Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 52

Деву попрощався з Пітером Карлайлом і підвівся з лавки на дитячому майданчику неподалік Мангеттенського кримінального суду. Він пройшов квартал – так, щоб гарантовано зникнути з поля зору Пітера Карлайла.

А потім обернувся.

І куди ж ти тепер, Пітере? Скажи, будь ласка!

Клієнти були для Деву більш, аніж просто клієнтами. Вони були його об'єктами інвестицій. А ще точніше – високими ставками у ризикованій грі. І чим вищий ризик, тим більша винагорода. Тому, цілком природно, Деву мав за ними приглядати. Надто ж – за Карлайлом.

Наразі той являв собою найбільше джерело доходів Деву. Але він чесно заробив ті гроші.

Загалом, брудна робота була найлегшою частиною завдання. Бо в умінні вбивати Деву досяг вершин майстерності. Він на це вчився і вбивав залюбки та з творчим підходом. Ясна річ, ЦРУ дуже не хотіло втрачати такого цінного фахівця, але

там просто не мали вибору. Якщо ти підробляєш на стороні, то тебе виженуть без права повернення.

Саме ця обставина і привела Деву до Пітера. Він не був першим таємним агентом, що підробляв на стороні, і не був першим, хто на цьому попався.

Однак він був першим, хто найняв суперкласного адвоката, і той пішов прямо в Ленґлі, щоб обговорити деталі надзвичайно таємної угоди про виплату допомоги у зв'язку зі звільненням.

Це була обопільно вигідна угода, й іншого вибору жодна зі сторін не мала. А для більшої надійності її текст у запечатаному конверті віддали на збереження третій особі.

– Ви є хранителем моїх найбільших таємниць, – якось сказав Деву Пітерові. – Якщо вам коли-небудь закортить довірити мені якусь із ваших великих таємниць, то зробіть ласку – дайте мені знати.

Так що брудна робота дійсно не була проблемою для Деву. Проблему становили її наслідки, з якими він зіткнувся у своїй новій кар'єрі і які його серйозно турбували. А полягала ця проблема в тому, щоб клієнт усе не зіпсував, а особисто його не підставив і не надурив.

У випадку з Карлайлом основне питання стояло таким чином: чи зможе Пітер витримати прискіпливу увагу і тиск із боку преси, а якщо зможе, то як довго? Звісна річ, цей суперадвокат був міцним горішком, звичним до екстремальних умов та постійного тиску. Але ж то стосувалося лише кімнати судових засідань.

А в цій грі йшлося про багато інших речей. Тому останні двадцять хвилин Деву крадькома стежив за Пітером, коли той ішов пішки в бік житлових кварталів міста.

Невже цей тип і справді збирається пройти пішки аж до Верхнього Іст-Сайду? Та начебто ні.

Неподалік юридичного факультету Нью-Йоркського університету Пітер зупинився біля аристократичного особняка з вузькими вікнами, збудованого ще до Другої світової війни з бурого піщаника. Перед тим як піднятися крутими кам'яними сходами, він уважно роззирнувся навсібіч.

Спостерігаючи за ним з кінця кварталу, Деву захихотів. Пітере-Пітере! Невже ти ходиш туди, куди не слід ходити, і робиш те, чого не слід робити?

Але так воно й було.

Деву зрозумів це ще тоді, коли вони зустрілися вперше, щоб обговорити його справу: Пітер не мав пристрасті ні до грошей, ані до сексу, ані до чогось подібного. Він мав пристрасть до ризику.

Розділ 53

Стукаючи у двері квартири, де мешкала Бейлі, Пітер збагнув, що це його перший візит, який не стосувався сексу. І не тому, що він не мав бажання. А тому, що існувало дещо інше, чого він жадав іще сильніше.

То була маєтність Кетрін. Саме ця маєтність і була його кінцевою метою. Зігнавши зі світу Кетрін та її огидних діточок, він одержить сто мільйонів зелених. А якщо їх таки дійсно вдасться спекатися, то йому вже зараз треба вживатися в роль прибитого горем чоловіка. І грати її навіть з Бейлі. Особливо з Бейлі.

Вона була як несподівано випала карта, що стала частиною Пітерового життя, але аж ніяк не частиною плану. Коли замислював цей план і залучав Деву до його виконання, він її навіть іще не знав!

