Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Перед виходом Лясана принесла мазь проти комарів і намастила нею все моє тіло. Як тільки настала темрява, ми відчалили від берега, переконавшись спочатку, що вісім акавоїв відпочивають у своїх хатах.

Спокійно допливли ми до протоки і зайняли намічені позиції – я з своєю ітаубою біля гирла річки, що впадала в озеро, Арнак біля входу в річку. Хмари блукали по небу. Місяць мав зійти лише в другій половині ночі. Було темно, і, на жаль, трохи туманно: імла висіла над водою, гуділи мільйони комарів. Почалося очікування, важке випробування терпіння. Комарі тисячами бриніли довкола нас, жалили навіть мене, незважаючи на мазь. Очманілі від гарячої ночі нічні метелики літали безперестанку і щохвилини билися об наші тіла. Якісь люті комахи чи щось інше вплутувалось у волосся. А тут треба було спокійно чекати, терпіти і тільки ловити відгомін ночі, а очима вдивлятися в імлу. На щастя, туман не густішав.

Ми розраховували на те, що акавої, якщо вони взагалі мали намір приплисти, прибудуть перед сходом місяця. І наша думка була правильною.

Десь опівночі почувся шелест, викликаний немовби обережним веслуванням, і незабаром у протоці в імлі замиготів темний силует. Він поволі посувався в бік озера. О, яке полегшення ми відчули, яку радість! Так, це були вони. А коли акавої пропливали повз нас, ми розпізнали п'ять чи шість постатей, схилених у човні. Ми стежили, чи не буде їх більше, але ні – акавої припливли тільки на цьому одному човні.

Ледве вони минули нас, як один з моїх воїнів вискочив на берег, щоб побігти в Кумаку і повідомити про небезпеку.

За якісь півгодини в селищі почулися вигуки: викрито злодіїв.

– Усе йде як по маслу, – засміявся я до товаришів. – За розрахунком вони повинні зараз з'явитися тут, швидко веслуючи.

Я не помилився. Вони наближалися, з усіх сил працюючи веслами. Вони дуже поспішали, мабуть, боячись погоні. Ось вони увійшли в протоку. Коли віддалилися

від нас на шістдесят-сімдесят кроків і майже зникли з очей, ми вирушили в погоню.

– Тепер покажіть, чого варті ваші очі! – прошепотів я до екіпажу свого човна.

Незабаром перед нами виникло гирло протоки, що впадало в річку. Човен акавоїв вийшов на світлішу поверхню широкої води, і в цей же час праворуч з'явився човен Арнака.

– Близько не підпливати! – попередив я моїх гребців. – Якщо нас помітять – буде погано!

Залишивши протоку, акавої поспішили на середину річки. Ми за ними. Наш човен тримався на такій відстані, щоб ледве було видно силует човна акавоїв; гребці добре справлялися з цим завданням.

Акавої впевнено пливли серединою річки добру милю вверх по Ітамаці, потім наблизилися до протилежного берега. Там виступала коса. До кінця цієї коси і підпливали акавої. Опинившись на її рівні, вони раптом повернули праворуч, щоб досягти берега.

– Хочуть вийти на сушу, – сказав Фуюді.

– Там, за тим мисом – лагуна, – пояснив один з наших гребців. – Таке озеро, як наше Потаро…

Випливши за мис, ми справді побачили трохи яснішу прогалину в чорній стіні прибережної пущі. Там річка утворювала малу затоку, за якою простягалося озеро. В цю затоку акавої і направили свій човен.

Вони були від неї ще за кілька десятків кроків, коли у них раптом сталося щось непередбачене. Човен уповільнив свій хід, зворотними ударами весел акавої почали навіть рухатися назад. Ми помітили це досить пізно: наша ітауба, що пливла все ще в одному напрямку, наблизилась до них на небезпечну відстань, майже на кільканадцять кроків.

Я зрозумів, що трапилося: вони наскочили на великий стовбур дерева, що плив за течією. Щоб позбутися біди, акавої повинні були від'їхати назад.

Попереду почувся приглушений застережливий вигук: нас помітили. В цю хвилину щось ударило по нашому човну, і мій сусід зойкнув, пробитий списом.

