Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 39

Пустотливо усміхаючись, Джейк кинувся до Ерні, вхопив його за жилет і рвучко підняв високо угору.

– Питаєш, що нам тепер робити, малий? – сказав він. – Ми трохи поплаваємо – ось що ми будемо робити!

– Р-р-р-аз! – вигукнув Джейк і пожбурив Ерні через поруччя.

– Ні-і-і-і! – заверещав хлопчина й картинно плюхнувся у воду, здіймаючи купи бризок.

Марк та Керрі весело зареготали, а Кетрін кинулася до краю борта. Вона не сумнівалася, що Ерні буде плакати, а може, і впаде в істерику після такого грубого жарту Джейка – якщо це взагалі можна назвати жартом. Хтозна, що наверзлося йому на думку.

Та Ерні почувався прекрасно. Навіть більше ніж прекрасно. Він радісно хихотів, і на тлі жовтогарячого жилета його усмішка сіяла сліпучо-білими зубенятами. Поглянувши на човен, малий жартівливо пригрозив Джейку кулачком. А потім він почав дуріти і хлюпатися, веселячись донесхочу.

Джейк крутнувся на п'ятах і кинув нарочито-страхаючий погляд на Кетрін, Марка та Керрі.

– Хто наступний? – грізно спитав він. – Ясно, що хтось із вас. Кого мені найлегше впіймати, га?

Наче жучки, що ховалися під каменем, вони розсипалися тепер по палубі. Джейк виловлював їх одного по одному, ввесь час радісно й не до ладу мугикаючи. То була відома пісенька групи «Блонді»: «Хоч так, хоч сяк, а я тебе спіймаю, спіймаю-маю-маю!»

Спочатку Джейк упіймав Керрі. Вона безпорадно борюкалася і вимахувала руками, даремно намагаючись вирватися.

– Щось я не розумію, – пожартував Джейк, піднімаючи її над краєм. – А мені чогось подумалося, що тобі подобається випадати за борт!

Керрі нестримно реготала. їй здавалося тепер, що перший день подорожі та її спроба втопитися відійшли кудись далеко-далеко. І взагалі – то було давно й неправда.

– Гайда! – заволав Джейк, кидаючи Керрі у воду.

Аж тут Марк вирішив помінятися місцями зі своїм люблячим дядечком. Нарешті він вирішив проявити хоч якусь ініціативу.

Підкравшись іззаду до Джейка, він обхопив його за талію.

– Ага, тепер ти – наступний!

Та Марк ледь спромігся відірвати свого дядька від палуби, вже не кажучи про те, щоб зіштовхнути його у воду.

– Спробу зараховано, чуваче! – вигукнув Джейк і хвацьким прийомом, що зробив би честь професійному борцеві, викрутився з його захвату.

І рівно через дві секунди Марк теж полетів у воду.

– А потім вона лишилася сама! – оголосив Джейк, видивляючись Кетрін, яка намагалася сховатися на носі човна.

– Ну добре, гаразд. Здаюся, – сказала жінка, здіймаючи руки. – Я більше не граю.

– Не граєш? Та невже?

Джейк почав повільно наближатися до неї, перекриваючи шляхи до відступу. Кетрін потрапила у пастку, і вона це знала.

– Та ні, ну дійсно, досить, га? – знову сказала вона Джейкові. – Здаюся… дядьку… дядечку Джейк, я здаюся!

Він заперечно похитав головою.

– Докторе, невже ви і справді гадаєте, що вам удасться замовити мені зуби?

– Е-е-е… я забила вчора ногу, а точніше – литку.

– Вода її підлікує.

Діти радісно підгребли до носа яхти, не роблячи таїни з того, що їм кортіло побачити. Разючий і величний фінал.

– Нумо, дядьку Джейк! Кидай її сюди. Ми її спіймаємо.

– Агов, мамцю! – вигукнув Марк. – Давай сюди, до нас!

