Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 118

Журі радилося три довгі дні, і чекання стало для нашої родини просто нестерпним. Під вечір у п'ятницю, о пів на п'яту, старшина присяжних вручив судді Барнету складений удвоє аркуш паперу, де йшлося про те, що журі винесло одностайний вирок. Вочевидь, присяжні мали плани на уїк-енд.

– Ну, як ти гадаєш, мамо? – питає мене Ерні дорогою до суду. Раніше я казала йому, що він зможе потрапити на виголошення вироку лише в тому разі, якщо це станеться після закінчення його занять. Так воно й вийшло…

– Я гадаю, що не маю уявлення, ось як, – відповідаю я йому. Ми сидимо на задньому сидінні таксі, яке мчить нас до будівлі суду.

Я не жартую, бо дійсно не знаю, чого чекати. Моя інтуїція мовчить, нічого не провіщаючи ні про результат, ані про те, чи буде він мати стосунок до справедливості у моєму розумінні цього слова. Те саме і з Ноланом Гітом.

– Мені смішно, коли ці розумники на телебаченні намагаються узалежнити вирок від тривалості засідання суду присяжних, – каже він мені по телефону. – Істина ж полягає в тому, що вони не знають геть зовсім нічого, і я теж.

Ерні та я займаємо місця в передньому ряду зали засідань. Мене дивує, наскільки наелектризована атмосфера

в приміщенні! Усі гудуть, обмінюючись думками щодо майбутнього вироку.

Зала вгамовується лише тоді, коли з'являється суддя Барнет, усідається на своє місце, бере в руку молоток і кілька разів стукає ним, закликаючи аудиторію до тиші. Легким кивком голови він дає судовому розпорядникові вказівку впустити в залу членів журі присяжних.

Коли вони човгають кожен на своє постійне місце, я роблю те, чого ніколи не робила впродовж усього суду. Я крадькома зиркаю на Пітера. Він щасливо уникнув викладення завершальних аргументів. Мабуть, у цей час він якраз одужував після свого фальшивого серцевого нападу. Дивно все це, дуже дивно… Щось він підозріло спокійний навіть уже після того, як присяжні ухвалили вирок.

Частину з того, що відбувається, я і досі сприймаю як таке, що відбувається не зі мною, як щось нереальне. Як це все сталося? Що я роблю в цій залі? Чому я виявилася такою дурепою, що покохала вродливого й чарівливого негідника Пітера Карлайла? Та ще й убивцю, прости Господи.

Невдовзі я перестану докоряти сама собі. Кілька сеансів у Сари – і все буде в порядку, правда ж?

– Журі винесло остаточний вирок? – питає суддя Барнет.

Ось воно – найголовніше риторичне запитання.

Старшина присяжних повільно підводиться зі свого місця. Цікаво, що б ця повільність могла означати?

– Так, винесло, ваша честь!

Секретар вручає вирок судді Барнету. Цей чолов'яга, мабуть, є надзвичайно вправним гравцем у покер, бо коли він спершу читає вирок мовчки для себе, обличчя його залишається абсолютно непроникним.

Перегодом суддя киває старшині присяжних, котрий, як мені сказали, працює дипломованим бухгалтером. Вигляд у нього знервований. Хоча, звісно, не такий знервований,

як у мене. І не такий знервований, як у Пітера, – чого б мені дуже хотілося.

Я беру Ерні за руку й сильно її стискаю. Ось воно. Тобі гаплик, Пітере!

– У справі штат Нью-Йорк проти Пітера Карлайла…

Розділ 119

Публіка в залі засідань гучно охає і від подиву аж роти роззявляє. Нолан Гіт підбігає до мене, а я тим часом обіймаю Ерні, але не від радості.

Ґордон Ноулз та решта його адвокатської братії торжествуючи тицяють у повітря кулаками, потім він обертається до Пітера і буквально прилипає до нього в широких обіймах. Від споглядання цієї сцени мені нудить. Я ані слова з себе не можу вичавити – наче заніміла.

– Як же так, мамо, – каже Ерні. – Це ж несправедливо. Він же намагався нас убити.

Я ледь його чую. Все, чого мені хочеться, – це тримати Ерні в міцних обіймах.

