Текст книги "Виклик"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Говард Рафен
сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

Частина VI
Не вір нікому

Розділ 105

«Суперкоманда» адвокатів, що їх зібрав Пітер, нагадувала рекламу костюмів від Пола Стюарта, коли вони приглушено радилися біля трибуни захисту. Сам же Пітер, який змінив свій кричущий «Бріоні» на скромний фланелевий костюм від «Брукс Бразерс», зосередився на тому, що витріщався фальшиво-щирим поглядом на членів суду присяжних, коли ті заходили до зали засідань після годинної перерви на обід.

Ось так, правильно, шановні, погляньте мені у вічі. Лише невинувата людина може подовгу дивитися присяжним просто в очі, еге ж? Зрештою, я знаю це із власного адвокатського досвіду.

«Усім встати!» – пробасив секретар суду.

Суддя Роберт Барнет, чоловік п'ятдесяти п'яти років, із сивим волоссям, розділеним гострим як бритва пробором, пройшов до лави суддів і вкотре підтвердив власну репутацію ділової, не схильної до байдикування людини ще до того, як сів на своє місце. Він обійшовся без непотрібного базікання – навіть без «Прошу сідати!» – і відразу ж попросив обвинувачення викликати свого першого свідка.

Нолан Гіт, головний обвинувач, швидко підвівся, випрямив свою краватку і поправив окуляри у дротяній оправі. Гіт був чоловіком обачливим та розсудливим, і на обличчі завжди мав вираз шахіста, що обдумує свій наступний хід.

– Ваша честь, обвинувачення викликає Марка Дана.

Марк, який не прикладався до марихуани ось уже чотири місяці, хутко встав зі свого місця в першому ряду за лавою обвинувачення. На його обличчі був вираз людини, якій не терпиться дати показання. І хто міг йому дорікнути? Він дійсно мав щось сказати, до того ж щось украй важливе.

Присягнувши суду, він уставився на Пітера Карлайла, і всім присутнім стала очевидною та ненависть, якою він палав до цього чоловіка.

Гіт: «Марку, опишіть, будь ласка, події ночі двадцять п'ятого червня цього року так, як ви їх пам'ятаєте».

Марк кивнув і зробив глибокий вдих. Саме цьому Гіт не раз навчав його, розповідаючи, як слід поводитися на трибуні свідків. Вдихни. Подумай, а вже потім говори.

І Марк заговорив. Поволі, не поспішаючи.

– Ми з сестрою Керрі вартували по черзі біля нашого вогнища, а решта спали. За кілька днів до того на нашу матір напала велика змія, тому ми хотіли убезпечитися від можливих нічних нападів. Отже, Керрі та я не спали.

І ось минуло кілька годин, і мені щось почулося. Було темно, але я збагнув, що то не просто шум вітру. І навіть не тварина. Зазвичай тварини рухаються тихіше. Ясна річ, що я побачив, як до нас хтось іде. Ну, точно не було видно, хто саме, але видно було, що то людська істота.

Гіт кивнув.

– І ви, напевне, зраділи, еге ж? Подумали, що нарешті вас урятують.

– Ага, саме так мені спершу і здалося, – відповів Марк. – Але потім у мене виникла думка: а чому ж оця людина не гукає до нас абощо? Це видалося мені дивним. І саме тієї миті я побачив пістоль у його руці.

– Ну, і що ж ви зробили потім? – запитав Гіт, наче почувши цю історію вперше.

– Я став захищати свою родину як міг. Тільки-но я побачив, що він націлив пістоль на мою матір, я вдарив його по голові. І він, дякувати Богові, знепритомнів.

– Марку, а коли ви кажете «він», то кого маєте на увазі?

Марк підняв руку і вказав пальцем – так само як і тоді на острові, коли над ними з'явився літак.

– Он кого. Пітера Карлайла. Отого сучого сина!

В залі здійнявся гамір, і суддя Барнет змушений був гепнути своїм молоточком.

– Молодий чоловіче, я не потерплю таких висловів у залі цього суду! Вам зрозуміло?

Марк слухняно кивнув і знову повернувся до Гіта. З виразу обличчя обвинувача ніхто б не здогадався, що він був украй задоволений виступом свого молодого свідка і навіть пишався ним. Фразу «Отого сучого сина!» Марк промовив саме так, як його й навчили.

– Питань більше немає, ваша честь.

Розділ 106

Суддя Барнет кивнув убік представників захисту.

