Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

19
Смерть Карапани

Затоку Потаро утворювало схоже своєю формою на кишку озеро, яке простягалося паралельно ріці Ітамака і було відділене од неї довгим, вузьким півостровом, настільки вузьким, що в деяких місцях ширина його не перевищувала ста кроків, зате завдовжки він був з милю. На цій косі, вкритій, як і всі прибережні місця, буйною рослинністю, ми й вирішили стати табором. Хатини й курені збудували на другому боці озера, очистивши пущу від дрібнолісся, кущів і бур'янів. Це місце, заховане від ока непрошених гостей, було вигідне для оборони, а коли ми ще виставили варту в обох кінцях півострова, ніхто не міг пройти з боку суші без нашого дозволу. Індійці любили давати всьому назви, і тому зараз же назвали наше селище Кумакою, що на їх мові означало просто півострів.

Щоб добратися до великої пущі, треба було проплисти озеро, ширина якого в цьому місці досягала трьох гонів; трохи далі було до самої Ітамаки. До неї можна було дістатися човном, просуваючись уздовж півострова, а потім гирлом озера, звідки починалися широкі води ріки.

Озеро, – така назва буде точнішою, ніж затока, – багате на чудові, незвичайні краєвиди, дуже радувало око. Щоправда, й тут, як і в інших місцях, берег був укритий неприступними заростями, які похмурою стіною високо піднімалися над поверхнею води і хижо нависали над нею дикою гущавиною, але не всюди. В непрохідній гущавині були великі прогалини, були навіть піщані береги, що золотими смугами входили в воду. Тут, на принадному фоні піску, росли стрункі пальми, а між ними казково чудові асаї і навіть кокосові пальми: аж сюди, за сто миль від моря, забрели ці розкішні доньки солоної води і морського піску. Тут можна було почувати себе, як в раю, якби не жахливо настирливі комарі.

Селище, яке щойно виникло, зберегло родовий поділ на зразок Серіми, і роди будували свої хатини окремими групами, утворюючи немовби різні райони селища. Був і рід черепах, і рід шулік, і рід аракангів, і рід кайманів. Старшини залишилися в Серімі при Конесо, тому ще ввечері першого дня жителі Кумаки зібралися поблизу моєї хатини, щоб провести нараду. При світлі більш як двадцяти вогнищ, між стовбурами лісових велетнів, верхів'я яких утворювало темне склепіння над нашими головами, кожен рід провів вибори нового вождя. Після цих урочистих виборів настала черга обрати й головного вождя. З запалом індійці почали вигукувати ім'я Білого Ягуара. Я рішуче перечив цьому.

– Найкращим вашим начальником буде ваш земляк і випробуваний вождь – Манаурі! – закричав я.

Своєю відмовою я спантеличив більшість присутніх араваків, які по-різному пояснювали мою стриманість, а старшина роду кайманів вигукнув:

– А чи не значить це, що в таку тяжку хвилину ти хочеш залишити нас?

– Що ви, зовсім ні! Я буду разом з Манаурі і з усіх сил допомагатиму йому і кожному з нас.

– Так само, як і досі?

– Так, як і досі.

Вони заспокоїлись і одноголосно обрали Манаурі. Очі у вождя сяяли від радості і щастя, безмежне задоволення відбивалося на його обличчі: здійснилися най-сміливіші сподівання, про які рік тому невільник з острова Маргарита навіть не міг мріяти. Манаурі кинув на мене погляд, сповнений великої подяки і відданості.

Цього вечора всі довго були в радісному піднесенні. Наступні дні показали, що ця радість була не на один день, що це був не солом'яний запал. Перед жителями Кумаки стояло три завдання: захиститися від багряної пошесті, зробити якнайбільші запаси продовольства і пройти військову підготовку. До виконання цих завдань усі приступили з тим же невтомним, неослабним запалом.

Я вже казав, що серед лісових індійців це плем'я було найбільш розумне і працьовите. Досить було вказати на головну ціль, поставити ясне завдання, і плем'я виявляло небачену наполегливість і витримку. Так було й тепер.