Джейк розсміявся і стенув плечима.

– Вибач, Кет, але ти сама чула, чого вимагають хлопці.

Він кинувся вперед, підхопив її на руки і крутнувся до борту. На коротку, але пронизливу мить їхні очі зустрілися, і спогади про спільну таємницю враз заповнили їхні душі – але так само швидко зникли, розлякані вереском дітлашні, яка спонукала Джейка не баритися.

І він не забарився.

Усі сміялися, пустували й веселились як ніколи в житті – в житті, яке могло обірватися ще зовсім недавно. А Джейк тим часом велично ступив на краєчок борту.

– Я – цар корабля! – гучно заволав він, кидаючи Кет-рін у воду. – Цар ко…

Ба-бах!!!

«Родина Данів» вибухнула і враз зникла, за якусь дещицю секунди поглинута величезною вогняною кулею.

Розділ 40

– Ось де він! Карлайл тут! – вигукнув якийсь репортер, вимахуючи рукою, як регулювальник жезлом, та вказуючи вглиб лункого коридору в приміщенні суду. І вся репортерська братія кинулася у вказаному напрямку, нагадуючи своїми манерами зграю гієн.

Це чимось нагадувало сцену зі старого фільму, де відважні репортери вистежують героя дня, аж поки той не стає переД їхніми очима. Не минуло й кількох секунд після Пі-терового виходу з кімнати, де він телефонував до Берегової охорони, як його взяли у щільне кільце облоги.

Кожен нью-йоркський репортер – від «Пост» і «Ньюс» до «Таймс» і «Джорнал» – свято вірив у те, що повідомлення, отримане Карлайлом у кімнаті судових засідань, мало якийсь стосунок до справи Кінкейд. І це повідомлення неодмінно мало бути соковитим, колоритним та дуже важливим! Інакше просто й бути не могло. Хіба ж могло щось інше змусити відомого адвоката перенести відбір кандидатів у присяжні?!

Втім, Пітер і не збирався нічого їм розповідати. Принаймні, наразі. Поки він не дізнається більше про цю таємницю. Репортери тулилися до нього, як цвяхи до магніту, але Пітер і не писнув у відповідь на зливу їхніх запитань. Навіть не сказав «Коментарів не буде».

От уже ж любитель подражнити… Що ж подієш – багаторічна практика…

Пітер Карлайл, знаменитий адвокат, у якого після красномовних виступів у натоптом натоптаних залах завжди знаходилося кілька слів (а інколи і цілий монолог) для преси, цього разу як води у рот набрав.

І замість давати інтерв'ю, він проштовхався крізь стіну рук з диктофонами і шмигнув у двері, що гарантували йому втечу завдяки напису на непрозорому склі. На ньому було виведено чотири магічні слова, здатних зупинити знавіснілу репортерську братію: «Представникам преси вхід заборонений».

Ці двері вели до кімнати відпочинку, з якої, спустившись два марші сходами, можна було потрапити до виходу в тильній частині будівлі суду.

Потрапивши до вузького проходу, Пітер обережно визирнув із-за рогу, оцінюючи ситуацію.

Гм. Класно. Схоже, він у безпеці. Ані праворуч, ані ліворуч репортерів не було видно. Втік, слава Богу.

Нарочито невимушено приєднавшись до мангеттен-ського натовпу, Пітер розчинився серед перехожих. Він іще не знав, куди йде. Та хоч би куди він ішов, там, принаймні, не буде набридливих газетярів і він зможе спокійно обміркувати тривожну новину, яку щойно дізнався.

Проминувши два квартали, він помітив газетний кіоск. У приміщенні суду кровожерливі газетярі намагалися витягнути з нього новини для завтрашніх заголовків, йому ж треба було прочитати заголовки сьогоднішні. До біса війну з тероризмом, голод у злиденних країнах та повідомлення про те, що якась схиблена знаменитість стала матір'ю ще однієї названої дитини! Цікаво, що вчені мужі кажуть про нього та про сьогоднішній суд?

