняним повітрям, посидіти в кав'ярні й подивитися на людей, і прочитати газету, і випити вермуту, а тоді повернутися до готелю й разом з Кетрін піти обідати. Учитель боксу в гімнастичному залі носив вуса, добре володів короткими й влучними ударами, але на смерть лякався, коли партнер переходив у напад. Та загалом мені там подобалось. У залі було багато світла й свіжого повітря, і я працював чимдуж: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для черевних м'язів, лежачи на підлозі в квадраті сонячного світла, що вливалося крізь розчинене вікно, і часом лякав учителя, коли ми з ним боксували. Попервах я ніяк не міг звикнути боксувати з тінню перед вузьким довгим дзеркалом, бо мені дивно було бачити в ньому бородатого боксера. Та врешті це стало тільки потішати мене. Я хотів був зголити бороду ще тоді, як почав ходити на бокс, але Кетрін не дозволила.
Час від часу ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Погожими днями то була чимала втіха, і ми знайшли собі два приємних місця, куди частенько заїжджали обідати. Тепер Кетрін не могла багато ходити пішки, і я залюбки їздив з нею навколишніми дорогами. Коли випадала гарна днина, ми чудово проводили час, і нам ніколи не бувало нудно. Ми знали, що дитина вже от-от має з'явитися на світ, і це немовби квапило нас, і ми боялися згаяти марно хоч одну хвилину, проведену разом.
Розділ ХLIЯкось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку.
– Тобі негаразд, Кет?
– У мене якісь напади болю, любий.
– Рівномірні?
– Та ні, не дуже.
– Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні.
Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов.
– Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві,– сказала Кетрін. – Здається, це таки воно.
Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві.
– Як часто настають напади? – запитав він.
– Як часто воно настає, Кет?
– По-моєму, десь кожну чверть години.,
– Тоді везіть її до лікарні,– сказав лікар. – Я теж одягнуся й зараз же поїду туди.
Я повісив трубку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Там довго ніхто не брав трубки. Та врешті я додзвонився до якогось чоловіка, і він пообіцяв негайно прислати машину. Кетрін одягалась. Її валіза вже була напакована речами, потрібними їй у лікарні, та білизною для немовляти. Ми вийшли в коридор, і я подзвонив ліфтерові. Ніхто не озивався. Я спустився вниз. Там не було нікого, крім нічного швейцара. Я сам підняв ліфт нагору, заніс валізу Кетрін, тоді й вона зайшла в кабіну, і ми поїхали вниз. Швейцар відчинив нам двері, і ми сіли на кам'яний парапет надвірних сходів чекати таксі. Ніч була ясна, і на небі сяяли зорі. Кетрін була дуже схвильована.
– Я така рада, що вже почалося, – сказала вона. – Тепер ще трохи – і все воно буде позаду.
– Ти в мене славна хоробра дівчинка.
– Я не боюся. От тільки б скоріш уже те таксі.
Ми почули гуркіт машини, що їхала вулицею, і побачили світло фар. Вона спинилася біля під'їзду, і я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав її валізу на переднє сидіння.
– До лікарні,– сказав я.
Ми від'їхали від готелю й повернули нагору.
Коли машина спинилася біля лікарні, я взяв валізу, і ми зайшли. За конторкою у вестибюлі сиділа жінка. Вона записала в книгу ім'я та прізвище Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віровизнання. Кетрін сказала, що вона невіруюча, і жінка поставила в тій графі риску. Ім'я та прізвище вона записала Кетрін Генрі.
– Я проведу вас до вашої палати, – сказала жінка.
Ми піднялися нагору в ліфті. Жінка відчинила двері, ми вийшли і рушили за нею коридором. Кетрін міцно трималася за мою руку.
– Оце буде ваша палата, – сказала жінка. – Роздягніться, будь ласка, і лягайте. Отут для вас сорочка.
– Я маю свою, – сказала Кетрін.
– Вам краще надягти цю, – сказала жінка.