До такої сутички ми були готові. Передні і задні гребці продовжували веслувати, решта ж, облишивши весла, схопилася за зброю. Засвистіли стріли. Наші стріли добре влучали в ціль, там заметушилися. Ми вже допливли до них. Списи вгрузали в людські тіла. Я дістав сильний удар у ліве плече, на щастя, палиця лише сковзнула по тілу. Я встромив списа у ворога. Запеклий опір одразу ж зламався. Один акавой хотів утекти і скочив у воду. Палиця дістала його й розбила йому голову.

Ми подолали всіх. Того, що був у воді, вкинули в їх човен, потім узяли човен на буксир і попливли на середину річки. Там, де течія була найшвидша, ми вкинули труп у воду, щоб його понесло вниз по Оріноко.

Один акавой ще жив. Фуюді намагався добути від нього які-небудь відомості, але даремно. Полонений втратив притомність і згасав. І він вслід за іншими пішов у річкову безодню.

На нашому човні було двоє вбитих і один поранений. Усі інші відбулися легкими ранами. Ворог був запеклий і хоробрий і, незважаючи на наш раптовий напад і свою малочисельність, завдав нам відчутних втрат. Бій закінчився так швидко, що човен Арнака не встиг і доплисти.

Ми поверталися мовчки, один човен майже біля другого, третій, захоплений у ворогів, – на буксирі. Всі ми глибоко замислились.

– Арнак, – промовив я приглушено, коли ми входили в наше озеро. – Ти розумієш, що війна почалася? Вона буде кривавою. Ми вбили шістьох. Я тільки тепер побачив, що таке акавої – або ми їх знищимо дотла, або вони нас!

– Ми їх, – відповів він спокійно, але твердо. Потім додав немовби для пояснення: – Тепер ми знаємо, де їх схованка…

Більшість жителів Кумаки не спала, очікуючи нашого повернення. Всі раділи, що ми здобули перемогу. Але було чого і сумувати: не всі повернулися живими.

Я наказав для більшої безпеки подвоїти варту довкола хат з акавоями, потім викликав старшин і найголовніших воїнів на другий кінець селища, щоб доповісти їм про все.

– Більш-менш точно ми знаємо, де стоять табором акавої: на другому боці Ітамаки, над лагуною, за піщаною косою. Ще цієї ночі туди попливуть наші розвідники і ранком визначать точно місце їх табору. Потім вирішимо, як їх знищити.

– Хто поведе розвідників? – запитав Манаурі.

– Хто? І справді, – сказав я, – це дуже важливе завдання. Може, я…

Почулися заперечливі вигуки, що я вночі не спав, що у мене болить ліве плече, що мушу зберегти сили для майбутнього, і ця турбота щиро розвеселила мене.

– Так хто ж піде, до біса? – вигукнув я.

– Я! – сказав Арнак.

22
Прибуття англійського брига

На світанку пройшла велика злива – провісниця близького вже періоду дощів – і після цього в кривавій заграві зійшло сонце. Це явище більшість жителів у Кумаці розцінювали як знамення близького бою. Я прокинувся бадьорим, ліве плече все ще було темносинє, але боліло менше.

Після сходу сонця акавої знову розклали на землі свої товари, яких ще не встигли продати. Арасибо, з віддалі близько ста кроків злісно напускав на них свої чари з-під черепа ягуара і заклинаннями намагався позбавити акавоїв волі. Підійшовши до індійців, я кивком голови привітався з ними і спитав співчутливо:

– Сьогодні вночі вам, мабуть, перебили сон?

Дабаро уважно глянув мені в очі:

– Справді, ми прокидалися. Вночі хтось кричав.

– І що ви подумали?

– Що це напад іспанців, яких ви чекаєте! – відповів він, не запнувшись.

– А це були індійці, а не іспанці.

– Індійці? – повторив акавой з удаваним недовір'ям і справжнім занепокоєнням.

– Індійці. Вони хотіли покрасти човни. Це ті пройдисвіти з Серіми, з якими ми живемо, як собака з котом.

Ледве помітна усмішка поворухнула його губи.

– Справді? – здивувався він. – Ви зловили їх?

– Ні.

– То звідки ж ти знаєш, що вони з Серіми?

– А хто ж би то міг бути інший, якщо не вони?

– Так, це правда, хто? – немовби замислився він, а за хвилину додав: – Послухай, Білий Ягуаре, ми третій день тут гостюємо. Час нам залишати ваше село.