До відвідин Серіми всі ставилися дуже обережно. Індійці навіть відмовилися від оброблених полів біля старих хатин, щоб тільки не зустрічатися з серімськими жителями. І тим старанніше кожен почав полювати в пущі, ловити рибу, приносячи до табору велику здобич. Треба було мати чималі запаси. Передбачаючи воєнні напади, селище Кумака поставило собі на меті якнайшвидше заготовити стільки сушеного м'яса, риби, а також свіжих лісових плодів, щоб п'ятдесят воїнів могло прожити півроку.

Отак день за днем загони мисливців вирушали до пущі і на річку, а коли поверталися, віддавали здобич жінкам для дальшої обробки, а самі йшли на військові заняття. Араваки, здебільшого добрі хлібороби, за своїм характером не були войовничі. Тому їм треба було добре підтягнутися в цій справі. І вони з запалом доробляли те, чого їм бракувало. Останні події з іспанцями навчили їх обережності. Кожен хотів стати тепер вправним мушкетером, стрільцем з лука, влучно кидати спис, а в руках мати силу, пружність, як у ягуара.

Воєнному мистецтву вчили їх люди з нашого роду, які вже заслужили славу майстрів своєї справи і непереможних воїнів. Арнак і Вагура працювали від зорі до зорі, не маючи й хвилини відпочинку, і були щасливі. Щодо мене, то я, здійснюючи загальне керівництво, створив собі загін з кількох розвідників, вибравши найбільш кмітливих юнаків з кожного роду. Я вчив їх різноманітним способам викривати і переслідувати ворога, вчив, як розгадувати його наміри, а самому залишатись непоміченим. Це все я знав з Віргінії. Це були не лекції, як при вивченні вогнестрільної зброї, а вільні бесіди і обмін досвідом під час наших частих мандрівок у пущу, коли кожний з загону ділився своїм досвідом, розповідаючи про те, що сам пережив. З юних років вони весь час були зв'язані з таємницями природи, і завдяки цьому, а також індійській тонкості відчуття мої люди дійшли до такої досконалості, яку в цих справах мали лише північні індійці.

Але при всьому цьому їх мучила одна досадна річ, дошкульна біда, яка багато в чому ставала на заваді – заплутані забобони. Стільки духів і демонів нібито гасало по пущі, залишаючи після себе дивовижні сліди, що в цій плутанині важко було й розпізнати справжні сліди ворогів з плоті і крові. Тому моїм головним завданням і було навчити їх розрізняти сліди справжніх ворогів від уявлюваних.

Тимчасом минали дні, а чутки, які доходили з Серіми, нічого особливого не приносили, жодної звістки про будь-яке нещастя. Люди завжди є людьми, вже почались базікання про невірне пророкування і непотрібну мандрівку на озеро Потаро. Мої друзі переконували їх, що так чи інакше, а найкраще жити далі від Карапани і Конесо, тим більше, що селище Кумака завдяки своєму зручному положенню на півострові чудово захищене від нападу.

Різні розмови й справді незабаром притихли, і тоді, здається, через два тижні після нашого прибуття на нове місце, рознеслась чутка, що кілька дітей з Серіми захворіли таємничою хворобою. Докладні вісті, які надійшли до нас ранком, підтвердили, що це кір і що, крім дітей, захворіло кілька й дорослих. Зрозуміло, ця звістка викликала сум, а коли пізніше, через кілька днів, ми довідалися про перший смертний випадок, всіх огорнув страх: адже це може дійти і до нас. Я наказав посилити варту, нагадав про заборону наближатися до Серіми, і люди все це поспішно виконували. Тепер рідше надходили вісті з нещасного селища, але кожна з них була ще більш гіркою і гнітючішою. Смерть косила там людей, переважно малих дітей. Не приносила мені радості і прикра думка про те, що справдилися мої застереження і що люди ставилися тепер до мене ще з більшим довір'ям, ніж будь-коли.

Горе Серіми найбільш вразило Аріпая. Завжди спокійний, добродушно врівноважений, він тепер виглядав так, немовби сам був хворим. Мого очі бігали перелякано.

Дружина і діти Аріпая були в Кумаці, їм ніщо не загрожувало, тим більше дниною здавалася поведінка індійця.

– Що з тобою, Аріпай? – по-дружньому запитав я його, коли ми якось зустрілися на березі озера.