Я вийшов і сів на стільці в коридорі.
– Тепер можете зайти, – сказала мені жінка, відчинивши двері.
Кетрін лежала на вузькому ліжку, в простій сорочці з прямокутним викотом, пошитій, як мені здалося, з грубого полотна. Вона усміхнулася до мене.
– У мене вже справжні перейми, – сказала вона. Сестра держала її руку й відлічувала час між переймами за годинником.
– Ого, як схопило, – сказала Кетрін. Я побачив це з її обличчя.
– А де лікар? – запитав я сестру.
– Спить унизу. Коли буде потрібно, він прийде. А тепер я маю дещо зробити мадам, – сказала сестра. – Вийдіть, будь ласка.
Я вийшов у коридор. То був голий коридор з двома вікнами й довгим рядом зачинених дверей. У ньому пахло лікарнею. Я сидів на стільці і, втупивши очі в підлогу, молився за Кетрін.
– Можете зайти, – сказала сестра.
Я зайшов.
– Привіт, любий, – сказала Кетрін,
– Ну як?
– Тепер уже часто. – Обличчя її скривилось. Потім вона всміхнулася. – Оце добре схопило. Може б, ви знов підклали руку мені під спину, сестро?
– Гаразд, якщо це вам помагає.
– Ти йди, любий, – сказала Кетрін. – Піди десь поснідай. Сестра каже, що це ще не скоро скінчиться.
– Перші пологи здебільшого тривалі,– сказала сестра.
– Прошу тебе, йди поснідай, – сказала Кетрін. – У мене все добре, правда.
– Я ще трохи побуду, – сказав я.
Перейми повторювались рівномірно, потім послабли. Кетрін була страшенно збуджена. Коли напад болю був сильний, вона казала, що схопило добре. А коли перейми почали слабшати, посмутніла й засоромилась.
– Іди, іди, любий, – сказала вона. – Мабуть, мені просто ніяково, коли ти тут. – Обличчя їй знову викривив біль. – О, оце вже краще. Я так хочу бути хорошою дружиною і народити тобі дитину без усяких дурниць. Прошу тебе, любий, іди поснідай, а тоді прийдеш знов. Мені без тебе нічого не станеться. Сестра така добра до мене.
– Ви маєте доволі часу, щоб поснідати, – сказала сестра.
– Тоді я піду. До побачення, мила.
– До побачення, – сказала Кетрін. – Поснідай там як слід і за мене.
– А де тут можна поснідати? – спитав я сестру.
– У кінці вулиці біля площі є кав'ярня, – сказала вона. – Там уже має бути відчинено.
Надворі розвиднялось. Я пройшов безлюдною вулицею до кав'ярні. У вікнах світилося. Я зайшов і став біля цинкового прилавка, і старий за прилавком подав мені склянку білого вина та бріош[43]43
Бріош – Здобна булочка.
[Закрыть]. Бріош була вчорашня. Я вмочив її у вино і їв, а потім випив склянку кави.
– Чого це ви так раненько? – спитав старий.
– Привіз дружину до лікарні, має родити.
– Он воно що. Ну, хай щастить.
– Налийте мені ще склянку вина.
Наливаючи, він надто перехилив пляшку, і трохи вина витекло на цинковий прилавок. Я випив, заплатив гроші й пішов. На вулиці біля будинків стояли повні сміттєві відра, дожидаючи сміттяра. Коло одного відра, щось винюхуючи, крутився собака.
– Чого ти тут шукаєш? – спитав я і зазирнув у відро, чи нема там чогось, щоб витягти для нього; та зверху була тільки кавова гуща, сміття і кілька засохлих квіток. – Нічого тут немає, собацюро, – сказав я. Собака потюпав на той бік вулиці.
У лікарні я піднявся сходами на поверх, де була Кетрін, і пройшов коридором до її палати. Тоді постукав у двері. Ніхто не озивався. Я відчинив двері. У кімнаті нікого не було, тільки валіза Кетрін лежала на стільці та на гачку в стіні висів її халат. Я вийшов і рушив коридором, шукаючи кого-небудь. Нарешті побачив незнайому сестру.