– А тепер – ваш свідок, – сказав він.

– Дякую, ваша честь, – проворкував Ґордон Ноулз, неофіційний головнокомандувач супергрупи адвокатів Пітера. Він підвівся і чемно кивнув присяжним.

А потім, наче бажаючи піддакнути невдоволеному судді, відразу ж накинувся на Марка.

– Ви засвідчили, що тієї ночі чергували на острові. Отже, в якомусь сенсі ви самі напрошувалися на неприємність, чи не так?

Гіт зірвався зі свого місця.

– Я протестую, ваша честь! Він вкладає свої слова у вуста свідка.

– Протест приймається, – пробурмотів суддя Барнет і сердито поглянув на Ноулза. – Кому як не вам, досвідченому адвокатові, про це знати?

Звісно, що Ноулз про це знав.

І не раз управно користувався цим прийомом.

– Скажи мені, Марку, – почав він і на мить замовк. – Ти ж не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе «Марк»?

– Зовсім ні, Ґордоне.

Присяжні стримано захихикали.

– От і домовилися, – мовив Ноулз, удаючи, що йому теж весело. – Так от, Марку, коли ти вперше помітив, як містер Карлайл наблизився до вашого вогнища, ти бачив, у що він був одягнений?

– Ні, не бачив, – відповів Марк. – Я ж сказав: було темно.

– Звичайно, було темно. А ще ти сказав, що не бачив, хто до вас наблизився, аж поки ти на нього не напав.

Гіт хотів був виголосити протест, але Ноулз швидко змінив формулювання.

– Вибачте, – нещиро посміхнувся він. – Слід було сказати «вдався до рішучих дій».

Суддя Барнет нахмурився.

– Переходьте до вашого запитання, адвокате.

– Із превеликим задоволенням, ваша честь. Я хочу спитати ось що. Марку, якби ти знав, що то був містер Карлайл, ти б ударив його отією важкою дровинякою?

Марк закліпав очима, наче намагаючись відновити душевну рівновагу. Він зрозумів, куди Ґордон Ноулз хилить зі своїм запитанням, і не бажав потрапити у розставлену ним пастку. Я не дам цьому козлові пошити мене в дурні!

– У нього був пістоль, – повільно й чітко відповів Марк.

– Я питав не про це, – зауважив Ноулз. – Якби ти знав, хто то був, ти б ударив його тією дровинякою?

Марк знову замовк.

Суддя Барнет нахилився до трибуни свідка.

– Будь ласка, відповідай на запитання, синку.

– Ні, я б його не вдарив, – тихо проказав Марк.

– А чому ж? – наполягав Ноулз.

– Тому що він мій вітчим.

– Тобто людина, яка не мала підстав завдавати шкоди ні тобі, ні будь-кому іншому з вашої родини, чи не так?

– Але ж у нього був пістоль! – схвильовано повторив Марк, і голос його затремтів.

– Так, у нього був пістоль, – погодився Ноулз. – Із тієї самої причини, з якої ти на нього напав. Для самозахисту. – Він повернувся до присяжних і здійняв руки, зображаючи розпач. – Бо тієї ночі містерові Карлайлу треба було боятися не лише велетенських змій. Як я вже зауважував у своєму вступному слові, ніхто інший, як агент федерального Антинаркотичного бюро сама попередила його, що до зникнення його родини могли докластися наркоперевізники. Тому містер Карлайл і з'явився на острові цілком підготовленим і озброєним. І пістолет він мав виключно для самозахисту. Яка ще причина могла бути вагомішою за обставини, що склалися?

Гіт підвівся, щоб заявити протест, але було вже запізно. Кілька присяжних уже знизували плечима, вочевидь, погоджуючись із твердженням, що наявність пістоля не означає вини.

Шкоди завдано. От тобі й Ноулз!

– Більше питань нема, – заявив він.

Розділ 107

Екстрадиція Пітера з Багамів – то було одне, але суд над ним перетворився на ще гірший цирк. Не знаю, скільки я ще здатна буду витримати, а це ж тільки початок! Початок божевілля!

Втім, річ не в самому суді. А в тому, як він впливає на дітей та на мене. Таке враження, що наша подорож почалася знову і ми її наново переживаємо.

Здавалося, наше життя нарешті увійшло в нормальне русло і ми рушили вперед. Настирлива увага преси нарешті вщухла: ні тобі фото в газетах, ані виділених жирним шрифтом заміток у розділі світських пліток. Навіть моя зламана нога, і та прекрасно зрослася й загоїлася.

