Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 77

Елен Пірс мала приказку (вона взагалі любила приказки), якою керувалася усе своє свідоме життя: нічим не ризикнеш – нічого й не отримаєш. За сім років своєї роботи в Антинаркотичному бюро вона успішно справлялася з численними груповими ґвалтівниками, наркоділками та мафіозі, один хитріше та злобливіше від одного. Але сміливістю й рішучістю ніхто з них і близько не нагадував Ширлі.

Ширлі, яка народилася у Квінсі й досі зберегла недоторканним свій акцент, понад десять років була особистою секретаркою та помічницею Ієна Макінтайра. Вона не стільки сиділа в приймальні його офісу, скільки царила у довколишньому просторі. Ніхто – і це означало, що дійсно ніхто – не міг зустрітися з Макінтайром без попередньої домовленості, якої того ранку в Елен не було.

Зате тепер у неї була велика чашка чорної кави та булочка. Своєрідний хабар.

– Ось, візьми, – сказала Елен, зупиняючись біля столу Ширлі по дорозі до свого офісу. – Гадаю, ти не проти підкріпитися сьогодні вранці.

Ширлі здивовано підняла брови.

– Дякую, Елен, а тобі щось від мене потрібно? – спитала вона підозріло.

– Господи, невже в наш час не можна нічого зробити приємного, щоб тебе при цьому не звинуватили в корисливих мотивах?

– Тільки не в цьому приміщенні, моя люба. Якщо це ти таким способом намагаєшся побачитися з Іеном, то дарма стараєшся. Він наразі готує звіт для конгресу і наказав не турбувати його аж до обіду.

Елен соромливо посміхнулася, наче спіймана на гарячому і зізнаючись у скоєному.

– Але ж спробувати треба було, еге ж?

– Коли як. Кава та булочка мої чи вже не мої?

– Звісно, що твої, – сказала Елен. – Мені все одно не хочеться.

І недаремно.

Коли через півгодини кава та булочка зробили свою справу й Ширлі ненадовго відлучилася до туалету, Елен наче ненароком ускочила просто до кабінету Макінтайра без жодного запрошення. В цьому і полягав її план Б.

Не встиг шеф грізно спитати, якого біса вона відволікає його від важливої справи, як Елен кинула йому на стіл лискучу фотографію.

– Ця фотка – як наживка, щоб тебе зацікавити, – заявила Елен.

Навіть такий дисциплінований чоловік, як Макінтайр, не міг не витріщитися на світлину голих чоловіка та жінки, що займалися сексом у шезлонгу.

– Це той, про кого я думаю? – спитав він.

Елен кивнула, просяявши від задоволення. Правду кажучи, вона пишалася собою. І не сумнівалася, що Макінтайр теж нею пишатиметься, швидко забувши, що наказував їй «не лізти в цю справу». Вона діяла чисто за методом Макіавеллі: мета виправдовує засоби.

– А з ким це він? – спитав Макінтайр.

– Поки що не знаю. Але точно, що не з дружиною.

Одну по одній Елен швидко кинула на стіл нові фотографії, наче здаючи карти. По черзі падали вони перед Макінтайром відлунням того самого висновку: Пітер Карлайл не поводиться як гнічений горем чоловік.

– Класні картинки, правда ж? – спитала Елен, не приховуючи свого задоволення. – Я ж казала тобі, Іене, що тут щось не так.

Секунд із десять її шеф мовчав, може, трохи довше. Нарешті він відірвав погляд від знімків і втупив у Елен свої очі-буравчики.

Ой, що зараз буде!

– Що ти собі думала, га?! – загорлав Макінтайр, тицьнувши на неї пальцем, наче бажаючи проштрикнути наскрізь. – Я ж тобі зрозуміло сказав, щоб ти не лізла в цю справу!

Ієн Макінтайр явно не читав макіавеллівського «Володаря».

– Але ж фотографії! – промовила Елен. – Нам треба зайнятися цим Карлайлом!

