Текст книги "Оріноко"
Автор книги: Аркадій Фідлер
Жанр:
Путешествия и география
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)
Спритність і дотепність моїх товаришів справляли на багатьох жителів Серіми магічний вплив. Останні, звичайно заспані, ліниві, слабкі духом, тепер немовби прокинулись від сну і жвавіше почали думати. Те, що найближчі родичі членів нашої громади Білого Ягуара прийшли до нас і оселилися з нами, було цілком зрозумілим! Але й інші араваки горнулися до нас, ніби їх притягала якась невідпорна сила. Як вони шукали нашої дружби, шукали поради і веселої розмови, як охоче поселилися б назавжди десь поблизу наших осель! Але Манаурі був проти цього, бо не хотів підбурювати заздрості вождів, які й так уже скоса поглядали на нас.
До пущі на полювання ми ходили вдвох або втрьох: я і, звичайно, Арнак, Вагура чи Педро, а часом і Лясана, особливо після того, як її мати переселилася до нас. Тільки тепер я почав переживати те незвичайне, шалене почуття, яке справляла на мене навколишня пуща. На півночі, у рідному мені віргінському лісі, були різні дерева, але хіба можна було порівнювати їх з багатством і надзвичайною різноманітністю тутешніх рослин? У віргінських лісах була сувора гущавина, але чи можна було її порівняти з цією плутаниною, з пишністю, з нагромадженням невблаганних гілок, листя ліан, колисок, де так важко навіть крок зробити, де все наче сковувало людину, пригнічувало її тіло, навіть давило на розум і серце? На перший погляд – нерозумний відразливий хаос, але, коли досвідчений мисливець уважніше вдивлявся, то бачив у цьому нібито хаосі розум природи і її мудрі закони життя, відчував її дику красу, ще більше, починав упиватися її чудовою, терпкою розкішшю. Але ніколи не знав мисливець, чим для нього, людини, була ця неосяжна гущавина – ласкавою подругою чи невблаганним ворогом.
Звірів у цій пущі була сила-силенна, але не легко було їх знайти, а ще важче полювати на них. Їх ховала зелена заслона, а до того ж тонка чутливість допомагала їм здалека почути ворога, який продирався крізь хащі. В пущі були стежки, людські і звірині, і тільки вони допомагали тихенько підкрадатись і наближатися до звіра.
У полюванні особливо приваблює відчуття великої несподіванки, яка стереже мисливця за кожним кущем, очікування непередбачених випадків. З цього погляду пущу над Ітамакою можна була назвати справжнім вимріяним місцем для полювання, раєм, чарівною колискою незвичайних зустрічей. Яких тільки звірів, яких дивовижних створінь не було в цій лісовій гущавині!
Крім ягуара, перед мисливцем, могли раптово з'явитися інші хижі представники сімейства котячих, зокрема схожий своєю мастю на лева звір, якого Педро називав пумою. Під постріл могли вискочити і олені гуасупіта, і дикі кабани сагвіно – з глибини лісу, і морські свинки – з берега ріки, і машаді – величезні звірі з твердою, мов щит, шкірою і довгим, як у дивовижного слона, носом, і незліченні зграї різноманітних мавп. Мисливець міг би зустріти тут і хатеку, звіра, цілком вкритого панциром, і інше страхіття – таманоа, мурахоїда з безглуздо довгою мордою і такими міцними кігтями на передніх лапах, що роздирали людину надвоє, а також побачити ще більше чудо – унау – чотириногу надзвичайно ліниву тварину, що майже нерухомо висіла під гілками дерев.
А крім цього, різні черепахи, водяні і лісові, а ящірки, зокрема, гуани, схожі своїм виглядом на дракона, але трохи менших розмірів, а незліченна кількість отруйних змій і удавів, а зрадницькі каймани-крокодили, які причаїлись у тихих водах; і в тих водах, крім безлічі їстівних риб, водилися ще різні чудовиська: і плоскі сіпарі з отруйною колючкою у хвості, і невеличкі риби хума, страшенно кровожерливі, і ярінга, про яких індійці розповідали таке, що здавалося мені справжньою казкою, і невеличкі потвори, які, ледве доторкнувшись до людини, вражали її, наче блискавкою, аж до непритомності. А неосяжний, барвистий світ тисячі птахів на землі і над землею, світ щебетливий, чарівний, веселий, над яким високо в небі кружляв і панував похмурий володар: велетенський орел з чубатою головою, напівлегендарний мезіме, непереможний винищувач мавп та інших звірів, силач, який, мабуть, міг би підняти в повітря і п'ятнадцятирічного хлопчика.
