Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

Конесо, літня і росла людина, видався мені вищим і мускулистішим, ніж інші араваки. Обличчя у нього було зарозуміле, пихате, але що найбільше в ньому вражало, це відбиток похітливості. Повні губи були надмірно хтиві, очі дивилися жадібно. Та в цю хвилину ні бундючна самовпевненість, ні хтива жадібність не змогли приховати непевності, яку в глибині душі відчував головний вождь.

Інакше виглядав Карапана. Йому було близько ста років, глибокі зморшки поорали його старече обличчя, але очі залишилися на подив швидкі і молоді. Він сидів рівно, нерухомо, руки спочивали на колінах, – я сказав би, що він був схожий на вирізьбленого лісового божка, – і лише пожирав нас лукавим поглядом, наче хотів побачити наскрізь. Він краще володів собою, був похмурий і незбагненний. Відчувалося, що має холодну кров і здатний на будь-яку підлоту, може з легким серцем убити кожного, хто йому не подобається. Недарма араваки боялися його, як чуми.

Біля Конесо з другого боку стояв маленький, худий вождь з живими і розкосими очима. Його майже не видно було під пишними прикрасами з барвистих стрічок і пташиного пір'я: напевно, багате вбрання мало прикрити нікчемність його постаті. Це був Пірокай, брат Манаурі, той самий небезпечний інтриган. Він дивився на свого брата, але в погляді його було мало радості.

Витріщивши один на одного очі, ми добру хвилину сиділи, не промовивши жодного слова. Нарешті Конесо відкашлявся і відкрив рота. Але замість красномовного поздоровлення, до якого я вже звик, зустрічаючись з індійцями, я почув хрипле, швидше байдуже мурмотіння, звернене чи то до Манаурі, чи до мене:

– Ви… стомилися?

Саме це здалося йому в дану хвилину найважливішим?! Щоб його чорти взяли!

– Ні, – так само буркнув Манаурі.

– Ви голодні? – випитував далі Конесо.

– Ні, – повторив мій товариш.

Головний вождь не хотів бути балакучішим, то й ми не збиралися виявляти надмірну ввічливість.

– Я голодний! – обізвався я. – Ми голодні всі, всі, хто прибув.

Ледве Арнак переклав мої слова, Конесо наказав жінкам, які стояли осторонь, принести їжу і напої.

– Ти погано зрозумів мене, вождю! – сказав я. – Я іншу їжу мав на думці.

– Яку?

– Теплі слова привітання.

Конесо зовсім зніяковів.

– Хіба мої люди не вітали вас, не зверталися з теплими словами? – відповів він визивно. – Хіба вони не відпливали од берега і не вітали вас, як брати?

– Так, вони вітали, але ти? Ти – ні!

– Я ще маю час! – відрізав вождь з кислим виразом обличчя і звернувся до жінок, які розносили кошики з їжею і великі кухлі з неодмінним кашірі. Він стежив, щоб усім дісталося порівну – нам, тридцяти гостям, і його почту старшин.

Скривившись, Конесо випив зі мною та Манаурі, і розпочався банкет. Але як він був несхожий на урочистий обід у гостинних варраулів! Тут щось гнітило, все робилося немов з примусу, без радісних вигуків, без вільних усмішок!

Чаклун Карапана нічого не пив і не їв, тільки сидів нерухомо і палив довгу люльку, зроблену з бамбука. Зрідка затягуючись, він кидав на нас холодні, байдужі, а все-таки пильні погляди, немовби на всіх наших обличчях хотів залишити невидимі печатки. Кульгавий Арасибо боявся його погляду. Щоб сховатися, він присів за моєю спиною, але й там його сягали очі чаклуна.

За бажанням Конесо, Манаурі розповів про перебування в неволі на острові Маргарита, про втечу звідти і про все, що сталося з того часу аж до сьогоднішнього дня. Розповідь тривала довго. Люди, оточивши нас тісним колом, слухали, затамувавши подих, навіть старшини трохи пом'якшали, хоч і залишилися стриманими по відношенню до нас.

Коли Манаурі замовк, настала тиша, яку за кілька хвилин порушив Конесо. Зловісно блискаючи очима, головний вождь суворо звернувся до Манаурі і до мене:

– З якими намірами ви сюди прибули? Зараз же відповідайте!

Раптова ворожість і несподівані слова його були незрозумілі нам. Ми не знали, що відповісти.

