Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 26

Перед тим як я вирушила у свою «морехідну відпустку», принаймні десятеро співробітників нашого шпиталю порадили мені вести в морі щоденник. А потім видати щось на кшталт «Два місяці простим матросом» і таким чином змусити Себастіана Юнґера, автора «Ідеального шторму», неабияк похвилюватися за свої літературно-кінематографічні лаври. Мій колега-кардіолог, дві медсестри, один нічний сторож і навіть одна добровільна дівиця-доглядачка з блискучими скобами для виправлення зубів – усі вони вважали, що було б чудово, якби я робила записи під час своєї подорожі. Подумати тільки! Я ледь не дослухалася їхньої поради! Дякувати Богові, що все ж не дослухалась і таки не почала писати щоденник. Інакше я б його невдовзі викинула. Або спалила. Бо майже кожен запис у ньому починався би словами: «Я повбивала б своїх дітей!» Уже шостий день, як ми в морі, за два дні маємо прибути у наш перший порт на Багамах, але становище в родині Данів і досі можна схарактеризувати лише як аварійне. Коротше кажучи, СОС: Стара Остогидло-гівняча Ситуація.

Керрі більше не намагалася накласти на себе руки, але їй іще далеко до того дня, коли з міс Занудство вона перетвориться на міс Жвавість. Постійно стежачи за нею, ми аж ніяк не сприяємо покращенню її стану. Недивно, що Керрі починає всього боятися. Ба гірше – вона знову перестає їсти, хоча запевняє, що почувається добре.

Марк нещасний по-своєму. Він явно сумує за своїм косячком, і в нього починається щось на кшталт ломки. Він нічого не каже, але я все одно бачу. Ловля кайфу була для нього єдиним способом утекти від цього човна зокрема та від життя взагалі, і тепер на його обличчі і вдень і вночі той самий вирячено-ошелешений вираз, наче він потрапив у пастку. Коли ж він дає собі клопіт розмовляти, то зазвичай відривається на мене або на Керрі. Мені добре відомі потенційні симптоми відвикання від наркотиків: агресія, неспокій, біль у животі, зниження апетиту. Я постійно й уважно спостерігаю за Марком.

Що ж до Ерні, то йому теж непереливки, бо він буквально розривається між своїми бажаннями. Бідний хлопчик! То йому хочеться бути дорослим і виконувати роль миротворця, то він починає хлипати наче мала дитина, якою він насправді ще й досі залишається.

А найгірше те, що він, здається, кожної хвилини щось жує. І він також це прекрасно усвідомлює. «Я страждаю від повноти, спричиненої стресом», – заявляє він, підносячи догори свій товстенький вказівний палець, немов якийсь університетський професор. На жаль, мабуть, він має рацію. Можливо, Ерні стане лікарем, коли виросте.

Залишається Джейк.

Бідолаха, він намагається зробити все, що в його силах. Джейк завантажив дітей рутинною працею, намагаючись уселити в них почуття відповідальності або, принаймні, забезпечити на яхті тишу і спокій. Уявляю, як він шкодує, що

погодився бути нашим капітаном! Якщо Керрі не стрибне за борт, то, боюся, так учинить він.

Усі ці негаразди змушують мене видобути супутниковий телефон. Річ у тім, що я сказала Пітеру, що перші два тижні не дзвонитиму йому. Не питайте, чому я це зробила, бо що зроблено, те зроблено. Мабуть, мені просто кортіло виглядати сильною, продемонструвати йому, що я не розпхикаюся при перших ознаках біди. Втім, саме розпхикатися мені й хотілося більше за все впродовж усіх цих шести днів. Мої запаси сили волі добігають кінця. Я ніколи не була скиглійкою, але відчуваю, що невдовзі нею стану.

Шість днів – це приблизно два тижні, еге ж? До того ж я і справді скучила за Пітером.

Зачинившись у себе в каюті, я набираю наш домашній номер. Зараз дев'ята вечора, і Пітер уже мусить бути вдома. Але вдома його немає. Після п'яти гудків умикається автовідповідач. Принаймні, на плівці почую його голос, хоч на кільканадцять секунд.

Потім я набираю номер його офісу – може, він там допізна затримався. Напевне, він дуже зайнятий отим великим судовим процесом, який має невдовзі розпочатися. А Пітер до кожної справи готується просто з маніакальною ретельністю. Ніколи не бачила людини, котра б так не любила програвати. Саме тому він досить часто й затримується допізна на роботі.