Він зніяковів і, здається, хотів утекти. Але я ласкаво затримав його за плече.

Це була людина, охоча до послуг кожному, хто потребував допомоги. З часу спільного походу на острів до гирла річки Ітамака між нами встановились сердечні взаємовідносини.

– Що з тобою? – повторив я занепокоєний. – У тебе, друже, поганий вигляд. Чим я можу допомогти тобі?

Він сумно і разом з тим іронічно посміхнувся, немов даючи цим знати, що йому вже непотрібна допомога.

– Ти вважаєш, що я не можу бути тобі корисним?

– Ні, Білий Ягуаре.

– То що ж з тобою? У тебе очі позападали.

– Я хворий не тілом – душею.

Він нахилився до мене, його щоки тремтіли, як у гарячці. Від температури подих у нього був неприємного, кислого запаху.

– Тільки тобі, Білий Ягуаре, я можуу сказати, що зі мною, але не говори про це нікому; моя душа хвора, в ній сидить канайма і отруює мою кров… Страшний канайма не дає мені спати, вимагає більше крові…

Він це говорив, важко дихаючи, немовби йому невистачало повітря, а в очах був біль. В них притаїлася перша ознака божевілля.

– Мариш, Аріпай, мариш.

– Можливо, але розум у мене ще здоровий, тільки душа хвора. Канайма!

Настала хвилина мовчання. Я був стурбований. Хотілося його слова обернути на жарт, але якось було незручно. Міняючи тему розмови, я порушив тишу:

– Мені казали, що ти досить часто ходиш до лісу в напрямку Серіми…

Аріпай наче злякався.

– За мною стежили? Так, правда, мене туди тягне канайма!

– В Серіму? Не роби цього, бережись! А то ще й нам принесеш заразу!

– Я мушу туди ходити! Люди гинуть через одного негідника, я не можу терпіти. Багато горя! Канайма…

– Ей, Аріпай, облиш ти цього канайму і замість того, щоб вештатися без діла, заходь частіше в нашу хату, поговоримо!

– Не можу. Канайма наказує мені вбити його…

– Кого?

– Хіба ти не знаєш?..

Я уважно глянув на Аріпая і знову задумався, як розуміти таку дивовижну щирість. Але в його очах побачив таке сум'яття, що вирішив за краще замовкнути. Старий був для мене великою загадкою. Я знав його як людину доброзичливу, покладливу. Він навіть вбивство свого сина, Канахоли, сприйняв покірно, стримано. А тепер? Що кипіло в його душі?

Я розповів про свої побоювання Манаурі та іншим друзям, і ми вирішили стежити за Аріпаєм.

Особливо турбувався про нього Арасибо. Кульгавий переживав якість особливі періоди збудження і потрясіння, на нього часто находило якесь дивовижне натхнення. В Кумаці ходили чутки, що він мав зв'язок з духами і що деяких лісових богів він умів підкоряти своїй волі. Переполох, який вчинився серед іспанців у той пам'ятний день, більшість індійців пояснювали собі тим, що коли у лісі пролунали постріли Арасибо для острашки, виразно чулось також скавучання і гигикання демонів.

У Кумаці Арасибо привласнив собі череп мого ягуара і, застромивши його на кілок перед своїм куренем, кожного дня виконував обрядові танці, немов чаклун. В руках він тримав мараку і вимахував нею, цією необхідною ознакою чаклуна, а голосне торохтіння, яке утворювали камінці, що були всередині порожнього овочу, магічною луною відбивалися в душах жителів Кумаки. – Смерть Карапані! Віщую скору смерть Карапані! – вигукував Арасибо свої закляття на різні способи і на різні голоси.

Всі вірили, що смерть тепер не мине чаклуна, а найбільше вірив у це Аріпай. Чари ці були для нього як вода для риби, як дощ для сходів зерна. Вони запаморочували йому голову. І якби навіть він хотів витверезитись і звільнитися від них, то не міг би цього зробити: адже він не знав, що саме на нього закидав свої чаклунські тенета Арасибо.

