Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 90

Уже вп'яте Пітер питав – ні, настійно вимагав, щоб Татем пояснив, куди він його везе.

І вже вп'яте Татем проігнорував його запитання, поводячись так, наче Карлайла взагалі в машині не було. Та й далі ігнорував, аж поки вони не проїхали крізь високу ковану браму посольства Сполучених Штатів у центрі міста Нассау.

– Ідіть за мною, – сказав Татем, зупинивши авто біля входу. То було не прохання, а наказ.

І Пітер увійшов слідком за Татемом до посольства, і вони рушили довгим вузьким коридором. Якщо у приміщенні й був кондиціонер, то він усе одно не працював. Усередині було парко як у сауні. Під стелею висіли вентилятори, які виконували важливу функцію: рівномірно розподіляли сперте задушливе повітря.

Коло останніх дверей у кінці коридору Татем зупинився. – Проходьте, – сказав він, відступивши вбік.

Пітер уставився на зачинені двері; по його скронях текли крапельки поту. Цей Татем виявився крутішим, аніж можна було припустити, слухаючи його голос по телефону.

– А ви зі мною не йдете? – спитав Пітер.

– Ні. Це поза моєю юрисдикцією, як прийнято говорити. Я почекаю на вас тут.

Татем відвернувся і пішов, залишивши Пітера на самоті з тривожною думкою: що тут, у біса, відбувається?

З-поза якихось дверей у коридорі чулося радіо та приглушені звуки пісні Боба Марлі «Дозволь тебе кохати». Але доречнішою в цей момент була б пісня групи «Енімелз» «Треба звідси вшиватися».

Табличка «Вихід», що виднілася в кінці коридору біля сходів, буквально спокушала Пітера до втечі.

Але цієї миті двері перед ним несподівано відчинилися.

– Привіт, Пітере, – сказала жінка.

Вони опинилися лицем до лиця, і то був іще один сьогоднішній сюрприз. І сюрприз цей був просто приголомшливий. Ба більше – вкрай неприємний та небезпечний.

Востаннє Пітер зустрічався з агентом Елен Пірс у кімнаті суду, де вона кидала на нього гострі як кинджали погляди своїх, безперечно, прекрасних карих очей. Два роки свого життя присвятила вона розслідуванню злодіянь одного бруклінського кримінального авторитета, який тримав мережу наркоторгівлі з оборотом у сотню мільйонів зелених. І їй удалося таки взяти його за сраку. А Карлайлу знадобилося лише два тижні, щоб той лиходій вийшов на волю.

Коли суд присяжних виніс вирок «не винуватий», Елен Пірс не втрималася і заволала на всю судову залу: «От блядь!» Ця, мовити б, емоційна ремарка навіть викликала у Пітера легку посмішку.

Тож що робить тепер тут міс Пірс? Чому ж це їй раптом захотілося з ним поговорити? І про що?

Втім, він здогадувався, про що саме.

– Тільки не кажіть мені, – почав Пітер, підіймаючи угору руки, – що теж хочете мене відговорити від пошуків моєї родини.

Пірс осміхнулася. На ній була біла футболка, охайно заправлена у лляні коричневі шорти. Це що – така тропічна форма в агентів Антинаркотичного бюро?

– Звісно, ні, – відповіла вона. – Навпаки, я вважаю, що це дуже добре, що ви хочете їх. розшукати самотужки. – Агент кивнула Пітеру, щоб той сідав за невеличкий столик поруч із нею. – І перед тим як ви візьметеся до пошуків, я хочу, щоб ви дещо знали. Я тут для того, щоб допомогти вам, Пітере.

Розділ 91

Джейк Дан – перевізник наркотиків? Дядько Джейк є зловмисником? Невже це правда?!

Ці слова прозвучали як маячня з вуст Елен Пірс і видалися ще більшим божевіллям, коли Пітер подумки їх повторив. Він навіть на мить не міг таке уявити. І це був не жарт. Так, від Антинаркотичного бюро багато чого можна чекати, але влаштування комедій не було одним із чільних методів його роботи. Вірніше, це взагалі не було методом їхньої праці.