– Де мадам Генрі?
– Одну жінку щойно взяли до родильної.
– Де це?
– Я вас проведу.
Вона повела мене в кінець коридора. Двері родильної були прочинені. Я побачив Кетрін, що лежала на столі вкрита простиралом. З одного боку стояла сестра, а з другого, біля якихось балонів, лікар. Він тримав у руці гумову маску, припасовану до шланга.
– Я дам вам халат, і ви зможете зайти, – сказала сестра. – Прошу вас сюди. – Вона надягла на мене білий халат і зашпилила його ззаду біля коміра. – Тепер можете йти туди.
Я зайшов до кімнати.
– Привіт, любий, – обізвалася Кетрін напруженим голосом. – Щось я небагато встигла.
– Ви пан Генрі? – спитав лікар.
– Так. Ну, як вона, докторе?
– Усе добре, – відказав лікар. – Ми перейшли сюди, бо тут зручніше давати наркоз, щоб полегшити перейми.
– Ось зараз треба, – сказала Кетрін.
Лікар наклав їй на обличчя гумову маску, повернув якийсь диск, і я побачив, як Кетрін почала глибоко й часто дихати. Потім відштовхнула маску. Лікар закрутив вентиль.
– Цього разу не дуже схопило. А от перед цим було дуже сильно. Та доктор зробив так, наче то й не мені боліло, правда ж, докторе? – Голос її звучав якось дивно. На слові «доктор» він підвищився.
Лікар усміхнувся.
– Ой, знову треба, – сказала Кетрін. Вона притиснула маску до обличчя й часто задихала. Я почув, як вона тихо застогнала, тоді зняла маску і всміхнулася. – Оце добре схопило, – сказала вона. – Дуже добре. Ти не тривожся, любий. Іди собі. Піди ще раз поснідай.
– Я буду тут, – сказав я.
Ми приїхали до лікарні десь перед ранком, годині о третій. Опівдні Кетрін усе ще була в родильній. Перейми знов послабли. Вона мала стомлений і змарнілий вигляд, але духом не занепадала.
– Нема з мене пуття, любий, – сказала вона. – Така досада. Я ж думала, що народжу легко. А воно… ой, знову… – Вона схопила маску й притулила її до обличчя. Лікар повернув диск і стежив за нею. За хвилину все минуло. – Ні, цей раз не дуже, – сказала вона. Тоді всміхнулася. – Мені так подобається наркоз. Просто чудо.
– Ми візьмемо трохи з собою додому, – сказав я.
– Ось зараз буде, – швидко мовила Кетрін. Лікар повернув диск і поглянув на годинник.
– Як часто тепер? – спитав я.
– Приблизно через хвилину.
– Ви ще не снідали?
– Зараз піду перекушу, – сказав він.
– Вам неодмінно треба попоїсти, докторе, – сказала Кетрін. – Мені прикро, що я так довго вас затримую. Чи не можна, щоб мій чоловік давав мені наркоз?
– Коли хочете, можна, – відказав лікар. – Повертайте до цифри два.
– Зрозуміло, – сказав я. На диску був покажчик, що обертався з допомогою регулятора.
– Зараз треба, – мовила Кетрін. Вона міцно притисла маску до обличчя.
Я повернув диск до цифри два, а коли Кетрін пустила маску, відвів його назад. Я був задоволений, що лікар приставив мене хоч до якогось діла.
– Це ти сам пустив, любий? – спитала Кетрін. Вона погладила мене по руці.
– Авжеж.
– Який же ти славний. – Вона трохи сп'яніла від наркозу.
– Я снідатиму в сусідній кімнаті, – сказав лікар. – Як треба буде, зможете зразу ж покликати мене.
Крізь відчинені двері я бачив, як він їсть, а коли трохи перегодя позирнув туди знову, він лежав на канапці й курив сигарету. Тим часом Кетрін дедалі дужче знесилювалася.