Ми не мали змоги допомагати жителям Серіми в їх нещасті – поради, як поводитися під час хвороби, вони вже одержали раніше – і тим з більшою охотою ми зараз виконували свою повсякденну роботу. Життя в Кумаці вирувало, як у бурхливому руслі… Я кожного ранку виходив із загоном розвідників на заняття, які проводив поблизу в гущавині, тримаючись переважно берега озера.

Озеро це являло собою невеличкий простір стоячої води, значно теплішої, ніж у річці, нагрітої сонцем протягом місяців. Тому-то, мабуть, тут аж кишіло від різних тварин, було безліч рослин. Риби билися тут, наче в саку, численні стаї водяних птахів прикрашали поверхню води або шуміли в повітрі швидким льотом, а чаплі і болотяні птахи, рожеві або червоні, як великі квіти, стояли в прибережному очереті. Доповнювали, а вірніше, порушували цю ідилічну буйність природи гидкі потвори, численні каймани, яких приваблювало сюди безліч риби. Багато цих гадів, велетнів довжиною понад п'ятнадцять футів^[7]₇
  Фут – міра довжини. Англійський фут дорівнює 12 дюймам, або 30,479 сантиметрам.


[Закрыть], вигрівалися на березі, серед заростей, а коли людина проходила біля них, вони раптово зривалися з місця і з сильним плескотом кидались у воду. Індійці казали, що на людей, які купаються, потвори досі не нападали. Але ці тварини були такі бридкі на вигляд і мали стільки грізної сили, що зустріч з ними завжди викликали у мене огиду. На кайманів завзято полювали: їх м'ясо для індійців було ласощами.

Одного разу я новій свій загін в околиці верхнього кінця озера. Оточені з усіх боків непроглядною гущавиною, ми намагалися відрізнити окремі звуки і встановити їх походження. В загальному гаморі впізнавали шум птахів і їх спів, також незвичайне кумкання жаб, стукотіння дятла, посвисти мавп і навіть шум від польоту метеликів: деякі з них тріскотіли на льоту.

Раптом мої товариші уважно прислухалися до звуків, що йшли від озера. Поверхні його ми не бачили через зелену заслону, але час від часу звідти доходило сопіння, ніби хтось чхав або фиркав.

Здивовані індійці дуже схвилювались і насторожилися.

– Що це за звір? – запитав я. – Я не чув ще такого.

– Апія, – відповіли вони.

Я не мав найменшого поняття, що воно за чорт – апія, а з опису, який мені зробили, він мав бути якимсь фантастичним створінням: це великі тварини – риби, а може й не риби, бо народжують малят, а живуть вони тільки у воді. Ніг у них немає, є тільки передні ласти. Морда у них, як у мавпи.

– Це страшні чудовиська! – здивувався я. – Хижаки? А м'ясо їх смачне?

– Ні, не хижаки. М'ясо смачне! – запевняли мене всі в загоні.

Ми пішли до того озера. Індійці пробиралися з шумом, не звертаючи уваги на те, що ламалося гілля і шаруділо листя. Я рішуче заперечив цьому.

– Зайва обережність! – пояснювали мені. – Апія погано чує і погано бачить.

– Але обережність не пошкодить – заявив я. – Не забувайте про лісове правило, що до звіра завжди треба підкрадатись так само, як на війні до ворога.

Озеро закінчувалося тут трясовиною, очеретом і широкою мілиною, на якій росло підводне зілля, улюблена їжа апія. Так пояснювали мені товариші. Чудовиська жили тут численним стадом, і щохвилини якась тварина випливала наверх, виставляючи ніс над поверхнею води, щоб ковтнути повітря. Саме в цей час ми чули оте характерне хропливе сопіння. Недалеко від нас лежав на березі один апія, сонний мов камінь. Його туша була майже до половини висунута з води. Я побачив, що цей звір схожий формою тіла і мордою на наших морських тюленів, тільки що жив він у прісній воді і був набагато більший. Деякі з них були довжиною понад дев'ять футів. Не сполохавши стада, ми швидко повернулися до селища і розповіли про знахідку. День пройшов у загальних приготуваннях до полювання, яке ми призначили на наступний ранок.