Але тепер, коли він уже знав – і бажав продовжувати їхні стосунки, – Пітерові хотілося, щоб їй ніколи навіть на думку не спало провести якийсь зв'язок між ним та зникненням яхти «Родина Данів». Ані Бейлі, ні будь-хто інший не мав здогадатись, яким холоднокровним і жорстоким гівнюком він був.

Пітер збирався постукати ще раз, аж раптом почувся типовий нью-йоркський звук, характерний для замка складної конструкції. Коли Бейлі почала відчиняти двері, він молив Бога, щоб вона виявилася вдягнутою не надто сексуально. Він же жива людина, зрештою. Може й не опертися спокусі.

– Пітере, яка приємна несподіванка! – проспівала Бейлі. – Очам своїм не вірю. Я лише двадцять хвилин як повернулася з останньої лекції.

Добре вже хоч, що на ній було істотно більше одежі, аніж просто ліфчик та трусики. Цього разу – аж ціла футболка й шорти. А погано було те, що Бейлі відразу ж нахилилася до Пітера і вп'ялася в нього своїми хтивими та жалючими як оси губами. Йому доведеться відсахнутися від неї. Ну ж бо, Пітере. Постарайся це зробити! Зараз не час трахатися.

– Що трапилося? – спитала Бейлі.

– А«ти хіба не дивилася новини?

Бейлі похитала головою.

– Стривай, – сказала вона й додала, трохи знітившись: – Сьогодні ж твій день вибору кандидатів до журі присяжних, наскільки я пам'ятаю. А чому ти тоді не в суді?

– Трапилася неприємність, – відповів Пітер.

– Сподіваюся, дружина Кінкейда не намагалася цього разу задавити тебе своїм «мерседесом»? – пожартувала Бейлі, задоволено вишкірюючись.

Та Пітер не засміявся. Він дуже хотів, але йому не дозволяла роль, яку він мав грати. Втім, дуже шкода, бо це дійсно прозвучало смішно. Красива, розумна, та ще й з потрясним почуттям гумору. Це не Бейлі, а просто знахідка.

Увійшовши до квартири, Пітер одразу ж вихопив з холодильника пляшку дієтичної кока-коли. А потім коротко розповів коханці про те, що сталося вранці. Починаючи з того моменту, як у зал судових засідань буквально увірвалась Анжеліка, і до телефонної розмови з капітаном Берегової охорони. Розмову ж із Деву довелося завбачливо вилучити з цієї надзвичайно мелодраматичної та сумної історії. Бо вона у неї явно не вписувалася.

Сказати, що Бейлі була ошелешена, – це означає нічого не сказати. Не вірячи своїм вухам, вона присіла, щоб перевести від хвилювання дух. А ще в неї виникло сильне почуття провини, про що вона й не проминула сказати Пітеру.

– А чому? В чому ти винувата? – спитав він.

– Та так, ні в чому. Забудь.

– Та годі тобі, мені ти можеш казати все що завгодно.

Бейлі ще більше знітилась і густо почервоніла. Проте нарешті зізналася.

– В той момент, коли ти сказав мені, що пропала яхта з твоєю дружиною, моєю першою думкою було: «Нарешті ми залишимося вдвох і нам ніхто не заважатиме». Це так жахливо з мого боку, еге ж? Я така сволота!

– Та ні, це цілком по-людськи, – заспокоїв її Пітер і, простягнувши руку, погладив її по щоці. – Тому те, що у тебе виникла така думка, не означає, що ти погана і зла людина.

– Ти і справді так уважаєш?

– Справді. Ти не зробила нічого поганого. І ніяка ти не сволота. До того ж я певен, що невдовзі зателефонують з Берегової охорони й повідомлять, що з моєю сім'єю все гаразд.

Не встиг Пітер закінчити цю фразу, як задзвонив його мобільний телефон. І вони обоє посміхнулися – цікавий збіг обставин!

– Це дійсно Берегова охорона? – спитала Бейлі, коли Пітер видобув телефон з кишені свого костюма.

Він глянув на дисплей і заперечно похитав головою. А потім повівся досить дивно, принаймні на думку Бейлі. Замість відповісти на дзвінок, Пітер сидів, уставившись на телефон, а той все дзвонив та дзвонив.