І раптом – на тобі! Починається суд, він немов відкидає нас у часі на яхту «Родина Данів» і змушує поновно все пережити. То ж недивно, що я знов опинилася у психоаналітика, тобто на кушетці в Сариному офісі.

– Прокляття! Прокляття! – горлаю я, коли ще й хвилини не минуло від початку сеансу. – Це так несправедливо стосовно дітей!

Судове засідання тривало майже цілий день, і Сара погодилася прийняти мене увечері, щоб, як вона сама сказала, «поскаржитися та пожерти». На зрозумілу мову це перекладається таким чином: спочатку я заходжу до неї десь на годину, а потім ми йдемо разом до ресторану – на її розсуд. Я пригощаю, і моя щедрість стане мені в чималу копієчку.

Я швидко перепрошую, що втратила самовладання й заверещала, але Сара каже, що це є цілком нормально.

– Більше того, – додає вона. – Я вважаю, що для тебе це навіть корисно.

– Можливо, – відповідаю я. – А ще б корисніше для мене було побачити Пітера за ґратами. А це станеться ой як нескоро.

– Водночас тобі треба приготуватися на той випадок, якщо…

Я піднімаю руку, щоб вона негайно замовкла. Я навіть чути не хочу це жахливе слово: невинуватий.

Те, що зробив Пітер (а я твердо переконана, що він дійсно це зробив, і не маю щодо цього жодного сумніву), важко переварити. І думка про те, що він може уникнути покарання, бісить мене до нестями.

Інші люди теж погоджуються зі мною і підтримують мене. І не в останню чергу – агент Елен Пірс. Вона важила своєю роботою, кар'єрою та життям, стежачи за паном Пітером Карлайлом, бо так їй підказувала інтуїція.

– Що ти подумала, коли агент Елен Пірс уперше звернулася до тебе по допомогу? – питаю я Сару.

– Я навіть не знала, що й думати. В той час я гадала, що ти загинула. Тому те, що я почула від агента Пірс, стало для мене шоком. Підозра, що за цим усім міг стояти Пітер… Я просто не могла їй не допомогти і тому погодилася занести отой магнітофон. Шкода, що це не допомогло.

– Яка моторошна іронія, еге ж? – кажу я. – Людина, якій я, здавалося, вірила найбільше, намагалася мене вбити, а ті люди, на котрих, як я думала, мені не можна покладатися – тобто мої діти, – ті люди мене врятували.

– Дійсно, іронія, – погоджується Сара. – А пам'ятаєш, як ти сиділа отут у мене перед мандрівкою і розповідала, як тобі хочеться врятувати свою сім'ю? Тобі це ледь не коштувало життя, але із цим завданням ти впоралася. Подорож вам усім пішла на користь, і ви повернулися з неї сильнішими та кращими.

Ми відразу ж замовкаємо, раптом збагнувши, що це не зовсім так. Бо не всім ця подорож пішла на користь.

– Даруй, – каже Сара. – Виглядає так, наче я забула про Джейка. Я про нього не забула. І ніхто не забув.

– Усе нормально, – відповідаю я. – Інколи мені хочеться про нього забути, якщо ти знаєш, про що я. Не минає і дня, щоб я не згадувала про Джейка.

– А як діти? Вони вже пережили цю втрату?

– Марк та Керрі – так. Бо вони старші. Ерні для цього знадобиться більше часу. До того ж він дійсно дуже любив Джейка. Як батька.

Промовляючи останнє речення, я чудово знаю, про що зараз думає Сара. Мабуть, тому, що я думаю про те саме.

– Час іти? – питаю я її.

– Так, – відповідає вона. – Либонь, уже час.

Розділ 108

– А тепер ваші запитання свідкові, містере Ноулз.

Різким кивком голови Ґордон Ноулз подякував судді Барнету і встав з-за столу захисту. Агент Елен Пірс була головним свідком обвинувачення, і йому нетерпеливилося піддати її перехресному опитуванню, щоб розбити її свідчення.

– Агенте Пірс, – почав він голосом увічливим та заохочувальним, як матрац із голками. – Ви щойно показали, що вистежили мого клієнта у Вермонті, причому незаконно проникли у приватну власність і крадькома сфотографували його з іншою жінкою. Чи вважаєте ви це неспростовним доказом того, що містер Карлайл планував убити свою родину?