Чи хоча б просто про нього. Дивно, але Пітер відчув нагальну потребу самоствердитися.

Він ухопив кілька місцевих газет, а потім тицьнув пальцем на маленький холодильник із прозорими ковзними дверима, що виднівся за типом з тюрбаном на голові, який сидів у кіоску.

– І «Ред Бул», будь ласка.

Те, що сталося потім, здавалося неймовірним, але було цілковито у стилі Пітера Карлайла. Тільки-но чолов'яга в тюрбані відвернувся, щоб відкрити холодильник, Пітер простяг руку до бляшанки з дрібними грошима, що стояла на прилавку, зачерпнув жменю монет і запхав їх у кишеню. І це при тому, що в тій самій кишені лежав гаманець із шістьмастами доларами.

Продавець обернувся, простяг руку з банкою холодного напою і швидко порахував загальну суму, включно з газетами.

– П'ять двадцять п'ять, – пробурмотів він зі слабким пакистанським акцентом.

Пітер засунув руку в кишеню і відрахував шість украдених доларів.

– Ось, – сказав він. – Здачі не треба.

Розділ 41

Так, я негідник, подумав Пітер.І навіть більший, аніж дехто вважає. Помітивши незайняту лавку на дитячому майданчику неподалік, він умостився на неї і почав переглядати газети, поцмулюючи «Ред Бул». А ще його гріла думка про так управно поцуплені грошенята.

Газети повнилися його дорогоцінною персоною. Бо вибір кандидатів у присяжні просто не міг не привернути пильної уваги преси. І левова частка цієї уваги перепала йому, Пітерові Карлайлу.

Акула. Пітбуль. Кінг-Конг. Так величали його газетярі.

Лише «Нью-Йорк тайме» удалося відійти від зоологічних метафор і досить упереджених коментарів стосовно його, м'яко кажучи, неоднозначної професійної репута-

ції. Свою коротку нотатку вони зволіли назвати таким чином: «Пітер Карлайл, кошмар серед кошмарів для обвинувача».

Це вони добре придумали, еге ж? Дай боже гараздів газеті «Таймс» та здоров'я панові Шульцбергеру, її видавцеві.

Пітер ще і ще перечитав заголовок, і його букви весело затанцювали у його голові. Румба! Танго! Ча-ча-ча!

І тут веселий танок перервав тихий та чемний чоловічий голос:

– Не думав вас зустріти у цьому місці, адвокате.

Пітер опустив газету і здивовано поглянув на непроханого супутника, що всівся на лавку поруч із ним. Здавалося, він щойно матеріалізувався з повітря.

Звідки він узявся?

– А чому ви не в суді? – спитав Деву.

– А чому ви тут, а не в якомусь іншому місці? – сердито відказав Пітер.

В їхніх стосунках існувала вузенька межа, що розділяла взаємну неприязнь та взаємну повагу, і наразі вони перебували саме на цій межі. І Пітер розумів, що те, що трапиться далі, матиме дуже важливе значення.

– А що з того, що нас можуть побачити разом? – спитав Деву. – Ми ж нічого лихого не вчинили.

– І то правда, – погодився Пітер. – Ми ж нічого не вчинили взагалі, еге ж?

Деву посміхнувся за своїми чорними окулярами «Арма-ні», що пасували його чорному костюму від Армані з трьома ґудзиками на піджаку.

– Чую слова справжнього адвоката.

– Який колись урятував вашу сраку, якщо я не помиляюся. Чи помиляюся?

– А хіба ж я не віддячив за цю послугу?

– Ага, тільки ця вдячність обійшлася мені у величезну купу грошей.

– Я і так зробив вам величезну знижку з моєї звичайної ціни. Ви такі забудькуваті!

– Я розчулений та зворушений.

