Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 10

Нестерпний біль пронизував усе тіло Джейка. Серце його гупало у грудях як кувалда. Боліло все: руки, ноги, легені…

З човна здавалося, що Керрі зовсім близько: добрячий нирок, кілька сильних змахів руки – і він уже поруч із нею. Та коли він опинився у воді, Керрі стала далекою-далекою. За сотні миль від нього!

Втім, то не мало значення. Він до неї добрався. Він її витяг. Він не дасть їй загинути, ні! Він не дозволить, щоб іще одного члена родини Данів, як і його брата, навіки забрала морська безодня. І ось Керрі жива й здорова, вона поруч із ним.

Проте щось вона аж занадто жива й здорова!

Тим часом як Джейк намагався тримати її носа та рота над водою, Керрі почала несамовито брикатися й верещати, вириваючись із його рук. Яка муха її вкусила?

– Керрі, я тримаю тебе. Розслабся-но, і все, – наказав Джейк, намагаючись говорити спокійно та вгамувати її паніку.

«Це ж лише паніка, не інакше», – подумав він. Просто Керрі й досі в паніці від того, що ледь не потонула. І буквально до смерті перелякалася. Тому вона зараз і пручається.

Він знову спробував умовити її, тепер уже гучніше.

– Керрі! Це я, дядько Джейк. Припини борсатися.

Він чекав, що вона ось-ось отямиться. Збагне, що більше їй нічого не загрожує, і заспокоїться.

Та не так сталося, як гадалося. Навпаки, Керрі почала пручатися ще сильніше. Вона звивалася і хвицалася в його руках, як торнадо. Як невеличке смертельне торнадо вагою дев'яносто вісім фунтів! І звідки тільки в неї взялося стільки сили?!

А у Джейка сил лишилось обмаль. Його м'язи виснажилися, і стегна та литки почали терпнути й судомитися. Вперше за свої сорок чотири роки він по-справжньому відчув, що вже немолодий.

Що ж, досить панькатися.

– КЕРРІ! ЗАРАЗ ЖЕ ПРИПИНИ! – загорлав на неї Джейк.

Одначе не встиг він знову розкрити рота, як його заповнила, обпікши гортань, солона морська вода.

Йому вдалося втримати Керрі однією рукою, другою ж він чіплявся за рятувальний жилет. Вона так навіжено гам-

селила руками по воді, що Джейк майже нічого не бачив довкола себе. Не кажучи вже про яхту. «Може, погукати на поміч?» – подумав він. Вочевидь, іншого вибору йому не зосталося.

Та заледве ця думка оформилася в його свідомості, як він відчув, що дівчина вивільнилася з його хватки. І відразу ж, не надто опираючись, зникла під водою. Та що ж це, в біса, таке, га?

Джейк швидко набрав у легені повітря і кинувся слідком за нею сторч головою. Чорт забирай! Вода надто каламутна, і тому погано видно. Можна було лише мацати довкола, а не обдивлятися. Невже ж Керрі потоне, як і Стюарт?!

Десять секунд… двадцять… тридцять… Йому і досі не вдалося її знайти! От тільки легені його ось-ось луснуть.

Нарешті, коли його голова вже починала боліти від тиску, він намацав на великій глибині якусь піддатливу та слизьку плоть. То рука Керрі!

Джейк смикнув її так різко і сильно, наче йому треба було завести газонокосарку і він мав для цього лишень одну спробу. Тримайся, дівчинко. Вони подалися догори й виринули на поверхню в найостанніший момент. Іще мить, і було б уже пізно. І Керрі, і Джейк хапали ротами повітря, яке здавалося йому солодким та безцінним як ніколи.

Джейк навіть примудрився знову спіймати жилет. Уже вдруге він урятував життя Керрі. І вже вдруге йому здалося, що…

«Та ні, – подумав він. – Цього просто не може бути».

Проте оскільки вона й далі пручалася, то іншої гадки просто не могло бути. Цього разу Керрі не лише хвицалася та верещала. Тепер вона ще й нестямно відштовхувала його від себе!

Керрі прекрасно знала, що робить. Прекрасно знала увесь цей час.