– Ви вже не хочете танцювати для нас? Шкода.

– Можемо затанцювати, навіть з великою охотою, але ми хотіли б уже сьогодні опівдні відплисти.

– Відплисти? Ви ж сюди прибули пішки!

Дабаро навіть не збентежився.

– Так, ми прибули пішки, але хочемо відплисти човном за всі ці товари, які у нас залишилися. Хіба вони не варті цього?

Там було шість сокир, чотири чи п'ять ножів, кілька глиняних глечиків з отрутою кураре і трохи різних дрібничок.

– Добре, Дабаро, я запитаю старшин, чи дадуть вони човен.

Я відразу пішов до Манаурі, і ми скликали нараду. Коли я розповів вождям і деяким батькам родин про просьбу акавоїв, Мабукулі перший попросив слова:

– Я раджу припинити з ними гру в гостинність. Їх треба схопити і тримати в кайданах як заложників, а товари забрати. А якщо вони упиратимуться, повбивати їх.

– А якщо вони не впиратимуться, то що тоді зробимо з полоненими? – запитав я.

– Це грізні вороги: все одно вб'ємо їх!

– Не думаю, що я на це погоджусь! Адже вони нічого поганого нам досі не зробили.

– Але можуть нашкодити. Буде на вісім ворогів менше, – опирався Мабукулі. Більшість присутніх, зокрема воїнів, приєдналися до його думки.

Тоді заговорив Манаурі:

– Білий Ягуар хоче, щоб ми робили все, як належить племені чесних воїнів, а не як віроломні дикуни. Те, що Білий Ягуар нам досі радив, завжди виявлялося правильним. Отже, у неволю ми їх не візьмемо, а відпустимо додому. Тільки як бути з їх просьбою? Чи дати їм човен?

– Я не дав би! – вигукнув ображений Мабукулі. – Навіщо їм полегшувати майбутню боротьбу з нами?

– Ти називаєш полегшенням боротьби те, що ми одержимо добру зброю? Адже шість сокир і п'ять ножів перейдуть з їхніх рук до наших. А човнів для бою у нас вистачить.

Незважаючи на це, всі підтримували головного вождя.

– Нарешті, – говорив Манаурі, – віддамо їм нашу найгіршу ітаубу, – у нас є одна досить зогнила.

– А якщо вони її не візьмуть?

– Тоді іншої не дамо.

– Якщо наполягатимуть, – втрутився я, – дамо іншу. Адже найближчої ночі відбудеться вирішальний бій, і тоді відберемо у них ітаубу.

– Це правда! – визнали всі.

– І ще одне, – додав я, – говорить за виконання їх просьби: акавої мають намір залишити нас сьогодні опівдні. За ними таємно підуть наші розвідники, і, напевно, ми дізнаємось про цікаві речі…

Під кінець нашої розмови з другого берега озера до нас долетіли вигуки з вимогою дати човен: хтось хотів переправитись до нас. Коли човен наблизився до хатини, ми пізнали в ньому сина рибалки Катаві, що жив там, де Ітамака впадає в Оріноко. Він побачив нашу громаду і, причаливши до берега, швидко вискочив з човна і щодуху помчав до нас. По його обличчю і поведінці було видно, що він несе якусь важливу новину.

– Я до тебе, пане, – підбіг він до мене, ледве дихаючи, – до тебе…

– Та говори ж! – зацікавився Манаурі.

– До тебе, Білий Ягуаре, припливли паранакеді – англійці…

– Англійці!? Що ти говориш? Які англійці?!

– На великому паруснику.

– Такому, як наша шхуна?

– О, більшому, значно більшому!

– Говори швидше, хлопче!

І син Катаві розповів. Учора ввечері з нижньої течії Оріноко приплив двощогловий бриг і став на якорі біля гирла Ітамаки, тому що надійшов час відпливу і в річках посилилась течія. Моряки підпливли на шлюпці до берега. Разом з ними були троє варраулів із селища Каїїва як посередники. Вони відшукали Катаві і пояснили йому, що це прибуло англійське судно, а його капітан пливе до Білого Ягуара. Катаві пішов на палубу брига, щоб показати їм дорогу по Ітамаці, в той час як його син пішки добіг до Кумаки, щоб попередити нас про наближення англійців. Отже, вранці, з припливом моря, корабель повинен був вирушити, і тому кожної хвилини треба чекати його прибуття…

– І ти напевно знаєш, що вони питали саме про мене? – запитав я сина Катаві, сам собі не вірячи.