Значить, ось воно як? Ось як воно закінчується? Пітер уникнув покарання. Але ж він убив Джейка і намагався вбити нас! Це все, про що я можу думати.

А тим часом Ерні вивільняється з моїх обіймів. Вийшовши у прохід між рядами, він наближається прямо до Пітера й легенько плескає його по спині. Що він задумав? Коли Пітер обертається до нього, малий Ерні розмахується правою ногою і сильно торохкає його просто в пах. Прекрасно!

І тут з мене враз сходить заціпеніння. Я знову все відчуваю. А найголовніше – відчуваю, що мені стало набагато краще. Я навіть мимоволі розсміялася. Може, це через жалюгідний вигляд Пітера, який зігнувся мов складаний ножик, скорчившись у три погибелі від сильного й різкого болю. А може, через самовдоволений вираз обличчя Ерні, котрий з почуттям виконаного обов'язку повертається до мене.

Я чітко усвідомлюю одне: нинішній день – це лише крапля в океані того, що мені довелося пережити.

І на цьому життя не закінчується. Я ж стала мудрішою, правда?

Мандрівка на яхті задумувалася для того, щоб знову згуртувати сім'ю, зібрати її докупи. І саме це й сталося, хоча ми і подумати не могли, як і якою ціною.

І ніщо на світі вже не змінить того, що в нас є, – відчуття єдності. Тепер у родини Данів усе буде гаразд. Ми знову одна сім'я, і ще ніколи не були ми такими сильними, загартованими та згуртованими.

Розділ 120

Біль від удару, що його завдав Ерні, ущух тільки через дві години. Але Пітер вирішив, що то мізерна ціна за виграний процес. Особливо коли врахувати, що на горизонті – День великих грошей.

І він настав.

Менш аніж за тиждень Пітер з просто грошовитого нежонатого панича перетворився на неженця з величезною купою грошей. Заложивши до суду громадянський позов, він з усіма для того підставами сподівався на позасудове розв'язання цієї справи шляхом обопільної домовленості. Чого він не сподівався, так це того, що Кетрін погодиться так швидко й легко, та ще й на грубеньку суму грошей. Що ж, шкода, що не вдалося заграбастати у вигляді спадщини всі її кошти. Одначе шістнадцять мільйонів – теж непогано. Можна випити багато пляшок дорогого шампанського!

Настав час святкувати перемогу.

– Нумо, збирайся, кудись поїдьмо і відв'яжімося по повній програмі! Поставимо публіку на вуха! – сказав Пітер, сідаючи у ліжку в квартирі Бейлі. їм уже не треба було ховатися від завидющих очей у готелі «Апекс». Прийшли нові часи. – Я повезу тебе до будь-якого ресторану, в який тобі заманеться. Мені страх як нетерпеливиться показатися з тобою на людях.

Бейлі ляснула резинкою його трусів, які були єдиним предметом одежі на Пітерові.

– Я вже зробила замовлення в китайському ресторані, мій милий дурнику. Хочу поласувати своєю улюбленою свининою му шу. Зараз її принесуть у номер.

Пітер кинув на неї недовірливий погляд.

– Ти що, і досі побоюєшся виходити разом зі мною в люди? Скільки разів тобі казати: такої проблеми вже немає. Я невинен. Мене виправдали. І я вільний як птах у польоті. Дякувати Богові, справедливість таки перемогла в тій залі суду.

– Та знаю, знаю. Дай мені ще трохи часу, добре? Я ще не зовсім звикла бачити свої фото у розділах світських новин.

– Зате я звик, – сказав Пітер. – Нехай усі бачать, яка ти неймовірно гарна і який я щасливий, що тебе зустрів. – Він нахилився і погладив її щоку. – Слухай, а чому б нам не вибратися за місто й кілька днів не відпочити? Можемо вирушити вже завтра. Можу скромно запропонувати вам Кариби.

– Ти дещо забуваєш, – відповіла Бейлі. – У мене ж заняття.

– А ти їх просачкуй.

– Легко вам говорити, містере Шістнадцять мільйонів доларів.

– Який зиск із цих грошей, якщо мені ні на кого їх витратити? Сама подумай.

– Отож-бо, отакі слова мені більше імпонують. Може, ця поїздка і дійсно є непоганою ідеєю.

