Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 64

Заледве стихнув мій лемент, як наша родина вмить перетворилася на олімпійську гребну команду.

Це неймовірно. Фантастично. Це не вкладається в голові.

Ми починаємо несамовито гребти руками, а наші біль та втому як вітром звіяло. І вони ховаються у найвіддаленішому куточку нашого плоту. Я навіть забуваю про свою ногу.

Ми щосили прямуємо до маленької зеленої цятки на зеленому обрії, але діти так само впевнені, як і я: це острів. І нам страх як кортить якомога швидше до нього добратися! А найбільше кортить до нього добутися нашим порожнім шлункам!

– Сподіваюся, що у них там є «Макдональдс»! – цвірінчить Ерні. – Як ви гадаєте, є чи нема?

Ми всі вибухаємо веселим реготом, і наш настрій миттєво стрибає догори. Бо доброго гумору, як і харчів, нам за останні кілька днів страшенно бракувало.

– Та який там гамбургер! – озивається Марк, не припиняючи гребти мов заведений. – Я б зараз ум'яв смажену корову, не менше! Може, в них на острові є ресторан «Мор-тон», де подають м'ясні страви? Або біфштексна «Рут Кріс», де м'ясо смажать безпосередньо для клієнта?

– Або яка-небудь класна піцерія, – додає Керрі, приєднуючись до розмови. – Я б зараз самотужки впоралася з великим пирогом пепероні, це однозначно! Ой, скоріше б туди дістатися!

Нарешті я дочекалася! Моїй донечці, бач, їсти схотілося!

– А ти, мамо? – питає в мене Ерні. – В який ресторан ти воліла б піти?

Мені не потрібно багато часу на роздуми.

– А я б замовила їжу до готельного номера! – випалила я не вагаючись. – Я б замовила все, що в них є, а потім розкошувала б, зіпершись на пухкі подушки.

– І я так хочу! – вигукує Керрі. – Замовляй!

– А мені байдуже, є на цьому острові пристойний готель чи ні, – зауважує Марк. – Хай би було там тільки ліжко та щось краще з наїдків, аніж оцей гидкий продуктовий набір з ящика «Боже, поможи!».

Ми й далі гребемо, хоча вже відчуваємо біль у плечах. Але це найкращий біль у світі. У глибині душі я хочу, щоб з нами був Джейк, щоб ми разом з ним пораділи нашій удачі.

У моїх очах закрутилися сльози. Я не можу їх стримати. Навіть не намагаюся. Що це? Печаль? Радість? Гадаю, і перше, і друге.

Уявляю, як би пишався Джейк нами всіма. Ми проявили впертість, ми вистраждали свій порятунок. Як справжня родина. І це для нас найголовніше.

Розділ 65

До острова лишається ярдів чотириста. Потім триста. І раптом Ерні припиняє гребти.

– Гей, – вигукує він, прикриваючи долонею очі від сонця. – А куди всі поділися?

Ми враз кидаємо гребти і примружуючись витріщаємося на острів. Наразі ми вже досить близько від берега й можемо добре його роздивитися. Але хоч би куди ми дивилися, ніде не видно жодної душі. Та і взагалі там обмаль видно. Ні тобі дахів, ані хатинок, ані хоч якихось будівель. Ніяких ознак життя.

– Ну то й що з того? Просто це усамітнений безлюдний берег, – каже Керрі, знизуючи плечима. – Гребімо далі, любі мої. Ви тільки погляньте, як тут гарно!

Стосовно цього вона дійсно має рацію. Прекрасний пастельно-рожевий пісок просто-таки яскриться в ранкових променях, а поодаль схиляються велетенські пальми, наче прислухаючись до бурмотіння прибою. В буквальному сенсі слова незайманий куточок суходолу.

– Закладаюся на десять доларів, що лише місцеві мешканці знають про цей пляж, – каже Марк. – Напевне, вони тримають його в таємниці від туристів.

– Еге ж, якби вони про нього дізналися, то через них тут просвіту не було б, – обережно зауважує Керрі. – Бо не надто він уже й великий.

Насправді ж пляж досить малий. Та й сам острів здається маленьким, принаймні з нашого кута зору. Але я і далі сподіваюся, що м'які подушки готелю «Сент-Реджис» та їжа в номері очікують на мене на протилежному кінці острова.

– Не зупиняймося, гребімо далі, – кажу я.