– Що ви задумали? – вигукнув Конесо нахабно.

Тоді я вперше побачив Манаурі дуже розгніваним. Обличчя у нього потемніло, кожна риса змінилася до невпізнання, і він став схожий на дикого хижого звіра. Але мій друг не втратив самовладання, не зірвався, не зробив жодного необдуманого руху. Тільки процідив здавленим голосом:

– Як ти смієш кидати нам таке обвинувачення? Ми не хитруємо, пам'ятай це, Конесо! Ми прийшли як брати до братів! Наші думки чисті!

– Чисті?

– Ти ще смієш сумніватися? Де ж твоя розсудливість? Так, чисті!

У відповідь Конесо пирснув злим сміхом.

– А у варраулів що було? Чи, може, ти заперечуватимеш? – запитав він.

– Що ж там було, чорт візьми?!

– Ти заперечуватимеш? Може, скажеш, що ви не змовлялися?

– Змовлялися? Варраули приймали нас гостинно.

– І може, ви не укладали підлого союзу?

– Підлого?

– Так, Манаурі, підлого союзу проти мене, мені на погибель, щоб за допомогою варраулів сіяти ворожнечу в племені…

Цього для Манаурі було вже забагато. Він підвівся. Поволі, наче підкрадаючись, відійшов до головного вождя, нахилився над ним з виразом презирливого обурення і кинув йому в обличчя образливі слова:

– Конесо, тобі хробаки розум виточили! Ти не гостинний, скупий, шкодуєш навіть кашірі нам і собі, мало його випив, а вже базікаєш дурниці, наче впився до непритомності…

Всіх охопив жах. Головний вождь південно-американських племен здебільшого не мав необмеженої влади, він не був господарем життя та смерті своїх людей і не панував над ними лише тоді, коли всі визнавали його мужність та розум, а проте образливі слова Манаурі могли викликати погані наслідки, а може, навіть привести до катастрофи. Адже Конесо міг кинути на нас свій почет, озброєний до зубів, і розправитися з нами одним махом, бо в нас у цю хвилину не було при собі ніякої зброї. Я подумав, що Манаурі переборщив.

На щастя, до бійки не дійшло. Конесо нічого не зробив. Він і далі сидів спокійно. Може, злякався доброзичливого ставлення людей племені до нас? А може, за характером був не схильний до сварки?

Отже, треба було якнайшвидше припинити суперечку і не допустити крайності. Я підозрівав, що Манаурі, сучий син, навмисно довів до загострення сварку, щоб переконатися в своєму впливі на плем'я, і, даючи таку відсіч грубому Конесо, випробувати свої сили. Якщо це було так, то вождь, без сумніву, свого досяг і взяв верх над Конесо, але гарячі голови і одного і другого треба було остудити.

Серед загального заворушення я схопився і зажадав слова. Арнак і Вагура енергійно допомагали мені і швидко втихомирили людей.

– Я друг Манаурі, – почав я голосно, – але хочу бути таким же другом і Конесо, і Карапани, і Пірокая…

Після чого розповів, як серед випробувань нашої долі і спільної боротьби ми полюбили один одного, араваки, негри і я, і як щиро покохав я товаришів. Вони завоювали мою повагу, бо я відкрив у них такі цінні якості розуму і серця, які ставлю над усе: чесність і вірність! Я ніколи в житті не брехав, і тому Конесо повинен мені вірити, коли я запевняю його, що всі ми прибули сюди з чистими думками, як брати до братів, і що союз, укладений з варраулами, ні в чому, ні найменшою мірою не спрямований проти головного вождя…

– То для чого ви його уклали? – буркнув Конесо.

– А хіба ти не знаєш, що загрожує з півдня? Хіба минулої сухої пори не пропав без вісті загін аравакських мисливців? – нагадав я.

Конесо добре знав про небезпеку, яка загрожувала від акавоїв, так само добре знали про неї і всі присутні тут араваки, і тому серед людей пройшов схвальний гомін.

– Варраули живуть не лише над Оріноко, – говорив я далі, – хатини їх розкидані далеко на південь, і вже не раз вони терпіли від акавоїв. Невже ти дивуєшся тому, що, побачивши нас добре озброєними і знаючи про наші перемоги, вони захотіли союзу з нами? Хіба в цьому є щось погане?

