Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 111

Ноулз обертається до мене і підступає ближче. Настільки близько, що я відчуваю запах його дорогого одеколону з дизайнерської серії парфумів. Скоріше за все, це «О де Помпу», а може, й ні… Мені ніколи не подобався цей чоловік. Навіть тоді, коли він був на прийомі, присвяченому нашому з Пітером одруженню. Тепер це навіть важко уявити. Приятель Пітера піддає мене перехресному допиту на суді, де розглядається справа про вбивство!

– Вам відомі останні слова, записані Береговою охороною на сеансі радіозв'язку, здійснюваного Джейком Даном під час шторму?

– Ні, не відомі.

– А мені відомі. Ось вони, – каже Ноулз і сягнистим упевненим кроком підходить до столу захисту. Він бере свій жовтий блокнот і поправляє окуляри. – Якраз перед тим, як радіо замовкло, Джейк Дан заволав: «Ні, Кетрін, не роби цього!»

Ноулз схрещує руки і дивиться на мене упритул.

– Не роби що, докторе Дан?

Я зиркаю на нього і спантеличено кліпаю очима, намагаючись пригадати. Бо тоді, під час шторму, сталося багато чого.

Нарешті до мене доходить. Ящик з балонами.

– Мені здається, що…

Ноулз перериває мене.

– Вам здається? Що це означає? Ви пам'ятаєте чи ні?

– Протестую, ваша честь, – каже Гіт, устаючи з лави обвинувачення. – Він заплутує свідка. Доктор Дан не мала змоги відповісти на запитання.

– Я беру назад своє запитання, – швидко каже Ноулз.

Звісно, береш, сволото хитрожопа, бо твоє завдання вже зробило свою справу й завдало мені шкоди. Недивно, що у Пітера такі ж огидні приятелі, як і він сам.

Та Ноулз веде далі:

– Докторе Дан, скільки грошей успадкували ви, коли помер ваш перший чоловік?

– Я не знаю точної суми.

– Чи можна з великою ймовірністю стверджувати, що вона становила близько ста мільйонів доларів?

– Так, – кажу я.

– Ви були останньою, хто бачив вашого першого чоловіка живим на його яхті, чи не так?

– Загалом, ні…

– Я протестую! – кричить Гіт. – Яке неподобство! Це недоречність, котра не має жодного стосунку до нашої справи!

Ноулз хутко обертається до судді.

– Ваша честь, суд постановив, що смерть Стюарта Дана сталася внаслідок нещасного випадку. Я просто намагаюся загострити увагу на тому, що випадковості трапляються на човнах так само, як і в усіляких інших місцях.

– Зауваження приймається, – заявляє суддя Барнет.

Ноулз знову крутнувся в мій бік.

– Фактично, докторе Дан, у своїй попередній заяві ви визнали, що перед штормом на вашій яхті виникли технічні проблеми, вірніше, поломка. Це так чи ні?

– Так. У нас лопнув шланг зовнішнього сполучення.

– Для тих, хто не знайомий з морською справою, пояснюю: це шланг, який подає забортну воду для охолодження двигуна. Я правильно кажу?

– Взагалі, я й сама не знала, доки мені Джейк не пояснив.

– Зрештою, вашому колишньому шваґерові вдалося усунути проблему. Згідно з вашими показаннями – як він описав свої дії?

Ноулз іще не встиг закінчити своє запитання, а я вже збагнула, наскільки небезпечною для звинувачення може виявитися моя відповідь.

– Він укоротив паливний шланг, – кажу я.

– Вибачте, докторе Дан, а можна гучніше? Ви сказали, він укоротив паливний шланг?

– Так.

– Тобто він відрізав частину шланга, по якому подається займисте паливо, і припасував її до шланга зовнішнього сполучення? Так чи ні?

– Я достеменно не знаю. Я не була з ним тоді, коли він це робив.

– Ага. Отже, ви не знаєте, наскільки якісно він виконав цю роботу, чи не так?

Цей тип – як ходяче мінне поле. І навіть гірше. Він – штурмбанфюрер підрозділу СС під назвою «Обґрунтований сумнів».

Я відчула в животі сильний ниючий біль.

– І останнє запитання, докторе Дан. Нагадую, що ви й досі під присягою, – додає Ноулз, кинувши через плече. – Ви коли-небудь працювали на Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів?