Зараз ми рухаємося на самій лише суміші адреналіну та чистої цікавості, і наші стримані жарти поступаються місцем стриманому розчаруванню. Ми витріщаємося на найбажаніший за чотири дні – та де там, за все наше життя! – клаптик суходолу, і нас усіх не полишає якесь дивне відчуття. Фраза, що її кинув Ерні, і досі відлунює в наших головах: а куди всі поділися? І чи є тут хоч одна жива душа?

Ми гребемо й гребемо, не відриваючи поглядів від дивовижно прекрасного берега, на якому нікого не видно.

Розділ 66

Земля по курсу стала землею поруч.

Дітлахи вистрибують у воду, що сягає їм по пояс, і штовхають до берега пліт, на якому сиджу я. Я взагалі не в змозі спиратися на зламану ногу, тож Марк бере мене на руки, несе на пісок і вкрай обережно кладе додолу. Ніколи я ще не бачила, щоб він так чуйно поводився, і це мене глибоко вражає. Марк молодчага.

Ми мовчимо й лише витягуємо шиї, немов лелеки, озираючись довкола.

Нарешті Ерні підбиває підсумок:

– Я маю таке відчуття, що ми дуже, дуже далеко як від «Макдональдса», так і від «Тако Белл» [iv]  [iv] Мережа ресторанів мексиканської кухні.


[Закрыть].

Боюся, він має рацію. Судячи з першого враження, на цьому острові немає ані «Макдональдса», ані ресторану м'ясних страв. Стосовно ж п'ятизіркового готелю, то це вже просто нереально. А щодо телефону – і поготів.

Особливо якщо взяти до уваги, що на піску не видно жодних слідів, окрім наших.

– Не може бути, щоб це був безлюдний острів, – каже Керрі, наче намагаючись переконати саму себе. – Тобто ну просто не може бути… еге ж?

– Навряд чи, – підтримую я її, при цьому теж намагаючись переконати себе саму.

– Ну чому ж, це цілком можливо, – припускає Ерні діловитим тоном. – Нам у школі показували фільм, де йдеться про те, що насправді існує значно більше безлюдних островів, аніж прийнято вважати.

Марк підкочує очі під лоба.

– Той фільм, вочевидь, зняли років зо п'ятдесят тому. В найгіршому випадку зараз на острові може й не бути людей, але це не означає, що він цілком безлюдний і на ньому ніхто не буває.

– А яка різниця, якщо наразі тут немає нікого, хто міг би нам допомогти? – питає Керрі.

– Велика різниця, – відказує Марк. – Це означає, що десь на цьому острові має бути будинок чи два з супутниковим зв'язком. Щось на кшталт телефонної станції для космічних прибульців, уторопала?

Керрі киває головою, трохи скривившись від думки про те, що її молодший брат, який курить траву, виявився кмітливішим за неї – старшу, розумнішу і талановитішу сестру, котра навчається в Єльському університеті і здобула високий бал на іспиті з визначення академічних здібностей.

– Тож чого ми чекаємо? – питає Ерні. – Ходімо подивимося, де тут є телефон.

Я, звісно, нікуди не збираюся йти. Хіба що з неба несподівано впадуть милиці. А навіть якби і впали, я б добряче подумала, вирушати в похід або ні. Бо щось тут не так, і мене мучать якісь невиразні підозри.

– Стривайте, – кажу я, підносячи руку, наче регулювальник на перехресті. – Можливо, цього не варто робити саме зараз.

– Чого не варто робити? – перепитує Марк. – Намагатися встановити зв'язок з Береговою охороною?

– Ні, я маю на увазі – може, не слід одразу ж вирушати досліджувати острів? Сонце навіть не встигло зійти над небокраєм.

– Хіба не однаково? Досі ми лише тим і займалися, що гребли до берега. І ми все ще маємо знайти допомогу. А допомога чекає на нас ген там. – І Марк показує рукою в глиб острова. Керрі та Ерні кивають на знак згоди.

– Він має рацію, мамо, – каже Керрі. – Нам треба подивитися, що там є.

Я знаю, що вони обоє мають рацію. В тім-то й проблема.

– Гаразд, зробімо таким чином, – пропоную я голосом стурбованої матері, ким я, власне кажучи, і є в цей конкретний момент – стурбованою матір'ю. – Ви утрьох мусите триматися вкупі й не випускати одне одного з-перед очей. Хоч би що ви робили, не відходьте далеко одне від одного. І жодних сварок та сутичок, зрозуміло?