Араваки, які вже два роки жили над річкою Ітама-ка, не приховували від мене таємниць пущі, отож чого тільки я не наслухався про її чудеса. Важко часом було відрізнити, де правда, а де вигадка, бо вони однаково застерігали мене як від ягуара, так і від канайми, про якого я вже знав, що це тільки дух помсти. Однаково докладно описували індійці мені злісних ящірок гуана і вигляд лісовиків – волохатих істот з витріщеними очима, істот, яких вважали за лихих духів померлих. Розповідаючи про випадки нападів на людей величезного змія комуті, що справді жив по берегах річок, араваки так само описували мені і водяних потвор маікісікірі, які показувались тільки жінкам і ніколи чоловікам, істот, страшенно завзятих до жіночої статі. І тільки пізніше я довідався, що маікісікірі – це водяні духи. Отак-то світ дійсності і світ уявлень переплуталися в одному клубку, і, входячи в безкраю пущу, я ніколи не знав, де загроза небезпеки межує з чарівною красою, де дійсність, а де марево.
В той же час це почуття непевності напувало мене дивною і невимірною насолодою, як усе, що було в цій пущі.
Навколо нашої хати водилося дуже багато огидних гадюк, причому отруйних. Особливо поблизу стежки, що вела від нас у пущу, і саме на ній ми вбивали їх щодня по кілька штук, але наступного дня знову стільки ж нових потвор лазило по землі.
– Що це вони нас так полюбили? – питав я, обурюючись жартома. – Може, вони падають з неба?
Друзі ніяково дивились один на одного, наче відчуваючи в цьому свою провину або соромлячись за таку негостинність їхньої природи. Всі намагалися пояснити мені, що часом тут так буває: в усій околиці можна не знайти жодної гадюки, а в деяких місцях їх незліченна сила. Манаурі навіть пригадав, як колись, багато років тому, він натрапив на таке місце, де грілося на сонці кілька десятків змій, і були то самі сороройма, найотруйніші з отруйних. Він швидко втік, але багато днів тільки від згадки про них у нього аж шкіра на тілі терпла.
Не знайшовши іншого виходу, я мусив «просити пробачення» у високих іспанських чобіт і взути їх для безпеки, бо зуби змій такої шкіри не прокусять. А мати Лясани, жінка дуже добра, допомогла біді по-своєму: вона привела з собою прирученого туюю, величезного лелеку з чорною головою і таким же дзьобом, завзятого винищувача всяких гадин. І справді, як тільки з'явився лелека, гадюк на стежці трохи поменшало.
У нас стало звичаєм щоранку відвідувати палубу шхуни і сховище, де зберігалися барильця з порохом. Я завжди туди заглядав, перевіряючи, чи все в порядку. Через місток, який я перекидав з берега на борт корабля, разом зі мною збігав на палубу рябий пес, веселий вартовий нашої оселі.
Якось одного разу песик, скочивши у сховище першим, якось жалібно запищав і негайно вискочив звідти, страшенно переляканий. В погоню за ним вилізла невеличка чорна змія, поцяткована бронзовими плямочками. Вона була отруйна, це я відразу побачив по серцевидній формі її голови. Ледве встиг відскочити. На щастя, у мене була палиця в руці. Я раз і другий перетяв гадину по лобі і вбив її. Але із сховища вилізла ще одна змія, така ж небезпечна, як і перша, а біля керма я побачив і третю. Вона, згорнувшись у клубок, підняла голову і готувалася кинутись на мене. Її маленькі очиці були налиті люттю. Та мені легко вдалося покінчити з гадюками, бо на палубі вони не могли швидко пересуватися. Вони лише тоді були загрозливі, коли недосвідчена людина підходила близько до них.
Присутність цих гадин на кораблі не можна було пояснити випадковістю. З усіх чотирьох боків шхуна була оточена водою і з'єднувалася з берегом тільки тоді, коли перекидали на неї місток. То звідки ж на кораблі могли взятися страшні гади? Може, їх хтось підкинув, той, хто знав про мої відвідини корабля і важив на моє життя?