Я майже фізично відчуваю, як хруснули шиї усіх присутніх у залі, швидко повертаючись від Ноулза у мій бік. Господи, а звідки він про це дізнався? Це не запитання, а бомба. Як і моя майбутня відповідь.

Так, кажете, нічого, крім правди? Що ж, буде вам правда.

Я нахиляюся до мікрофона. Не знаю чому, але мені не хочеться повторювати свою відповідь двічі.

– Так, я працювала на ЦРУ.

Розділ 112

Того вечора Пітер знову зустрівся з Бейлі в готелі «Апекс». Він став їхнім таємним місцем зустрічі, принаймні до закінчення суду. їхня перша ніч, проведена тут безпосередньо перед тим, як Пітер вирушив на Багами, ознаменувалася двома пляшками шампанського «Кристал». Але відтоді, як він повернувся звідти в кайданках, коштовний потік іскристої рідини припинився. Втім, Пітер був упевнений, що ненадовго.

Побачивши прекрасну роботу Ноулза, який улаштував Кетрін просто нищівне перехресне опитування, він почувався впевненим в успіхові захисту. То був просто шедевр адвокатського мистецтва. Навіть у мене так добре не вийшло б. Хоча можна було б і більш жорстоко порвати цю Кетрін на шматки.

– Ти певен, що й досі хочеш свідчити завтра у суді? – спитала Бейлі, пригорнувшись до Пітера під ковдрою. Господи, які ж у цієї дівчини гарні груди, просто бездоганні! Це відчувається навіть на дотик, коли їх не видно.

– Забудь те, чого тебе вчать в університеті, – відповів він. – Обвинувачувані у вбивстві завжди мають свідчити на суді. До того ж мені абсолютно нема чого приховувати. І це найкраща підстава для того, щоб завтра давати показання в суді.

Бейлі на мить замовкла. Це було якраз те мовчання, що говорить промовистіше від слів, і Пітер це відчув. Молоду дівчину щось явно турбувало.

– Що сталося? – спитав він. – Тільки, будь ласка, не кажи мені, що не сталося нічого, Бейлі.

– Та ні, це не нічого, – відповіла вона. – Мені дійсно треба дещо знати, Пітере.

Відтоді як його випустили під грошову заставу, він завжди чекав на цей момент. І, добре знаючи вдачу Бейлі, Пітер дивувався, чому вона не зробила цього раніше. Втім, він незле попрацював, вирощуючи її довіру до себе. І той факт, що поставити запитання вона наважилася через багато місяців, тішив його самолюбство.

Пітер вирішив випередити її.

– Ні, я не намагався убити Кетрін та дітей.

Бейлі взяла його обличчя руками і ніжно поцілувала в губи.

– Мені просто необхідно було це почути, Пітере. Ти пробачиш мені? Мені так соромно перед тобою.

– Облиш, не виправдовуйся. То в тобі заговорив юрист. І це гідно поваги.

– Ти вибачаєш мені? – спитала Бейлі.

– А ти мені віриш? Бо це дуже важливо.

– Так, вірю, – відповіла вона. – Справді вірю.

Він теж почав її цілувати й міцно пригорнув до себе.

– А тепер, долаючи всі свої первісні та сексуальні інстинкти, я мушу трохи поспати, – сказав Пітер. – Бо завтра буде вкрай напружений день, повір мені.

Розділ 113

Я дивлюся на Нолана Гіта, а він іде до трибуни свідків наче Гарі Купер у фільмі «Рівно опівдні».

Протистояння починається.

Він знає це, я знаю це, вся зала засідань знає це, включно із присяжними. Нолан Tim проти Пітера Карлайла. Один дуже рішучий обвинувач проти одного дуже й дуже кмітливого обвинувачуваного. Хто виграє цей двобій, той зможе виграти й увесь процес.

– Містере Карлайл, з'ясуймо одну річ від самого початку. Доктор Дан сама казала вам коли-небудь, що вона виконувала певну роботу для ЦРУ, чи не казала?

Пітер з готовністю киває головою.

– Так, казала.

Гіт виставляє вказівний палець наче уявний пістоль і обводить ним залу засідань. Це виглядає смішно, і хтось на галерці не втримався й розсміявся. Саме цього ефекту і хотів добитися Гіт.