Тепер у Джейка не лишилося сумнівів. Його небога не хотіла, щоб її рятували. Вона намагалася втопитися.

Розділ 11

Від огиди та обурення Марк починає безладно вимахувати руками. Він не вірить своїм очам. Я теж не вірю.

– Та що ж там, в біса, ця Керрі робить, га? Намагається втопити його, чи що?!

– Стули пельку, Марку! – кажу я. – Будь ласка, тільки не зараз.

Я кажу це, бо розумію, що мій син поставив слушне запитання, відповідати на яке буде вкрай боляче. Втім, на те воно і схоже. Ба гірше – здавалося, Керрі ось-ось візьме гору над Джейком. Те, що він важчий від неї фунтів на вісімдесят чи дев'яносто, наразі не має жодного значення. Вона так його гамселить, що Джейк уже ледь у змозі триматися на поверхні, не кажучи вже про те, щоб хоч якось тримати її.

– Керрі! – кричу я доньці. – Усе буде нормально! Дай дядькові Джейку допомогти тобі!

І саме в цей момент з її вуст виривається несамовите ревіння.

– Відчепіться від мене! – волає Керрі у відповідь. – Не потрібна мені нічия допомога! Відпустіть мене!

Відпустіть мене?!

Раптом коліна мої затремтіли. Боже милосердний! Значить, Керрі не впала за борт. Вона сама стрибнула у воду, намагаючись укоротити собі віку! І зараз чинить те саме.

Мені знову закортіло кинутись у воду і хоч якось допомогти. Не можу ж я просто так стояти і спостерігати, треба щось робити! Але, як і першого разу, я зупиняюсь останньої миті.

Зачувши, як скрикнув від болю Джейк, я заклякла від страху як укопана. На його лобі з'явилася цівка крові. То, напевне, Керрі дряпонула його своїми нігтями.

Кров стікає по обличчю Джейка, і його вираз ураз змінюється. Ну все! Годі! Немає більше доброго дядечка Джейка! Бо йому все це насточортіло.

Заревівши як тигр, він обхоплює Керрі рукою за шию й робить їй задушливий захват. Мені інколи доводилося бачити, як копи робили так само в нашому відділенні невідкладної допомоги, коли туди привозили поранених кримінальників.

Ніколи не думала я, що радітиму, коли таке вчинять моїй дитині. Керрі хвицає ногами, але руки її притиснуті до її ж грудей, тому тепер Джейк має змогу підтягнути її до яхти. Марк, Ерні та я – всі ми нахиляємося і хапаємо її за лікті та зап'ястя. І нарешті витягуємо Керрі на палубу, як рибину.

– Припиніть! – верещіть і хлипає вона. – Дайте мені спокій! Відпустіть мене!

Серце моє розбивається на тисячі малесеньких друзок.

Ми посадовили Керрі на палубу, і вона починає битися в істериці.

Нарешті вона скоцюрблюється у позі зародка й починає жалісно хлипати. її рюмсання передається мов інфекція. Я теж розпускаю нюні. Абсолютно розгубившись, я не знаю, що їй сказати. Чим же я можу зарадити Керрі?

– Нумо, хлопці й дівчата, допоможіть трохи! – чується ззаду засапаний голос Джейка. Ми обертаємось і бачимо, що він висить, учепившись за край борта; з нього ручаями стікає вода. Затягти, його на палубу виявилося набагато важче, аніж Керрі, але врешті-решт нам це вдається.

– Спасибі, Джейку, – кажу я. – Дякую тобі.

Кілька дуже химерних секунд ми тільки й могли, що мовчати та обмінюватися зніченими й безпорадними поглядами. Нарешті озивається Джейк:

– Морське правило номер два: ніяких спроб самогубства! Ця фраза нікому не підіймає настрою, але, спіймавши

Джейків погляд, я збагнула, що він і не думав нас розвеселити. Він дуже серйозний, як і те, що тільки-но трапилося.

Втім, тепер до справи. Бо Керрі цокотить зубами від холоду і тіпається з голови до ніг.

– Марку, збігай принеси рушників, – кажу я.

Він киває і зникає під палубою. Та буквально за кілька секунд він знову з'являється на верхній сходинці. На його обличчі – вираз паніки. Рушників при ньому немає.