– На якій підставі? На тій, що він не знає, кому б іще запхати свого прутня? Нагадую тобі, якщо ти забула: позашлюбні стосунки не є злочином у нашій країні.

– Навіть якщо його родина та діти таємничо зникли з лиця землі?

– А де ти бачиш тут таємницю? Яхта потрапила у шторм, на її борту сталася пожежа. І це дійсно сумна історія, це трагедія, але ніякої таїни я тут не бачу.

Раптом щось над головою Макінтайра привернуло увагу Елен. То був телевізор, прикріплений до стіни. На його екрані репортер стояв на пристані в якійсь сонячній місцевості, а перед ним висіла на гаку величезна рибина.

Репортер щось казав, але звуку не було.

– Стривай! – вигукнула Елен. – Увімкни звук!

Ієн крутнувся, щоб подивитися. Він уже хотів був спитати, що там такого несподіваного сталось, аж раптом на екрані з'явилася заставка.

Сенсаційна новина! Родина Данів жива?

Розділ 78

Опустивши плечі, Пітер сидів сам-один на першій лавці Пресвітеріанської церкви на Медісон-авеню. Ті, хто сидів позаду, не бачили ледь стримуваної радості на його обличчі. І він спиною фізично відчував хвилю симпатії, що йшла від присутніх, яких зібралося більше п'ятисот чоловік. Пітерові навіть потилиця засвербіла.

Церемонія була до біса прекрасною і зворушливою, І взагалі, цей похорон був конче потрібним.

Скрізь куди не глянь виднілися червоні троянди на довгих стеблах. То були улюблені квіти Кетрін, і Пітер вирішив, що вони виглядатимуть дуже доречно на поминальній службі з приводу загибелі її та її виблядків.

Решту приготувань виконала його секретарка Лейла. Вона чудово впоралася з цим завданням. Коли Пітер пояснив їй, що він не в змозі організовувати похорон, вона його прекрасно зрозуміла. Звісно, за сто двадцять тисяч баксів на рік плюс преміальні Лейла здатна була зрозуміти все, що від неї вимагалося.

– Господу помолимось! – мовив священик.

Після короткої молитви, яку повторили речення за реченням усі присутні, Пітер слухав, як священик говорив про крихкість та незахищеність життя і про нерозбірливість трагедії. Цей тип явно мав чималу харизму й талант оратора. Його стисла і витончена промова звучала щиро й переконливо.

Пітерові завжди видавалося кумедним те, що найталановитіші адвокати не пішли свого часу в священики. Бо їм також надзвичайно добре вдавалося змушувати людей вірити в речі, існування яких важко було довести за браком фактичних доказів.

«Амінь, – сказав священик. – А тепер я зачитаю…»

Служба тривала, але Пітер не слухав. Натомість він зосередився на поминальній промові, яку сам мав невдовзі виголосити.

Ця промова буде заключним незаперечним аргументом, що його виголошує в суді адвокат.

Коли він стоятиме перед друзями та колегами Кетрін, її нечисленними родичами, а також однокашниками й однокашницями її дітей, тоді настане сліпучий момент його слави і торжества духу. Почне він, звісно, на сильній та стоїчній ноті. Потім, коли перейде до спеціально придуманих зворушливих сімейних історій, почнуться тривалі паузи й відчайдушне намагання стримати сльози.

Зрештою, він розплачеться і ридатиме довго й безутішно. І тут йому добре прислужаться синці та садна на його обличчі. Він буквально потоне у зливі співчуття. Заплющивши очі, Пітер навіть уявив, як, підійшовши до нього

й намагаючись утішити, його обійматиме священик. А опісля все буде легко і просто. І він заживе новим життям. А чому б ні?

Звісно, Пітер і гадки не мав, що відбувалося за стінами церкви. Сенсаційна новина ще тільки тупцювала на її порозі, не в змозі проникнути всередину. Бо всі мобільні телефони були вимкнені. Зрештою, це ж похорон, а не вінчання!