– Чи казала вам доктор Дан, що вона була чимось на кшталт таємного агента, що подорожує світом, убиваючи диктаторів та знетронюючи уряди? Щось на взір жіночого варіанту Джеймса Бонда?

– Ні, не казала.

– Ага, зрозуміло, – каже Гіт. – Значить, вона казала вам лише про те, що допомагала організувати дослідження з метою визначити вплив різних нейротоксинів на людське серце – так чи не так?

– Так.

– Не дуже схоже на те, чим займаються лицарі плаща та кинджала, еге ж?

Пітер промовчав.

– До речі, про секретну діяльність, містере Карлайл. Ваша поведінка на Багамах викликала у мене чималу цікавість. Агент Пірс засвідчила, що бачила, як ви вийшли з віддаленого бару в Нассау з чоловіком, який кілька хвилин по тому намагався її вбити. Ви заперечуєте, що вона вас там бачила?

– Не знаю, чи бачила мене агент Пірс, але я там дійсно був.

– А що ви робили в тому барі?

Пітер стенає плечима.

– Трохи випив.

– А ви знали, що в Нассау є сімнадцять барів, розташованих набагато ближче до готелю, де ви зупинялися?

– Я намагався уникнути преси й телебачення. Вони мене безжально переслідували, мушу вам нагадати. І досі переслідують. Ви не могли не помітити репортерів біля суду.

– Що то був за чоловік, з яким ви випивали?

– Не знаю. Ні з ким я не випивав.

– Стривайте, щось я не розумію, – звертається Гіт до присяжних. – Ви ж разом вийшли, чи не так?

– Якщо ви маєте на увазі, що ми покинули бар одночасно, то це дійсно так, – каже Пітер. – Я ніколи раніше його не бачив, але цей чоловік сказав, що впізнав мене, бо бачив на екрані. Коли я виходив, то трохи з ним поговорив. Але навіть імені його я не спитав. Я поїхав у один бік, а він – у другий.

– Ага, а коли агент Пірс поїхала слідом за цим начебто безневинним незнайомцем, він відкрив по ній вогонь. Як ви гадаєте, хто то був?

– Уявлення не маю. Я вже сказав, що не знаю того чоловіка.

– Ага, значить, ви це сказали, так? Сказали «я не знаю». – Гіт схрестив руки на грудях і з удаваним здивуванням похитав головою. – Як же так, містере Карлайл, ви, такий розумний та кмітливий чолов'яга – і раптом не знаєте багатьох речей, про які йдеться на цьому засіданні?

– Я знаю одне: я невинуватий, – емоційно каже Пітер.

– Звісно, – не задумуючись відказує Гіт діловитим тоном. – Доки в суді не доведуть протилежне.

Розділ 114

І після цих слів Гіт вмикає свої потужності на всю котушку. Його питання вилітають безперервними автоматними чергами, а інтонація стає агресивнішою і часом навіть сердитою. Перехресний допит він перетворює на безперервний обстріл, і від збудження та цікавості я аж посунулася на краєчок лави.

– Містере Карлайл, а яким чином на яхті опинилася військова вибухівка, здатна рознести на друзки великий корабель?

– Уявлення не маю, – відповідає Пітер.

– А що ви скажете на таке: чому аварійний маяк човна видав хибні координати, через що пошуково-рятувальна операція Берегової охорони змістилася на сотні миль від фактичного місця катастрофи?

– Моє припущення ось яке: радіомаяк просто схибив.

– Он як? І коли ж таке припущення наверзлося вам на думку? Адже ваш самостійний пошук чомусь почався з тих островів, де яхта затонула насправді. Чим ви це поясните?

Я бачу, що Пітер посміхається з виглядом людини, у якої все під контролем. Лячно думати, що колись мені дуже подобалася ця його усмішечка. Коли я її бачила, то мені ставало затишно і тепло.

Який жах! Соромно навіть згадувати про це.

– Те, що ви називаєте підозрілим, насправді є звичайним здоровим глуздом, – відповідає Пітер. – Навіщо мені здійснювати пошуки в районі, уже обстеженому Береговою охороною?

– Щось мені не зовсім зрозуміло. Тобто, шукаючи свою родину там, де вона, за попередніми даними, не мала бути, ви що – дослухалися до інтуїції? Це була ваша здогадка?