– Хто це, Пітере? – спитала Бейлі. – У тебе дуже здивований вигляд.

Вигляд у нього і справді був здивований.

Розділ 54

Як же вона могла так швидко рознюхати?

Пітер знав, що рано чи пізно йому все одно доведеться зробити «вихід до преси» через зникнення яхти «Родина Данів». Але ж не так швидко!

Пролунав іще один дзвінок – і він нарешті відповів.

– Чому ти так довго не відповідав? – пролунав у телефоні саркастичний голос.

Якби він направив її дзвінок на голосову пошту, то ця жінка все одно не вгамувалася б. І таки змусила б одного зі своїх агентів вистежити його і зв'язатися з ним особисто. Отак вона працювала. Чіпко як пітбуль.

– Пітере, вибач, будь ласка, – сказала Мона Елін, ведуча популярного ток-шоу на кабельному телебаченні. – Ти, напевне, засмучений лихою новиною про сім'ю, бо знаю, що сім'я для тебе – це головне.

– Дякую, Моно. Так. Мені зараз дуже важко.

Пітер стиха шепнув Бейлі, пояснюючи, з ким розмовляє, і та була приємно вражена. Ще б пак! Сама Мона Елін! її ім'я знала кожна домогосподарка, і ця ведуча навіть потіснила саму Опру Вінфрі в останніх опитуваннях.

Однією з причин шаленої популярності Мони була її просто неймовірна здатність подавати сенсаційні репортажі. Перш за все вона була впертим та настирливим репортером з потрясним шостим чуттям на новини. Окрім того, вона мала широке коло корисних знайомств і знала буквально всіх знаменитостей, включно з Пітером.

Вони познайомилися на прийомі в готелі «Волдорф Асторія», організованому Американською спілкою адвокатів. То було ще в ті часи, коли Мона працювала репортером сенсаційних новин у компанії WNBC. А Пітер якраз удало захистив у суді одного крутого репера від звинувачень у намірі вбивства і щойно відчув перший смак своєї загальнонаціональної слави.

Тож недивно, що Мона розшукала його на тому прийомі, а Пітерові вдалося її зачарувати, що теж було не дивина.

їхнє знайомство швидко переросло в інтимні стосунки. Увесь наступний рік, аж до того моменту, коли Мона започаткувала власне шоу з «Таймс-сквер», їх з Пітером єднала «взаємовигідна дружба», як писали в газеті «Нью-Йорк пост» у розділі світських новин. А грубі й безжальні блогери, які висвітлювали тему засобів масової інформації, були дещо відвертішими, характеризуючи їхні стосунки як «партнери по трахальному бізнесу».

Коротко кажучи, Пітеру та Моні Елін було про що згадати. І саме тому Мона вважала, що має першочергове право на висвітлення новини про зникнення яхти.

Лічачи подумки секунди, Пітер чекав, поки вона почне його благати. Саме так і сталося.

– Ти просто неодмінно маєш з'явитися сьогодні в моєму шоу, – почала благати його Мона. – Мусиш з'явитися.

Пітер хотів був відмовитися на тій підставі, що ще зарано робити якісь висновки, але Мона хутко загнала його в куток.

– Пітере, перш аніж відмовитися і казати мені, що ти й досі не перетравив цю новину, подумай ось про що, – вела далі вона. – Надавши розголосу цій історії, ти автоматично забезпечиш те, що Берегова охорона зробить усе можливе й неможливе, щоб знайти твою сім'ю. Ти ж цього хочеш, еге ж? Звісно, хочеш.

Іронія ситуації була настільки явною, що Пітер ледь стримався, аби не пирснути. Звісно, що ВІН ЦЬОГО НЕ ХОЧЕ!

Проте гра почалася, і наразі найважливіше – це правильно говорити і правильно виглядати, чи не так? Тому, хоче він чи ні, але йому доведеться-таки залучати сьогодні всі свої акторські здібності на ток-шоу Мони Елін.

Чорт, а може, вона йому саме вчасно зателефонувала! Це ж як знахідка! Чим швидше він поширить серед публіки свій образ прибитого горем, ні в чому не винуватого чоловіка, тим краще.