– Як по-твоєму, розроджусь я врешті чи ні?
– Ну аякже.
– Я силкуюсь як тільки можу. Штовхаю його, штовхаю, а воно все не йде. Ось зараз буде. Дай, дай…
О другій годині я пішов підобідати. У кав'ярні було кілька чоловік, на столиках перед ними стояла кава й чарки з вишнівкою і марком[44]44
Марк (marc) – Горілка з виноградних чи яблучних вичавок.
[Закрыть]. Я сів за столик.
– Попоїсти щось є? – запитав офіціанта.
– Година підобідку вже скінчилась.
– Хіба ви не маєте чогось на замовлення?
– Можу подати choucroute[45]45
Choucroute – Тушкована квашена капуста з сосисками чи м'ясом (фр.).
[Закрыть].
– Несіть choucroute і кухоль пива.
– Великий чи малий?
– Великий світлого.
Офіціант приніс тарілку choucroute із скибочкою шинки зверху та сосискою в гарячій просоченій вином капусті. Я взявся до їжі та пива. Мені дуже хотілось їсти. Я роздивлявся на людей, що сиділи в кав'ярні. За одним столиком грали в карти. Двоє чоловіків за ближчим до мене столиком розмовляли й курили. У кав'ярні стояв густий тютюновий дим. За цинковим прилавком, де я снідав, тепер було троє: вранішній старий, огрядна жінка в чорній сукні, яка сиділа за касою і наглядала за всім, що подавалося на столики, та хлопчина у фартусі. Я подумав, чи багато дітей має та жінка і як вона їх народжувала.
Доївши choucroute, я знову подався до лікарні. Тепер на вулиці було чисто. Сміттєві відра зникли. День був хмарний, але вряди-годи крізь хмари прозирало сонце. Я піднявся ліфтом нагору, вийшов і рушив коридором до палати Кетрін, де залишив свій білий халат. Я надягнув його і зашпилив ззаду на шиї. Тоді поглянув у дзеркало й побачив самого себе в подобі якогось бородатого лікаря-самозванця. Я пішов у кінець коридора до родильної. Двері були зачинені, і я постукав. Ніхто не озивався, отож я натиснув клямку і зайшов. Лікар сидів біля Кетрін. Сестра робила щось у другому кінці кімнати.
– А осьде й ваш чоловік, – сказав лікар.
– Ой любий, у мене такий чудовий доктор, – сказала Кетрін дивним голосом. – Він розповідав мені таку чудову історію, а коли вже так боліло, що несила терпіти, робив, щоб я нічого не відчувала. Він просто золото. Ви золото, докторе.
– Ти сп'яніла від наркозу, – сказав я.
– Я знаю, – відказала Кетрін. – Але не треба про це говорити. – А тоді: – Ой, дайте. Дайте.
Вона схопила маску й задихала глибоко й уривчасто, так що в масці аж хлипало. Тоді зітхнула з полегкістю, і лікар простяг ліву руку й зняв з неї маску.
– Цього разу схопило не на жарт, – сказала Кетрін.
Голос її звучав дивно. – Тепер я не помру, любий. Я вже перейшла ту межу, де могла померти. Ти радий?
– Тільки не повертайся більш на ту межу.
– Ні, ні. Та я вже й не боюся. Я не помру, любий.
– Ви не вчините такої дурниці,– сказав лікар. – Ви ж не хочете померти й залишити свого чоловіка напризволяще.
– Ну звісно, що ні. Я не помру. Я не хочу померти. Просто безглуздо було б померти. Ось зараз буде. Дайте.
Трохи згодом лікар сказав:
– Пане Генрі, вийдіть, будь ласка, на кілька хвилин, поки я зроблю огляд.
– Він хоче побачити, як мої успіхи, – сказала Кетрін. – А потім ти повернешся, любий. Правда ж, докторе?