Бейлі міцно притисла своє голе тіло до Пітера. Тільки-но вона хотіла поцілувати його, як зателенькав дзвоник унутрішнього зв'язку.

– О, це моя китайська свинина! – вигукнула Бейлі з хтиво-пожадливою усмішечкою і буквально вискочила з ліжка.

Вона загорнулась у білий плюшевий халат, який взяла зі шкіряного крісла біля вікна. Пітер, дивлячись на неї, не міг не пригадати той час, коли він опинився в цьому кріслі, вперше прийшовши на квартиру до Бейлі. Хіба ж можна забути той прекрасний еротичний танок, який вона для нього виконувала? І те, що було потім…

– Ти їстимеш у ліжку? – спитала Бейлі.

– Авжеж, – відповів Пітер. – А коли поїмо, то можна буде ще трохи порозважатися, еге ж?

Бейлі, виходячи з ванної, спокусливо посміхнулася і звернула до вітальні. Проте за кілька секунд вона повернулася не зі свининою в руках, а з пістолетом біля скроні.

Розділ 121

– Привіт, вибачте, що отак вриваюся без попередження, – сказав Деву, випромінюючи сарказм. – Я не сильно вам завадив?

Він підштовхнув прекрасну безпорадну Бейлі до краю ліжка й міцно притиснув довгий глушник свого пістоля до її правої скроні. І чим міцніше він тиснув, тим більше вона зіщулювалася від страху, підкоряючись його наказам.

– На Бога, що ти тут робиш? – сердито вигукнув Пітер.

– У нас із вами є одна невеличка незавершена справа, адвокате, – відповів Деву.

– Пітере, що відбувається? Хто цей чоловік? – тремтячими губами спитала Бейлі.

Деву захихикав.

– А ти що, їй нічого не розповів?

Пітер хотів було вдати з себе дурбаса. Заперечуй, заперечуй! – підказував йому внутрішній голос. Але не було ні сенсу, ані можливості. Деву явно не жартував.

– Люба, я тобі зараз усе поясню, – пробелькотів Пітер, марно намагаючись заспокоїти Бейлі.

– То вже поясни, зроби ласку, – погрозливо сказав Деву. – Можеш почати з того, що скажеш мені, де мої гроші.

Пітер різко сіпнув головою, не вірячи своїм вухам.

– Які ще твої гроші?

– Решта суми, адвокате. Тобі не здається, що на цей час ти вже мав би її переказати? Де гроші?

– Що? Ти що, здурів? Радуйся, що я не став вимагати назад початковий внесок. Якщо ти не читаєш газет і не дивишся телебачення, то нагадую: далеко не все сталося так, як планувалося.

Легким поштовхом руки Деву кинув Бейлі на ліжко. Тепер у його пістоля була нова мішень – проміжок між очима Пітера.

– Можливо, але якщо ти ще не сліпий і не глухий, то підказую: це не переговори. Торг тут недоречний, – сказав він. – Я прийшов за своїми грошима.

Пітер підняв обидві руки долонями вперед.

– Добре, добре, заспокойся. Одержиш ти свої гроші. – І з цими словами він кивнув на портативний комп'ютер Бейлі, чорний «Мак бук», що стояв на столі в кутку. – Я можу переказати їх негайно.

– Гарна відповідь, – мовив Деву з самовдоволеною усмішечкою. – Тут іще один маленький нюанс. Тобі доведеться переказати трохи більше, аніж ми домовлялися.

Пітер спантеличено закліпав очима. І відчув лють через власну безпорадність та приниження.

– Скільки? – спитав він.

– Зараз пригадаю… Яку ж там цифру бачив я у газетах? Здається, шістнадцять мільйонів?

– Тепер я точно бачу, що ти з глузду з'їхав, – сказав Пітер. – Та я швидше помру, аніж віддам тобі всі гроші.

Усмішечка Деву розпливлася на все обличчя.

– Знаєте, адвокате, я чомусь вам вірю. Та все одно це був ризик від самого початку, еге ж? – Він звів пістоль. – Тому завжди корисно мати план Б.

І з цими словами Деву різко перевів пістоль на Бейлі.