На світанку всі були вже на ногах. Близько двохсот мисливців вирушили на полювання на всіх човнах, які були в Кумаці. А були у нас не тільки великі ітауби, але й малі яботи, вистругані з кори дерева тієї ж назви. Ми пливли поволі, в бойовому порядку: в першому ряді йшло кілька ітауб одна біля одної, а па віддалі кинутого списа пливла вряд друга група човнів, що складалася з двадцяти я бот.

Я стояв з Лясаною на одній з ітауб, біля негра Мігуеля і Манаурі, тримаючи в руці лук із стрілою, зробленою спеціально для сьогоднішнього полювання. Це був своєрідний гарпун: коли стріла впивалася в тіло жертви, мотузок з шматком легкого дерева на кінці розв'язувався. Поранена тварина, пірнаючи, тягнула за собою мотузок і поплавцем вказувала мисливцеві напрямок втечі. Завдяки цьому легко було наздогнати і добити жертву. Мігуель, найвправніший наш метальник, не мав лука, а лише списи – гарпуни.

Сонце зійшло і розсіяло нічний туман над пущею, коли ми наближалися до місця перебування апія. Я здалека побачив на березі кількох тварин, що лежали так само, як і вчора, але більшість із них звивалася в глибині озера, поїдаючи водорості. їх видавали водяні вири, що раптом виникали на озері, крім того, тварини щохвилини випливали на поверхню води, щоб ухопити повітря.

Чудовий і разом з тим зловісний вигляд являла собою лава човнів, що підкрадалися до апія. Мисливці, вдивляючись у воду, стояли нерухомо напоготові, з луками і списами, немов статуї, гребці щораз обережніше занурювали весла і всі мовчали. Мені подобалася загальна дисциплінованість, і я був переконаний, що в разі найважливішої потреби, кожний з воїнів так само виконав би свій обов'язок.

Коли ми вже були за сто кроків від берега, незмінна до цих пір шеренга мисливців в одному місці поламалася. На правому боці щось сталося. Це один з воїнів швидко розмахнувся і з усіх сил метнув списа. Спис глухо врізався у воду і, здається, влучив у ціль, бо там щось раптом забилося. І ця подія наче зняла чари – раптом усе ожило і на кількох інших човнах. Наш найближчий сусід ліворуч раз по раз стріляв з лука у воду.

Недалеко переді мною виринув апія кінцем своєї щетинистої морди і вмить знову сховався в глибину. Перш ніж пірнути, він зробив коло під самою поверхнею води, і я випустив стрілу. Вона застряла в ного товстому боці. Апія пірнув у глибину і зник з очей, але на стрілі розв'язався й мотузок з поплавцем червоного кольору. Спочатку звір помчав до берега, потім рвучко повернув назад і недалеко від нашої ітауби пройшов першу шеренгу облави, щоб вийти на другу, – де були яботи. Там мотузок зловили і почали тягти і колоти здобич.

– Добре, – шепнула Лясана біля мене тремтячим голосом. Вона не приховувала свого зворушення, була горда за мене.

Поранений апія, кидаючись на всі боки, підняв у воді страшенну метушню, і перелякані інші звірі намагалися втекти: одні в прибережні зарості, інші – на середину озера. Але втекти їм було нелегко. Адже треба було щохвилини випливати на повітря, а всюди, і біля берега, і далі, їх чекали човни з безжалісними стрільцями, і нелегко було уникнути погоні. По озеру, прорізуючи воду, плавало все більше й більше кольорових поплавців – фатальних провісників смерті. Там, де вони пропливали, вода рожевіла від крові.

Людей охопила мисливська гарячка. Для них, як і для їх жертв, це була справа життя і смерті. В палаючому блиску очей, в напруженості м'язів, у рвучких рухах виявлявся інстинкт первісної людини-мисливця. Але найбільше вразило мене те, що цей вияв пристрасних інстинктів відбувався в цілковитій тиші. Ніхто нікого не кликав, не висловлював радості, і тварини теж не подавали голосу, коли гинули. Це була німа боротьба.

Минула година, і полювання закінчилося. Мабуть, небагато тварин уціліло, рятуючись втечею на середину озера. Ми попричіплювали здобич ззаду до човнів. Деякі апія важили до п'яти-шести центнерів. Ми затягнули їх на мілину, ближче до берега, щоб полегшити роботу, але при цьому виникли зовсім непередбачені труднощі.

