Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 18

– Ось де ти, – каже Джейк голосом чоловіка, який майже повернувся до свого нормального стану.

Я настільки поглинута зоряними небесами та спогадами про батька, що не чула, як він піднявся з трюма. Він стоїть, узявшись за поруччя біля штурвала, і посміхається мені.

– Ну як? – питаю я. – Пощастило полагодити?

– Так, нарешті. Мені вдалося відрізати кінчик паливного шланга і припасувати його в те місце, де лопнув охолоджувальний шланг. Щось схоже на операцію коронарного шунтування.

– Так ти не тільки моряк, а ще й хірург. Я вражена.

– Не поспішай хвалити мене, Кет. Принаймні поки що. Подивимося, чи буде латка триматися.

– А якщо не буде?

– Тоді діємо згідно з планом Б.

– А що це за план?

– Я сподівався, що ти знаєш. Зазвичай ти завжди підстраховуєшся.

– То в операційній. А тут, у реальному світі, – не завжди.

Ми обоє сміємося, а тоді Джейк оминає штурвал і приєднується до мене. В руках він тримає дві склянки та пляшку білого вина. Гарна ідея, до речі.

– Гадаю, нам обом не завадить трохи випити, – каже він. – 3 чисто медичних міркувань.

– Не применшуй значущості моменту, Джейку. Бо потрапиш у книгу рекордів Ґіннеса за найстриманіше висловлювання року.

Джейк сідає на лавку напроти мене і дістає з кишені штопор. Він перевдягся у тепліше вбрання: червоний з вирізом светр та вицвілі джинси з кількома розривами та плямами білої фарби. Схожі джинси можна побачити в мангеттенських бутіках Сохо, де вони продаються за п'ятсот баксів.

Ясна річ, що ці джинси справжні й непідробні. Як і сам Джейк.

Коли він відкорковує пляшку, мені в око впадає чорна етикетка, і я відразу ж пригадую, що то за вино. Це «Ля Скольча Ґаві ді Ґаві», одне з наших найулюбленіших.

– Я вже давно його не пила, – зазначаю я. – Точніше кажучи, останній раз пила його саме з тобою.

Мої слова завмирають у повітрі, і їх змінює ніякова тиша. Схоже, ми з Джейком пригадали той самий епізод. Ми розпили пляшку «Ля Скольча Ґаві ді Ґаві» саме тоді, коли востаннє кохалися.

Розділ 19

Джейк змінює тему, а радше – ігнорує її. Подаючи мені склянку, він пропонує тост:

– За спокійнішу подорож та за справді приємний відпочинок. Гадаю, що так воно і буде.

– За це і вип'ємо, – погоджуюсь я.

Ми цокаємося і відсьорбуємо зі склянок; вино, розтікаючись у роті, смакує терпкувато й солодко. Я ніколи не була прихильницею та великим знавцем вин і, мабуть, не зумію відрізнити сирах від ширазу, або піно ґріджіо від піно ґрі, але я здатна відчувати смак доброго вина. А це було добре вино. Дуже добре.

– Агов, Кет, ти чула? – раптом питає мене Джейк.

Я заклякаю і починаю прислухатися.

– Ні, нічого не чую. А що?

Джейк сміється.

– Та нічого. Ото ж бо й воно, що нічого. Просто тиша і спокій.

Він має рацію, бо це дійсно чудово. Та замість насолоджуватися прекрасним моментом, я думаю тільки про те, що він невдовзі скінчиться. Тоді, коли вранці попрокидаються діти. І все почнеться знову. Знову почнеться оте божевілля, що охопило мою родину.

Те, що Марк регулярно курить марихуану, – то одна річ. Але ж донька з потягом до самогубства – то зовсім інше.

– Джейку, що мені робити з Керрі? Звісно, певні ознаки були, але я ніколи не думала, що все зайде аж так далеко.

Джейк ненадовго замислюється, а потім злегка зітхає і знизує своїми широкими плечима.