– Авжеж, – відповів лікар. – Я пошлю сказати, коли буде можна.
Я вийшов за двері й рушив коридором до палати, де Кетрін мала лежати після пологів. Там я сів на стілець і розглянувся навколо. У кишені в мене була газета, яку я купив, коли ходив їсти, і я взявся читати. Надворі почало сутеніти, і я ввімкнув світло. Та невдовзі облишив газету, вимкнув світло й став дивитись, як надворі заходить вечір. Я подумав: дивно, чому це лікар досі не присилає по мене. А може, вважає за краще, щоб мене там не було. Мабуть, він просто хотів, щоб я на якийсь час пішов звідти. Я поглянув на годинник. Якщо він не пришле нікого ще десять хвилин, я піду туди сам.
Бідолашна моя люба Кетрін. Ось яка розплата за те, що ми спали разом. Ось вона, та пастка. Ось що мають люди за те, що кохають одне одного. Ще хвалити бога, що є наркоз. А як мучились раніш, коли ще не було знеболювання? Як почалось – і так ото наче між жорна. Кетрін хоч добре почувала себе, поки ходила вагітна. Зовсім непогано. Її, здається, навіть не нудило. I ніщо їй особливо не дошкуляло, аж до останнього дня. А от наприкінці її таки спіймано. Від цього нікуди не втечеш. Не втечеш, хай йому чорт! I те саме було б, хоч би ми й сто разів одружилися. А що, як вона помре? Ні, вона не помре. Від пологів тепер не помирають. Це так усі чоловіки собі думають. Ну, а все-таки що, як вона помре? Вона не помре. Просто їй тепер тяжко. Перші пологи майже завжди тривалі. Їй просто тяжко. Потім ми казатимем, як було тяжко, а Кетрін казатиме, що не так уже й тяжко. Але що, як вона помре? Вона не може померти. Так, але все-таки що, як помре? Не може вона померти, кажу тобі. Не будь дурнем. Просто їй тяжко. Просто їй самою природою призначені ці муки. Просто в неї перші пологи, а вони здебільшого бувають тривалі. Так, але що, як вона помре? Вона не може померти. Чого б то вона мала померти? З якої речі? Просто має народитися дитина, супутний плід наших ночей у Мілані. Вона завдає чимало турбот, а потім народжується, і ти доглядаєш її і, можливо, починаєш любити. Але що, як вона помре? Вона не помре. А що, як усе-таки помре? Не помре. З нею все гаразд. А що, як усе-таки помре? Не може вона померти. А що, як усе-таки помре? Що тоді, га? Що, як вона помре?
До палати зайшов лікар.
– Ну, як там посувається, докторе?
– Не посувається.
– Як це розуміти?
– А отак, як є. Я оглянув її…– Він детально розповів про наслідки огляду. – Потім зачекав, щоб побачити, як піде далі. Та не йде ніяк.
– Що ж ви порадите?
– Тут може бути дві ради. Або накладати щипці, що загрожує розривами і взагалі небезпечне, навіть поза тим, що може зашкодити дитині, або ж зробити кесарів розтин.
– А яка небезпека кесаревого розтину? Що, як вона помре?
– Не більша, ніж за звичайних пологів.
– Ви самі його зробите?
– Так. З годину піде на те, щоб приготувати все до операції і зібрати потрібних людей. Може, трохи менше.
– Яка ваша думка?
– Я радив би кесарів розтин. Якби це була моя дружина, я зробив би їй розтин.
– Які можуть бути наслідки?
– Ніяких. Тільки шрам.
– А інфекція?
– Тут небезпека інфекції менша, ніж із щипцями.
– А що, як просто чекати й нічого не робити?
– Кінець кінцем щось робити доведеться. Пані Генрі вже й так дуже знесиліла. Чим скоріш зробити операцію, тим безпечніш для неї.
– То робіть якомога скоріш, – сказав я.
– Піду дам розпорядження.
Я зайшов до родильної. Кетрін лежала на столі, огрядна під простиралом, дуже бліда й стомлена.