– Ми в глибокій сраці, – повідомляє він. – Я серйозно.

Розділ 12

Що трапилося цього разу? Саме з таким виразом обличчя я змучено зиркаю на Джейка, і він тієї ж миті відповідає мені таким самим змученим поглядом і таким самим виразом. Я уявлення не маю, що там з'ясував Марк, але з його інтонації та тремтливого голосу видно, що він не жартує. І що справи дійсно кепські.

– Ерні, залишайся з сестрою, – кажу я, вирушаючи слідом за промоклим Джейком, схожим на виснаженого боксера-професіонала, який після удару гонга виходить на ринг, щоб розпочати п'ятдесятий раунд. Ми вдвох ідемо до Марка, щоб він поінформував нас про ще одну халепу, яка звалилася на наші голови.

Але все відразу стає ясно і без слів. Ось вона, халепа, – прямісінько під нашими ногами.

Вода! Скрізь куди не глянь. Вона вкриває всю підлогу каюти і далі швидко прибуває. Глибина її вже сягає кількох дюймів.

– Звідки вона береться?

– Знизу, – відповідає Джейк. – Більше їй братися нізвідки. Я пішов, Кет.

Посунувши вбік Марка, він стомлено поплентався на камбуз до невеличкої квадратної ляди, що вела до машинного відсіку. Вода Атлантики настійливо пробивається крізь щілини довкола її завіс. Джейк береться за ручку і ось-ось має відсунути ляду. І Господь один знає, що він там за цією лядою побачить. Серце моє знову завмерло зі страху.

– А може, не треба, га? – питає Марк.

– Або я її відкрию, або ми потонемо, хлопче, – незворушно відказує Джейк. – Я обираю перший варіант. Треба хоч подивитися, в чому справа.

Марк схвильовано ковтає слину, і його кадик зникає під комірцем футболки.

– Чимось допомогти? – питає він швидко.

– Скажу через хвилину.

Проте вистачило й частки секунди. Рвучко піднявши ляду, Джейк бистрим оком оцінив ситуацію в трюмі й відразу ж почав віддавати термінові накази.

Розділ 13

– Кетрін, мені потрібна водолазна маска та дихальна трубка з ящику «Боже, поможи!».

– З якого-якого? – спантеличено питаю я.

– Це червоний ящик під гіком. У ньому зберігається все, що може знадобитися під час аварії, – хутко пояснює він. – А в нас – аварія.

– Зрозуміло, – кажу я, щойно до мене доходить чорний гумор цієї назви: ящик «Боже, поможи!».

Джейк обертаєтеся до Марка і тицяє в нього пальцем.

– А ти, Марку, давай паняй і швидко знайди мені хоч щось схоже на цеберко.

Марк непевно киває головою, але не зрушує з місця. Я теж стою як умурована. Чого ми чекаємо?

– Ну!!! – горлає Джейк. – Чого стали? Вперед!

Це допомагає. Марк та я прожогом кинулися геть із трюма так, наче довкола палахкотіла пожежа.

– Що там сталося? – питається Ерні.

Не встигаю я відповісти, як Марк випереджає мене.

– Скоро наша яхта нафік потоне! – бовкнув він. Я б висловилася дещо інакше, але зараз не час грати словами.

– Ерні, допоможи братові знайти пару цеберок, – кажу я. – Ми не потонемо. – Господи, думаю я, не дай нам потонути.

– А як бути з Керрі? – питає Ерні.

Ми всі одночасно кидаємо на неї погляд. Вона й досі лежить на палубі, скоцюрбившись та затуливши обличчя руками.

І знову Марк мене випереджає.

– Не хвилюйтеся, може, нам усім невдовзі доведеться стрибати у воду.

Ерні витріщається на мене, і очі його від жаху стають великими, як літаючі тарілки Фрізбі. Мій малий, котрий завжди поводився наче юнак старший за віком, раптом знову стає десятирічним хлопчаком. Він ледь спромігся вичавити з себе кілька слів.

– Це… д-д-ійсно п-п-равда, мамо?