– О Боже, будь ласка, не треба! – стала благати вона, відповзаючи до бильця ліжка і кладучи на нього руку.

– Прекрасно вас розумію, дівчинко, – сказав Деву. Й обернувся до Пітера. – Ну то як, адвокате? Передумали? Чи нехай молода красуня помирає?

Пітер глянув на Бейлі, очі якої переповнив тваринний страх. І чому він з нею здибався? Що він у ній знайшов?

Бейлі тремтіла, абсолютно втративши над собою контроль. І все це через нього.

Прокляття! Гру програно. Цілком і повністю. Вибору він не має. Узагалі ніякого. Чи, може, все ж таки є?

Підвівшись із ліжка, Пітер підійшов до комп'ютера Бейлі.

– Як прийшло, так і пішло, – сказав він.

Він з'єднався з банком на Кайманах і ввів код та пароль свого анонімного рахунку. Ще кілька разів натиснувши на клавіші, він приготував переказ шістнадцяти мільйонів доларів. І кожен нуль, який він вдруковував, був для нього як кинджал у серце.

Пітер повернувся до Деву.

– Куди переказувати?

Деву вихопив Бейлі з ліжка і буквально витяг її на середину кімнати.

– Стань отут разом з нею, – наказав він. – А то знаю я вас, іще обдурите.

Наставивши на них обох пістоль і самовдоволено хихикнувши, Деву підійшов до комп'ютера і став натискати на клавіші. Одним оком він позирав на екран, іншим – на Пітера і Бейлі.

Пітер обережно, майже непомітно зиркнув на свій «ролекс», подумки рахуючи секунди. П'ять. Чотири. Три. Дві…

Раптом комп'ютер Бейлі вибухнув гучним дзеленчанням, на якусь мить ошелешивши Деву. То Пітер завів сигнал умонтованого будильника.

Вперед!

Пітер кинувся до пістоля і вибив його з руки Деву на підлогу. З розбігу гепнувши Деву об стіну, він став завдавати йому ударів – раз, іще раз!

І Деву упав. Однак не знепритомнів.

У них була приблизно однакова статура, але не однакова підготовка.

Лежачи на підлозі, Деву різкою підсічкою звалив Пітера з ніг і наскочив на нього. І став гамселити Карлайла по обличчю так, що тому бійка коло фонтана здалася сваркою двох хлопчиків у пісочниці. Який там пістоль! Він і без нього вб'є його – старим доісторичним способом!

Раптом наче грім серед ясного неба гримнув голос Бейлі – і бійка відразу ж припинилася.

– Ані руш!!! – заволала вона.

Розділ 122

Пітер з полегкістю зітхнув так глибоко, що йому аж запаморочилося в голові. Чи, може, то внаслідок ударів, що їх завдав Деву?

Втім, яка різниця? Головне те, що пістолет тепер у Бейлі. Думай, і швидше! – наказав він собі. Про виклик поліції і мови не може бути. Треба щось терміново вигадати.

Але Деву вже придумав.

– Крихітко, ти що, збираєшся мене встрелити? – спитав він, зробивши крок до Бейлі.

– Так. Саме так вона і вчинить, – сказав Пітер.

– А я кажу – не вчинить. – Із цими словами Деву зробив іще один крок. Тепер він був за шість футів від неї, а це вже небезпечно.

– Бейлі, якщо він ступить іще хоч крок, – стріляй. Просто натисни на курок і все.

– Вона цього не зробить, – сказав Деву. – Вона ж не вбивця, як ти. Правда ж, Бейлі?

– Не наближайся до неї, кажу тобі! – гаркнув Пітер.

Утім, Деву вчинив саме так.

– Стріляй! – заволав Пітер. – Пристрели цього виродка, ну!

І Бейлі натиснула на курок, щосили намагаючись твердо тримати руку.

Пуф! – проскочила куля крізь глушник. Звук був такий тихий, що Пітер його не почув. Зате він його відчув.

Якого бі…

Пітер поглянув на маленьку дірку в своєму животі, з якої на труси потекла цівка крові. Його відкинуло назад, і ноги стали як ватяні.

Він ніяк не міг збагнути: що ж трапилося секунду тому? Невже це дійсно трапилося?