– Одне з двох, -»каже він. – Ми можемо розвернути яхту і затягнути Керрі до якоїсь психлікарні, де її кілька днів обстежуватимуть, забравши у неї всі гострі предмети й пересвідчившись, що з одежі вона не зможе змайструвати зашморг. Опісля її накачають наркотиками та залишать у стаціонарі для лікування або накачають наркотиками і відпустять додому. В обох випадках ти ніколи не зможеш чітко визначити, чи вона буде намагатися зняти на себе руки, чи вже відпочила від цієї думки. Пам'ятай, Кет, Керрі потрясно добре плаває.

– Тебе як послухати, то Керрі тільки й думатиме, що про самогубство.

– Але я хочу, щоб вона про нього більше не думала.

– А який же твій другий варіант? – питаю я. – Невже є якийсь вихід із цього жаху? Ситуація – гірше не буває.

Джейк нахиляється до мене і стишує голос майже до шепоту.

– Будемо ходити під вітрилами цілісіньке літо і продемонструємо їй, що на цьому світі справді варто жити.

– Гадаєш, ми зможемо?

– Чесно кажучи, я не певен на сто відсотків. Знаю лише: якщо ми не спробуємо і якщо ти не вкладеш усю свою душу, то потім тобі доведеться шкодувати про це все життя. А Керрі… гадаю, що вона оклигає. Коли ми були з нею у воді, вона насамкінець раптом припинила опиратися мені. І таким чином урятувала себе.

Джейк відсьорбує «Ґаві ді Ґаві», а його слова поволі закарбовуються у моїй свідомості. Дивно все це. Я знаю багато чоловіків з грубшими грошима, поважнішою маєтністю та більш престижними професіями, ніж у Джейка, але ніхто з них не має того старого доброго почуття здорового глузду, яке властиве йому.

Запанувала комфортна мовчанка, яка нарешті дає мені змогу по-справжньому насолодитися тишею і спокоєм. Звісно, цей стан душі триватиме недовго. Та, мабуть, саме оця скороминущість і робить його таким приємним! Як і скороминущість самого життя.

Я вже знаю, що буде далі. Але нічим не можу зарадити. Я починаю думати про те, що смерть Стюарта трапилася саме на цьому човні. Про труднощі нашого шлюбу. Про помилки, що ми їх обоє припустилися. Та, виявляється, не одна я міркую таким чином.

– Хочеш розповім щось божевільне? – питає Джейк.

– А хіба може бути щось божевільніше за нинішній день?

– Так, якщо ти мені повіриш. – Він на хвилю замовкає, щоб наповнити наші склянки. – Приблизно півгодини тому, коли я сам порався у машинному відсіку, мені здалося, наче я чую чийсь сміх. То був чоловічий голос, і до того ж дуже знайомий. Я подумав, що то Марк, а може, навіть Ерні. Та висунувши голову з люка, сподіваючись їх почути, я не почув нічого. І раптом знову пролунав сміх.

Я збентежена.

– І виявилося, що то був таки один із хлопців?

– Ні. Сміх лунав ізсередини машинного відсіку, і я здогадався, чому він видався мені таким знайомим. То був Стюарт. То він сміявся. А коли я обернувся, щоб продовжити ремонт шланга, то…

Джейк замовкає, явно не бажаючи продовжувати речення. Я напосідаю на нього.

– Що? Що сталося в той момент?

– На якусь мить, – каже Джейк, – на якусь мить я його побачив, клянуся. Я знаю, що насправді цього не було, але здавалося, наче то було насправді. І мені стало лячно. Саме тому, що видіння було таким реальним! Немов він і справді був з нами тут.

Розділ 20

Навіть не знаю, як реагувати на сказане. Може, Джейк просто кайфує, викуривши частину трави, яку він відібрав у Марка? А може, він сильно вдарився головою під час сьогоднішніх перипетій?

– Я ж казав тобі, що це буде божевільна розповідь.

– Не така вже й божевільна, – намагаюсь я заспокоїти його. – Інколи, коли я йду по вулиці у Нью-Йорку, мені самій здається, що я бачу Стюарта.

– Ти кажеш про те, що бачиш людей, схожих на Стюарта, а я кажу, що бачив…

Джейк знову замовк, не закінчивши речення. Тож це роблю за нього я.

– Бачив привида?