– Еге ж. А то ви не знаєте, що безкоштовно виконує роботу лише матінка-природа.

– Так ви вже чули…

– Так, – відповів Деву. – Смію припустити, ви теж уже дізналися відомості від Берегової охорони.

– Фактично дві хвилини тому. Капітан, з яким я розмовляв, сказав мені, що вони втратили радіозв'язок із яхтою. Але додав, що потім вони отримали якийсь сигнал.

– Сигнал аварійного радіомаяка.

– Ага, точно, – підтвердив Пітер. – Капітан пояснив мені також, що цей маяк умикається вручну.

– Справді так.

– І це означає, що Кетрін та її виблядки й досі живі!

– Необов'язково. А я думав, що ви здогадливіші.

– Але ж Берегова охорона знає, принаймні, де їх шукати!

Деву знову посміхнувся, і цього разу його посмішка була широкою, як Атлантичний океан.

– Це їм так хочеться думати.

– Що ви маєте на увазі – «хочеться думати»?

– А те, що вони дістали хибні координати. І також те, що я дуже добре роблю свою справу.

– Як так?

– А отак – як фокусник у цирку. Раз – і готово!

Зрозуміло. Та Пітера не цікавили зловісні секрети професії Деву. Краще йому про них і не знати. Тому його мало хвилює, як саме колишній агент ЦРУ переналагодив аварійний маяк таким чином, що той видав хибні дані. Найголовніше, що він це зробив.

– Добре, – сказав Пітер. – Отже, Берегова охорона не зможе їх знайти. Ви це хочете мені сказати?

– Ні, я такого не казав. Вони б знайшли їх урешті-решт – якби не одна обставина.

Пітер прекрасно знав, що то була за обставина. Це розумілося само собою, але Деву все одно нагадав. Просто так, щоб зайвий раз повтішатися власною кмітливістю та вправністю.

– Можете не сумніватися. Якщо ваших близьких не вбив шторм, то їх прикінчить моя бомбочка – однозначно. Трах-бах – і готово. Родина Данів відійде в історію.

«Деву явно схиблений придурок», – подумав Пітер. Саме тому він і найняв його, щоб убити свою сім'ю.

Частина ІІІ
Трах-бах!

Розділ 42

Перше, що я відчула, – це сильний жар, як від розпеченої плити. Поки я дриґаю ногами в повітрі, цей жар обсмалює моє волосся та обпікає шкіру. Все це якийсь сюрреалізм, цього не може бути. Але ж усе одно – я горю!

А коли я впала у воду, то стало ще гірше. Тому що я не впала у воду.

Натомість я гепнулася на зубчастий шматок титанового корпуса, який відлетів разом з іншими уламками від яхти, вірніше, 'від її решток.

Трісь! Це моя гомілкова кістка. Я точно знаю, це перелом. Бо відчуваю, що кістка проштрикнула мені шкіру.

Коли я скочуюся з уламка корпуса у воду, моє тіло стає немов паралізоване. Руки, плечі, незламана нога – всі вони ні до чого не здатні. Я жодним м'язом неспроможна поворухнути. Якби не рятувальний жилет, я б потонула.

Неймовірно! Що це, в біса, було?! Я і близько не можу уявити собі відповідь на це запитання.

Я озираюся на човен – а його нема! Його ніде не видно. Він зник! «Родина Данів» щезла, наче внаслідок якогось зловісного фокусу.

І цієї миті холодна й моторошна думка враз пронизує мою свідомість і крає моє серце.

Зникла не лише яхта «Родина Данів», зникла сама родина Данів!

Усе, що я бачу, – це густий чорний дим, що піднімається над водою. Довкола палають уламки човна. Я ніде не ба-

чу ані Керрі, ані Марка, ані Ерні, і моя паніка щосекунди зростає. Господи, де ж мої діти?! І де Джейк?!