– Бейлі, ти що?! – спитав він, хапаючи ротом повітря. Вона похитала головою, і на її вустах з'явилася – не може бути! – посмішка.

– Знаєш, Пітере, хоч ти і мальований красень, а трахальник з тебе нікудишній.

Деву просунув руку під короткий халат Бейлі й узявся за її апетитну сідницю.

– Тільки не треба мені триндіти, – сказав він, притягуючи її до себе. – Я знаю, що тобі подобалося з ним ужарюватися. Не кажи йому цього, йому ж і так зле.

Виряченими від болю й подиву очима дивився Пітер, як вони цілувалися. І то був не просто цьом у щоку, а поцілунок узасос.

О Господи, ні! Не може бути. Деву і Бейлі?

Пітер упав додолу, притиснувши руку до живота, що вже починав нестерпно боліти. Крізь його пальці точилася кров. Він важко дихав, а зір почав тьмяніти.

Деву відхилився від Бейлі, обернувся і з ядучою усмішечкою поглянув на Пітера.

– І що тільки не зробиш заради грошей, правда ж, адвокате? – сказав Деву, вкладаючи в свої слова максимум іронії.

– Але ж… я тебе витяг із в'язниці. Ми ж підписали угоду.

– Недоумкуватий адвокате! Ти ж робив це не для мене. То був твій черговий шанс злупити з клієнта бабки. І ти ним скористався. Як і я своїм шансом – сьогодні. Ти слабка ланка, Пітере. До того ж ти заслуговуєш на смерть, бо збирався вбити отих дітлахів. І свою кохану дружину.

З цими словами він повернувся до комп'ютера й закінчив переказ шістнадцяти мільйонів.

– Знаєш, іще ніколи не відчував я такого задоволення від своєї роботи, як зараз. Ніколи. Таке бездоганне завершення справи!

Пітер міг хіба що дивитися на Деву і думати про те, що він помирає. Життя крапля за краплею покидало його, і він слабшав з кожною секундою. Невдовзі його тіло увійде в шоковий стан.

Свідомість його поволі почала затьмарюватися. Як же таке могло статися, га? Те, що Деву розвів його як лоха, – це вже більш-менш ясно. Але ж така дівчина, як Бейлі?! Студентка юридичного факультету! А може, ніяка вона не студентка?

– Ти… ти… хто? – спитав її Пітер, на превелику силу вичавлюючи з себе кожне слово.

Деву захряснув портативний комп'ютер. Потім підвівся з-за столу, підійшов до Бейлі й забрав у неї пістоль.

– Вона – мій план Б, – пояснив він. – У кожного професійного фокусника має бути асистентка, правда ж?

Цього разу він не підморгнув, ба навіть не посміхнувся. А натомість підійшов до Пітера і підняв пістоль.

– Іди до біса! – гаркнув Пітер.

– Тільки після тебе, – відказав Деву.

І двічі натиснув на курок. Пуф! Пуф! Перша куля продірявила Пітеру голову, а друга влучила прямісінько в його холодне й жорстоке серце. Чиста робота.

Ставши на коліно, Деву вхопив Пітерову руку і помацав його пульс. Не тому, що думав, що адвокат якимось чином воскресне, діставши три кулі, а йому просто закортіло відчути, як він помирає. Чи вже помер.

– Ти диви який класний годинничок, – сказав Деву, роздивляючись Пітерів «ролекс». І, швидко знявши його з руки вбитого, запхав собі в кишеню. – Хто знайшов, тому й дістанеться, еге ж?

– Поквапся, любий, нам треба встигнути на літак, – сказала Бейлі.

Деву підвівся і послав їй поцілунок рукою.

– Боюся, ти маєш рацію лише наполовину, крихітко.

Пуф! Пуф! І слабких ланок не залишилося зовсім.

Розділ 123

Не минуло й півтори доби, а Деву вже шпацирував по Єлисейських Полях; звідусіль линула приємність та легкість, і взагалі, йому було так гарно, що краще не буває. Вечірнє сонце почало хилитися до обрію, і його сяйво поглинало Тріумфальну арку своїм жовтогарячим відблиском. Господи, як же він любив Париж!