Ти диви – і офіс не відповідає! Де ж Пітер? Вечеряє в ресторані?

Нарешті я дзвоню йому на стільниковий телефон. Це стовідсотково надійний варіант. Коли Пітер десь прогулюється або відпочиває, то мобільник буквально прилипає до його вуха. Інколи він відповідає ще до того, як у мене залунає гудок. Але не зараз.

Один гудок, іще один…

Милий, де ти? Я дуже хочу з тобою поговорити. Мені вельми потрібна твоя допомога.

Розділ 27

За ті три з гаком місяці, що минули відтоді, як Пітер закрутив роман з Бейлі Тод, вона жодного разу не спитала у нього про Кетрін. Вона навіть імені її не згадувала. І взагалі, питання про те, що він одружений, виникло лишень один-єдиний раз, – а саме тієї ночі, яку вони вперше провели разом у студентському містечку юридичного факультету. Саме тоді Пітер і сказав їй напрямки:

– Ти ж знаєш, що я одружений?

– Так, про це було не надто важко здогадатися, побачивши обручку на вказівному пальці твоєї лівої руки, – відповіла Бейлі. І додала з невимушеною посмішкою, яку вона зазвичай приберігала для своїх молодих кавалерів: – Але якщо твоя дружина нічого не знатиме, то воно їй і не болітиме, еге ж?

Пітера вразили не самі слова, а те, як їх було сказано. Він одразу ж збагнув, що закохався у Бейлі по самісінькі вуха. Його підкорила її самовпевненість та вміння повернути ситуацію на свою користь. Безстидна. І безпринципна. Вона так нагадувала йому когось, хто був таким милим та дорогим його серцю!

Вона нагадувала йому самого себе.

Саме через це, коли вони, зморені та спітнілі, лежали після потрясного, видовищного й виснажливого сексу, він був украй здивований, щойно Бейлі, ні сіло ні впало, спитала у нього таке: «А ти б кинув через мене свою дружину? Ну так, чисто теоретично?»

Від несподіванки Пітерові на мить відібрало дар мови. То був підступний та раптовий хід навіть для такого вправного й досвідченого адвоката захисту, як він. Поки він відчайдушно намагався знайти правильну відповідь, Бейлі сама дала йому змогу викрутитися з незручної ситуації.

– Гаразд, Пітере, можеш мовчати, пославшись на право затримуваного не відповідати на запитання, – сказала вона. – Я знаю, що твоя дружина має величезну купу грошей. І твоя мовчанка вже є відповіддю. Втім, це для мене не є проблема. Я просто спитала.

«Маєш рацію, Бейлі», – спантеличено подумав Пітер – і відразу ж засмутився. Чи не означає це, що їхньому роману скоро настане гаплик?

Утім, нічого дивного: Бейлі дуже молода і надзвичайно вродлива, у неї ще все життя попереду. Захопливе та цікаве. Тут і гадати довго не треба: зрозуміло, що вона не гаятиме на нього час, коли пересвідчиться, що їхні стосунки не мають перспективи.

А ще вона розумна і впевнена в собі.

Така рідкість серед уродливих жінок! Принаймні, серед тих, яких йому довелося знати.

Бейлі перекотилася до Пітера і грайливо тицьнула його в живіт.

– Між іншим, – сказала вона, – якби я по-справжньому за це взялася, то чомусь мені здається, що, можливо, мені б удалося переконати тебе змінити свою думку. Звісно, чисто теоретично.

Пітер рвучко вхопив Бейлі, пригорнув до себе і вп'явся губами в її оголене тіло.

– Може, ти і маєш рацію, – промовив він. – Може, і змогла б.

Він хотів був поцілувати її груди, але цієї миті на нічному столику задзвонив телефон. То міг бути хто завгодно, але Пітер чомусь одразу ж здогадався, хто саме. І Бейлі здогадалася теж.

Розділ 28

– Це дружина, еге ж? – спитала вона. – Господині запраглося подружнього тепла. Як мило. Я дуже рада, що дрібка цього тепла перепадає і мені.

Пітер нахилився і поглянув на номер абонента на дисплеї своєї «Мотороли 1000». Хто б сумнівався! Звісно, що це Кетрін.

– Так, це вона, – сказав він. – Телефонує з яхти по супутниковому телефону.