– Так, Моно, звичайно ж, – сказав Пітер. – Усе що завгодно заради порятунку моєї родини.

Розділ 55

– Яке ж це я рекламне гасло недавно бачила? – спитала сама себе Елен Пірс. – А, пригадала. Що у Вегасі трапляється, те у Вегасі й лишається. Ага, як же. Коли завгодно, але не тоді, коли ти працюєш агентом Антинаркотичного бюро. Те, що трапляється у Вегасі, перетворюється потім у Мангеттені на купу паперів для звіту!

Вже третій день поспіль після повернення з Лас-Вегаса Елен гнула спину за столом свого маленького офісу нью-йоркського відділу Антинаркотичного бюро в Нижньому Вест-Сайді.

Ця частина її роботи ніколи не мала для неї ані найменшого сенсу. Якщо облажаєшся і твій підозрюваний вшиється, то мусиш писати один звіт. А коли ти його завалиш, то мусиш писати аж три. Приблизно те саме, що працювати лікарем, але увесь час з'ясовувати стосунки зі страховими компаніями. Не краще. Ця думка зайшла їй у голову, мабуть, тому, що колись Елен збиралася вступити не на юридичний факультет університету Вейк-Форест, а на медичний.

Тож недивно, що вона сьогодні увесь час барилася та відкладала паперову роботу. Наразі ж Елен розважалася тим, що розгадувала кросворд, застрягши на № 7 по горизонталі: слово з восьми букв – «та, що не має обручки».

«Одиначка!» – нарешті вигукнула вона і вдоволено посміхнулася. Як же я раніш не здогадалася? Тим паче що матінка вже голову прогризла їй своїми балачками на цю тему. Чому ж, скажіть будь ласка, моя донька, така красива та розумна, і досі одиначка?

Тому що вона одружена зі своєю роботою, ось чому… А може, тому, що вона вже не така вродлива, як була колись…

Відірвавшись від кросворду, Елен почала збирати квитанції для ще одного звіту, фінансового. Вона якраз заглибилась у математичні розрахунки, коли раптом у її кабінеті почувся знайомий голос, і від його звуку їй аж у животі похололо. Від несподіванки Елен Пірс заклякла на місці.

Вона зиркнула на маленький телевізор, який постійно стояв у її офісі. Зазвичай він створював звуковий фон і вона протягом дня звертала на нього мало уваги. Так, інколи кілька хвилин переглянути програму «Точка зору». Або спортивні новини.

Проте зараз було по-іншому. На екрані з'явився ніхто інший, як Пітер Карлайл, адвокат захисту. Тьху-тьху тричі! Чорти б його забрали!

Від злості й досади Елен аж зубами заскреготала. Як же могла вона забути голос цього нахабного й зарозумілого мерзотника адвоката? І до сьогодні його звук для неї – як смертний вирок! Цілих два роки збирала вона незаперечні докази проти відомого ватажка мафії, щоб висунути проти нього звинувачення у хабарництві та здирництві – й лише для того, щоб у суді цей Карлайл узяв гору завдяки своїй безпардонній рисовці та не менш безпардонним брехням його негідника-клієнта.

Перемкни канал, сказала Елен сама до себе. Спекайся цього гівнюка. Але вона не наважилася. Це було все одно що спостерігати за автокатастрофою, щоб знати, чим вона скінчиться.

Взявши зі столу пульт, Елен додала гучності. Інтерв'ю в Карлайла брала Мона Елін. Кажуть, вони колись були близькими друзями, якщо я не помиляюся.

Елен прислухалася. «Що на цей раз рекламує цей негідник?» – подумала вона. Якусь нову книжку про чиїсь амурні походеньки? Чи розповідає про свою найостаннішу виграну справу? Втім, це не мало значення. Хоч би що Пітер Карлайл рекламував, він завжди насамперед рекламував самого себе.

Одначе ці думки швидко змінилися відчуттям провини. Інтерв'ю стосувалося раптового зникнення його сім'ї. Чорт забирай, навіть такий вилупок, як він, не заслуговує на те, щоб його дружина та нерідні діти зникли посеред океану.

Пітер Карлайл мав пригнічений та розгублений вигляд. Його відомий на всю країну голос, що був наче візитівкою, трохи тремтів, коли Пітер пригадував той момент, коли йому сповістили про зникнення сім'ї.