Кров убитих тварин, змішана з водою, привернула увагу багатьох хижих невеликих, менш фута завдовжки, риб. Незважаючи на мізерну зовнішність, вони були надзвичайно ненажерливі. Араваки називали їх хума. Зуби мали гострі, як ніж. Одним рухом щелеп ці риби видирали великий шматок м'яса у своєї жертви і швидко втікали, даючи місце іншим. Хуми були такі зухвалі, що нападали й на людину. Їх треба було боятися, як вогню.

Сотні малих потвор припливли до наших апія і почали шарпати їх тіла так, що аж закипіла навколо вода. Ми відганяли їх палицями, як могли, але результат був незначний: вони, незважаючи на погрози і удари, жадібно кидалися на здобич. Місце одного чи двох оглушених палицею хижаків займало десять інших. Їх упертість була неймовірною, вона наганяла на мене жах.

Одну з хум, екземпляр більший, ніж півліктя, живою кинули в човен. Я хотів схопити рибу і подивитися зблизька на її страшні зуби.

– Не торкайся! – рішуче попередив мене Манаурі. – Цим бестіям не можна довіряти! Вони навіть на повітрі кусаються… Не одному вже відкусили пальця!

– А як же купаються в цьому озері? – здивувався я.

– Завжди тільки біля берега. Зрештою хуми не всюди є. Найлютіші вони тоді, коли почують кров. Той, на кого вони нападуть зненацька далеко від берега, пропав.

Довкола був гарний краєвид, око радували красиві розкішні прибережні пальми, навіть покірних апія, схожих на волів, можна було назвати казковими райськими істотами, а тут тобі таємнича загроза, страшенна ненажерливість, людина аж тремтіла від огиди.

Нарешті, відігнавши від себе хум, ми прив'язали здобич до човнів і попливли до Кумаки. Дев'ятнадцять апія – це запаси жиру і сушеного м'яса на багато тижнів для всіх жителів селища. Жінки на багато днів мали досить роботи.

В цей період достатку дуже непокоїв нас Аріпай. Канайма, який нібито сидів у ньому, підбирав у нього поволі розум. Ним володіла немовби якась чарівна сила, він втрачав волю над собою. Аріпай здичавів настільки, що втік від сім'ї і постійно блукав лісовими стежками, як сновида. В Кумаку зовсім не приходив, навіть ночі проводив у пущі, однак весь час перебував поблизу селища, бо наші мисливці і збирачі овочів часто його бачили. Він не дозволяв їм наближатися, поводився, як дикий звір, вигукував прокляття, грозив п'ястуком, вимовляючи ім'я канайми.

– Давайте врятуємо його! – наполягав я, звертаючись до друзів. – Приведемо його в Кумаку, хоч би силою.

– Цього не можна робити! – відповів Манаурі, – Він ходить у Серіму. Може, він заражений.

– Справді ходить?

– Так, Яне!..

Отже, про те, щоб привести Аріпая в Кумаку, не могло бути й мови, навпаки, треба було не допускати його на наш півострів. Звістку про прикру хворобу Аріпая друзі сприйняли з терпеливим спокоєм і пояснили її причини. Цей вид божевілля не раз охоплював лісових індійців. Коли їм хтось завдавав великої кривди, до них вселявся дух помсти, негативно впливаючи на відчуття і думки, аж поки вони не гасили свого недугу кров'ю винуватця, якщо самі до цього не гинули від його руки. Коли ж насичувалися помстою, ставали знову звичайними людьми. Аріпай збожеволів тому, що мусив убити чаклуна Карапану.

– А якщо не він уб'є чаклуна, а чаклун його? – занепокоївся я.

– Це вже залежить від канайми, ми тут безсилі.

І справді, ми не могли ні в чому допомогти Аріпаю, а він тимчасом кружляв довкола Серіми, як яструб, і гірко переживав її горе.

Там усе ще шаленіла пошесть. Більшість жителів хворіла на кір. Смерть косила людей, особливо дітей. Сум і печаль сповнювали серця тих, які були ще здорові, а відчай та злість наказували ще голосніше проклинати старшин. Аріпай чув ці прокляття і сам підбурював на це жителів Серіми.