Звук другого дзвінка наповнив спальню. Потім пролунав третій. Роздратування й напруженість зростали. І це ще м'яко кажучи.

– Ти що, не збираєшся відповідати? – спитала Бейлі. – Ну ж бо, Пітере, будь ласка. Покажи мені, яким милим ти можеш бути.

– Не зараз, – відказав він. – І не тут.

Бейлі посміхнулася.

– Ти що, боїшся, що я захихикаю під час розмови? Чи почну стогнати?

– Звісно, ні. Я знаю, що ти цього не зробиш.

Четвертий дзвінок. П'ятий.

– Тоді чому ж ти зволікаєш? Давай, відповідай, – спонукнула його Бейлі. – Хтозна – а може, вона щось запідозрить? Ти ж цього не хочеш, еге ж?

Так, Пітер цього не хотів. Тим більше що він завжди негайно відповідав на дзвінок, коли телефонувала Кет. Виняток становили судові засідання. Але ж який може бути суд серед ночі?

А, чорт із ним!

Пітер узяв телефон і клацнув, розкриваючи його своїм великим пальцем.

– Привіт, люба, – почав він, відразу ж плавно увійшовши в роль люблячого та незрадливого чоловіка.

Ти диви яку нього класно виходить! Не диво, що Кетрін обожнює його.

Бейлі прикурила цигарку, повільно затяглась і стала слухати, як Пітер розпитує дружину про справи на яхті.

Справи явно були кепські. Бейлі почула, що Кетрін плаче. Оці супутникові телефони забезпечують напрочуд гарний та надійний зв'язок. Прекрасно чути кожне слово! «Не знаю, чи зможу, – сказала Кетрін. – Я знову засипалася з дітьми і не можу дати їм ради».

– Слухай-но, люба, – відповів Пітер. – Ти ж сама казала, що подорож буде нелегкою. Але в тебе все вийде. Ти ж у мене сильна. І я тебе за це дуже люблю.

Закінчуючи це речення, Пітер підморгнув Бейлі. Невимушена розмова виходила у нього навіть краще, аніж він сподівався. Чорт забирай, він навіть відчув гордість за самого себе.

І тут у Бейлі виникла ідея.

Підморгнувши Пітерові у відповідь, вона з диявольською усмішечкою почала потихеньку цілувати його груди й опускатися дедалі нижче, пестячи при цьому його тіло своїм густим каштановим волоссям. Ось Бейлі уже проникла під простирадло… Пітер почав звиватися і навіть відштовхувати її від себе, але Бейлі й не думала зупинятися. Вона робила своє, і він не став їй заважати, бо був певен, що то вона просто бавиться і нічого не робитиме всерйоз.

А що, як вона не припинить? І що це означатиме?

Коли Бейлі почала ніжно пестити його живіт, роблячи язиком маленькі кола, в голові у Пітера зазвучало відлуння її фрази про Кетрін та його небажання кидати її. Якби я по-справжньому за це взялася, то чомусь мені здається, що мені б удалося переконати тебе змінити свою думку.

Тоді зрозуміло. Саме цим вона зараз і займається.

Її губи, язик, рот – усе повільно рухалося нижче його пупка. Бейлі зовсім не бавилася. І тому всі думки Пітера про те, щоб якось зупинити її, змінилися невимовним задоволенням, яке він мав від її пестощів.

Пітер ледь спромагався концентруватися на своїй розмові. Але він мусив. Яхта, подорож і все таке інше… він мав вислухати Кетрін, підбадьорити її і дати їй оптимістичні настанови, яких вона наразі так гостро потребувала.

– Але це так важко, – сказала Кетрін.

– Я тебе дуже добре розумію, люба, – відповів Пітер, цієї миті не кривлячи душею. – Це дуже важко.

Він збагнув, що Бейлі без боротьби не здасться. А ще він уторопав, що тепер не мислить без неї свого життя.

Вона була справжньою чарівницею в ліжку. А саме такі жінки і приваблювали Пітера найдужче.

Розділ 29

Спочатку Джейк відчув біду чисто інтуїтивно. Бо за останні двадцять років провів більше ночей на морі, аніж на суходолі. Навіть уві сні він міг відчути слабкі зміни вітру та хвиль.

Але цього разу зміни були аж ніяк не слабкі, а досить серйозні. Джейк іще не отямився як слід від недавніх потрясінь, і тому його свідомість просто відмовлялася вміщати в себе те, що мало невдовзі трапитися.