– Чому вони не прийшли до мене за допомогою, а до вас? – обурився Конесо.

– Бо ми були під рукою, коли пропливали на шхуні біля їх селища. Нарешті, союз, звичайно, стосується всіх араваків над Ітамакою, а ми лише їх представники, які передають тобі, Конесо, союз з варраулами…

Навіть таке пояснення не дало задоволення роздратованій чванливості головного вождя.

– А що ж то за новий рід, який ви створили? – гнівно фиркнув він. – Хочете вбити клин в плем'я, розлад…

– Борони боже, – швидко заперечив я. – Люди, які стільки років були в неволі, зжилися з нещастям, разом відвоювали собі свободу, – ці люди і надалі хочуть жити між собою як один рід, а крім того, служити цілому племені. Хіба це погано?

– Приходите багатими! – не вгамовувався той. – Всіх інших хочете заманити до свого роду! Створити власне плем'я хочете! Загрожуєте…

– Годі, Конесо! – одізвався протяжний старечий голос. Голос невиразний, тихий, але яке враження він справив! Конесо не тільки замовк, а вмить немов охолов. Це втрутився Карапана, чаклун. Після його слів настала мертва тиша, немов усі поснули.

– Облиш! – повторив Карапана. – Гавкаєш, Конесо, як дурна собака.

Конесо і справді замовк, як той побитий пес. Його хтиві очі наче застигли. Не важко було зрозуміти, що від подиву з його голови повилітали всі думки. Він відкривав рота, може, хотів щось заперечити, але Карапана не допустив цього, сказавши:

– Це наші брати! Вітайте їх!

– Так, ваші брати! – підтвердив я, зрадівши.

– Подайте їм руки! – чаклун швидко заохочував старшин. – Це ж звичай білих, а вони довгий час перебували серед білих! Не шкодуй їм руки, Конесо, і ти, Пірокай, і ви всі!..

Ворожий настрій минув, наче хто відкинув його сильною рукою. Розсудливість і сердечність перемогли. Старшини наблизилися до нас. Стискали долоні, не жаліли усмішок, чулися привітальні слова. Багато індійців, що стояли збоку, розгнівані настроєм старшини, зараз не пам'ятали себе від радості.

Тільки розсудливий Карапана, винуватець схвального примирення, не брав участі в розмові. Сповнений старечої гідності, він сидів на стільці, палив люльку і крізь клуби диму швидко поглядав на всіх, майже не одзиваючись.

– Цікаво, ви й нам привезли подарунки, як для варраулів? – запитав хтось із старшин.

– Аякже, привезли, привезли! – охоче відповів Манаурі.

– Я хочу шпагу! – крикнув Фуюді.

– І я також шпагу! – квапливо завторив Пірокай, а інші швидко за ним: – І я!.. І я!..

Видно, з часу нашого перебування у варраулів іспанські шпаги увійшли в моду над Оріноко. Зайвих шпаг у нас залишилось, на жаль, лише дві, отже, одержали їх Конесо і Пірокай. Інші задовольнилися ганчір'ям, одягом, і не один кафтан прикрив плечі добрих воїнів. Очі у чаклуна блищали від жадності, але й він одержав своє: чудовий капітанський капелюх з яскравим страусовим пір'ям.

Старшини аж ошаліли від жадоби одержати щось. Кожний настирливо чіплявся до нас з дитячою впертістю і хотів, щоб йому щось подарували, і не одне, а якомога більше.

– Дай мені рушницю! – заверещав до мене Конесо.

– І мені теж! – підскочив Пірокай.

– Зараз я вогнестрільної зброї не дам! – відповів я. – Вона ще мені потрібна! Одержите пізніше!

– Коли? – розчаровано скривив губи головний вождь.

– То дай мені того полоненого іспанця!

– Це моя власність! – відповів я рішуче. – Він залишиться зі мною.

Повторне розчарування викликало у нього раптовий гнів, що не приховалось і від чаклуна.

– Ко-не-со! – почувся картавий голос Карапани.

Вождь одразу втихомирився, але водив навколо божевільним жадібним поглядом. Побачив Лясану. Очі його огидно заіскрилися від хтивості, аж язик висунувся з рота. В цей час вождь справляв враження неслухняної дитини і разом з тим розпутного, майже божевільного дикуна.

Йому на очі попався наш кінь, що стояв віддалік.