Він буквально вдихав його, і від насолоди аж заплющував очі. Хрустке жовтневе повітря було просякнуте ароматом хліба та сиру, що линув з вуличних кафе на тротуарах. Цей аромат п'янив, він був знайомий, як давній добрий друг.

«Моя країна – Америка, але моє рідне місто – Париж», – сказала якось Гертруда Штайн, і ця фраза стала знаменитою. І Деву прекрасно розумів, що мала на увазі ця стара шльондра.

З тими грошима, що він їх одержав з Пітера Карлайла, він міг дозволити собі, м'яко кажучи, тривалий відпочинок у Європі. І саме це Деву і збирався зробити. До того ж душа має відпочивати – надто велика кількість убивств негативно впливає на психіку.

Раптом голос якоїсь перехожої змусив його зупинитися.

– Ви не підкажете, котра година? – звернулася вона до нього французькою мовою.

Звісно, що підкаже. Хто-хто, а він знав, котра година. Завжди знав.

Коли Деву відкотив рукав своєї дорогої куртки з провощеної бавовни, він лише краєм ока глянув на жінку, яка його зупинила. А натомість зосередив свій тренований погляд на нещодавно роздобутому платиновому «ролексі».

Треба віддати належне цьому Карлайлу, він мав добрий смак. І знав, як витрачати бакси на якісні речі.

Нарешті Деву відірвав очі від годинника й уже збирався відповісти незнайомці гарною французькою, що зараз двадцять на шосту. Але цієї миті слова застрягли у нього в горлі. То не була незнайомка.

– Ані руш! – сказала агент Елен Пірс, відступивши два кроки назад і тримаючи в руці пістолет «ґлок» сорокового калібру. – Ані руш, бо клянусь, пристрелю на місці.

Дивно, але Деву посміхнувся.

– Треба було пришити тебе, коли в мене була нагода, – сказав він.

– Еге ж, у житті часто доводиться жалкувати, – відрубала Елен. – А ще в житті буває чимало невеличких несподіванок. А тепер – руки за голову і навколішки. Негайно!

Перехожі вже встигли помітити її пістоль і нажахано пороззявляти роти. А потім масово стали задкувати і ховатися за деревами та автівками.

Тим часом Деву навіть не поворухнувся.

– Я сказала, руки за голову і навколішки! – звеліла Елен.

Натомість Деву зробив крок уперед.

Елен наставила свій «ґлок» просто йому на груди.

– Останнє попередження! – заволала вона. – Іще один крок – і ти помреш!

Однак Деву зробив крок, і не один. З усмішечкою самогубці на обличчі він кинувся до Елен, простягаючи руки до її пістоля.

Шпок! Елен всадила кулю йому в груди. Натовп зівак заверещав від страху. Частина людей кинулася тікати.

Деву хитнувся і позадкував. Ноги його підломилися. Але він не впав. Він мав би вже лежати долу на спині – мертвіше мертвого. А він і досі стоїть, сучий сину! Та ще й намагається знову напасти! І звідкись видобув викидний ніж. Шпок, шпок! Цього разу загадковий незнайомець упав і більше не підвівся.

Елен схилилася над убитим і закотила лівий рукав його куртки. Яка все ж таки славна ця штука – жетон таємного агента! Досить лише на мить показати його шпитальній медсестрі – і проходь куди хочеш.

А якщо точніше – то до Пітера Карлайла та його годинника. У шпиталі Елен мала доволі часу, щоб устаткувати його «ролекс» мініатюрним радіопередавачем.

– Якщо спочатку щось не вийшло, – сказала Елен сама собі, – то спробуй ще раз, потім іще.

Удалині почулося виття поліційних сирен. Кілька наступних годин їй доведеться відповідати на вкрай дражливі питання працівників французької жандармерії. А потім,

можливо, Ієн знову усуне її від виконання обов'язків. Але хоч би яку ціну довелося заплатити, Елен знала, що вона того варта.

Зрештою, їй таки вдалося спіймати «лиходія». Суперли-ходія, це однозначно. Того дня, коли він ледь не вбив її на Багамах, Елен дала собі обіцянку: хай там як, а вона неодмінно поквитається із загадковим незнайомцем.

– Щоб знав, як на мене нападати, виродку! – сказала Елен мерцеві, котрий лежав перед нею.