Підстрибуючи, як поплавок у воді, я вигукую їхні імена між болісними нападами кашлю, що буквально шматують мене. Ядучий дим наповнює мої легені, і я відчуваю, як щосекунди слабну через сильну кровотечу з ноги. Ще трохи – і я знепритомнію.

Але поки що не зомліла. І думаю про дітей.

Керрі! Марку! Ерні!

Я відчайдушно раз по раз вигукую їхні імена, але не чую, щоб вони відповідали. Я взагалі нічого не чую довкола себе. Ніхто мене не кличе. Єдиний звук – це приглушене гудіння в голові. Я знаю, що це результат контузії після вибуху. Тупа травма вух.

Чорний дим оточує мене немов стіна, і я ледь у змозі дихати. Кожна спроба погукати дітей перетворюється на черговий напад кашлю, від якого на губах виступає кров. Я притуляю до рота руку й бачу, що вона стала яскраво-червоною. Гм, а звідки ж іде кров? Невже я зламала ребро і воно проштрикнуло мені легеню? Чи, може, то я просто прикусила язика, коли вдарилася об уламок корпуса?

І де все ж таки Джейк? Він був на човні, коли той вибухнув. І тепер його ніде не видно.

Невже всі загинули? І я єдина, хто врятувався?

Ні! Ні! Ні! Благаю, ні! Ця страшна паралізуюча думка просто не вміщається у моїй свідомості: уся моя родина загинула.

Розділ 43

Проте я таки й далі вигукую їхні імена.

Раптом крізь стіну диму до мене прорізається слово, і це слово є для мене зараз найпрекраснішим у світі. Це маленьке слово вселяє в мене надію.

Мамо!

Це Ерні – значить, він живий.

У моїх вухах наче щось клацнуло – і до мене враз повернувся повноцінний слух. Я вигинаюся назад і бачу, як до мене пливе Ерні. Від вибуху в нього закіптюжене лице, а вигляд отетерілий і настрашений, але все ж він живий. Хоча й переляканий, бідолаха.

Забачивши його, я забула про свою ногу і намагаюся пливти йому назустріч. Та в цей момент гострий біль нагадує мені, що плисти я не в змозі. А можу хіба що плакати, чекаючи, поки Ерні мене дістанеться.

Обхопивши сина за рятувальний жилет, я відразу ж міцно стискаю його в обіймах.

– Ти в порядку? – питаю я Ерні.

– Та начебто в порядку, – каже він. – А ти як, мамо?

Я вже збиралася була збрехати, бо не хотіла лякати його ще дужче, коли він сам побачив кров на моїх губах.

– Зі мною все буде гаразд, – кажу я.

Одначе він недовірливо дивиться на мене.

– Що сталося? Тобі потрібна допомога, – питає Ерні благальним тоном.

– Та ні, не треба, – запевняю я його, але мій зір починає слабнути. Я відчуваю, що мої очі поволі закочуються під лоба. Погано, зовсім погано. Я можу знепритомніти, і тоді Ерні залишиться тут сам-один. Раптом я починаю трястись як у пропасниці й цокотіти зубами. От чорт, зовсім кепські справи.

– Мамо! – репетує Ерні. – Матусю!

Я сильно кліпаю очима, намагаючись не зомліти. Мені треба мислити чітко і ясно, як і личить такому досвідченому лікареві, як я. І негайно зупинити кровотечу з ноги. Але для цього мені потрібен джгут.

Тож лікар у мені бере гору, і я відриваю від рятувального жилета одну зі штрипок. Простягнувши руки у воду, я міцно перев'язую ногу вище коліна. Минуло буквально

кілька секунд, і я відчула, що мені полегшало, хоча лише трохи.

– Ось так краще, – кажу я Ерні. – А тобі нічого не болить? Якщо болить, то кажи.

– Ні, мамо, зі мною все гаразд.

– Точно?

– Точно.

Ерні киває, і я питаю його, чи не бачив він своїх брата й сестру. Мені страшно слухати його відповідь. Я не хочу її чути.