– Так, про тебе! Я не дуже зрозумів їх, але вони весь час повторювали ім'я Білого Ягуара… і ще якесь інше…

– Може, Джон Бобер?

– О, саме так! Джон Бобер.

Не було сумніву, що ці англійці знали мене і пливли до мене. Ця звістка, звичайно, дуже мене схвилювала. Я відчув занепокоєння. Якого біса вони хочуть від мене, чого шукають у цих безлюдних нетрях? Може, мені загрожує якась небезпека з їх боку?

Події у Віргінії, що відбулися три роки тому, ожили в пам'яті. Зухвалі самодержці цієї колонії, пани, що володіли величезними ділянками землі, уповноважили тоді лорда Данбері без будь-якого на те права загарбати землі в долині ріки Потомак, заселені протягом кількох поколінь мужніми першовідкривателями цього материка. Між іншим, і наша родина жила там. Коли загарбники силою захотіли забрати у нас нашу ж власність, доведені до відчаю люди взялися за зброю, а мене вибрали керівником одного з загонів. Але нас зім'яла перевага ворога, ми зазнали поразки, а мстиві пе реможці не скупилися на шибениці. Мене переслідували, як дикого звіра, але я втік до гирла річки Якуба, а звідти щасливо потрапив на каперський корабель. Отак доля і завела мене на безлюдний острів на Караїбському морі, а потім загнала в оці ліси над рікою Оріноко.

Може й тепер гордовиті віргінські лорди, дізнавшись про моє існування, хотіли схопити мене в свої страшні лапи? Я знав про їх лютість, але, подумавши, вирішив, що мстити мені з їх боку не було ніяких підстав, бо я вже давно перестав бути грізним для них. Але загадка залишалася ще більш таємничою: чому ж тоді англійський бриг приплив до мене, в цю пущу?

– Що ти думаєш про них? – запитав я сина Катаві. – Це наші друзі чи ні?

– Думаю, що друзі, – відповів той.

– А скільки моряків на судні?

– Може, три рази по стільки, скільки пальців на руках, і то більшість білих моряків, паранакеді…

В цей момент повітря розрізав гул гарматного пострілу. Він пролунав з боку ріки Ітамака, там, де була протока між озером Потаро і річкою.

– Їх треба впустити до нашого озера, – наказав я Манаурі. – Надішли кілька ітауб, нехай на канатах затягнуть судно до затоки.

– Яне, – сказав вождь застережливо, – ти певний, що це наші друзі?

– Ти ж сам чув, що говорив син Катаві. Отже, схоже на те, що це наші друзі, але обережність не пошкодить!

В той час, коли шість нових човнів помчали до гирла озера, я покликав до себе Вагуру і сказав йому по-англійськи:

– Я не знаю, хто ці англійці і чого вони хочуть від мене. Але ми повинні бути напоготові! Шкода, що в селі немає Арнака, він пригодився б. Збери, з відома Манаурі, кількох найздібніших воїнів, по можливості з нашого роду, і з цим добре озброєним загоном будеш біля мене так само, як у Серімі під час перебування іспанців. Тримайся завжди поблизу мене.

– Яне, що це значить? – запитав Вагура, ніби скаржачись. – Десь біля річки чекають нашої загибелі акавої, і ці восьмеро теж із задоволенням кинулись би нам до горла, а тепер ще цілий корабель з невідомими людьми звалюється на наші плечі. Від кого ж в першу чергу захищатися, Яне? Чи не забагато вже нам цього? – запипитав юнак, вдаючи занепокоєння, і відразу ж пирснув сміхом.

– Трохи забагато, ти маєш рацію, голова може заболіти, та аби вона залишалась на плечах!…

У хаті я наказав Лясані витягнути і швидко вичистити мій іспанський капітанський мундир. Я по-святковому вбрався, навіть взув чоботи… Збоку причепив шаблю і, звичайно, засунув за пояс срібний пістолет, досипавши на поличку свіжого пороху.