– Я хочу коня! – заверещав він, кидаючи на мене визивний погляд, переконаний заздалегідь, що я відмовлю йому в такому дорогоцінному подарунку.

Але помилився, цього разу я не відмовив:

– Коня? Бери!

Конесо остовпів від несподіванки, і це особливо відбивалося на його онімілому обличчі: кінь над нижнім Оріноко був твариною неймовірно рідкісною і просто неоціненною.

– Я даю тобі коня, але з однією умовою! – додав я – Доки я од вас не поїду, я зможу ним вільно користуватися, коли мені треба буде.

Несподіваний подарунок, а ще більше мова про мій від'їзд витверезили вождя. Він допитливо дивився на мене спідлоба.

– То ти не залишаєшся у нас назавжди? – недовірливо запитав він.

– Ні. Я ніколи й не думав залишатися! – відповів я.

З яким же незвичайним напруженням прислуховувався Карапана до нашої розмови! Аж нахилився вперед, щоб не пропустити жодного слова.

– Не залишишся?! – повторив Конесо, захоплений зненацька. – А коли ти поїдеш від нас?

– Я ще не знаю. Коли надійде для цього потрібний час. Може, й за кілька тижнів…

– А куди ти вирушаєш?

– Ти не чув про англійські факторії на півдні, десь біля гирла Ессеквібо?

– Чув, Так ти туди подасися?

– Туди. Якщо ви мені допоможете…

Конесо і Карапана перекинулися між собою побіжними поглядами, але я не міг догадатися, що вони могли означати, мабуть, обох їх втішала звістка про те, що я скоро поїду з Ітамаки.

«Все-таки мені не довіряють», подумав я.

День згасав. Було ще зовсім видно, хоч сонце за хмарами випарів хилилося на захід. Найближчі хащі наче ожили, як завжди в передвечірні години. І ожили дуже бурхливо, безліччю дивних голосів! Коли я почув невідомих птахів, що посилали нам з пущі чудові привітання, мене охопила така мисливська гарячка, таке виникло у мене бажання полювати, що я ладен був схопитися з місця і бігти до лісу з рушницею в руках. Якщо там так багато птахів, то скільки могло бути інших звірів?

Отже, наша марудна мандрівка для моїх друзів уже закінчилась: вони прибули до своїх! Багатотисячні, та де там, багаторічні їх найпалкіші прагнення повністю збулися, краще й не придумаєш. Навіть щасливо зруйнували ті останні перепони, перебороли перешкоди, що ставила нам нелюб'язна старшина, і роззброїли її щирим словом і подарунками. Як легко мені стало, коли, нарешті, вщух жадібний гамір і змінився радісним гомоном людей, що знайшли одно одного! Я відчув тихе щастя блукача, який повертається після тяжкої мандрівки, пізнав блаженний спокій солдата після побідоносного бою. Нарешті я міг відтанути, розрядитися, бути самим собою, міг облишити нестерпне пильнування за людьми і скерувати свою увагу на звіра. Як знову запахла мені пуща, як солодко заграли мені лісні голоси, як приваблювали мене зараз буйні лісові хащі! Адже моя молодість пройшла в полюванні в дрімучих віргінських лісах, отже, повернутися нарешті до своєї природи, піти впитися знову чарівністю лісової глушини, переслідувати ягуара, битися з невідомими потворами – це знову здалося мені розкішшю, гідною життя.

Так я думав і мріяв…

Опам'ятався я під напруженим поглядом чаклуна. Він допитливо вдивлявся в мене, з неприємною, глузливою посмішкою на холодних устах. Коли наші погляди зустрілися, жорстокість його обличчя зразу ж пом'якшала, сховалася. Карапана жестами запитав мене, чи не хочу, я потягти з його люльки. Я дав йому зрозуміти, що хочу.

– Не бери люльки в рот! – раптом почув я за спиною переляканий шепіт.

Це кульгавий Арасибо, сидячи на землі за моєю спиною, приглушеним голосом застерігав мене. Ніхто, крім мене, не почув його. Але говорив він це аравакською мовою, і я зробив вигляд, що застереження не розумію.