– Я твердо переконаний, що Берегова охорона їх знайде, – сказав він тремтливими губами. – Поки є надія, я буду сподіватися.

– Гадаю, наразі це єдине, що вам залишається, Пітере, – відповіла Мона Елін, повертаючись до студійної аудиторії з легким кивком голови. – Наша Берегова охорона відома своїми вдалими пошуково-рятувальними операціями, і я гадаю, що ця служба зробить усе належне, щоб знайти вашу родину, Пітере, цілою та неушкодженою.

Цілком захопившись тим, що відбувалося в студії, Елен мимохіть теж кивнула в унісон з Моною Елін. Це дійсно була якісно зроблена передача. У ній було все: і драма, і невизначеність, і слабкий проблиск надії на фоні тривоги й суму. Раптом Елен страшенно закортіло дізнатися, чим же все це скінчиться.

Саме цієї миті в неї виникло якесь химерне відчуття. Елен не знала, чому воно з'явилося, але душею відчувала: тут щось не так. І чим більше вона слухала, тим потужнішим це відчуття ставало. Вона навіть підвелася і підійшла ближче до телевізора.

Щось дивне було в тому, як Пітер про все розповідав. Здебільшого у минулому часі. Наче вже знав, чим скінчиться ця історія.

Розділ 56

Достатньо було смикнути за чорну штрипку, як рятувальний пліт з ящика «Боже, поможи!» надувся прямісінько перед нашими стомленими очима. Слава тобі Господи, нарешті ми виберемося з цієї обридлої води. Досить з нас плавати по-собачому. Досить з нас акул.

Першими на пліт залізають Марк та Керрі, а потім я підсаджую туди Ерні. Я – наступна. Коли діти бачать мою ногу, а радше білу кістку, що стирчить крізь проколоту нею шкіру, вони відразу ж замовкають із серйозними виразами на обличчях. Інколи треба зламати ногу, щоб примусити їх усіх замовкнути, а особливо Ерні.

– Чи є на кораблі лікар? – жартую я, намагаючись розрядити атмосферу.

Та мій невдалий жарт не допомагає. Ба більше – тиша на плоту лише посилюється після того, як діти затягли на нього Джейка.

Він навіть у ще гіршому стані, аніж я вважала. Майже все його тіло вкрите опіками третього та четвертого ступенів. Його шкіра схожа на повітряно-бульбашкову обгортку, в якій усі бульбашки луснули.

Керрі не може на нього спокійно дивитися: напевне, її мучить почуття провини за те, що вона в перший день подорожі намагалася втопитися сама, та ще й прихопити з собою Джейка.

На суходолі, в опіковій палаті лексинґтонського шпиталю, до наших послуг був би широкий вибір усіляких ліків та інструментів. Але то на суходолі. Натомість тут, посеред безмежного океану, все інакше. Набагато гірше. І я мало чим можу допомогти Джейку.

– Дай-но мені оту аптечку, – кажу я Маркові, скрегочачи при цьому зубами, бо мені навіть розмовляти боляче.

Решта пакунків, що містилися в ящику «Боже, поможи!», розкидані по всьому плоту. Окрім аптечки, ми маємо сім пляшок з водою і трохи їжі. Остання складається з сухофруктів, галет і горіхів, усі вони – у пластикових вакуумних упаковках. Звісно, що мало, але це краще, аніж узагалі нічого. Бо з нічого нічого путнього не вийде!

Однак у нас немає ані весел, ані козирка від сонця, ані радіо, ані мобільного телефону. Так негоже! Це проти правил!

Більше немає у нас і ракетниці, але ніхто не збирається винуватити Керрі після того, як вона врятувала наші сідниці – та й інші частини тіла – одним вчасним і влучним пострілом.

– Ось, візьми, – каже Марк, подаючи мені аптечку.

Знайшовши в ній антисептичну мазь, я легенько наношу її на ті частини тіла Джейка, де існує найбільший ризик зараження. Його голова спирається на бортик плоту, і він не ворушиться й нічого не каже. Мабуть, або знову знепритомнів, або просто не має сили говорити.

– Отак буде краще, – зауважую я, забинтувавши його руки й ноги одним тоненьким шаром, щоб шкіра могла дихати. – Цілком досить, аби дочекатися допомоги.