Такий настрій панував серед індійців, коли зі мною трапилась незвичайна пригода в пекельному озері і я був на волосинку від смерті. Нехай чорти візьмуть це озеро! Скільки в ньому ще водилося різних створінь.

Дно озера було темне, мулисте, і лише в одному місці виднілась піщана мілина кілька десятків кроків завдовжки. Вона знаходилася недалеко від Кумаки, і ми часто ходили туди купатися. Каймани, яких у Потаро було безліч, не чіпали нас, а оскільки ми ніколи не наважувалися випливати за межі мілини, то нам не страшні були і хижі хуми. Там, де мілина закінчувалась і переходила в темну глибину, вода сягала мені ледве до пояса. На краю мілини ми звичайно пустуючи купалися.

Одного ранку пішло нас туди кілька чоловік. Раптом Педро, який плескався недалеко від нас, скрикнув придушеним голосом, а коли я подивився на нього, то побачив, що жах і біль спотворили його обличчя. Через хвилину він без ніякого опору пірнув у воду. Мені здалося це дуже дивним, бо глибина тут була футів три-чотири.

Я кинувся на допомогу. Крізь чисту воду я побачив Педро, що лежав на дні, і, схопивши юнака за волосся, потягнув наверх. Його голова з'явилася над поверхнею саме в той час, коли я відчув щось жахливе. Це був удар, такий сильний і болючий, що я на хвилину втратив притомність. Я відчув біль у всьому тілі, а найбільше всередині, ніби мене кліщами здавили, витягували нутрощі, ламаючи кості. Такого я ніколи раніше не відчував. Але перш ніж на якусь секунду знепритомніти, я побачив у воді дивну рибу, що втікала. Невже це вона була причиною всього?

Втрачаючи над собою владу, я опустився під воду, але останніми силами боровся, щоб виплисти на поверхню. Тоді Педро, який уже опритомнів, схопив мене за плече, і до мене почала повертатися свідомість. Раптом повторний удар звалив мене з ніг. Мене пройняв біль ще дужчий, ніж до цього, немовби все тіло пронизали вовчі ікла. Мені здалося, що це смерть, і я зовсім втратив свідомість.

Я лежав під кокосовою пальмою на березі озера, поволі опам'ятовуючись. Відчувався сильний біль у всьому тілі. Біль, що розривав серце, стискав горло. В перші хвилини я не міг навіть поворухнути пальцем, але потім безсилля пройшло, біль затихли.

Навколо мене стояли друзі, між ними Педро, вже здоровий, і раділи, що я повертаюся до життя.

– Що це було? – шепнув я не своїм голосом.

– Тобі небагато бракувало, Яне! – сказав Вагура, посміхаючись.

– Щоб піти на той світ?

– Еге.

– Яка це потвора так мені допекла? – питав я.

Вагура й інші, сяючи, з задоволенням показували на щось біля мене. За два кроки від мене лежала риба, завбільшки зо три фути.

– Це вона!? – здивувався я, дивлячись з пошаною на невелику бестію.

– Вона, арімна.

Риба своєю формою нагадувала товстого вугра, темнооливкового кольору, з двома рядами жовтих плям по боках.

– Ми її вбили! – радів Вагура. – А тебе ледве живого витягли з води.

– Адже вона мене зовсім не вкусила, – здивувався я.

– Досить, щоб вона легко доторкнулась – у цьому дотику криється пекельна сила, – пояснив мені молодий друг не без вихваляння.

– Чи ви, іспанці, – звернувся я до Педро, – знаєте цю прокляту рибу?

– Так, знаємо. їх багато в далеких водах, зокрема в дуже теплих. Це temblador^[8]₈
  Temblador (ісп.) – дослівно «вразливий»; електричний угор.


[Закрыть], а індійці називають її «та, що забирає рух».

– Чому її не назвали пекельним драконом? – сказав я з такою завзятістю, що всі вибухнули сміхом, і я також.

Ми були в доброму настрої, бо до мене швидко поверталися сили, і вже через півгодини, підтримуваний під руки, я міг іти в Кумаку. Однак біль залишався, він пройшов тільки через два дні.