– Все буде гаразд, – кажу йому я. – Принаймні, сподіваюся. Просто бери й допомагай брату. Але ні – краще поглядай за Керрі.

Я вже була обернулася бігти до ящика з аварійним спорядженням, як краєм ока помічаю єдину приємну подію за увесь час сьогоднішньої драми.

Керрі.

Вона повільно спинається на ноги і витирає сльози.

– Давай я допоможу, – тихо каже вона.

Може, їй перехотілося помирати саме сьогодні? Тож отой потоп у трюмі – це на краще?

Я роблю крок їй на зустріч, щоб обійняти її, бо мені так кортить знову стати для неї матір'ю, відчути це, але тут лунає стривожений вигук Джейка. Його слова, вилетівши з трюма, зупиняють мене на півдорозі, тож обійми та сльози радості доводиться відкласти до ліпших часів.

– Агов, родичі, не баріться, інакше за десять хвилин яхта піде на дно!

Розділ 14

У мене виникло відчуття, наче я у відділенні невідкладної допомоги або ж роблю операцію в польових умовах і мені бракує необхідних інструментів. Я перерила геть усе в ящику «Боже, поможи!» – і аптечку невідкладної допомоги, і надувний пліт, і бозна-що ще, – аж поки не знайшла такі потрібні зараз трубку та маску. Кинувшись мерщій до каюти, я швидко подаю їх Джейку.

Він уже встиг змонтувати ручний насос і просовує шланг через люк. Каже, що електронасос у машинному відсіку залитий водою і тому не працюватиме.

Я зиркаю вниз, собі під голі ноги. Рівень води помітно піднявся. Якщо недавно в каюті її було чотири дюйми завглибшки, то тепер не менше шести. А яка вона холоднюча! Таке враження, ніби мої ступні вмерзли в кригу.

– Гадаєш, яхта в щось ударилася днищем? – питаю я.

– Якщо й забилася, то я цього не відчув, – відповідає Джейк, хутко натягуючи маску на голову.

Тут мене осяяло.

– Мабуть, це трапилося тоді, коли ти витягував з води Керрі. А ми настільки зосереджено за вами спостерігали, що не відчули удару.

– Навряд чи, – каже Джейк, стаючи на ляду. – Якби якась штука розпорола обшивку, ви не могли б цього не відчути. Отже, ні у що ми не забилися.

– А що, на твою думку, сталося?

– Незабаром дізнаюся, – відповідає Джейк. – До речі, про всяк випадок – ти пам'ятаєш аварійну радіочастоту?

– Так, пам'ятаю, – кажу я. – А який випадок ти маєш на увазі? Що мусить статися?

– Та так, нічого. Це я щоб перестрахуватися, – непереконливо пояснює Джейк. – Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися. Ну що ж, поїхали! Де наше не пропадало!

З цими словами він стискає зубами дихальний мундштук і, наче спецназівець ВМС США, опускається в затоплений машинний відсік. Я натомість якусь мить стою наче в коматозному стані, а потім до мене доходить, що треба ж виконувати роботу. Підступивши до ручного насоса, я заходилася качати. Та чомусь мені здається, що я марно стараюся.

Єдине, що може врятувати нас, – це якщо Джейк негайно знайде пробоїну. І швидко її заглушить.

Інакше родина Данів потрапить до книги рекордів Ґіннеса під заголовком «Найкоротший сімейний відпочинок».

Розділ 15

– А де дядько Джейк? – питає Керрі. З бригади цеберконосіїв вона першою зайшла до пасажирського відділення. З-за її спини визирали Марк та Ерні. Давно вже я не бачила у них такого настрою єднання й наміру разом щось робити.

– Він у трюмі, намагається нас урятувати. Дай Боже, щоб це йому вдалося, – відповідаю я і показую на люк. – А ми тим часом будемо відкачувати воду.

Я вишикувала дітей ланцюжком – від каюти до палуби. Пояснюю, що так буде найкраще. Я черпатиму воду, передаватиму відро Ерні, той передаватиме його Керрі, Керрі – Маркові, а Марк виливатиме воду за борт.

Простіше не буває. Як я інколи висловлююся в операційній, напучуючи практикантів, «це ситуація типу ІДЗ, тобто І Дурню Зрозуміло».