В цей час на краю озера показався бриг. Перехід через протоку був не важкий, бо там було досить глибоко. Вітру майже не було, але передні паруси були нап'яті, і тому в цьому тісному зеленому оточенні судно здавалося якимсь казковим, з іншого світу, викликало подив і острах. Бриг пришвартувався повільно, величаво. В цій пущі я вже настільки одвик від цивілізації, що вигляд чудового корабля зворушив мене до глибини душі, навіть розчулив. Під впливом несподіваної, якоїсь незвичайної гордості я відчув, що повіки у мене стали вологими.

«Що приніс мені цей могутній корабель, яку долю? Чи посміхнеться мені вона, чи це нова загроза, нещастя?» лізли в голову думки.

Коли бриг під назвою «Капрікорн» кинув якір напроти Кумаки за кілька десятків сажнів од берега, капітан, частина моряків, а також Катаві і варраули зійшли по трапу до шлюпки і підпливли на ній до берега. Згідно з індійським звичаєм, я чекав гостя під дахом просторої повітки в товаристві Манаурі та інших вождів. Недалеко стояв Вагура із своїм загоном, немов особиста варта. Всі чоловіки Кумаки були також озброєні, але вони розійшлися по хатах, щоб не потрапляти на очі.

Я вийшов назустріч, і ми зустрілися на середині дороги. Капітан був високий, ставний чоловік, віком близько сорока років, із світлим волоссям і синіми очима. Вираз його обличчя, обрамленого бакенбардами, свідчив про силу волі, віру в себе, наполегливість.

Обличчя було не відразливе, навпаки, швидше приємне.

Піднімаючи капелюхи з широким розмахом, ми подали один одному руки, і я сказав:

– Сердечно вітаю вас, сер, у нашій малогостинній пущі!

Капітан ступив два кроки назад і пильно, з неприхованою настирливою цікавістю, розглядав мене з ніг до голови, посміхаючись. Нарешті він добродушно перервав досить тривале мовчання:

– Як поживаєте, містер Джон Бобер? Well, я собі так і уявляв вас, не інакше! Я дивлюся на людину, яка підіймала заколот у Віргінії і за голову якої законна влада визначила добру ціну. Ця людина приєдналася до компанії піратів, потім, захищаючи втікачів-невільників, двічі вщент розбивала загони іспанців, і до того ж захопила хорошу шхуну, а також забрала у них велику кількість вогнепальної зброї. Ця людина скрутила в баранячий ріг дона Естебана, посланця венесуельського губернатора в Ангостурі, а потім ще й побила його людей. Ця людина, користуючись довір'ям двох племен, араваків і варраулів, є ніби королем нижнього Оріноко…

Капітан виголошував довгу тираду в приязному тоні. Я слухав його, і моє здивування зростало: звідки ця незнайома мені людина знає стільки подробиць з мого життя? Коли він на хвилину зупинився, я перервав його промову і сказав:

– Якщо ви мали намір цими словами викликати у мене величезне здивування, то ви свого досягли. Так, так, ну й розвідка у вас, як я бачу! Тільки в двох місцях вийшла помилка.

– Що ви кажете? – розгубився той, наче йшлося про його честь. – У яких же це місцях?

– Я не вбивав людей дона Естебана…

– Але ж кілька чоловік загинуло?

– Так, загинули, але не з моєї вини… Ну і з цим королем нижнього Оріноко теж щось не клеїться!.. Але, будь ласка, сер, розкрийте мені таємницю, яким чудом ви дізналися про все?

– Я пливу з півдня, з наших факторій над річкою Ессеквібо, і не думайте, що вас там не знають.

– І ви припливли сюди, у верхню течію Оріноко, щоб зробити мені таку приємність і розповісти про це? – засміявся я.

– Ні, я пливу з Гвіани до Нью-Йорка, але, справді, звернув з дороги для розмови з вами, тільки не на тему вашої слави, а про більш важливу справу.

Тимчасом ми зайшли під дах, у затінок. Я відрекомендував капітанові вождів, після чого ми посідали на стільцях і почали їсти подані жінками страви. Я бачив, що гостеві не дуже до смаку проста індійська кухня, напій кашірі він і взагалі не захотів покуштувати, а натомість він покликав моряка з великим кошиком і наказав йому поставити перед нами кілька пляшок з ромом. Я так одвик від спиртних напоїв, що невеличкий ковток обпікав уста, як окріп, і в голові одразу почало сильно крутитися, але, на щастя, ненадовго. Мені було легко на душі насамперед тому, що після двох років я міг знову вільно розмовляти з земляком і до того ж, як здавалося, з земляком, приязно настроєним до мене.