Пізніше, коли Пітер знов увімкне свою «Моторолу 1000», він одразу ж отримає три термінові повідомлення від капітана Ендрю Татема з Берегової охорони, не кажучи вже про два повідомлення від Мони Елін з новим запрошенням на своє шоу.

Однак то мало статися пізніше. А поки що настав час для надгробної промови Пітера. Він з нетерпінням чекав, коли це все залишиться в минулому: похорон, троянди, а особливо Кетрін та її вишкребки.

Стоячи на подіумі перед ущерть заповненою церквою, він спочатку зробив невелику паузу, начебто будучи не в змозі втриматися. Він просто не міг не зупинитися, щоб на повні груди не вдихнути аромат троянд. Пітеру аж самому було дивно, що він не відчував ані найменшого жалю – ні до Кетрін, ані до Марка, Керрі чи Ерні, хоча всі вони насправді були не такими вже й поганими людьми.

Раптом за собою він почув шепіт. Злегка роздратований, Пітер обернувся. Якийсь чоловік років тридцяти з гаком, одягнений у штани хакі та футболку, щось казав на вухо священику, прикривши рота рукою.

Що за чорт? Що сталося?

Цей молодик був органістом. Він не мусив читати SMS-повідомлення на своєму пристрої «Блекбері», але все одно читав. Тим більше що його місце розташовувалося високо і з лавок його видно не було.

Але тепер він з'явився перед присутніми – і мав для цього всі підстави. Хлопець випадково зайшов на сторінку новин, щоб дізнатися результат бейсбольного матчу «Янкіз – Ред Сокс» на стадіоні «Фенвей-парк». Хіба ж міг не запасти у спокусу та не зазирнути туди? І саме тоді його увагу привернув іще один заголовок – історія про те, як спіймали велетенського тунця з дивним вантажем у шлунку.

Священик швидко вийшов на подіум до Пітера і радісно виголосив у мікрофон:

– Господь сотворив чудо!

Розділ 79

Слова, що їх почув Пітер, увесь час відлунювали в його голові дорогою додому. Якимось чином ваша родина опинилася набагато південніше, аніж указав аварійний радіомаяк їхньої яхти. Ми негайно розпочинаємо новий пошук… З'явилася надія, містере Карлайл.

Ендрю Татем не дав якихось подробиць, а Пітер про них і не питав, коли телефонував капітанові. Бо й досі перебував у стані сильного потрясіння. Лише кілька хвилин тому похорон перетворився на свою цілковиту протилежність. Ото була сцена! П'ятсот людей спеціально вдяглися і прийшли, щоб віддати останню шану загиблим, а з'ясувалося, що віддавати шану нікому!

Принаймні поки що, а може, і ніколи. Ніхто не знав, та й не міг знати напевне. Та хай би як там було, а Кетрін і дітей усе одно треба було знайти. «Але їх знайдуть!» – запевняли люди одне одного, тоненькою цівочкою витікаючи з церкви. Неодмінно знайдуть.

Для Пітера ж ці звуки були як серпом по яйцях. Недивно, що він нетерпляче чекав, коли зможе вшитися додому… до помешкання Кетрін.

Щойно Пітер відчинив двері, він тієї ж миті кинувся найкоротшим шляхом до вщерть заповненого міні-бару в комірчині. Бурбон, і негайно. Повний шкалик. І без льоду.

Витріщившись на пляшку віскі, Пітер не міг вигнати з голови думку про іншу пляшку, яка зруйнувала йому день, що почався так прекрасно. Послання у пляшці з-під кока-коли, яку знайшли в череві тунця?

Що могло бути неймовірніше та божевільніше за цей химерний випадок?! Який підступний удар долі! А в посланні – обіцянка винагороди в один мільйон доларів. Один з тих мільйонів, які невдовзі мали дістатися йому. Щастя було так близько!