Все це було дивним, а гадини жахливі. Пес, якого, безперечно, гадюка дряпнула зубом, добіг тільки до берега. Раптово, ні з того ні з сього, він упав. Життя билося в ньому ще з хвилину, може дві. Жахливі судороги зводили його тіло, з рота виступила кривава піна. Кров текла навіть з вух і очей; потім він затих. Я переконався в диявольській, смертельній дії отрути і одночасно усвідомив собі, що якби не обігнав мене цей мимовільний рятівник, то не він, а я лежав би тепер мертвий. Я не з боязких, але відчув, що в мене мурашки побігли по спині.
Хоч я не відкрив друзям своїх підозрінь, які виникли у мене, вони зразу ж самі прийшли до висновку, що це діяла ворожа рука. Але чия? Не важко було й догадатися. Тепер велика кількість змій на стежці усім здалася підозрілою, не зв'язаною з природними умовами.
– Так, це він, це його робота! – ствердив Арнак. Хлопець став похмурий і обвів навколо уважним поглядом, немов шукаючи ворога, який сховався в хащі.
– Зараз його там немає! – посміхнувся я. – Мабуть, він тільки вночі підкидає нам гадів…
– Ти кажеш підкидає? – недовірливо запитав Манаурі.
– А хто ж це міг би зробити, як не він, Карапана? – здивувався я.
– Він, саме він! Тут не може бути ніякого сумніву. Тільки чи сам він їх підкидає?
– Якщо не сам, то його помічники…
– І це теж сумнівно, Яне!
– Цього я вже не розумію! То звідки ж тут беруться змії?
Обличчя Манаурі стало неспокійне і сумне.
– Але ж він чаклун, – натякнув вождь у відповідь.
– То ти думаєш, що він чарами притягає сюди цих гадів? – вигукнув я.
– Він багато що може! Це великий, небезпечний чаклун! – відповів Манаурі, обминаючи моє попереднє питання.
Виявилося, що вождь поєднує появу змій на стежці і на кораблі з лихими чарами, а інші товариші, за винятком Арнака, немовби поділяють його віру. Чари для індійців – величезна сила, з якою, на їх думку, боротися безнадійно. І саме тому я дуже розхвилювався, боячись, як би араваки – мої товариші не відступилися від мене перед цією вищою силою, або принаймні не занепали духом, вважаючи, що проти чаклуна нічого не можна зробити. Але мої побоювання були безпідставні: друзі й не думали відступати і занепадати духом, а чому саме – вони, не зволікаючи, пояснили: Карапана грізний, але я, Паранакеді, англієць і до того ще Білий Ягуар, отже, я маю свої чари і володію не меншою силою для того, щоб відвести закляття чаклуна.
– То ви думаєте, що я подолаю його?
– Подолаєш, подолаєш! – відповіли вони.
– Його лють я хочу перемогти певнішою зброєю, ніж чари.
– Але немає певнішої зброї! – вигукнули відразу кілька уважених індійців. – Якою ж?
– Та хоч би пильністю.
Зневага відбилася на їх обличчях:
– А, розуміємо!..
– А ви в цьому мені допоможете?
– А як же інакше? Ти ж наш Білий Ягуар! Друг! – запевняли вони. – Допоможемо.
– То я дам вам рушниці, і вночі ви будете підстерігати мерзотника! Побачимо, як він витримає наш свинець!
Але індійці не хотіли робити цієї спроби. Нічна стрілянина не подобалась їм, і взагалі вони не хотіли гнівати таємні сили. Вночі вони воліли спати, а не полювати на когось страшного, і всі постановили тільки на тому, щоб зміцнити варту і старанніше винищувати змій.
Коли наступного дня на світанку я вирушив на полювання з Педро і Арнаком, на тому місці, де стежка входила у пущу, ми раптом зупинилися як вкопані. Поперек стежки, наче загороджуючи нам дорогу, лежало кілька маленьких фігурок, невдало виліплених з глини, наче їх робила дитяча рука. Ледве помітивши їх, Арнак притаївся і різким жестом спинив нас, наказуючи не йти далі. Дуже збентежений, що рідко бувало з ним, хлопець втупив погляд у фігурки.