Елен відповіла швидко і впевнено:

– Ні, не вважаю.

– Сьогодні ми вже заслухали свідчення фахівця, який заявив, що його лабораторія виявила сліди гексогену – вибухівки військового типу – на рятувальному жилеті, знайденому після зникнення яхти «Родина Данів». Чи вважаєте ви це неспростовним доказом того, що містер Карлайл планував убити свою родину?

Елен, скромно вдягнена у білу блузку та чорний брючний костюм, поглянула на присяжних так, наче хотіла висловити своє невдоволення таким напрямком опитування. Ноулз водив її як собаку на налигачі, і їй це не подобалося. Дуже не подобалося.

Настав час завдати удару у відповідь.

– Я вважаю ось що. Чи не варто присяжним замислитись над тим, що всі ці, з дозволу сказати, випадковості, як ви їх називаєте, є чимось більшим, аніж просто випадковостями.

Суддя Барнет не став чекати, поки втрутиться Ноулз зі своїм протестом, і хутко перевів погляд на лаву присяжних.

– Журі присяжних може не зважати на міркування, висловлене свідком за власною ініціативою. – Після цього суддя осудливо поглянув на Елен. – Міс Пірс, будь ласка, дайте відповідь на запитання.

– Вибачте, ваша честь, – сказала Елен, хоча перепрошувати їй зовсім не кортіло. Навпаки, вона була задоволена тим, що на її зауваженні зосередили належну увагу. Хтось мусив це зробити, якщо в цій кімнаті має вершитися правосуддя, а не пародія на нього.

– Вам повторити запитання, агенте Пірс?

Вона перервала Ноулза.

– Ні, я не вважаю, що самі лише сліди вибухівки неспростовно доводять, що містер Карлайл хотів убити свою родину.

Ноулз самовдоволено посміхнувся.

– Агенте Пірс, вас тимчасово усунули від виконання ваших обов'язків як співробітника Антинаркотичного бюро за ваші нерозважливі дії під час переслідування мого клієнта, чи не так?

Елен інстинктивно поглянула на Ієна Макінтайра, який сидів на лаві обвинувачення. Вона була дещо здивована, що адвокат заручився підтримкою її шефа. Від подиву Елен навіть на мить забула про той біль, якого завдав їй Макінтайр, відправивши на три місяці «на канікули».

– Не думаю, що слово «нерозважливий» слушно відображає…

Але тепер настала черга Ноулза перервати її.

– Вас усунули чи не усунули від виконання службових обов'язків?

– Так, усунули.

– І начальник вашого відділу недвозначно наказав вам не переслідувати містера Карлайла, правда ж?

– Так.

– І попри це ви все одно зустрілися з містером Карлайлом під вигаданим приводом і збрехали йому, нібито Джейка Дана підозрюють у причетності до перевезення наркотиків, я правильно кажу? Фактично, ви попередили містера Карлайла про те, що його родина, коли він її знайде, і досі перебуватиме під загрозою. Що ви цим хотіли досягти? Ось у чому питання. Чого ви цим прагнули добитися? Помститися, чи що? Кожна клітинка тіла Елен наказувала їй не втрачати самовладання і не хвилюватися, щоб цей вилупок не обернув її емоції собі на користь. Але їй треба було захищати себе.

– Це просто сміховинно, – твердо сказала вона. – Ніякої помсти не було. Це безглуздя й образа.

– Та невже? Начальник вашого відділу сам сказав, що ваше упереджене ставлення до Карлайла міг викликати судовий процес кількарічної давнини, на якому мій клієнт успішно захистив людину, чию діяльність ви аж надто ревно розслідували.

– Знаєте, якщо була якась несправедливість, то вона полягала саме у вироку, який виніс той суд, – відказала Елен. – Вона знала, що каже зайве, але не могла втриматися. Скільки можна мовчати! – Інколи правосуддя і справді буває сліпим, – додала вона.

Ноулз похитав головою.

– Соромтеся, агенте Пірс! У мене складається враження, що ви зневажаєте нашу систему правосуддя.

– Та ні, – відповіла Елен, дивлячись йому просто у вічі. – Не всю систему. Лише адвокатів захисту.

Розділ 109

Лише на один день. Тільки на один-єдиний день збираюся відірвати своїх дітей від занять. Для Керрі й одного дня забагато. Вона про Пітера чути не хоче, хай навіть її участь дасть змогу засадити його за ґрати на всю решту його жалюгідного життя. Сподіваюся, так і буде.