– Ні, поки що не бачив, – хитає він головою. – А ти не бачила дядька Джейка?

– Ні, любий, не бачила. Нікого, крім тебе, я досі не бачила.

І знову я ледь не збрехала. Я хочу сказати Ерні, що все і всі будуть у порядку. Хочу, щоб він мені вірив, та мені й самій кортить у це вірити. Але я не можу. Мене так не вчили, і це проти мого єства.

Мій син простягає руку і кладе її мені на плече. Він здається таким маленьким у своєму великому жовтогарячому жилеті!

– Не турбуйся, мамо, – заспокоює він мене. – Все буде добре, обіцяю.

Мені захотілося плакати.

Це найприємніша брехня, яку мені випадало чути.

Розділ 44

Ні фіга собі! Що то було?!

Керрі моргнула і розплющила очі – і в них одразу ж потрапила солона й куслива морська вода. Вона різко підвела голову – і негайно закашлялася, прочищаючи легені від диму, що здіймався навкруги.

Керрі не почувалася щасливою, але їй таки дійсно поталанило. Просто неймовірно поталанило. Сталося так, що вона лежала непритомна, щокою на краю жилета. Ще хвилина-дві – і вона б загинула, якби її голова потрапила у воду.

Спочатку Керрі не могла збагнути, де вона. Навіть коли побачила за десять футів від себе Марка. Вона збагнула лише, що її брат потребує допомоги.

Як і вона, хлопець знепритомнів унаслідок вибуху на борту «Родини Данів». Але, на відміну від сестри, він і досі не отямився.

Напружуючи всі свої сили, Керрі попливла до брата. І з кожним помахом руки до неї поверталися спогади. Ось Джейк ганяється за ними по всьому човну… ось він кидає їх одного по одному за борт… матінка шубовснула у воду останньою… Чи ні? Стоп – а вона упала у воду чи не упала?

Після цього все довкола змеркло. Дівчина й досі не могла второпати, що ж сталося. Може… Ой, а де ж човен? І де решта родини?

– Марку! – гукнула вона, підпливаючи до брата. – Отямся, отямся!

Але він не відповідав. Керрі вхопила його за жилет і почала ляскати по щоках.

– Ну ж бо, Марку, давай оговтуйся, кому кажу!… Це дуже важливо, прокидайся! Чуєш чи ні, бовдуре?!

Нарешті очі його розплющилися і набули осмисленого виразу.

– Що сталося, га? – спитав він отетеріло. – І що тут коїться?

Керрі й сама досі до пуття не знала.

– Мабуть, стався вибух, – сказала вона.

Марк роззирнувся, оглядаючи залишки човна, які все ще палали й чаділи. Його волосся було обсмалене, а на лобі виднілося велике садно, з якого точилася кров. Одначе сарказм його залишився незмінним.

– Ой, та що ти кажеш? Правда?

«Краще б я не приводила тебе до тями», – хотіла сказати Керрі, але цієї миті вони обоє повернули голови.

– Ти чула? – спитав Марк.

Керрі кивнула.

– Це матінка.

Почувся також іще один голос. Дякувати Богові, то був Ерні! Ніколи в житті не раділа так Керрі, зачувши голос свого зазвичай аж надто балакучого й осоружного братуся.

Марк і Керрі загукали до Кетрін та Ерні й попливли до них, продираючись крізь ядучий дим та уламки човна.

– Агов, сюди! – відгукнулася матір. – Ми тут!

Іще одна хвилина квапливих зусиль – і нарешті всі Дани зібралися докупи у воді. Всі, окрім Джейка.

Розділ 45

– Погляньте! – скрикнув Ерні, показуючи рукою. – Ген там! Та погляньте ж ви всі он туди!

Проте дим і досі висів усюди, як густий туман. І тому важко було щось чітко побачити. Аж тут дмухнув вітерець, і всі зрештою побачили те, що угледів Ерні.