Величиною в палець чи півтора пальця, вони зображали собою різних звірів, а саме: ящірку, маленьку жабу, змію, ще якогось звіра, пташеня і навіть скорпіона. Всі вони були поставлені головами в наш бік, і, придивившись уважніше до них, я помітив, що у кожної фігурки була огидно спотворена якась частина тіла: то сплющена голова, то напіввідірвана лапа, то переламаний хребет, то видовбані очі.
– Не підходьте ближче! – шепнув Арнак переляканим голосом.
Я подивився на друга, здивований його поведінкою.
– Знову ці непотрібні чари? – запитав я.
– Так, чари! – підтвердив він.
– І на тебе вже вплинули? – сказав я докірливо. – Арнак! Арнак, любий! Це ж дурниці!
– Ні, Яне! – заперечив він серйозно. – Це вже не дурниці! Якщо чаклун хоче когось знищити, то такі закляті фігурки розкладає йому на стежці.
– А навіщо розкладає?
– Щоб послабити його волю, вразити серце, сплутати думки…
– А я йому потопчу ці чари, – відповів я.
– Не роби цього! Вони можуть бути отруєні і отрута крізь чоботи перейде в тіло…
За хвилину Арнак наче трохи охолов від першого враження, у нього поясніло обличчя, і легка посмішка з'явилася на устах.
– Ні, Яне! – сказав він спокійно, щоб мене задобрити. – Ти ж мене вчив, що це лише забобони, і твоя наука не була даремною! Але тут не вигадки, бо видно, як завзято полює на тебе Карапана. І це непокоїть мене…
– А звідки ти знаєш, що він тільки на мене заміряється, а не на всіх нас?
– Дивись!
І він очима показав на місце, що було за кілька кроків од тих фігурок. Я побачив на стежці ще одну глиняну фігурку звіра.
Фігурка, трохи більша, ніж усі інші, зображала хижака – ягуара, пофарбованого в білий колір, тобто – білого ягуара. Ага, це вже стосувалося саме мене. Маленький спис наскрізь прошивав груди звіра – напевно така доля була визначена й мені. На всі ці загрози і лякання фігурками я тільки знизав плечима, але в цьому впертому переслідуванні мимовільно відчував щось диявольське. Може й я почав уже піддаватися згубному впливу чаклуна?
Тимчасом Арнак зламав шматок гілки і почав з усіх сил бити нею по фігурках, поки не розтовк їх на порох, який старанно вимів із стежки. Він хотів зробити те саме і з фігуркою ягуара, та я стримав його, бажаючи взяти її собі на згадку. Хлопець заперечливо захитав головою, але потім погодився.
– Тільки пам'ятай одне, – застеріг він мене. – Не торкайся її!
Ми прив'язали фігурку на тонкій ліані і повісили її на гілку куща, щоб забрати, як повертатимемось.
Коли через кілька годин ми поверталися тією самою стежкою, нас чекала нова несподіванка: фігурки не було. Під час нашого полювання її хтось забрав. Ніхто з нашого роду цього б не зробив. Значить, тут, поблизу наших хат, кружляв хтось чужий. Лісова гущавина, що оточувала нас високою стіною, ховала від нас похмуру таємницю, і в цій непрохідній плутанині ми були безпорадні.
– Білий Ягуар з пробитим серцем у ворога в руках! – сказав Арнак. – Бережи своє серце!
– У мене серце здорове, як у коня! – засміявся я.
І справді здоров'я у мене було чудове, прямо перло з мене, аж дивно, бо в цих гарячкових випарах повинні були гніздитися численні хвороби, найкращим доказом чого були самі індійці; багато з них хворіло різними гарячками та іншими лихими недугами.
На другу чи третю ніч після того, як ми зустріли ворожі фігурки, я прокинувся і вже ніяк не міг більше заснути. Від близької пущі долинала якась гомінлива музика, біля ріки заспівувала інша капела, така ж галаслива, а в очеретяних стінах халупи шелестіли якісь ящірки чи інші тваринки. Сон зійшов з повік, різні думки снували в голові. Чаклун із своєю незрозумілою завзятістю добився того, що становище з кожним днем ставало обурливішим, треба було робити якісь рішучі кроки. Але які?