– Вже понад рік ми стежимо за Джейком Даном, – сказала агент Пірс, склавши на столі свої тендітні руки. – Його не раз помічали в компанії з одним відомим контрабандистом, і маршрути його подорожей виглядають, щонайменше, вкрай підозріло. На жаль, окрім цього ми не змогли нічого довести. Бракує прямих доказів, щоб віддати його під суд.

– Навіть якщо ваші підозри про Джейка і є правдивими, то який стосунок це має до зникнення моєї сім'ї? – запитав Пітер. – Вони ж потрапили в шторм.

– Так, дійсно, – сказала агент Пірс. – Але ми не знаємо достеменно, чи саме шторм призвів до того, що яхта затонула. Залишається ще один варіант – що Джейк під час цієї подорожі грав подвійну гру: виступав у ролі капітана й водночас мав прийняти нову партію наркотиків.

– Нову партію наркотиків? Де? – спитав Пітер. Тепер агент Пірс і справді викликала у нього чималий інтерес. Його дедалі більше інтригував напрямок їхньої розмови.

– В тім-то й річ. Такі оборудки роблять зазвичай у відкритому морі, коли є лише два кораблі, а довкола – ані душі. Саме це, вочевидь, і планував Джейк Дан, але трапилось якесь ускладнення – сварка через гроші абощо. Боюся, що ваша родина стала жертвою кримінальних розборок. Втім, це лише робоча версія.

– Але ж є пляшка з посланням, що вони живі, – сказав Пітер. – Принаймні, я сподіваюся, що вони й досі живі.

– Я молю Бога, щоб так воно й було, містере Карлайл. І я сподіваюся, що так і буде, – запевнила агент Пірс. – А переконавшись колись у залі судових засідань у вашій рішучості, я навіть ризикну побитися об заклад, що ви знайдете свою родину першим. I саме тому я хочу дати вам оце.

З такими словами Елен Пірс поклала на стіл плаский чорний мобільний телефон. Таких Пітер іще не бачив, хоча був упевнений, що йому добре відомі всі існуючі мобільники. Він узяв його в руки і витріщився так, наче цей телефон щойно з неба впав.

– Ото ж бо, у мене була така сама реакція, коли я вперше його побачила, – сказала Елен. – Дайте-но я покажу вам, як ним користуватися. Простий як калькулятор. Навіть не потрібно бути технарем.

Із цими словами вона взяла телефон у Пітера і розкрила його, наче пласку пудреницю. На одному боці містилася клавіатура, а на другому – щось на кшталт сонячної батареї.

– Це супутниковий телефон? – спитав Пітер.

Елен кивнула.

– Найкращий з тих, що можна придбати за бюджетні кошти. Водонепроникний, ударостійкий, з вуглецевою нано-трубковою батарейкою, здатною забезпечити сто годин

роботи на одній зарядці. З нього можна зателефонувати будь-коли з будь-якого місця на планеті. Надійний сигнал, до того ж повністю зашифрований. Ніхто не підслухає.

– Клас! – прокоментував Пітер. – Однак навіщо він мені?

– Тому що, хай би де ви були, мені потрібно, щоб ви зв'язалися зі мною в ту ж мить, коли знайдете Джейка та свою родину. Я мушу про це дізнатися раніше від преси і, якщо можливо, раніше за Берегову охорону.

– Я зрозумів вас, агенте. Але ж навіщо все це?

– Якщо є люди, які бажають смерті Джейка, то резонно припустити, що вони й досі мають таке бажання. Саме тому ми і хочемо першими добратися до нього, щоб захистити його, а найважливіше – вашу родину. Не забувайте, що він є перевізником наркотиків, а це вже саме по собі небезпечно.

Пітер отетеріло закліпав очима.

– Так дивно, – нарешті мовив він. – Ну, дивно, що ви мені допомагаєте. Ви ж мені явно не симпатизуєте.

– Так, не симпатизую. Але, попри це, у вас своя робота, а у нас – своя, – з посмішкою відповіла Пірс. – А тепер зробіть мені послугу, добре? Ідіть і відшукайте вашу родину.