Тієї миті, коли він широко розплющив очі десь о четвертій ранку, він збагнув, що неподалік народжується справжнісіньке страхіття. Шторм-чудовисько. Але ж чому? Він же дивився прогноз погоди перед тим, як лягти спати. Єдиний шторм, що він його побачив на радарі, був далеко, та і той віддалявся від їхньої яхти.

Проте факт залишався фактом, і просто так відмахнутися від нього не було жодної можливості.

Джейк швидко підвівся і поспішив до каюти Кетрін.

– Прокидайся, – сказав він їй. – І дітей розбуди. Постарайся, щоб вони невдовзі були вже на ногах, бо знадобиться їхня допомога.

Не встигла Кетрін відповісти, як відчула, що велетенська хвиля підняла човен і закрутила його, як іграшковий кораблик у ванній, і на цьому кораблику вона якимось незбагненним чином опинилася разом із дітьми.

– Так, незабаром ударить шторм, – підтвердив Джейк, побачивши страх в очах Кетрін. – І він наближається дуже хутко!

– Гаразд, кажи, що треба робити, і я робитиму.

Ледь вона це вимовила, як прогуркотів перший закот грому, від якого затремтіло тонке дюймове віконце ілюмінатора. А ще через кілька секунд здалося, що в небі прорвало греблю. І вниз повалив дощ, холодний, злий і невідступний.

Кетрін швидко розбудила і привела дітей, а Джейк побіг до пасажирського салону, щоб послухати аварійну погодну радіочастоту.

– Де ж ти раніше був, сучий сину, – стиха пробурмотів він, лаючи диктора, який прочитав останній прогноз погоди. На той час уся родина Данів уже встигла зібратися навколо радіо.

Шторм виявився таким, як він і підозрював, – навіть сильнішим. І яхта «Родина Данів» перебувала якраз на його шляху. Може, це й не був «ідеальний шторм», про який писав Себастіан Юнґер, але щось близьке до того.

– Що ми маємо робити? – в один голос спитали діти. Ерні й досі потирав сонні очі, але він розмовляв, а значить, уже прокинувся.

– Єдине, що ми можемо, Ерні, – відповів Джейк, – це підіймати сраку і мерщій вшиватися звідси.

Такий був план дій – простий і зрозумілий. І виконувати його треба було негайно. Якщо вони збираються випередити цей шторм, то їм слід рухатися швидше від швидшого.

Але спочатку найголовніше.

– Треба підняти якір на носі, – сказав Джейк.

Визвалася Кетрін.

– Я підніму якір!

– Ні. Це дуже важко і небезпечно, – відповів Джейк. – До того ж ти мені потрібна за штурвалом, щоб тримати ніс яхти прямо по вітру. Марку, допоможеш матері.

– А я? – спитав Ерні.

– А ти з Керрі будь тут, унизу. Міцно закріпіть та прив'яжіть усе, що ще не закріплене. Дуже міцно, щоб добре трималося. Те, що відбувається зараз надворі, ніщо порівняно з тим, що на нас насувається.

Ерні набурмосився.

– Я хочу бути на палубі.

– Ти не хочеш бути на палубі. Тобі не можна, малий, повір мені.

Розділ 30

Джейк зупинився, набираючись духу перед тим, як рушити східцями на палубу. Він відчував відповідальність перед собою, Кетрін і дітьми, та все ж йому дуже не хотілося підніматися. Ляда пасажирського салону хоча й була щільно закрита, тремтіла під несамовитим напором шторму наче навіжена.

Джейк обернувся до Кетрін та Марка, які й досі прив'язували штрипки своїх рятувальних жилетів.

– Зачекайте тут, добре? Ніхто не виходить на палубу, зрозуміло? А мені треба принести ремені півкільця.

– Що принести? – спитався Марк.

Але Джейк уже розчинив люк і вискочив на палубу. Зараз не час для лекцій з основ вітрильного мореплавства.

Двадцять секунд, тридцять – і Джейк нарешті повернувся, виглядаючи так, наче побував у мийці для авта. Він промок буквально до нитки і цокотів зубами від холоду. Але все одно тримався бадьоро й зосереджено.

– Ось! – гукнув він, перекрикуючи вітер. – Одягніть оце!