Коли капітан хотів почастувати також і вождів, я не хотів відмовити їм у цій незвичайній для них приємності, але пильно стежив, щоб небагато наливали в келих кожному з них, і вже потім – ні їм, ні мені – рішуче ані краплини більше.

– Звідки така стриманість? – трохи здивувався гість.

– Сьогодні нас чекає досить неприємний обов'язок кровопролиття.

– Кровопролиття?

– З акавоями, які прийшли сюди, у нас сьогодні буде бій.

Капітан дивився на мене так, наче у нього порушився хід думок. Спокій, з яким я це повідомив, вивів його з рівноваги. За хвилину гість опам'ятався і сказав трохи роздратовано:

– Молодий чоловік, мабуть, дотепно жартує.

– Молодий чоловік, – відповів я з гідністю, – хотів би, щоб це був жарт. На жаль, це не так. Сьогодні ми будемо битися…

– Goddam you!^[10]₁₀
  Goddam you! (англ.) – чорт візьми!


[Закрыть] І ви говорите це з таким олімпійським спокоєм?

– Ще не було такого, сер, щоб виривання собі волосся з голови допомагало в перемозі над ворогом.

– А де ж ці акавої?

– Головний їх загін переховується десь на другому березі річки, більш як за милю звідси, а вісім – тут, у нашому селі.

– Полонені?

– Та де там! Вільні! Вони прибули сюди як торговці, на розвідку…

Побачивши здивування на його обличчі, я докладно пояснив, як усе це відбулося. Він слухав, витираючи лоба, кидав скоса на мене дивні погляди, а коли я закінчив, зірвався з місця і попросив, щоб його провели до тих восьми акавоїв.

– Охоче, – погодився я, – бо їх треба відправляти. Вони сьогодні опівдні відпливають.

У цей час люди Манаурі притягли до берега озера човен, призначений для акавоїв, і прив'язали його недалеко від місця їх розташування. Дабаро і двоє його земляків приймали човен і крутили носом, дивлячись на його досить поганий вигляд.

– Іншого ми не дамо, – сказав Манаурі. – У нас вільний тільки цей.

Вони погодилися неохоче. Тоді капітан звернувся до них акавойською мовою:

– Звідки ви?

Дабаро, здивований так само, як і ми, тим, що капітан знає їх мову, відповів:

– З берегів річки Куюні.

– Але з якої частини, хто ваш вождь?

– Ми живемо біля гирла річки Тапуру. Агаро – наш вождь.

– А де він тепер?

– Не знаю.

– В такому разі ти поганий воїн, коли не знаєш, де твій вождь… Біля гирла річки Тапуру є факторія голландців. Ти був у ній?

– Був. У голландців я купив товар, щоб перепродати його.

– Голландцям потрібні невільники на плантації. Ти знаєш про це?

– Не знаю, пане.

– Так ти дитина, – махнув капітан рукою. Ми поверталися під навіс, і дорогою Фуюді, який був з нами, переклав мені їх розмову.

Капітан почастував нас сигарами з острова Ямайки і довгий час мовчав, глибоко про щось задумавшись. Потім наказав пинести карту Гвіани і східної Венесуели і розгорнув її переді мною. Я покликав Педро, щоб той придивився до карти і потім перемалював її, бо вона, звичайно, була набагато точніша, ніж наша.

– Тут, біля гирла ріки Тапур, – пояснював мені капітан, – над середньою течією Куюні лежить ота факторія голландців, їхній найбільш висунутий на північний захід форпост. Він вперся в тил нашої, англійської сфери впливів і без всякого на те права порушує наші інтереси, бо ще раніше ріку Бербіце і її басейн далі на південному сході ми погодилися вважати районом впливу голландців. Тимчасом голландці над річкою Куюні не тільки підривають наші інтереси, але й об'єднують навколо себе тамтешніх індійців, ставлять у залежність від себе, зокрема, акавоїв, і потім посилають їх на інші племена за невільниками. Ці ваші акавої пробралися човнами з півдня, з басейну Куюні, через узгір'я Піако, аж до джерел вашої ріки Ітамаки, звідти вони, напевно, і прибули сюди. Джон Бобер – це ще одна ділянка наших спільних інтересів!