Я не психіатр, але мені страх як кортить опинитися на місці моєї подружки Сари. Якби Джейк сказав їй усе це, сидячи у неї в кабінеті на Мангеттені, то як би вона відреагувала? Якщо чесно, не знаю. Але, гадаю, це було б щось креативніше, аніж примітивне: «Привидів не існує в природі, Джейку».

І тут мені дійшло. Ми ж удвох ніколи по-справжньому про це не говорили!

– Ти гадаєш, це через відчуття провини? – питаю я.

Він глянув на мене так, наче я відхилила важку гігантську штору, що приховувала його заповітні думки.

– Я ж був його братом…

– А я була його дружиною. Я переживала дуже непростий період нашого шлюбу, а тут мені трапився ти. Ніхто з нас не чекав, що таке станеться. Те, що ми зробили, було недобре, і ми обоє згодом це збагнули.

– І ти навіть швидше, ніж я.

– Я мала думати про дітей, Джейку. І про Стюарта, попри його штучки.

Він сумно киває.

– Знаю. Ти вчинила правильно.

– Річ у тім, що ми ніколи не зможемо змінити те, що вже сталося. І якщо чесно, я б не хотіла нічого міняти.

– Я теж. – Із цими словами Джейк кладе свою руку на мою, а потім прибирає.

Він через силу посміхається, і ми залишаємо цю тему. Принаймні, поки що. Ми допиваємо вино і навіть примудряємося трохи посміятися навздогін нашому першому дню в морі, який видався просто катастрофічним.

Та коли я, сказавши «добраніч», умощуюся спати, наша розмова з Джейком починає відлунювати в моїй голові. Надто вже добре знайоме мені те відчуття провини, яке залишив по собі наш роман. Воно спустошило мою душу і досі спустошує. Особливо тому, що навіть Джейк не знає усієї правди.

І якщо існує таке поняття, як «промінь надії», то він мене знайшов. Я незле засвоїла життєвий урок. Мені трапив-

ся другий шанс покохати, і зараз моє кохання чекає на мене в Мангеттені.

Хай там як, але я не зможу зраджувати Пітера. Я люблю його більше за саме життя.

Розділ 21

Повільно, спокусливо дражнячись, відчинила Бейлі Тод двері своєї двокімнатної квартири в Ґринвіч-Вілиджі. На її обличчі була бісівська посмішка, а на решті тіла – майже нічого. А якщо точніше, то чорний бюстгальтер і трусики.

Саме це і сподівався побачити на ній сьогодні Пітер Карлайл.

Інколи Бейлі вдягала яскраво-червоне, інколи – сніжно-біле. Але ніщо так не збуджувало Пітерові кров, напомповуючи її туди, куди треба, як коли вона вбирала чорну як смола білизну. В чорній білизні Бейлі була схожа на розпусну хвойду, але саме це і приваблювало Пітера Карлайла.

– Привіт, красунчику, – проворкотіла вона дещо награно, але не дуже. Принаймні, Пітер сподівався, що в неї до нього щирі почуття.

На якусь мить він затримався у коридорі, оглядаючи Бейлі з ніг до голови так, наче вона була разюче гарним та коштовним витвором мистецтва. Густе каштанове волосся, хтиво-замріяні очі, бездоганне двадцятип'ятилітнє тіло, і досі туге, як баскетбольний м'яч. Але справжнім шедевром природи її робило миловидне обличчя з безневинним ангельським виразом. Стосовно жінок є одне дуже слушне правило: вдвічі молодша плюс сім років. І Бейлі під це правило більш-менш підпадала.

– Я цілий день тільки про тебе й думав! – захоплено видихнув Пітер, і це було недалеко від істини.

Бейлі іронічно схилила голову.

– Навіть коли цьомкав свою дружину, бажаючи їй гарної подорожі?

– Так, особливо в той момент, – анітрохи не вагаючись, відповів Пітер. Бейлі двадцять п'ять; Кетрін – сорок п'ять. У його свідомості не виникало жодної суперечності: Бейлі однозначно була для нього на першому місці, хоча Кет і справді виглядала доволі добре для своїх років. А років їй було стільки, скільки і йому.

Він пройшов у квартиру, не озираючись, зачинивши двері п'яткою.