Марк по-армійському приставляє долоню до голови.

– Слухаюся, докторе!

– Я серйозно, хлопці й дівчата. І не затримуйтесь.

– Не хвилюйся, ми швидко повернемось, – обіцяє Керрі. – Ми не залишимо тебе тут надовго. І будемо поводитися як зразкові виховані діти.

Коли вони вже пішли, Марк обернувся й гукнув:

– Якщо через кілька годин ми не повернемося, клич на допомогу Берегову охорону!

Розділ 67

Так, я казала їм повертатися якомога швидше. Але ж не настільки швидко! Це або дуже добре, або дуже зле. Дітлашня повернулася менше ніж за двадцять хвилин. Коли вони вийшли з пальмових заростей і почимчикували берегом, я помітила, що Марк щось тримає кінчиками пальців.

– Що то таке? – гукаю я йому. – Що ти знайшов?

– Я знайшов єдину наявну ознаку цивілізації, – відповідає він.

І піднімає предмет угору, щоб я роздивилася. Це пляшка з прикипілим до неї піском та майже стертою етикеткою. Але форму її не можна сплутати ні з чим іншим. Класичну форму.

Це пляшка кока-коли.

– Ага, і знайшли ми її відразу ж за пляжем, – додає Ерні.

– Ну і що? Немає там будинку з супутниковою антеною? – питаю я.

– Там узагалі нічого немає, – відповідає Марк. – Ані доріг, ані дороговказів. Схоже, людей немає теж. А якщо й були люди, то досить давно, – додає він, поглянувши на пляшку.

– Ви впевнені, діти? Ви ж далеко не заходили.

– А нам і не треба було, – відказує Марк. – Там, за пляжем, – справжні джунглі. Густі джунглі й більше нічого. Це дійсно безлюдний острів, безлюдний з великої літери «Б».

– І що ж нам тепер робити? – питає Керрі.

Слушне запитання, на яке я не маю готової відповіді. Я прислухаюся до тривожних сигналів, які починаю отримувати від свого тіла.

Спочатку в мене була невисока температура, але зараз вона стає дедалі вищою. Мені не потрібен термометр, я й без нього її відчуваю, так само як і дрижаки. Унаслідок я з ніг до голови беруся холодним потом. Мої діти не помічають цього лише тому, що самі упрівають, але від спеки.

Марк тим часом генерує більше ідей та ентузіазму, аніж за увесь попередній рік.

– Гадаю, нам слід зробити кілька речей, – пропонує він. – По-перше, маємо забезпечити нашу здатність посилати сигнали кораблям та літакам, еге ж? Нам треба викласти камінням великий напис «SOS» і приготувати дрова, щоб у потрібний момент розкласти багаття. Варто також розібратися, де ми будемо сьогодні спати.

– Пропоную спати там, де є дах над головою, – каже Ерні, показуючи на обрій.

Ми всі обертаємось у вказаному напрямку і бачимо, що там купчаться загрозливі чорні хмари.

– От чорт, а я думала, що шторми нам більше не докучатимуть, – ремствує Керрі.

– Ага, це так само, як ми всі думали, що врятовані, коли підпливали до острова, – каже Марк, з досади копнувши ногою пісок. Він явно пригнічений. Раптом він розмахується і кидає пляшку з-під кока-коли у прибережний прибій.

– Гей, припини! – заперечує Ерні.

Марк пирхає.

– А ти що, збираєшся використати її як скарбничку?

Ерні ігнорує зауваження свого старшого брата, заходить у воду й вихоплює з неї пляшку, що підстрибує на хвилях.

– Ти що, не второпав, Марку? Вона може врятувати нас!

– Та невже? – з удаваним подивом витріщається на нього Марк. – Яким же чином?

– Дуже просто, йолопе. Ми вкладемо туди записку.

Ми всі регочемо, але моя веселість одразу ж змінюється відчуттям провини. Либонь, Марку й Керрі можна було сміятися, але мені – аж ніяк. Бо я знаю вразливість свого малого, і зараз дражнити бідолашного Ерні зовсім не на часі.

– Вибач, манюній, я знаю, що ти просто дуже хочеш допомогти, – кажу я. – Нам не треба було сміятися. Ми повелись як бовдури.

– Смійтеся, смійтеся. Потім ви дякувати мені будете.