Я взяв люльку із рук Карапани і, приклавши її до рота, міцно затягнувся. І в ту ж мить, вражений, я переконався в слушності застереження, але було вже пізно. В люльці була отрута. Крізь дим тютюну я відчув якийсь інший гіркий присмак. У той же час у мене запаморочилося в голові, постать Карапани замигтіла в очах, я напівзнепритомнів. На щастя, сидів я на шкірі ягуара, інакше впав би на землю. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Неміч тривала, може, кілька секунд, не більше, а коли я опритомнів, чаклун усе ще посміхався до мене з таким же виразом обличчя, як і до того.

В голові мені ще шуміло, але це швидко минуло, – отруєння нібито не залишило жодних наслідків

Карапана з надмірною ввічливістю вийняв з моєї долоні люльку і сам затягнувся з неї раз, другий, третій, втягуючи дим у легені і випускаючи його потім великими клубами з рота. Я пильно стежив за ним, навіть найменший його рух не лишився поза моєю увагою. Та хоч чаклун нічого й не змінив у люльці і палив її так само, як і я, у нього я не помітив жодної ознаки нездужання. На нього отрута або не діяла, або – що більш правдоподібно – в той час, коли Карапана курив, її взагалі не було в димі, і саме цього я не міг собі пояснити.

Чаклун бачив моє здивування і, втішений, захихотів, глузуючи з мене.

– Ти, як мені здається, не звик до тютюну, що росте над нашою річкою!

Я підвівся. В колінах усе ще відчувалася легка слабість. Нахилився над чаклуном і, насупивши грізно брови, показуючи йому кулак, процідив:

– Ти, Карапана, не намагайся пізнати мене інакше, ніж друга, це я тобі кажу по доброті! А своїх безглуздих жартів не пробуй більш на мені!..

Слова ці, які перекладав Арнак, Карапана наче не почув, ніби вони не дійшли до його свідомості. Вважав усе за якийсь добрий жарт. Тільки в очах його світився тихий тріумф і глузування, коли він ввічливо, з видимим співчуттям немовби виправдовувався:

– Тобі не підходить наш тютюн, Білий Ягуаре, не підходить.

Цей випадок повинен був стати мені пересторогою. І я його запам'ятав. Ні, мені й надалі треба було залишитися пильним, особливо по відношенню до людей.

9
Отруйні змії

Отрута, яку підсипав у люльку чаклун, не завдала мені великої шкоди, і вже за півгодини я повністю отямився. Коли ми залишилися самі, Арасибо за допомогою Арнака пояснив мені хитрість чарівника. А саме: в бамбуковій люльці було два канали, відділені один від одного дерев'яною пластинкою. В одній був звичайний тютюн, а в другій – тютюн з отрутою, напевне, з якимсь поганим зіллям. Там, де тримаються за трубку, втаємничений міг непомітно для інших натиснути бамбук пальцем, таким чином затулити канал з отрутою і втягувати в рот лише дим з другого каналу, де був добрий тютюн. Той, хто цього не знав, вдихав дим з обох каналів і, вчадівши, втрачав свідомість.

– Це страшна отрута? – запитав я.

– Аякже! – запевнив Арасибо. – Якщо вжити її трохи більше, людині вже нічого не допоможе.

– А звідки ти, хлопче, про все це знаєш? – дивився я здивовано на Арасибо.

Каліка, якому подобалося моє здивування, посміхнувся широкою усмішкою:

– Я стежив за ним, шпигував, таємно вивчав його чари і засоби…

– Саме тому вони так не люблять Арасибо, – втрутився Арнак.

– Карапана і Конесо?

– Так. Якби можна було, вони задушили б його…

Хатина, яку призначив для мене головний вождь, стояла над рікою, приблизно за півмилі від оселі Конесо, а за кілька десятків кроків піднімався курінь, у якому поки що мав жити Манаурі. Коли наступного дня вранці, після ночі, проведеної на палубі корабля, ми пішли до моєї хати, першою річчю, яка потрапила нам на очі, був людський череп, що стояв під стіною на горбочку землі. Він огидно вишкіряв до нас зуби. Я здригнувся, вражений диявольським видовищем, і зараз же покликав товаришів. Охоплені жахом, вони оніміли, а потім разом захитали головами.

– Тут померла людина, – пояснював мені Арнак, – а це її могила і череп. Мерців у караїбів ховають в хатах, де вони мешкали за життя.

– Ти кажеш, у караїбів? Так це не аравакська хата?

– Ні, це стара хатина, і, напевно, жила тут якась караїбська родина. Ніхто з живих у такій халупі вже не може перебувати, крім духа вмерлого.