Бейлі притиснулася до нього і прошепотіла на вухо:

– Мені так кортить трахнутися з тобою. Спочатку відсмоктати, а потім трахнутися.

Взаємне бажання було у Пітера ще сильнішим. Він настільки завівся, що йому аж у голові запаморочилося. Він нахилився поцілувати її, але коли до її повних губ лишалося кілька дюймів, Бейлі раптом відступила назад і захихотіла. А потім поманила його вказівним пальцем.

– Іди за мною. Не забувай, що ти в гостях. Це ж моя домівка.

Бейлі повела Пітера до спальні, але не в ліжко, а посадила його в коричневе шкіряне крісло біля вікна, що виходило на дещо чудернацький та привабливий район, у якому вона мешкала.

«Що вона замислила?» – подумав Пітер. І в його свідомості промайнула безліч гедоністичних, хтивих та неймовірних своєю розпусністю комбінацій. Потім з'явилася ще одна думка, цього разу іронічна. Як добре, що юрфак Нью-Йоркського університету випускає таких безсоромних дівчат!

Саме там він і познайомився з Бейлі кілька шалених та незабутніх місяців тому. Його запросили зробити доповідь для першокурсників на симпозіумі, присвяченому ролі прав затримуваних у системі кримінального правосуддя. А після доповіді Бейлі обережно і вкрай поштиво спитала, чи не зволить він побіжно переглянути її курсову роботу та зробити свої зауваження.

Чи навмисне Бейлі його домагалася, чи просто так сталося само собою – хтозна. Але Пітер відразу ж побачив, якою розкішною та вбивчо-привабливою вона була. І вже через тиждень вони опинилися в ліжку.

А потім кохалися в його лімузині. І в чоловічій кімнаті відпочинку в Ґугенгаймі.

І в ліфті готелю «Маркіз Плаза», що біля площі Таймс-сквер.

Проте коли студентка третього курсу юридичного факультету запалила кілька свічок на туалетному столикові та повільно зашторила вікно, відгородивши таким чином свою спальню від зовнішнього світу, стало ясно, що Бейлі Тод уважає: настала пора створювати для Пітера Карлайла таку обстановку, щоб він почувався як удома.

Розділ 22

– Тобі подобається група «Боги дозвілля»? – спитала Бейлі, натискаючи кнопку «play» на своєму ай-поді. – Ти хоч знаєш, хто це і що це, дідусю?

Пітер здогадався, що це група, чия музика стала в той момент заповнювати кімнату, линучи крізь невеличкі гучномовці фірми «Bose». Він і справді її ще жодного разу не чув, але грали вони цілком пристойно. Якось навіть гіпнотично. А стосовно назви – то вона вибрана дуже вдало, просто прекрасно!

– Віднині це моя улюблена група, – оголосив Пітер. – І не називай мене дідом. Добре, крихітко?

Бейлі посміхнулася, оголивши свої бездоганні зуби. І, забавляючись, стала танцювати.

Рухаючись під пристрасний ритм «Богів дозвілля», вона почала легенько погойдувати стегнами й плечима, а її гладенька шкіра спокусливо блищала в мерехтінні свічок.

Уп'явшись пальцями у шкіряні підлокітники, Пітер незмигно витріщився на Бейлі. Йому не хотілося пропустити жодної мілісекунди цього захопливого видовища.

– Як гарно ти танцюєш! – нарешті вичавив він із себе.

– Для майбутнього адвоката, може, й гарно.

Втім, то вона просто розігрівалася під музику.

Поволі-поволі піднесла вона свій вказівний палець, засунула до рота і хтиво посмоктала.

Пітеру страшенно закортіло опинитися на місці того пальця.

Ще трохи – і це станеться!

Цієї миті Бейлі витягла палець і почала неквапно опускати його вниз. Вона провела ним по шиї. Затримала на вигині грудей, що спокусливо випиналися з-під бюстгальтера. Далі – по ребрах, наче перелічуючи їх.

Потім дійшла до пупка. Опустила руку до трусиків, торкнувшись їхньої тоненької смужки ліворуч.