З того часу я ще більше боявся і навіть відчував незрозумілу пошану до нашого озера. Чи ж дивно, що індійці, оточені такою незвичайною природою, всюди шукали слідів лихих демонів, кровожадних привидів і упирів, людожерів Тайми або Макунайми, злочинних божків?

На другий день після пригоди з тембладором прибули гості з Оріноко – Мандука і його варраули, які поверталися з погоні за іспанцями. Вони нікого не втратили: їх було десятеро, як і при від'їзді. Мандука любив церемонії і хотів похвалитися дисциплінованістю воїнів: перш ніж привітатися, він вишикував своїх людей в одну шеренгу перед моєю хатою і чекав, поки прибуде перекладач. Крім Аріпая, в Кумаці було кілька араваків, які трохи володіли варраульською мовою. Коли покликали одного з них, Мандука доповів, що загін виконав завдання: здобуто чотири мушкети, чотири пістолети і п'ять ножів.

– Де ви наздогнали іспанців? – запитав я.

– На останньому привалі, недалеко від Ангостури. Вони були настільки певні в спокої, що забули про дозори.

– Обійшлося без бою?

– Ми їх трохи потурбували.

І Мандука висипав з мішечка на землю чотирнадцять відрізаних вух, пов'язаних парами: чотири пари вух індійців, три – білих людей. Присутні араваки аж зітхнули від подиву.

– Чи дон Естебан між ними? – показав я на три пари білих вух.

– Ні.

– Вони догадалися, хто напав на них?

– Ні.

– Що будете робити тепер?

– Залишимося тут, поки не навчимося стріляти, потім повернемось у Каїїву, до Оронапі.

– Добре, відпочивайте, їжте, а завтра до праці.

Мандука зволікав, мав ще щось на серці. Я допитливо глянув на нього.

– Чи ти нами тепер задоволений, Білий Ягуаре? – підморгнув він весело.

– Кровопролиття без необхідності я не схвалюю. Але треба визнати вашу хоробрість.

Довідавшись про подробиці нападу, ми ще вище оцінили здібності цієї купки варраулів. Користуючись тим, що була ніч, вони без жодного звуку справилися з п'ятьма ворогами, позбавивши їх життя і зброї раніше, ніж їх помітили і вдарили на сполох, а потім вбили ще двох, самі ж не зазнали жодних втрат.

– Ще одне мушу додати, – сказав Мандука накінець. – Ми пливли біля Серіми. Там діється щось страшне. Люди бігають, кричать, немовби їх б'ють…

Він не перебільшував. Там справді вибухнув бунт проти старшин. Вожді довгий час сіяли вітер, а тепер пожинали бурю. Гнів, довгий час затаєний, нарешті прорвався і вилився у насильство. Люди позбавили Конесо всякої влади, навіть керівництва родом. Така ж доля спіткала і його посібника і праву руку Пірокая. А найбільший гнів жителів Серіми обернувся проти чаклуна Карапани.

Розлючений натовп присягнув помститись і вирішив убити чаклуна. Але він, заздалегідь пронюхавши, що його чекає, чкурнув у пущу і заховався десь там в нікому невідомому місці. Напевно, розраховував на те, що лють жителів Серіми незабаром мине, і вони зрозуміють, яке страшне святотатство хотіли вчинити. Розраховував правильно, якби не тихе божевілля Аріпая.

Аріпая, душу якого роздвоїли горе племені і власне родинне горе, ніщо вже не могло стримати. Його серце палало помстою. Задум убити чаклуна оволодів ним настільки, що ні вдень, ні вночі, не відчуваючи втоми, він стежив за Карапаною: на краю пущі, недалеко від його хати. І таки дочекався. Однієї ночі чаклун з'явився. Це було на четвертий чи на п'ятий день після повернення варраулів. Аріпай не злякався ні чародійної сили, ні магічної шани, яку сіяв Карапана: на ранок наступного дня люди знайшли холодний труп чаклуна з ножем у горлі, а біля нього лежав Аріпай, важко поранений у смертельній боротьбі.

Отже, Карапана не втік від своєї долі, а трагічні події останніх днів мали докорінно підірвати весь порядок, що існував досі, і змінити життя людей над Ітамакою.