– Ну звичайно ж будемо, – глузує Марк. – Скажи, будь ласка, о юний Ейнштейне, а на чому ти напишеш ту записку?

Ерні на мить розгубився, і я теж. Але невдовзі його обличчя осяює здогадка.

– Ми напишемо послання на шматку моєї футболки, – відповідає він. Із цими словами Ерні туго напинає нижній край своєї футболки.

– Я відірву клапоть і на ньому напишу.

Марк киває. Просто так, щоб повтішатися.

– Гаразд, але ж чим ти збираєшся писати? Я б тобі радо допоміг, але даруй, у мене щойно скінчилося чорнило в ручці.

Та Ерні вже знає відповідь.

– Коли ми йшли крізь зарості, я бачив кущ із червоними ягодами на ньому. Я розчавлю їх і зроблю з них чорнило. – Він корчить гримасу, перекривляючи свого брата, і це виглядає дуже смішно.

– Смію припустити, що все це ти бачив у ще одному навчальному фільмі в школі.

– Смійся, смійся. Добре сміється той, хто сміється останнім.

Марк підходить до Ерні і кладе руку йому на плече.

– Мій маленький бовдуре, якщо ти забув, то нагадаю: ми кілька днів дрейфували в океані й жодного разу не бачили нічого, що хоч віддалено нагадувало б корабель. Минуть місяці, якщо не роки, перш аніж оцю пляшку викине на берег десь у іншому місці, тож як ти гадаєш, хто її знайде? Аквамен?

Керрі знову сміється, але я – ні.

– Гаразд, досить, – кажу я. – Якщо Ерні хоче це зробити, то нехай робить. А ми тим часом спорудимо щось на кшталт табору.

– Ага! – каже Керрі. – Табір під назвою «Жертви корабельної катастрофи».

Розділ 68

Виглядаючи як нова копійка у білій та акуратно напрасованій уніформі Берегової охорони, Ендрю Татем підступив до гнітюче-великого букету мікрофонів на стоянці поруч із базою. За мікрофонами розмістилися представники преси, які не зводили з капітана об'єктивів своїх камер. І недарма: він був високий тридцятивосьмирічний красень із флоридським загаром та білими зубами, які він планував не демонструвати сьогодні публіці, бо для вдоволених посмішок не було підстав.

Засоби масової інформації буквально показились, як і передбачав Ендрю Татем, і вся вулиця перед воротами бази скидалася на велелюдний з'їзд власників супутникових антен. Один по одному репортери підходили до камер, сподіваючись хоч на крихту нової інформації про загадкове зникнення яхти «Родина Данів». Грим на їхніх обличчях почав братися лушпайками, не витримуючи немилосердної південної спеки. Зграя газетярів та телевізійників ставала дедалі більш нетерплячою.

Уже впродовж усього циклу появи та висвітлення новин, яким зазвичай і вимірюється їхнє життя в ефірі, ці люди не здобули ані дещиці нової інформації. І Татем знав чому. Тому що жодних новин не було.

Але Татем знав також, що треба дати журналістам змогу займатися їхньою працею. Репортери – народ мінливий і хиткий, тому зараз він аж ніяк не збирався перетворювати їх на своїх ворогів.

Тож і довелося влаштувати прес-конференцію.

Повільно, спокійно і методично виголосив Татем свою заздалегідь приготовану заяву. Пошук триває… докладаються всі зусилля… океан великий та безкраїй… Берегова охорона й далі вірить і сподівається… Я особисто вірю і сподіваюся…

Усе це була правда. Але це не було чимось новим. Саме тому Татем, закінчивши виголошувати заяву, зібрався на відвагу, глибоко вдихнув і просто запропонував:

– А тепер я відповім на ваші запитання.

І відразу ж навколишнє повітря вибухнуло вигуками. Репортери буквально відштовхували одне одного ліктями, щоб їх почули.

– В який момент ви можете дати команду на згортання пошуків?

– Ви можете підтвердити, що «Родина Данів» подала сигнал SOS перед своїм зникненням?

– Чому до пошуків не залучили ВМС?

Татему вже не раз доводилося давати прес-конференції, але жодна з них не була такою, як оця. Вони і близько не нагадували її за розмахом та напругою.

Особливо безжально нападав на нього один тип, лисуватий репортер, що мав свою колонку в газеті «Дейлі Маямі». Флорида була його «вотчиною», і він явно хотів це всім показати.