– Ти сказав йому робити? – спитала вона.
– Так.
– От і чудово. Тепер за годину все минеться. А то я вже не можу, любий. Просто духу пускаюся. Дай, дай, будь ласка. Ні, не помагає. Ой, не помагає!
– Дихай глибше.
– Я дихаю. Ой, не помагає більше. Не помагає!
– Дайте інший балон, – сказав я сестрі.
– Це новий балон.
– Я дуже дурна, любий, – сказала Кетрін. – Але воно більш не помагає.– Вона заплакала. – Ой, я так хотіла народити цю дитину й не завдавати нікому турбот, а тепер от уже геть знемоглась і просто пускаюся духу, а воно нічого не помагає. Ой любий, зовсім не помагає. Нехай би я краще померла, аби тільки все це скінчилось. Ой любий, прошу тебе, визволи мене від мук. Ось зараз буде. Ой, ой, ой! – Вона, схлипуючи, дихала під маскою. – Не помагає. Не помагає. Не помагає. Ти не зважай на мене, любий. Не плач, прошу тебе. Не зважай на мене. Я просто геть знемоглася. Бідолашний ти мій. Я так люблю тебе, і знов візьму себе в руки. Ось зараз візьму себе в руки. Невже мені не можуть чогось дати? Якби мені щось дали!
– Зараз тобі поможе. Я викручу до кінця.
– Ось зараз дай.
Я повернув диск до кінця, і коли вона задихала важко й глибоко, її рука на масці розслабла. Я спинив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася десь ген здалека.
– Було чудово, любий. Ой, ти такий добрий до мене.
– Наберися духу, бо не можна весь час так робити. Це може вбити тебе.
– Нема вже в мене духу, любий. Я геть зломлена. Мене зломили. Тепер я знаю, що це таке.
– З усіма таке буває.
– Але ж це жах. Полишають тебе отак мучитись, аж поки геть зломлять.
– За годину все минеться.
– Як добре. Любий, я не помру, правда ж?
– Ні. Я обіцяю тобі, що не помреш.
– Бо я не хочу померти й залишити тебе самого. Але я так стомилась, і мені здається, що я помру.
– Дурниці. Всім так здається.
– Часом я навіть певна, що помру.
– Ти не помреш. Ти не можеш померти.
– А що, як помру?
– Я тобі не дозволю.
– Ой, дай швидше. Дай, дай! – I трохи згодом: – Ні, я не помру. Я сама собі не дозволю померти.
– Звісно, що ні.
– Ти весь час будеш зі мною?
– Але не дивитимусь.
– Гаразд, просто будь близько.
– Авжеж. Я весь час буду близько.
– Ти такий добрий до мене. Ану дай, дай. Дай ще. Не помагає!
Я повернув диск до трійки, потім до четвірки. Мені хотілося, щоб швидше прийшов лікар. Я боявся цифр за двійкою.
Нарешті прийшов ще один лікар та дві сестри, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатами, і ми рушили. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитись біля стіни, щоб дати їм місце; потім нагору, двері відчинено, і з ліфта, і на гумових шинах у кінець коридора до операційної. Я не впізнав лікаря в масці та білій шапочці. Був там і другий лікар та кілька сестер.
– Нехай дадуть мені щось, – сказала Кетрін. – Нехай дадуть мені щось. Ой докторе, прошу вас, дайте мені щось таке, щоб помогло!
Один з лікарів наклав їй на обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив ясно освітлений невеличкий амфітеатр операційної.
– Ви можете зайти в другі двері й сісти там нагорі,– сказала мені сестра.
На галерейці за бар'єром стояли лави, і звідти видно було операційний стіл та лампи над ним. Я подивився на Кетрін. Обличчя її закривала маска, і тепер вона лежала тихо. Сестри викотили ноші вперед. Я повернувся й пішов коридором. До виходу на галерею поспішали дві сестри.
– Кесарів розтин, – сказала одна. – Зараз робитимуть кесарів розтин.