– А як же ти? – питає Ерні. – Твоя нога.

– Поки що нехай буде так як є, – пояснюю я. – її треба вправити, але я маю в запасі ще цілу добу, перш аніж можуть початися якісь незворотні зміни. А на той час я вже щасливо опинюся у шпиталі, а ви всі залишите свої автографи на моєму гіпсі.

– Ти й справді гадаєш, що вони й досі шукають нас? – питає Керрі.

– Звісно. А чому б їм нас не шукати?

Розділ 57

Капітан Ендрю Татем спересердя гепнув слухавкою об телефон у своєму маленькому кабінеті на базі Берегової охорони в Маямі. Лейтенант Мілкрест щойно повідомив йому останні новини про пошуки яхти «Родина Данів». І ці

новини були невтішними. Власне, ці новини полягали в цілковитій відсутності будь-яких новин.

Прожогом вискочивши зі свого кабінету, Татем кинувся найкоротшим шляхом до OB, тобто Оперативного відділу, звідки йому щойно телефонував лейтенант.

– Що за чортівня?! – прогримів Татем, проштовхнувшись крізь подвійні двері оперативного відділу. – І це ви називаєте «пошуково-рятувальною операцією»?! Зі мною такі штучки не пройдуть!

Ніхто в кімнаті і слова не зронив. Усі мовчали як у рот води набравши. І відповідальний за операції на суходолі. І радист. І унтер-офіцер, єдиною роботою якого було нанесення на карту місцеположення гелікоптера пошуково-рятувальної групи, що розшукував зниклу яхту.

Натомість вони всі обернулися і поглянули на Мілкреста.

Це був один з тих моментів, коли лейтенант пожалкував, що у нього з командиром склалися такі добрі взаємини. Через це «за умовчанням» вважалося, що з Татемом розмовляти має саме він.

– Ну, як я вже казав, гелікоптер досяг координат, які вказав радіомаяк зниклої яхти, але нічого в тому місці не знайшов. Навіть самого радіомаяка.

Раптом Татему захотілося курити. Страх як закортіло.

– З'єднайте мене з пошуково-рятувальною групою, – наказав він. – Я хочу сам почути, що саме вони там не знайшли.

Мілкрест повернувся до радиста. Той, хруснувши шиєю, різко кивнув і проказав у мікрофон позивні гелікоптера. Вся стіна перед ним була заставлена моніторами та завішана географічними картами.

Почувся дратівливий сплеск статичного електроструму, і за кілька секунд стало чути голос першого пілота.

– ПРГ «Вовк» один-дев'ять-один слухає, прийом, – голос пілота заповнив кімнату, бо радист увімкнув гучномовці.

Татем підійшов до пульта і вхопив мікрофон. Його голос лунав гучно як у діжці. Він не питав, він вимагав.

– Що там у вас таке, Джоне?! Чому й досі нічого не знайдено?

Пілот пояснив, що тричі пролетів над указаними координатами, але не побачив у воді ані човна, ані його екіпажа, ані будь-яких предметів узагалі. Вони починають огляд прилеглої території, але запасів палива на ретельні пошуки не вистачить, тому невдовзі їм доведеться повертатися на базу.

– А може бути таке, що координати були вказані неправильно? – спитав Татем.

– Ні, сер, – відізвався пілот. – Ми їх уже тричі перевіряли.

Мілкрест знизав плечима.

– Може, то сам радіомаяк. Видав хибні координати, а потім вийшов з ладу.

– Можливо, – погодився Татем. – Якщо дійсно так, то сподіваймося, що ці хибні координати лише незначною мірою відрізняються від реальних цифр. Інакше район наших пошуків доведеться розширити до району, охопленого штормом, а може, й більше.

– Навіть якщо задіяти кілька ПРГ, цей пошук може розтягтися не менше ніж на тиждень, – зауважив Мілкрест.

– Та отож. І це означає, що нам слід розпочинати розширений пошук уже зараз, – сказав Татем, склавши на грудях руки і наче звертаючись до самого себе. А виходячи з кімнати, він додав: – Будемо сподіватися, що ця родина Данів не тюхтії і що вони боротимуться за своє життя.