– Скоріше, це називається «без надії сподіватися». Але я припускав також, що якби вони були в якомусь видному місці, то їх давно б уже знайшли.

– І вам страшенно поталанило, еге ж? – саркастично питає Гіт. А потім обводить поглядом аудиторію. – А може, і не дуже.

Раптом ліворуч від мене чується різкий як гавкіт вигук. То протестує Ґордон Ноулз.

– Ваша честь, він намагається залякати свідка!

Суддя Барнет киває на знак згоди.

– Переходьте до вашого наступного запитання, містере Гіт.

– Прийміть мої вибачення, ваша честь. Є ще один не зовсім зрозумілий для мене момент, містере Карлайл. І доктор Дан, і її син Марк засвідчили, що вперше помітили вас у літаку, коли ви пролетіли просто над ними ще вдень. Вони несамовито вам махали, вони гадали, що нарешті їх урятовано. Чому ви не здійснили посадку?

– Ото ж бо й воно, – відповідає Пітер, полегшено знизавши плечима. – Звісно, я бачив, що вони мені махають, але в світлі того, що повідомила мені агент Пірс про перевізників наркотиків, мені здалося, що моя родина насправді намагається попередити мене про небезпеку. Саме тому я і дочекався нічної темряви, щоб повернутися… ну і звісно ж, із пістолетом. Бо був упевнений, що мою родину тримають заручниками.

Нолан здіймає руки в удаваному розпачі.

– Тримають заручниками?! Ви і справді думаєте, що суд вам повірить?

Пітер і оком не зморгнув.

– Так, думаю, що повірить. Так само, як я вірив тоді, що агент Елен Пірс каже мені правду.

Я хитаю головою. Яка нісенітниця! Який жах! Як можна отак стояти і спокійнісінько брехати?! А ще жахливіше те, що, здається, присяжні сприймають його брехні всерйоз. Господи, невже та бабця в кінці першого ряду і справді знавецькії кивнула головою?

Ні, ні і ще раз ні! Нолан має рацію: як хтось при здоровому розумі і дійсно може повірити, що нас тримали заручниками? Присяжні не можуть цього всього не бачити, еге ж? Хай би що казала Пітеру агент Пірс, є цілком досить інших доказів – надто вже багато «випадковостей», і всі вони, докупи взяті, свідчать проти нього. Присяжні не можуть цього не розуміти.

Чорт, навіть Пітер мусить утямити, що його притиснули до канатів. Але, дивлячись на нього, цього не скажеш. Таке враження, ніби він знає щось таке, чого не знають інші. Що ж він замислив? У мене починає з'являтися вкрай неприємне передчуття.

І невдовзі трапляється найприкріше.

Розділ 115

Гіт вистрілює наступним запитанням, що стосується мотивів.

– Містере Карлайл, вам відомо, скільки б ви успадкували, якби доктор Дан і її діти загинули під час цієї подорожі?

Пітер негайно стріляє у відповідь.

– Гадаю, ту саму суму, яку б я успадкував, якби минулої зими вони літали разом на відпочинок до Аспена і провели там два тижні в готелі «Сент-Реджіс».

– А що сталося – в тому польоті бомба не спрацювала, чи як? – запитує Гіт. – Чи вона не спрацювала в готелі?

Ґордон Ноулз зривається з місця, щоб заявити протест, але його випереджають. Його випереджає Пітер.

– Слухай, ти, сучий сину! – горлає він, і його холодна постава тріскається і розлітається на друзки, як дешева ваза. – Ти не знаєш, що я тоді пережив! Так, я через дурощі зраджував свою дружину, яку насправді сильно кохав. І тут я дізнаюся, що вона зникла разом з дітьми. Ти розумієш, яким винним я себе відчув?! Я все готовий був віддати, щоб їх знайти, тобі ясно?

Пітер умить червоніє як рак і подається вперед. Вени на шиї та лобі враз набрякають і синхронно пульсують, поки він волає:

– Я не монстр! Я помилявся, але я не монстр! І тим паче – не вбивця. Як ви можете…

Зненацька він замовкає. І хапається за руку. Потім – за серце. Погойдуючись, він дибає з трибуни свідка. Раптом перед лавою присяжних його тіло обм'якає і з лячним стуком гепається на підлогу.

Бабця в кінці першого ряду гучно верещить. Уся зала підводиться, щоб поглянути, що сталося.