Кетрін та Марк швидко вдягнули на себе нейлонові ремені безпеки, схожі на велетенські бікіні. А Джейк тим часом прикріпив кінці двох линв до металевих кілець на їхніх таліях. Клац! Клац!

Потім він клацнув іще двічі, прикріпивши протилежні кінці до линви, що тягнулася по всьому периметру яхти. Цю линву часто ще називали «упряж із півкільцями».

Після цього Джейк здійснив цю саму процедуру і на собі.

– Ось так, – мовив він, закінчивши з ременями. – Це і є рятувальні ремені півкільця – на той випадок, коли хтось із нас усупереч власній волі опиниться за бортом.

Марк перелякано кивнув, але очі його залишалися незвично уважними. Він усе ж таки засвоїв свій перший урок мореплавства. А ще краще – він швидко дорослішав.

Джейк наказав:

– Тепер намагайтеся тримати штурвал якомога рівніше, а я тим часом витягну якір, зрозуміли?

Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як на човен налетіла величезна хвиля – бах! – і збила їх усіх з ніг. Сильно забивши щоку під час падіння на палубу, Кетрін застогнала.

Джейк нахилився і підняв її.

– З тобою все гаразд? – спитав він. – Кет?

«Ні», – хотіла вона відповісти. Аж тут наступна хвиля, перекотившись через борт, жбурнула їй в обличчя струмінь холодної води, і Кет, мотнувши головою, відкинула цю думку. На неї чекали набагато важливіші справи, аніж ушкоджена щока.

– Мені треба будь-що підняти отой якір! – крикнув Джейк. – І якомога швидше!

Він кинувся на ніс яхти, тоді як Кетрін та Марк розташувалися за штурвалом, щосили намагаючись утримати його в одному положенні. Стіна дощу була такою щільною, що з палубного ліхтаря не було жодного пуття. Вони ледь бачили обриси Джейка, коли той наче привид перехилився через борт човна.

Однак, попри майже непроглядний дощ, вони таки помітили, що коїться щось лихе. Може, через гойдання Джейкові важко втриматися на ногах? Чи заплуталась якірна линва?

До стерна долетів голос Джейка.

– Марку, мені потрібна твоя допомога! Мерщій сюди!

Марк блискавично рвонув уперед. Надто швидко, щоб Кетрін устигла зреагувати. Проте все одно вона навряд чи змогла б його зупинити. Так, на його обличчі відбився страх. Але не тільки. Попри страх обличчя її сина випромінювало рішучість. Досі він знав і шукав лишень одну розвагу в своєму житті – наркотики. А тепер для нього новою розвагою, новим відчуттям став оцей шторм. І хоч яким переляканим був Марк, коли він, петляючи, біг до Джейка на ніс човна, котрий несамовито тріпала буря, якась частина його єства явно мала величезне задоволення від усієї цієї пригоди.

Принаймні, перші п'ять кроків. А з шостим прийшла ВОНА.

Розділ 31

Це була найбільша хвиля відтоді, як почався шторм. Вона хутко неслася прямісінько на «Родину Данів», погрозливо вигнувши білий пінистий бурун, і видно було, що їм ніяк не вдасться її уникнути. Упавши на яхту на висоті гіка, вона повністю проковтнула Марка.

Коли він щез із-перед очей, Кетрін мимоволі випустила з рук штурвал. То був природній імпульс, але наслідки його стали вкрай небезпечними, у чому Кетрін змогла пересвідчитися негайно.

Човен різко кинуло вліво, і вона знову розпласталася на палубі. Коли ж Кетрін, погойдуючись, заледве зіп'ялася на ноги, Марка й досі не було видно. Він випав за борт! Вона в цьому майже не сумнівалася.

– Джейку! – розпачливо закричала вона. – Марка змило!

Але їй ніхто не відповів. Джейка теж ніде не було видно. Вочевидь, гігантська хвиля і його змила за поруччя.

Кетрін не знала, що їй тепер робити. Вона розгубилася. Та і хто б не розгубився? Раптом вона почула якийсь булькаючий зойк, що долинув з океану.

Марк!

Голос пролунав за якихось двадцять футів від неї, але тут у човен гупнула ще одна хвиля, і в свідомості Кетрін ці двадцять футів перетворилися на цілу милю, не менше. Вона не те що Марка не могла дістатися, вона на ногах ледь-ледь трималася.

Ставши навколішки, Кетрін почала повзти. Бо інакше рухатися було неможливо.