Друга засміялася:
– Ми вчасно прийшли. От пощастило, правда? – Вони зайшли в двері до галереї.
Пройшла ще одна сестра. Вона теж поспішала.
– Заходьте туди. Заходьте, – сказала вона.
– Ні, я побуду тут.
Вона швидко зникла за дверима. Я походжав по коридору. Зайти я боявся. Я виглянув у вікно. Надворі було вже темно, але в світлі з вікна я побачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати в кінці коридора й обдивився наклейки на пляшках у скляній шафі. Потім вийшов і став у порожньому коридорі, втупивши очі в двері операційної.
Вийшов незнайомий мені лікар і з ним сестра. Він тримав обома руками щось схоже на щойно облупленого кроля і швидко попростував з ним коридором, а тоді зайшов у якісь двері. Я підійшов до тих дверей і побачив, як вони роблять щось новонародженому немовляті. Лікар підняв його і показав мені. Він держав його за ніжки й поплескував.
– З ним усе гаразд?
– Справжній богатир. На добрих п'ять кілограмів потягне.
Я нічого до нього не відчував. Неначе він не мав до мене ніякого відношення. У мене не було батьківського почуття.
– Невже ви не пишаєтеся сином? – запитала сестра. Вони обмивали його і в щось загортали. Я побачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помітив, щоб він рухався, й не чув крику. Лікар знов узявся щось йому робити. Він мав стурбований вигляд.
– Ні,– відказав я. – Він мало не вбив свою матір.
– Та воно ж не винне в цьому, бідолашне маля. Хіба ви не хотіли хлопчика?
– Ні, – сказав я.
Лікар і досі не облишав його. Він держав його за ніжки й плескав. Мені не хотілося бачити цього далі. Я вийшов у коридор. Тепер я міг піти подивитися. Я зайшов у двері й трохи спустився галереєю. Сестри, що сиділи біля самого бар'єра, показали мені, щоб я йшов туди. Я похитав головою. Мені було добре видно й звідти, де я стояв.
Я подумав, що Кетрін померла. Вона здавалася мертвою. Обличчя її було землисте, принаймні та частина його, яку я міг бачити. А нижче, під лампою, лікар зашивав велику й довгу, розтягнуту щипцями рану з широкими краями. Другий лікар у масці стежив за наркозом. Дві сестри в масках подавали що потрібно. Усе те скидалося на малюнок, де зображено інквізицію. Отак дивлячись, я знав, що міг бачити все від самого початку, але був радий, що не бачив. Навряд чи я зміг би дивитись, як різали, але тепер дивився, як за кожним швидким і вправним стібком, наче ото в шевця, краї рани змикаються у випнутий рубцюватий шов, – дивився і радів. А коли рана зімкнулась остаточно, вийшов у коридор і знову почав ходити сюди-туди. Невдовзі вийшов лікар.
– Ну, як вона?
– Усе гаразд. Ви дивилися? – Він мав стомлений вигляд.
– Я бачив, як ви зашивали. З вигляду розріз дуже довгий.
– Ви так гадаєте?
– Еге ж. А шрам потім згладиться?
– Аякже.
Трохи згодом викотили ноші на коліщатах і дуже швидко повезли їх коридором до ліфта. Я пішов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її завезли в палату й поклали на ліжко. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті вже чекала сестра. Я підвівся й став обіч ліжка. В палаті було темно. Кетрін простягла руку.
– Привіт, любий, – сказала вона. Голос її був дуже кволий і стомлений.
– Привіт, серденько.
– То що там за дитина?
– Чш-ш… не розмовляйте, – сказала сестра.
– Хлопчик. Він довгий, товстий і темний.
– З ним усе гаразд?
– Так, – сказав я. – Гарний хлопчина.
Я помітив, що сестра якось дивно поглянула на мене.
– Я така зморена, – сказала Кетрін. – Та й болить усе страшенно. Ну, а як ти, любий?