Нарешті палець зник під смужкою між ногами, які вона розвела широко, дуже широко. її рука стала рухатися вгору-вниз, і Бейлі почала потихеньку стогнати. І дійсно – «Богиня дозвілля», подумав Пітер.

Понад усе на світі йому кортіло зараз вистрибнути з крісла і кинути Бейлі на ліжко. Або оволодіти нею прямо на твердій підлозі.

Але не встиг він нахилитися вперед, як Бейлі виставила другу руку, наказуючи лишатися на місці. Що ж, йому доведеться ще трохи почекати.

Відкинувшись на спинку крісла, Пітер радісно вишкірився. О, яка ж вона немилосердна! Просто бездоганна коханка, еге ж? Бейлі поводилася як хазяйка, що тренує пса, тримаючи приманку біля його носа.

Чим більше вона його стримуватиме, тим дужче йому хотітиметься її. Хіба ж не для цього влаштувала вона цю виставу?

«От розумна дівчинка!» – подумав Пітер.

А я – пес, якому дуже поталанило, зізнався він самому собі.

Розділ 23

А за якихось двадцять кварталів від Ґринвіч-Віліджа Фокусник Жерар Деву, стоячи в невеличкому барі свого мансардного помешкання в районі Сохо, налив собі два шкалики віскі «Ґленлівет» 1964 року витримки. То був його рідкісний різновид, який майже неможливо було знайти у продажу, і цю пляшку подарував йому один з колишніх клієнтів, котрому дуже сподобалася його робота. Як і всім іншим клієнтам, до речі.

Тримаючи шкалик у руці, Деву неквапливо підійшов до вбудованої книжної шафи, яка тягнулася вздовж унутрішньої стіни, що відокремлювала кімнату від спальні. На кожній полиці стояли підписані авторами першодруки відомих романів. Загалом його колекція нараховувала більше трьохсот видань і містила такі твори, як «Пастка для дурнів» Джозефа Геллера та «Грона гніву» Джона Стейнбека. Там був також роман «По кому подзвін» у шкіряній обкладинці, хоча підпис свідчив про те, що добродій Гемінґвей незлецьки приклався до пляшки, перш аніж підписати цю книгу.

Та хоч якими б цінними були ці першодруки, те, що ховалося за ними, було ще ціннішим. Деву поклав свою праву руку на «Кімнату з видом» Е. Форстера. Але замість витягти цю рідкісну книгу, він натиснув на неї і тиснув доти, аж доки вона, здавалося, не зникла за стінкою. Фокус.

Якусь мить Деву терпляче чекав, поки не почулося тихеньке шипіння – то спрацював гідравлічний затвор. Після цього книжкова шафа повільно від'їхала ліворуч на чотири фути. Як у фільмах про Джеймса Бонда, але все це дійсно відбувалося насправді.

Тепер його офіс готовий до роботи.

Сама кімната була маленька – десять на десять футів, але так нашпигована комп'ютерами та обладнанням стеження, що їх цілком вистачало, щоб прослухати майже кожну розмову по стільниковому телефону, зламати ледь не кожен захищений веб-сайт або заблокувати торги на Нью-Йоркській фондовій біржі з усіма її індексами – НАС ДАКом, Ніккеєм та Генг Сенґом.

Колишній – і дуже невдоволений своєю вимушеною відставкою – агент ЦРУ міг запросто впоратися з такими завданнями, бо був колись дуже цінним агентом, справжнім професіоналом своєї шпигунської справи.

Одначе сьогодні в його робочому розкладі було лишень одне завдання – простежити за переміщенням одного конкретного вітрильника в океані.

Ну як вам перший день подорожі, мої любі члени невдалої родини та її друзі? Чи, бува, не трапилося у вас там чого-небудь цікавого? Чи не лопнув, наприклад, шланг для охолоджувальної води?

Уявивши, як бідолашний дядечко Джейк поспішає на допомогу, Деву натиснув кілька клавіш.

Значить, ти не схотів повертатися до берега для ремонту, бувалий моряче? Що ж, це в твоєму стилі. Іншого я від тебе й не чекав. Кажеш, відрізав шматок паливного шланга і зробив латку? Я й не сумнівався, що саме так ти і вчиниш.