Розділ 92

Якось уночі, коли я працювала ординатором у «Клівленд клінік», мені випала одна-єдина година за всю цілодобову зміну, коли можна було подрімати. То виявився мій єдиний шанс перепочити, бо я була буквально виснажена.

Проте сон чомусь не йшов. Таке трапляється, коли людина аж надто зморена. Тому я увімкнула старий телик «Соні Трінітрон» у лікарській кімнаті відпочинку і почала дивитися документальний фільм про відомого фотографа Анселя Адамса. Чи про Франкліна Б. Вея? Точно не пам'ятаю. Але мені добре запам'яталася фраза, що характеризує ту годину дня, коли світло сонця є начебто найідеальнішим для зйомки. «Чарівна година» – ось як це називалося. Чарівна година.

І тепер, коли я сиджу собі на березі, споглядаючи океан і сонце, яке ніжно торкається обрію, я прекрасно розумію, про що тоді йшлося у тому фільмі. Бо це дійсно прекрасна і незабутня година.

Втім, для мене вона сповнена певної іронії. Вдома, у Нью-Йорку, я майже ніколи не бачила, як сідає сонце. Господи, та я навіть надворі ледь чи колись бувала! Більшість свого часу я проводила у стерильній кімнаті без вікон, а все, що бачила, – це монітори приладів забезпечення серцевої діяльності й живе, реальне серце переді мною на столі.

Одначе я ні про що не шкодую. Я ніколи не забувала про те добро, яке я робила людям. Хоча, повторюю, в усьому цьому є певна іронія. Треба було статись оцій трагедії, щоб я змогла, нарешті, помилуватися таким простим явищем, як захід сонця.

– Агов, мамо, – каже Ерні, підбігаючи до мене. Він стає боком, демонструючи свій профіль. При цьому видно, що він трохи, майже непомітно, втягнув живіт.

– Як ти гадаєш, я сильно схуд? – питає він.

І дійсно, мій пухкенький синочок став не таким пухкеньким, як був на початку мандрівки. Він скинув десь фунтів сім-вісім, і це й справді видно. Ясна річ, що дома йому б навряд чи вдалося це зробити.

Я дивлюсь на його обличчя, яке аж сяє гордощами за своє неабияке досягнення. А потім переводжу погляд на живіт Ерні. І вже було почала висловлювати своє захоплення фактом його схуднення. Та в цей момент мої очі ледь на лоба не вилізли.

Нарівні пупка мого сина з-за його фігури повільно показується вітрильний човен!

– Що сталося, мамо? Щось не так? – питає Ерні та з жахом позирає на свій живіт.

– Усе гаразд! – майже вигукую я. – Все просто прекрасно.

І навіть краще. Це просто фантастика! Дійсно – чарівна година!

Розділ 93

Від хвилювання я ледь не втратила здатність говорити. Слова даються мені з неабиякими труднощами.

– Ерні, а де твої брат і сестра?

– Ягоди збирають. А що?

– А ось що! – відповідаю я, показуючи на горизонт. – Ось поглянь, що там таке.

Ерні обертається і помічає те, що бачу і я: великий вітрильник, який пропливає так близько, що можна розрізнити форму вітрил. Нам уже кілька разів доводилося бачити судна, але вони були надто далеко, щоб нас помітити, і виглядали вони маленькими цятками. Але цей вітрильник був досить близько й на цятку аж ніяк не скидався.

У нас з'явився шанс. Справжній шанс!

– Мерщій! – кричу я. – Швидко біжи і знайди Марка та Керрі! Треба розпалити багаття! Ерні, біжи!

Ерні кидається геть, а я силкуюся підвестися. Якби я могла, то стрибала б і вимахувала руками, робила б усе що завгодно, аби тільки привернути увагу. Господи, вчини так, Щоб на палубі з'явився хтось із біноклем! Дивіться сюди! Я ж вас бачу, то й ви мусите мене бачити!

– Ні фіга собі! – горлає Марк, вискакуючи з заростів на берег, а Керрі біжить слідком за ним. Вони обігнали Ерні, який мчить трохи позаду.

– Ось бачите, бачите! А що я казав! – вигукує малий.