Пітер залпом випив віскі та налив собі ще шкалик. Коли він підносив його до рота, його рука раптом заклякла у повітрі. Він почув якийсь шум. У квартирі щось було. Або хтось. Йому відразу ж пригадалася хатина у Вермонті. Цього разу шум відрізнявся від того, що його він почув тоді у лісі. Або здалося, що почув. Він уже не був певен. Але стосовно щойно почутого шуму Пітер не мав жодного сумніву.

У квартирі був хтось іще.

Пітер потихеньку наблизився до виходу з комірчини і прислухався. Знову цей звук! Схожий на якесь шипіння. Чи на свист?

Хоч би що то був за шум, а виходив він з його кабінету біля вітальні. От чорт, ідеальне місце для незваного гостя! Бо саме в кабінеті Пітер тримав свій пістоль.

Він вислизнув з капців і навшпиньки вийшов у коридор. У комірчині поблизу фойє була схована ще одна зброя, теж підходяща в такій ситуації. Там у сумці для гольфу лежали ключки. Можна взяти його щасливу ключку з титановим держаком, призначену для середньої дистанції. Замашна штука! А можна скористатися коротшою ключкою з важчою головкою, виробництва фірми «Одіссей».

Перш аніж узяти ключку, Пітер перевірив вхідні двері. Невже він забув замкнути їх за собою?

Та ні, не забув. Його думки завертілися і застукали в голові швидко й несамовито, як і його серце.

Ця споруда на Парк-авеню була відносно безпечною, хоча два роки тому двома поверхами нижче сталося пограбування квартири зі зломом. Це що – іще одне? Можливо.

Е, ні – вхідні двері були зачинені. А хіба ж зломник сам себе замикає?

Ще одна здогадка, цього разу цілком реалістична. Телевізор. Він дивився його перед тим, як піти на похорон. І, мабуть, забув вимкнути.

Та все одно Пітер узяв ключку і повільно рушив до свого кабінету, щомиті готовий завдати удару з усього розмаху. Однак за кілька кроків від дверей кабінету він полегшено зітхнув. Ху-у-у-х, слава Богу! То був дійсно телевізор.

Пітер увійшов до кабінету і побачив, що на екрані вкотре йшов серіал «Сайнфельд». Підступивши до величезного столу з червоного дерева біля вікна, він відклав ключку вбік, спостерігаючи, як знову червоніють його побілілі від нервового напруження пальці. Щоб остаточно заспокоїтись, Пітер зняв підвішений під столом ключ і відімкнув нижню шухляду, в якій він тримав свого пістоля. Але зброї в шухляді не виявилося.

– Ти випадково не оце шукаєш? – почувся голос.

Розділ 80

Деву посміхнувся, тримаючи у простягнутій руці револьвер «сміт-енд-вессон» сорок четвертого калібру. Фокусник спокійнісінько стояв у дальньому кутку кабінету.

– І що за біда з вами, міськими ковбоями? Чому ви завжди тримаєте свою зброю у розцяцькованих столах? Хтось може випадково її там знайти й поранитися або застрелитися.

Та Пітерові було аж ніяк не смішно. Він розлючено витріщився на Деву, а між ними, здавалося, витало у повітрі

слово «замкнений». Квартира була замкнена. Стіл був замкнений. Усе було замкнене.

– Як ти сюди потрапив? – погрозливо спитав Пітер, вимкнувши телевізор якраз під час вигадливої музичної заставки, яка йшла в інтервалах між серіями.

Але Деву і не збирався нічого пояснювати. А натомість заявив:

– Нам треба обговорити справи.

– Та невже? – визвірився Пітер.

Деву вмостився у шкіряному кріслі, розташованому коло величезного каміна. Закинувши ноги на оттоманку, він поклав револьвер на підлокітник і ліниво схрестив руки на грудях.

– Почувайся як удома, – в'їдливо кинув Пітер.

– До речі, класна домівка, – відповів Деву, роззирнувшись і схвально кивнувши. – Треба розуміти, що невдовзі вона стане повністю твоєю?

– Коли я прокинувся сьогодні вранці, я так і думав.