– То чому Конесо наказує мені тут жити? – здивувався я.

– Може, він вважає, – сказав Арнак, – що цей звичай важливий для нас, а до тебе, білого, він не має ніякого відношення…

– Я не вірю цьому! – буркнув Манаурі. Порадившись, ми вирішили, що в хаті з могилою я не житиму. Перебування в хатині, де колись мешкав небіжчик, не сподобалося мені, тим більше, що це могло б скласти в багатьох індійців думку про мене, як про блюзніра, і відстрашити їх.

Отже, тимчасово я оселився в курені Манаурі, а товариші разом зі мною і багатьма охочими з тубільців, не зволікаючи, почали будувати нове житло для мене. Робота посувалася жваво і весело, і вже опівдні стояла хатина, не набагато гірша від оселі самого Конесо, хатина з міцним пальмовим дахом, стійким проти бур, з трьома стінами з бамбука і четвертою відкритою, але захищеною від злив розложистим піддашком. Будинок, – вірніше, простий курінь, – був такий великий, що я наказав оселитись в ньому Арнакові і Вагурі – незмінним моїм друзям, а також і Педро.

Решта товаришів теж будували для себе якнайшвидше хатини, але не розкидано, а поблизу одна біля одної. Як видно, наш рід і надалі хотів триматися разом. І дивно, як у цьому будівництві халуп відбивалися, мов у дзеркалі, різні почуття і особисті прихильності. Так, наші негри поставили свої хатини зовсім близько від хати Манаурі, неначе особиста гвардія свого вождя. Арасибо ж волів утекти до мене і залишитися моїм найближчим сусідом; а з другого боку, теж біля моєї хатини, оселилася в курені Лясана з дитиною.

Коли надвечір нас відвідав Конесо, щоб подивитися, як ми влаштувалися, я скористався з цього і висловив йому кілька слів гіркої правди щодо хати з небіжчиком. Я сказав недвозначно, що маю сердиту вдачу, не прощаю зневаги, не завжди залишаю без відповіді заподіяну мені кривду.

– Кривду? – запитав він, вдаючи з себе дурня. – Тут не було ніякої кривди.

– А що? Безглуздий жарт, злісна пастка?

– Може й пастка, – признався вождь лукаво, а його м'ясисті губи неприємно посміхалися, – але не злісна. Це була проба сил людини!

– Один злісно підкладає мені отруту в люльку, інший посилає до заклятої хати… – кидав я Конесо.

– Тебе це дивує? – губи його все ще посміхалися, але розкосі очі стали суворіші, щось ховалося в них.

– Так, дивує: адже я передусім ваш гість, правда ж?

– Правда, гість, але який? Незвичайний! Не такий, як інші гості. Ти прийшов до нас із загадковою силою, і ми хочемо її випробувати!

– І для цього частуєте мене отрутою?

– Так! На тебе отрута діє, це ми тепер знаємо! І знаємо, що дух мерця сильніший за тебе! Ти боїшся його! Тобі страшно перед ним!

– Ти помиляєшся в цьому, Конесо!

– А хіба ти не втік із заклятої хати?

– Втік, аякже! Але не від страху перед духом, вір мені!

– Ого! – його одутле обличчя виражало глузливе недовір'я.

– Я шаную ваші звичаї і вірування! – говорив я далі, наголошуючи на словах. – Не хочу зневажати хати померлого! Це все!

Але мої слова не переконали Конесо. Він усе ще дивився на мене з недовір'ям, міряючи мене з голови до ніг пронизливим поглядом.

– Люди кажуть, що кулі з рушниць не беруть тебе…

– Нісенітниця!

– А постріли з луків не пробивають твого тіла, це правда?

– Дурниці! – відповів я, не на жарт розсердившись. – Я такий же смертний, як і всі інші, у мене все таке саме, як і у кожного іншого…

Конесо не спускав з мене підозріливого погляду, так і не вірив мені до кінця. Якось підозріливо нахилив голову, похитав нею раз, другий.

– У всякому разі, ти не заперечуватимеш, що в тобі є щось таке, чого в інших немає?

– Твоя правда, є! – підтвердив я живо.

– От бачиш!..