Раптом я весь напружився і прислухався. Лежав я під самою стіною на ложі з гілок, накритих шкірою. І саме над собою я почув щось таке, що, як мені здалося, відрізнялося від звичайного навколишнього шелесту. То було якесь особливе шарудіння, немовби скрипів очерет, що його обережно розсували. За хвилину я майже переконався, що хтось стоїть знадвору біля хатини і з силою робить отвір у стіні халупи. Я вже хотів скочити на ноги, щоб вибігти і спіймати таємничого гостя, коли щось упало мені на живіт, і я застиг нерухомо. Я мав щастя, що не перелякався і не здригнувся: то була змія. І те, що я не спав, урятувало мені життя.
Змія була не дуже велика, завдовжки не більше як півтора фута. Впавши, вона причаїлась і лежала на моєму тілі, наче не знаючи, що робити далі. Я ледве дихав, а серце страшенно билося. Останніми днями я вже вивчив цих гадин, тому добре усвідомлював собі, що досить мені ледь-ледь ворухнутися, і розлючена потвора вкусить мене отруйним зубом.
За хвилину, яка здалася мені цілим століттям, змія розгорнулася і почала повзти. Я відчув її слизькість і напружував усю силу волі, щоб не ворухнутися. Вона злізла з мого живота, але далеко не відповзла. Помаленьку пересувалася вздовж мого тіла, потім навіть обвернулась кільцем навколо моєї ноги і так відпочивала кілька хвилин. Я перечекав і це, після чого гадина злізла з мого ложа.
Я полегшено зітхнув, увесь був у поту. Лише за кілька хвилин кров почала як слід пульсувати і до мене повернулась нормальна здатність мислення.
Все це діялося в густій темряві, в якій не було нічого видно. Безпосередня небезпека вже не загрожувала мені, але я знав, що повністю від неї ще не звільнився. Гадина була десь поблизу, може притаїлася за кілька дюймів од мене. Я не наважувався ні поворухнутись, ні навіть гукнути товаришів, що спали в гамаках.
Так я провів кілька годин не рухаючись, доки не почало світати. Коли світло смугами пройшло в середину хатини і розігнало темряву, я роздивився навкруги. Змії ніде не побачив. Прокинулися товариші. Я розповів їм про те, що трапилось. Усі схопилися.
Довелося перетрусити майже всі речі, оглянути в хатині всі кутки, перш ніж ми знайшли гадюку. Вона заховалася недалеко, серед гілок під моєю постіллю. Це була виключно отруйна і хижа змія. Потрапивши в пастку, вона кидалась на нас. Швидко і безпомилково треба було вдарити києм, щоб знешкодити її.
Біля мого ложа було видно отвір в очеретяній стіні, доказ досить багатомовний. Це був уже справжній замах на життя. Всі зрозуміли важливість даного моменту і потребу ефективнішої, ніж до цього часу, оборони. Ніхто вже не заперечував проти того, щоб виставляти вночі варту і стріляти, якщо знову підійде непрошений гість.
– Я стежитиму! – першим оді звався Арасибо. Очі його палали від ненависті.
– Ми всі будемо стежити по черзі! – відповів Арнак.
– Я перший! Цієї ж ночі! – впирався кульгавий.
Він був косоокий, а вночі треба мати добрі очі! Але товариші пояснили мені, що в Арасибо були котячі очі. Отже, на ніч я приготував для нього мушкет, набитий шротом, і наказав стріляти лише тоді, коли ворог наблизиться не менше, як на тридцять кроків. А щоб не забити випадково когось свого, перш ніж стріляти, окликнути його, щоб переконатися, хто саме.
– Я вже впізнаю, хто! – буркнув Арасибо.
Увечері ми застерегли найближчих сусідів, щоб не підходили вночі до нашої хати і до стежки, яка веде в пущу.
Близько опівночі нас збудив постріл. Ми вибігли надвір. Арасибо гукав, що він вистрілив у людину, яка підкрадалася до нашої хати.
– Ти окликнув його? – запитав я каліку.
– А для чого?! Це був ворог!
Ми вмить розпалили факели і побігли на те місце, куди вказав Арасибо. Там нікого не застали. Стрілець або не влучив у ціль, або поранив, а може йому просто примарилося.