– Що ж, сімейка твоя виявилася досить твердим горішком.

– Поясни мені, будь ласка, чому вони й досі живі? Ти ж казав, що під час вибуху на яхті всі загинуть? Виходить, ти помилявся?

– Може. А може, й ні, – відповів Деву.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Те, що їх могло не бути на яхті під час вибуху. Гадаю, це найкраще з пояснень.

Пітер закотив під лоба очі.

– І ти гадаєш, що я повірю у цю фігню?

– Правду кажучи, мені байдуже, повіриш ти чи ні. Ти що, не розумієш? Головне не те, що сталося. А те, що станеться.

– Я знаю лишень одне: Берегова охорона відрядила цілий флот на нові пошуки, – сказав Пітер. – Можеш уважати мене божевільним, але мені здається, що цього разу їм більше поталанить. Що скажеш?

– Виглядає так, що саме це і станеться, – сказав Деву, беручи револьвер Пітера. – Але позір часто виявляється оманливим.

Різким помахом кисті Деву розкрив барабан револьвера і, швидко труснувши його, висипав у долоню всі шість куль. Потім показав їх Пітеру, після чого увіткнув одну кулю в гніздо барабана і різко його крутнув. Перегодом іще одним натренованим помахом кисті він клацнув барабан на місце.

Не встиг Пітер отямитись, як Деву вже націлював револьвер прямісінько йому у груди.

А оце як тобі виглядає?

Серце Пітера на мить завмерло, коли він помітив, як на обличчі Деву розпливлася відверто божевільна посмішка. Невже це і справді відбувається? Цього не може бути!

Але це дійсно відбувалося. Деву відвів ударник затвора великим пальцем, а вказівний поклав на спусковий гачок. У цей момент безтямна посмішка повністю зникла з його обличчя.

її змінив холодний, позбавлений виразу пильний погляд, що, здавалося, проникав Пітерові просто в душу.

Клац!

Глухий звук порожнього патронника заповнив кімнату, а Пітер стояв ошелешений і переляканий, відчуваючи водночас величезну полегкість.

– Сучий сину, ти ж міг мене убити!

Деву захихотів. Потім приставив пістоль до своєї голови і швидко натиснув на гачок п'ять разів поспіль.

– Ти що, зовсім схибнувся?

Певна річ, що коли Деву знову відкрив барабан, то в ньому не виявилося жодної кулі. То він лишень удав, що заряджає револьвер. Спокійно розтиснувши руку, він показав Пітерові всі шість куль, що й досі лежали в його долоні.

– Пропоную таку оборудку, – сказав Деву. – Виходячи з координат, що їх видав аварійний маяк, і місця, де спіймали отого тунця, Берегова охорона почне пошук з Багамських островів, розташованих набагато північніше від того місця, де фактично може перебувати твоя родина. Звісно, чимдалі на південь, тим більше траплятиметься незаселених островів. Тому в твоєму розпорядженні буде день, максимум два.

– Для чого?

– Для того, щоб спочатку знайти свою родину. Якщо вони і справді ще живі, – відповів Деву. – Ти ж пілот, наскільки я пам'ятаю?

Пітер кивнув, і в його голові почав вимальовуватися план, замислений Деву. Думки великих людей збігаються. Слабих на голову – теж.

Для преси й широкої публіки все це виглядатиме так, наче люблячий татусь від розпачу вирішив узяти справу в свої руки. Зараз час – найголовніше. І тому він зволів не покладатися на саму лише Берегову охорону. Татусь сам вирішив стати пошуково-рятувальною групою у складі одного чоловіка.

– Залишилося ще одне, про що я хотів би дізнатися, – сказав Деву, знову піднявши у руці револьвер Пітера.

– Що саме?

– Ти будеш готовий скористатися цією штукою?

Частина V
Хто знайшов, тому й дістанеться

Розділ 81

Перший промінь сонця торкається мого обличчя і будить мене. Так траплялося кожного ранку відтоді, як ми опинилися на цьому острові під назвою Забуте Богом Місце, яке розташоване бозна-де. Але цього разу я маю інше відчуття, яке можна вмістити в одне-єдине слово: алілуя!!!