Пітер лежить, простягшись горілиць, і його обличчя спотворене гримасою нестерпного болю. Очі його розплющені та сповнені страху.

– До… допоможіть, – мимрить він.

Першим до нього підбігає секретар суду, а за ним – Ґордон Ноулз.

– У нього серцевий напад! – вигукує Ноулз.

Усі зриваються з місця. Хтось кричить: «Йому потрібне свіже повітря! Дайте повітря!»

– Йому потрібен лікар! – гаркнув у відповідь Ноулз.

І тут до мене доходить, що я ні на міліметр не зрушила зі свого місця. Я завмерла як статуя. Наче зовсім забула, що я кардіолог.

Проте інші люди довкола мене не забули. Я кидаю погляд на присяжних якраз учасно, щоб помітити, як вони відвернули свої голови від Пітера, котрий лежав на підлозі, до мене. А я й досі сиджу на лаві.

Пітер виглядає безпорадним. І безневинним. Я ж виглядаю холодною. І безсердечною. Немов у цій кімнаті я жорстока потвора, а не він.

Навіть Нолан Гіт, і той нарешті гукає до мене:

– Кетрін! Ти можеш допомогти?

Не можу. Я знаю клятву Гіппократа напам'ять, але все одно не зрушую з місця. Я тільки те й роблю, що дивлюся. Витріщаюся. І почуваюся паралізованою з голови до п'ят.

Аж доки через частокіл ніг, що зібралися довкола Пітера, моїм очам не відкривається невеличкий простір. Відкривається на якусь мить, але я встигаю побачити. Це трапляється так хутко, що навряд чи хтось помітив, – окрім однієї людини, для якої це призначалося. Окрім мене.

Пітер швидко підморгнув.

Розділ 116

Елен Пірс не хотілося пропускати «великий день» Пітера Карлайла в суді, і вона сподівалася на його цілковите приниження й поразку. Вона очікувала видовища, але явно не такого. Ще хвилину тому він відсиджувався на лаві, і ось тепер – відлежується на підлозі.

Серцевий напад? Було на те схоже, особливо коли примчали хлопці зі швидкої і хутко зареєстрували основні показники життєдіяльності. Не минуло й кількох хвилин, як вони поклали Пітера на візок, пристебнули і покотили геть із судової зали.

– До якого шпиталю його відправлять? – спитала Елен охоронця в коридорі. Стояв такий гармидер, що вона ледь почула власний голос. Фоторепортери збивали один одного з ніг, намагаючись устигнути зробити знімок, який мав з'явитися на перших шпальтах видань.

– Скоріше за все, вони повезуть його до шпиталю Святої Марії, – відповів охоронець. – Це найближче.

Виявилося, що він мав рацію. Не минуло й десяти хвилин, як Елен вибралася з таксі біля входу в шпиталь і швидко попрямувала до переповненої кімнати невідкладної допомоги.

Ніхто не спитав, чи потрібна їй допомога. Це було одне з див Нью-Йорка – надто багато людей, щоб помічати якусь окрему персону.

Елен роздивилася кімнату невідкладної допомоги навкруги на всі 360 градусів. Тут – пакунок з льодом, он там – бинти. Єдину лячну картину являв собою якийсь будівельник біля реєстратури. З кінчиків його пальців текла кров. Його рука була забинтована, але Елен добре бачила, що з ним сталося. Бр-р-р! Будівельник явно опинився не з того боку пневмомолотка.

Про всяк випадок вона знову роззирнулася. Але Пітера Карлайла ніде не було видно. Може, його повезли до іншого шпиталю? Та ні.

Хвиля повітря з розчинених позаду дверей війнула їй у спину. Елен обернулася й побачила фельдшерів швидкої, які везли Карлайла. Таке буває лише в Нью-Йорку – таксі обігнало швидку з її сиренами та мигалками.

Елен прудко відступила вбік, коли двоє медсестер, не зупиняючи візок, прийняли його від фельдшерів. А потім побігли підтюпцем! Неможна гаяти ані секунди! Треба рятувати життя цього негідника і пройдисвіта!

Елен простежила за ними по коридору і підгледіла, як з Пітера буквально зірвали його одяг та дорогий «ролекс», щоб зняти електрокардіаграму. А потім вони всі зникли в кімнаті і закрили завіски на спостережному віконці.