Деву натиснув іще кілька клавіш, і на екрані монітора яскраво спалахнули координати яхти «Родина Данів». Навігаційний маячок, який він установив уночі перед відплиттям, прекрасно виконував свою функцію.

Фокус!

Частина II
Сигнал тривоги

Розділ 24

Рінкардо Санч, інакше знаний під ім'ям Гектор Енсуедо, а також під численними іншими іменами, які йому забезпечували крадені або ж фальшиві документи, сидів наодинці в номері люкс готелю «Белладжіо» в Лас-Вегасі. По телевізору з величезним плазмовим екраном він дивився рімейк фільму «Друзі» в іспаномовному варіанті. Сонце щойно сіло. Рінкардо не спав уже два дні і, схоже, ця ніч теж виявиться безсонною. Ось на які жертви доводиться йти, коли сам перевіряєш власну продукцію.

Раптом у двері постукали.

Санч потягнувся за пістолем. Він нікого не чекав. А навіть коли б і чекав, то все одно б потягнувся за пістолем.

Що вдієш, професійний ризик.

– Хто там? – гукнув він, швидко піднімаючись із канапи. На ньому був офіційний прикид наркоділка, прославлений Альфредом Моліною в фільмі «Ночі в стилі бугі»: шорти в обтяжку, розхристаний халат і маса золотих ланцюжків.

– Обслуга, – долетів з коридору слабкий жіночій голос. Санч обережно підступив до дверей.

– Чого вам? Мені тут нічого не потрібно.

– Постільна служба, – відповіла жінка.

Санч прилип оком до вічка у дверях. Готельна уніформа є? Є. Перевірено. Возик з рушниками та туалетним причандаллям є? Є. Перевірено.

Однак… Однак йому не потрібні послуги служби, яка готує до сну постіль клієнтів.

Та все ж Санчу дуже сподобалося, коли він, уселившись до готелю, знайшов на покривалі свого ліжка оті маленькі смачнючі шоколадки, що їх спеціально залишають працівники постільної служби. Формою вони нагадували морські мушлі, а всередині був якийсь наповнювач-спиртне. Мабуть, ром. Хтозна. Але він знав напевне, що ці шоколадні штучки викликали звикання – як наркотики.

Санч знову зазирнув у вічко. Гм. Може, випросити в неї цілу коробку отих шоколадок? І умовити її трохи порозважатися?

А що? Ця служниця досить гарненька. І молода. Якщо вона скине оту огидну сіру уніформу й розпустить волосся, то вигляд матиме просто потрясний.

– Секундочку, – сказав він.

Засунувши пістоль іззаду за шорти і зав'язавши халат, Санч відчинив двері та впустив гарненьку служницю до номера.

То була агент Елен Пірс із Антинаркотичного бюро.

Розділ 25

Тримаючи в голові розташування кімнат у номері люкс, а в руках – купу пухнастих рушників, Елен негайно звернула ліворуч і вирушила до спальної кімнати. Справжня служниця ані секунди не вагалася б, куди їй треба йти, еге ж?

Саме такі начебто дрібні деталі, а радше нехтування ними, і призводять інколи до провалу агента. Ба гірше – до його загибелі, особливо коли йдеться про такого відмороженого мерзотника, як Рінкардо Санч.

Та Елен не дозволить собі припуститися фатальної помилки. Хто завгодно, лише не вона. Надто вже довго і вперто займалася вона цією справою, щоб погоріти через якусь дурницю. Тільки не зараз, і взагалі – ніколи. До того ж, вона прекрасно знала, наскільки небезпечно й непередбачено може повестися Санч.

Наркоділок гукнув її.

– Агов, дамочко, а у вас є оті смачні шоколадки, що їх зазвичай кладете на постіль?

– Так, вони в мене у візку, – кинула Елен через плече.

Задоволений її відповіддю, Санч повернувся до телевізора. Це була саме та серія «Друзів», де Фібі співає пісню «Смердючий кіт». Тільки іспанською це чомусь звучало як «Прудконогий кіт».

Перед тим як сісти, Рінкардо Санч трохи постояв, уставившись на екран. Потім він раптом згадав про пістоль, заткнутий ззаду за шорти. Він витяг його і обережно поклав у праву передню кишеню халата. Агов, хлопче, а що то в тебе випирає спереду в штанях? Пістоль чи то ти просто так зрадів, побачивши мене?