Але ж ні!

Ледве ми розпочали, як відразу ж почулися нарікання. І родинна гармонія враз зламалася.

– Ерні! Тримай рівно відро, коли передаєш його! Невже так тяжко зосередитися? Ти увесь час розливаєш воду, – невдоволено бурчить Керрі.

– На себе поглянь, Керрі! Не барись! Швидше включайся в процес! – підганяє її Марк.

– Хто б казав! Озвався обкурений! – парирує вона.

– Зате я не маю суїцидального комплексу!

– Марку, може, ти стулиш пельку, га? – підхоплює Ерні.

– Ти у мене допросишся, малий гівнюче!

Не встигла я й оком змигнути, як Ерні бере повне відро води і, оминаючи сестру, вихлюпує його прямо в лице Марку.

– Ой, знову вода розлилась, який жаль! – уїдливо констатує він.

Він почав був реготати з власного жарту, аж раптом – геп! Марк стрибає з верхньої сходинки вниз, налітає на Ерні й обхоплює його рукою за шию. Ерні намагається вивільнитися, і вони обидва починають несамовито борюкатися туди-сюди. Мій конвеєр «ІДЗ» для вичерпування води офіційно перетворюється на борецький ринг із вільним входом для глядачів.

– Зараз же припиніть! – волаю я, намагаючись розтягнути хлопців. Але сама стаю жертвою своїх миротворчих зусиль і падаю додолу. Мені з ними не впоратися: вони зчепилися всерйоз.

До речі, а де це Джейк? Хвилиночку, де Джейк? Чому його й досі немає – великий знак питання?

Розділ 16

Хутко повернувшись до люка, я не бачу нічого, крім холодної води, яка все прибуває. Я втратила відчуття часу, але Джейк пробув у трюмі ось уже кілька хвилин. Чи надовго йому вистачить повітря в легенях? Бо в нього ж трубка, а не акваланг. Не знаю, що й гадати.

«Ні, не може людина такий тривалий час перебувати під водою, не дихаючи», – промайнуло у моїй голові.

Вихопивши з комірчини біля холодильника швабру, я заходилася гепати її держаком об підлогу камбуза. Цей шум

негайно привернув увагу Ерні та Марка. Вони кидають битись і обертаються поглянути, що то я роблю.

Як там Джейк? Чи привернула я його увагу?

– Щось він там аж надто довго, еге ж? – мовить Керрі непевним голосом з нотками страху. Дякувати Богові, в голові їй прояснилося.

Я мовчки киваю, і ми всі витріщаємося на люк, чекаючи, коли з'явиться Джейк, щоб хапнути ковток свіжого повітря. Тим часом я вперше помічаю, що вага прибулої води починає гальмувати хід яхти. Таке враження, нібито океан поволі засмоктує нас у свої глибини.

Краєчком ока я бачу радіо та пригадую Джейкові слова про аварійний радіоканал. «Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися», – сказав він. А я й не хочу знати.

Джейку, де ти? Мерщій виринай! Будь ласка, виринай і зроби ковток свіжого повітря. Благаю тебе!

Раптом у люку завирувала вода. Спочатку звідти показалася рука, потім голова, а потім – і ввесь Джейк.

Він поволі спинається на ноги в камбузі. На ньому маска і трубка. І більше нічого.

– Що сталося? – питаю я його. – І де твій одяг?

– Наразі слугує затичкою в шлангу, – відповідає він.

Я отетеріло мотаю головою.

– Що-що?

– Уся причина в шлангу, що подає забортну воду для охолодження двигуна. Не питай мене, чому він репнув, але саме це й сталося, тож мені довелося скинути з себе все, щоб припинити течу. Щойно ми вичерпаємо воду, я придумаю якусь більш надійну латку.

Це добра новина. Ні, це просто потрясна новина! Однак у мене з голови ніяк не йде одна думка.

– Е-е-е… Джейку…

– Що?

– Ти голий.

Він обдивляється себе.

– Ага, і дійсно голий, – каже він, зніяковіло посміхаючись. – Утім, ти ж лікар і тому все це багато разів бачила раніше, еге ж?

– Я маю на увазі дітей.