– А як ви прокоментуєте чутку про те, що вас невдовзі усунуть від керівництва цією пошуково-рятувальною операцією?

Татем здивовано закліпав очима.

– Усунуть? Нічого такого я не чув.

Репортер повернувся до якоїсь брюнетки, що стояла поруч, і пробурмотів так, щоб його всі почули:

– Не чув! Хто б сумнівався!

Татем знехтував неприємне зауваження і тим більше придушив своє величезне бажання зістрибнути з подіуму і хвацьким борецьким прийомом кинути цього гівнюка на тротуар. А потім спитати: «А як ти прокоментуєш отаке, сволото?!»

Настав час згортатися.

– Я відповім іще на одне запитання – і все, – оголосив капітан.

Ураз здійнявся гамір, і новинарі почали проштовхуватися ближче до подіуму. Намагаючись триматись якомога невимушеніше, Татем підніс руку, щоб стерти з лоба краплини поту, – і відразу ж фотоапарати заклацали своїми затворами. «От чорт, а якщо гучно перднути, то вони й цього не пропустять?!» – спало на думку капітанові.

Він вже уявив свій знімок у кожній великій газеті. Журналісти задали перцю капітанові Берегової охорони Ендрю Татему, йтиметься у заголовку. Або і щось гірше:

«Ендрю Татем за кілька годин до свого усунення від керівництва операцією».

Раптом йому захотілося, щоб він ніколи й анічогісінько не чув і не знав про родину Данів та їхню довбану яхту. Капітанові було шкода їх, але під прискіпливим недобрим поглядом преси вся ця справа перетворилася на цілодобовий цирк, який не викликав нічого, окрім пригнічення. Ба навіть роздратування й люті.

Що ж, у біса, сталося з цією родиною? Поки що навіть і близько не можна було припустити, що саме.

Раптом Татем побачив краєм ока якийсь рух у натовпі. То був Мілкрест. Лейтенант ішов просто до нього з добре знайомим виразом обличчя. Він явно мав повідомити Та-тему якусь термінову новину.

Розділ 69

Татем відступив від мікрофонів, і Мілкрест прошепотів йому на вухо:

– Ми дещо знайшли, сер.

Нарешті! Він уже давно хотів почути ці чотири слова! Але ж як довго довелося на них чекати!

Швидко вдягнувши свою звичну непроникну маску гравця в покер, Татем повернувся до натовпу репортерів і оголосив, що має терміново взятися до невідкладної справи. Ніхто із журналістської братії на це не купився, але йому було байдуже. Не встигли репортери загорлати «А що це за справа?!», як капітан уже зник за воротами бази.

І подався прямо до оперативного відділу.

– Ми знайшли рятувальний жилет, сер, – сказав Мілкрест, поки вони йшли коридором. – Напевне, на яхті сталася пожежа, бо жилет сильно обгорів.

– А звідкіля ви знаєте, що той жилет саме з цієї яхти? – спитав Татем.

– А він сам про це сказав, – відповів Мілкрест і злегка посміхнувся. – Дивно, але власники яхти, вочевидь, підписали кожен жилет. На комірцеві був вишитий напис: «Родина Данів».

– Знайшли лишень один жилет?

– Наразі один.

– І більше нічого? Уламків, плям мазуту?

– Поки що нічого. Ми знову оглядаємо район, поступово збільшуючи радіус. Утім, ураховуючи те, що жилет сильно обгорів…

– Зрозуміло, – мовив Татем. – Скоріш за все, вони більше нічого й не знайдуть.

Мілкрест рвучко розчинив двері, пропускаючи шефа в кімнату, і той негайно прикипів поглядом до унтер-офіцера, що сидів за радіо.

– Чия група його знайшла? – спитав Татем. – Група Пауела?

– Ні, група Гокінса, – відповів радист.

– Вони зараз на каналі секретного зв'язку?

– Так, сер, і чекають на вас.

Унтер-офіцер зв'язався з групою, і вони відповіли через кілька секунд.

– Гарний улов, хлопці, – сказав Татем, і він був щодо цього абсолютно щирим. Бо знайти рятувальний жилет в океані – це було те саме що відшукати горезвісну голку в копиці сіна.

Тепер він мав поставити їм питання з-поміж питань.

– А чи далеко ви перебуваєте від початкових координат, що їх видав нам аварійний маяк яхти?