Він сказав це з тріумфом у голосі, але я зараз же його згасив:

– У мені є щось таке, це правда! Є більше досвіду! Я більше бачив на світі, більше ворогів зустрічав! Одних я бив, інші мене били – і саме від останніх я найбільше вчився… Вчився, чуєш, саме в цьому моя таємниця…

– Ти колись зустрічав ягуарів? – запитав він мене, змінивши голос, наче хотів захопити мене зненацька.

Я відповів спокійно:

– Один раз це було! Я зустрів ягуара на безлюдному острові. А потім ми втрьох, Арнак, Вагура і я, вбили його після жорстокої боротьби.

– То був король ягуарів! – буркнув Конесо багатозначно.

– А біс його знає!

– А до тебе приходив ягуар ночами у сні? – стримуючи подих, випитував вождь, наче суддя або слідчий.

– Снився, після того, як ми забили його, мені не один ягуар снився, – розреготався я. – А тобі нічого не сниться?

– Сниться, – буркнув він, – але інше, добре…

Розмову ми вели перед моєю хатиною, в тіні висунутого піддашка, і я так і не знав як слід, чи вдалося мені розвіяти його сумніви та підозри, чи ні. Боявся, що ні.

Раптом ми помітили Лясану, яка поверталася від річки до свого куреня, несучи на голові велику тикву з водою. Конесо побачив вродливу індіанку, і очі у нього округлилися від хтивості: вождь дивився, наче хотів зжерти її живцем.

– Ти тут? – звернувся він до неї здивований.

– Тут! – відповіла жінка і йшла далі, не звертаючи уваги на нашу присутність.

– Стій, Лясано! – покликав той. – Я щось тобі скажу! Твоє місце не тут!

– А де? – вона підвела до нього розгніване обличчя і пішла повільніше.

– Ти належиш до моєї хати! – заявив вождь. – Іди зараз же туди!

Лясана зміряла його не дуже ласкавим поглядом, але не могла повністю приховати свого страху.

– І що це тобі вдарило в голову!? – фиркнула.

– Не будь зухвалою, дівчино! Слухайся, йди!

– Не піду! – відповіла вона рішуче. – Я належу до роду Білого Ягуара, і тут моє місце, саме тут!

– Ні, підеш! – заверещав вождь. – Рушай! Швидко!

Її опір розлютив його. Видно, приваблива жінка дуже сподобалася вождеві, і він гострив на неї зуби!

– Зачекай, Конесо! – сказав я спокійно і схопив його за плече. – Поговоримо, порадимось по-людськи! Адже у араваків жінки мають свої права і вони не рабині чоловіків, так мені казали!

– Ну й що ж?! Що з того? – гнівно накинувся на мене вождь.

– Вона може робити все, що їй хочеться!

– Не зовсім! Вона ще молода. Мала чоловіка, але втратила його. У неї дитина. Вимагає опіки. Отже, плем'я повинно взяти її під опіку…

– Вона вже має опікуна! – відповів я.

– Кого?

– Мене.

Конесо задерикувато примружив очі.

– Ти хочеш сказати, що ти її чоловік? Але я знаю, що це не так!

– Це не так, але я взяв її під свою опіку, а це майже те саме.

– Вона хотіла цієї опіки?

– Хотіла! – голосно підтвердила Лясана і так войовниче хитнула головою, що її чорні локони аж розлетілися на всі боки. – І надалі хочу тільки його опіки!

Ми були не самі. Крім Арнака, свідками цієї розмови були кілька індійців з нашої групи і кілька чужих араваків, що засиділись у нас. Нахабні домагання Конесо дуже обурили особливо цих останніх. Вождь це помітив і визнав за краще трохи знизити тон і згорнути паруси.

– Ще побачимо! – пробурчав він під ніс і хотів іти.

– Слухай, Конесо! – затримав я його. – Справа досить ясна, і Лясана залишиться зі мною, але те, про що ти говориш, не зрозуміле!

– Що ти маєш на увазі?

– Ти ставиш нам різні перешкоди, а проте прийняв подарунки, одержав і шпагу, і коня. Чи тобі цього мало?

– Може й мало! – визивно засміявся він з власної дотепності.

– Я не розумію одного, – вів я далі. – Там, десь на півдні, мешкають грізні авакої і, здається, збираються сюди, до Оріноко, а ви замість того, щоб зібрати свої сили, марно тратите їх, мов божевільні сліпаки; ви, злісні і сварливі, сієте в племені ворожнечу, накликаєте на себе бурю, нещастя на всіх нас…

– Хто-о-о? – закричав Конесо розлючений. – Хто накликає? Ми? Ми сіємо ворожнечу?!