– Усе клас, але треба зробити так, щоб і вони нас побачили! – кричить Марк і прямує до приготованого заздалегідь вогнища.

Він хапає наш імпровізований сірник – палицю з прив'язаним до неї клаптем ковдри – і змочує його спиртом для розтирання з аптечки. Коли «сірник» займається, Марк щодуху мчить до трьох куп із листя та сухих гілок, і в цей момент він схожий на бігуна, що несе олімпійський вогонь.

– Поїхали! – вигукує він і підпалює ворохи.

Вони спалахують миттєво, і жовтогаряче полум'я прекрасно гармоніює з кольором небокраю, за який сідає сонце.

А коли останній сонячний промінь зникає, все, що ми можемо, – це стояти на березі й поглядати то на багаття, то на корабель, наче намагаючись з'єднати їх невидимою ниттю.

– Ну, давай! – благає Марк. – Вони не можуть нас не помітити!

Це мусить бути наша нагода. По-іншому просто бути не може. Ми заслужили її. І тому ми чекаємо, що нас обов'язково помітять; а вогнища тим часом гудять, викладені рівностороннім трикутником. Навіть я, перебуваючи від них за п'ятдесят футів, відчуваю їхній жар. І щосекунди чекаю, що з вітрильника надійде сигнал. Спалах світла, промінь прожектора – щось неодмінно надійде.

Я дивлюся на дітей і бачу, що вони відчувають те саме, що і я, – надію. Але п'ять хвилин перетворюються на сорок, з вітрильника – жодного сигналу, і ця надія починає згасати. Повільно. Болісно. Наші багаття теж згасають. На берег спускається морок. У прямому й переносному сенсі. Мені хочеться плакати. Та я не плачу. Не маю права. Заради дітей. І заради себе самої. Але ж Господи, як це жорстоко!

– Нічого, невдовзі з'явиться ще один корабель, ось побачите, – заспокійливо кажу я, намагаючись підтримати настрій.

Діти чудово розуміють мій намір. Одначе замість докоряти мені, як це часто бувало раніше, вони зі мною солідаризуються. Схоже, вони раптом збагнули, що, хоча наша надія і зазнала сьогодні фіаско, все ж таки це краще, аніж не мати ніяких сподівань загалом.

Як це дивно: чим більше життя нас випробовує, тим дужчими ми стаємо.

Розділ 94

Сидячи за самітним віддаленим столиком в «Біллі Роза», найзадрипанішому із задрипаних барів на околиці Нассау, Деву знов поглянув на свій годинник – коштовний «ґласгютте навігатор». До подорожі на Багами він удався з однієї-єдиної причини: підстрахуватися. Якщо Карлайлу знадобиться допомога, то він буде поруч і втрутиться в перебіг подій. Але Деву таки сподівався, що до цього не дійде. Він знав, що їм не можна допустити ані найменшого проколу. Все мало йти за планом – гладесенько та чітко. Як годинник.

Утім Карлайл уже півгодини як запізнювався. А вони мали зараз сидіти і востаннє обговорювати план дій: як і коли він має здійснити вбивство. Що ж там, у біса, його затримує, га?

– Не що, а хто, – пояснив Пітер, нарешті з'явившись

кількома хвилинами пізніше.

Перегодом він оповів про свою розмову з агентом Елен Пірс. Ця нахабна вискочка виявилася на диво простакуватою, та ще й із претензією на інтуїцію та проникливість. Вона все звалила на Джейка Дана.

– Цікавий поворот подій, еге ж? – сказав Пітер і навмисне капосно захихотів. А потім нахилився до Деву, стишуючи голос до шепоту. – На якусь мить я майже повірив цій сучці.

Деву замислено потер свою квадратну щелепу, ще не вирішивши, як бути.

– А що тебе насторожило?

Пітер поліз у кишеню.

– Оце, – сказав він. – Вона дала мені оце, щоб я зателефонував їй тієї ж миті, коли знайду Кетрін та її вилупків.

Уважно глянувши на супутниковий телефон, Деву знавецьки кивнув. Він був професіоналом своєї справи і метикував з воістину космічною швидкістю.

– Усередині – стежовий пристрій.

– Саме так.