Втім, я не заперечую. Нехай Керрі буде там, де вона є зараз, – у Єльському університеті на другому курсі. їй уже не потрібен ані дієтолог, ані психолог. їй потрібні лише знання. її вага повернулася до норми, і я сподіваюся, що такою вона й залишиться.

Звісно, Марку довелося пропустити заняття в Дірфільдській школі, щоб дати свідчення в суді. Я дуже ним пишаюся, бо це у нього вийшло досить добре, навіть за несприятливих обставин. З іншого боку, він трохи ошелешений тим, як жорстко обійшовся з ним приятель Пітера, адвокат Ноулз, – підар кошачий, за висловом Марка.

До речі, про ошелешеність… Це я про Ерні.

Після ранньої вечері з Ноланом Гітом, під час якої ми з ним обговорили свідчення, які я маю дати завтра, я повертаюся додому і відпускаю нашу хатню служницю Марію до завтрашнього ранку. Вона каже мені, що Ерні у своїй кімнаті готує домашнє завдання.

У багатьох сенсах Ерні має чимало підстав почуватися – разом з нами – на сьомому небі. Бо то була його ідея вкласти послання у пляшку з-під кока-коли. Це він нас урятував. І з того моменту, як ми увімкнули радіомаяк-передавач на Пітеровому літакові, щоб дати рятувальникам знати, де ми є, Ерні став героєм та загальним улюбленцем. Він дав понад десяток телеінтерв'ю і побував на шоу Ларі Кінґа та Ґрети Ван Састерн. А в усіх статтях, присвячених нашим злигодням, на його долю випало найбільше типографської фарби.

От тільки йому ніколи все це по-справжньому не подобалося, навіть коли він сам вирішував, давати інтерв'ю чи ні. Мій малий посміхався у камери, казав і робив усе правильно, як природжений шоумен. Але ж я мати. І мені видніше. Й ота якась його внутрішня лякливість так нікуди і не поділася. Звісно, я звинувачую лише саму себе.

Я потихеньку стукаю у напівпрочинені двері.

– Не проти, якщо я зайду? – питаю я його.

Ерні сидить у дальньому кутку за столом.

– Звісно, – каже він, не відриваючи погляду від монітора свого комп'ютера фірми «Епл». – Привіт, мамо.

– Як твій твір? Робота йде?

Він мав написати твір обсягом п'ятсот слів про «Маніфест» Лінкольна. І це не враховуючи артиклів. Ось що я дістала навзамін скорочення мого робочого часу в шпиталі: знання про подробиці життя своїх дітей.

– Триста вісімдесят сім слів… І підрахунок іще не закінчено, – відповідає Ерні, швидко клацаючи на бездротовій клавіатурі. – Скоро зроблю.

– Не сумніваюся.

Якусь хвильку я обдивляюся його кімнату, не поспішаючи зайти. Он на стіні фото Альберта Ейнштейна, те саме знамените, на якому він показує язика.

Потім я зупиняюся перед узятою в рамку світлиною Ерні та двох рибалок – капітана Джека та його першого помічника. Як його звати? Дейв? Ні, Ділон, пригадую я. Ну й колоритні ж типи ці хлопці! А які в них посмішки! Ще б пак! Оцей знімок був зроблений відразу ж після того, як я вручила їм їхню винагороду. Хто б не посміхався?

Я теж усміхалася. Здається, це найкращий у світі спосіб витратити мільйон доларів.

– Ти боїшся? – питає Ерні, і його голос долинає до мене наче нізвідки, порушуючи тишу в кімнаті.

– Це ти про мої завтрашні свідчення в суді? Та, мабуть, трохи нервую, – зізнаюсь я. – Ти ж прийдеш мене підтримувати?

Ерні киває. Він вирішив відпроситися зі школи саме на той день, коли мені призначено давати показання у суді. І ця обставина настільки мене тішить, що мою радість важко навіть описати словами.

– Ерні, мені треба з тобою про дещо поговорити, – кажу я.

Мабуть, моя інтонація підказує йому, що ми не обговорюватимемо погоду чи інші тривіальні речі нашого буття. Він відривається від комп'ютера і зазирає мені просто у вічі.

– А що сталося, мамо?

Я сідаю на його ліжко, переводжу дух і починаю. Подум-ки я планувала цю розмову вже багато років, увесь час уважаючи, що мені вдасться підготуватися заздалегідь, щоб не бути занадто емоційною.