Коли розвиднілося, ми ще раз оглянули це місце. І на цей раз легко знайшли сліди крові. Арасибо торжествував. Крові було багато.
10
Удав, кабани і ягуар
Постріл Арасибо дав бажані наслідки – він немовби налякав і віднадив злих духів. Біда із зміями швидко минула, і ніхто в темряві більше не порушував нашого спокою, даремно ми не спали ночами. За кілька днів індійці хотіли припинити пильнування, але я на це не погодився і нарешті переконав їх, що саме тепер, коли в пущі настала суха пора, пора нападів, ми повинні остерігатись небезпеки з двох напрямків, а саме: треба попередити зазіхання чаклуна, а також можливість нападу з боку акавоїв. До нічного чергування залучили всіх чоловіків нашого роду. Передбачення можливої небезпеки було не властиве тутешнім індійцям, які були зовсім безтурботні в цьому відношенні, але я зміг їх переконати, а вони поважали мене і не хотіли завдавати мені прикростей.
Залишилося загадкою, кого поранив Арасибо нічним пострілом. У всякому разі когось не з нашого роду, але в той же час і не Карапану, Конесо, Пірокая чи Фуюді, про що я швидко довідався.
Я передбачав клопоти з акавоями, тому хотів мати докладну карту лісів, гір, річок і стежок, що були між нижнім Оріноко і річкою Куюні на півдні, отже, я послав Арнака і Педро, вправного в малюванні карт, до всіх мешканців Серіми, які могли б дати більш-менш докладні відомості про цю місцевість. Вони охоче давали їх. Була зроблена добра карта, дуже потрібна мені, тимчасом Арнак теж не байдикував, винюхуючи і обережно випитуючи про нічного гостя. Але той поки що зник, як у воду впав. Якщо ця людина десь лежала і лікувалася від ран, то вона добре захована в надійному місці.
Між Педро і мною встановилися дружні відносини. Він виявився юнаком спокійним, ввічливим, старанним, якого не можна було не полюбити. Особливо товаришував він з веселим Вагурою, як брат з братом, і скоро молодий іспанець забув, що перебуває у неволі. Спритний і доброзичливий, він допомагав мені не лише при вивченні іспанської мови. Кмітливий юнак швидко засвоїв аравакську мову. Він, так само як і інші, втішався свободою, а я дав йому навіть вогнестрільну зброю і пообіцяв, що при першій можливості поверну його до батьків. Може й смішно, але завдяки йому я відкрив одну дуже приємну для мене річ: серед іспанців, жорстоких пройдисвітів, були також люди шляхетні, гідні любові й поваги.
Якось уранці я з Вагурою і Лясаною вибрався на полювання. Як завжди, ми йшли тією стежкою, яка, мабуть, тягнулася на десятки миль на південь, через перевали гір Ітамаки до долини річки Куюні, і якою з давніх часів користувалися мандрівні індійські купці. За поясом у мене був пістолет, а на плечі рушниця, яка стріляла дуже влучно, хоч і не так далеко, як мушкет. У Лясани був лук, з якого вона майже завжди влучала, а Вагура озброївся мало вживаною в цій місцевості зброєю – духовою рушницею, її стріли, невеликі і легкі, були страшні: заправлені отрутою кураре, вони, навіть ледве дряпнувши великого звіра чи людину, за кілька хвилин приносили йому неминучу смерть.
Коли приблизно через дві години ми дійшли до місця, багатого на звірів, нас захопила така злива, від якої стало майже зовсім темно в лісі. Лясана і я припали до стовбура величезного дерева, яке індійці називають мора, а Вагура сховався так само за десять кроків од нас.
Хоч була вже суха пора, але щодня нам доводилося спостерігати величезні зливи, що тривали годинами, потім знову виходило яскраве сонце і чиста блакить розливалася по небу. На цей раз дощ був короткий, минув за якісь півгодини. Швидко розпогодилося, і в пущі посвітлішало.
Ми ще стояли під деревом, а я вже за мисливською звичкою вдивлявся в лісову гущавину, що оточувала нас, кидаючи погляд також на гілля дерев.