В голові моїй не паморочиться, мене не нудить, і я навіть не пітнію, як гладунка у сауні. Лихоманка зазнала поразки. Інфекція зникла геть. Або, принаймні, зникає. І я повторюю: алілуя!!!

Я сідаю і вдихаю на повні груди. Звісно, я не почуваюся на сто відсотків здоровою, куди там! Але зрозуміло одне: я на шляху до одужання, а не на порозі смерті.

Чорт, якби не моя зламана нога, я б підскочила і станцювала б джигу.

Натомість я починаю рюмсати. Я не можу стриматися – настільки велике полегшення я відчула. Чому? З трьох причин. І всі троє лежать, примостившись біля мене.

Вони й досі міцно сплять, але мені байдуже.

– Дани, прокидайтеся!!! – гукаю я. – Вставайте, ви, ліногузи!

Вони ворушаться, поволі підіймають голови, озираються – що ж сталося?

Коли ж дітлахи помічають мою посмішку, вони враз підскакують. І мовчки витріщаються на мене, явно втративши дар мови. Але я не втратила.

– Марку, здається, тобі доведеться трохи почекати з покупкою «мазераті», – жартую я. – Моя лихоманка скінчилася.

Дивно, але з його боку не чутно якоїсь швидкої гумористичної ремарки, на які він зазвичай такий мастак. Натомість Марк робить те, чого ніколи не робив відтоді, як загинув його батько. Він починає плакати.

Сльози – річ заразлива, і невдовзі до нього приєднуються Керрі та Ерні. У родини Данів трапився цілком офіційний емоційний зрив, але, здається, ця обставина лише додає нам радощів. І немає на світі людей щасливіших за нас.

Аж раптом гучне низьке бурчання різко повертає нас до дійсності. Що це – грім? Та ні.

– Це у тебе в животі, мамо? – питає Ерні.

За інших обставин ми б усі розсміялися. Але не тут і не зараз. Мій шлунок дійсно бурчить, і це – пряме нагадування про те, що ми й досі стирчимо на цьому острові, а їжі у нас лишилося катастрофічно мало. Завдяки кільком дощам ми змогли назбирати трохи питної води, але з харчів у нас зосталася буквально жменька горіхів.

– Стоп! – раптом шепоче Марк. – Усі завмерли на місці!

Його очі уставилися в одну точку за моєю спиною.

– Що там таке? – пошепки питаю я.

– Дещо набагато більше за жменьку горіхів.

Ми повільно обертаємося, щоб поглянути. Поодаль на піску сидить біло-коричневий кролик і гризе пальмовий листок. Такий пухнастий та милий кролик.

Це ж наш обід! Але нам не хочеться чекати до обіду. Кролик запросто може стати і нашим сніданком, тільки як же його спіймати? Я знову шепочу:

– А як нам…

Утім, я не встигаю скінчити фразу. Марк ракетою зривається з місця, щодуху мчить по піску, як спринтер, і кидається на кролика. Я ніколи не бачила, щоб він так прудко бігав. Він промайнув у моїх очах розмитою плямою. На жаль, кролик бігав іще швидше. І промайнув переді мною ще більш розмитою плямою. Він кидається в кущі, а Марк тицяється обличчям у пісок.

– От зараза! – скрикує він. – Тепер його вже не спіймати.

– А нам і не треба ловити, – зазначаю я. – Принаймні, саме його.

– Мама має рацію. Це ж кролик, – каже Керрі.

Цього разу Ерні не розуміє, про що йдеться, бо ще малий.

– А що це має означати? – питається він.

Я простягаю руку і лагідно поплескую його по потилиці.

– Це означає, що там, звідки цей кролик прийшов, є багато-багато інших кроликів. Кролики люблять заводити великі родини, Ерні. Ще більші, ніж наша.