То був Джейк. Він перебував від них на відстані ярдів у сорок-п'ятдесят.

– Дядьку Джейк! – гукнула Керрі.

Але їм ураз стало ясно – до болю ясно, – що від нього марно чекати відповіді. Він непорушно лежав лицем у воді, широко розпростерши руки. То була типова поза утопленика. Кетрін забило подих. Ні, Господи, ні!

Марк негайно перебрав на себе роль командувача.

– Ви удвох залишайтеся тут, – сказав він, звертаючись до Ерні та Керрі. – А я притягну дядька Джейка.

І він відчалив від щільного чотирикутника, утвореного у воді їхньою родиною.

– Е, ні, стривай, я теж попливу, – заперечила Керрі, пригадавши, як Джейк урятував її у перший день їхньої подорожі.

– Гаразд, – погодився Марк. – Але давай хутчіш.

І вони попливли. Марк швидко, а Керрі – іще швидше. Колись вона встановила рекорд школи у плаванні вільним стилем на дистанції п'ятдесят метрів. Тому недивно, що вона першою добралася до Джейка.

І відразу ж ледь не пожалкувала. Його руки та ноги – принаймні ті їхні частини, які бачила Керрі, – були сильно обгорілими. З опіків точилася кров. Його обдерта червона шкіра вкрилася пухирями, як фарба під паяльною лампою. Керрі стало зле.

Долаючи нудоту, вона спробувала перевернути Джейка на спину. Але він був для неї заважким. Та в цей момент підоспів Марк і заходився допомагати сестрі. Спільними зусиллями їм нарешті вдалося перевернути дядька горілиць.

– Марку, він не дихає, еге ж? – спитала Керрі тремтячим голосом. – Він мертвий, Марку.

Марк розстебнув дядьків жилет і приклав вухо до його грудей.

– Ударів серця не чути. Може, вони надто слабкі?

Керрі заклякла на місці. Вона перелякалася до смерті, її наче паралізувало від страху. І тут у її голові пролунав голос із минулого. То був голос інструктора зі штучного дихання. Усі члени команди плавців з їхньої школи мали пройти підготовку й отримати відповідну довідку.

Це було давно, але Керрі чітко все пригадала.

– Підніми йому голову, Марку! – сказала вона братові. – Я знаю, як робити штучне дихання. Треба спробувати.

Марк підхопив дядькову голову за шию, а Керрі нахилила її так, щоб відкрилися дихальні шляхи. Затиснувши йому ніздрі, вона притиснулася ротом до рота Джейка і почала вдихати в нього повітря.

Раз, два, три…

– Нумо, дядьку Джейк! – благала Керрі між вдихами. – Давай!

Минуло півхвилини, не менше. Керрі втомилася, її легені боліли від незвичного напруження. Але вона й не думала здаватися.

– Чорт забирай, дядьку Джейк! Дихай! – закричала вона.

І він почав дихати. Попервах слабко, потім – дужче. І нарешті його дихання повернулося до норми.

Очі його були заплющені: він і досі був непритомний. Але з того світу вже повернувся.

Марк про всяк випадок знову притулив вухо до дядькових грудей. Почувши, що його серце б'ється досить сильно і регулярно, він викинув угору руку зі стиснутим кулаком.

– Господи, Керрі, ти зробила це! Молодець!

І, утворивши руками щось на зразок петлі, вони повільно й обережно потягли Джейка до матері та Ерні.

Екіпаж «Родини Данів» знову був у повному складі. Як і належало.

– І що ж нам тепер робити? – спитав Ерні. – Може, у когось є якась думка?

– Чекатимемо, – відповів Марк. – Бо Джейк сказав, що невдовзі тут з'явиться Берегова охорона.

І, глянувши на хмару густого диму над їхніми головами, додав:

– Гадаю, нас неважко буде помітити.