Слово «наших» він вимовив з наголосом і крізь дим сигари втупив у мене пронизливий погляд.,

– Ще одна ділянка? – повторив я. – А є ще інші ділянки спільних інтересів?

Капітан був задоволений, що я це зауважив.

– Є ще й інші, – сказав він, – і торкаються вони справ дуже важливих, в яких вам, містер Бобер, доведеться відіграти не останню роль, але насамперед дозвольте відрекомендуватись вам.

Це був Джеймс Повелл, власник не тільки брига «Капрікорн», але й факторії і плантацій, які розкинулися біля гирла Ессеквібо, що впадає в Атлантичний океан. Існуюча там англійська компанія підприємців мала свого губернатора, а Повелл був його заступником.

Ця колонія, так само як і інші, на південному сході, – голландська і французька, виникла на спірній землі. Іспанці з Венесуели вважали, що мають на неї право, але внаслідок величезного віддалення її від їх головних центрів на заході вони неспроможні були силою вигнати загарбників.

Вже віддавна йшли розмови між Лондоном і представниками англійців у Гвіані про офіціальне приєднання колонії до Англії. Всі знали, що рано чи пізно до цього дійде, причому англійці мали намір відібрати у іспанців також і острів Трінідад на півночі від гирла Оріноко.

– Придивіться, добродію, добре до цієї карти, – говорив мені капітан, – і зробіть з географії відповідні висновки. На півночі острів Трінідад, на півдні – ріка Ессеквібо, а в центрі що? Гирло Оріноко. Якщо англійський уряд оволодіє цими двома позиціями, захоплення середньої частини гирла Оріноко буде лише природним наслідком цього заходу і його доповненням. Тоді весь північний схід Південної Америки перейде в наше володіння, а іспанців ми відкинемо далеко на захід під самі Анди…

– А яку ж я маю відіграти в цьому роль? – запитав я.

– Надзвичайно важливу. Ви, добродію, англієць, твердою ногою стоїте на Оріноко і маєте необмежений вплив на араваків, ви великий друг і союзник варраулів. Ви здобули славу знаменитого вождя, приборкувача іспанців і захисника індійців, а як представник наших інтересів станете непереможною силою на нижньому Оріноко. Ми таємно допоможемо вам здобути Ангостуру та інші фортеці іспанців над середнім Оріноко і знищити їх дотла… Ви настроїте індійців у дусі приязні до англійців так, щоб вони бажали нашого приходу, а коли вдарить великий дзвін історії, свою владу ви передасте англійській колонії. Зрозуміло, ви станете губернатором нижнього Оріноко, а якщо забажаєте відвідати Віргінію, будьте певні, що лорд Данбері вважатиме за велику честь потиснути вашу руку дружби…

Привабливі, солодкі слова говорив мені милий капітан Повелл. Він умів створити спокусливі картини, однак мене охопив легкий сумнів, коли я подумав про гордого лорда Данбері, який матиме за честь подати руку Джонові Боберу. Надто добре я знав цю людину!

– Коли ж, на вашу думку, вдарить цей дзвін історії? – запитав я.

– Такі речі важко передбачити, бо вони залежать і від подій на великій світовій арені, але ваша присутність і діяльність над Оріноко може дуже прискорити хід подій.

Далі Повелл розповів мені, що я не перший англієць у цих краях і що тут уже існували наші традиції: ще в 1595 році сер Вальтер Рейлі пройшов із своєю флотилією чотириста миль вверх по Оріноко, шукаючи легендарної країни золота. Тоді вперто ходили чутки, що така країна існувала біля джерел ріки Кароні, правої притоки. Оріноко. Рейлі дійшов лише до перших бистрин на Кароні і повернувся без золота, а про його похід була написана перша англійська книжка з описом великої ріки. Наступного року приятель Рейлі – Лоуренс Кейміс пішки зробив подорож уздовж морського узбережжя від гирла Амазонки до гирла Оріноко, а його точний опис країни і племен індійців безперечно заохотили пізніше англійських купців до закладання факторій у Гвіані.

– А тепер, – говорив капітан Повелл, – ми стоїмо на порозі нових важливих подій, наслідком яких для нас буде оволодіння величезними просторами багатої країни. А можливість є надзвичайна. Адже зважте, містер Бобер, які немічні іспанці в цих краях!