– Що тут такого? Я теж не раз таке бачила, – озивається Керрі та вперше за день осміхається.

– Он як? – відказую я і сама не можу втриматися від посмішки. – Якщо так, то чому ж ти стоїш вилупивши очі?

Керрі береться рум'янцем, Ерні та Марк починають кепкувати з неї, а Джейк хапає у мене з рук відро і прикривається.

– На цій оптимістичній ноті я покину вас і піду вдягнуся, – проголошує він.

Розділ 17

Виявляється, не можна просто так узяти і швиденько вичерпати з яхти п'ятсот галонів холодної морської води. Тут треба добряче упріти.

Решту дня і ввесь вечір я, діти та Джейк тільки тим і займалися, що цебро за цебром виливали воду в океан. Ми терпляче чекали, що невдовзі запрацює електронасос у машинному відсіку й полегшить нам роботу, але так і не дочекалися. Джейк припускає, що двигун теж надто мокрий і тому запустити його наразі не вдасться.

Наші тіла ниють з ніг до голови. Ми так потомилися, що коли нарешті вичерпали всю воду, в Ерні, Марка та Керрі тільки й стало сил, що побажати мені на добраніч.

Не маючи сил навіть повечеряти, вони зморено плентаються до своїх ліжок і, мабуть, засинають, заледве встигши торкнутися подушки.

Я б теж заснула, але мені не дає спокою те, що Джейк і досі ішачить у трюмі в машинному відділенні. Треба ж йому змайструвати на дірку в шлангові латку надійнішу, аніж його одіж, я правильно кажу? Сподіваюся, він упорається з цією проблемою.

Нам усім випав жахливий день, але Джейкові дісталося найважче. Йому довелося спочатку рятувати Керрі, а потім яхту. Відтепер він наш герой. І я просто не маю морального права спати, доки він не скінчить ремонт.

Окрім того, тут, на палубі, так хороше! Над головою багато-багато зірок. У небесах урочисто і тихо. Мені пригадуються ті часи в дитинстві, коли я ходила до католицької церкви, і я промовляю кілька подячних молитов.

Потім, затишно закутавшись у довгу ковдру з прорізом для голови, я відхиляюся на м'яку спинку лавиці, встановленої за штурвалом, і починаю розглядати сузір'я за сузір'ям. Оріон, Ліра, Кассіопея. Мої очі натрапляють на Великий Віз, і я не можу стримати посмішки, водночас і радісної, і сумної. «Знаєш, манюню, фактично Великий Віз – це не сузір'я», – багато разів повторював батько, коли мені було вісім чи дев'ять. Він або забував, що вже розказував мені про це, або хотів, щоб я запам'ятала. «Це просто скупчення зірок, або астеризм, – пояснював він, щоразу майже по складах повторюючи останнє слово. – Це означає, що Великий Віз є лише частиною більшого сузір'я».

Мій батько був заповзятим астрономом-аматором, а ще він був охочим та вправним оповідачем. Саме він кожної неділі водив нас до церкви, він, а не матуся, яка працювала медсестрою у відділенні невідкладної допомоги. Літніми ночами я впродовж кількох годин стояла з ним босоніж на холодній росяній траві, і ми по черзі зазирали в телескоп. Одна з ніжок триноги, на якій кріпився телескоп, зламалася в шарнірі, і я пам'ятаю, як татко полагодив її, принісши зі своєї підвальної майстерні широку липку стрічку.

«Усі ми, – вів далі він, – по-своєму схожі на Великий Віз, бо являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі. Сподіваюся, що колись ти навчишся сприймати себе саме так».

Мабуть, тому він і любив дивитися на зорі. Татко вірив, що там щось є. Якась вища сила. Щось набагато більше за всіх нас. І мені здається, що я сама знову починаю в це вірити.

Я і досі дуже за ним сумую й увесь час пам'ятаю про нього. Коли ж мене питають, чому я стала лікарем-кардіологом і утвердилася в царині, де домінують чоловіки, я завжди даю ту саму відповідь. Вона складається з речення, яке не потребує подальшого пояснення.

Коли мені було шістнадцять, мій татко помер від серцевого нападу.