– А хто ж?

– Ви! Коли вас тут не було, ніхто не порушував згоди. Хто посіяв неспокій у племені, якщо не ви своїм прибуттям? Це ви у всьому винні!

Так говорячи одне й те ж і глузуючи з нас, він пішов, а ми лишилися, охоплені ще більшими сумнівами, ніж до цього. Кілька моїх гарячих товаришів запропонували покинути Серіму і закласти оселі над Іта-макою, за кілька миль від негостинного селища, вверх по течії річки. Але більшість, у тому числі й Манаурі, заперечували проти цього. Вони вірили, що поганий настрій вождів пройде і непорозуміння швидко вщухне.

Наступні дні ми нічого не робили – відпочивали. Їжі у нас було досить, бо мешканці Серіми непогано обжилися за два роки і щедро приносили нам свої запаси, дозволяли ходити на їх поля і збирати дозрілі плоди. Основну їжу араваків становили величезні корені рослини, яку індійці і Педро називали маніокою, – з неї спочатку видавлювали неїстівний сік, а потім уже споживали ці земляні груші. Чудово різноманітили їжу безліч плодів, – їх вирощували на оброблених ділянках біля хатин, росли вони і в пущі. Але найсмачнішою їжею була риба, якої аж кишіло в річці і майже в кожній калюжі. А крім того, ми не відчували нестачі і в м'ясі, починаючи від диких кабанів аж до гусениць, що гніздилися в трухлявих пнях.

Уже через кілька днів люди нашої групи почали втручатися в повсякденне життя селища. Байдикування було не для них. Отже, коли одні шукали відповідно затишних місць, де б викорчувати дерева і обробити маленьке поле, інші йшли до води і різними способами ловили рибу: вудочкою, вершею, а то і просто загороджуючи струмок. А були й такі, що стріляли по рибі з луків або глушили її отрутою. Інші йшли до лісу збирати плоди чи полювати на звіра, з останніми був і я, щасливий, що нарешті потрапив у свою стихію.

Шхуну ми завели по річці до нашого селища і поставили її на якір біля берега прямо напроти моєї хатини. Йшлося про те, щоб корабель був поблизу і завжди на очах, бо в його люках зберігалися всі наші запаси і речі, здобуті в іспанців.

Небезпека, яка загрожувала від акавоїв, не дозволяла мені відпочивати, і я кілька разів проводив заняття з вогнестрільною зброєю. Стрільці вчилися охоче, аж серце моє радувалось. Отож, коли вони набули достатніх навичок, я дозволив брати рушниці на полювання. Індійці вважали, що в пущі зручніше користуватися луками і стрілами, ніж вогнестрільною зброєю, але все ж таки вони брали її, чіпляючи собі через плече, бо це, на їх думку, надавало більшої краси чоловікові, викликало до нього більшу пошану.

У вільний від походів у ліс та на річку час ми не забували занять і з вогнестрільною зброєю і з луком, списом, палицями, духовою рушницею, про яку я досі не мав уявлення. Це бамбукова труба завдовжки вісім-дев'ять футів, з якої на досить значну відстань видувалися маленькі отруєні стріли. Нас усіх охопила своєрідна гарячка змагання, а деякі стрільці добилися виняткових успіхів у навчанні.

Конесо і його підспівувач Пірокай з самого початку намагалися роз'єднати нашу громаду, щедрими обіцянками відтягнути од нас людей, але мало чого досягли. Наміри їх, за винятком двох випадків, провалилися. Наші люди хотіли бути разом, почували себе справді єдиним родом, єдиною сім'єю, і я незабаром зрозумів, чому це так: справа була не лише в спільному досвіді і пережитій разом недолі, не в тому, що всі встигли зжитися між собою; причиною цього не був я, моя зброя і навантажений корабель. Ні! Справа полягала, насамперед, у тому, що вони були тепер інші, не такі, як решта араваків. Ці люди, пошарпані долею, кидані по світу, пішли вперед у своєму розвитку, зміцніли і загартувалися, в їх жилах жвавіше текла кров, у них було більше життєвої сили, пружності, рухливості, вони більше цікавилися життям, сильніше прагнули радощів життя, ніж їх земляки, що засиділися тут у пущі.