– А ти певен, Пітере, що не перебільшуєш? Що все це не є лише твоїми страхами?

– Та ні. Ця сучка і справді щось підозрює. Не знаю, що і як, але підозрює.

Тепер до кишені поліз Деву. І видобув звідти швейцарський армійський ножик, класичний, червоного кольору.

– Ану дай мені телефон, – сказав він.

– Що ти хочеш зробити? – спитав Пітер.

– Просто дай мені телефон – і все.

Пітер подав йому через стіл телефон.

– Дивись не зламай. Вона не мусить знати, що я його зіпсував.

Деву не став користуватися розкладними ножицями та викруткою фірми «Філіпс», які містилися в цьому багатофункціональному ножику, а відразу ж витягнув лезо і загнав його в паз телефону. І легким порухом кисті розкрив його, наче устрицю.

– Повір мені, – сказав він. – Якщо твоя подружка-агент і дійсно щось запідозрила, то зіпсуття телефону буде найменшою з наших проблем.

Розділ 95

Територія довкола бару «Біллі Роза» явно не викликала бажання зайти до нього і перекусити. А точніше, вона взагалі відбивала усіляку охоту туди заходити, подумала Елен. Ліворуч від бару вивищувався покорчений скелет якоїсь згорілої комори, праворуч – звалище старих іржавих авт. Решта безлюдної піщаної території була поцяткована чахлим хвойником та кущиками вицвілої трави. Коротше, це явно було не місце для зйомок рекламної туристичної брошури про Багамські острови.

Однак Елен все одно зупинилася. Перше, що вона зробила, – це поставила свою взяту напрокат «Хонду Акорд» посеред іржавих авт на звалищі, та ще й капот підняла – щоб не відрізнятися. По-друге, вона сховалася за хвойником ярдів за сімдесят від входу в бар. А по-третє, Елен стала чекати.

Попри той очевидний факт, що сонце хилилося за обрій, спека все одно лишалася вбивчою. Краплини поту виступали з кожної пори її тіла, і невдовзі її одіж змокла до рубчика. Навіть ремінець потужного бінокля на її шиї, і той просякнув потом.

Цікаво, чому з усіх закладів, де можна пропустити чарчину, ти вибрав саме цей, Пітере?

Елен чекала далі, час від часу глипаючи на приймач у руці, який отримував сигнал з телефону, що вона його дала Карлайлові. На приймачевому дисплеї розміром не більше кредитної картки яскраво висвітлювалася тривимірна топографічна карта району, на якій червона цятка вказувала, що Пітер перебував усередині бару «Біллі Роза».

Елен осміхнулася. Вона перетворила живого адвоката на ходячий пристрій Аоджек. От і чудово. Тепер їй не доведеться цілодобово плентатися за ним як хвіст. А робити це лише тоді, коли дійсно треба. Як, наприклад, зараз.

Уставившись на вхід до бару, Елен пильним поглядом вивчила з десяток авт, припаркованих біля входу. Деякі з них лише трохи відрізнялися в кращий бік від металобрухту на звалищі, решта являли собою або малолітражки, або джипи. Проте один автомобіль скраю привернув її увагу. Він наче щойно з'їхав з вітрини престижного автосалону.

І дійсно, ця штука чітко вирізняється серед інших.

То був «мерседес CL600» купе. Елен не була поведена на автомобілях, але за кілька років розслідувань діяльності наркоторговців вона встигла дещо дізнатися про дорогі авта. Коли йшлося про «феррарі», «порше» та «мерседеси», вона запросто могла б підробляти репортером у автожурналі «Авто і водій».

Зі п'ятисотсильним движком, який гучно вихваляли рекламні проспекти, та ціною, що пурхала в районі ста п'ятдесяти штук баксів, «мерседес CL600» вирізнявся скрізь, хоч би де його паркували. І тому коло бару він був таким помітним, наче його розфарбували у червоний колір з білими цятками.

І чим більше Елен дивилася на нього, тим настійніше інтуїція підказувала їй, що цей «мерседес» мав якийсь стосунок до Пітера Карлайла. А через кілька хвилин виявилося, що інтуїція її не підвела.

Карлайл вийшов з бару. Він був не сам.