А тим часом у спальній кімнаті агент Елен узялася до роботи.

Вона та її колеги майже рік вистежували Санча по справжніх та фальшивих документах. їм майже вдалося накрити його у Нью-Йорку, де він спочатку розгорнув свою діяльність, осівши в іспанському Гарлемі. Одначе, здогадно, він відчув, що запахло смаленим, бо одного дня взяв і вшився.

Тепер він знову повернувся, цього разу до Лас-Вегаса. Вважалося, що з собою він привіз дві валізи фірми «Самсо-ніт», напхом напханих чистим, без домішок, кокаїном. Роздрібна ціна того кокаїну становила чотири мільйони доларів, які бюро, скоріш за все, роздує перед пресою до десяти. Елен ненавиділа цю огидну політично вмотивовану брехню, але ніяк не могла вплинути на ситуацію. Принаймні, зараз.

До того ж, перш аніж висаджувати двері, Антинаркотичне бюро мало пересвідчитися, що в номері дійсно є наркотики. І для цього запустило туди свого агента Елен Пірс, яка мала репутацію працівника, здатного успішно впоратися з чорновою роботою.

Поклавши рушники на край ліжка, вона швидко розпочала обшук зі стінних шаф. Прокляття! Нічого, окрім кількох брудних шовкових сорочок та огидних розцяцькованих штанів. Після цього Елен перевірила нижні шухляди комода, на якому стояв іще один плазмовий телевізор. Теж нічого вартого уваги. Кокаїну там не було.

І чому зі мною немає Диявола саме тоді, коли він так потрібен?! Дияволом звали найкращого в усьому бюро пса, натренованого винюхувати наркотики. На жаль, брати його з собою не можна було, інакше гарантований провал.

І раптом вона помітила, що під ліжком щось тьмяно поблискує. Виявилося, що то металева ручка валізи. Чорної валізи фірми «Самсоніт».

Елен хутко стала навколішки і підтягнула валізу до себе. Боже, зроби так, щоб вона була незамкненою.

Валіза дійсно виявилася незамкненою. Намагаючись діяти якомога тихіше, агент Пірс стала відкривати її. Клацання першого замочка було майже нечутним. І друге також.

Але коли Елен розкрила валізу і побачила, що вона туго набита численними пакетами зі сніжно-білим порошком, раптом почулося третє клацання, від якого у неї душа в п'яти втекла від страху.

То клацнув пістолем Санч, зводячи затвор.

Елен швидко відсахнулася від валізи і сіла на підлозі.

– Що ти, в біса, тут робиш? – грізно спитав Санч, стоячи в одвірку й націливши пістолет просто агентці в голову.

– Мені потрібно більше рушників! – гучно відповіла Елен.

– Що тобі треба?

Санч не зрозумів її відповіді, зате її добре втямили хлопці з Антинаркотичного бюро, що причаїлися в коридорі. Для них воно прозвучало чітко і ясно: Елен у небезпеці й потребує допомоги.

Тривога! Тривога!

За якусь мить парадні двері розлетілися від удару, і до номера увірвалася ціла купа агентів. Тільки-но Санч обернувся, щоб вистрелити в них, Елен блискавично витягла з купи

рушників пістоль «ґлок» сорокового калібру і всадила в Санча дві кулі. З глухим стуком наркоділок гепнувся на підлогу.

Кілька секунд Елен заклякло спостерігала, як на халаті Санча розпливалася велика яскраво-червона пляма. В бюро вона славилася своїм досить оригінальним почуттям гумору, але коли спальню заполонили її численні напарники, то їй було зовсім не до жартів та коротких саркастичних ремарок. Це ж не кіно чи якийсь гівнячий телесеріал про копів.

То було реальне життя і реальна робота Елен Пірс, на якій її сьогодні ледь не встрелили. Більше того – вона сама вбила людину. Іще одну.

Опускаючи пістоль, вона глибоко-глибоко вдихнула, набираючи повні легені повітря. А потім повільно-повільно видихнула його.