У надзвичайній тісноті тут наче росло три ліси в одному, бо, крім звичайних дерев, унизу буяли непрохідною гущавиною кущі, а вгорі, на гілках дерев, розрослася третя пуща, армія паразитичних кущів та інших рослин цього роду. До того ж усю цю плутанину обминали у всіх напрямках страшенно заплутані тенета з ліан-канатів. Я любив вдивлятися в цю стихію буйної розкоші, що якось солодко приголомшувала мене.
Раптом я напружив зір. Швидко забилося серце, підвів рушницю для пострілу. Не більше як за десять кроків од нас, над землею, в гіллі дерева, причаївся величезний удав. Це був не сірий комуті, що живе біля води, бо відзначався яскравим забарвленням: жовтими плямами на сірочервоному фоні. Невідомо було, який він завбільшки, бо я бачив меншу його частину. Але мусив бути величезним, судячи з товщини тулуба. Удав висунув голову з-за листя гілок і стежив згори, що діється на землі. Він уже давно помітив нас.
Я ще трохи вагався, що робити – стріляти, чи ні, коли нашу увагу відвернули від удава якісь дивні звуки, що йшли здалеку, з глибини пущі. В кількох місцях там тріщало гілля, і той шум, спочатку невиразний, наближався все ближче до нас, а потім почулися й інші голоси, грубі і глухі: чи то кумкання, чи то хрюкання.
– Сагвіно! – прошепотіла до мене Лясана. – Дикі свині!
Вони цілим стадом ішли прямо на нас. Я багато наслухався про те, які небезпечні ці тварини для людини, якщо їх необережно роздратувати. Засліплені своєю лютістю, вони кидаються на ворога, – людину чи ягуара, – і, як би той не оборонявся, найчастіше роздирають його на смерть. Тільки поспішна втеча на дерево може врятувати від розлючених пащек.
На стовбурі мора, під яким ми стояли, перша товста гілка росла за десять футів од землі, отже, схопивши Лясану, я допоміг їй вчепитися за гілку і вилізти на неї, після чого й сам видряпався туди ж. Ми помітили, що Вагура також виліз на дерево.
Я перевірив полички для пороху, чи не замокли вони – у вологій пущі це, на жаль, траплялося часто, – і підсипав свіжого пороху в рушницю та пістолет.
– Дивись! – Лясана звернула мою увагу на удава.
Гад, що так само, як і ми, почув наближення стада кабанів, пожвавішав. Повільно зсунувся трохи нижче. Хвостом зачепився десь високо серед гілля, головою і передньою частиною тіла повис у повітрі високо над землею. Схожий скоріше на товсту ліану, ніж на змію, він висів нерухомо, ніби жахлива примара, дихаючи прихованою загрозою. Напевно, в його плоскій голові виникли якісь страшні наміри.
Тимчасом підійшло стадо. Кабани не поспішаючи посувалися серед кущів прямо під нами і навколо нас. Сунули широкою лавою – штук сто, а може й більше. Важко було в гущавині полічити їх усіх. Я не поспішав стріляти, щоб пропустити їх якомога більше. Зате Ля-сана за кільканадцять кроків підстрелила з лука одну з кращих свиней. Звір пронизливо хрюкнув, витяг пащею стрілу з рани, але в цей час нова стріла впилася йому в живіт, і тварина безсило впала на передні ноги. Пронизливим вереском звір скликав частину стада до себе. Кабани з настовбурченою щетиною на спині з усіх боків обступили його. Занепокоєні загадковою подією, вони піднімали голови і шумно втягували повітря, але не могли виявити нас.
Несподівано напав удав. Він схопив щелепами за хребет порося, що важило добрих кілька десятків фунтів, і, мов легеньку пташку, блискавично підняв його вгору. Пронизливий вереск прорізав повітря. Удав, не звертаючи уваги на крик і розпачливі пручання здобичі, піднявся трохи вище. Там, приклавши порося до стовбура дерева, на якому він був, обплутав одним обертом свого тіла дерево і кабана. Утиск був смертельний. Порося, напевно, з поламаними ребрами, з розчавленими нутрощами, трохи побрикалося і стихло.
Все це відбувалося на очах стада, що, мов зачароване, дивилося на лісову трагедію. Але вже під час останніх конвульсій жертви кабани внизу заворушились і пішли в наступ. Кілька з них підбігли до дерева, на якому був удав, і врізалися в стовбур іклами. Інші наслідували їх приклад.