Елен швидко припала до бінокля. З Карлайлом був якийсь чоловік приблизно його статури, але, можливо, трохи молодший. Він мав на собі лляні шорти, шовкову блакитну сорочку й темні дзеркальні окуляри. Його загальний вигляд був так само зловісним та огидним, як і в Карлайла.

Ці двоє трохи побазікали й розійшлися в різні боки, не потиснувши рук і навіть, здається, не кивнувши один одному на прощання.

Карлайл підійшов до «тойоти Короли». Загадковий чоловік усівся за кермо крутого «мерседесу». Що ти замислив, Пітере? Хто твій новий приятель? Може, мені слід про нього дізнатися докладніше? Це можна зробити лише в один спосіб.

Розділ 96

Хутко в машину!

Елен рвонула до своєї «хонди» і з розмаху захряснула багажник. Ускочивши за кермо, вона міцно стиснула в руці ключ запалення і повернула його, вмикаючи двигун. Тієї ж миті кволенький двигун невдоволено завищав.

Що не кажи, а ситуація явно програшна! Чи зможе вона бодай наздогнати той «мерседес», уже не кажучи про те, щоб за ним стежити?

В одному Елен була на сто відсотків певною: вона спробує це зробити.

Загадковий незнайомець якраз і був тією потрібною їй зачіпкою. В цьому вона не сумнівалася. Той тип виглядав явно некошерно. Тому конче треба його наздогнати. А до Карлайла вона повернеться пізніше, бо це тепер не є проблемою – завдяки стежовому пристрою.

А справжня проблема щодуху мчала попереду по ґрунтовій дорозі. Той «мерседес» уже був як цятка на горизонті. Ще трохи – і він зовсім загубиться.

Але схоже, що ні. Елен закліпала очима від здивування. Цятка почала наближатись і збільшуватися в розмірах. Загадковий незнайомець, очевидно, не поспішав і просто насолоджувався поїздкою.

«А може, ґрунтовка надто погана і він просто береже підвіску авта від пошкодження?» – подумала вона.

Карлайл поїхав у тому напрямку, звідки прибула Елен. А загадковий незнайомець рухався у протилежний бік, наче щезаючи у безвісті. Дорога була ґрунтова, вибоїста і звивиста. Довкола не було видно ані будинку. Ні тобі дороговказу, ані рекламного щита. Якщо бар «Біллі Роза» був відлюдне-ним, то цей район, либонь, на карті взагалі не позначено. Ніби його й не існувало.

Зненацька Елен довелося зробити те, чого вона очікувала найменше: різко натиснути на гальма. Вона підібралася надто близько до «мерседеса» і мала трохи відстати, щоб не викликати підозри.

Куди ви їдете, загадковий незнайомцю? Але відповіді не було. Принаймні поки що.

Одна миля зміняла іншу, і Елен не відривала очей від багажника «мерседеса». Але її думки, не такі зосереджені, як погляд, почали повільно дрейфувати. Раптом звідкись із минулого почувся голос. То був голос її діда, і він пролунав так чітко, наче старий сидів поруч на пасажирському сидінні і низьким хрипким стакато промовляв один зі своїх найулюбленіших виразів: краще чорт, якого ти знаєш, аніж дідько, якого не знаєш.

Тоді, бувши ще маленькою дівчинкою, Елен ніяк до кінця не могла второпати, що той вислів означав. Але зараз цей час настав.

Вона поглянула через кермо на спідометр. Загадковий незнайомець плентався зі швидкістю не більше ніж тридцять миль на годину. Хоч би куди він їхав, але він явно не поспішав.

Аж раптом за мить усе змінилося. «Мерседес» рвонув з місця як ракета, враз задіявши всі свої п'ятсот кінських сил. І не встигла Елен натиснути на акселератор, як незнайомець зник за хмарою здійнятої пилюки.

Чорт!

Елен намацала ногою акселератор, але то була, мабуть, даремна справа. Які там перегони з таким потужним рисаком!

Загадковий чоловік щез. Його не було видно. Агентці Пірс узагалі нічого не було видно. Навіть кулі, яка летіла простісінько їй у голову.