Що ж тепер?

Доконечна потреба знову стежити за Карлайлом ураз змусила Елен пригадати Нассау та бар «Біллі Роза». Ніколи їй не забути, як вона ледь не загинула, коли отой загадковий виродок відкрив по ній вогонь на ґрунтовій дорозі. Навіть зараз вона могла поклястися, що відчуває, як на її зубах скрипить пісок.

Байдуже, яким буде вирок суду – «винуватий» чи «невинуватий». Усе одно Елен збиралася з'ясувати, як і чому Пітер зустрічався з тим чоловіком. Це був ключ до всієї ситуації, вона не сумнівалася. Просто нутром відчувала.

Одначе спочатку найголовніше: Карлайл. І стан його здоров'я.

Елен хотіла трохи зачекати, а потім причепити свій жетон і випитати у першого-ліпшого лікаря усю інформацію. Чи дійсно у Карлайла серцевий напад? Чи щось інше? А може, взагалі нічого? Фальшива тривога?

У ситуації, що склалася, від цього типа можно було чекати чого завгодно. Та хоч як Елен кортіло якомога швидше про все дізнатися, вона розуміла, що грає у ризиковану гру. її щойно поновили на роботі після тимчасового усунення з посади. Тому їй ніяк не можна звертатися до лікарів у кімнаті невідкладної допомоги. До того ж у неї виникла набагато краща ідея.

Розділ 117

Я кажу собі знову і знову: я ні про що не шкодуватиму!

Зараз вечір, і Пітер на обстеженні в шпиталі Святої Марії, а ми з Ноланом Гітом сидимо в його офісі, і він викладає мені варіанти розвитку подій у суді. Звісно, це його робота, і я бачу, що він рішуче налаштований іти до кінця. Але йому потрібна моя активна участь, і моя думка для нього є дуже важливою. Як сказав мені Нолан, коли ми зустрілися вперше: так, для мене це є роботою, але ж для вас це життя, і я ніколи про це не забуваю.

І він чітко дає мені зрозуміти, що може висунути вимогу визнати судовий розгляд неправочинним. І що, скоріше за все, його вимогу буде задоволено.

– Але нам треба бути дуже обережними, перш аніж ухвалювати таке рішення. Бо шанси обвинувального вироку істотно зменшуються під час повторного слухання справи.

– А якщо ви не вимагатимете визнання судового розгляду неправочинним?

– Тоді, я певен, захист уже нічого не зможе додати. Після завершальних виступів слово залишиться за присяжними. В цей момент не матиме значення, імітував ваш колишній чоловік серцевий напад чи ні, бо все одно присяжним цього не скажуть. Вони знатимуть лише те, що бачили на власні очі. Чи зможе та сцена вплинути на них? Безумовно. Чи зможе вона змусити присяжних знехтувати всіма доказами? Щиро сподіваюся, що цього не станеться.

І тут Гіт додає в наші перспективи ложку дьогтю – величину X, бо він хоче, щоб я мала повне уявлення про всі можливі наслідки мого власного рішення. Йдеться про гроші.

– Ризик цього судового процесу виходить за рамки того, що вашого колишнього чоловіка можуть виправдати. Він позиватиметься на вас до суду за образу особистості, заявляючи, що ви завдали непоправної шкоди його кар'єрі адвоката. І, цілком імовірно, виграє справу. Тут питання полягатиме в розмірах суми, яку він від вас вимагатиме.

Гіт дивиться на мене, сидячи напроти за охайним робочим столиком. Він працює так само, як і вдягається: чисто й акуратно. Я бачу, що він очікує від мене запитань, що ми будемо довго обговорювати подробиці…

До біса все це. До біса Пітера.

– Я жива й здорова. Хоч як він старався, це те єдине, чого Пітер так і не спромігся у мене відняти, – кажу я. – Стосовно ж іще одного суду, то немає у світі таких грошей, які

змусять мене все це знову пережити. Іншими словами, хай би що я мала виплатити Пітеру, це вже буде справа торгу і домовленості. Гроші мене мало хвилюють.

– Ви впевнені, Кетрін? – питає Гіт. – Інколи зопалу люди ухвалюють поспішні рішення, про які згодом їм доводиться жалкувати.

Я не вагаюся. Ані хвилини.

– Так, упевнена. Я ні про що не жалкуватиму.