Так, це була правда! Східною частиною Венесуели іспанці займалися мало; на противагу середній і західній частині, тут у них було небагато форпостів – центрів їх жвавої колонізаторської діяльності. Так, тут на сході вони були слабкі.

В цей час Дабаро наказав повідомити нас, що акавої хотіли б почати прощальний танець. Тому ми пішли до них, відклавши дальшу розмову на потім. Акавої трималися за руки, тупотіли ногами, щось вигукуючи, а один дуже голосно барабанив. Арасибо з гідною подиву стійкістю від самого світанку напускав на них чари, а зараз порушував такт акавойського танцю своїм бубном. Я наказав йому не заважати їм і заспокоїтись.

Я зустрівся з запитливим поглядом Манаурі.

– Нехай вони спокійно перекажуть своїм те, що тут відбувалося, – відповів я, показуючи очима на капітана Повелла. – Це буде нам трохи на користь і ні в якому разі не пошкодить.

Заздалегідь ми вислали два легких човни, у кожному з яких було по двоє розвідників. Одні з них повинні були заховатися на березі річки за милю вище від притоки, другі – нижче, щоб підглянути, куди поїдуть «торговці».

Через дві години акавої залишили Кумаку.

Сонце вже почало сідати, а Арнак із своїми людьми ще не повернувся з другого берега річки. Незважаючи на це, ми почали готуватися до нічного походу, в якому мала взяти участь більшість наших воїнів, майже сто п'ятдесят чоловік. Треба було поділити їх на загони, визначити їм човни, дати вказівки командирам. Я наказав прикріпити до боків човнів гілляки для прикриття і маскування.

Дуже хвилюючись, я виглядав Арнака. Невже з ним щось трапилось? Я почав жалкувати, що так легковажно відпустив хлопця. Нарешті за годину до заходу сонця його човен з'явився на озері. Яка радість! Усі з екіпажу були живі і здорові. Я вислав назустріч Арнакові гребця на яботі, щоб повідомити його про прибуття англійців.

Молодого друга я чекав на березі озера. Я дуже любив хлопця і, побачивши його, розхвилювався, серце у мене застукало швидше, а обличчя аж почервоніло. Він був сумний і, вискочивши з човна, одразу вигукнув: – Ми не знайшли їх табору.

Оце так удар! Усі плани розбиті. Акавої знову стали невловимі.

– Ви добре обшукали озеро за мисом?

– Ще й як! Майже кожний крок берега. Тому так довго й були.

– І ніякого сліду? Нічого?

– Нічого.

– Значить, вони стали табором над рікою вище, ніж ми думали.

– Напевно.

Підійшли Манаурі, Мабукулі і Які. Я коротко розповів про становище, потім додав:

– З усього цього можна зробити такий висновок: треба знову перейти до оборони і ще більше посилити пильність. Мене хвилює те, що цієї ночі буде діятись на ріці, куди попливуть ці вісім акавоїв? Понад рікою розставимо дозори.

Після зміцнення варти навколо Кумаки настала і для мене хвилина відпочинку, і я міг повернутися думками до того, про що говорив мені Джеймс Повелл. Хіба картини, які він малював, не були заманливі, хіба не дозволяли снувати райдужні мрії? Неприязнь до іспанців за їхню жорстокість до індійців настільки увійшла мені в кров, що вигнання їх з цієї країни здавалося найважливішою справою. Крім того, влада Англії принесла б на цю річку мир і назавжди усунула б такі клопоти, яких ось тепер завдали нам акавої. І чи не відкривається переді мною дорога до великих особистих почестей?

Це були незвичайні принади, але чому вони не ви кликали у мене такого запалу, якого заслуговували? Може, небезпека з боку акавоїв, що нависла над нами, притупила мою уяву, затьмарювала картину майбутнього?

Англія принесла б сюди мир, повторював я собі, а потім мимоволі поставало нове питання: мир, але який? Що цей англійський мир означав для індійців – я дуже добре знав з відомих мені подій, які відбувалися в наших північно-американських колоніях. Раніше, коли я дивився на все це лише очима білого переселенця, знищення індійців я вважав цілком звичайним і навіть неминучим явищем. А сьогодні було інакше. Доля перекинула мене на бік індійців, і тепер більшість вчинків білих людей я оцінював очима індійців.