Ну, час.

– Чому ти плачеш, мамо?

Я кажу йому правду.

– Це через Джейка. Я і досі сильно за ним сумую.

– Я теж.

– Знаю, мій маленький. Саме про це я й хотіла з тобою поговорити.

– Я щось зробив не так? – питає Ерні.

– Та ні, зовсім ні.

То я дещо зробила не так. Але це найкраща і найприємніша помилка у моєму житті, за яку я ніколи не буду жалкувати.

Я придивляюся до Ерні, до його очей, до обличчя, і мені здається, що я бачу його якось по-новому, наче вперше дізналася, хто він насправді такий.

– Мамо? – питає він. – Ти ж хотіла щось мені сказати.

– Так, любий, хотіла.

І я кажу. Я розповідаю Ерні, хто його справжній батько.

Розділ 110

Після того як увечері я розповіла Ерні правду і нічого, крім правди, вранці у суді я теж присягаюся говорити правду і нічого, крім правди. І поки що все йде нормально.

Коли завершую давати свої свідчення Ноланові Гіту та іншим представниками обвинувачення, то єдине, на що мені хочеться поскаржитися, – це твердість лавки для свідків. Невже б вони надірвалися, якби обладнали цю лавку м'якими подушечками, га? А якщо серйозно, то мені здається, що наразі у мене все виходить досить непогано. Здається, присяжні мені вірять або і співчувають нам відверто через те лихо, яке спіткало нашу родину. А одна бабуся скраю в першому ряді, так та взагалі має такий вигляд, що залюбки кожного дня безкоштовно пригощала б нас тістечками.

При цьому маю таке відчуття, ніби мої слова важать не надто й багато. Максимум, що я можу довести, – це те, що я жінка, яку вправно обдурив талановитий пройдисвіт. Мені здавалося, що я одружуюсь із дійсно визначною особистістю. Звідки мені було знати, що чарівливий Пітер Карлайл насправді є брехливим, шахраюватим і готовим на вбивство негідником?

І це було основне. Я ніяк не могла знати наперед, хто такий Пітер. Інколи мені й досі важко у це повірити. Мій чоловік намагався вбити мене і всю мою родину.

– Тепер питання до свідка від сторони захисту, – оголошує суддя Барнет. Мені відразу ж холодок поза спиною пробіг.

Досить було Ґордонові Ноулзу підвестися з лави захисту, як до мене враз дійшло, що все лише тільки починається. Не може все завжди йти нормально і гладенько на суді, де розглядається справа про вбивство.

– Докторе Дан, ця подорож із дітьми на яхті була вашою ідеєю, чи не так? – запитує він.

– Так, – відповідаю я.

– Наскільки я розумію, містер Карлайл не мав до її організації жодного стосунку?

– Так. Хоча Пітер Карлайл знав про неї задовго наперед. Точніше, за кілька місяців.

Ноулз радісно вишкіряється.

– Зрозуміло. Ви хочете сказати, що через те, що він знав про неї заздалегідь, у нього було доволі часу, щоб ретельно спланувати вбивство вашої родини?

– Я просто кажу…

– Між іншим, чимало людей знало наперед про вашу заплановану подорож – наприклад, ваші колеги в Лексинґтонському шпиталі.

– Я більш аніж впевнена, що ніхто з них не бажав моєї смерті.

– А ви сама, докторе Дан?

Я ошелешена.

– Я не впевнена, що зрозуміла ваше запитання. Будь ласка, сформулюйте його якось інакше, добре?

– Ви певний час лікувались у психіатра, чи не так? – питає Ноулз.

– Так, я буваю на прийомі у психоаналітика. І так чинять багато людей.

– Ви приймаєте антидепресанти?

Мить – і я відчула, як моя кров, котра, дякувати Богові, досі грілася на слабкому вогні, починає закипати. Слова «отетеріння» та «огида» і близько не передають того, що я відчуваю в цей момент.

– Ви і справді хочете сказати, що я мала до цього якийсь стосунок?! – питаю я Ноулза тремтливим від обурення голосом.

– Ваша честь, поясніть, будь ласка, свідкові, що лише я наразі маю право ставити запитання, – самовдоволено вишкірився Ноулз.

– Гадаю, ви якраз і зробили це замість мене, адвокате. Давайте далі, – каже суддя Барнет, кинувши на нього суворий погляд.

– Залюбки, – проспівав Ноулз. – Це була так собі, лише розминка…