– Я йду! – щосили заволала вона.

Хапаючись за все, за що тільки можна було вхопитися на палубі, Кетрін примудрилася просуватися вперед досить швидко. Нарешті вона добралася до краю і визирнула за борт.

О господи, он він де!

Прикріплений до човна ременем безпеки, Марк гойдався і підплигував серед гігантських хвиль як поплавок, відчайдушно намагаючись хоч якось утриматися на плаву. Навіть рятувальний жилет мало допомагав, бо сила хвиль здавалася непереборною. Він виринав, але його знову і знову затягувало під воду.

– Марку, тримайся! – гукнула Кетрін. – Ми витягнемо тебе.

Але ж як? Вона знала, що Марк жодним чином не зможе видертися на човен самотужки. їй самій доведеться зробити це за нього. Але як? І куди подівся Джейк?

Ухопившись обіруч за линву, Кетрін відчайдушно потягнула її на себе, напружуючи кожну часточку своїх м'язів. Однак линва піддалася лише на якихось два-три фути.

І чим дужче вона старалася, тим більше їй здавалося, що її м'язи ось-ось відірвуться від кісток. То була даремна спроба. Самій їй не впоратися. їй потрібна була допомога.

Розділ 32

Мені гаплик, подумав Джейк, виснучи над краєм борту. Мені хана.

Коли хвиля перекинула його через поруччя, він примудрився вчепитися за край однією рукою. Навіть не всією рукою, а чотирма пальцями, та й ті от-от зісковзнуть.

Пасок безпеки міг би скрізь його врятувати – і на лівому борті, і на правому, і на кормі… Але не на носі яхти. І не в такий шторм. Човен кидало як тріску, і цей пасок безпеки запросто міг перетворитися на ремінь смерті. Його потягне донизу тієї самої миті, коли він упаде у воду. А потім ще й корпусом відутюжить і розчавить.

От якби йому вхопитися ще й другою рукою…

Але він не міг. Причина була проста: він не мав опори. Обшивка борту була надто слизькою, щоб зачепитися за неї ногами, а інакше Джейк ніяк не міг підтягнутися угору.

– Марку! Кетрін! – крикнув він, але даремно. Де ж вони? Невже випали за борт? Чи не помітили, що він зник?

Він кричав і кричав, кличучи їх, аж поки йому не заболіло горло. Гучніше Джейк кричати ніяк не міг і боявся, що через гуркіт хвиль та грому його можуть узагалі не почути. Чорт забирай, та він сам себе майже не чув!

Аж раптом пролунав якийсь звук, пролунав як злий грубий жарт, і чути його було досить добре. Вітер навіжено хльостав Джейка по щоках бризками води та злісно завивав у його вухах, і почувся йому знову сміх брата його, Стюарта.

– Заткнися! – безсило заволав на нього Джейк. – Знаю, що винуватий перед тобою! Саме тому я і подався в цю подорож… Щоб знову зліпити докупи твою родину.

Ще одна хвиля гепнула йому в спину і повернула Джейка до тями. Він відчув, як його пальці й далі зісковзують із краєчка борту. Гострий біль вогнем пропікав його руку. Божевільна ситуація, еге ж? Сам у холодній воді, а рука палає вогнем.

І раптом йому випав шанс порятунку. Радше не випав, а наче з неба впав.

На якусь нетривалу мить між хвилями, що гупали в борт човна, утворилася прогалина. Прогалина, на яку він чекав.

Зісковзнувши з вершечка хвилі, яхта несподівано клюнула носом і занурилася ним у воду разом із Джейком.

Якщо йому вдасться протриматися ще трохи, то, можливо, сер Ісак Ньютон допоможе йому – персонально. Бо на кожну дію є рівна і протилежна протидія.

Чорт забирай, спрацювало!

Вискочивши з води як праща, човен своїм рухом забезпечив Джейкові таке необхідне йому прискорення. Правильно розрахувавши час, він якомога вище викинув угору другу руку – і таки зачепився за край борту. Ледь-ледь, але зачепився.

Тепер у нього була опора. Зібравши останні сили, Джейк підтягнувся і нарешті виволік своє тіло на палубу.

Він у безпеці! Він урятувався!

Але побачивши, як Кетрін ризиковано схилилася над лівим бортом, Джейк відразу ж збагнув: тепер треба рятувати Марка.