Дерево було нетовсте, чотири чоловічі долоні могли його цілком охопити. Під натиском розлючених кабанів воно затріщало від коріння до верхів'я. Удав виліз якнайвище. Стадо лютувало щораз більше. Із стовбура летіли тріски. З глухим ударом тіло мертвого поросяти впало на землю. Стадо відскочило, наче злякавшись, але зразу ж знову піднялося в атаку з подвійною дикістю. Було видно, що дерево довго не витримає.
Це зрозумів і удав.
Тимчасом Лясана не байдикувала. Боротьба йшла тут, під нами, за якісь там двадцять кроків од нас. Кожна стріла з лука влучала, хоч не кожна завдавала смертельної рани.
Я мимоволі часто поглядав на вродливу жінку. Роз-червоніла, з розпущеними локонами, вона була чарівна. Сиділа верхи, міцними ногами стискуючи товсту гілку дерева. Гнучкість її стану, твердість рук були дивовижні. Вереск внизу, а також мисливський азарт захоплювали мене, як і вродливу істоту, що була поруч. Разом з тим розпалена уява навертала мене до спогадів: у дитинстві в батьківському домі я бачив малюнок, який зображав голу римську богиню Діану, що стріляла з лука в оленя. Ця картина справила на мене незабутнє враження, і саме зараз я виразно її пригадав.
Нарешті і я наважився вистрілити з рушниці по кабанах. Напевно, вони чули постріл над головою, але, розлючені, захоплені одним ворогом, удавом, бачили тільки його і нападали на нього. Отже, я спокійно набивав зброю і раз по раз влучно стріляв у стадо.
Удав зрозумів, що його сховище, яке все більше й більше хиталося, кожної хвилини може звалитися на землю. Тут же, поруч, стояли сусідні дерева, сягаючи своїм гіллям до притулку гада. На жаль, гілки ці, тонкі й гнучкі, не витримали б ваги удава. Але були ще ліани: досить міцні, розвішані, наче гірлянди, з дерева на дерево, вони з'єднували собою найближчі стовбури.
Одну з ліан удав вибрав собі для втечі. Вибрав невдало. Сама рослина була товстою і міцною, але погано трималася на гілці. Удав повз дуже обережно. Але він не дійшов ще й до середини ліани, як цей міст під величезною вагою став поволі осуватися. Кабани, побачивши це, підняли страшний вереск і почали підскакувати, щоб схопити ворога. Однак вони не досягли удава.
Гад, може б, і залишився цілим, якби не втратив спокою. Він хотів занадто швидко перелізти на інше дерево і зробив поспішний рух. У гілці щось підозріло тріснуло, і ліана знову опустилася на кілька футів. Кабани наче збожеволіли. Вони підстрибували, мов скажені, але все даремно.
Втриматися на такій хиткій опорі було не легко. В якусь мить гад, ніби втрачаючи рівновагу, перекрутився. При цьому він мимоволі опустив з ліани хвіст, і він повис у повітрі. Великий кабан у цей час підскочив високо вгору. Удача! Він схопив кінець хвоста. Зціплені щелепи вже не відпустили жертву. Тіло удава від цього несподіваного ривка зсунулося ще нижче. Підбігли інші кабани, вчепилися іклами. Стягли ворога на землю. Велетень справився б, напевно, з двома, трьома, але не з усіма. Він вп'явся в рило одного, але інші з нестримною лютістю швидко роздерли його.
В повітрі висів густий сморід мускусу. Кабани, не наситившись перемогою, все ще мстилися на тілі удава. Вони пожирали його, супроводжуючи це голосним хрюканням та іншими грізними звуками. Але поволі стадо заспокоювалося.
Раптом кілька тварин задерли голови догори, наче принюхувались. Щось несподівано збудило їх пильність. Я в першу мить подумав, що вони виявили нас. Але ні, вони дивились не в наш бік. Скоріше в напрямку заростей, звідки прийшли. Злякано фиркаючи, вони зривалися втікати за тією частиною стада, яка вже пішла вперед. На полі бою вмить не лишилося жодного кабана, за винятком застрелених нами і тих, що були поранені і здихали.