– У тім-то й проблема, – забубонів у гучномовцях голос пілота Гокінса, командира групи. – Ми зараз набагато дальше, аніж їх здогадно могло занести течією чи панівними в цьому районі вітрами. Капітане, ви розумієте, про що я.

Татем замовк. З одного боку, стало очевидно, чому пошуковим групам так довго не вдавалося нічого знайти. Бо

яхта «Родина Данів» ніколи не перебувала за вказаними координатами.

З другого боку, ситуація прояснилася, принаймні з погляду Берегової охорони. Надії на те, що хтось вижив, не було.

– Сер, які будуть вказівки? – спитав Мілкрест.

Це запитання вивело капітана із задуми.

– Вибачте, що ви сказали?

– Може, Гокінсу слід знову облетіти увесь район?

Татем трохи помовчав, натискаючи пальцями на скроні,

наче намагаючись вичавити з себе відповідь, яку він не хотів давати. Але мусив.

– Ні, – нарешті сказав він. – Накажіть їм повернутися. Накажіть усім повернутися. Пошук закінчено. Район надто великий. А яхта «Родина Данів» затонула.

Розділ 70

Наступного ранку Пітер насолоджувався своєю самотністю у величезній квартирі Кетрін з п'ятьма спальнями, розташованій на Парк-авеню. Однак розкошував він недовго. Продзижчав дзвінок унутрішнього зв'язку, і йому повідомили, що щойно прибула Сара Барнет.

І де вона взялася на мою голову?! Тільки її тут бракувало!

Сара прийшла першою висловити Пітеру своє співчуття, але вона була останньою, кого б він хотів бачити. А радше, він не хотів її бачити взагалі. Особливо тут, у квартирі Кетрін.

Попри те що їм доводилося кілька разів спілкуватися за різних обставин, Пітер не надто добре знав найкращу подругу Кетрін, та й не хотів знати. І тут не було якоїсь особистої причини. Навпаки, причина була суто професійною.

Сара була психіатром з Нью-Йорка. А Пітер терпіти не міг психіатрів, хоч із Нью-Йорка, хоч із будь-якого іншого міста.

Ще з дитинства.

Коли Пітеру було дванадцять і він зростав у Аарчмонті, батьки спіймали його на тому, що він цупив кошти з їхніх гаманців. Він почав виправдовуватися тим, що йому не вистачало тих кишенькових грошей, які вони йому давали. Батьки всипали йому добрячого прочухана. Але водночас збільшили вдвічі суму кишенькових грошей, наївно сподіваючись, що у сина більше не виникатиме спокуси заглядати до їхніх гаманців. Проте невдовзі батьки переконалися, що річ не в тім, скільки грошей вони давали Пітеру. Сума не важила, їхньому недолугому синочку все одно було б мало.

Він хотів мати більше. Тому вони повели Пітера до психіатра. Коли цей ескулап не зміг розібратися в причинах, батьки потягли його до іншого «психа». Потім – іще до одного.

І Пітер зненавидів психіатрів. Вони були для нього не більш аніж солодкоголосими нікчемами, які щось занотовують у робочі записники і ставлять ідіотські запитання на кшталт «А що ти при цьому відчуваєш?»

Йому стало бридко перебувати з ними в одній кімнаті. І він вирішив, що є лише один спосіб спекатися їх. Брехати.

Наступній жінці-психіатру Пітер сказав точнісінько те, що вона, на його думку, збиралася від нього почути. Він пояснив, що поцупив гроші, щоб привернути увагу своїх батьків, але тепер дуже шкодує, що завдав їм стільки болю та клопоту.

І ця брехня спрацювала. Більше того – вона змінила його життя. Пітер уперше в житті збагнув, що він може обдурити найкращих психіатрів і що він природжений адвокат.

І він дійсно став до біса успішним адвокатом. Фактично, під ту пору, коли він зустрів Кетрін, Пітер огрібав до двох мільйонів доларів на рік. Цієї суми вистачило б кожному Для комфортного життя. Але Кетрін та її дітям не пощастило. Пітерові цих грошей не вистачало.

Він хотів мати більше.

І вже зробив багато для досягнення своєї мети, значно Ао неї наблизившись. Усе, що він мав робити зараз, – це дотримуватися початкового плану гри. Конкретно? Якщо конкретно, то надурити приятелів і родичів Кетрін так само, як він іще у дитинстві надурив оту жінку-психіатра.

Як доречно, що Сара Барнет стане першою! Бо вона теж психіатр.

Що ж, час братися до сеансу.